Культура України у XVII-XVIII століттях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура України 17 - 18 століття

1. Умови розвитку та особливості української культури другої половини 17 - 18 ст

Друга половина ХУІІ-XVIII ст. - надзвичайно складний час в історії України, що був позначений соціально-політичними, релігійними рухами, насичений подіями, які змінили уявлення про світ і людину, вплинули на розвиток культурного життя.

Національно-визвольна боротьба народу під проводом Богдана Хмельницького призвела до суттєвих соціально-політичних і духовних змін. Саме протягом цієї боротьби кристалізувалася орієнтація на розбудову єдиної держави у межах етнічних територій, що зумовило створення незалежної козацької республіки. Політика Б. Хмельницького щодо державності знайшла широку підтримку перш за все у козацькому середовищі, яке на той час виявилося найактивнішою та значущою соціальною верствою, котра була не тільки відносно самостійною політично і економічно, а й згуртованою спільними цінностями. Серед козацтва культивувались ідеали справедливості, демократизму, мужності, вірності спільній справі тощо. Завдяки авторитетності і впливовості козацтва у широких колах українського населення ці ідеали і цінності активно вкорінювалися в суспільстві. Доба Хмельниччини була позначена надзвичайним духовним підйомом. Утягуючись у вир національно-визвольних подій, українці почали усвідомлювати сутність і необхідність національної самовизначеності, утверджувалися в розумінні демократичного характеру громадського ладу, формували уявлення про владу, правові засади її функціонування тощо.

Влада козацької республіки концентрувалась у руках гетьмана та козацької старшини і контролювала територію, межі якої не були усталеними. Політико-адміністративний устрій передбачав поділ територій на полки та сотні. Правління ними здійснював старшинський уряд, вищим органом якого була Генеральна рада. Вищим законодавчим органом була загальна козацька рада. Вона ж виконувала й судові функції. Судова система козацької республіки спиралася на Литовські статути, Магдебурзьке право та водночас норми козацького звичаєвого права, а також гетьманські універсали, чинні на території Гетьманщини.

З метою захисту православної віри та здобутків у справі державотворення Україна була вимушена звернутися до Росії. У січні 1654 р. на Переяславській Раді було ухвалено рішення прийняти протекторат Росії, юридично закріплений того самого року Березневими статтями царського уряду. Проте царська Росія відтепер проводила політику ігнорування укладених угод - державні питання щодо України царський уряд вирішував через Посольський наказ, у складі якого діяла спеціальна канцелярія - Малоросійський наказ. Він мав широкі повноваження та виступав посередником між царським урядом і запорізьким, лівобережним та правобережним козацтвом. Водночас щодо українських земель не згасали "посягання" Польщі і Туреччини, які періодично ставали союзниками гетьманів та старшинських угруповань в їхній політичній боротьбі за владу.

Специфіка соціокультурної ситуації того часу зумовлювалася також різноспрямованістю соціально-політичних орієнтирів владного козацтва, відсутністю єдиної політики козацької верхівки та її політичною заангажованістю, жорстокою боротьбою за гетьманську булаву, орієнтованістю на допомогу різних держав. Все це призвело до того, що в 1658-1663 рр. відбувся розкол України на Лівобережну та Правобережну. Лівобережна старшина орієнтувалася на Росію, правобережна-на Польщу. Зрештою, 1676 р. гетьман П. Дорошенко, який вболівав за автономію козацької держави, присягнув на вірність російському цареві і склав свої повноваження. Після Карловицького конгресу 1698-1699 рр. Лівобережна Україна і Київ перейшли під протекторат Росії, Правобережна із Прикарпаттям - до Польщі, Закарпаття і Буковина залишилися в Угорщині, що перейшла під Австрію.

Політичні та економічні проблеми стимулювали соціальний та духовний розкол усередині українського суспільства. Під час визвольної війни 1648 - 1654 рр. козацтво як її рушійна сила виборювало собі привілейоване становище. Козацька старшина поступово перетворювалася на великого землевласника. Як і польська шляхта, вона почала панувати, незважаючи на потреби та інтереси зубожілих козацьких та селянських низів. Це спричинило до загострення соціально-політичної боротьби, що переросла в громадянську війну і мала багато негативних наслідків, зокрема, подальше поглиблення соціальної диференціації, станового розшарування суспільства.

Поглиблення духовних суперечностей усередині українства було зумовлено також міжконфесійним протистоянням римо-католицької, греко-католицької та православної церков, розірваністю українських земель. Унаслідок цього частина населення схилялася до католицизму, частина - зберігала вірність православ'ю. До того ж, українська православна церква втратила свою самостійність. З 1686 р. вона була підпорядкована Московському патріархату, що відкривало російському урядові більш широкий простір для впливу на Україну. За нових умов російською церквою нівелювалося національне забарвлення релігійної свідомості українців і наголошувалося на їх належності до спільної православної конфесії. Гострого протистояння в народних колах це підпорядкування церкви не викликало, оскільки росіяни й українці сповідували православ'я. Однак російська влада використовувала цю єдність як інструмент денаціоналізації, засіб русифікаторської культурної політики.

Проте це не призвело до зменшення значущості релігійних настанов українського народу, адже завдяки ортодоксальності та традиціоналізму селян релігійні традиції та звичаї були глибоко укорінені в народному житті.

Попри всі негаразди протягом XVIII ст. Гетьманщина ще зберігала ознаки державності, орієнтуючись на демократичний устрій влади, встановлення рівноваги між місцевими та центральними структурами влади, обгрунтування і впровадження правових засад у життя суспільства. Завдяки діяльності гетьманів Пилипа Орлика і Дмитра Апостола, які домагалися створення Української держави, в національній свідомості зберігалися надії на зміни соціально-політичного становища України.

