Соціокультурна ідентичність в умовах європейської інтеграції (на прикладі україно-чеських культурних зв’язків)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ІМЕНІ П. І. ЧАЙКОВСЬКОГО

СОЦІОКУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ В УМОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ (НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНО-ЧЕСЬКИХ КУЛЬТУРНИХ ЗВ'ЯЗКІВ)

Спеціальність 26.00.01 - теорія та історія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата культурології

КОЛОСОК Тетяна Святославівна

УДК [130.2+008] (477+437)

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі культурології та менеджменту соціокультурної діяльності Волинського національного університету імені Лесі Українки Міністерства освіти та науки України (м. Луцьк).

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Головей Вікторія Юріївна,

Волинський національний університет

імені Лесі Українки,

доцент кафедри культурології та менеджменту

соціокультурної діяльності

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Личковах Володимир Анатолійович,

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка

Міністерства освіти та науки України ,

завідувач кафедри філософії та культурології,

кандидат філософських наук, професор

Федорова Ірина Ігорівна,

Національний технічний університет України «КПІ», Міністерства освіти та науки України,

професор кафедри філософії (м. Київ).

Захист відбудеться «25» червня 2009 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.005.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук у Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського, за адресою: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького 1-3 / 11, 4-й поверх, фойє Малого залу.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, за адресою: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького 1-3 / 11.

Автореферат розісланий «14» травня 2009 р.

Т. в. о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради

доктор мистецтвознавства, професор І. Б. Пясковський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Міжкультурна взаємодія виступає важливим елементом сучасної картини світу та умовою повноцінного існування культур, однак в результаті цього процесу може відбуватися і поступове стирання культурної самобутності. Враховуючи ці тенденції соціокультурного розвитку, є надзвичайно важливим вивчення соціокультурної ідентичності в контексті процесу міжкультурної взаємодії.

Нині в умовах трансформації сучасного українського суспільства, яке прагне взяти активну участь в європейських процесах, актуалізувалася потреба у дослідженні проблем міжкультурної взаємодії. Розширення Європейського Союзу (ЄС) сформувало реальну необхідність в побудові новітнього соціокультурного діалогу між Україною і новими членами ЄС, особливо з прикордонними державами. Однак цей процес є досить складний, оскільки пов'язаний із вирішенням цілої низки проблем, що наразі не знаходять прийнятного рішення. В значній мірі це обумовлено відсутністю належної філософсько-методологічної бази, а оскільки йдеться про соціально-культурні процеси, то варто говорити про філософсько-культурологічні засади аналізу і вироблення рекомендацій щодо налаштування двосторонніх міжкультурних зв'язків. Відповідно до цього, дослідження культур-діалогових зв'язків України з європейськими державами набуває особливого значення і гостроти.

Розширення контактів з Чеською Республікою (ЧР) (зокрема, внаслідок інтенсифікації еміграційних процесів та кількісного зростання української діаспори) зумовлює потребу в філософсько-культурологічному осмисленні процесу взаємодії між українською і чеською культурами, що може слугувати теоретичною моделлю для аналізу і побудови двосторонніх міжкультурних стосунків між Україною і країнами ЄС.

Стан наукового опрацювання проблеми. Вирішення окресленої проблеми має значну теоретичну ретроспективу. Міжкультурність, діалог, інтерсуб'єктивність та ідентичність, і, як наслідок, проблема «Іншого», «Чужого», діалогізму культур стали провідними темами у філософсько-культурологічній думці ХХ ст. Значний вклад у вивчення діалогу, його онтологічних і гносеологічних аспектів внесли М. Бахтін, В. Біблер і М. Бубер. Поряд з ними можна назвати Ф. Ебнера, Г. Марселя, Ф. Розенцвейга, О. Розенштока-Хюссі, які осмислюють діалог, як споконвічні сутнісні взаємини між людьми та між людиною й Абсолютом. Слід зазначити, що розвиток діалогізму відбувався і в контексті звернення до проблеми «Іншого», «Чужого» (Б. Вальденфельс, М. Гайдеґґер, Е. Гуссерль, Е. Левінас, А. Шюц, К. Ясперс та ін.). Дослідженням цього феномена займалися і російські дослідники В. Сухачев, Р. Шукуров та ін. У сучасній українській філософії комунікація, діалог, «Інший» є предметом дослідження в роботах Є. Бистрицького, А. Ішмуратова, Н. Колотілової, С. Кримського, В. Малахова, К. Мальцевої, Г. Почепцова, Л. Ситниченко, В. Табачковського, Н. Хамітова, А. Єрмоленка та ін.

Основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були розвинені у роботах Р. Бенедікт, Д. Горера, Дж. Кондон, М. Мід, Д. Трагера, Й. Фаті, Е. Холла та ін. Культурний етноцентризм та культурний релятивізм досліджували Д. Кемпбелл, В. Рахманін, У. Самнер, М. Херсковіц та ін.

Одними з найґрунтовніших робіт, присвячених філософському аналізу проблеми взаємодії культур, є праці українських і російських авторів, а саме А. Аблажея, С. Артановського, С. Арутюнова, В. Бушкової, Н. Іконнікової, Л. Іоніна, Н. Кокшарова, І. Колєсіна, І. Намєстнікової, Г. Тульчинского та ін.

Дослідження відношення «Я-Інший» заклали основу сучасного розуміння ідентичності. Психологічні концепції ідентифікації представлені роботами З. Фрейда, А. Фрейд, Е. Фромма та ін. Особливе місце посідають соціопсихологічні трактування ідентичності в роботах В. Агеєва, Е. Еріксона, Ч. Х. Кулі, Г. Теджфела, Дж. Тернера та ін., соціологічні концепції П. Бергера, Е. Гідденса, Т. Лукмана, Дж. Г. Міда, Т. Парсонса та ін.

З початку 90-х років XX століття в російських наукових джерелах з'явився ряд публікацій з проблем ідентифікації, зокрема праці дослідників: Л. Іоніна, І. Кона, Г. Солдатової, Т. Стефаненко, В. Чупрова, В. Ядова та ін.

