Ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів з вишивкою

Размещено на http://www.allbest.ru/

Хмельницький національний університет

Кафедра теорії та методики трудового і професійного навчання

Курсова робота

з дисципліни « Декоративно-прикладне мистецтво»

на тему: «Ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів з вишивкою»

Студентки

1 курсу ТОс-15-1 групи

Півницької Т.А.

Керівник:

к. пед. н.

Андрощук І.П.

м. Хмельницький



Вступ

Сучасний стан формування національної свідомості у загальноосвітніх закладах знаходиться на достатньому рівні, що повністю відповідає програмно-тематично вимогам. Адже коли Україна здобула незалежність, стало надто очевидним, що освіта потребує докорінної переорієнтації. Майбутнє повинне бути освячене відродженням і розвитком нації, держави, науки й культури, освітніх і виховних систем, плідним міжнародним співробітництвом, високою духовністю й мораллю, свободою особистості і розмахом творчих сил людини.

Сьогодні розгорнулася широка робота з дослідження шляхів реалізації у змісті освіти закономірностей етнічної історії та етногенезу українців. Набуває першочергового значення реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу, формування поваги до історії рідного народу. Починається із самого найменшого, із шкільних предметів, які діти вивчають із малечку у школах.

Однак освіта в Україні ще далеко не розв'язала цих проблем. На мою думку, вимагає глибокого вивчення такий аспект як взаємовплив і єдність народного, національного та загальнолюдського, виявлення їх співвідношень і втілення у здобутках світової педагогічної думки.

Назріла потреба піднесення ролі української національної школи в житті суспільства, що сприятиме формуванню у сучасному суспільстві національної свідомості і самосвідомості, світогляду, патріотизму, глибокої поваги до споконвічних традицій свого народу. Реалізація формування національної свідомості у початковій школі відбувається на уроках різних предметів таких як: я і Україна, художня праця, читання, українська мова, музика та інші. Діти вивчають літературу, фольклор, музичне, образотворче, декоративно-прикладне мистецтво, вишивку, писанкарство України.

Реформування освітньо-виховної галузі в нашій державі спрямоване на підняття на вищий щабель гуманістичного виховання, освоєння фундаментальних цінностей людства, серед яких чільне місце посідають гуманістичні цінності, національні пріоритети.

Особистісний розвиток людини несе на собі віддзеркалення особливостей свого народу, нації, які необхідно враховувати в процесі навчання та виховання. З народом пов'язані характер діяльності людини, особливості її мислення, коло її запитів, інтересів, а також соціальні прояви. Традиції, звичаї і обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і етнічний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації. декоративний мистецтво вишивка

Багато педагогів звертали увагу на необхідність глибокого вивчення і правильного застосування принципу народності в процесі виховання і навчання. Значний внесок у розробку питань теорії і практики реалізації принципу народності здійснили класики педагогіки Я. Коменський, И. Песталоцці, А. Дістервег, Г. Сковорода, а пізніше К. Ушинський, В. Сухомлинський та інші. Важливе місце принципу народності в роботі школи відводили українські педагоги О. Духнович, С. Русова, Г. Ващенко, Б. Грінченко, М. Драгоманов.

Декоративно-ужиткове мистецтво -- один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашати». Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.

Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва -- зробити гарним речове середовище людини, її побут.

Краса творів ужиткового мистецтва досягається завдяки декоративності. Декоративність є єдиним можливим засобом вираження змісту та художньої образності. Поділ декоративно-ужиткового мистецтва на жанри здійснюється за призначенням предмета -- меблі, одяг, посуд тощо, за технікою виконання -- різьблення, ткацтво, розпис, за матеріалом дерево, кераміка, текстиль, камінь, лоза, тобто використання природних матеріалів; металита їх сплави, пластмаси, скло, порцеляна, папір та ін.

Українське народне декоративне мистецтво - унікальне явище національної культури. Воно завжди правдиво показувало світові життя нації, її духовне багатство, рівень культури, творчі сили і здібності, енергію, виступало як феномен незнищенності. Вивчання народного декоративного мистецтва закономірно входить в коло проблем національної культури.

Вишивка - поширений вид декоративного й ужиткового мистецтва. В якому узори та зображення виконуються вручну, або способом на різних тканинах, шкірі, та інших матеріалах лляними, бавовняними, шовковими, вовняними нитками, а також бісером, коштовними камінцями.

Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого і досягнення художньої культури українського народу. Її розвиток проходив у єдиному русі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його загальним основам. Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям і Півдня України. У кожному із них свої традиції, своя система і творчі методи.

В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрести, низь, мережка, бігунець, плетіння тощо). Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. Відповідно до етнографічних особливостей вишиванки виявляють чимало регіональних відмінностей. Притому українські вишиванки мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх неважко розпізнати серед вишиванок інших народів -- слов'янських і неслов'янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині і Бойківщині. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням вишиванки Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні вишиванки відомі на Полтавщині, середньому Поділлі й Покутті. Кольори української вишиванки загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна і червона барва або чорна, червоногаряча і жовта. Часами долучають також зелену й синю. Рідко вживаються срібна, золота і сіра нитки. Взагалі багатство барв збільшується з півночі на південь. Спеціальні мотиви вживалися для чоловічих сорочок, інші -- для жіночих і дитячих. Різні мотиви для людей старших і молодших. Відмінні мотиви і барви для рушників та картин, для речей буденних, весільних і жалобних.

У житті українського народу, праці, побуту, моралі, психології та ін. - народне декоративне мистецтво виступає як унікальне явище, яке засвідчує невмирущі, життєствердні сили.

Народне декоративне мистецтво - це багатий, справедливий гармонійний світ, що доніс до нас національні риси орнаментальної, графічної, живописної, пластичної композиційної культури. У ній відбиті віковічні надбання, художній геній української нації.

Повсякденне життя неабияк прикрашають естетич ні й корисні дрібнички, декоративні й сувенірні вироби.

Мета дослідження: дослідити вишивку, як один з видыв декоративно-прикладного мистецтва та рівень інформованості учнів загальноосвітніх навчальних закладів про неї.

Об'єкт дослідження: вишивка і її вивчення у загальноосвітніх навчальних закладах.

