Установлюються чотири основі ознаки модернізації діаспорної історіософії. 1. Метадискурсивність, намагання вийти за предметні рамки історіософії української історії та культури, представляючи їх як провідний вияв еволюції світового історико-культурного процесу (Ю. Липа). 2. Синтетичність, намагання речників діаспори застосовувати поліфакторність у загальних поясненнях історико-культурного процесу й розгляді явищ української історії та культури. 3. Циклічність історіософських схем в українській діаспорі, в яких велике історичне обернення на рівні народів, держав і культур сполучається з малим колом -- циркуляцією еліт. Запровадження циклічних концепцій напряму пов'язується з послідовністю рецепцій «морфології культури» О. Шпенґлера. Вони в 1920-1980-х рр. змінили панування «Геґеля в Росії» (Д. Чижевський), оскільки добре підважувалися під теоретичне обґрунтування повної культурної самобутності України. 4. «Антропологізація». Через сприйняття концепцій людиновимірності історії діаспорна історіософія внесла «екзистенційні корективи» в надмірно «запозитивовані» академічні версії класичної історіософії України-Руси, проголосивши головним рушієм прогресу «активну меншість». Водночас вона так і не спромоглася здолати уявлення про «фатальність» зовнішніх щодо людини детермінант історико-культурного процесу, доповнивши їх національно-державотворчими обов'язками.

Підкреслюється також відносність ідейно-теоретичного поступу модерної історіософії. Незважаючи на те, що діаспорна історіософія спромоглася на рефлексію основних внутрішніх засад вітчизняної історіософської традиції, вона не позбавилася ані суб'єктивності свого вмотивування (ідея спокутуваної жертви В. Липинського), ані надмірної протестності, спрямованої на ідейне протиборство з радянським трактуванням української історії та культури.

Проголошена діаспорними митцями «гальванізація пам'яті» (Є. Маланюк) насправді відводила їй другорядну функцію своєрідного ретранслятора, який би нагадував першим поколінням діаспорної молоді про «давність» національного ідеалу, а пізніших -- морально агітував би в індивідуальному порядку позитивним образом України як «малої Батьківщини». Це завдання покладалося ними на «духовну аристократію», для якої меморіальна традиція дорівнювала традиції генеалогічній, тоді як робітничо-селянські маси не мали глибинного коріння -- ані матеріального, ані духовного.

Розвивається гіпотеза, що активізація пам'яті в українській діаспорі є органічною частиною гіперкомпенсації надлому національно-культурної пам'яті кінця XVII--XVIII ст. у формі уявлень про велике культурницьке призначення країни. Сублімації романтичною і класичною історіософіями виявилося недостатньо з причини поновлення у ХХ ст. травматичного досвіду.

У підрозділі 4.4. «Сучасна українська історіософія та програма “обміну пам'ятями”», з урахуванням стану справ 1990-2000-х рр., констатовано суперечливу ситуацію «переродження історіософії», пов'язану з контраверсійністю загальної соціокультурної ситуації постмодерну, яка накладається в Україні на незавершеність процесів модернізації ще індустріального рівня.

З одного боку, відбувається від-родження історіософії як найпоширенішої в українській культурі форми пам'яті про минуле, парадигмально й інституційно закріпленої за радянської доби й в останнє десятиліття стимульованої підвищеним суспільним попитом на «національно-державне» прочитання вітчизняного минулого. З іншого боку, має місце пере-родження історіософії, зумовлене радикальною зміною зовнішніх стандартів пізнавальної діяльності і завершенням ідейно-теоретичної еволюції самої історіософії. В усіх попередніх історичних типах історіософій ішлося про сепарування української історії та культури від сусідніх народів. Відтепер виникає необхідність здійснювати рівнозначну інтеграцію історії української культури в множину історій народів, держав і культур світової цивілізації як її невід'ємного у своїй внутрішній соціокультурній специфіці елементу.

Проблема вбачається в тому, що замість такої перспективної діалогічності нині в Україні поступово складається для неї незвична, проте типово постмодерна ситуація простого інституційного, ідейно-концептуального та теоретико-методологічного паралелізму. На разі, в єдиному інтелектуальному, інформаційному, інфраструктурному просторі співіснують різноманітні дослідні установи, періодичні видання й наукові школі принципово по-різному орієнтованих дослідників.

Представники «інноваційної історіософії» наголошують на повній відмові від «модернізованого» прочитання історії, пропонуючи розглядати минуле української культури через постійний, взаємовигідний полілог її східнослов'янського, східного, семітського, західноєвропейського складників. Натомість, в офіційній науці переважають: формальний, типологічний і періодизаційний перерозподіл матеріалу з історії української культури; тематичне переформатування, вибіркове застосування теоретико-методологічних напрацювань світової гуманітаристики.