Проблеми культурної ідентифікації та ідентичності активно обговорюються у вітчизняній науковій літературі. Розробленням цієї проблематики займалися І. Бичко, М. Вівчарик, О. Гриценко, М. Грушевський, О. Забужко, М. Зеров, О. Картунов, І. Кресіна, О. Кульчицький, В. Личковах, Н. Погоріла, М. Попович, Ю. Римаренко, М. Скринник, М. Стріха, І. Федорова, Д. Чижевський, Л. Шкляр та ін.

Об'єктивні дослідження з питань взаємозв'язків української та чеської культур з'явилися з 90-х років ХХ ст. Дослідження культурно-освітньої, громадської та наукової діяльності українців міжвоєнного періоду у Чехословаччині було здійснено в працях українських дослідників Т. Бублик, С. Віднянського, А. Криськова, С. Наріжного, В. Трощинського та чеських вчених M. Бубенікової, В. Вебера, Б. Зілинського, З. Сладека та ін.

Таким чином, в сучасній гуманітарній науці створені достатні теоретичні передумови для вивчення феномена соціокультурної ідентичності в контексті міжкультурної взаємодії. Більшість досліджень відносяться до психології, етнології, історії, мовознавства і порівняно мало праць, які б розкривали філософсько-культурологічний підхід, переваги якого полягають у формуванні особливого виду інтеграційного знання, на підставі якого можливий комплексний аналіз проблем сучасної цивілізації.

Мета дослідження - здійснити культурологічний аналіз процесу збереження соціокультурної ідентичності в умовах європейської інтеграції, виявляючи його особливості на прикладі україно-чеських міжкультурних взаємин.

Реалізація мети вимагає розв'язання наступних завдань:

? здійснити аналіз джерельної бази дослідження;

? конкретизувати понятійно-категоріальний апарат досліджуваної проблеми через експлікацію понять «комунікація», «спілкування», «взаємодія», «ідентифікація»;

? розкрити особливості конституювання міжкультурної взаємодії в контексті сучасних соціокультурних процесів через аналіз наріжних проблем: сприйняття «Чужого», формування етнокультурних стереотипів і толерантності, збереження соціокультурної ідентичності;

? розробити культурно-історичну типологію становлення україно-чеської культурної взаємодії у ХХ - поч. ХХІ ст. на прикладі діяльності української діаспори в Чеській Республіці як чинника збереження соціокультурної ідентичності українців;

? з'ясувати особливості сучасного стану взаємодії української і чеської культур;

? спрогнозувати перспективи діалогу української та чеської культур в контексті європейських інтеграційних процесів та запропонувати шляхи його оптимізації.

Об'єкт дослідження - становлення міжкультурних зв'язків за умов європейської інтеграції.

Предмет - феномен соціокультурної ідентичності на прикладі україно-чеської міжкультурної взаємодії у ХХ - поч. ХХІ ст.

Методологічна та теоретична основа дослідження. Підґрунтям для дослідження феномена соціокультурної ідентичності в контексті міжкультурної взаємодії є доробок представників діалогічної філософії (М. Бахтіна, В. Біблера, М. Бубера та ін.), а також дослідників проблеми «Іншого», «Чужого» Б. Вальденфельса, М. Гайдеґґера, К. Ясперса та ін.

Для вирішення завдань і досягнення цілей дослідження було сформовано джерельну базу, в якій можна виокремити такі компоненти: теоретичний - праці українських та зарубіжних філософів, культурологів, присвячені сучасним соціокультурним процесам; інформаційний - комплекс відомостей про окремі факти суспільного життя соціокультурного поля ЧР.

Дисертаційне дослідження ґрунтується на загальнонаукових і філософських принципах (історизму, об'єктивності, хронологічної послідовності) та методах пізнання (аналітичний, системно-структурний, компаративний, історичний, філософсько-культурологічний).

У своєму дослідженні ми намагаємося застосувати елементи міждисциплінарного підходу, використовуючи низку положень з суміжних областей наукового знання (філософської антропології, соціології культури, етнопсихології), запозичуючи методологічні підходи в сфері аналізу міжкультурних взаємодій.

Дисертант вважає за доцільне подати україно-чеську культурну взаємодію в розвитку, наголошуючи на виявлених особливостях у процесі її становлення. В основу роботи покладено історичний підхід, який надав можливість показати розвиток і еволюцію міжкультурних взаємин. Компаративно-історичний метод допоміг шляхом порівняння виявляти особливості розвитку україно-чеських міжкультурних зв'язків у ХХ - поч. ХХІ ст. Застосування історичного і філософсько-культурологічного підходів дозволило автору повніше висвітлити роль діаспори у збереженні соціокультурної ідентичності.

Велике значення для дослідження мало використання системно-структурного підходу, спрямованого на інтеграцію матеріалу, що досліджується (матеріал роботи інтегрується з різних областей знань - культурології, філософії, історії, соціології, психології), завдяки якому конкретизується механізм і хід міжкультурної взаємодії, що дозволяє наповнити цей процес реальним історичним змістом.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше здійснено культурологічне дослідження феномена соціокультурної ідентичності крізь призму міжкультурної взаємодії в контексті європейської інтеграції, виявлено його особливості на прикладі україно-чеських взаємин у ХХ - поч. ХХІ ст.

Наукова новизна дослідження конкретизується в тому, що:

? здійснено сутнісне розрізнення понять «міжкультурна комунікація» і «міжкультурна взаємодія», «Чуже» та «Інше», «взаємодія культур» і «діалог культур», оскільки в їх семантиці виражені відмінності у змінах розвитку сучасних процесів міжкультурної взаємодії та інтеграції;

? проаналізовано наріжні проблеми конституювання міжкультурної взаємодії в контексті сучасних соціокультурних процесів; визначено, що сполучення рис етноцентризму і культурного релятивізму - оптимальний шлях розвитку і становлення соціокультурних процесів в суспільстві; з'ясовано, що важлива роль у перцепції іншої культури належить стереотипам, на формування яких впливають засоби масової інформації; встановлено роль культурної політики у гармонізації процесу міжкультурної взаємодії, одним із завдань якої є збереження соціокультурної ідентичності;

? вперше розроблено культурологічну типологію україно-чеської міжкультурної взаємодії у ХХ - поч. ХХІ ст.;

