Риси барокового стилю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Риси барокового стилю



Зміст

Вступ

Розділ 1. Формування бароко та його особливості

1.1 Бароко - як загальна європейська течія в житті та мистецтві

1.2 Українське бароко, його формування та особливості стилю

Розділ 2. Мистецтво бароко

2.1 Архітектура та монументальній живопис в Україні часів бароко

2.2 Розвиток живопису та іконопису в XVII-XVIII ст

2.3 Музика та театральне мистецтво козацької доби

2.4 Особливості літературного стилю бароко

2.5 Вишивка як один з проявів мистецтва в XVII-XVIII ст

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Духовна культура - складна, багатогалузева система, яка охоплює мову, мистецтво, науку, ідеологію, право, етику, релігію, традиції, звичаї, вірування і т. д., тобто все те, що складає духовний світ народу, його свідомість, сукупність його переконань і поглядів.

За часів відродження української культури необхідним є знання тих звичаїв і культурних досягнень, що мали місце минулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід'ємною частиною державної незалежності України. Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору розуміння феномену українського народу, що живе на перекресті шляхів в центрі Європи.

Цінності духовної культури органічно пов'язані із засобами їх виробництва, збереження і поширення. Всі ці складові галузі культури виникали в різний час історичного розвитку народу, що неминуче відбивалось на їх змісті, формі, функціях. Не можна не враховувати того, що кожна із вказаних галузей культури, розвиваючись за спільними для всієї культури законами, має і свої специфічні закономірності розвитку.

Рівень культури народу визначається не тільки високими здобутками в галузі літератури і мистецтва, науки і техніки, а й тим, як ці здобутки втілюються в життєдіяльності народу, як вони позначаються у повсякденному житті і світовідношенні людини. Розвиток духовної культури невідривний також від історії становлення суспільства: розглядаючи й характеризуючи її особливості не можна не врахувати історичних моментів, у якій вони формувалися й виявлялися. Нерозривність матеріальних і духовних цінностей в культурі кожного народу, їх історична взаємозумовленість є очевидними.

Без перебільшень стиль "бароко " можна назвати одним з найбільш пишних і вигадливих стилів. Однак назва і зовнішня сторона стилю зовсім не відображає його глибинного сенсу.

Емоційна виразність, масштабність і насиченість рухом, драматизм, складність композицій - все це було покликане створити особливий духовний настрій , донести ідеї безмежності і різноманіття світу .

Бароко властиві сміливі контрасти кольору, світла і тіні, суміщення реальності та фантазії. Все незвичайне, загадкове здавалося красивим, привабливим, а ясне і правильне - нудним і похмурим. Людина в мистецтві бароко сприймався як складна особистість, котра переживає драматичні конфлікти.



Розділ 1. Формування бароко та його особливості

1.1 Бароко - як загальна європейська течія в житті та мистецтві

Стиль бароко виник в Італії наприкінці XVI ст. і прийшов на зміну стилю Відродження в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури .У XVII ст. бароко поширився в більшості європейських країн. Причому в одних наслідували італійським першоджерел, в інших-сприйняли лише окремі, найбільш відповідні панівним в країні смакам і художнім традиціям особливості стилю. Так у Франції в XVII ст. бароко знаходить вираження лише в деяких рисах церков і в інтер'єрах будинків при тому, що основним стильовим напрямком Франції XVII ст. Був класицизм /Тут виник Великий стиль або Стиль Людовика XIV, який поєднав елементи бароко та класицизму. Своїм образним ладом цей стиль висловлював ідеї процвітання сильної, абсолютної королівської влади.

Поетика Бароко об'єднує різнорідні, протилежні елементи і форми. Бароко гармонійно поєднує трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе зі смішним. Примхливо синтезуються в ньому християнські і язичницькі елементи. Таке об'єднання "необъдиняемого" і стає однією з найбільш характерних барокових рис. Типовими рисами Бароко є також іносказання і ускладненість.

Бароко (італ. barocco через вик. bar - ruecco від португ. barroco - химерний, неправильний, поганий, зіпсований) - один з найбільш складних і багатозначних термінів історії мистецтва. Словом "бароко" називають ряд історико - регіональних - них художніх стилів європейського мистецтва XVII - XVIII ст., останні, критичні стадії розвитку інших стилів, тенденцію неспокійного, романтичного світовідчуття, мислення в експресивних, неврівноважених формах.