У цих умовах на перший план знову виходить плекання національно-культурної пам'яті у формі «обміну пам'ятями», коли національно-культурна пам'ять навчиться співчувати історичним поневірянням інших народів тією ж мірою, якою вона до того жалілася з приводу своїх власних. Таким чином, у найближчій перспективі можуть бути зупинені спроби радикальної «націоналізації» історії вітчизняної культури, а також меморіальної симулякризації, прикладання традиційних для української культури символів («скифський стиль») як пустих модних знаків до будь-яких явищ. У віддаленій перспективі це надає можливість переформатування й переозначення найприкметніших «місць» модерного меморіального ландшафту.

У п'ятому розділі «Українська історіософія в мультикультурних вимірах» уточнено та диференційовано механізми історіософсько-меморіальної саморепрезентації української культури в ширшому соціоконфесійному і геокультурному тлі, обговорено умови можливості, форми і напрями подальшого дослідження відповідної тематики в українській культурі.

У підрозділі 5.1. «Релігійна історіософія Національної Церкви українського народу ХХ ст.» простежено, яким чином тенденція до зменшення питомої ваги релігійних чинників і релігійних конструктів змінилася створенням альтернативної релігійної історіософії Національної Церкви українського народу. Її наріжна концептуальна теза -- Християнська Церква є головним суб'єктом вітчизняної історії (тоді як для академічного релігієзнавства -- один із об'єктів суто наукового зацікавлення), оскільки: завдяки богослужбовим потребам вітчизняної Церкви було формалізовано літературну українську мову (1); діяльність Української Церкви сприяла піднесенню матеріальної й духовної культури українського народу (2), а духовна еліта у своїх визвольних змаганнях була більш послідовною в єдності з народом, ніж православна шляхта й козацькі урядники (3). Християнській Церкві заповідається в Україні роль «культурного Єрусалима» щодо сусідніх держав і народів.

Натомість світська історіософія залишила релігію та Церкву в статусі необхідного, але недостатнього фактора історичного розвитку країни, хоча певною мірою інтегрувала її здобутки в таких напрямах: 1) визнання речниками модерної української історіософії в діаспорі релігійності як сутнісної риси українського національного характеру; 2) пошук «історіософського підґрунтя» в зовні суто релігійних феноменах, наприклад, утвердження «етнонаціональної ментальності» у феномені «київського християнства»; 3) обговорення проблем формування в Україні громадянської релігії як особливого надцерковного утворення, способу виходу з кризи церковно-релігійного життя.

Функціонування релігійної історіософії другої половини ХХ ст. характеризувалося унісонністю секуляризаційним претензіям світської історіософії: адаптування богословських пояснень до визначних явищ світської історії (Голодомор 1932-1933 рр. як знак Божого Провидіння); подрібнення, звуження безпосередньо релігійної проблематики від історії Церкви до проблеми єдиного Патріархату тощо. Продемонстрована нелінійність процесів секуляризації значною мірою пояснює, чому українська національна ідея так остаточно і не стала релігійно-месіанською.

У підрозділі 5.2. «Порівняльна характеристика української та російської історіософій» доведено недостатність застосованого в сучасній історіографії кількісного розрізнення між російською й українською історіософіями. Визначено принципи їх якісної нетотожності.

1. Системний суб'єктивізм російської історіософії з її свідомими претензіями скласти загальну теорію історико-культурного процесу проти стихійного підсвідомого суб'єктивізму української історіософії; інтуїтивізм російської історіософії проти раціоналістичних претензій історіософії української; переважання морально-аксеологічної рефлексії над досліджуваним матеріалом у російській історіософії в контрасті з постійним протиставленням «правди» національної історії історіографічним «правдам» інших народів.

2. Екзистенційна релігійність «святої Русі» російської історіософії проти інституційної релігійності Національної Церкви в історіософії українській; апокаліпсичне напруження, есхатологічні перспективи й трансцендентальні прагнення російської історіософії проти тяжіння до суто «земних», геополітичних аспірацій історіософії української.

3. Соборність як намагання охопити якнайширшу сферу якнайменшою кількістю засадничих ідей в історіософії російській проти синтетичності, збиральності, накопичувальності рівнозначних теоретико-методологічних і концептуальних засад історіософії української.

4. Гіпостазування імперіалістичного універсалізму проти плекання в українській філософській культурі «навколофілософії» національної історії українського народу, держави, Церкви та культури; пропаганда російською історіософією жертовності для щастя всього людства, порівняно з етосом досягнення омріяної мети через добре виконану роботу в історіософії українській.

5. Вселенський месіанізм Серединного шляху Батьківщини російської історіософії проти національного місіонерства поширення Україною магістрального напряму всесвітньої історії в історіософії українській.

