Основні напрямки та етапи розвитку культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Культурологічний аналіз доісторичного суспільства

культурологія фресковий іконографія скульптура

Первісне суспільство - найдовший період часу, що знаменував появу людини та перехід її від некультурного стану до культурного. За цей час відбулося зародження людини сучасного типу (homo sapiens), утвердження екзогамії, перехід від привласнюючого типу господарства до відтворюючого, відділення скотарства від землеробства, а поява зародків писемності свідчила про перехід від доісторичних часів розвитку людства до історичних.

Щоб збагнути суть і закономірності розвитку культури первісного суспільства передусім потрібно засвоїти досить складну його періодизацію. Є три її види: археологічна, культурно-цивілізаційна та історична.

Археологічна періодизація, що ґрунтується на дослідженнях матеріальних знахідок, поділила цей період на три віки: кам'яний, мідно-бронзовий та залізний. Однак при усіх своїх достоїнствах така періодизація не враховувала досягнень історико-культурного розвитку, зводячи їх лише до матеріалу й техніки обробки знарядь праці, зброї, житла, місця поховання т. ін.

Другу, культурно-цивілізаційну періодизацію, запропонував американський історик та етнограф Льюіс Генрі Морган (1818-1881), який, відстоюючи ідею прогресу та єдності історичного шляху людства, обґрунтував положення про розвиток власності від колективних форм до приватних, про еволюцію сім'ї та шлюбу від групових форм до індивідуальних, першим продемонстрував значення роду як основного осередку первісного суспільства. У книзі “Стародавнє суспільство” він поділив усю історію первісного суспільства на два періоди - “дикість” і “варварство”, даючи кожному комплексну характеристику матеріальної та духовної культури.

Сучасні вчені використовують також і третю періодизацію, в основу якої покладено вчення про суспільно-економічну формацію, створену на базі відповідного засобу виробництва. Це первісно-общинний та рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм й комунізм.

Учені-археологи виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу, які традиційно називають віками: кам'яний, мідно-бронзовий, залізний.

Історія первісного суспільства поділяється на два періоди: дикість і варварство.

Дикість, якій у сучасній археологічній періодизації відповідають палеоліт і мезоліт, характеризується поступовим виділенням людини з тваринного світу, привласненням готових продуктів природи, створенням перших найпростіших знарядь праці, добуванням вогню. Вона починається з появою людини і закінчується виникненням гончарства. У цей період виникає перша форма суспільно-економічних відносин - “первісне людське стадо”, що мешкає на певній території і представляє собою невелику групу людей без професійних та соціальних відмінностей.

Варварство починається з виникненням гончарства і закінчується виготовленням луку і стріл, зародженням писемності. Основним осередком суспільства тих часів був рід, що об'єднував групу людей - кровних родичів, тому другою формою суспільно-економічних відносин був родовий лад. Кілька родів становили плем'я.

Велике значення для розвитку продуктивних сил мав перехід від привласнюючого типу господарства, до якого належали збиральництво, полювання та рибальство, до відтворюючого, яке знаменувало появу землеробства й тваринництва, що призвело до першого суспільного поділу праці - виділення пастуших племен. Це значно підвищило продуктивність праці і створило певні можливості для виробництва додаткового продукту й розвитку обміну. Другим великим суспільним поділом праці було виділення ремесла, що сприяло подальшому вдосконаленню засобів праці та підвищенню її продуктивності. З розвитком індивідуальної праці на її основі поступово виникає приватна власність і приватне господарство, що породило майнову нерівність і експлуатацію. Так на основі нових суспільно-економічних відносин відбувається класовий поділ суспільства, що вступає в новий етап свого розвитку.

2. Культурний аналіз найдавніших близькосхідних цивілізацій

Історія Стародавнього Сходу бере початок від виникнення найдавніших цивілізацій у Месопотамії та Єгипті (IV-III тис. до н.е.), в Індії (ІІІ - ІІ тис. до н.е.) та Китаї (ІІ тис. до н.е.). Вона викликає особливий інтерес завдяки виникненню своєрідних та визначних пам'яток культури, які нагромадило людство від неоліту до бронзової та залізної доби. Перехід від родоплемінної культури до перших цивілізацій відбувався насамперед там, де природа щедро винагороджувала трудові зусилля людини і сприяла виробництву додаткового продукту, який поступово переходить у власність родоплемінної верхівки.

В кінці IV - III тисячолітті до н.е. творцями перших цивілізацій на Землі стали народи, які заселяли долини великих рік - Тигру, Євфрату, Нілу, Інду, Гангу, Янцзи і Хуанхе. Вирішальну роль у цьому відіграла наявність наносних родючих земель, які утворювалися завдяки періодичним розливам рік. В такій місцевості індивідуальна обробка землі неможлива. Разом з тим об'єднання зусиль селянських общин, накопичення спостережень за часом розливу рік, іригаційні роботи забезпечували дуже багаті врожаї. Навіть кам'яні, дерев'яні або мідні знаряддя дозволяли вести тут великообсягові земляні роботи і одержувати значний додатковий продукт. Отже, створювалися умови для майнового розшарування і виникнення держави. Склався особливий тип держави - східна деспотія. Її особливості зумовлені саме необхідністю створювати і підтримувати іригаційну систему: жорстка централізація влади, повне всевладдя і навіть обожнювання правителя, існування бюрократичного апарату, застосування рабської праці, але при цьому - збереження сільської общини.

Ці загальні риси мали конкретні своєрідні прояви в різних країнах Стародавнього Сходу.



3. Культурологічний аналіз античності

4. Культурологічний аналіз Давньої Греції: Діоніс, Аполлон

Культура Греції -- давня культура, але, як і будь-яка інша культура, вона свого часу зазнала змін. З розвитком суспільства, з огляду на проблеми, які поставали на його шляху, доводилося переробляти і переосмислювати образи й сюжети міфів і надавати їм нового змісту.

Найбільш наочно зміни в грецькій духовній культурі виявляються в період розвитку діонісійського й аполлонічного культу. Так, наприклад, бог Діоніс символізував для греків самосвідомість людини, яка живе в таємничому, але повному небезпек світі дикої природи.