Предмет дослідження: виникнення та розвиток вишивки, її регіональні особливості, вивчення ремесла в загальноосвітніх навчальних закладах.

Виходячи з мети та теми завдання, були сформульовані завдання:

· дослідити історію виникнення та розвиток вишивки;

· визначити роль і місце вишивки в становленні особистості учня;

· охарактеризувати техніки виконання вишивки;

· визначити стан розвитку вишивки на Україні;

· проаналізувати зміст шкільних підручників в контексті ознайомлення з вишивкою;

· розробити альбом зразків вишивки.



1. Вишивка як вид декоративно-прикладного мистецтва

1.1 Історія виникнення та розвиток вишивки

Потреба оздоблення така ж стара, як і наша культура. Людина декорувала своє найближче оточення, предмети щоденного вжитку, врешті - саму себе. У багатьох народів існувала традиція розмальовування свого тіла, татуювання, а відгомін цих технік, виконував роль своєрідної декорації.

Однією з найдавніших технік оздоблення тканини і шкіри є вишивка - мистецтво виконання рисунку за допомогою голки й нитки. Вишивка має такі ж давні традиції, як ткацтво, і очевидно, початкове вона застосовувалась головним чином для естетичного оформлення одягу, щоб згодом стати прикрасою святинь і осель, декорувати культові предмети і т. п.

Судячи з відомих фактів, колискою вишивки була Азія. Про її застосування згадується ще в Старому Завіті. Згідно з біблійною розповіддю, завіса у святині Яхве короля Соломона (поч. І тис. до н.е.) була вишитою. Вишивка була наявна і в культурі стародавнього Вавилону. Ця техніка оздоблення тканин була відома вже в VII ст. до н.е. у Китаї, а в наступних століттях досягла там небувалого рівня майстерності. Особливого розвитку вона набула у III ст. до н.е. внаслідок широкого застосування шовкових ниток. Вишите вбрання і тканини експортували звідти аж до Європи. Декоровані вишивкою тканини і шкіра знайдені і в курганах скіфів - кочових племен, що мешкали у причорноморських степах від VII до III ст. до н.е. Мистецтво вишивки не є чужим і для культури Єгипту доби фараонів. Про це свідчать зображення одягу на картинах і фрагменти тканин, знайдені у могилах. Вишивка була також відома у стародавній Греції, куди вона, очевидно, потрапила з Азії. Використовували її і в Римській імперії, головним чином імпортуючу з Греції.

На порозі нашої ери розквіт цієї оздоблювальної техніки відбувався у рамках візантійської культури. Вона мала повсюдне застосовування не тільки для декорування одягу і внутрішнього оздоблення палаців, але перш за все як оздоба літургійного вбрання і тканин. Багаті візантійські вишивки, що є одним з головних джерел пізнішого європейського мистецтва вишивки, виконувалися головним чином шовковими і золотими нитками.

У Європі розквіт вишивки настав в добу Середньовіччя. Нею перш за все прикрашали вбрання, елементи внутрішнього оснащення будівель, амуніцію вершників та їхні прапори і намети. Особливе місце зайняла вишивка у костелі.

Вишивали дружини і доньки рицарів, прислужниці, черниці. З'являлися нові техніки і узори, що живилися часто із східних джерел. Для вишивання застосовували не лише нитки, а й перли, шляхетне каміння, золоті і срібні китиці. У XIV ст. у багатьох містах Європи вже існували вишивальні цехи. Професійно цим ремеслом у давнину займалися лише чоловіки. Протягом віків вишивання було обов'язковим елементом освіти жінок шляхетського походження, панувало у жіночих монастирях.

Наприкінці XIX ст. у Франції, Німеччині, а також у Польщі почали з'являтися перші школи вишивки. Тут до найстарших належала заснована в 1890 році Крайова школа вишивки у Макові Підхалянськім.

Найстаріші збережені вишивані пам'ятки в Європі походять з XI і XII століть. Вони являють собою передовсім літургійні ризи і тканини, що призначалися для прикрашання замкових приміщень, а також рицарські прапори, плащі і накидки.

Виняткове місце зайняла вишивка у традиційній народній культурі. Часто разом з мереживом вона була єдиним елементом, яким ткане на домашньому верстаті полотно хоча б частково нагадувало тканини з палаців, оздоби бачені в святині і т.п. Звідти бралися узори, збагачували ними давнішні, вже існуючі у народній культурі з давніх-давен, які нерідко мали значення магічного символу. Саме серед люду вишивка збагатилася величезною кількістю форм, мотивів, кольорів. Звідси головним чином вона транспоновала для сучасних потреб.

В Україні мистецтво вишивки має давні і багаті традиції. Інформацію про цю галузь рукоділля містять тут не лише тексти хронік (літописів), різного роду документи, у пізніші часи також оповіді мандрівників і праці перших народознавців; сліди застосування цієї техніки оздоблення тканини знайдені під час археологічних розкопок. До найстаріших пам'яток цього типу належить металева ваза з кулобського кургану, на якій зображені скіфи в одязі, оздобленому вишитими ромбами, кружечками і хрестами. З VI ст. походить інша цікава знахідка з села Мартинівка над Руссю у Черкаській області: це чотири бронзові фігурки, що представляють чоловіків у танці (мабуть ритуальному). Вони одягнені в сорочки, які носили ще на зламі XIX і XX століть в Україні, Білорусії та Росії, оздоблені спереду широкою смугою вишивки, що спускається від комірця до пояса. Ця вишивка позначена на названих фігурах за допомогою вирізьбленої косої решітки. Подібну сорочку, оздоблену вишитою складкою, що сягає до пояса, має бронзова фігурка з VI-VII ст., знайдена на околиці Городла в Полтавській області.

Подібне оздоблення сорочок було розповсюджене в часи Київської Русі. Про це свідчать, між іншим, фігурки з так званого Тверського скарбу. Цікавою пам'яткою є також знайдені на території сучасної південної України численні кам'яні “баби” (котрі, очевидно, мали культове призначення), на яких збереглися виразні візерунки вишивок на рукавах, манжетах і передній частині сорочок.