Водночас підтверджується факт «дуалістичної єдності» обох історіософських традицій, евристичний потенціал якої може бути розкритий у процесі повернення від змагань історіографічних оцінок до співпраці на теоретичному рівні, наприклад, через складання спільного тезауруса засадничих для історіософського дискурсу понять і категорій.

У підрозділі 5.3. Напрями і форми подальшого дослідження історіософсько-меморіальної проблематики. Становлення меморіальної культурології обговорено можливості для продовження студій з української історіософії та національно-культурної пам'яті в меморіальній культурології як новому напрямі історичної культурології в межах універсального знання про культуру.

Переважання історико-культурологічного виміру пояснюється трьома причинами. По-перше, це можливість розгляду української історіософії та національно-культурної пам'яті в єдиному рефлективно-меморіальному полі. По-друге, й історіософія, й національно-культурна пам'ять окреслюють нам образ культурної історії, уявленої у світоглядно-ментальних матрицях конкретної епохи, поза якими їх неможливо зрозуміти. По-третє, історіософія та національно-культурна пам'ять в Україні постійно зазнають принципових трансформацій, котрі слід відтворювати у взаємозв'язку з глобальними соціокультурними тенденціями.

Серед найактуальніших теоретичних завдань меморіальної культурології відзначено: 1) студіювання «національно-культурної пам'яті» в динамічних аспектах її історії в українській культурі; 2) створення топографії національної культурної пам'яті. Її прикладними задачами названо визначення засобів активізації національно-культурної пам'яті безпосередньо в посттоталітарній Україні з метою протистояння все більш досконалим стратегіям її політизації та привласнення окремими елітами або соціальними групами.

Реалізація першого завдання має здійснюватися рівною мірою як завдяки застосуванню історичного методу з метою історико-культурної реконструкції домодерного меморіального ландшафту, так і методу меморіальної психоаналітики -- для деконструкції її модерних нашарувань; другого -- на основі використання феноменологічного методу.

Вирішення завдань нового напряму культурологічного знання має провадитися в ширшому загальнотеоретичному і соціокультурному контексті інтеграції історії української культури в сучасні поліетнічні, мультикультурні, багатоаспектні й різновекторні історико-культурні моделі на основі автентичного сприйняття сучасного світового філософсько-культурологічного досвіду.

Висновки

У дисертації розроблено концепцію української історіософії як провідного депозитарію, сховища, культурної пам'яті, засобу етнополітичної та соціоконфесійної самоідентифікації української культури в рамках нового напряму культурологічного знання (меморіальної культурології).

1. Поняття «українська історіософія» визначено як систематизовані погляди на самобутність та самостійність української культури, народу, держави й Церкви у світовому історико-культурному контексті. Українську історіософію репрезентовано як межову між філософією історії (в її класичних західноєвропейських зразках) та різновидами «історичної міфології» форму рефлективної діяльності, пам'яті про минуле. На відміну від філософії історії, пізнавальний фокус в історіософії зміщено із самоусвідомлення внутрішніх підстав на упереджену критику зовнішніх поглядів на світову та українську історію з одночасним створенням їм україноцентристських альтернатив. На відміну від історичної міфології, в історіософії міститься не повністю вигаданий опис подій, а їх довільне тлумачення або мікшування.

2. Відзначено, що українська культура є культурою «гарячої» (Я. Ассман), активної пам'яті, навантаженою не тільки транслятивними, але й рефлективними завданнями. Її меморіальну специфіку позначено авторським нововведенням -- поняттям «національно-культурна пам'ять»: усе наділене етнокультурною ідентичністю у буденній свідомості широких мас і символічно виявлене в будь-яких соціокультурних феноменах. Розроблено класифікацію меморіальних феноменів в українській культурі: матеріалізовані «місця» (географічні пункти, речі, образи, ритуали, назви, імена) й інтелектуальні конструкції -- «топоси» («Київ -- другий Єрусалим», «Галич -- другий Київ»).

Простір для культурної саморефлексії безпосередньо засобами «місць» і «топосів» визначала системна недосконалість історіософії, водночас підвищена мінливість їх значень заважала висунутися меморіальним рефлексіям на перший план.

3. Виявлено філіацію засадничих історіософсько-меморіальних топосів у розвитку української культури. Цей процес досліджено як детермінований провідними соціокультурними тенденціями. Виокремлено три основні образи топосу «Київ -- другий Єрусалим»: духовний (в києворуській історіософії); політичний (історіософія XVI -- кінця XVII ст.); культурний (релігійна історіософія ХХ ст.). Їх видозміна чітко корелювала з тенденцією до всебічної секуляризації вітчизняної культури.