Слово "бароко" використовується і як метафора в сміливих історико - культурних узагальненнях: "епоха Бароко", "світ Бароко", "людина Бароко", "життя Бароко" (італ. La vita Barocca). У кожному історичному періоді розвитку мистецтва бачать своє "бароко" -- пік творчого підйому, концентрації емоцій, напруги форм. Дослідники говорять і пишуть про якості барочности як невід'ємне властивість окремих національних культур та історичних типів мистецтва. Нарешті, відомі стилі Необароко, "другого бароко", "ультрабарокко". Спочатку жаргонне слівце "бароко" використовувалося португальськими моряками для позначення бракованих перлин неправильної, викривленої форми.

Але вже в середині XVI ст. це слово з'явилося в розмовній італійській мові як синонім всього грубого, фальшивого, незграбного. У середовищі французьких ювелірів слово baroquer означає - пом'якшувати контур, робити форму м'якою, мальовничою. У французьких словниках слово "бароко" з'явлюється з 1718 р. і трактується як лайливе вираз. Воно довго не могло стати назвою стилю. Ще в 1904 - 1905 рр. найбільший французький дослідник С. Рейнак як би не помічає цього стилю і цілої епохи в розвитку європейського мистецтва, лише побіжно і зневажливо згадуючи про "метушливому єзуїтському стилі" як про не має ніяких переваг і є "розумовою помилкою".

Першим зробив слово "бароко" типологічної категорією X. Вельфлин. У книзі "Ренесанс і Бароко" (1888), написаної ним у Римі, і наступних роботах Вельфлин визначив бароко як найвищу, критичну стадію розвитку будь-якого художнього стилю: першою стадією є архаїка, другий - класика, третьої - бароко. У своїх знаменитих "парах" формальних понять: лінійність і мальовничість, площина і глибина, замкнена і відкрита форма, множинність і єдність, ясність і неясність - першу частину Вельфлин відніс до мистецтва класики, другу - до бароко. Звідси протиставлення Класицизму і Бароко не тільки як конкретно - історичних мистецьких стилів, але і як постійно повторюваних і оновлюються в історії фаз розвитку способів формоутворення.

Видатний історик - філософ мистецтва М. Дворжак, опонент Вельфлина, вважав стиль Бароко породженням Маньєризму, але, одночасно, - більш високою ступінню "розвитку духу" в порівнянні з Класицизмом. Німецький історик культури Р. Вайзе "виводив" стиль Бароко північних країн безпосередньо з Готики і вважав його "істинним втіленням німецького духу" (Gemiit). Стиль Бароко вивчав X. Зедльмайр, учень М. Дворжака, він остаточно затвердив введене Вельфлином поділ стилю на "раннє бароко XVI - XVII ст. (ньому. Fruhbarock) і "пізнє бароко XVII - XVIII ст. (Spat - barock). Е. Маль, французький ученыйле - диевист, у 1920 - х рр. визначив Бароко як "найвище втілення ідей християнського мистецтва". Багато пізніше були відкриті праці К. Гурлитта, який у книзі "Історія стилю Бароко в Італії" (1887) передбачив багато думки X. Вельфлина. Особливості мистецтва "пізньої готики" (Spatgotik) Гурлитт містично зближав з "духом бароко" (Gemut Barock). Однак класичною країною Бароко все-таки прийнято вважати Італію.

Формування історичного стилю Бароко, передусім, пов'язано з кризою идеалое Італійського Відродження в середині XVI ст. і стрімко мінливій "картиною світу" на рубежі XVI - XVII ст. Разом з тим, нове мистецтво стилю Бароко зросла на формах Класицизму епохи Відродження. Попереднє сторіччя в Італії було в художньому відношенні настільки сильним, що його ідеї, незважаючи на всі трагічні колізії, не могли зникнути раптово, вони продовжували чинити значний вплив на уми людей. А шедеври мистецтва "Високого Відродження" - твори Леонардо да Вінчі, Мікеланжело, Рафаеля - здавалися недосяжними. У цьому - суть усіх протиріч "епохи Бароко". Це був час хворобливих змін світогляду, несподіваних поворотів людської думки, почасти викликане великими географічними і природничо-науковими відкриттями.

Так, одним з головних теоретиків мистецтва Бароко став живописець - маньерист Ф. Цуккаро, засновник в 1593 р. Академії Св. Луки в Римі і автор трактату "Ідея живописців, скульпторів та архітекторів" (1607), в якому викладені принципи "суб'єктивного бачення світу митцем". Причому суб'єктивність творчості трактувалася Цуккаро вкрай релігійно-містично, тому ми і відносимо його "Ідею" до теорії Бароко. Стиль бароко був суперечливим і неоднозначним.

Так в різних країнах він виражав ідею дворянської культури часів світанку абсолютизму, боротьби за національну єдність, смаки бюргерства.