Серед джерел, що містять найдавніші писемні відомості про існування вишивки в Україні, слід назвати подорожні нотатки Ібн Фадлана, який в описі своєї подорожі по Київській Русі, пишучи про слов'янські похоронні обряди, зазначає, що померлих там вкривали вишитим покривалом.

З різного роду текстів і збережень відомо, що в Х і XI століттях у Київській Русі повсюди застосовували вишивку для декорування одягу, нею оздоблювали літургійне вбрання і тканини, що мали бути внутрішньою прикрасою приміщень. Головним чином це була вишивка, виконана золотими і срібними нитками. Ця вишивка вважалася дуже цінною і була перш за все атрибутом придворної і церковної культури. У 1146 р., наприклад, літописець зазначає, що у Путивлі пропали церковні ризи, вишиті золотом; інший запис, датований 1288 роком, інформує про дорогоцінні вишиті оздоби, передані церкві у Володимирі (“завіси, вишиті золотом”), а також про оксамитові тканини, вишиті золотом і перлами, подаровані церкві у Любомлі.

В Іпатієвському літописі 1252 року йдеться про те, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений у кожуха, обшитого золотим плоским мереживом. А італійський мандрівник Жільбер де Лануа, який у 1412-1421 рр. перебував в Україні, згадував, що рукавички і шапки русинів були вишиті оздоблювальними нитками.

У цей час, як і в усій Європі, мистецтво вишивки культивувалося тут головним чином при княжих і боярських дворах, а також при жіночих монастирях. Відомо, наприклад, що в XI ст. сестра Володимира Мономаха - Ганна Всеволодівна, яка пішла до київського монастиря св. Андрія, організувала там школу, де дівчата із родин можновладців вчилися крім всього іншого вишивати золотом, сріблом, шовком.

В часи Київської Руси центром розвитку усіляких художніх ремесел, в тому числі й вишивки, був Київ. Тут працювали майстерні, де вишивали речі на потреби княжого двору і церкви. Техніки й узори, що розвинулися тоді, збереглися протягом багатьох віків і знайшли своє місце у народній культурі.

В Україні спершу вишивали в основному на шовку, оксамиті, тонких шерстяних тканинах, У XVII і XVIII ст. вишивали вже на лляних, конопляних і шерстяних тканинах місцевого виробництва, а наприкінці XVIII ст. стали вишивати також на тканинах, що вироблялися у вітчизняних і закордонних мануфактурах. У XIX ст. все більше почали розповсюджуватися фабричні тканини, а також ткані на домашніх кроснах вироби з фабричної бавовняної і лляної пряжі. Вишивка на шовку й оксамиті далі була прерогативою міської і придворної культури. Розповсюджена була також вишивка на шкірі, яка застосовулася в оздоблені верхньохо одягу.

Для вишивання, окрім вже неодноразово згадуваних металевих ниток, широко вживаних в часі Київської Руси, використовували також нитки лляні, конопляні, вовняні, які фарбували натуральними барвниками. Такі нитки застосовували у традиційній народній культурі. На Східному Поділлі, наприклад, щоб отримати жовтий колір з пшеничним відтінком (імітація золотих ниток), лляну пряжу варили з лугом і гречаною соломою; на Бойківщині у чорний колір нитки фарбували за допомогою сажі з каганця. Широко були розповсюджені фарби, які виготовляли з відварів різних рослин, грибів і т.п. Наприкінці XIX ст. нитки для вишивання все частіше стали купувати на ярмарках. У цей час, головним чином на південно-західній Україні і Закарпатті, також поширюється вишивка бісером.

В українській вишивці домінують техніки ліченої вишивки: хрестиком, півхрестиком, вишивки, що імітують ткацтво (з-поміж інших так звана низинка). Інші техніки, наприклад плоска вишивка, гладдю і т.п. з'являються в основному там, де вітчутний вплив сусідніх етнічних груп (наприклад польські впливи).

Дуже цікавим питанням є також використовувані мотиви. Більшість з них має дохристиянське походження, а самі елементи, які складають візерунок, - це нерідко символи, що мають магічне значення (хрестики, кружечки, розетки, дерево життя). Найстаріші мотиви, відомі з розкопок і збережених середньовічних пам'яток, мають антропоморфічний характер. Дещо пізніше починають вживатися зооморфні і геометричні зображення (коники, пташки), які за багато віків майже не змінилися у народній вишивці. Багато вишивок такого типу збереглося у Прикарпатті, особливо на Гуцульщині а також на Бойківщині і Лемківщині.

Слід згадати також і про церковну вишивку, яка після часів Київської Русі, пережила черговий розквіт на межі XVI і XVII століть. Тоді сформувався вид багатої фігуральної вишивки, яка виконувалася в основному металевими нитками, що притримувалися шовковою, або лляною ниткою, а також вишивка перлами, бісером і дорогоцінним камінням. У цей час були створені прекрасні літургійні ризи, декорації ікон і т.п., які зберігаються у пам'ятках старовини Києва, Печорської Лаври чи Львова.

В народній культурі України вишивка займала особливе місце. Вишивали не тільки одяг, але й тканини, що призначалися для внутрішнього оздоблення житлових і церковних приміщень. Узори вишивки, її колористика мали не лише декоративне значення, а й обрядове: одну гаму кольорів і узорів використовували для оздоблення тканин і одягу для весільних урочистостей, іншу - на похорони чи на якісь окремі календарні обряди.

Тут ми маємо справу з великими територіальними відмінностями, як самих узорів, так і їх композиції і колористики. Інколи виразні відмінності виступають навіть між окремими селами.

Головні райони України, що мають свої специфічні види вишивки, це Лівобережна Україна, Середня Наддніпрянщина, Полісся, Поділля, Буковина й Покуття, Карпати й Закарпаття. У колористиці домінують однокольорові вишивки; виняток становлять лише Гуцульщина і Закарпаття, де в окремих регіонах для вишивки є характерна широка гама кольорів. На Бойківщині, Поліссі і Закарпатті часто зустрічаються двокольорові вишивки: старші, червоно-голубі і новіші, червоно-чорні.

Про народну вишивку України написано чимало наукових праць. Перші дослідження на цю тему з'явилися ще на межі XIX і XX століть. Останнім часом почали з'являтися цілісні дослідження разом зі зразками, розраховані як на етнографів, так і аматорів цієї прекрасної галузі народного ремесла.

Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на вишивках втрачався, але традиції використання їх не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи:

· геометричні;

· рослинні;

· зооморфні.

Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг. Особливої уваги надавали рушникам - старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками, символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали, образи та накривали хліб на столі. Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичне застосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви. Наприклад, для витирання обличчя і рук - утирач, посуду і стола - стирок , для прикрашення образів - покутник, для шлюбних церемоній - весільний, для похорон - поховальний, для пов`язування сватів - плечовий тощо. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення, так, при зведенні хати рушниками застелялися підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, рушниками скріплювали купівлю - продаж тощо. Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання.

Українська вишивка на перший погляд не мають ніякого значення в житті сучасної людини, але вони віють на серце кожного з нас чарами рідної стихії і є живущим бальзамом, який сповнює нас споконвічною могутньою силою українського народу.

1.2 Техніки виконання вишивки та їх регіональні особливості

Для української народної вишивки характерне застосування великої кількості вишивальних технік (штапівка, хрестик, занизування, нанизування, мережка, вирізування та ін.). Техніка вишивання може включати цілий ряд вишивальних швів, яких в українській народній вишивці відомо понад сто.

Шви поділяються на основні і додаткові. Основні в свою чергу діляться на декоративні і лічильні.

В декоративних (вільних) швах стібки вишивають по намальованому контуру орнаменту. Ними вишивають рослинні орнаменти. Це двостороння гладь, полтавська гладь, художня гладь, рушникові шви. Також сюди належать прості декоративні шви: «позаду голку», «уперед голку», стебловий шов, ланцюжок (тамбурний шов), а також шов качалочки, яким виконують і геометричні та рослинно-геометричні орнаменти.

Лічильними називаються такі види швів, для виконання яких необхідно порахувати нитки полотна. Це пряма і коса гладь, занизування, нанизування, низинка, хрестик, зерновий вивід, виколювання, вирізування, різноманітні види мережок та ін. Лічильними швами виконують геометричні або рослинно-геометричні орнаменти.

Додаткові шви - це краєві шви (ними оформлюють краї серветок, рушників), з'єднувальні шви (змережування, яким можна з'єднати окремі деталі блузок, суконь, спідниць та ін.), зубцювання (шви, якими оформлюють краї манжетів, рукавів, комірців в виробах), пухлики.

Техніки вишивання є однобічні і двобічні. Однобічні утворюють візерунок лише з лицьового боку виробу, а з виворітного видимі лише окремі стібки та переходи ниток. У двобічних технік узор майже однаковий з обох боків тканини.

Поверхнево-нашивні техніки вишивання бувають лічильні й вільні. Лічильні виконують за точним розрахунком ниток на тканині (штапівка, хрестик, занизування та ін.). Вільні техніки не потребують точного підрахунку ниток, їх найчастіше вишивають за попередньо нанесеним контуром малюнка на тканину (художня гладь, полтавська гладь, рушниковий шов та ін.).

Найбільшого поширення вишивання занизуванням набуло на Волині, зустрічається і на Київщині. Виконується переважно нитками червоного кольору.

Узори, виконані в цій техніці, будуються з паралельних горизонтальних або вертикальних стібків, прокладених від одного краю рисунка до другого. Кожний наступний ряд стібків віддалений від попереднього на одну нитку основи. У всіх рядах вишивають стільки горизонтальних або вертикальних стібків, скільки потрібно вертикальних ниток для утворення однієї клітинки.

Оригінальний шов, що має велике поширення в західних областях України, різновид занизування. Виконується з вивороту вишивки, вертикально по ширині узору, переважно нитками чорного кольору. Білі проміжки тканини з лицьового боку додатково зашивають гладдю червоного, зеленого або жовтого кольорів. Якщо домінуючий колір вишивки, наприклад, червоний, проміжні вкраплення гладдю виконують чорними, синіми, зеленими, жовтими нитками. Характерним для цього шва є те, що на голку набирають непарну кількість ниток тканини.

Залежно від величини стібка розрізняють просту і замкову низь. Якщо стібок покриває більш як п'ять -- сім ниток тканини, то на четвертій нитці обов'язково роблять так званий замок, тобто довгий стібок розділяють на два -- перший стібок покриває з першої по четверту нитку включно, а другий -- з четвертої до останньої. Виходить немовби перехрещення двох стібків на четвертій нитці.

Назви швам та технікам вишивання присвоюють по-різному. Одні з них („зірочка", „курячий брід", „гречечка", „солов'їні вічка" та ін.) отримали свою назву за їх зовнішнім виглядом. Інші („вирізування", „виколювання") -- за одним із прийомів виконання. Назва техніки „рушниковий шов" походить від назви виробу, який оздоблювали цією технікою.

Для оздоблення фартухів використовують найрізноманітніші техніки вишивання: косий хрестик, штапівка, гладь та ін. Орнамент розміщують найчастіше по низу фартуха, на кишенях, нагруднику. Орнамент -- це візерунок, побудований на ритмічному чергуванні-і поєднанні різних елементів. Залежно від використаних мотивів орнаменти бувають геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні. Орнамент може бути розміщений у смузі, в квадраті, в крузі. Найменша частин;" орнаменту, яка рівномірно повторюється, називається рапортом.

Хрест - одна із найпоширеніших технік в українській вишивці. Хоча вишивати хрестиком почали в Україні значно пізніше, ніж іншими лічильними техніками, ця техніка стала однією із найулюбленіших. Техніка „хрестик" доступна в освоєнні, узори для вишивання нею легко перезнімати і замальовувати.

У різних регіонах України ця техніка має свої особливості кольорової гами, композиції розміщення на виробах. Для східних областей характернішим є вишивання хрестиком червоними і чорними нитками або червоними і синіми. На Заході України вишивки хрестиком часто багатоколірні. Вишивають там здебільшого чорними нитками у поєднанні з нитками зеленого, коричневого, жовтогарячого, вишневого кольору. Хрестиком вишивають по тканині, відлічуючи її нитки, або по канві.