Узагальнено основні топоси галицької історіософії: «Галич -- другий Київ» (ХІІ-ХІІІ ст.); «Княжий Дім Острозьких» як спадкоємець загальноруської правлячої династії» (XVI -- перша половина XVII ст.); «галичанство» як позначений соціокультурними своєрідностями провінційний регіон (кінець ХІХ -- кінець ХХ ст.).

Значення цих топосів було суперечливим: з одної сторони, вони збагачували національно-культурну пам'ять, а з іншої, виступали вторинними конструкціями.

4. Доведено органічну доповнюваність історіософії та національно-культурної пам'яті, розроблено механізм їх взаємозв'язку.

Українська історіософія забезпечувала акумуляцію вмісту національно-культурної пам'яті, розширення її просторово-часових обріїв понад індивідуально-психологічні обмеження, отже, функціонування пам'яті в Україні як соціокультурного явища. Національно-культурна пам'ять вирішальним чином впливала на формування типологічних ознак української історіософії (україноцентризм», суб'єктивізм) та її ідейного змісту, продукувала засадничі топоси, які зазнавали подальшого історіософського переоформлення. Часто поширення цих топосів компенсувало нестачу або уривчастість наративної традиції.

5. З'ясовано, що розвиток української культури здійснювався за циклом, відомим із матеріалів західноєвропейської культури: «від пам'яті до історії і від історії до пам'яті». Рух «від пам'яті до історії» відбувався в ХІ-ХІХ ст. Через історіософію пам'ять уписалася в нову систему світоглядних координат, транслювала історіософську традицію, спричиняла історіософські дискусії, зазнаючи подальших теоретичних перетворень. У XVIII-XIX ст. пам'ять усувається на другорядну позицію інформаційного джерела, об'єкта критики і маніпуляції. Це відбувається завдяки покращенню теоретико-методологічного інструментарію історико-культурного знання через зовнішні рецепції, а також надлому культурної пам'яті в часи Руїни через несприятливі суспільно-політичні обставини.

Зворотній рух «від історії до пам'яті» мав місце в кінці ХІХ -- ХХ ст. На основі історіософських конструкцій, а не актуальної пам'яті здійснюється розбудова модерного меморіального простору, яким заміщується попередня меморіальна традиція. Провідне значення пам'яті відновлюється на початку ХХІ ст. в умовах сучасної історіософської революції. Звернення до національно-культурної пам'яті має запобігати надмірній заідеологізованості наявних академічних історіософій української історії та культури. Паралельно виникає проблема переформатування й переозначення провідних «місць» модерної меморіальної царини кінця ХІХ -- ХХ ст.

6. Установлено послідовність ідентифікації вітчизняної культури засобами історіософії впродовж писемного періоду ХІ-ХХІ ст. Перебіг цього рефлективного процесу конкретизовано через історико-культурну типологізацію української історіософії. Виділено: києворуський, ренесансно-ранньобароковий, козацько-старшинський і ліберально-дворянський, романтичний, класичний, радянський, модерний і сучасний типи історіософії. Кожен із них відзначався поглибленням уявлень про самостійнійність та самобутність усього українського в культурі завдяки покращенню теоретико-методологічного інструментарію. Меморіальний ландшафт накладав відбиток на сучасний йому тип історіософії, водночас зазнав його зворотного трансформаційного впливу.

Українська історіософія розпочинається із виокремлення історії та культури рідної «землі» в сакральній історії людства в ХІ ст., досягає найвищого розвитку в «україноцентризмі» модерної історіософії діаспори, а завершується на початку ХХІ ст. переорієнтацією на інтеграцію національної культури до світового цивілізаційно-культурного мультиверсуму.

7. Виявлено полілінійність шляхів еволюції української історіософії. У переважній більшості історико-культурних періодів вона репрезентувала себе одночасно в декількох відгалуженнях, часто контрарних один до одного. Ренесансно-ранньобарокова історіософія функціонувала в трьох альтернативних підходах: князівсько-династійному, релігійно-православному й козацько-старшинському. У наступний період спостерігався розрив між «україномалоросійським» (від «Літопису» С. Величка до «Історії русів» і «Історії Малоросії» М. Маркевича) та «великоросійським» (від Літопису Самовидця до «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського) напрямами козацько-старшинської, ліберально-дворянської історіософії. Цей розрив почасти зберігався в романтичній історіософії й був остаточно подоланий тільки класичною історіософією України-Руси. У перші десятиліття ХХ ст. виник ідейно-теоретичний розрив між радянською історіософією та модерною історіософією діаспори. Сучасній українській історіософії притаманний інституціональний і концептуальний паралелізм між академічними та інноваційними науковими осередками. Зазначену полілінійність названо однією з об'єктивних причин неусталеності вітчизняної етнокультурної ідентичності.