? встановлено, що українські культурні осередки в Чехії 20-30-х років ХХ ст., які розгорнули активну громадсько-культурницьку діяльність, були важливим чинником збереження соціокультурної ідентичності українців в Чехії;

? вперше в ході дослідження проаналізовано деструктивний вплив чеських засобів масової інформації на формування негативного стереотипу щодо представників сучасної України в Чеській республіці;

? спрогнозовано перспективи розвитку діалогової стратегії української та чеської культур в контексті європейських інтеграційних процесів, яка є підставою для реалізації помірковано-оптимістичного проекту - зближення України з іншими європейськими державами, зокрема, з Чеською Республікою;

? в рамках прикладної культурології запропоновано технології управління україно-чеськими міжкультурними відносинами, як соціально-культурними процесами, та шляхи їх оптимізації;

? вперше до вітчизняного наукового обігу впроваджено нові джерела та праці чеських дослідників культурницької діяльності української діаспори в міжвоєнний період Л. Бєлошевскої, M. Бубенікової, В. Вебера, Л. Гарбулової, Б. Зілинського, З. Сладека, С. Тейхманової та ін.

Теоретичне і практичне значення результатів дослідження полягає в аналізі науково і практично значимих проблем сучасного соціокультурного процесу на основі подальшої розробки і конкретизації низки ключових категорій культурології. Вони можуть слугувати підґрунтям для майбутніх розвідок у вивченні вказаної проблематики і використовуватися при викладанні культурології, соціальної філософії і філософії культури та для підготовки спецкурсів «Європейська культурна політика», «Конфліктологія», «Основи міжкультурної комунікації». Матеріали дисертації та рекомендації можуть бути використані органами державної влади, що займаються проблемами культурної політики і освіти для вирішення практичних завдань у сфері міжкультурного співробітництва.

Зв'язок роботи з програмами, планами, темами. Дисертацію написано у відповідності з планами науково-дослідної роботи кафедри культурології та менеджменту соціокультурної діяльності Волинського національного університету імені Лесі Українки. Вона відповідає темі «Проблеми культурної ідентичності в європейському соціокультурному просторі» тематичного плану науково-дослідної діяльності на 2006-2010 рр. Тема дослідження затверджена вченою радою Волинського національного університету імені Лесі Українки (протокол № 1 від 28 серпня 2008 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені та отримані автором завдяки власним дослідницьким зусиллям.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладені в статтях, доповідях та повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських, регіональних науково-практичних конференціях: Всеуніверситетська конференція (Карловий університет, Прага, 2002 р.), «Духовні засади життя в період становлення громадянського суспільства в Україні», (Луганськ, 2003 р.), «Наука і освіта 2004” (Дніпропетровськ, 2004 р.), «Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття» (Луцьк, 2004 р.), «Людина-Світ-Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень» (Київ, 2004 р.), «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті» (Харків, 2004 р.), «Культурологічний дискурс сучасного світу: від національної ідеї до глобалізаційної цивілізації» (Київ, 1-2 червня 2007 р.), «Проблеми культурної ідентичності» (Луцьк, 24 квітня 2008 р.). Матеріали дослідження використовувалися автором при читанні лекцій з філософії та культурології.

Концептуальні положення обговорювалися на засіданнях кафедри культурології та менеджменту соціокультурної діяльності Волинського національного університету імені Лесі Українки. Результати дослідження пройшли апробацію на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу і студентів Волинського національного університету імені Лесі Українки (Луцьк, 2000-2008).

Публікації. За матеріалами дослідження автором опубліковано 6 статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 2 статті у фаховому часописі Чеської Академії наук, 7 публікацій у матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 192 сторінки, у тому числі: список використаних джерел (278 найменувань) - 29 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, з'ясовано стан та рівень наукового опрацювання проблеми, визначено мету, основні завдання, об'єкт і предмет дослідження, охарактеризовано його методологічні засади, сформульовано положення, що становлять наукову новизну і виносяться на захист, розкрито теоретичне й практичне значення дисертаційної роботи, вказується її апробація, структура та обсяг.

Перший розділ «Методологічні засади аналізу соціокультурної ідентичності» складається з двох підрозділів і присвячений уточненню понятійно-категоріального апарату дослідження та аналізу джерельної бази дослідження.

У першому підрозділі «Експлікація понять ?ідентифікація?, ?комунікація?, ?взаємодія?, ?спілкування?» автором уточнено понятійно-категоріальний апарат для забезпечення достовірності дослідження, оскільки проблема полягає у відсутності загальноприйнятих дефініцій.

Проаналізувавши роботи ряду дослідників (Л. Брандеса, М. Кагана, Г. Рузавіна, А. Укладова та ін.) та розглянувши різноманітні аспекти понять «комунікація» і «спілкування», дисертант констатує, що в рамках дослідження базовою категорією є «комунікація», яка здійснюється на рівні суб'єктів у формі спілкування. Міжкультурне спілкування - специфічна суб'єкт-суб'єктна взаємодія, при якій відбувається безпосередній обмін діяльністю, цінностями, інформацією, досвідом, здібностями носіїв різних культур. Міжкультурна комунікація - це категорія, яка включає в себе міжкультурне спілкування та інформаційний обмін, що відбувається у ситуації контакту і сприйняття цінностей, норм іншої культури, а також відносини і зв'язки, які виникають між різними культурами. Міжкультурна взаємодія - категорія, яка за змістом містить в собі міжкультурну комунікацію, а також ті впливи, взаємні зміни, які проявляються у ході сформованих відносин між різними культурами.

Інтерсуб'єктивний пошук якоїсь спільної позиції стає діалогом, який спрямований на «Іншого». Діалог і спілкування не тотожні, діалог є одним з видів спілкування. Діалог культур у сучасному світі виступає об'єктивною необхідністю та передбачає рівноправні стосунки.

Ряд дослідників (Н. Кокшаров, В. Овчаренко та ін.) наголошують на синонімічності понять «взаємодія» і «діалог». Однак, дисертант не схильний з цим погоджуватися, оскільки асиміляція, взаємоізоляція, конфлікт теж є

формами взаємодії, проте відносини між культурами у рамках цих форм будуються не за принципом рівноправності. Таким чином, діалог культур є однією з можливих форм взаємодії культур.