В бароко у порівнянні з ренесансом класичні форми набувають інший характер і інше композиційне бачення. На зміну раціональній тектоничности приходить атектоничность, ренесансна графічність змінюється живописністю, пластика, що стала основним засобом художньої виразності, створює неспокійну гру світлотіні, у планах і формах панують складні криволінійні обриси, статичність ренесансних композицій змінюється бурхливою динамікою форм, групуються колони і пілястри, фасади й інтер'єри будинків насичуються скульптурами, інтер'єрах широко використовується позолота, ліплення, різьблення, мальовничі плафони, ілюзорно зображують небо з летять по ньому ангелам, разверзшимися клепіннями та ін. Переваги стилю проявилися у винятково сильних за художньою виразністю принципах створення архітектурних ансамблів і дивному вмінні органічно вписувати архітектуру в навколишню природу. Головне в ньому - вразити уяву людини незвичайним, вплинути на його почуття.

Саме чудове в стилі Бароко, що, виникнувши на основі художніх форм, у першу чергу архітектурних, епохи Відродження, це мистецтво вклала в них інший зміст. Вперше в історії в цьому стилі поєдналися дві, здавалося б, непоєднувані тенденції художнього мислення: Класицизм і Романтизм. Саме з "епохи Бароко" ці тенденції надалі тісно взаємодіють, породжуючи широкий спектр історико-регіональних художніх стилів XVII - XIX ст.

В мистецтві італійського Бароко класицистичні форми, що склалися ще в античності і "відроджені" на рубежі XV - XVI ст., стали трактуватися по - новому, незвичайно, "неправильно" (відповідно назві стилю) - романтично. Тому і стиль Бароко з повною підставою може бути співвіднесений з романтичним світовідчуттям. Ця нова духовна особливість мистецтва Бароко була посилена в Італії, а пізніше і в Іспанії, католицьким релігійним світовідчуттям, приобретавшим в XVI - XVII ст. надзвичайно містичний, екзальтований відтінок. Саме тут, а не в мистецтві "Високого Відродження" містика католицизму і образотворче творчість "знайшли один одного". Тому і Бароко іноді називають "стилем католицизму", або "мистецтвом ілюзії.

1.2 Українське бароко, його формування та особливості стилю

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII - XVIII ст. порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.щирського "Всенародне торжество").

Українське бароко XVII століття нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Як велика військова і значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей. Козацтво вдягло дерев'яну церкву у камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Першою спорудою такого типу стала Миколаївська церква (1668) в Ніжині на Лівобережжі.

Специфіка бароко в Україні пов'язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів

У XVIII ст. в культурному процесі України поширюються ідеї французького просвітництва, що свідчило про її відкритість до здобутків західної цивілізації. Поширення набувають ідеї боротьби з кріпацтвом, самодержавством і будь пригніченням. Спираючись на природне право людини на рівність перед законом і особисту свободу, виправдовували народні повстання і захищали інтереси селян, розповсюджували думки про піднесення освітнього рівня широких верств населення, поліпшення добробуту народу. В Україні освіта не набуло такого потужного руху як у Західній Європі, але воно залишило досить відчутний слід в тогочасній суспільно-політичної думки.

Значний вплив на розвиток освіти не тільки в Україні, але і в Росії надав Я. Козельський, який виступав проти схоластики, містицизму та ідеалізму. Він мріяв про суспільство, яке грунтувалося б на загальнокорисній праці всіх громадян, на отриманні приватної власності лише на основі особистої праці. На Слобожанщині в маєтку Попівка навколо Ст. Паліцина згуртувалася молодь, яка співчувала Французької революції, проповідувала ідеї суспільного прогресу на основі раціоналізму та просвітництва. Саме в них вперше і виникла думка про заснування Харківського університету. На Лівобережжі досить впливовим був гурток на чолі з відомим поетом і драматургом Ст. Капністом. Він досить різко виступав проти кріпацтва (ода На рабство"), свавілля чиновників і в цілому проти бюрократизму ("Ябеда").

Яскравою, хоча і своєрідною була українська барокова культура, час розквіту якої припав на кінець XVI - першій половині XVIII в Як і європейське, українське бароко характеризується поєднанням світських ких мотивів і релігійних образів, тяжіло до контрастів і гіпербол, складних метафор, аллегоризма і метафоричності, прагнуло приголомшити глядача, читача, слухача, вдаючись до пишних барвистих форм водню очас в ньому проглядається світоглядний песимізм і метафізична тривога Сум за втраченою ренесансної ілюзією гармонії й внутрішньої досконалості - основа трагічного гуманізму культури європейського ба роко В Україні ця внутрішня двоякість барокового світовідчуття пов'язана також з історичними факторами - Визвольг співаю війною 1648-1654 рр. за незалежність, пафосом цієї війни і победемоги.