8. Установлено, що українська історіософія має поліморфний характер. Виділено такі різновиди:

світська / релігійна, академічна / художня «форма історіософії»;

історико-культурні «типи історіософії» (від середньовічного києворуського до сучасного);

(«вид історіософії»), представлений авторською історіософією певної особистості, течії суспільно-політичної думки, філософського вчення, історіографічної школи.

Співвідношення між різними типами, формами й видами української історіософії досліджено як відносини органічної компліментарності. Установлено, що вони складалися відповідно до загальнокультурних процесів, але в особливій нелінійній динаміці, помітно пізніше за західноєвропейські аналоги. Поліморфний характер української історіософії підтримував її провідну роль у вітчизняному просторі культурних рефлексій та суспільній свідомості.

9. З нових позицій зіставлено українську історіософію з поширеною в спільному культурному ареалі російською історіософією. Проведено їх якісне розрізнення за системоутворювальними ознаками.

По-перше, російська історіософія відзначалася системним суб'єктивізмом, формулюванням цілісних теорій історико-культурного процесу та рефлективної діяльності. Українська історіософія не виходила за межі стихійного суб'єктивізму, спонтанного протиставлення внутрішньої «правди» зовнішнім поглядам на світову й українську історію та культуру.

По-друге, російська історіософія спрямовувалася на вселенський месіанізм, бачення особливості, унікальності та зразковості історичного шляху Росії. Українська історіософія дотримувалася позиції національного місіонерства -- виконання Україною певного культурницького призначення у світовому історико-культурному просторі.

По-третє, російська історіософія орієнтувалася на релігійну екзистенційність, трансцендентні очікування, ідею жертовності в ім'я людства. Українська історіософія мала більш практичні орієнтири, етос добре виконаної праці через облаштування і розширення кордонів цивілізованого світу, налагодження впорядкованого релігійного життя.

10. Подальші дослідження історіософського-меморіальної тематики запропоновано виокремити в особливий напрям історико-культурологічного знання -- меморіальну культурологію. За парадигмальну основу нового напряму культурологічного знання слід узяти сучасні поліетнічні, мультикультурні, багатоаспектні і різновекторні історико-культурні моделі, в які має бути вписана історіософія української культури. Теоретико-методологічні завдання меморіальної культурології полягають у наступному: 1) студіювання «національно-культурної пам'яті» в історико-культурній ретроспективі, разом із деконструкцією її модерних нашарувань методом меморіальної психоаналітики; 2) створення топографії національної культурної пам'яті феноменологічним методом.

Серед практичних завдань меморіальної культурології актуальним є визначення засобів активізації національно-культурної пам'яті в пострадянський період розвитку України.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

Монографія

1. Кислюк К. В. Історіософія в українській культурі: від концепту до концепції : монографія / К. В. Кислюк. -- Х. : ХДАК, 2008. -- 288 с.

Кислюк К. В. Історіософія в українській культурі: від концепту до концепції [Електронний ресурс] : монографія / К. В. Кислюк. -- Режим доступу : http://www.litopys.org.ua/pdf/kysluk_istoriosophia.htm. -- Назва з екрану.

Статті в наукових фахових виданнях

2. Кислюк К. В. Архетипи та стереотипи української романтичної історіософії / К. В. Кислюк // Наук. вісн. Сер. : Філософія / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. -- Х. : ХНПУ, 2004. -- Вип. 17. -- С. 45-52.

3. Кислюк К. В. Це зручне поняття «історіософія» / К. В. Кислюк // Наук. записки НаУКМА. -- К. : Києво-Могилян. акад., 2004. -- Т. 25 : Філософія та релігієзнавство. -- С. 14-18.

4. Кислюк К. В.«Історіософська парадигма» в історичному знанні в Україні ХІХ -- початку ХХ ст. / К. В. Кислюк // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філософія.-- Х., 2004. -- № 618 : Філософські перипетії.-- С. 178-183.

5. Кислюк К. В. Переродження історіософії 1990-2000-х рр.: здобуті результати і втрачені можливості / К. В. Кислюк // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Теорія культури і філософія науки. -- Х., 2005. -- № 660. -- С. 55-59.

6. Кислюк К. В. Модернізаційні тенденції в українській історіософській думці 1920-1980-х рр. / К. В. Кислюк // Грані. -- 2005. -- № 1(39). -- С. -76.

7. Кислюк К. В. Перегони української історіософії XVI -- першої половини XVII ст. / К. В. Кислюк // Мандрівець. -- 2005. -- № 5 (58). -- С. 82-86.