Однак цей світ викликав у греків не тільки страх, вони намагалися відчути щастя від приналежності до містичного світу і розчинитися в створеному хаосі. Крім того що Діоніс був незаконнонародженим богом, через що повинен був боротися за право ввійти до числа олімпійських богів і за повсюдне встановлення свого культу, він був ущемлений у правах, подібно до людини, і повинен був їх відстоювати. Не останньою деталлю для процвітання культу Діоніса виявилося і те, що знаряддям цього бога було сп'яніння, яке не знає меж, що будить душу й відкриває їй той бік життя, де немає перешкод і підпорядкувань Саме до подібного виходу за рамки власної обмеженості й трепету перед магічним світом прагнули греки під час свят, присвячених богу Діонісу.

Світ Діоніса - світ тілесної символіки. Він не обмежувався тільки масками і суворістю ритуалу, тут були присутні танці, ритміка яких поєднувала й розчиняла в усьому. Культ Діоніса виник ще й тому, що, мабуть, це був надзвичайно страждаючий бог. Страждання Діоніса - це страждання бога, тобто істоти вищого порядку, заплутаного в тенетах індивідуальної волі. Адже, за переказом, Діоніс був розірваний титанами (за Ніцше).

З посмішки Діоніса виникли олімпійські боги, а з його сліз -- люди, розповідає переказ, і цим установлюється першість і життєдайне начало Діоніса. Але воно несе в собі не тільки страждання, але й незвичайну радість, що диктується надією на відродження.

Поряд із повсюдним поклонінням Діонісу в Греції процвітав і культ Алоллона. Другим єством грецької культури були гармонія, порядок і співмірність, що й уособлював образ Аполлона. Крім того, цей бог також набув значення в області моралі, мистецтва, релігії.

Аполлон намовлює людей на піднесені почуття, йому належать музика і поезія, його дар -- натхнення й талант. Аполлон -- геній величної гармонії. З хаосу первозданного океану життя він творить світобудову, виділяючи частини, надаючи їм форми, наповнюючи їх змістом, рівномірним із задумом цілісності. Його творча мшь надає світові гармонії, стійкості, порядку й спокою.

На відміну від Діоніса, що вічно вмирає й відроджується, Аполлон безсмертний і незмінний Він -- втілений Дух.

Образ Аполлона відображає прагнення людини знайти всьому своє місце, насамперед у світі, убезпечити свою особистість від роздроблення, погодившись на обмеженість, але при цьому підкорити увесь світ ідеї цієї обмеженості.

Антиномія діонісійського й аполлонічного начала визначила шляхи розвитку грецької культури. З цієї боротьби народилася трагедія, що складається з музики Діоніса і сформована під впливом аполлонічних тенденцій, розвинулася велика грецька архітектура. Усе це зробило еллінську культуру величною.

Культура Давньої Греції сформувалася як продовження, осмислення, упорядкування і спроба логічного й синтетичного виправдання міфу.

Культура Давньої Греції є витоком античної культури. Давні греки створили культуру, що була названа у більш пізній час "грецьким дивом". Суттєвий вплив на особливості культури Греції мало вигідне географічне положення, що сприяло розвитку торгівлі та іншим зовнішнім стосункам. На території Стародавньої Греції існувало декілька сот полісів. У багатьох полісах і, перш за все, в Афінах виникає величне досягнення культури древніх греків - демократія. Дух змагальності, полемічності (агональності) - інша важлива риса грецької культури. Період найвищого розквіту грецької культури (V ст. до н.е.) пов'язаний з найвищим розквітом полісного життя та всіх інших явищ культури. Давньогрецькій культурі належить особливе місце у створенні фундаменту європейської культури. Давні греки заклали основи розвитку сучасної науки, філософії, історіографії, архітектури, образотворчого мистецтва, літератури та театру. Важливим їх внеском у світову культуру було створення вперше в історії нового типу суспільної організації - демократичного громадянського суспільства, у рамках якого склалися соціальні та духовні передумови гармонійного розвитку вільної людини. У рамках цієї культури були закладені духовні основи європейської культури: гуманістичний світогляд, утвердження цінності земного буття, раціоналістичне ставлення до світу, уявлення про прекрасне як одну з вищих цінностей, ідеал довершеної гармонійно розвиненої особистості, демократичні стосунки між суспільством та індивідом, ідея самоствердження у процесі змагання рівних людей та ін.

5. Культурологічний аналіз Давнього Риму

Культура Давнього Риму стала завершальним етапом у розвитку античної культури. В еволюції давньоримської культури виділяють такі основні періоди: царський (УШ-ІІ ст. до н.е.); період Римської республіки (510 р. до н.е. - 31 р. до н.е.); епоха Римської імперії (31 р. до н.е. - 476 р. н.е.).

Римська античність сприйняла багато елементів давньогрецької культури. Так, римська міфологія значною мірою повторює грецьку: до неї включені олімпійські боги, частина з яких ототожнюється з римськими і носить їхні імена. Архітектура Риму використовує грецькі ордерні форми. У римській філософії еклектично сполучаються принципи різних учень грецьких мислителів. Особливого поширення набувають скептицизм і стоїцизм (Сенека, Марк Аврелій).

Але в той же час римській культурі притаманна самобутність. Склавшись, як і грецька, на основі громадянської общини (що сприяло взаємовпливу грецької та римської культур), римська культура відобразила особливості італійської модифікації громадянської общини (цівітас), котра відрізнялася від грецького полісу, зокрема тим, що формувалась в умовах безперервних завойовницьких війн і будувалася за зразком патріархальної сім'ї, де батько мав необмежену владу. В результаті цього склались особливі риси колективного духу римлян: непохитність, практицизм, приземленість, схильність до порядку, залізної дисципліни, культ влади та державності. Серед особистісних якостей людини найбільше цінувалися мужність, стійкість, вірність обов'язку, сміливість. Для римлянина вищою гідністю було служити civitas, вищою нагородою у службі Риму для індивіда є honos (пошана, всенародне схвалення). Одне з центральних місць в шкалі цінностей римлян посідала свобода - libertas.