У контексті політики царського уряду протягом XVIII ст. відбувалося підпорядкування фінансової системи України, реформувався за зразком імперської судово-адміністративний апарат, запроваджувалася нова контролююча структура - Малоросійська колегія - вища фінансова, касаційна установа, яка фактично наглядала за всією діяльністю гетьмана та старшини. 1764 р. Катерина II ліквідувала інститут гетьманства. 1775 р. зруйновано Запорізьку Січ. Козацькі полки були перетворені на регулярні полки царської армії. Частині козаків було надано статус державних селян, а козацька старшина 1781 р. отримала статус дворянства, 1783 р. було запроваджене кріпацтво - усі ці події стали свідченням остаточної втрати Україною своєї автономії і прав самостійного управління. Вона стала колоніальною частиною Російської імперії, у якій власне нове дворянство відокремилося від суспільства, а політична еліта виявляла інертність та становий егоїзм.

Однак уся історія Гетьманської держави, Запорозької Січі засвідчила наявність великого духовного потенціалу народу. Українство, насамперед козацтво, зуміло збудувати державу на республіканських засадах, яка відіграла значну роль у процесі консолідації різних верств населення, сприяла зростанню національної самосвідомості. Панівними стали такі духовні настанови, як повага до свого минулого, віра у можливість перетворення життя на краще, особиста свобода, людська гідність, визнання первинної значущості суспільних інтересів порівняно з особистими тощо. І якщо раніше визначну роль духовного провідника народу відігравала церква, то тепер майже до кінця XVIII ст. "національним ватажком" української духовності разом із церквою було козацтво.

За таких складних політичних і соціально-економічних умов головною особливістю культури були різновекторність духовних спрямувань та домінування барокового світогляду. Зберігаючи у своїй основі риси релігійної культури часів Київської Русі, українська культура толерантно і гармонійно увібрала в себе і розвивала нові духовні, світські за своїм характером тенденції європейської культури - бароко, Просвітництво.

Епоха українського бароко майже повністю збігається з часом існування Гетьманської держави (40-ві рр. XVII - 70-ті рр. XVIII ст.). Піднесеність духовної атмосфери часів Гетьманської держави сприяла тому, що притаманна бароко трагічність світосприйняття в контексті української культури відсунулася на другий план. Специфіка українського бароко полягала у життєстверджуючому сприйнятті дійсності та протистоянні ворожим силам. Провідними духовними орієнтирами для українства стали героїзм і патріотизм, воїнська слава, подвиг, лицарські чесноти, свята жертва тощо.

Типовим для бароко було специфічне засвоєння античності через її християнське перетлумачення. Українське бароко наслідувало ранньохристиянську ідею світла як головного принципу світобудови, освітлення тілесності духовним світлом.

Українське бароко, як і західноєвропейське, мало синтетичний характер. Його специфікою було те, що тяжіння до Античності та міфологічних образів поєднувалося з традиціями Київської Русі та ренесансними тенденціями - вона активно набувала світського характеру, зберігаючи релігійне забарвлення; осмислювала людську досконалість переважно як явище духовне, не відкидаючи культу сильної людини. В українському бароко також протиставлялися середньовічний ідеал аскетизму та ренесансний гедонізм, що розумівся як нестримне задоволення потреб і бажань, прагнення насолоди, багатства, влади тощо. Певні ідеї Реформації (зокрема ідеї релігійного оновлення) засвоювалися в національному варіанті барокового світогляду в контексті ідеалів національно-визвольної боротьби з її героїкою та демократизмом.

Особливістю українського бароко було також усвідомлення дисгармонійності та складності світу, катастрофічності та парадоксальності буття, його нездоланної конфліктності. Крім того, бароко були притаманні бурхливість, динамізм, мінливість, трагічне напруження, певний авантюризм.

Типовим для українського бароко було уявлення про двоїстість характеру людського буття: вище, духовне буття було пов'язане із сакральними цінностями, а нижче, земне - з багатством, соціальним становищем, громадським визнанням тощо.

Українське бароко, живлячись традиційним християнським світоглядом, у красі й довершеності матеріального світу, силі «земних» насолод вбачало відображення краси і довершеності духовного світу та насолод майбутнього духовного буття.

У той же час людина барокової культури почала усвідомлювати, що в ній самій ховаються непоборні суперечності біологічного і соціального, колективного й індивідуального, усвідомлюваного та неусвідомлюваного, небесного і земного, вічного і швидкоплинного. Складність проблеми полягала у тому, що людина в той час осмислювалася як така, що перебуває на перетині духовного і тілесного, божественного і диявольського та не здатна бути до кінця ні «духовною», ні «тілесною». Разом з тим вона вірила у можливість подолати гріховні вади своєї природи і прагнула цього. Сум людини за втраченою ілюзією гармонії і внутрішньої досконалості віддаляє її від Ренесансу і є основою трагічного гуманізму українського бароко.

Усе це яскраво відбилося у проповідницькій літературі того часу, зокрема у творах Дмитра Туптала та Іоаникія Галятовського.

Українські мислителі припускали можливість співіснування в одній особистості християнської набожності й сатанізму, поєднання в душі людини "сяйливо світлих та непроглядно чорних" начал. Людина була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. Згодом такі уявлення витіснили раціоналістичні твердження просвітителів про вроджену, природну доброту людини, яка переборює егоїстичні пристрасті і розумність, коли розум неодмінно перемагає тваринні інстинкти.

Отже, бароковий ідеал особистості в Україні - людина, яка у бідності і багатстві, у славі та безчесті, у владі й підвладності здатна врятувати свою душу, досягнути високого рівня духовної досконалості.

На жаль, історичні, політичні та соціальні умови існування українського народу у XVIII ст. не сприяли створенню благодатного фунту для укорінення ідей Просвітництва в Україні. Тому вони не знайшли широкого втілення в українській культурі та були переосмислені, трансформовані або відкинуті майбутніми епохами.