8. Кислюк К. В. Рецепції марксизму на теренах Радянської України в 1920-1940-і рр. / К. В. Кислюк // Культура України : зб. наук. пр. / Харк. держ. акад. культури. -- Х. : ХДАК, 2005. -- Вип. 15 : Мистецтвознавство. Філософія. -- С. 4-11.

9. Кислюк К. В. Релігійні конструкти в історіософському вимірі української філософської культури / К. В. Кислюк // Культура України : зб. наук. пр. / Харк. держ. акад. культури. -- Х. : ХДАК, 2005. -- Вип. 16 : Мистецтвознавство. Філософія. -- С. 58-70.

10. Кислюк К. В. Концепт без концепції або історіографія української історіософії / К. В. Кислюк // Вестн. нац. техн. ун-та «Харьк. политехн. ин-т» : сб. науч. тр. -- Х. : НТУ «ХПИ», 2006. -- № 20. -- Тем. вып. : Философия. -- С. 94-100.

11. Кислюк К. В. Українська історіософія та західноєвропейська філософія історії: механізм і етапи взаємодії / К. В. Кислюк // Мультиверсум : філос. альманах : зб. наук. пр. / Ін-т філос. ім. Г. С. Сковороди НАН України. -- К. : Укр. центр духовн. культури, 2006. -- Вип. 57. -- С. 125-135.

12. Кислюк К. В. Щоб не впала Україна, «як отой стародавній великий град Вавилон». Нотатки до козацько-старшинської історіософії середини XVII -- кінця XVIII століть / К. В. Кислюк // Наук. вісн. Сер. : Філософія / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. -- Х. : ХНПУ, 2006. -- Вип. 22. -- С. 105-111.

13. Кислюк К. В. Російська та українська історіософія: подібність у розбіжностях / К. В. Кислюк // Мультиверсум : філос. альманах : зб. наук. пр. / Ін-т філос. ім. Г. С. Сковороди НАН України. -- К. : Укр. центр духовн. культури, 2007. -- Вип. 63. -- С. 87-96.

14. Кислюк К. В. Абсолютний провіденціалізм києворуської філософської культури й виникнення української історіософії / К. В. Кислюк // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Теорія культури і філософія науки. -- Х., 2007. -- № 751. -- С. 105-110.

15. Кислюк К. В. Від Галича до галичанства. Манівцями української історіософії / К. В. Кислюк // Вестн. нац. техн. ун-та «Харьк. политехн. ин-т» : сб. науч. тр. -- Х., 2007. -- № 28. -- Тем. вып. : Философия. -- С. 117-123.

16. Кислюк К. В. Класична українська історіософія: становлення поліморфності / К. В. Кислюк // Наук. вісн. Серія : Філософія / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. -- Х. : ХНПУ, 2007. -- Вип. 24. -- С. 109-116.

17. Кислюк К. В. У пошуках «нової благодаті української»: релігійна історіософія ХХ ст. / К. В. Кислюк // Культура України : зб. наук. пр. / Харк. держ. акад. культури. -- Х. : ХДАК, 2007. -- Вип. 18 : Мистецтвознавство. Філософія. -- С. 12-20.

18. Кислюк К. В. Українська історіософія: концепт і концепція / К. В. Кислюк // Філос. думка. -- 2007. -- № 4. -- С. 75-93.

19. Кислюк К. В. Українська історіософія в діаспорі: шляхи поступу / К. В. Кислюк // Гуманіт. часопис : зб. наук. пр. / Нац. аерокосм. ун-т ім. М. Є. Жуковського «ХАІ». -- Х. : ХАІ, 2007. -- № 1. -- С. 118-124.

20. Кислюк К. В. Українська історіософія та національно-культурна пам'ять ХІ-XVIII ст. : парадокси взаємододатковості / К. В. Кислюк // Вісн. Харк. нац. ун-ту. Сер. : Теорія культури і філософія науки. -- Вип. 33. -- Х., 2007. -- № 791. -- С. 169-175.

21. Кислюк К. В. Від пам'яті до історії і знову до пам'яті (меморіальна проблематика в українській культурі початку ХІХ -- початку ХХІ ст.) / К. В. Кислюк // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Кара-зіна. Сер. : Філософія. -- Х., 2008. -- № 792 : Філософські перипетії. -- С. 131-137.

22. Кислюк К. В. Українська культура крізь призму національно-культурної пам'яті: проблеми і перспективи дослідження / К. В. Кислюк // Культура України : зб. наук. пр. / Харк. держ. акад. культури -- Х. : ХДАК, 2008. -- Вип. 22 : Культурологія. Філософія. -- С. 5-14.

23. Кислюк К. В. Історіософія української історії: напрями і форми подальшого розвитку / К. В. Кислюк // Наук. вісн. Сер. : Філософія / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. -- Х. : ХНПУ, 2008. -- Вип. 26. -- С. -52.