В умовах імперії поліс перетворюється в космополіс, замість колективізму розвивається індивідуалізм, замість патріотизму - космополітизм. Якщо абсолютна більшість рядових громадян імперії втрачає свою свободу, то панівна верхівка, навпаки, стає понад законом.

Розклад суспільного життя в Римській імперії у перші століття н.е. обумовлює кардинальні зрушення в структурі людського вчинку, веде до втрати цілісності людської особистості античного типу. Честь, доблесть, гідність - вищі цінності римського громадянина-воїна епохи республіки в імперському Римі втрачають свій сакральний статус та нерідко вже розглядаються лише як небажані перепони на шляху досягнення особистих цілей.

Сувора та аскетична доброчесність, надмірна заполітизованість і "воєнізована" свідомість римлян визначають ідеал римської культури та мистецтва, зокрема який можна сформулювати як "Сила, вбрана у велич".

В епоху римської античності досягають високого рівня розвитку ораторське мистецтво (Гай Гракх, Цицерон), історична наука (Діодор Сицилійській, Тацит, Плутарх), природознавство (Пліній Старший).

Найважливіші культурні новації римської античності пов'язані з розвитком політики і права. Римське право дотепер залишається основою, на яку спираються сучасні правові системи.

У цілому найважливішими культурними досягненнями давніх римлян, котрі вони, розвинувши запозичене у греків, передали Західній Європі, були: ретельно розроблена система права; система державної організації (зокрема принцип розподілу влад); принципи демократії та громадянської відповідальності. Давній Рим посідає ключове місце в історії європейської та світової культури.

6. Теоретичні та прикладні аспекти культурології

Теоретична культурологія - це область культурологічної науки, яка розробляє основи культурологічного пізнання, формує категоріальний апарат, розглядає культуру в її теоретичному та історичному аспекті. В рамках теоретичної культурології можуть бути виділені ряд предметних напрямів: соціальна та культурна антропологія, історична культурологія, психологічна антропологія, культурна семантика.

Теоретична культурологія виступає як, власне, теорія культури, прагне узагальнити факти, які представляють окремі вивчають культуру науки. Культурологічна теорія, як і будь-яка наукова теорія, що представляє собою складну побудову, включає в себе різні елементи: понятійний апарат, логічні та науково-дослідницькі схеми, наукові моделі, методики експериментальної перевірки теоретичних побудов.

Основні поняття, категорії, що використовуються культурологічної наукою: поняття культури, цивілізації, функції культури; культурні явища; культурні об'єкти; властивості культури; типи історичного розвитку культури; культурні процеси; культурні смисли; символи культури; культурні цінності; культурну поведінку; культурні контакти і взаємодії (аккультурация) і різні їх форми; культурне середовище; інкультурація (тобто входження людини в культурне середовище); культурні і соціокультурні інститути; культурна політика; культурні і соціокультурні групи; системи культури; соціальні, національні, історичні та інші типи культур і т. д.

Поняття, які найчастіше зустрічаються в мові теоретичної культурології. Культурні універсалії - найбільш поширені та найбільш значимі форми соціального і культурного життя (норми, цінності, ідеї, вірування, стереотипи мислення та поведінки). Культурні зразки, або патерни, - стійкі моделі культурної поведінки людей, пов'язані з їх ставленням до тих чи інших культурних явищ, цінностей, ідей. Культурні архетипи - основні, базисні моделі духовної, психологічної та культурного життя в якій-небудь культурі або типі культур (східному, західному та ін). Поняття "архетип" стало широко відомо завдяки роботам одного з класиків психоаналізу - К. Р. Юнга, однак нині воно використовується в різних значеннях, іноді далеких від його вчення. Культурна таксономія - система, що дозволяє впорядкувати різні риси та елементи культури і побудувати з них модель будь-якої культури.

Теоретична культурологія постійно оновлює свій категоріальний (тобто понятійний) апарат. Цей процес пов'язаний з формуванням нових течій культурологічної думки, наукових і філософських напрямів, точок зору на культурологічну проблематику. Теоретичні дослідження в культурології постійно стимулюються творчим обміном між цією наукою і соціологією, антропологією, лінгвістикою, історією, філософією та ін..

Прикладна культурологія - це сукупність концепцій, методологічних принципів, методів і пізнавальних процедур культурологічного знання, орієнтованих на застосування в різних областях соціальної взаємодії і на досягнення певних практичних ефектів в цих областях. Оскільки прикладний рівень культурології передбачає практичне використання результатів пізнання, особливе значення тут набувають такі напрямки та особливості аналізу, як діагностика і прогнозування соціокультурної динаміки, що розвивається в режимі спонтанної самоорганізації, проектне зміну тих її аспектів та елементів, які можуть бути трансформовані під впливом цілеспрямованої управлінської діяльності , а також програмування і планування конкретних сторін практики, здатних змінюватися в потрібному напрямку під дією набору перетворювачів, зокрема управлінських заходів. Все це робить невід'ємним компонентом Культурологии прикладної (крім теорій і пізнавальних принципів) такі елементи знання, як сукупність соціальних технологій, конкретних програм і рекомендацій, призначених для фахівців і практичних працівників різних областей соціальної діяльності.

Специфіка прикладного рівня культурологічного знання полягає в його інтегративному характері, що пред'являє більш складні вимоги до тих практичних рішень, які можуть бути вироблені на його основі. Якщо прикладний рівень якого-небудь дисциплінарного знання (наприклад економічні, політологічні, соціологічні, психологічні науки) поглиблює лише свій, вузькогалузевий аспект пізнавальної діяльності, а практичні рекомендації стосуються тільки відповідного сегмента соціокультурної практики і призначені для професійного галузевого використання, то для культурологічного підходу характерні такі особливості, як інтегративно-цілісний розгляд об'єкта пізнання в його історичній динаміці, виділення і облік таких його аспектів, як комунікативний, ціннісно-смисловий, традиціоналістський, інновативний, груповий, індивідуально-особистісний та ін Все це, безумовно, здатне ускладнити сприйняття культурологічних проектів і пропозицій в рамках, наприклад таких галузей практики, як політичне управління, господарська діяльність, соціальна чи національна політика та ін..