При вишиванні хрестиком важливо додержувати таких правил:

1. правильно лічити нитки, щоб точно вишити узор;

2. вибрати таку послідовність вишивання узору, щоб усі верхні стібки вишивки розміщувалися в одному напрямку;

3. вершини хрестиків, що стикаються, мають збігатися в одній точці. Якщо подивитися на просвіт, то у цих точках видно отвори.

Технікою „хрестик" вишивають найрізноманітніші вироби: серветки, скатерті, рушники, сорочки тощо. В узорі хрестик часто поєднують з іншими техніками вишивання.

Розрізняють такі хрестики: косий, прямий і подвійний.

Косий хрестик. Косим цей хрестик називають тому, що лицьові стібки в ньому розміщені по діагоналях клітинки. Кожен хрестик виконують двома діагональними стібками, що перехрещуються. Верхні стібки завжди розміщені в одному напрямку.

Закріплюють нитку для вишивання петлею діагональним стібком. Вишиваючи косим хрестиком, можна виконувати кожен хрестик почергово, а можна -- одразу їх цілий ряд у два ходи. На малюнку показано варіанти виконання шва: по горизонталі в один і два ходи, по вертикалі, по діагоналі, розсипного хрестика, окремих елементів узорів. При вишиванні по діагоналі необхідно періодично другий діагональний стібок підводити під виконаний перший. Так усі верхні стібки на лицьовому боці будуть лежати в одному напрямку.

Штапівка характерна для багатьох регіонів України, але особливого розвитку вона набула на Вінниччині. На Львівщині цю техніку вишивання називають «стебнівка».

Стібки у штапівці можуть розміщуватися паралельно ниткам основи чи утоку, або ж -- навскоси.

Виконують штапівку в два прийоми. Спочатку вишивають справа наліво через один стібок по узору, а потім у зворотному напрямку виконують усі пропущені стібки. Отримують двобічну вишивку, у якої узори на лицьовому і виворітному боках однакові.

Вишиваючи узори штапівкою, треба уважно лічити нитки тканини для стібків вишивки. Штапівкою можна вишивати і за допомогою канви або, позначивши контур узору точками.

Техніка „штапівка" має багато різновидів вишивальних швів -- «східці», «обсотка», «пилочка» тощо.

Вишиваючи узори «штапівкою», необхідно уважно рахувати нитки тканини для стібків вишивки.

Шов «штапівка» -- двобічній. Він складається з вертикальних і горизонтальних стібків, виконується у два прийоми: спочатку зліва направо прокладається ряд вертикальних стібків однакової висоти на однаковій відстані один від одного, а потім зворотним ходом справа наліво -- ряд горизонтальних стібків.

Прямий хрестик. Вишивають прямий хрестик так само, як і косий, але стібки перехрещуються не по діагоналі, а вертикаль пі і горизонтальні.

Подвійний хрестик, або болгарський. Подвійні хрестики вишивають кожен окремо. Спочатку викопують діагоналі хрестика, а потім два перпендикулярні стібки.

Вишивка - класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває невичерпне багатство творчих сил народу, вершини його мистецького хисту.

У процесі історичного та культурного розвитку на Україні у кожній місцевості утворились характерні орнаментальні мотиви і композиції, найбільш улюблена і поширена колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи і вдосконалюючи їх. Вишивкою займалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село відзначалися своєрідністю мотивів. Ось тому вишивка - це не тільки художнє оформлення речей, а й своєрідне світобачення відтворене специфічними художніми засобами. В українській вишивці органічно співіснують рослинний і геометричний орнаменти. Геометричні мотиви, такі, як ромб, розетки, хрестоподібні фігури, стали основою східнослов'янського узору.

Найпоширенішим є мотив ромба, який набуває різноманітних окреслень. Ускладнюється не тільки внутрішній простір, а й зовнішній контур. Ромб - один з найпопулярніших мотивів вишивки Волині, Поділля, Гуцульщини. У вишивці у відповідності із застосованою технікою він дає різноманітний художній ефект.

У ХІХ ст. підвищення інтересу до рослинної орнаментації сприяють витісненню стародавніх композицій, новому їх переосмисленню. Велике художнє значення мали лінії крою, що їх майстрині не намагалися приховати, а навпаки, виявити за допомогою ажурних швів. Принцип поєднання ажурних швів типовий для всіх районів України, однак колористичне і технічне рішення різне в кожній місцевості.

Полтавські вишивки виконуються хрестиком, плутаним хрестиком, подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, ланцюжком тощо. Візерунки виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Вишивають переважно білими нитками, зрідка - червоними та сірими, візерунок обводять чорними або кольоровими смугами.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометричний орнамент із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, ромбами, квадратами. Основні кольори білий, коралово-червоний, трапляється жовтий і голубий. Виконується вишивка хрестиком, знизуванням, гладдю.

Для вишивок Закарпаття характерний мотив "кривуля" у різних техніках виконання. Переважає техніка "заволікання" і вишивання хрестиком, часто використовується вирізування та гаптування. Кольорова гама вишивок широка червоне поєднується з чорним, при цьому виділяється один з кольорів; поширені як білі, так і багатокольорові орнаменти.

У Київському і Чернігівському Поліссі поряд з геометричними популярне рослинно-геометричні мотиви в чорно-синій гамі. Улюбленими тут є "рожі", "берізки", "хміль", "барвінок", а також "гусячі лапки", "сливки".

На грані ХІХ-ХХ ст. відбувається кардинальна зміна художньо-образного вирішення народної вишивки. Пояснюється це поширенням техніки хрестика. Цією технікою вишивали в містах та панських маєтках, різноманітні предмети інтер'єрного призначення: панно, скатерки, серветки.

Високим художньо-технічним рівнем виконання вирізняється вишивка багатонаціонального Закарпаття. Вони демонструють, як широту етнокультурних взаємовпливів, так і збереження традицій сивої давнини. Цей регіон відзначається різноманітністю технік виконання і колірної гами, застосуванням бісеру, стеклярусу.