Відзначимо, що в літературі «Інше» і «Чуже» часто взаємозаміняються, однак поняття «Чужий», у нашому розумінні, передбачає абсолютну чужинність, не налаштовану на спів-розуміння, спів-творчість, спів-буття, а поняття «Інший» передбачає прагнення до взаєморозуміння і взаємопізнання.

Опозиція «Я-Інший» є основою сучасного розуміння поняття ідентичності, яке використовується в психології, соціології, філософії (як «самість», «самосвідомість», «Я» тощо). Проте, питання змістовного наповнення поняття «ідентичність» залишається відкритим. Соціокультурна ідентичність передбачає ідентифікацію людини з певною культурною традицією, цінностями, процес ототожнення людиною самої себе з іншими членами своєї спільноти і культури. Динамічні, процесуальні аспекти формування ідентичності виражаються поняттям «ідентифікація».

Таким чином, важливого методологічного значення набуває розрізнення та уточнення понять «міжкультурна комунікація» і «міжкультурна взаємодія», «Чуже» та «Інше», «взаємодія культур» і «діалог культур», оскільки семантичні відмінності виражають передусім якісні зміни в розвитку сучасних процесів міжкультурної взаємодії та інтеграції, а також водночас виражають відмінності в рівнях взаємодії.

У другому підрозділі «Культурна ідентифікація в контексті діалогічної парадигми» зроблено спробу проаналізувати філософсько-культурологічні підходи до розгляду феномена ідентичності в рамках міжкультурної взаємодії.

З кінця 60-х р. ХХ ст. тема ідентичності стала однією з найактуальніших у сфері соціального і гуманітарного знання. Концепт ідентичності першим застосував З. Фрейд, але як особливий соціально-культурний феномен її розглядав Е. Еріксон, використовуючи філософський, соціологічний, психоаналітичний підходи, що і визначило в 1970-1980-ті рр. статус концепту ідентичності як міждисциплінарного. Інший напрям дослідження ідентичності, який і склав основу сучасного її розуміння, розроблено в рамках символічного інтеракціонізму (Ч. Кулі, Дж. Г. Мід). В останній третині ХХ ст. представники соціального конструктивізму наголошують, що індивід отримує свої соціальні ролі і самоідентифікацію від суспільства (П. Бергер, Т. Лукман). На подальший розвиток поглядів щодо ідентичності, яка по суті утверджується в процесі взаємодії, в значній мірі вплинули філософські дослідження опозиції «Я-Інший». У посткласичній філософії XX ст. тема діалогу і комунікації стає однією з провідних. Основу ідентичності вбачають в інтерсуб'єктивному діалогово-комунікативному просторі. До проблемного поля філософського мислення увійшла ідея міжкультурної взаємодії як проблема діалогу культур, основні положення якої були розроблені в роботах М. Бахтіна, М. Бубера і продовжені В. Біблером.

Ідею про те, що суспільна людина неможлива поза комунікацією, в результаті якої вона розкриває свою внутрішню сутність, розвивали філософи-екзистенціалісти (М. Гайдеггер, К. Ясперс), які вживають термін «комунікація» для позначення міжособистісного, інтерсуб'єктивного спілкування. Представник комунікативної філософії Ю. Габермас намагався осмислити ідентичність, як індивідуалізацію через соціалізацію усередині історичного контексту і вважає, що «Чужий» виступає умовою власного самовизначення. А за О.-Ф. Больновим, внутрішнє осердя людини визначається лише в Зустрічі. Поняття інтерсуб'єктивності також отримало розробку у феноменології Е. Гусерля. Інтерсуб'єктивність розумілася ним як структура суб'єкта, за допомогою якої «Я» стикається з досвідом «Іншого».

Філософські ідеї О.-Ф. Больнова, М. Бубера, Ю. Габермаса, К. Ясперса та інших філософів, на нашу думку, повною мірою характеризують як міжособистісні, так і міжкультурні стосунки.

З 90-х років починає домінувати ідея плюралізму культур, в рамках якої визріла потреба покінчити з «монокультурою». Зміни у філософському погляді на світ відображені в парадигмі синергетики, згідно з якою можна вивчити людину, культуру, як відкриті і нелінійні «системи», що самоорганізуються (Ф. Варела, І. Пригожин, Г. Хакен та ін.). Діалог між культурами починає здійснюватися за допомогою глобального комунікативного поля.

В умовах глобалізованого, полікультурного світу доречно вести мову не про готові ідентичності, а про дослідження самого процесу ідентифікації, який є завжди незавершеним. В результаті домінуючою стає концепція ідентичності, яка носить конструктивістський характер: підкреслюються такі її риси, як множинність, нестійкість, сконструйованість (Р. Брубейкер, Ф. Купер). Отже, в кінці ХХ ст. починає переважати розуміння культури як багатополюсного утворення, як діалогу, спілкування і взаємовпливу, взаємовизначення і взаємоусвідомлення різних культур.

Проведений аналіз дозволяє констатувати, що існують ґрунтовні дослідження, присвячені цій проблемі в різних галузях знання, однак мало праць, які б застосовували філософсько-культурологічний підхід, тому, дискурс ідентичності можна визначити як відкритий для подальших теоретичних розробок.

У другому розділі «Конституювання міжкультурної взаємодії в сучасних соціокультурних процесах», який складається з трьох підрозділів, проаналізовано підходи щодо сприйняття і оцінювання інших культур, розглянуто етнокультурні стереотипи, культурну толерантність, культурну політику та їх роль в міжкультурній взаємодії.

У першому підрозділі «Сприйняття ?Чужого?. Етноцентризм та культурний релятивізм» досліджено особливості сприйняття і оцінювання «Чужого», інших культур з позиції власної культури та світоглядних уявлень.

Кожна культурна спільність, окрім уявлення про власну культуру, формує уявлення про світ інших цінностей. У моделі «ми - вони» кожному полюсу опозиції відповідає набір ціннісних параметрів, властивих культурній системі.