Облік сукупності соціокультурних якостей і сторін практичної діяльності вимагає переходу фахівців і управлінських працівників на міжгалузеву взаємодію , що дозволяє поглибити розуміння їх професійних проблем, розробити адекватне їх рішення, а також ефективно реалізувати це рішення.

Прикладні аспекти культурології вельми різноманітні. Наприклад, культурологічні знання дозволяють проводити експертизу різних проектів культурної політики, законів і юридичних документів, які спрямовані на регулювання діяльності інститутів культури (мистецтва, науки, освіти). Прикладне значення культурології проявляється і в тому, що вона бере участь (разом із психологією, соціологією, педагогікою) у вивченні явищ соціалізації, культурализации, тобто "входження" людини в певну суспільно-культурну систему.

Інший напрямок прикладних культурологічних досліджень - це охорона культурної спадщини, вивчення відроджуваних культурних традицій, наприклад традицій козацьких культур Росії, форм релігійної культури і т. д. Прикладні аспекти культурології: уявлення про культурну політику, функціях культурних інститутів.

7. Актуальні проблеми теорії культури

Проблема - це певна суперечність межу впевненістю і сумнівом, очевидним і невизначеним. Основними актуальними питаннями і проблемами культурології є такі:

1. Як відбувається перехід від природного "докультурное" стану до культурного, цивілізаційного?

2. Всі явища культури якимось чином пов'язані, мають загальне ядро, "базис". На чому базується культура? На матеріальному виробництві, інстинктах, релігії?

3. Культура стійка, інертна. Усталені звички нелегко змінюються. Як і чому відбуваються в такому випадку зміни в культурі?

4. Чому одні культури ростуть, розвиваються, збагачуються, а інші розпадаються? У чому причина розквіту і занепаду? Чим обумовлені їх хвороби і здоровий стан, і як їх розрізняти?

5. Культура відноситься до класу складних, автономних, саморозвиваються. Вона взаємодіє з іншими системами - природою, біосферою. Яка основна лінія взаємовідносин між культурою і зовнішньою природою? Підкорення природи? Перетворення, співпраця? Чим є культура для людини? Відповіддю на потреби? Засобом захисту? Саморозвитку, середовищем комфорту? Як взаємодіють один з одним різні культури? Що таке взаємодія - обмін цінностями, придушення однієї культури іншою? Проблеми взаємодії Росії та Європи, Японії та Америки, Сходу і Заходу.

6. Чим обумовлені відмінності культур один від одного? Зливаються чи культури в процесі розвитку людини в одну або безліч культур завжди зберігається? Чи можна вважати, що одні культури вище, а інші нижче? Або має сенс говорити про порівняльну розвиненості одних і тих же галузей?

7. Яка структура культури? Які взаємозв'язки окремих її галузей? Культурологія повинна вивчати зміст і причинно-наслідкові зв'язки між мовою та політикою, вихованням дітей та мораллю суспільства, релігією та економікою, національним характером і релігією.

8. Проблемою культурології є не тільки пояснення стійких, повторюваних, універсальних явищ, але також і розуміти екстремальні, унікальні ситуації, що виникають у житті народу. Наприклад, кризи, революції, видатні відкриття в науці, що виникають напрями у філософії, мистецтві.

9. Специфічною проблемою культурології є процеси трансформації смислів і символів в культурі, формування і розпад ідеології, народження нових ідей у процесі діалогу між особистостями, ідейними угрупованнями, філософськими течіями.

8. Становлення культурології як науки. Погляд на культурологію Л. Уайта

Культурологія як наука про культуру виникла в середині 20 ст. Ідею виділення культурології в самостійну галузь знань пов'язують з іменем американського антрополога Л.Уайта, який застосував поняття культурології для позначення галузі знання, яку Е.Тейлор визначив як науку про культуру.

У становленні культурології як галузі наукового знання виділяють такі періоди:

* етнографічний (1800-1860),

* еволюціоністський (1860-1895),

* історичний (1895-1925),

* культурософський (1925-1955),

* сучасний (друга половина 20 ст.початок 21 ст.)

У розвитку культурологічного знання виділяють три історичних періоди:

- донауковий етап уявлень про культуру (від Стародавнього світу до XVIII ст.);

- етап становлення знань про культуру у межах інших наук (ХVІІІ-ХІХст.);

- формування культурології як самостійної науки (XX ст.).

У ці періоди відбувалося накопичення знань формування уявлення про предмет культурології. виділення початкових обґрунтувань і ключових категорій. Ці знання починають застосовуватися в різних сферах-у практиці масової комунікації, дипломатії,військової справи. Сьогодні існують принаймні три основні погляди на культурологію.

Перший бачить у культурології комплекс наук,які вивчають культуру. Другий відводить культурології місце допоміжного розділу всередині дисциплін,пов'язаних із розглядом проблем культури. І третя точка зору стверджує ,що культурологія-це самостійна наука зі своїм предметом,методологією і певним місцем у системі гуманітарного знання.

Л. Уайт намагався обгрунтувати об'єктивність знань про культуру як цілісну систему. З цією метою він виділив три головні підсистеми в культурі: технологічну, соціальну та ідеологічну. На його думку, кожна з них відіграє певну функціональну роль, найголовнішою ж є технологічна, оскільки для того, щоб жити, людина повинна в першу чергу мати житло, їжу, одяг тощо. Найвизнаніші заслуги вченого полягають в обґрунтуванні існування культурології як науки й у розвиткові ним поняття "культура". Л.А. Уайт виділив культурологію як самостійну науку в комплексі суспільних наук, її метою вчений вважав пояснення культури у притаманних їй термінах без звернення до психології.

Тим самим він відмовлявся від біхевіористського напряму в культурній антропології й продовжував лінію, розпочату Е. Дюркгеймом і А. Крьобером

9. Поняття культури З. Фрейда

Культуру Фрейд розумів як сукупність соціальних особливостей людей, їх знання та здатність до різних видів діяльності, норми поведінки, сукупність матеріальних і духовних цінностей, політичних та державно-правових інститутів тощо.