Ідеї доби Просвітництва в Україні поширювалися завдяки діяльності переважно професорів Києво-Могилянської академії (С.Тодорського, В.Лящевського та ін.) і виявилися актуальними лише для окремих представників української духовної еліти. Філософи зверталися до осмислення сутності людини, меж її можливостей, сенсу життя, людського щастя, пріоритету освіти та виховання тощо. Значна увага приділялася питанням походження суспільства, соціальної нерівності, проблемам державності, власності, релігії. Робилися спроби розв'язати окреслені проблеми з позиції теорії «природного права», «суспільної угоди» тощо. Просвітницькі ідеї також віддзеркалилися у філософських поглядах Феофана Прокоповича та Григорія Сковороди.

2. Система освіти в Україні в другій половині 17 - 18 ст

Друга половина 17 - 18 ст. позначені значними змінами в освітянській сфері: було створено розгалужену мережу початкових навчальних закладів, сформовано систему спеціальної професійної освіти, закладався фундамент вищого рівня вітчизняної освіти. Особливого розвитку освітній системі надав вагомий вплив російської та європейської культур (так, у числі закладів освіти поряд із братськими та приходськими православними школами були й уніатські, єзуїтські та протестантські).

Початкові, середні та вищі навчальні заклали не мали єдиної програми освіти, оскільки створювалися з ініціативи представників різних верств населення.

Початковий рівень освіти репрезентували церковно-приходські школи, у яких вчителювали дяки. Головною метою таких шкіл було виховання християнина. Завдання початкових шкіл - навчити дітей читати і розуміти прочитане, адже християнин повинен був самостійно знайомитися з богослужбовими книгами і розуміти церковну службу. Вміння каліграфічно писати не вважалося необхідним на цьому етапі освіти, тому учні засвоювали тільки навички спрощеного письма.

Своєрідним явищем у системі освіти в українських землях, особливо на Лівобережжі та Слобожанщині, була діяльність мандрівних учителів - дяків, студентів колегіумів, Києво-Могилянської академії, які під час канікул мандрували Україною. Багато з них не поверталися до свого навчального закладу, приставали до приходських шкіл і навчали дітей, наймалися приватними вчителями, заробляючи цим на життя та розповсюджуючи знання, які іноді виходили за межі тих, що їх надавали церковні школи.

В останній третині XVIII ст. у різних частинах України відбулися шкільні реформи. У Західній Україні в дусі європейських освітніх змін здійснювала шкільну реформу Річ Посполита - 1773 р. Було створено народну комісію едукації (освіти), якій підпорядковувалися школи різних рівнів. Під впливом ідей Просвітництва розпочався процес секуляризації освіти, розширення обсягу знань, удосконалення морального виховання учнів.

Важливу роль у системі освіти відігравали середні навчальні заклади - колегіуми. В них навчалися діти старшин, духовенства, заможних міщан і козацтва. У 18 ст. діяли колегіуми в Чернігові (1700 р.), Переяславі (1738 р.), Харкові (1721 р.), які забезпечували доволі високий рівень знань.

У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток середньої світи відбувався в контексті загальноросійської реформи. 1786 р. Катерина II затвердила «Статут народних училищ», згідно з яким у містах відкривалися головні та малі народні училища. Головні училища було відкрито у Чернігові, Новгород-Сіверському, Харкові, Полтаві та інших містах. До кінця 18 ст. діяли вісім таких закладів і сімнадцять малих училищ.

До середини 18 ст. в Україні не було вищих навчальних закладів. Тільки 1661 р. у Львові було засновано університет. Його основою була Львівська братська школа, пізніше - єзуїтська колегія. Диплом короля Яна II Казимира надавав їй «гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Таким чином, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій.

Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався генералу єзуїтів у Римі. Навчальний процес у Львівському університеті здійснювався на основі програми єзуїтських шкіл, розробленої ще наприкінці 16 ст. Помітні зміни у цю програму стали вноситися лише в середині 18 ст.

У Львівському університеті в різний час працювали відомі вчені: історик К. Несецький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Сєкержинський, письменник Г. Пірамович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І. Красицький та ін.

Після розпуску 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. 1784 р. урядовим рішенням імператора Йосифа II діяльність університету було відновлено - з метою впровадження імперських ідеологічних цінностей, централізації та онімечення багатонаціональної Австрійської імперії.

Провідна роль в освітній системі того часу належала Києво-Могилянському колегіуму, заснованому Київським православним братством. 1658 р. згідно з Гадяцьким трактатом колегія отримала статус академії і рівні права з Ягеллонським університетом. Це було підтверджено за сприяння гетьмана Івана Мазепи грамотою Петра І у 1701 р. Структура академії та зміст навчальних програм забезпечили їй такий просвітницький рівень, який дозволив вважати її одним із найкращих вищих навчальних закладів Європи того часу. Навчання в академії було загальнодоступним: здобути освіту могли вихідці практично з усіх верств населення без вікового і територіального обмеження. Головною умовою для всіх було сповідування православної віри і здатності до навчання.

Початок 18 ст., був часом розквіту академії. У цей час тут навчалося до 2 тис. студентів. Навчальний процес був добре організований, виважено і послідовно спрямований на ґрунтовне засвоєння матеріалу, детальний контроль знань та передбачав публічну демонстрацію рівня підготовки вихованців. Велика увага в академії приділялася виховній роботі, яка була спрямована на формування благочестя, відданості православ'ю, Батьківщині, поваги до старших тощо.