Теоретичний аналіз досліджень сприйняття «Чужого» (Б. Вальденфельс, А. Ігнатенко, Е. Левінас, К. Мальцева, Ю. Осика та ін.) дозволив визначити, що процедура освоєння «Чужого» зовсім не призводить до його зникнення, «Чуже», як таке, продовжує бути присутнім у «Своєму». Варто уявити «Чуже» «Іншим», де наголос на іншості культури виступає альтернативою ворожості, заміщуючи відторгнення цікавістю та відкритістю до нового, і таким чином спробувати утвердити позитивність «Іншого».

Психологічною установкою на сприйняття і оцінювання інших культур та поведінки їхніх представників через призму своєї культури є етноцентризм (Е. Гідденс, К. Герц, Д. Кемпбелл, О. Нагорна, В. Рахманін та ін.), основна теза якого є неминучість відчуження і взаємної агресії у стосунках між групами, коли власна спільнота є центром усього сущого, а всі інші оцінюються й вимірюються у співставленні з нею (У. Самнер). Етноцентризм дозволяє несвідомо відокремити носіїв чужої культури від власної, сприяє збереженню соціокультурної ідентичності, консолідує групу, без нього неможливий прояв патріотизму.

Згідно з культурним релятивізмом носії однієї культури, соціального прошарку не можуть осягнути цінності іншої культури, групи, якщо вони аналізують їх у світлі власної. Для того, щоб зрозуміти іншу культуру потрібно пов'язати її конкретні риси із особливостями їх розвитку. Важливо підійти до відмінностей не з позиції домінування «нашої» культури, а визнати за іншими можливість відмінних інтерпретацій культурних зразків.

Оптимальний шлях розвитку і сприйняття культури в полікультурному суспільстві - це сполучення рис етноцентризму і культурного релятивізму, коли індивід, переживаючи почуття гордості за культуру своєї групи, водночас є здатний зрозуміти інших, визнаючи їхнє право на існування.

У другому підрозділі «Етнокультурні стереотипи і толерантність, їх формування та роль у процесі міжкультурної взаємодії» аналізуються підстави створення стереотипів, їх вплив на процес міжкультурної взаємодії та роль толерантності у сучасному полікультурному світі.

Дисертант зазначає, що однією з найактуальніших проблем у сфері міжкультурних контактів є стереотипізація образу «Іншого», тобто сприйняття, класифікація й оцінка соціальних об'єктів на основі стійких уявлень. Необхідно враховувати такий неоднозначний феномен, як «віддзеркалення культури», який реалізується тільки за наявності «Іншого», тобто йдеться про формування образу «Я»-культури, за допомогою компаративного аналізу з «Іншим», а також створення «Я»-образу «очима» «Іншого», культури (У. Ліппман, В. Попков та ін.).

Стереотипи поведінки, пов'язані з давніми архетиповими структурами етносу, формувалися протягом століть, і є найбільш консервативними, оскільки вказують на приналежність до етнокультурної спільноти, сприяють збереженню її цілісності і не піддаються зовнішнім впливам. Стереотипи мислення творяться в контексті конкретних соціально-економічних і політичних умов, відзначаються мінливістю, виникають в ситуації міжкультурного контакту та завдяки діяльності засобів масової інформації (ЗМІ). Можливості ЗМІ у цьому процесі необмежені, вони здійснюють концентрований тиск, в результаті якого людина може відмовитися від особистого враження, вважаючи позитивне сприйняття спілкування випадковістю, довіряючи зовні сугестивним впливам.

У процесі міжкультурної взаємодії етнокультурні стереотипи з певною мірою істинності відображають реальні характеристики як «Своїх», так і «Чужих», відіграючи при цьому позитивну роль. Проте вони можуть і деформувати особливості культури, типові риси її представників, стаючи перепоною у діалозі культур.

У зв'язку з інтенсифікацією міжнародної взаємодії зростає небезпека виникнення ворожнечі, відвести яку може лише толерантність (А. Галкін, Д. Зіновьєв, Ю. Красін, М. Уолцер та ін.), що формується для позитивної взаємодії з носіями інших світоглядів, культур. Для досягнення кращого розуміння між представниками різних культур, для корекції стереотипів, запобігання маніпулюванню свідомістю необхідно розвивати культурну толерантність, яка сприйматиме «Іншість» як невід'ємну частку соціального життя й спілкування. Утвердженню ідеалів і практики толерантності покликаний сприяти діалогізм культур.

Третій підрозділ «Збереження соціокультурної ідентичності як напрям культурної політики» присвячений розгляду цілеспрямованої державної діяльності, яка передбачає специфічне регулювання соціокультурного життя, зокрема збереження соціокультурної ідентичності.

Головним суб'єктом культурної політики є держава, яка володіє різноманітними засобами впливу, захисту і пропаганди самобутності національної культури (Є. Дуков, Ю. Осокін, К. Соколов та ін.).

Сучасна Європа зіштовхується з необхідністю вирішити питання взаємодоповнення культурних просторів, які є її ресурсом, як проекту. Його невід'ємною складовою, джерелом історичної пам'яті та етнокультурного досвіду є слов'янський світ. Україна, як одна зі слов'янських держав, може претендувати на роль співорганізатора «слов'янського світу» у рамках європейської цивілізації, і тому потребує оновлення культурної політики.

Пошук нових відповідей на соціальні, політичні та культурні перетворення в світі здійснюється в активному суспільному діалозі, що знаходить відображення у нових концепціях культурної політики держави, однією з яких є мульти- або полікультурна політика (С. Бондарук, Е. Річмонд, Н. Скоробогатих, Г. Терборн та ін.). Полікультурну політику можна здійснювати в напрямку формування соціокультурної ідентичності; забезпечення відкритості культури, співпраці між народами; дотримання мовного і культурного плюралізму тощо.

Нині європейські країни фактично відмовляються від поняття полікультурності, а натомість вводять поняття «інтеркультуралізм» (Ю. Римаренко, Я. Петеркова та ін.), засноване на новому баченні культури, що базується на повазі власної інкультурності; сприйнятті відмінностей та схожості як двох сторін одного процесу; акцентуванні взаємодії та взаємозалежності; постійному запровадженні в життя етнонаціональної толерантності. Новим в інтеркультурному підході є надання пріоритету взаємодії, взаємозв'язку та взаємовпливу національних культур.