Він говорив про репресивну функцію культури, яка полягає, в тому, що соціальні норми та цінності, моральні й політичні установки поведінки людей пригнічують їхні природні інстинкти та потяги і таким чином позбавляють їх свободи, можливості досягти насолоди і щастя. У праці "Незадоволеність культурою" Фрейд дійшов висновку, що "велику частку вини за наші нещастя несе так звана культура"1. На його думку, люди були б щасливішими, якби відмовилися від сучасної культури та цивілізації

10. Головні наппрямки розвтку західної культурології

Дослідження культури як цілісного суспільного явища відноситься до періоду кінця XVII - початку XVIII ст., Епосі європейського Просвітництва. Віра в безмежні можливості людського розуму, надія на подолання невігластва, торжество гуманності, добра і милосердя - ці благородні ідеї приваблювали багатьох мислителів. У Франції їх розвивали Ш. Монтеск'є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, у Німеччині - Г. Лессінг, І. Кант, І. Г. Гердер, в Італії - Дж. Віко, в Північній Америці - Б. Франклін, Т. Купер, Т. Пейн. У Росії ідеї освіти і гуманізму були основою культурологічного світогляду М. Ломоносова, Ф. Прокоповича, В. Татіщева, Г. Сковороди, А. Радищева, М. Новикова, М. Щербатова.

Ідеї гуманізму наповнювали духовну атмосферу суспільства, проникали в філософію, літературу, мистецтво. Просвітителів цікавила можливість духовного вдосконалення людини, взаєморозуміння народів.

Значення Дж. Віко (1668-1744) для культурологічної науки настільки велике, що цього неаполітанського мислителя цілком можна назвати її основоположником. Віко вперше здійснив найбільш цілісне і систематичне розгляд людської історії та культури, спробував визначити закономірності їх розвитку. Його вчення відкрило нові можливості для розуміння різних культур, бо в ньому містилася аргументація того положення, що кожне суспільство має своє уявлення про реальність, світ, природу, самому собі, що історичний досвід людей завжди відбивається в мові, архітектурі, міфах, мистецтві, праві , моралі та ін. Широкий спектр проблем, порушених у творах Віко, не тільки дає підставу вважати його родоначальником культурології, а й ставить йому в заслугу закладення основ порівняльної культурної антропології, філософії історії, порівняльної історичної лінгвістики, естетики, герменевтики, соціології, юриспруденції.

Розглянемо більш детально культурологічні погляди німецького вченого і філософа І. Г. Гердера (1744-1803).

Вчений вважав, що людина є вищим творінням, чиє призначення полягає у розвитку розуму і духу гуманності. Цьому служать освіта і виховання, завдяки яким він прагне до моральної досконалості. Роду людському судилося пройти кілька ступенів культури, щоб досягти гармонії почуттів, розуму, віри і справедливості; причому поки він знаходиться лише на початку свого шляху, бо ще занадто багато невігластва і злочинів проти гуманізму, писав І. Г. Гердер.

Історія свідчить про те, що розвиток культури - зовсім не пряма лінія, в ній є повороти, обриви і уступи. Людські пристрасті перетворюють її спокійний плин у водоспад, що відносить життя людей. Злісні злочину, криваві війни, деспотизм і рабство, приниження гідності людини, помилки і помилки постійно розхитують культуру. Але вона володіє надзвичайним запасом міцності і стійкості. Під яким би кутом ні повертав потік, культура не "піде в пісок", не скінчиться і не зникне.

Людина повинна намагатися направляти рух життя по шляху гуманності, оскільки розум, гуманність, віра, справедливість - основа його існування. Всім людям належить підтримувати ці цінності, бо на їх гармонії покоїться світобудову.

Особливе значення має мову як засіб спілкування між людьми.

Високе призначення людини полягає в розвитку співчуття і співпереживання, миролюбності і гуманності. Ці властивості проявляються у відносинах людини до природи, інших людей, до сім'ї і суспільству.

Релігія і віра - це "вправа серця" в моральному вдосконаленні, "наставниця" людства, що подає людям мудру пораду, розраду і надію.

Вельми плідними були і теоретичні ідеї еволюціоністів.

1. Єдність людства створює основу для загальності його культури як необхідної умови і способу життєдіяльності.

2. При всьому різноманітті і самобутності життя народів, культури складаються з загальних елементів. Кожен народ має господарський уклад життя, створює знаряддя праці, люди об'єднуються в сім'ї для продовження роду, передають з покоління в покоління легенди, вірування, звичаї і закони поведінки, твори мистецтва та моральні норми. Все це становить культуру, яка є у всіх народів як необхідний атрибут їхнього буття.

3. Усі культури не тільки рівноправні, але й рівноцінні, серед них немає високих або низьких, гідних або мерзенних - кожна неповторна, унікальна.

4. Усі культури еволюціонують, розвиваються, і народи знаходяться на різних щаблях або стадіях цього процесу. Вдивляючись у минуле, можна відтворити шлях культурних змін, виявляючи в сьогоденні багато сполучні нитки.

5. У культурі ніщо не вмирає, жодна її ступінь не відкидається повністю. Вона нагадує своєрідну "пористу" систему, крізь фільтри якої то піднімаються, то зникають різні елементи. Стародавні форми традиційної культури використовуються і в наступні епохи.

Еволюціонізм надав новий імпульс розвитку культурології: з'явилося величезне число дослідників культур різних народів, які присвячували свої роботи еволюції релігії, сім'ї, власності, моралі та права.

11. Регіональна типологія світової культури

В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Середньовіччя);

б) просторовий, який охоплює національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль, і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.

Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікація культурних регіонів:

* європейський,

* далеко східний,

* індійський,

* арабо-мусульманський,

* тропічноафриканський,

* латиноамериканський.