24. Кислюк К. В. Київ, який так і не став Єрусалимом (три образи однієї ідеї) / К. В. Кислюк // Мультиверсум : філос. альманах : зб. наук. пр. / Ін-т філос. ім. Г. С. Сковороди НАН України. -- К. : Укр. центр. духовн. культури, 2008. -- Вип. 70. -- С. 173-182.

25. Кислюк К. В. Методологічні проблеми дослідження історіософії в українській філософській культурі / К. В. Кислюк // Філос. обрії : наук.-теорет. часопис. -- 2008. -- Вип. 19. -- С. 123-137.

26. Кислюк К. В. Сучасна українська історіософія: вмощування в європейські інтелектуальні обшири / К. В. Кислюк // Гуманіт. часопис : зб. наук. пр. / Нац. аерокосм. ун-т ім. М. Є. Жуковського «ХАІ». -- Х. : ХАІ, 2008. -- № 4. -- С. 48-54.

Навчальні видання, інші статті, матеріали конференцій

27. Кислюк К. В. Сучасна історична наука / К. В. Кислюк // Персонал. -- 2004. -- № 5. -- С. 37-42.

28. Кислюк К.В. Регіональні розвідки Д. Багалія в контексті розвитку класичної української історіософії кінця ХІХ-- початку ХХ ст. / К.В. Кислюк // Багаліївські читання в НУА : прогр. та матеріали VI Багаліїв. читань, Харків, 5 листоп. 2004 р. -- Х. : Вид-во НУА, 2004. -- Ч. 6 : Історія Харківщини у працях і оцінках Д. Багалія. -- С. 37-39.

29. Кислюк К. В. Українська історіософія в контексті тенденції до літературизації філософії / К. В. Кислюк // Філософія і література : матеріали XI Харк. міжнар. Сковород. читань. -- Х. : Прометей-Прес, 2004. -- С. 40-42.

30. Кислюк К. В. Историософская мысль Украины: типология и периодизация / К. В. Кислюк // Матеріали VIII міжнар. наук.-практ. конф. «Наука і освіта 2005». -- Дніпропетровськ : Наука і освіта, 2005. -- Т. 68 : Філософія. -- С. 7-8.

31. Кислюк К. В. Українська історіософія та західноєвропейська філософія історії: етапи і форми взаємодії / К. В. Кислюк // МатеріалиII міжнар. наук.-практ. конф. «Дні науки 2006». -- Дніпропетровськ : Наука і освіта, 2006. -- Т. 31 : Філософія. -- С. 51-52.

32. Кислюк К. В. «Кінець» західноєвропейської філософії історії та «початок» української історіософії / К. В. Кислюк // Філософські стратегії ХХІ ст. : матеріали XIV Харк. міжнар. Сковород. читань. -- Х. : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2006. -- С. 30-31.

33. Кислюк К. В. Українська історіософія [Електронний ресурс] : довідкова стаття / К. В. Кислюк. -- Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Історіософія. -- Назва з екрану.

34. Кислюк К. В. Українська культура: теоретичні способи самоусвідомлення / К. В. Кислюк // Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття : матеріали всеукр. наук.-теорет. конф. молодих учених, 24-25 квіт. 2008 р. / Харк. держ. акад. культури ; відп. ред. Т. Д. Булах.-- Х.: ХДАК, 2008. -- С. 5-6.

35. Кислюк К. В. Філософія. Модульний курс : Філософія. Релігієзнавство. Логіка : навч. посібн. для студ. вищ. навч. закл. /К. В. Кислюк. -- Х. : Торсінг+, 2009. -- 416 с.

Анотації

Кислюк К.В. Українська історіософія як феномен культурної пам'яті. -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора культурології за спеціальністю 26.00.04 -- українська культура. -- Харківська державна академія культури. -- Харків, 2009.

У дисертації в межах нового відгалуження культурологічного знання (меморіальної культурології) концептуалізовано українську історіософію як провідний депозитарій пам'яті в Україні. Українську історіософію визначено як систематизовані погляди на самобутність і самостійність української культури, народу, держави та Церкви у світовому історико-культурному контексті. Вона розпочинається із виокремлення історії та культури рідної «землі» в сакральній історії людства в давньоруській літературі ХІ ст., а на межі ХХ-ХХІ ст. завершується переорієнтацією на інтеграцію національної культури до світового цивілізаційно-культурного мультиверсуму.

Доведено, що еволюція української історіософії забезпечувала акумуляцію національно-культурної пам'яті, розширення її просторово-часових обріїв, а також усталеність трансльованих нею уявлень. Завдяки цьому здійснювалося утворення модерного меморіального простору, який підмінив попередню меморіальнуї традицію.