Києво-Могилянська академія була науковим і художнім центром України. Викладачами і вихованцями цього вищого навчального закладу були видатні мислителі, церковні діячі, діячі мистецтв - Ф. Прокопович, Д. Туптало, К. Сакович, Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, А. Радивиловський, С. Полоцький, В. Ясинський, М. Довгалевський Є. Славинецький, українські художники І.Мігура, І. Щирський, Л. Тарасевич, Г. Левицький композитори М. Березовський, А. Ведель та ін., історики П. Симоновський, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський, які у своїй діяльності творчо втілювали барокові та просвітницькі ідеї не тільки на Батьківщині, а й за її межами.

Вихованцями академії були й видатні діячі української історії: гетьмани Ю. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, П. Тетеря, І. Брюховецький, М. Ханенко, І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик, Д. Апостол, І. Скоропадський, П. Полуботок. В академії навчались відомі літописці С. Величко, Р. Ракушка-Романовський, Г. Граб'янка.

У другій половині 18 ст. академія поступово втратила провідне значення і в подальшому (зусиллями Катерини II) була перетворена на замкнений становий освітній заклад для дітей духовенства.

Таким чином, в Україні у другій половині 17 - 18 ст. склалася багаторівнева система освіти, завдяки якій зростав рівень освіченості різних верств населення, а разом із цим і значущість національної культури в системі європейської культури. Львівський університет, Києво-Могилянська академія як осередки розвитку філософи, науки, мистецтва склали фундамент вищої освіти в Україні, сприяли формуванню світоглядних орієнтирів сучасників, засвоєнню та укоріненню прогресивної світової суспільної думки, посиленню значущості національних досягнень.

3. Відображення духовних пошуків доби у філософській думці України

Друга половина 17 - 18 ст. були часом складних, іноді й драматичних духовних пошуків ціннісно-значущих орієнтирів буття, сприйняття і переосмислення нових ідей та тенденцій подальшого розвитку людини, суспільства і держави. Визначальну роль у духовних пошуках доби відігравала філософія.

Потужним осередком становлення і розвитку вітчизняної філософської думки була Києво-Могилянська академія, де згуртувалися найосвіченіші наукові кадри, орієнтовані на культивування знання та осмислення прогресивних європейських філософських здобутків. Завдяки їх діяльності українська філософія наповнилася ідеями Бароко та Просвітництва.

У поглядах «могилянців» ще зберігалися зв'язки із світом біблійних настанов та переважало уявлення, що істину про природу і причину речей потрібно шукати в релігійній площині. В академії було створено православний український варіант барокової схоластики, який відповідав потребам зміцнення православних позицій у релігійній полеміці та теоретично обґрунтованого, аргументованого спростування іншої віри.

Водночас вітчизняні філософи намагалися відійти від схоластичної традиції, звертаючись до матеріалістичних засад. У другій половині 18 ст. філософські курси академії, твори мислителів наповнюються просвітницькими ідеями щодо позастанової цінності людини, пробудження її самосвідомості та утвердження людської гідності, патріотизму, турботи за долю Батьківщини тощо.

Просвітницькі ідеї розвивалися у двох напрямах: науково-просвітницькому та етико-гуманістичному. Перший напрям реалізовувався у діяльності Ф. Прокоповича, Л. Горки, Г. Кониського та ін.

Однією з найяскравіших постатей серед них був Феофан Прокопович - видатний мислитель, талановитий оратор, проповідник, який засуджував релігійний фанатизм, схвалював освіченість та оригінальність мислення. Згідно з ідеями Просвітництва він наполягав на тому, що осягнути істину можна тільки завдяки знанням, обстоював велич і повноцінне життя людини, вважав особисті заслуги перед суспільством критерієм гідності та честі людини-громадянина. Філософія Ф. Прокоповича була переконливим прикладом суттєвих змін у духовній культурі та формування нової класичної філософської думки в Україні.

Етико-гуманістичний напрям розвитку просвітницьких ідей яскраво втілився у творчості видатного українського філософа Григорія Сковороди. Мандрівний філософ, викладач, митець прагнув осягнути світ у його цілісності, поєднати земне і Божественне, індивідуальне і соціальне, суспільно необхідне і особисто бажане. Центром його вчення про устрій світу та головною темою діалогів, поезій, трактатів є людина, її сутність і сенс існування.

Розмірковуючи про сенс людського буття, Г. Сковорода велику увагу приділив проблемі вибору життєвого шляху і щастя людини. На його думку, визначивши своє божественне призначення або свою духовну сутність, людина визначає і шляхи втілення її у матеріальному світі. Обрана праця має вести людину до «чесного життя» і «чесної совісті». Саме таким чином, за Г. Сковородою, можна здобути щастя. У філософії Г. Сковороди - філософії серця, вченнях про народну працю та три світи - втілилися найважливіші морально-ціннісні орієнтири тогочасного суспільства, його філософські ідеали, висока духовність, внутрішня свобода і патріотизм. Це стало потужним імпульсом для розвитку української філософської думки.

В українській філософії протягом 18 ст. розроблялися проблеми логіки, онтології, гносеології, психології, соціальної філософії тощо. Українські філософи, утверджуючи пріоритетне значення розуму, великої ваги надавали чуттєвому досвіду, що свідчить про збереження одвічних ментальних настанов українського народу.

Багато уваги українські філософи просвітницької орієнтації приділяли обґрунтуванню концепції природного права і суспільного договору. Розуміючи філософію як засіб просвіти розуму, вони були переконані, що подолання суспільного зла, конфліктів, скасування несправедливих законів, у тому числі кріпосного права, можливі через поширення освіти і виховання. На їхню думку, справедливі закони, розуміння того, що є добро і зло, було гарантією спрямування зусиль усіх представників суспільства і насамперед еліти на побудову гармонійних і розумних суспільних відносин.

Отже, у 17 - 18 ст. українська філософія синтезувала власні православні надбання з набутками західної філософії від Античності до Нового часу, стала тим повноцінним духовним живильним началом, що дозволило українській культурі посісти самобутнє місце в європейській духовній творчості.