Однією з основних функцій культурної політики є збереження соціокультурної ідентичності, яка постає як необхідна умова міжкультурної взаємодії і не повинна сприйматись як щось статичне, тому що сама собою є динамічною системою (Р. Мейєр, Н. Погоріла, В. Тішков, Д. Якобс та ін.). Нині традиційна для Європи ідентичність розмивається: одна її частина ніби переходить на рівень ЄС, інша засвоюється регіонами. Історико-культурна спільність європейських народів налаштовує їх на почуття приналежності до єдиної Європи, у зв'язку з чим актуалізується проблема формування європейської ідентичності (А. Брюгманс, Х. Люббе, Т. Фадієва та ін.).

На початку ХХІ ст. соціокультурна ідентичність в полікультурному світі не є гарантованою, однак європейська культурна ідентичність не може бути протиставлена національній ідентичності, оскільки вони співвідносяться між собою за принципом комплементарності.

У третьому розділі «Українські культурні осередки в Чехії як чинник збереження соціокультурної ідентичності у форматі діалогу культур», що складається з двох підрозділів, розробляється культурологічна типологія становлення і розвитку україно-чеської культурної взаємодії у ХХ - поч. ХХІ ст., розглядаються перспективи діалогу української та чеської культур в контексті європейських інтеграційних процесів.

У першому підрозділі «Історичні періоди становлення україно-чеської культурної взаємодії у ХХ ст.» розглянуто особливості україно-чеської діалогічної комунікації за посередництва української діаспори, яка створила потужні осередки національно-культурного життя в Чехії.

Складний і суперечливий процес ідентифікації розглянуто в контексті взаємодії української і чеської культур через призму діяльності української еміграції в Чехії, яка опинилася в чужій країні і вимушена існувати в просторі двох культур одночасно. При цьому емігранти повинні або зберегти свою національну самобутність, або втратити її.

Проведений аналіз україно-чеських міжкультурних зв'язків у ХХ ст. дозволив автору виділити основні періоди, рівні та етапи.

І період - 20-30-ті роки ХХ ст., характеризується інтенсивною міжкультурною взаємодією завдяки діяльності української діаспори в Чехословаччині. В цьому періоді можна виокремити два рівні, один з яких є поверхневим, а інший - глибинним, кожен з рівнів включає два етапи взаємодії, які обумовлюють єдиний нерозривний процес.

А. Перший рівень - культурно-безпосередній, культури взаємодіють одна з одною завдяки компетентності їх носіїв, відбувається обмін на рівні мови, передача інформації.

а. Перший етап цього рівня характеризується налагодженням реального контакту і становленням групи-посередника міжкультурної взаємодії, яка є носієм білінгвізму і бікультуралізму. Налагодження новітнього реального контакту між українською і чеською культурами відбулося на початку ХХ ст., в роки Першої світової війни, коли Україна відіграла значну роль в історії чехословацького національно-визвольного руху (С. Віднянський, І. Євсеєнко та ін.). На історичну сцену Чехословаччина вийшла після розпаду Австро-Угорської імперії, тому україно-чеські культурні зв'язки почали розвивалися в нових історичних і соціокультурних обставинах. Уряд Чехословаччини прихильно ставився до українських емігрантів, надаючи їм значну допомогу.

Початком формування української еміграції у Чехословаччині прийнято вважати травень 1919 р. (Б. Зілинський, А. Криськов, В. Пришляк та ін.). Особливістю еміграції цієї хвилі було те, що досить значну її частину становили представники наукової і культурної національної інтелігенції, які в еміграції були покликані зберегти власну соціокультурну ідентичність через збереження української мови та української культури для майбутніх поколінь, стати особливою групою-посередником у міжкультурній взаємодії.

в. Другий етап першого рівня взаємодії характеризується масовим поширенням знань про іншу культуру, завдяки діяльності групи-посередника. Наступає час повномасштабного контакту культур у всіх сферах. Період між двома світовими війнами став для українців у Чехословаччині яскравою фазою у ствердженні своєї національної культури в умовах діаспори. Українська еміграція 20-х років сформувала в Чехословаччині потужні осередки національно-культурного життя, політичної діяльності, що сприяли збереженню соціокультурної ідентичності і входженню в чеське суспільство ? Український вільний університет (УВУ), Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі, Українську господарську академію в Подєбрадах, Українську Студію пластичного мистецтва і розгалужену сітку громадських професійних та наукових об'єднань (В. Вебер, С. Віднянський, М. Мудрак, С. Наріжний, З. Сладек, С. Ульяновська, В. Ульяновський, М. Шаповал та ін.).

У Празі мешкали і працювали видатні діячі освіти, науки і культури: Д. Антонович, О. Бочковський, І. Горбачевський, Д. Дорошенко, О. Колесса, С. Рудницький, С. Смаль-Стоцький, Д. Чижевський і багато інших, чия творча діяльність сприяла поглибленню україно-чеської міжкультурної взаємодії (Л. Гарбулова, Б. Зілинський, С. Наріжний та ін.).

Український громадський комітет (1921 р.), який очолив М. Шаповал, заснував цілий ряд навчально-наукових закладів і громадських об'єднань, зокрема, Український соціологічний інститут, Український комітет, Українську громаду, Українське об'єднання. Для інтеграції всіх українських закордонних наукових установ і товариств та підтримання зв'язків між діячами української науки і культури в Празі було створено Український академічний комітет (1925 р.). Головне завдання цих громадських наукових осередків полягало у всебічному розвитку української науки, дослідженні минулого й сучасного життя України, її зв'язків з іншими країнами, особливо Чехословацькою Республікою. Таким чином, в міжвоєнний період в Чехословаччині було створено один з найбільших і найвагоміших українських культурно-наукових центрів в еміграції. Дисертант зазначає, що на цьому етапі взаємодія культур поступово набуває рис самодіалогу, міжкультурний контакт втрачає характер прямої взаємодії, починається процес актуалізації самосвідомості культури в контексті «Іншості».

В. Другий рівень міжкультурної взаємодії - культурно-опосередкований, де здійснюється самодіалог усередині кожної з культур-контрагентів.