12. Культура первісного суспільства

Початковий етап в історії культури, який охоплює період від появи перших людей до виникнення давніх цивілізацій. К. п. с. існувала понад три чверті історії людства. Її становлення пов'язують з епохою палеоліту, а завершення відносять до часів неоліту й енеоліту. Первісна культура відома в таких проявах, як культура Перігорд, Оріньяк, Салютре, Мадлен тощо, назва яких визначена місцями археологічних знахідок і особливостями знайдених пам'яток. К. п. с. існувала в умовах родоплемінного способу життя, що базувався на двох типах господарства: привласнювальному (збиральництво й полювання) та виробляючому (раннє землеробство). Характерним для К. п. с. є розчинення людини в природі, ототожнення людського і природнього. Першими вчителями людей був тваринний і рослинний світ, до якого вони постійно пристосовувалися, спілкування з яким забезпечувало формування їх духовних начал. К. п. с. пов'язана з затвердженням перших вірувань: анімізму, тотемізму, фетишизму і магії. Це була культура табу. Її зміст виявлявся через створення і утвердження системи звичаїв і обрядів. Сутність К. п. с. визначала міфологічна свідомість, вона ж була і її віддзеркаленням. К. п. с. притаманні цілісність й універсальність. Суспільство виступало носієм культури окремої людини, а остання - носієм культури всього суспільства. Нерозривний зв'язок первісної людини з родом, племенем, її повна залежність від них характерні для цього часу. Колективний суб'єкт забезпечував еволюцію К. п. с. Це був усний тип культури. Головними ознаками К. п. с. вважаються: синкретизм (синкретичний характер), універсальність, гомогенність (однорідність), самодетермінізм, уповільнений характер еволюції, символізм та умовність. Предметною формою К. п. с. виступають наскельні малюнки і розписи печер, мегалітичні споруди, знаряддя праці й побутові предмети, кам'яні й дерев'яні фігурки людей, тварин, птахів тощо. Поступово монолітний, синкретичний комплекс К. п. с. почав руйнуватися, причиною та результатом чого виявився розподіл праці, виокремлення форм суспільної свідомості. Поступово людина почала відділяти себе від світу природи, усвідомлювати власну цінність і значущість.

13. Культура давніх східних цивілізацій

Узагальнене поняття для визначення культур усіх ранньоземлеробських держав, які сформувалися в умовах теплого клімату в понизов'ях великих річок на порівняно невеликій території, чому сприяло постійно зростаюче виробництво надлишкового продукту і необхідність його розподілу. Ці держави (до них належать міста-держави Месопотамії, Давній Єгипет, Давній Іран, Давня Індія, Давній Китай та ін.) базувалися на інституті деспотичної влади, для них характерними були такі явища, як рабство, війни, урбанізація, жорстка соціальна ієрархія. Держава підпорядковувала собі суспільство, а її правителі мали священне право на надлишковий продукт у виробництві. Давні східні цивілізації і їх культури одержали назви “річкових”, “іригаційних”, їх виникнення пов'язують з IV тисячоліттям до н. е., а зникнення - з першими століттями н. е., коли відбувався перехід до середньовіччя. К. д. с. ц. характеризується відділенням людини від природи, досягненням нею такого стану, коли вона починає використовувати природу в своїх інтересах, і вже обожнює не тільки природні стихії, а й могутність деспотичної держави, її правителів. К. д. с. ц. пов'язана з відходом від первісного синкретизму, з початком її внутрішньої диференціації й розвитком релігії, науки, права, політики, а також мистецтва, наприклад, таких його видів, як архітектура, скульптура, література тощо. Тут сформувався і розповсюджувався писемний тип культури, в якому писемність сакралізували, утвердились професійні види діяльності. Для К. д. с. ц. характерна втрата гомогенності. У ній легко помітити жорстку градацію, згідно з якою наближеність до богів визначалася місцем людини в системі соціальної ієрархії. К. д. с. ц. характеризує регламентованість, канонічність, беззастережне дотримання встановлених норм і ритуалів. В ній спостерігається спрямованість до фундаменталізму, монументальності. Культурні ідеали тут визначала так звана “вертикальна свідомість”, яка забезпечувала рух угору, до богів. Особливу роль в житті людини відігравав Учитель. К. д. с. ц. базується на замкнутості, традиціоналізмі. Вона войовнича. Однією з ознак даної культури є символізм, умовність, схематизм, чутливе, уважне ставлення до усіх змін, що відбуваються у внутрішньому світі людини і навколо неї. Невід'ємна риса К. д. с. ц. - міфологічна сутність, релігійна основа. У ній збережені анімізм, тотемізм, фетишизм, магія. Боги тут переважно зооморфні, хоча й набувають людських рис. Політеїзм визначав релігійно-міфологічну систему. Світ в К. д. с. ц. уявлявся як бінарне (подвійне) начало, амбівалентне за своєю природою. Це включало протиставлення у світі одного іншому, поділ його на протилежні частини. Тут відсутнє активне діяльне начало, ця культура спрямована на спокій і його досягнення. Ідеал людини К. д. с. ц. - звільнення від зовнішнього світу, наближення до небуття. Велика й почесна роль тут відводилася митцю, якого прирівнювали до жерця, бо мистецтво мало магічне призначення. Художнє життя було підпорядковане розвиненій системі канонів, що визначали усю творчу діяльність. Особистісне начало митця в ній не виявлялося. Художні твори виконували функцію перетворення земних начал у формули вічності, використовуючи для цього вироблену мову - економний графічний знак, чіткий контур, сувору і чітку лінію. В мистецтві усе різноманіття соціального і природного життя відбивалося в гранично узагальненій, ідеальній формі, яка забезпечувала йому безсмертя. Людина була однією з головних діючих осіб мистецтва. Мистецтво передбачало наявність підтексту, багатозначність. В художніх творах оспівувалася прихована краса, яка вимагала відчуження і споглядання, знаками краси були Природа і Сонце.

14. Грецька міфологія



15. Специфіка культури доби еллінізму

Елліністична культура існувала в період між 323 та 30 рр. до н.е., головним чином у ряді держав Середземномор'я, що утворилися в результаті завоювань О. Македонського .