Отже, українська культура другої половини 17 - 18 ст. характеризується: пануванням барокового світогляду; підвищенням національної самосвідомості; різноспрямованістю духовних пошуків; опорою на середньовічні традиції, ренесансні та просвітницькі ідеї; співіснуванням релігійних та світських начал; зростанням ролі освіти та виховання.

4. Формування барокового мистецтва в Україні та його особливості

Мистецьке життя України після Переяславської угоди було тісно пов'язане із російською художньою культурою. Разом із тим Україна відчувала значний вплив західних культур, адже декілька століть її основними землями володіла Польща. Головні особливості художньої творчості цієї доби визначалися бароковим світоглядам, який у другій половині 17 ст. домінував у духовному житті України.

Формування барокового мистецтва в Україні припадає на час самовизначення української нації та інтерпретування українцями світового досвіду, зокрема художнього, на власній етнічній основі. Невипадково в цей період зусиллями Петра Могили, а згодом С. Косова, М. Смотрицького, І. Гізеля, К. Саковича, К. Ставровецького-Транквіліона та інших реалізуються західноєвропейські програми освіти на базі латинської вченості, піднімається питання діалогу західноєвропейської та східнослов'янської культур. У річищі цього синтезування в українському бароко утверджується перехід від орієнтацій на візантійську спадщину (зокрема, у живопису, архітектурі, проповідницькій літературі) до орієнтацій на європейське культурне надбання. Українське мистецтво, зберігаючи середньовічний символізм, урізноманітнюється запозиченими від Ренесансу гуманістичними ідеями (нерідко в трагічному контексті) та тяжінням до Античності, від Реформації - антиетичністю мислення (що передбачає визнання співіснування взаємовиключних ідей), динамізмом, від раннього Просвітництва - ідеалами духовності.

Притаманна бароко трагічність світосприйняття в контексті української культури витіснялася героїко-стоїчним духом. Якщо в західноєвропейській культурі бароко 17 ст. домінували трагічна тема смерті та пов'язані з нею образи (скелетів, черепів, ешафотів тощо), то для українського бароко типовішими виявилися сюжети військової слави, лицарських чеснот, святої пожертви, перемоги життя над смертю.

Для українського бароко було також характерним оспівування лицарських подвигів в ім'я віри. Уславленню лицарства та героїв національно-визвольної війни було присвячено козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки, «Слова часів війни» А. Радивиловського та інші твори, у яких козак-лицар поставав як захисник людей від всілякої кривди. У цьому контексті в мистецтві українського бароко розробляється і тематика панегіричних гравюр (зокрема, зображення П. Сагайдачного, Д. Апостола). Показовою є гравюра І. Мігури, на якій Іван Мазепа постає на повний зріст у костюмі лицаря на тлі соборів, зведених його коштом, в оточенні символічних зображень Істини, Правди, Сили, Справедливості, Науки та Мистецтва, а також знаків військової слави на передньому плані. освіта духовний бароковий мистецтво

Важливими в бароковому мистецтві Україні була героїзація об'єктів зображення та використання образу вершника як символу епохи (композиція І. Щирського «Лицар-вершник»).

Поширеною в Україні епохи бароко була геральдика, особливо у зв'язку із символікою військової слави. Герби гетьманів та полковників з'являються не тільки в оформленні книжок та в українському портреті, а й у пластичному декорі споруд, зведених їх коштом. Так, герб полковника М. Миклашевського прикрашає фасад Георгіївського собору Видубицького монастиря, а герб І.Мазепи декорує стіну Чернігівського колегіуму.

Мистецтво бароко в Україні, як і в інших країнах, було надзвичайно різноманітним і за тематикою, і за художніми засобами. В українській поезії цього напряму були і трагічні теми, і песимістична проблематика ілюзорності, плинності буття, але визначальною стала тема протистояння людини смерті. Навіть загроза пекла не вважалася непереборною. Так, у п'єсі Г. Кониського «Воскресіння мертвих» нездоланність сил життя порівнювалася з вічним відродженням Природи. У гравюрі Л. Крижоновича з гербом Л. Барановича ідея перемоги життя над смертю утверджується через зображення Фенікса та квочки, що висиджує курчат, через образ черепів, крізь які проростають рослини, а смерть зображено як гілку, що прищеплена до могутнього дерева.

Тенденція героїзації буття в українському бароко в музиці відбилася в розвитку жанру гімну, який виходить за межі церковної музики та набуває світського забарвлення.

Важливого значення для українського бароко набув образ світу як саду божого, квітучого космосу буття, що протистоїть хаосу необробленої землі. Ця алегорія стала центральною в низці трактатів та збірок проповідей (зокрема, «Виноград» С. Яворського та ін.).

Ідеї античного розуміння світу, світла розуму та сонячна символіка яскраво відбилися у творах Ф. Прокоповича та Г. Сковороди, українській бароковій архітектурі. Так, барокові маківки соборів оздоблювалися рипідами (золотими дисками), барокові споруди прикрашалися сонячними годинниками (зокрема в павільйоні фонтана «Самсон» на Подолі в Києві). Сонячна символіка використовувалася в українській гравюрі 17 ст., а світло розуму оспівувалося в бароковій поезії.

Сонячна барокова символіка ототожнювала світло з фаворським світлом, що символізувало самого Христа, а сонце як «око Всесвіту» - з Богом-Отцем. Водночас сонячна емблематика бароко сягала своїм корінням солярного культу предків українських землеробів та самих основ українського народного світогляду, у якому сонце асоціювалося з верховною першоосновою, вічністю, правдою, світлом розуму.

Таким чином, барокова сонячна символіка поставала як органічний синтез образів, притаманних багатьом культурам, що відповідало бароковому мисленню з його «накладанням» культурних рис різних епох.