Українське бароко XVII часто називають \"козацьким\", оскільки в культурі потужно виявилися козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису були творені на замовлення козацької старшини Героями літературних і живописних творів ставали вже не ченці, а політичні і культурні діячі - гетьмани, козацькі вожді, брати, герої походів, меценати Кіз ацькимы в той час були такі жанри мистецтва, як історичні пісні та думи, козацькі літописи (Самовидця, гадяцького сотника Р Грабянки, килькатомний літопис учасника походів запорожців З Величка), плачі і панегірики (яких лише чеснот не приписували своїм героям поети-панегириста З Яворський, II Орлик, і Орловський і Ф Прокопович), лицарська поезія, козацький портрет козацький собор, козацький гопак Велику роль у культурі того часу зіграла пісня, яка, за словами Гоголя, "для Малоросії все: і поезія, і історія, і батьківська могила Вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань, дух минулого, страждань., дух минувшини".

Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, опинилася в притаманних українському бароко любові до прикрас, декоративності, потяг до святковості, пое етичності У всіх сферах життя Це відбилося на оформленні української книги XVII-XVIII вв, декоративна пишність якої не має аналогів ні в Європі, ні в Росії.

В різних культурах і літератур стиль бароко складався не одночасно. Серед країн православно-слов'янської культурної спільноти стиль бароко почало формуватися і набуло значного розвитку в Україні й в Білорусії, які контактували безпосередньо з польською та західноєвропейською культурами епохи бароко. Крім цього, на розвиток стилю бароко впливали і власні, національні, джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму - "високому", "середньому" та "низьке". Бароко в історії української културы трактувалося по різному, часто неадекватно. Вперше досліджував напрям бароко як естетичну систему Д. Чижевський у монографії "Українське літературне бароко" (Прага, 1942-1944), але тільки на XI Конгресі славянистов у Празі 1968 вчені поставили питання слов'янського бароко, зокрема українського. Його розквіт в українській літературі припадає на XVI-XVIII ст. і простежується вплив на різні жанри, зокрема в поезії лазаря Барановича, Івана Величковського, Григорія Сковороди та ін

В українському напрямку бароко духовні (релігійні) складові частини значно переважають над світськими. Хоча і не мало було останніх: маємо світську лірику, і новелу, хроніку, лист, науковий трактат, світські елементи у драмі.

Античність приходить в українську культуру вже після того, як закінчилося протистояння культури і християнства. Популярними стають антично-міфологічні образи: релігійну лірику оберігають давньогрецькі музи, Пресвята Діва часом ототожнюється з Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з'являються амури, купідони. Взагалі напрям бароко утвердилося в українській культурі без опору й боротьби, просто для нього давно вже була готова духовний грунт.



Розділ 2. Мистецтво бароко

2.1 Архітектура та монументальній живопис в Україні часів бароко

В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. Вже в кінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з'явилися будови, позначені рисами стилю бароко, але їхня мальовничість, інтимна теплота докорінно відрізняє їх від західноєвропейського бароко. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев'яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко - це концентрований матеріальний вияв "психічного стану", того гармонійного світогляду, на який здатна нація у часи високого духовного злету, а той злет невід'ємний від усвідомлення особистої і національної свободи.

Хрещаті дерев'яні храми - типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної й логічної композиції, так і окремих форм та деталей. До трибанних церков із трехдольными заложенням належать Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах та Сумах.

Досконаліших мистецьких форм досягли п'ятому ятибанні храми. До перших таких будов належать церква Адама Киселя в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів П. Могили (1638-1643). Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври-церквах Усіх Святих (1696-1698) та Хрестовоздвиженської, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенської церкви в Прилуках (1716), соборі в Ніжині.

У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ і Чигирин. їхній вплив відбився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слободянщини. Тут виникли кам'яні храми, світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690-1694) та Братська церква Києво-Могилянскої академії (1695), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові.

Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Демократичність козацького п'ятому ятиверхого собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема складного відчуття неподільної єдності кінцевого і нескінченного. У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.

В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві й регіональні школи дерев'яного та мурованого зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, слобожанська, чернігівська, полтавська і т.д. З дерев'яної архітектури найвідоміші Миколаївський собор Медведівського монастиря, що мав 40-метрову висоту та найвища дерев'яна споруда в Україні - 65-метрова запорізька дерев'яна церква в Новоселище, збудована 1773 р. Я. Погребняком. У XVIII ст. оформлюється національна школа українського бароко. До відомих її майстрів належать. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Шедель, І. Зарудний, Ф. Старченко, А. Зерніков, В. Батист.