Особливу групу утворюють вироби Гуцульщини. Гуцульщина - історично-етнографічний край, що охоплює гірські райони Івано-Франківської та Чернівецької областей, та Рухівський район Закарпатської області. Кожний район, навіть кожне село має своє художнє обличчя, улюблену колірну гаму. Так, у Яворові були "сливові", "черешневі", "соснові" мотиви, а найулюбленішими узорами залишалися "скриньковий" у вигляді ромбів або зигзагів, утворений прямокутними "скриньками", або ж малюнок "головкатий". Колорит ворівських вишивок червоний, який підсилено жовтим, зеленим та червоним. Поступово гама змінюється у бік багато барвистості, в ній переважають голубі, зелені, сині кольори, а у брусторівській - зелені, чорні.

Місцевою своєрідністю відзначаються вишивки гірського села Космач. Характерною прикметою є те, що вишивка виконується дрібним хрестиком, стібками, що утворюється завдяки гармонійному поєднанню ясних тонів - жовтого, оранжевого, темно-червоного кольорів, з незначним додаванням зеленого та чорного.

В свою чергу в кожному регіоні, в кожній області можна простежити свої місцеві особливості мистецтва вишивки.

1.3 Символіка української вишивки

У давнину українці були переконані, що тіло людини складається з трьох вимірів - астрального, фізичного та душі. Саме у фізичному тілі ми найгостріше відчуваємо вплив оточення та доторкаємося до матерій, тому його необхідно захищати від чужої, часом згубної енергетики.

Новонародженим завжди дарували крижму - символ сорочки: дитинку немов зодягали у світло, адже білий колір символізував весь його спектр. Слово «сорочка» означало «сорок», тобто сорок енергій, що надавали повну опіку небес. Недаремно, маючи на увазі щасливу людину, говорять: «У сорочці народився». Форма сорочки нагадувала містичну для наших пращурів фігуру - квадрат: повністю закритий простір, що захищає свого господаря від негативного впливу оточуючих.

Традиційно одяг зшивали чорними нитками, косим хрестом - спеціальним узором, що не пропускав чужої енергії. Низ одягу та плечі, які вважалися центром сили, оздоблювали спеціальним орнаментом-оберегом. Його розміщували й на шиї - центрі волі.

Дослідники переконані, що у наш час традиційна вишивка зруйнована. Навіть таке популярне вишивання хрестиком не має нічого спільного з давнім українським мистецтвом: воно прийшло до нас у XVIII ст. - у вишитий хрестиком папір загортали чеське мило.

До 7 років діти взагалі не потребують вишитого одягу: колись їх вважали безстатевими ангелятками, які носили довгий білий одяг, оскільки ще не мали енергетичного захисту. Потім дітям пасували квіткові орнаменти: чим більше квітів - тим краще здоров'я. В основі вишивки був найпотужніший оберіг - зірочка

За мотивами орнаменти вишивки поділяються на три групи - геометричні, рослинні та зооморфні ( тваринні).

Геометричні орнаменти, наприклад, притаманні всім видам народного мистецтва і всій слов'янській міфології. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрестики. Кожен з цих символів має певний символічний зміст, але не лише окремо один від одного. Зміст залежить і від розташування усіх символів.

У Всесвіті існує дві сили. Вони відомі всім культурам - це чоловічий початок і жіночий. І є третя сила - це їх поєднання, яке творить нове життя. Цікаво, що на чоловічих сорочках дуже рідко зустрічаються власне чоловічі символи. Вони йдуть завжди в парі із жіночими.

Найпростішим жіночим символом є косий хрест. Ще з трипільської культури відомі жіночі статуетки, зі кладеними навхрест руками. Так віталися українські жінки і давнину. Так як жіноча сутність символізує Наву, то косий хрест у нашій культурі позначає кінець.

Чоловічу сутність символізує прямий хрест. Це знак сонця. Символ запліднюючої сили. Його ставили на могилах, щоб позначити, що тут Мати земля запліднена і виношує нове тіло , щоб душа померлої людини могла знову прийти в Яву.

Поєднання прямого і косого хрестів є символом поєднання чоловіка і жінки для творення нового життя.

Накладання прямого і косого хреста дає подвійний хрест або 8-проміневу зірку-символ об'єднання двох начал. Окрім символів геометричних, ці хрести відомі у вишиванні, як самостійні шви - хрестик прямий, хрестик косий та хрестик подвійний, або ж "болгарський хрест".

Сварга (свастика) являє собою той же хрест, але в динаміці. уособлюючи собою рух. Свою назву сварга отримала від санскритського слова «свастя», що трансформувалося у слово «щастя», а означає «вхід в Небеса». Цікаво, що китайський стародавній ієрогліф «щастя» пишеться у формі сварги. Свастика схематично зображує рух сонця по екліптиці. Оскільки є два види сварг (оберненні вправо і вліво), то й демонструють вони рух літнього та зимовго Сонця, або рух денного та нічного Сонця. Зігнуті кінці сварги позначають напрямок руху енергетичних потоків. Сварга широко використовувалась у вишивці нашими предками, але була скомпрометована у ХХ столітті фашистами, так як і пентаграма (5-кутна зірка) більшовиками. Є декілька варіантів сварги в вишитті. Один з них називається "грабельками" - коли кожен промінь має по два енергетичних виходи. Їх ще називають свастиками подвійної сили.

Досить частими у вишиванні є мотив «повної сварги». Він утворюється у результаті накладання правооберненої сварги на лівообернену. Є два варіанти такого мотиву. Перший - коли в основі знаходиться прямий хрест, і другий - коли в основі ромб. В обох випадках з кінців хреста чи вершини ромба виходять попарно відростки, які закручуються в протилежні боки. В народі їх ще називають "баранячі ріжки" або «круторіжки». В ньому присутні енергетичні потоки, які врівноважують один одного. Таким чином знак повної сварги наділений сильною гармонізуючою дією.

Півсварги «S»-мотив. (народні назви «ключі», «гесики», «вужі») за своїм геометричним малюнком дійсно є половиною мотиву сварги. Здавна цей знак вживається в різних народах, символізуючи захист, матеріальне благополуччя, достаток. Досить часто зображення півсварги зустрічається на жіночих сорочках на поділках, крайках. Виявляється, цей знак тримає жорстко енергетичне поле людини, не дозволяє розсіюватись енергетиці.