Отже, вияви героїко-патріотичної теми в українському бароко, тематики життєствердного сприйняття дійсності та протистояння смерті можна оцінити як певну особливість українського барокового мистецтва, пов'язану насамперед з духовним кліматом епохи, її героїко-стоїчним духом.

Українське бароко істотно відрізнялося від західного. Не руйнуючи старих традицій, українське бароко тяжіло до симетрії в композиції, гармонії, цілісності, до вираження емоційного напруження, пафосу, величі, репрезентативності, інколи парадності, сполучаючи надмірну деталізацію структурних елементів з монументалізмом.

Стиль бароко в Україні складався й еволюціонував через складну взаємодію з попередніми середньовічними ідеалами та паростками художніх ідей, що притаманні добі Просвітництва, зокрема стилем рококо. Крім того, в Україні залишалися актуальними ідеї Ренесансу. Це породило цікаве художнє явище, у якому поєдналися начала Ренесансу та бароко.

Українське бароко поділяють на «високе», «середнє» та «низьке». Як вважають, «високе бароко» втілювало ідеали української верхівки. Прикладом цього може бути так званий гетьманський собор (перебудовані за сприяння І. Мазепи Свято-Михайлівський собор, храм Св. Софії у Києві) - символ української державності. «Середнє» і «низьке» бароко творилося козацтвом, міщанством та селянством. Прикладом цих варіантів бароко є козацький собор (Свято-Троїцький собор у Новомосковську, Свято-Покровський собор у Харкові) - віддеркалення неба на землі.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають козацьким, бо саме козацтво виявилося потужною культурною силою, причетною до духовних шукань свого часу та було носієм нового художнього смаку. Чимало видатних творів мистецтва того часу було створено на замовлення козацької старшини. З козацтвом були пов'язані і самобутній художній простір, самобутні художні цінності - козацькі думи, пісні, танці, літописи (зокрема, Г. Граб'янки, С. Величка), ікони, собори тощо. Невипадково дуже популярним тоді стає образ козака - захисника Батьківщини, козака-бандуриста - носія української духовності.

Українське бароко позначено сполученням аскетичності та гедонізму, символічності та натуралізму, сповнено драматизму, театральності, ілюзіонізму, насичено емблематикою і алегоризмом, складними метафорами та ін. У художніх творах поєднуються язичницькі символи з християнськими, риторичний раціоналізм з надмірною екзальтацією тощо.

Вітчизняне "високе" бароко сповнене символами і цитатами-повчаннями: це мистецтво було моралізаторським за своєю природою (зокрема, трагедокомедії, панегірична поезія). Для «середнього» та «низького» бароко, що виявляється, зокрема, в народній творчості, характерними були чуттєвість, гумор та ліризм.

Художнє життя другої половини 17 - 18 ст. в Україні вирізняється новими формами взаємодії між професійним мистецтвом і народною творчістю. Саме розвиток народної творчості в ті часи позначено підйомом, про що свідчить розквіт декоративно-прикладного мистецтва, музики, літератури, живопису тощо.

Усі мистецькі твори віддзеркалюють тенденцію до секуляризації, але відчутнішою вона виявляється в професійному мистецтві, у якому, як і в народному, з'являються багато образів, пов'язаних із конкретною реальною земною людиною. У музиці розквітають танцювальні та пісенні жанри (побутові міські пісні, канти, псалми та ін.), у живопису - розвиваються станкове малярство, портрет, історична та побутова картина та ін.

Професійне мистецтво, на відміну від народної творчості, більш активно вбирало в себе західноєвропейський художній досвід.

У той час у мистецтві формувався новий тип художника, який вирізнявся чуйністю до громадських потреб, завзятістю, усвідомленням суспільної значущості та складності своєї праці. Поряд з анонімними творами мистецтва все частіше з'являлися твори, що мали підпис автора.

Суттєві зміни в розумінні мистецтва відбувалися вже на початку 18 ст., про що свідчать спроби його теоретичного осягнення, осмислення сутності та природи різних його видів. Так, якщо С. Яворський та Ф. Прокопович у класифікації мистецтв не згадують про малярство і скульптуру, то Г. Кониський вже зазначає, що малювання можна віднести як до «високих» (геометрії), так і до будь-якого з низьких мистецтв. Ю. Щербацький однозначно стверджує, що скульптурою, живописом і мистецтвом гри на музичному інструменті «займаються шляхетні люди».

Органічно цілісний художній процес другої половини 17 - 18 ст. мав численні місцеві варіанти на теренах кожного зі сформованих упродовж попередніх століть історико-культурних регіонів України. Однак попри регіональні своєрідності, українське мистецтво, як і раніше, залишалося внутрішньо цілісним.

Розвиток української літератури у другій половині 17 - 18 ст. був відзначений усвідомленням її як самостійного виду мистецтва. Про це свідчить теоретичне обґрунтування притаманного їй у той час барокового стилю в навчальних курсах поетики і риторики, які викладали в українських школах, зокрема в Києво-Могилянській академії.

Друга половина 17 - 18 ст. характеризувалася подальшим розвитком усної літератури. З одного боку, вона була представлена тими жанрами, які склалися ще в давнину: казки, легенди, перекази, обрядова поезія, духовні вірші, приказки тощо; а з другого - усна словесність, як і писемна література, змінювалася за рахунок поширення тематики, виникнення нових жанрів, нової стилістики.

В усній літературній творчості провідне місце посіли думи. Більшість з них присвячувалися подіям визвольної війни та її героям (думи про Хмельницького, Барабаша, корсунську перемогу, Богуна та ін.), однак поширеними були й думи на побутові сюжети, гумористичні та сатиричні думи.