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко - новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури якщо не протиставляють його традиціям дерев'яної народної архітектури, то все ж таки віддаляють від них на певну відстань. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

Заходами І. Мазепи було закінчено спорудження Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині та в ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі - справжньої перлини серед усіх п'ятому ятибанних церков українського бароко. Завдяки В. Мазепі й митрополитові Ст. Ясинському барокового оформлення набули київський Софійський собор, перебудований у 1685-1707, pp. Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря. З 1690 р. поруч з Лаврою будується Нікольський собор, відбудовується лаврська друкарня, неподалік споруджується Вознесенська церква, при якій діяв Печерський жіночий монастир. Його ігуменею деякий час була мати Мазепи - Марія-Магдалена Мазепина. Цей монастир пізніше було закрито царським указом у зв'язку з "зрадою" Мазепи, а на його місці побудований будинок "Арсеналу".

По всій Лівобережній Україні В. Мазепою було споруджено 14 оновлено 20 церковних храмів. За часів Мазепи будують і його полковники М. Микла-шевський, Розумовські, Лизогуби. Розбудовуються міста Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Харків, Ніжин та ін Резиденцією гетьманів на Лівобережжі у 1669-1708 рр. став Батурин.

У середині XVIII ст. в архітектурі відбуваються певні стильові зміни, пов'язані з іменами відомих російських та закордонних архітекторів В. Шеделя, Ф. Б. Растреллі, І. Мічуріна. Вони поширюють світський або європейський бароковий стиль, збагачуючи українське бароко елементами монументальності, рококо, стильовими особливостями російського бароко та перехідними формами до класицизму. Типовими спорудами є Андріївська церква і Марыйский палац у Києві архітектора Ф. Б. Растреллі. Найвизначнішим зодчим у західноукраїнських землях був Б. Меретин. Найбільша пам'ятка його зодчества - Львівський собор св. Юра.

Загалом бароко - це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров'ї та східних областях України найбільше виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних композиціях. Провідна ідея належить собору, а всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

На території Правобережної і Західної України другої половини XVII ст. кам'яне будівництво занепадає, а замість цього популярнішим стає дерев'яна архітектура. Але в цілому з середини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині барокове будівництво послаблюється. В архітектурних спорудах помітнішою стає відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступаються місцем розумові, розсудливості, що є прикметою нового стилю - класицизму.

Отже, в XVII-XVIII ст. в Україні формується національна школа українського бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське бароко гармонійно поєднує естетику європейського бароко з давніми традиціями давньоруського кам'яного зодчества і народного дерев'яного зодчества.

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ЖИВОПИС

Стиль бароко в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, в суто українському відтворенні образів, доборі технічних прийомів. Українські малярі продовжили традиції візантійського та давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до пишних і динамічних форм європейського барокового смаку. Тематично живопис залишався релігійним, однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета.

Монументальний стінопис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов'язана з дерев'яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона відрізняється яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Монументальна живопис в дерев'яних храмах представлений пам'ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра в Дрогобичі, розпису нефа Миколаївської церкви в с. Колодном на Закарпатті та ін).

Друга група - це монументальні розписи у кам'яних спорудах. З них у другій половині XVH-XVIII ст. можна виділити дві групи пам'яток:

1) Києва та Лівобережжя;

2) Правобережної і Західної України.

Велику роль у розвитку живопису грали малярські школи Києво-Печерської лаври, що в 1763 р. об'єдналися в одну малярню, малярні при Софійському соборі, полтавському та інших монастирях. Існувала система художнього виховання і в Києво-Могилянській академії. З другої половини XVIII ст. початкову художню освіту отримували в Харківському колегіумі. Силами українських живописців було розписано багато храмів Києва, Чернігова, Полтави, Переяслава, Ніжина та інших міст.

У XVIII ст. монументальний живопис поширився і на декорування католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували переважно плафони. На їх стиль вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису. Монументальний плафоновий розпис Львівського кармелітського костелу виконав у 1732 р. італійський майстер Педретті.

Оригнінальним явищем мистецького життя Наддніпрянщини та Лівобережної України II половини XVII - середини XVIII ст. був живопис. Він відрізнявся високою технікою, традиціями староукраїнського живопису з його власними основами та давньоруськими традиціями, звучністю колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до усталених форм, до суворої внутрішньої замкнутості.