Трикутник. Є знаком вогню. Якоюсь мірою він таки нагадує язик полум'я. Проте семантика цієї фігури значно глибша. Розрізняють трикутник, спрямований вгору - знак Духа, та трикутник спрямований вершиною донизу - знак Матерії. Між цими двома знаками утворюється декілька конфігурацій.

Перша з них - «пісочний годинник», утворюється внаслідок дотику вершин трикутників одна до одної. Символічно ці трикутники позначають Світ та Антисвіт. У точці дотику відбувається перехід між цими двома світами. Часом між трикутниками прокладається лінія, яка називається Кільцем Великого Світання. Вона є своєрідним дзеркалом, що відображає один світ в іншому і навпаки.

Другою конфігурацією є шестикутна зірка, яка утворюється внаслідок проникнення одного трикутника в інший. Символічно цим позначається проникнення Духа в Матерію. втілення божого плану на Землі, Гармонія між духовним та матеріальним.

Третьою фігурою є Ромб. Утворюється внаслідок торкання двох основ трикутників. Символ священої Матерії.

Четвертим варіантом символу є "колодязь". трикутники повернені основами одна до одної, але між основами утворюється проміжок, ще називають його "поясок". Колодязь є имволом зв"язку між світами - Земним (фізичним, видимим) і Небесним (тонким, невидимим).

Дитина символічно є Сонцем, тому червоний колір для найменших просто обов'язковий. А вже років після семи дівчаткам варто добавляти жіночого кольору - синього або чорного. По візерунку на сорочці можна було зрозуміти скільки років її власнику чи власниці та який соціальний статус.

Розберемось же які ж були основні принципи складання та вишивання узору для сорочок в залежності від віку.

Жіночі:

До настання місячних відсутність сексуальних символів та символів плідності (ненав"язливий візерунок, який має лише оберегову функцію. Добре було б дистя дуба, я зустрічала його у різних техніках, але без жолудів, листя винораду без ягідок і вусиків.Якщо квіточки - то з непарними пелюсточками. До семи років вишивки має бути небагато.Мережку б я не використовувала для хлопчиків, та і дівчаткам до місячних не радила б. Мережка - то межа між потойбічним і нашим світом. Жінка вільно проходить між ними, а чоловік - ні.)

. З віком ( з настанням статевого дозрівання) з'являються сексуальні символи. Рожаниці дівчини мають форму постаті з піднятими руками(молитва про вагітність) Лінії хвилясті або зигзагоподібні (ознака відсутності статевого життя). Чим ближче до весілля, тим більше вишивки.

Щодо символів плідності на дівочих вишиванках не маю достатньої інформації для грунтовних висновків. Серед квітів : маки, ружі, троянди, пуп'янки. Квіти закритої форми і без насіння. багато червоного кольору.

З настанням вагітності і років до 35 (до заміжжя старшої доньки )жінка носить Рожаниць, які оберігають плід, Рожаниць які молять про народження, Рожаниць, які народжують.

Чоловічі.

До підліткового віку відсутність символів плідності. До парубкування символи поступово з'являються. Багато червоного кольору. Серед візерунків переважають суто чоловічі символи: ромби, прямі хрести трикутники основою вниз.

З одруженням з'являються жіночі символи, бо без жіночих енергій чоловік не зможе розвиватися. Спочатку це символи вагітності(хрестики у середині ромбів, маленькі ромбики у середині певного елементу). Потім символи вагітності та народження.

Після 35-40 років символи вагітності зникають. залишається лише народження. Є варіанти, коли одночасно зменшується кількість симолів вагітності і символів народження.

Дерево Роду. Традиційно - це був рушник з орнаментом, за допомогою якого передавалася інформація про рід. Або ж біля дверей це дерево роду малювалося на стіні, де відмічалися всі члени родини.

Дерево Роду досить часто плутають із Деревом Всесвіту, вважаючи, що вони несуть однакове смислове навантаження. Тому потрібно чітко розмежувати ці поняття.

Дерево Роду символізує гілочку із Дерева Всесвіту, пересаджену на землю - це земний, людський рід, в якому об'єднанні пращурі з їх нащадками, нині живущими та ще не народженими.

Дерево Роду має п'ять гілок - це відгомін прадавнього вузликового письма, яким передавалася інформація про рід, його геральдику. Різноманітні конфігурації із п'ятидільних мотивів зустрічається в давніх гуцульських та подільських низинних узорах і складає основу багатьох геометричних орнаментів, наприклад конструкція з п'яти ромбів, яка має назву „геральдичний вузол”.

Нижні гілки схилені до низу, в світ Нави - це прадід та прабаба, які уже померли або ж готуються до переходу на інший світ. На цих квітках не малюють ягідок, зерняток та вусиків, що виступають символами продовження роду.

Інші три гілки символізують дідів, батьків та дітей. Вони тягнуться вгору, в деяких випадках ці гілочки ніби виростають одна з одної показуючи таким чином безперервну спадкоємність поколінь.

На верхніх гілочках доречно використати символіку продовження роду, так як саме дітям належить виконати свій священний обов'язок перед Родом, щоб душі пращурів , які знаходяться у Наві, могли повернутися на білий світ у нащадках і продовжити свій шлях духовного розвитку.

Дерево Всесвіту відображає міфологічні уявлення наших пращурів про світобудову.

Крона дерева символізує світ Прави - світ богів та всесвітніх законів, стовбур позначає Яву - це матеріальний, проявлений світ, де ми з вами живемо. Коріння дерева сягає в Наву - це підземний, потойбічний світ. Отже Дерево Всесвіту умовно можна розділити на три поверхи, що символізують три світи: небесну Праву, земну Яву та підземну Наву. За одним із міфів, сонце вдень світить на землі, а вночі йде освітлювати потойбічний світ Нави. Можливо це уявлення виникло тому, що в одній із місячних фаз біля яскравого тоненького місячного серпа ледь видніється великий блідий диск. Завдяки цьому створюється враження, ніби сонце пливе човном по нічному небу.Тому дерево починається з великої квітки, яка позначає потойбічне сонце - це світ Нави. Дві квітки, які дивляться вгору позначають світ Яви. Завершує Дерево квітка, яка позначає Сонце - Творця - світ Прави. Нижня і верхня квітки можуть різнитися за формою, але не відрізняються за розміром. Між Правою і Навою, у Яві, може бути кілька рядів квітів, залежно від того, яка саме інформація зашивається в рушник. Якщо рушник має одну додаткову гілку (чотири поверхи) - він сприятиме реалізації планів, матеріалізації своїх ідей, принесе із собою добробут та статок.