с. Третій етап процесу міжкультурної взаємодії на другому рівні починається з формування в кожній із взаємодіючих сторін образу «Іншого» - іншої культури; посилюється процес актуалізації етнонаціональної культури. Автор констатує, що на основі розгорнутої освітянської, культурницької і громадської діяльності української політичної еміграції в 20-30-х роках ХХ ст. на чеських теренах сформувався позитивний образ українця. Чеська громадськість не мала жодних упереджень у сприйнятті українських емігрантів та їх культури.

d. На четвертому етапі другого рівня взаємодії не відбулося ані засвоєння, ані відторгнення тих чи інших елементів взаємодіючих культур, оскільки інтенсивний період україно-чеської взаємодії тривав лише два десятиліття. В подальшому виникли об'єктивні історичні і соціокультурні зміни, які не сприяли міжкультурній взаємодії. Проте, процес міжкультурної комунікації мав місце, результат - реактуалізація обох культур.

ІІ період - з початку Другої світової війни по 1989-1993 роки, характеризується згортанням громадсько-політичної та культурної діяльності української діаспори, оскільки більшість із тих надбань, які мали українці в Чехословаччині, були втрачені. В 1948 році відбулася ліквідація останніх українських об'єднань на тлі політично створеного негативного образу українців-бандерівців та звинуваченню їх у колаборації. Недовіра до української громади свідомо нагніталася, що сприяло формуванню загалом негативного стереотипу українця. З часом «українське питання» взагалі втратило актуальність для Чехословаччини. Політична еміграція була оцінена як неблагонадійна, а діаспора без громадських об'єднань, власних навчальних закладів була приречена на поступову асиміляцію. Україно-чеські культурні контакти відбувалися в рамках радянсько-чехословацьких.

У другому підрозділі «Сучасний стан та перспективи діалогу української та чеської культур в контексті євроінтеграційних процесів» аналізується нинішній період розвитку україно-чеської культурної взаємодії і місце української діаспори в цьому процесі, розглядаються прогностичні проекти діалогу української і чеської культур та шляхи його оптимізації.

ІІІ період - з 1989-1993 років - до сьогодення, характеризується новою активізацією україно-чеських міжкультурних зв'язків, що обумовлено створенням двох суверенних держав - України (1991 р.) і Чеської Республіки (1993 р.). Партнерський потенціал Чехії особливо зріс із її вступом у ЄС.

У сучасних умовах українська діаспора продовжує відігравати роль посередника у міжкультурних взаєминах і виступає репрезентантом України на чеських соціокультурних теренах. Чеські українці, які є нащадками кількох

хвиль еміграції, згуртувалися навколо діаспорних організацій «Українська ініціатива у ЧР», «Об'єднання українців та прихильників України у ЧР», «Організація українських жінок у ЧР». Однак ця категорія українців малочисельна.

Основними представниками України в ЧР є економічні емігранти. Відсутність у багатьох протягом тривалого часу легального права перебування на території ЧР та високий рівень злочинності серед них сприяли формуванню уяви про кримінальність українських працівників. Нова українська еміграція живе ніби у гетто, створене критичним ставленням чеського населення. Негативне відношення етнічної більшості до української меншини в певній мірі транслюється на образ українців і на Україну як державу.

Чеська громадськість сприймає українців, і взагалі представників східної Європи зверхньо, що констатується багатьма дослідниками (Т. Брод, К. Даніелова, Ї. Пржібань, О.-І. Штампах, В. Єжек та ін.). Причиною створення негативного образу нації, її культури може бути і забуття минулого. На рівень толерантності в ЧР вплинули довготривала закритість кордонів, відсутність інтересу щодо проблем міжетнічних зв'язків. У чеських ЗМІ емігранти часто поєднуються з проблемами безробіття, мафії, наркотиками і т.д. Презентація емігрантів як проблематичних особистостей лише підтверджує стереотипи, які більшість чеського населення вже створила.

В майбутньому можливо відбудеться модифікація наявного негативного образу українців в Чехії завдяки громадській діяльності українців діаспори і продуманій культурній політиці українського уряду.

Проведений аналіз україно-чеської міжкультурної взаємодії є підставою для розгляду двох можливих варіантів її подальшого розвитку - песимістичного і помірковано-оптимістичного. Песимістичний: оскільки культурна політика ЧР узгоджується із загальноєвропейськими засадами, тому певна упередженість Євросоюзу щодо України безперечно вплине і на взаємовідносини Україна-Чехія. Заважають україно-чеським стосункам і сформовані негативні стереотипи. Помірковано-оптимістичний: за умови проведення продуманої культурної політики зросте авторитет і престиж української держави, етнонаціональної культури. Об'єктивна інформація про Україну, її культуру стане засобом зближення України з іншими державами Європи, етнокультурами, зокрема, з Чеською Республікою.

Автор пропонує практичні технології управління україно-чеськими міжкультурними відносинами та шляхи їх оптимізації: провадження активної зовнішньої культурної політики; заснування Українських культурних центрів; сприяння діяльності української діаспори в Чехії; використання україно-чеських діаспор на теренах обох країн, як об'єднуючих ланок між етнокультурами. Україна зможе активізувати україно-чеські відносини, побудувати активні стосунки з країнами Євросоюзу, створивши свій суверенний культурний простір, як частину європейского і світового.

Висновки

міжкультурний соціокультурний релятивізм етноцентризм

У дисертаційному дослідженні вперше здійснено культурологічний аналіз процесу збереження соціокультурної ідентичності в умовах європейської інтеграції, крізь призму україно-чеських міжкультурних взаємин у ХХ - поч. ХХІ ст., що дозволило прийти до таких наукових результатів.

1. Аналіз джерельної бази дозволяє констатувати, що існують ґрунтовні дослідження, присвячені вивченню проблем ідентичності і міжкультурної взаємодії в галузях психології, етнології, історії, мовознавстві, проте мало праць, які б застосовували філософсько-культурологічний підхід у висвітленні феномена соціокультурної ідентичності в контексті міжкультурної взаємодії.

Проведене дослідження дає нам підстави стверджувати, що з 70-х років ХХ ст. ця проблематика отримала нову теоретико-методологічну базу на основі виникнення комунікативної теорії, розвитку етики відповідальності, концепції полікультурності, теорії ментальності. Сучасний соціокультурний процес характеризується радикальною зміною парадигми в напрямку формування нового діалогово-комунікативного простору. Наприкінці ХХ ст. підкреслюються такі риси ідентичності, як множинність, нестійкість, фрагментованість, сконструйованість.