2.2 Розвиток живопису та іконопису в XVII-XVIII ст

ПОРТРЕТНИЙ ЖИВОПИС

Найбільш яскраво український портретний живопис опинився в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця XVI - XVII ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні - львівських братчиків з різними атрибутами. До найбільш відомих відносяться портрети П. Могили, Р. Маклашевського, полковника В. Сулими і його дружини, генерального обозного В. Родзянко і ін.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини і його становою приналежністю. Портрет відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував ЇЇ характер, вдачу, якості. Вся увага зосереджувалася на обличчі. Одяг не привертав уваги глядача. Не тільки зображення І. Гуляшецького, В. Сулими та інших, але і класичний "козак-бандурист" чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворих воїнів, а лише ознаки елегійних роздумів. Особливістю наддніпрянського портрета є частіше вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ з літературою. Найвідомішими майстрами світського портрета були вихідці з України Д. Левицький і в. Боровиковський.

Портрет, разом з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до певної верстви населення: шляхти чи міщанства. Емблемо - і герботворчість українського бароко грунтувалися на пошукові предметів - асоціацій в народному побуті, в природі, оточуючому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об'єднань. Родовідне дерево важливих осіб стародавніх пологів зображувалося у вигляді виноградної лози, рожевого куща, дуба, лавра (генеологічні дерева Полубинських, Розумовських). Геральдика теж була наповнена знайомою "натурою" - орлами, кіньми, левами, квітами, колоссям і т.д.

У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, зброя, порохівниці. Символами для духовних осіб слугували руків'я посохів, митри, оклади євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, в яких виявлялися місцеві або індивідуальні уподобання релігійних або світських діячів. Формування цієї символіки завершилося в 90-ті роки XVII ст. - першому десятилітті XVIII ст., в період мазепинського бароко. Емблематика українського бароко не тільки мала художнє значення, а й відігравала свою роль у пошуку генетичних коренів, піднесенні національної самосвідомості українського народу.

У XVII ст. В Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, який був майже до кінця XVIII ст.. лише додатком до ікони, портрета або історичної живопису, по суті існуючи в нерозвинутих формах. Лише в кінці XVIII ст. в Україні з'явилося чимало світських творів, у яких пейзаж і побут зайняли основне місце й оформилася в самостійний жанровий направление.Центром живопису епохи бароко був р. Жовква (нині р. Нестеров на Львівщині). Там згуртувалася плеяда видатних митців, які поширювали свою діяльність від Покуття до Волині та Дніпра. Серед них найвідомішими були художники Ю. Шимонович, В. Туткович, Р. Альтомонте.

В художній школі Київської академії працювали художники В. Щирський, Д. Галятовський, Р. Левицький, Л. Тарасевич, І. Мигура та ін.

ІКОНОПИС

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис (християнський становий культовий живопис - живопис восковими фарбами, мозаїка - в середні віки, а пізніше - живопис олійними фарбами). Одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це спостерігається в роботах таких майстрів, як Ф. Селькович, Р. Петрахновіч, а в кінці XVII ст. - В. Рутковича, В. Кодзелевич, В. Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Особливою пишнотою і багатством декору відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької церкви в Чернігові та Преображенської церкви в Сорочинцях. В іконографії збереглися прийоми старої школи з її декоративністю, спостерігалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва, Львова, Харкова, Чернігова, свідчать про велику кількість іконописних шкіл. Загалом в іконописі збереглися прийоми старої іконографічної школи з її декоративністю.

ГРАВЕРСТВО

Школа Р. Левицького справила великий вплив на граверне мистецтво України другої половини XVIII ст. Найдосконаліша художньо і технічно, вона спиралася на народні традиції та новітні європейські досягнення. Київська граверная школа мала великий вплив на живопис України, Росії, Білорусі. Основоположником української школи граверства був рисувальник, гравер і педагог Олександр Тарасевич (1640-1727), який, отримавши початкову освіту в Україні, удосконалював майстерність в Аугсбурзі (Баварія) в майстерні граверів Кіліанів. На рубежі XVII-XVIII ст. найбільшого розквіту досягла гравюра (вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка).

У гравюрі, як і живопису, в центрі уваги стояла жива людина з її пристрастями та мріями, зображувалися архітектурні деталі, які втілювалися в практику того часу, в ілюстраціях до книг виражалася ідея твору. Барокове граверне мистецтво важко уявити без супровідних написів, епітафій, монограм, іноді навіть цілих віршованих і прозових текстів. З середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві. Кращі почаївські гравери брати Гогемські і Т. Стеблицький з'єднали західноєвропейські впливи з традиціями народного орнаменту. З кінця XVII ст. поширилося примітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні центри: Київ, Львів, Почаїв, Унів.

2.3 Музика та театральне мистецтво козацької доби

МУЗИКА

Друга половина XVII-XVIII ст. в історії української культури - важливий період і з урахуванням розвитку музичного барокового мистецтва, що увібрало традиції попередніх музичних шкіл. Музичні магазини як перші професійні об'єднання народних музикантів виникли ще в кінці XVI ст. в Західній Україні і впродовж XVI-XIX ст. діяли майже в усіх великих містах України. Оскільки в українських землях не було грунту для сприйняття ранніх форм західноєвропейської опери, різновидів інструментального ансамблю і світської пісні, українське професійне мистецтво розвивав традиції церковного мелодійного співу та хорової музики без супроводу інструментів - а капела.