Розвивався жанр пісні, у першу чергу історичної та військової. З'явилися цикли пісень, присвячені визвольній війні, козацьким полководцям та рядовим козакам. Разом із тим існували й цикли чумацьких, опришківських, родинних, любовних, кріпацьких, гайдамацьких тощо пісень. їх головними темами були боротьба проти польсько-шляхетської, турецько-татарської агресії, осудження панів, кохання і вірність тощо.

В усній словесності склалася низка улюблених народом образів, серед яких найвідомішими були образи козака-запорожця, козака бандуриста, мандрівного дяка-вчителя, селянина, попа, ченця та ін. Характерним для літературного процесу того часу було й утвердження образу ліричного героя.

Фахівці вважають, що в той час українська письмова література взаємодіяла з польською, а пізніше й з російською. Про засвоєння західноєвропейського художнього доробку говорить те, що літературні твори в Україні писалися як латиною, так і польською, частково угорською, російською, церковнослов'янською та книжною давньоукраїнською мовами.

У другій половині 17 - 18 ст. тривав розвиток полемічної літератури, спрямованої на захист православ'я, відстоювання ідеї щодо його істинності. Серед тих, хто особливо активно закликав до боротьби за православну віру, були члени києво-чернігівського гуртка, церковні діячі, вчені, письменники - Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський та ін. Полемісти у своїх творах зосереджували увагу не тільки на суто теологічних питаннях, а й на філософських, соціально-політичних проблемах.

Здавна українські літератори пов'язували свої творчі пошуки з ораторсько-вчительною прозою. Головним її жанром були церковні проповіді, які виконували як релігійні, так і просвітительські, публіцистичні, естетичні та інші функції. Фактично всі проповіді відповідно до барокового стилю ґрунтувалися на порівнянні, аналогії, метафорі, алегорії, велика увага в них приділялася осудженню грішного життя. Проповіді інколи містили осмислення реальних політичних проблем, критичне оцінювання тогочасної соціальної дійсності. Одним з яскравих представників проповідників у бароковому стилі був С. Яворський.

Одним із най видати інших літераторів другої половини 17 18 ст. вважається Ф. Прокопович, який вніс суттєві зміни в теорію і практику ораторсько-вчительної прози. Свої естетичні та літературні погляди він виклав у курсах лекцій «Три книги про поетичне мистецтво» (1705 р.), «Про мистецтво риторики» (1706 - 1707 рр.).

Видатним явищем літератури цього часу вважається створена Ф. Прокоповичем трагедокомедія «Володимир», у якій він першим у драматургії звернувся до історичної тематики, до події, пов'язаної з уведенням християнства на Русі. П'єса поєднувала настанови бароко та класицизму - насичена складною метафоричністю, вона відповідала класицистичним вимогам єдності часу, дії та місця.

Література другої половини 17 - 18 ст. репрезентована також агіографічною прозою. Стиль бароко в ній виявився в насиченні чутливістю, зворушливістю, моралізаторським змістом, витіюватістю, про що свідчать збірки І. Галятовського, Д. Туптала, Л. Барановича. Письменники і в цьому жанрі виявляють зацікавленість ідеями бароко - багато княжих житій, наприклад, зазнають нового оригінального барокового перероблення (житія Ольги, Володимира, Бориса і Гліба).

Паломницька проза у другій половині 17 - 18 ст. продовжувала традиції паломницького жанру минулих часів, її найкращими зразками були «Ходіння ігумена Даниїла» та «Мандрівки» В. Григоровича-Барського.

У літературному житті доби козацтва значне місце посідала історична проза, близька до жанрів літопису та хроніки. Серед її зразків -"Хроніка о Русі" Ф. Сафоновича, так звані козацькі літописи Самовидця, Г.Граб'янки, С.Величка та анонімна «Історія русів».

Особливість поезії того часу - багатоманітність, про що свідчать наявність релігійно-філософської (молитовна і покаянна лірика, роздуми на релігійно-філософські теми, роздуми про добро і зло, сутність людського щастя тощо), панегіричної (гімни на честь Трійці, Христа, Богородиці тощо), святкової (вірші на честь релігійних свят), полемічно-публіцистичної (полемічні вірші) поезії. До плеяди поетів тієї доби належать Л. Баранович, Д. Туптало, С. Полоцький, С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Величковський та ін.

Панегірична спадщина була пов'язана зі стилем бароко, однак сприяла формуванню в поезії основ класицизму через жанр оди, який набув розвитку в другій половині XVIII ст. До зразків жанру оди можна віднести "Оду на перший день травня 1761 року" І. Максимовича.

Друга половина ХУП-ХУІІІ ст. ознаменувалася збагаченням української літератури поезією інтимних почуттів - музично-поетичною любовною лірикою (авторами якої були мандрівні дяки, козаки, легендарна Маруся Чурай та ін.).

На часи козацтва припав розвиток драматургії - жанру шкільної драми (у творчості Д. Туптала, С. Ляскоронського, М. Довгалевського та ін.). Вона мала повчальний характер та спиралася на релігійні, а також історичні образи.

Байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку вивів Г. Сковорода. Він написав ЗО прозових байок - "Байки харківські", в основі яких лежать морально-етичні ідеї, філософські роздуми, що випливають із його філософських поглядів на світ та людину.

Велике значення для подальшого розвитку української поезії мала збірка Г. Сковороди «Сад божественних пісень», що об'єднала 30 поетичних творів, переважно ліричного змісту, кожний з яких мав мелодію, складену автором.

Друга половина 17 - 18 ст. - час розвитку пісенних та танцювальних жанрів народної музики. Характерною постаттю доби став козак-бандурист, який втілював ідеали козацтва. Одним із явищ музичного життя народу того часу було ансамблеве виконавство (зокрема "троїсті музики"). В Україні музичні колективи існували практично при всіх навчальних закладах, поміщицьких садибах, у військах тощо.

У той час українські співаки, музиканти запрошувалися в інші країни, зокрема в Росію, де вони були вчителями співу, регентами, співаками, знавцями музичного мистецтва.