На розвиток поглядів щодо соціокультурної ідентичності, яка утверджується в процесі міжкультурної взаємодії, в значній мірі вплинули філософські дослідження взаємодії «Я-Інший». Міжкультурна взаємодія - процес складний, суперечливий і динамічний, однак саме завдяки їй розкривається внутрішній зміст культур. Кожна етнокультура в процесі діалогу утверджує себе як унікальність, і визнає це право за іншими. При цьому важлива роль відводиться як дотриманню дистанції, що здатна забезпечити збереження соціокультурної ідентичності, так і відкритості до діалогу, під час якого відбувається взаємне збагачення культур. Наявні теоретичні напрацювання можуть слугувати підставою для утвердження діалогічної парадигми в розвитку сучасної культурології.

2. З'ясовано, що важливого методологічного значення набуває розрізнення понять «міжкультурна комунікація» і «міжкультурна взаємодія», «Чуже» та «Інше», «взаємодія культур» і «діалог культур», оскільки семантичні відмінності виражають передусім якісні зміни в розвитку сучасних процесів міжкультурної взаємодії та інтеграції. Розкрита відмінність в рівнях взаємодії, один з яких є поверхневим, зовнішнім рівнем, і передбачає механічний обмін інформацією, а інший - сутнісним, що призводить до взаємозбагачення і розвитку етнокультур.

3. Аналіз особливостей конституювання міжкультурної взаємодії в контексті сучасних соціокультурних процесів доводить, що кожна культурна спільність, окрім уявлення про свою власну культуру, формує уявлення про інший світ. Визначено, що сполучення рис етноцентризму і культурного релятивізму - оптимальний шлях розвитку і сприйняття культури в суспільстві. Важлива роль у перцепції іншої культури, і у сфері міжкультурних контактів в цілому, належить стереотипам, які можуть розвиватися у відповідності з новою ситуацією, а їх формування в значній мірі може залежати від засобів масової інформації. Для досягнення кращого розуміння між представниками різних культур, для корекції стереотипів, запобігання маніпулюванню свідомістю необхідно розвивати культурну толерантність, яка сприйматиме «Іншість» як невід'ємну частку життя й спілкування.

4. З'ясовано, що важливу роль у гармонізації процесу міжкультурної взаємодії відіграє культурна політика. Одним з її завдань є збереження соціокультурної ідентичності, яка у сучасному полікультурному світі не є гарантованою, перебуває під постійною загрозою розмивання, тому саме етнокультура виступає для неї точкою опори. Європейська культурна ідентичність не може бути протиставлена етнічній, а формування етнічної ідентичності не повинно суперечити становленню спільної європейської, оскільки вони доповнюють одна одну.

5. Проведений аналіз дозволив виділити основні періоди взаємодії між українською і чеською культурами у ХХ - поч. ХХІ ст.

І період - 20-30-ті роки ХХ ст., характеризується налагодженням інтенсивних контактів між двома культурами, формуванням української діаспори, яка з часом розгорнула освітянську, культурницьку і громадську діяльність, і, таким чином, стала посередником у міжкультурній взаємодії, носієм білінгвізму і бікультуралізму. Українські культурні осередки в Чехії стали важливим чинником збереження соціокультурної ідентичності українців в Чехії. Взаємодія культур поступово набуває рис самодіалогу в кожній з культур, і як підсумок, завдяки діяльності української інтелігенції сформувався позитивний образ українця й української культури в чеському суспільстві.

ІІ період - з початку Другої світової війни по 1989-1993 роки, характеризується згортанням громадсько-політичної та культурної діяльності української діаспори. З'ясовано, що після 1945 року ставлення чеської громадськості до українців поступово змінюється від позитивного до негативного через стереотипи, які були сформовані на ґрунті образу «українця-бандерівця», а також тривалого процесу дисконтинуальності в україно-чеських відносинах, відносної ізольованості чеського суспільства. Таким чином ідеологічно-політичні обставини стали причинами негативного відношення до українців. Україно-чеські культурні контакти відбувалися в рамках офіційних радянсько-чехословацьких стосунків на державному рівні.

ІІІ період - з 1989-1993 років - до сьогодення, здійснюється реактивізація україно-чеських міжкультурних зв'язків. У сучасних умовах українська діаспора продовжує відігравати роль посередника у міжкультурних взаєминах, проте нині основними репрезентантами України на чеських теренах є економічні емігранти щодо яких домінують негативні стереотипи. Проте причинами цього процесу є соціально-економічні чинники, виникнення в чеському суспільстві нових моделей економічно успішного суспільства, а також деструктивний вплив чеських засобів масової інформації.

6. Визначено, що в межах прогностичного аналізу діалогу української та чеської культур в контексті європейських інтеграційних процесів є підстави говорити про ймовірність реалізації помірковано-оптимістичного проекту - зближення України з іншими європейськими державами, етнокультурами, зокрема, з Чеською Республікою, завдяки поширенню об'єктивної інформації про Україну, українську культуру.

7. В рамках практичної культурології пропонуються наступні технології управління україно-чеськими міжкультурними відносинами та шляхи їх оптимізації: провадження активної зовнішньої культурної політики; заснування у Празі та Брно Українських культурних центрів; сприяння просвітницькій діяльності української діаспори в Чехії, як посередника міжкультурної взаємодії; використання україно-чеських діаспор на теренах обох країн, як об'єднуючих ланок між етнокультурами.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях

1. Колосок Т. С. Полікультурність на чеських теренах / Т. С. Колосок // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. - 2003. - № 10. - С. 225-230.

2. Колосок Т. С. Толерантність як необхідна умова міжкультурної взаємодії / Т. С. Колосок // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. - 2004. - № 2. - С.130-136.

3. Колосок Т. Діалог етнокультур в умовах глобалізації: культурологічний аспект / Т. С. Колосок // Вісник Львівського університету. Серія : філософські науки. - Вип. 8. - 2005. - С.187-195.

4. Колосок Т. С. Співвідношення національної та загальноєвропейської ідентичності в контексті міжкультурної взаємодії / Т. С. Колосок // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. - 2005. - № 5. - С.14-19.

...