Особливості елліністичної культури:

- вона являла собою синтез грецької культури та традицій підкорених східних народів;

- у той же час вона відбивала корінну зміну положення людини в суспільстві (греки із громадян полісу перетворились у підданих величезних монархій), у результаті чого намітилася тенденція до втрати громадянських традицій та замиканні у сфері приватних інтересів, а, з іншого боку - поглиблення інтересу до внутрішнього світу людини;

- це знайшло свій вираз як у сфері образотворчого мистецтва (наприклад, у психологізмі скульптури), літератури, так і у сфері філософії, у якій розповсюдилися філософські системи, орієнтовані на забезпечення внутрішньої особистої свободи індивіда від зовнішнього світу (філософія Епікура, стоїків, скептиків, кініків);

- для цього періоду характерні також значні досягнення в розвитку науки (Архімед, Евклід та ін.);

- важливою рисою еллінізму було злиття релігії греків зі східними культами (формування релігійного синкретизму).

Елліністична культура мала великий вплив на розвиток культури Давнього Риму.

16. Культурні здобутки Стародавнього Риму

Культура Стародавнього Риму проіснувала з VIII ст. до н.е. н.е. до 476 р. н.е. Майже донедавна її не розглядали як самостійну культуру і не виділяли з античної цивілізації. О. Шпенглер і А. Тойнбі, вважали, що римська доба була лише кризовою стадією античної епохи. Однак більшість сучасних вчених стоять на тих позиціях, що Рим створив власну своєрідну та оригінальну культуру зі своєю системою цінностей.

Первісна релігія в римлян була анімістична зі значними пережитками тотемізму. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися всіма силами природи та всіма видами людської діяльності. Усіх божеств і духів римляни не уявляли в людському вигляді, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте виділяли серед них головних богів - Юпітера і Марса

Справою, достойною римлянина, вважалося вивчення права. У середині V ст. до н.е. приймається кодекс римського права, знаменитий "Закон XII таблиць", записаний на мідних пластинах і встановлений для загального користування на Форумі, на ринках у римських колоніях. Відхід від основного принципу римського права - рівності всіх громадян перед законом свідчив про розкладання античного суспільства та формування елементів майбутнього середньовіччя.

У період великих завоювань місто Римне могло змагатися з містами елліністичного Сходу. Саме завдяки грецькому культурному впливу в Римі почали споруджувати базиліки - великі криті зали для зборів купців, судових засідань тощо. Форум з портиками, колонадами, галереями став загальновизнаним центром не тільки політичного, а й взагалі громадського життя в місті.

У житловому будівництві виявляється майнова нерівність. На тісних вуличках у центрі міста - чотириповерхові неоковирно побудовані дохідні будинки для незаможних. Для себе багатії почали споруджувати домівки на зразок грецьких, оскільки для розміщення скарбів мистецтва, захоплених в еллінських містах, старий римський дім, що складався з атрію і спальні, був замалим і вбогим.

У духовному житті римлян найбільшого поширення набула епікурейська філософія. Найповніше римський епікуреїзм відбито в поемі "Про природу речей" Тітa Лукреція Кара, який жив у першій половині І ст. до н.е.

Особливу сторінку в культурному розвитку стародавнього Риму являє період римської імперії. В архітектурному мистецтві за часів імператорського Риму приходить пишність і розкіш. Тут малась на увазі політична мета - підкреслити щедрість правителя і зберегти його імґя в памґяті потомків.

Однією із складових частин римської культури були різноманітні видовища "Хліба та видовищ!" У цирках влаштовували криваві гладіаторські бої та цькування хижаками полонених та перших християн. Загальна риса інтелектуального життя перших століть імперії - значний інтерес до філософії.

Серед нижчих верств суспільства популярними були мандрівні філософи - кініки, які часто виступали з гостро критичними висловлюваннями щодо представників панівного класу.

Кризові явища в розвитку Римської імперії спонукали до пошуку нових напрямів культурного розвитку. Сполучення елементів різних світоглядних систем у пошуках єдиного ідеологічного підґрунтя не мали успіху, адже знайти його в рамках філософії виявилося неможливим.

Тому ідеологічні акценти все більше зміщуються від філософії до релігії. Період імперії був часом поширення різноманітних співіснуючих сектантських вчень, містичних культів, переваж. східного походження. Значно посилилась тенденція до встановлення єдинобожжя замість пантеону богів: на єдину, загальну для всієї імперії релігію з єдиним богом - Спасителем покладали надію як на засіб збереження імперії.

Такою релігією мало стати християнство, яке вже протягом кількох століть існувало як опозиція до існуючих духовних цінностей, а тому переслідувалось державою, вело боротьбу з іншими релігійними та філософськими течіями.

У 313 р. едикт імператора Костянтина офіційно заборонив переслідування християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично означало перетворення християнської субкультури на пануючу релігійно-ідеологічну доктрину. У 395 р. відбувся остаточний розподіл Римської імперії на Західну і Східну з центрами у Римі та Константинополі. Західна Римська імперія у 476 р. припинила своє існування, але стала надбанням історії антична культурна спадщина.

17. Середньовічна культура

Раннє Середньовіччя

У стилі одягу періоду раннього Середньовіччя лежить стиль, що залишився європейцям від періоду великого переселення народягу, примітивне взуття та обмотки для штанів. Довгі й короткі туніки, що надягають одна на одну, плащі -- від шкір до зшитих шматків тканини, сколених, пов'язаних, прошнурованих, з овців.

Це хутряні та шкіряні плащі, шкіряні та кістяні елементи захисного одбробкою і без. Штани: короткі, до колін, довгі, прикріплені обмотками до литок і заправлені в шкіряні панчохи або взуття -- постоли.

Пізніше Середньовіччя

Період панування церкви визначив спосіб життя середньовічної людини, соціальні кордони суспільства і естетичне кредо. Хрестові походи (1095-1270) супроводжували вплив східної моди на європейську. Уніфікація, продиктована бідністю і примітивністю виробництва, заповнюється гонитвою за обсягом та розміром.

Лицарські турніри і вся супровідна їх екіпіровка -- лати, штандарти і герби, бліо, попони коней -- у своїй строкатості і асиметрії малюнків породили костюми так і називалися -- «гербовими».

Напрямки в Середньовічному мистецтві

У Середні століття дуже активно стали з'являтися і розвиватися нові стилі і напрямки в архітектурі.