Ключові слова: українська культура, українська історіософія, культурна ідентифікація, національно-культурна пам'ять, депозитарій культурної пам'яті, меморіальна культурологія.

Кислюк К.В. Украинская историософия как феномен культурной памяти. -- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора культурологии по специальности 26.00.04 -- украинская культура. -- Харьковская государственная академия культуры. -- Харьков, 2009.

В диссертации в рамках нового направления культурологического знания (мемориальной культурологии) концептуализировано украинскую историософию как ведущий депозитарий памяти в Украине, основной способ этнополитической и социоконфессиональной идентификации украинской культуры. Украинской историософией названы систематизированые взгляды на самобытность и самостоятельность украинской культуры, народа, государства и Церкви во всемирном историко-культурном контексте.

Доказано, что в течение письменного периода существования украинской культуры ее самоидентификация осуществлялась через историософию. Она начинается с возвеличивания истории и культуры родной «земли» в сакральной истории человечества в древнерусской литературе ХІ ст., достигает завершения в «украиноцентрических» мотивах творчества радикально настроенных деятелей модерной историософии в диаспоре, а на рубеже ХХ-ХХІ ст. обращается к проблеме равноправной интеграции истории национальной культуры в мировой цивилизационно-культурный мультиверсум.

Предложена модель полилинейной эволюции украинской историософии в украинской культуре. Согласно этой модели, украинская историософия в большинстве историко-культурных периодов существовала одновременно в нескольких ответвлениях, часто контрарных по форме и содержанию, континуитивных и дисконтинуитивных относительно предшествующих «ветвей» Это стало одной из объективных причин неустойчивости отечественной этнокультурной идентичности.

Теоретически обобщен способ бытования историософии в украинской культуре -- полиморфизм, ее существование во множестве разнокачественных академических/художественных, светских / религиоз-ных форм, историко-культурных типов, персональных видов, между которыми установлены отношения органической комплиментарности. Полиморфизм рассматривается как главная предпосылка осуществления историософией этнозащитной и этноконсолидирующей функций.

С новых позиций проведено различие между украинской и русской историософиями -- как отличных не только по масштабу, но и по значительному количеству онтологических, гносеологических, аксеологических системообразующих признаков. В первую очередь, русская историософия была направлена на развитие метаисторических теорий всемирно-мессианского назначения Родины, тогда как украинская историософия создавала субъективно-протестные концепции национально-культурной миссии страны в рамках мирового историко-культурного процесса.

Уточнена специфика памяти в украинской культуре, где заметно преобладала национально-культурная память: все то, что было наделено этнокультурной идентичностью для повседневного сознания широких масс. Разработана классификация мемориальных феноменов в украинской культуре: материализованные «места» (географические пункты, вещи, образы, ритуалы, названия, имена) и интеллектуальные конструкции -- «топоси» («Киев -- второй Иерусалим», «Галич -- второй Киев»).

Выяснена роль историософии в структуре памяти в пространстве украинской культуры. Эволюция украинской историософии выполняла образующую функцию -- обеспечивала аккумуляцию национально-культурной памяти, расширение ее пространственно-временных горизонтов, а также устойчивость транслированных ею представлений как «ядра» самосознания ее носителей. Это привело к образованию модерного мемориального пространства, наложившегося на предшествующую мемориальную традицию.

Ключевые слова: украинская культура, украинская историософия, культурная идентификация, национально-культурная память, депозитарий культурной памяти, мемориальная культурология.

Кisliuk K.V. An Ukrainian Historiosophy as a Culture Memory's Phenomena. -- The manuscript.

The dissertation for a doctor's degree by specialty 26.00.04 -- Ukrainian Culture. -- Kharkiv State Academy of Culture. -- Kharkiv, 2009.

In the thesis in a new direction of cultural knowledge (the memorial culturology) had been kontseptualized Ukrainian Historiosophy as the leading depositary memory in Ukraine. Ukrainian Historiosophy is the system of ideas about identity and autonomy of the Ukrainian culture, history, nation, state and church in the world's historical and cultural context.

It begins with the selection of ethnonational History from the sacred World History in ancient literature of Russia in XI cent. But at the turn of XX-XXI cent. the problem of equitable integration of the national culture in the world civilization and culture multiversum has been raised.

Is proved, that the evolution of Ukrainian Historiosophy provided accumulation of National-Cultural Memory, the expansion of its space-time horizons, as well as the stability of her presentation -- up to formation in the modern memorial space, which is superimposed on an earlier memorial tradition.

Key world: Ukrainian culture, Ukrainian Нistoriosophy, cultural identity, National-Cultural Memory, depositary of Cultural Memory, memorial culturology.

Размещено на Allbest.ru