З системи вокальних жанрів українські художники виділяють лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) з восьми - двадцяти самостійних партій. З середини XVII ст. відбувається перехід від григоріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного партесного, тобто хорового співу за партіями, в яких кожен голос веде свою мелодію. Партесний концерт, що складався з чотириголосся (басу, тенора, альта, дисканту, потребував знань з теорії музики, правил гармонії, композиції, голосознавства. Теоретичні основи партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент і пецатот М.Дилецький (ок. 1650-1723) і виклав їх у посібнику "Граматика мусікійська" (1677).

У XVII-XVIII ст. в Україні склалася мережа музичної освіти. Одним з найдавніших в Україні музичних навчальних закладів була Січова співацька школа (остання третина XVII ст. - 1709, 1734-1775), де готували фахівців для церковних хорів. У першій половині XVIII ст. центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії. У школі сформувалася чітка система музичної освіти, яка поєднала теорію музики і педагогіку. При Києво-Могилянської академії були хор і оркестр, відрізнялися високим професіоналізмом. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Веделъ (1767, за іншими даними - 1770,1772 - 1808), творчість яких досягла європейських висот.

Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. В ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. Школа давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825).

Творчість М. Березовського і А. Веделя є перехідною від бароко до класицизму, а феномен музики М. Березовського, який "нашою мовою заговорив з цілим світом", полягає в поєднанні бездоганного професіоналізму європейського рівня з українськими фольклорними традиціями. На музичній стилістиці А. Веделя відбився його тісний зв'язок з Україною, що знайшло свій вияв у "ніжно-ліричному і чутливому характер української ментальності", а його трагічна доля - в українських мінорних думах і народних піснях. Музика Д. Бортнянського, Р. Березовського і А. Веделя, вийшовши з надр українського музичного мистецтва, зберегла свої українські коріння, збагатила інші культури.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий партесний спів. У середині XVIII ст. поширення набув романс - жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітарі. Популярними стали романси "їхав козак за Дунай". Килимовського, "Всякому городу нрав і права" Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо". Петренко.

Після приєднання України до Росії в усіх 10 полках Лівобережної України діяв штат полкової музики, що складався з 6-9 виконавців, які грали на трубах, сурмах, пищалках та литаврах. При гетьманах існувала "генеральна" військова музика. Під час поїздки гетьмана І. Мазепи до Москви в 1689 р. його супроводжували 12 музикантів.

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII-XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п'єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні гербових, вірші. Найпоширенішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-релігійне свято ("Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове" Кирила Транквіліона-Ставровецького). Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не лише сценічним рухом, але й музикою. Часто в шкільних п'єсах обігрувався такий бароковий мотив, як "світ - театр", який акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплинності життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовувалися прийоми передачі високого через низьке, використовувалися переходи з області в область духовного земного і плотського, що було характерним для бароко. Твори низького бароко виникли в середовищі учнів тогочасних українських шкіл, насамперед Києво-Могилянської академії, які володіли технікою високих жанрів - містерій (релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п'єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували їх засобами народного мистецтва.

Містерії інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа, а герої (їх могло і не бути) з'являлися на сцені незалежно від дії. Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, яка ділилася на образотворчу і словесну частини. У У містеріях не тільки біблійний, але і світський, зокрема історичний сюжет.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням досягав обрядових пісень. Драми називалися шкільними, бо створювались у навчальних закладах. До середини XVIII ст. в Україні існувало близько 30 драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями - студенти. Популярність мали п'єси різдвяних і великодних циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми Р. Кониського ("Воскресіння мертвих"), Ф. Прокоповича ("Володимир"), Д. Туптало ("Про причащань святих тайн") і ін Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми ("Милість божа", "Про святу Катерину", "Царство людської натури", "Про Олексія, чоловіка Божого" та ін).

Як правило, до шкільних драм XVII-XVIII ст. додавались інтермедії та інтерлюдії - короткі одноактні комічні п'єси буденно-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми і трагедії. У ряді випадків зміст інтермедії був пов'язаний з темами, що розвивалися в основних п'єсах, але в основному вони були сюжетно незалежними. Головне призначення інтермедій полягало в тому, щоб розважити глядача втомленого серйозною дією, яка розігрувалася в п'єсі.

Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з простолюду, які розмовляли кожний своєю народною мовою: українці - українською, росіяни - російською, білоруси - білоруською, а драматичні твори писалися рідною книжною мовою. Змістовно інтермедії були продовженням тодішнього життя, широко використовуючи мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, матеріал популярної книжкової анекдотичної і сатиричної літератури. Тому вони користувались особливою популярністю серед народу.

До нас дійшло понад 40 українських інтермедій, з яких інтермедіями у власному розумінні цього слова слід вважати інтермедії Якуба Гаватовича, поміщених в його трагедії про Іоанна Хрестителя, і Р. Кониського "Воскресенія мертвих" (1747).

Саме інтермедії почали український театр.

Український театр XVII - XVIII ст., незважаючи на різноманітні західноєвропейські впливи і свідоме прагнення такого драматурга, як Ф. Прокопович, наблизити його до класицизму, слідував бароковим театральним традиціям.

Переслідування українського культурного життя царським урядом, що особливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театру доби козацького бароко досягти вершин театру Західної Європи. Остаточне формування класичного театру було сповільнено. Наприкінці XVIII ст. митрополит С. Мстиславській зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберіг український театр, розвинули його в напрямі світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з'явилися в Україні в першій половині XVII ст. і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народно-поетичної творчості.

Найбільш цікавими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами і танцями. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру і відбилося народне світобачення.

Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст. (Сокирницкий вертеп, 1771). До наших днів дійшло кілька десятків текстів вертепної драми.

У XVIII ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків - близько 40 осіб, яку очолював А. Рачинський (1724-1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

Український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український театр не вступив строгості і героїки класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним в словесному і сценічному оформленні.

У XVII-XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилось у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов'янською мовою застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства.

2.4 Особливості літературного стилю бароко

ЛІТЕРАТУРА

В українській літературі XVII-XVIII ст. риси барокового стилю з'явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, в мемуарах-історичних творах, прозовому новелі, драмі, поезії.

У XVII-XVIII ст. продовжує розвиватись полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та в рукописних копіях. їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в розвитку духовної культури велика. Вона активізувала національно-культурне життя, стимулювала нові художні пошуки. Водночас полемічна література, сконцентрувавши всі сили нації на розвитку цього напряму, гальмувала процес становлення інфраструктури національної культури.

Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначена значним жанровим та змістовним розмаїттям. Виділялась релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що тісно перепліталася з народною пісенністю. Вміння складати вірші за всіма правилами книжкової верифікації свідчило про рівень освіченості та інтелектуалізму. С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський К. Транквіліон-Ставровецький - писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював В. Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв'язку з р "ТК Турин" - торгово-туристська компанияеальной життям. У XVII ст. великого поширення набули панегіричні вірші, писані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події.

Досить популярними для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображають найголовніші події того часу. У другій половині XVII ст. з'явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648-1657 рр., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні "За світ встали козаченьки", "Не дивуйтеся, добрії люди" та багато інших. Досить часто автори у своїх творах виражали офіційно-урядову оцінку тих чи інших історичних подій.

Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. В народі їх називали мандрівними дяками.

Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.

Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску - контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про важливі події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії (від франц. travesty - переодягати, парадіювати; вид гумористичної поезії, близької до пародії) знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був В. Котляревський. У знаменитої "Енеїди" (1798) він талановито відтворив і синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичні стихію.

Широке поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай - легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила у Полтаві. Світська лірика першої половини XVIIICT. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей. Любовна лірика також перебувала під впливом народно традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників. В цілому ліричної бароковій літературі притаманні амбіційність, висока авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий та суспільний процес.

В мемуарах-історична проза української літератури XVII-XVIII ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи, праці іноземних авторів, літературні пам'ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат. бароко український мистецтво іконопис

Кращими літописами XVII - початку XVIII ст. стали козацькі літописи: Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. У "Хроніці" Т. Сафоновіча, в "Обширному синопсисі руському". Кохановського зроблена спроба систематичного опрацювати українську історію з найдавніших часів. Наприкінці XVIII ст. виникла ще одна визначна пам'ятка в мемуарах-історичної прози- "Історія Русів", у якому відображені події від давніх часів до 1769 р.

Найяскравішою постаттю XVIII ст. став Григорій Савич Сковорода. Значну частину свого життя він присвятив просвітницької роботи серед українського народу, став для нього, за висловом В. Срезневського, "мандрівним університетом та академією". Його по праву називають "українським Сократом" та "слов'янським Ж. -Ж. Руссо". Аристократ духу, він жив, як і античні філософи, за канонами свого вчення. "Світ ловив мене, але не спіймав" - ці слова Сковороди стали лейтмотивом його життя.

...