Значення кольорів у вишивці

Кожен колір створює потужну енергетику, яку людина відчуває за допомогою настрою, тому не лише візерунок, а й колір впливає на власника вишиванки.

Червоний підсилює енергію. Найчастіше він присутній на весільних чоловічих сорочках. Такий життєрадісний орнамент символізує любов, пристрасть та агресію. Оскільки він стимулює всі функції, надто активним людям його не радять.

Білий - символ кохання та невинності.

Жовтий - означає радість. Підсилює веселий норов і відкритість людини. Такі відтінки переважають на Гуцульщині, оскільки саме гуцули славляться своєю щирістю та комунікабельністю.

Оранжевий розміщували у межах дітородного центру. У вишивках зустрічається нечасто - його більше використовують як акцент, який підсилює життєву енергію.

Вишневий та коричневий вважають енергетично важкими кольорами-вампірами. У вишивках вони не домінують, але на Полтавщині зустрічаються як акценти, оскільки там формували нитки дубовою корою.

Блакитний, зелений та рожевий символізують духовний спектр. Ці кольори переважають на Поділлі та Бойківщині і вважаються благодатними, сприяють спокійному життю.

Синій символізує воду, тобто жіноче начало. На Київщині на вишивках переважають сині та червоні кольори.

Фіолетовий - найбільш благодатний колір, що тонко поєднує чоловічу та жіночу сутність. З давніх зразків української вишивки відомо, що саме такі відтінки полюбляли діти та вагітні жінки.

Чорний - поглинаючий. Колір закритості, який свідчить про те, що людина прагне замкнутися в собі. Вишивальниці часто трактують його як колір землі, хоча найчастіше одяг із чорним орнаментом вдягали під час посту.

Символи птахів у народній вишивці

Парні птахи в народному мистецтві уособлюють символ кохання, щастя, чим і пояснюється їх розташування на рушниках, які відігравали значну роль у весільних обрядах.

Пави - це птахи дуже поважні бо завжди розсідаються на весільних рушниках і мають над собою Боже благословення - вінець чи вінок. Це ж птах сімейного щастя.

Шлюбну пару символізують соколи, голуби, півні. Характерною ознакою весільного рушника є розташування птахів один до одного голівками. Вони або тримають у дзьобику ягідку калини, або сидять в основі дерева - символу нової сім'ї.

Ластівка - вірна супутниця людської оселі. Ця пташка завжди несе добру звістку.

Соловей і зозуля полюбляють дівочі рушники, вони сумують, якщо їх вишили непевно, але все ще попереду. Бо «соловей щебече, собі пару кличе». А про зозулю співають: «До Петра зозулі кувать, кувать. До осені дівці гулять, гулять». Цих пташок найчастіше вишивають на гілці калини, що символізує продовження роду.

Символ півня - взагалі цей образ, досить широко розповсюджений у світовій міфології, - пов`язаний з сонцем (як і сонце, півень "відраховує" час). Півень - це зооморфне втілення сонця, небесного вогню.

Півень також символізує перемогу добра над злом, дня над ніччю. В багатьох казках зустрічається мотив півня, що своїм криком розганяє нечисту силу, відлякує мерців. Саме з півнем пов`язується і символіка воскресіння з мертвих, вічного життя. Адже півень своїм вранішнім співом віщує відродження дня, світла після ночі. Все повертається і починається спочатку.

На рушнику для хліба добре було вишити півників. Вважається, що півень заклює всю нечисть, що могла причепитися до їжі.

Рослинна символіка в українському рушнику

Калина - дерево українського роду. Колись в стародавні часи вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяці і Зірки. Тому і отримала калина таке ім'я від староукраїнської назви Сонця - "Коло". А оскільки ягоди калини червоного кольору, то і стали вони символом крові і безсмертного роду. Саме тому все весільні рушники, дівочі і навіть чоловічі сорочки оздоблені могутніми кетягами калини.

Листя хмелю можна віднести до молодіжної символіки. Окрім центральної України, узор поширений на Поділлі. Хміль близький до символіки води і винограду, тому що несе в собі знак розвитку, молодого буйства і любові. Можна сказати, що узор хмелю - це весільна символіка. Народна пісня підказує, що «витися» - для парубка означає бути готовим до браку, оскільки для дівчини йти заміж - це «пучечки в'язати».

Чорнобривці. Дуже тісно зв'язані поетичні образи народної пісні і вишивки. Те, що добре для народу, завжди знайде своє втілення в мистецтві. Хто не знає, що в кожній українській області повинні рости чорнобривці. Радують вони наше око, лікують наше тіло, а тому і просяться на біле поле рушника або сорочки.

Виноград. Символіка винограду розкриває радість і красу створення сім'ї. Сад-виноград -це життєва нива, на якій чоловік - сіяч, а дружина зобов'язана ростити і доглядати за родовідним деревом. Мотив винограду видно на жіночих і чоловічих сорочках Київщини, Полтави. У Чернігові виноград в'ється на сімейних рушниках.

Мак. З давніх часів в Україні святили мак і їм обсівали людей і худобу, тому що вірили, що мак має чарівну силу, яка може захистити від будь-якого зла. Також вірили, що навесні поле після битви покривається маками. Ніжна і трепетна квітка несе в собі незабутню пам'ять роду. Дівчатка, в сім'ї яких був загиблий, з любов'ю і тугою вишивали узори маку на сорочках, а на голови одягали вінки з семи маків, обіцяючи цим ритуалом зберегти і продовжити свій рід.

Троянда. Стара назва троянди - ружа - співзвучна стародавній назві Сонця - Ра. Крім того, є і староукраїнська назва крові - руда. Узори з трояндами складалися по законах рослинного орнаменту, що позначало нескінченний сонячний рух з вічним відродженням. Там, де троянди складені в систему геометричного узору, ці рослини не просто квіти - це квіти-зірки, які утілювали представлення народу про Всесвіт як про систему.

...