Романський стиль

Це стиль в західноєвропейському мистецтві X-XII століття ів. Найбільш повно він висловився в архітектурі. Романський стиль, художній стиль, що панував у Західній Європі (а також торкнулася деякі країни Східної Європи) в X-XII ст. (У ряді місць -- і в XIII ст.), Один з найважливіших етапів розвитку середньовічного європейського мистецтва. Термін «Романський стиль» був введений на початку XIX ст.

Готика

Період у розвитку середньовічного мистецтва, який охоплював майже всі області матеріальної культури і розвивався на території Західної, Центральної і частково Східної Європи з XII по XV століття.

Готика прийшла на зміну романського стилю, поступово витісняючи його. Хоча термін «готичний стиль» найчастіше застосовується до архітектурних спорід, готика охоплювала також скульптуру, живопис, книжкову мініатюру, костюм, орнамент і т. д. Поняття «полум'яніючої готики»

Ренесанс

Епоха в історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі Середніх століть і попередня культурі нового часу. Зразкові хронологічні рамки епохи -- XIII-XVI століття.

Відмінна риса епохи відродження -- світський характер культури і її антропоцентризм (тобто інтерес, в першу чергу, до людини і його діяльності). З'являється інтерес до античної культурі, відбувається як би її «відродження» -- так і з'явився термін.

Українське бароко

Бароко вважається заключним етапом Середньовічної культури, і якщо у Західній Європі ця епоха швидше дійшла до закінчення, на українських землях вона ще тривала. Так само, як і часовий лад характерний для цих земель у кріпосницькому землеволодінні, розвитку капіталістичних відносин тощо.

Мистецтво бароко, так само як і ренесанс, було занесено на Україну безпосередньо з Італії.

Здається, чи не головну роль у популяризації барокового мистецтва в Україні треба відвести майстрові-архітекторові, єзуїтові Джакомо (Яків) Бріано (1586-1649), що був присланий на Україну з Риму спеціально як вправний архітектор; він завідував єзуїтським будівництвом у Львові, Перемишлі та Сандомирі.

Мистецтво

Мініатюра Видатні твори мініатюрного живопису та графіки розвивалися в комплексі середньовічної книжкової культури християнських і ісламських країн. Розвиток друкарства викликало до життя безліч форм мініатюрної тиражної графіки, від ілюстративної до екслібриса.

Іконографія

Найпопулярнішими іконами в Середньовіччі були зображення Богоматері і зображення Христа. У Росії в цей час писав ікони Андрій Рубльов.

Малярство

В епоху Середньовіччя живопис став одним з найголовніших видів мистецтв. Зміни в житті суспільства і нові технічні прийоми дали митцям можливість створювати реалістичні, пронизані глибоким гуманізмом твори, яким було призначено зробити справжню революцію в західноєвропейському мистецтві.

Підсумки епохи

В області техніки спостерігався великий прогрес: з'явилася досконаліша кінна упряж і вози з поворотною віссю, стремена у вершників, вітряні млини, шарнірний кермо на кораблях, доменні печі і чавун, вогнепальна зброя, книгодрукування.

У Середні століття з'явилося організоване професійне навчання у вигляді університетів, однак у цілому наука перебувала в глибокому занепаді. У XII столітті на всю Європу припадало не більше 10 вчених, в XIII -- не більше 15, в XIV -- менше 25 (для порівняння: сьогодні їх сотні тисяч).

Також у цей час з'явилися виборно-представницькі органи у формі парламента (генеральних штатів, кортесів і т. д.). Епоха Відродження, початок якої припав на пізнє Середньовіччя, стала періодом розквіту мистецтва -- особливо образотворчого -- після тривалого застою.

18. Візантійська культура

Візантімйська культумра -- історичний етап розвитку європейської культури епохи Середньовіччя; оригінальна культура, що склалася після розділу Римської імперії на Західну й Східну. Спадкоємиця культури Стародавньої Греції, що водночас увібрала в себе багато із культур східних народів, що населяли території Візантії. Охоплює собою період існування Візантії від заснування Константинополя в 330 році і до захоплення імперії османами, проте не має чітких хронологічних і територіальних кордонів. До заснування Візантійської імперії зачатки майбутнього його мистецтва формувалися в ранньому християнстві.

Після 1456 року, коли імперію було знищено турками, традиції візантійського мистецтва продовжували своє існування на Русі, на території сучасних Греції, Румунії, Сербії, Грузії, Болгарії.

Загальна характеристика

Західну Європу і Візантію об'єднує передусім спільність релігії. Розкол церкви не торкнувся основи християнства, хоч є деякі відмінності:

* богословські -- католицька церква дотримується догмату про те, що Святий Дух сходить від Отця і від Сина, а православна -- тільки від Бога-отця; православ'я заперечує віру в чистилище й інш.;

* культові -- католицизм забороняв переклад Біблії, богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності давали всі священики, а в православ'ї використовувалися національні мови, священики мали сім'ю. На відміну від Риму, православній церкві ніколи не належала політична влада.

Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії античних традицій і християнства.

У Візантії збереглися центри античної науки й освіти, хоча дуже болюче позначилася втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула у вогні пожежі на початку V століття. У Константинополі вже в IX столітті створюється Магнаврська вища школа з викладанням богослов'я і світських наук, а в XI ст. -- університет з філософським і юридичним факультетами. Зберігалися античні системи уявлень в астрономії, медицині, хімії, хоч вони весь час зазнавали критики. Про успіхи хімії говорять технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід знаменитого «грецького вогню» -- запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

У візантійській архітектурі знайшли своє застосування і розвиток художні і технічні ідеї античності. Візантійські архітектори в пошуках нових форм храму вирішили складне творче та інженерне завдання -- об'єднали прямокутну в плані базиліку і центричний храм. Наслідком цих пошуків став найвидатніший витвір візантійської архітектури -- храм Святої Софії (Софія -- символ божественної мудрості) в Константинополі, побудований усього за п'ять років за наказом Юстиніана. Рідкий для середньовіччя випадок, коли нам відомі імена архітекторів -- Анфімій з Трал та Ісидор з Мілету.

...