У 17 ст. почала формуватися музична освіта. З 30-х р. 18 ст. її головним центром була Києво-Могилянська академія, у якій готували регентів, учителів співу, виконавців, педагогів-теоретиків. При академії існували хор і оркестр. Саме з її стін вийшли відомі композитори Михайло Березовський та Артемій Ведель, регенти і педагоги Й.Мохов, В.Сербжинський, С.Лободовський, Г.Баранович. Значну роль у розвитку музичної освіти в Україні відігравала створена 1738 р. музична школа у Глухові. В ній готували співаків для придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантів-інструменталістів. У Глухівській музичній школі здобували освіту видатні композитори М. Березовський та Д. Бортнянський.

Велике значення для музичної освіти мала діяльність видатного теоретика музики і композитора Миколи Дилецького, який у трактаті «Мусикійська граматика» узагальнив практику партесного співу і композиції.

У другій половині 17 - 18 ст. професійна українська музика Існувала і розвивалась у двох виявах: як музика духовна, або культова, та як музика світська, головною ознакою якої був тісний зв'язок зі стилістикою народнопісенної культури. Найяскравіше такий зв'язок виявився у творчості М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Духовна релігійна музика головним чином розвивалась у хорових формах без інструментального супроводу. В церковній музиці того часу поступово поширювалася і поглиблювалася тенденція до секуляризації партесного співу, канта та його різновиду - псалми.

На другу половину 17 - 18 ст. припадає розквіт побутової міської пісні (канта), розвиток інструментальної та театральної музики. М. Березовський та Д. Бортнянський працювали над створенням світських вокальних, інструментальних та оперних композицій (наприклад, опери «Демофонт» М. Березовського, «Алкід» Д. Бортнянського та ін.).

Світська тематика закріпилася в урочистих і віватних хорах, хорових обробках народних пісень. Виник жанр невеликої п'єси для різних інструментів, переважно складеної на основі народних пісенних чи танцювальних мелодій. На основі селянського фольклору і міської побутової пісні, романсу ґрунтувалася музика, яка звучала у драматичному театрі.

У цей час професійні музики-інструменталісти почали об'єднуватися в музичні цехи, завданням яких було впорядкування повсякденної праці своїх членів, захист їх професіональних інтересів. Такі цехи виникали в Стародубі, Ніжині, Чернігові та інших містах. Члени цехів грали на весіллях, народних забавах, брали участь у різних урочистостях. Основу їх репертуару складали танці, марші, п'єси для слухання.

Багато музичних колективів (переважно з кріпаків) утримувалися поміщиками. При їх маєтках діяли хорові колективи, симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи, подекуди музичні і театральні школи. В їх репертуарі були твори західноєвропейських і дуже рідко вітчизняних композиторів. Є відомості про те, що деякі оркестри виконували твори музикантів-кріпаків (однак їх імена, на жаль, до нас не дійшли).

Головними явищами театрального мистецтва у другій половині 17 - 18 ст. були народний, шкільний та кріпацький театр.

Народний театр існував у формі вертепу, балагану та райка. Вертепні вистави демонструвалися під час свят (у першу чергу різдвяних), ярмарок, торгів, ними захоплювалися всі верстви населення від простого люду до панства. Вертепник розмовляв і співав за дійових осіб, разом із ним у виставі брали участь його помічники - музики, які співали та грали на музичних інструментах. Двоповерховий будиночок-скриня надавав можливість розчленувати зміст вертепної дії на дві частини: релігійну, повчальну та народно-побутову, комічну. Релігійні сюжети "виконувалися" ляльками на другому поверсі, народно-побутові - на першому. Це свідчить про те, що вертепні вистави як явище культури бароко поєднували "високі" містерійні сюжети різдвяного змісту і "низькі" інтермедійні сцени на побутові сюжети.

Балаганний театр поєднував елементи народної драми та шкільних вистав. Його репертуар складали інтермедії, п'єси (наприклад, "Чорний ворон, або Криваве весілля", "Воскресіння мертвих" Г. Кониського), твори російських, польських авторів, а також комедійні сцени, гумористичні, сатиричні монологи, пісні тощо. Акторами театру балагана була переважно молодь - ремісники, різночинці, колишні студенти Київської академії та семінарій, письменні дворові люди і заїжджі лицедії, які виступали в селянських садибах, на ярмарках. Вистави розпочиналися після служби в церквах і тривали протягом дня.

Театр балагана використовував мистецьку спадщину своїх попередників, у тому числі досягнення, сценічну техніку шкільної драми та зарубіжного професійного театру.

Наприкінці 18 ст. на українських ярмарках з'являється нова форма народного театру - райок. Це була невеличка, барвисто розмальована скринька з двома барабанчиками, на які намотувалася стрічка із літографованих картинок. Через збільшувальне скло, яке містилося в центрі райка, можна було бачити різні краєвиди, баталії, жанрові сцени та ін. Раєшник, перемотуючи стрічку, коментував зміст малюнків, пересипаючи коментар приказками та віршованими жартами.

У другій половині 17 - 18 ст. розвивався шкільний театр, головними осередками якого були Києво-Могилянська академія та різні шкільні заклади. Шкільна драматургія створювалася викладачами з навчальною та виховною метою. Викладачі Києво-Могилянської академії в курсах поетики розробляли теорію драми. Так, Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Виконавцями драматургічних творів були студенти. Шкільні вистави, які приурочувалися до релігійних та інших свят, візитів видатних персон, іспитів тощо, відбувалися або в школі, або просто неба. У виставах застосовувалися декорації, реквізит, костюми, використовувалися звукові та світлові ефекти. Акторами шкільних вистав були хлопці, глядачами - студенти, вчителі, городяни, козацька старшина, гості школи.