Визначення місця давньослов'янських елементів в українському народному одязі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

В цьому питанні використовуються цікаві сучасні дослідження М. Білан та Г. Стельмащук, які вважають, що український народний одяг -- яскраве й самобутнє культурне явище, яке розвивалося й удосконалювалося протягом століть. У народному костюмі відбилися спільність походження та історичної долі східних слов'ян, взаємовпливи культур інших народів. Зберігаючи ознаки різних епох, особливості костюма являють собою важливе джерело вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів та уявлень.

Історія українського народного костюма генетично пов'язана з традиціями Київської Русі. Археологічні розкопки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ремесел того часу, дають певне уявлення про давньоруське вбрання. Відомості про одяг є і в давньоруських писемних пам'ятках. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у "Слові о полку Ігоревім" -- кожух і опанча, в інших джерелах -- сорочка, ногавиці, корзно (плащ), свита, клобук, вінець тощо. Чимало знахідок свідчать й про побутування в Київській Русі шкіряного та плетеного одягу, великої кількості прикрас. Ці матеріали суттєво доповнюються іконографією XI-- XIV ст.: фрески, ікони, книжкові мініатюри дають уявлення про одяг панівних верств населення -- князів, бояр, дружинників тощо. На фресках Софійського собору в Києві збереглись зображення одежі не тільки князівської сім'ї, а й музикантів, мисливців.

1. Загальна характеристика костюмів

Суспільно-економічний і культурний розвиток давньоруських земель та політичні умови, в яких опинилися ці землі в період феодальної роздробленості, визначили процес відособлення окремих частин давньоруської народності і виникнення передумов для зародження на її основі трьох братніх народів з властивими їм особливостями мови, культури й побуту -- російського, українського та білоруського. Спорідненість цих народів збереглася в часи інтенсивного утворення російської, української та білоруської народностей (XIV ст.) і продовжувала розвиватися далі.

Закономірним результатом усієї попередньої історії братніх народів було возз'єднання України з Росією внаслідок визвольної війни 1648-1654 рр. Воно стало поворотним етапом у житті українського народу, визначило його історичну долю, дальший соціальний і культурний розвиток. Селянство України пліч-о-пліч з російськими селянами брало активну участь в антифеодальних війнах, у масових селянських рухах, що неухильно наростали в Росії і завдавали відчутного удару феодально-кріпосницькій системі.

Близькість російського і українського народів «і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» викликала спільність багатьох видів одягу. Російська та українська сорочки (і чоловіча, і жіноча) відрізнялися лише деталями. Дуже своєрідне поясне драпіруюче жіноче вбрання у вигляді незшитої спідниці характерне було і для російської паньови, і для української плахти. Каптаноподібний тип чоловічого одягу прямого крою із суцільною спинкою -- теж дуже близький в обох костюмах. Навіть специфічний, суто російський, захід одягу наліво виявився досить характерним для українського костюма. Взуття також було майже однаковим. Соціальна диференціація в українському костюмі XV-XVII ст. була чітко виявлена, позначаючись не тільки на якості матеріалів, кількості уборів і прикрас, а й на типах одягу. Литовські, польські та угорські магнати, що входили до складу правлячої верхівки, одягалися у свої національні костюми, дуже помітно вирізняючись із загальної маси українського населення. Українське дворянство, яке наслідувало іноземні зразки, носило костюми, в яких самобутні українські елементи поєднувалися з польсько-литовськими та угорськими, або й костюми цілком запозичені. Так, у середовищі багатих верств з'явилися польського типу чоловічі жупани, кунтуші, плащі, шуби, жіночі плаття з відрізними, прилягаючими, до того ж часто декольтованими ліфами й шнурівками, спідниці, відкладні комірці на сорочках та ін. Пов'язана з цим і помітна приталеність чоловічого та жіночого одягу в українському костюмі, яка суттєво відрізняла його від давньоруського костюма. Ця риса, очевидно, проникла через Польщу й Угорщину із Західної Європи, де вже з XIV ст. був відомий прилягаючий, приталений тип одягу. Приталеність, особливо в чоловічому одягові, могла бути й наслідком певної «воєнізації» костюма, пов'язаної з похідним побутом українського населення, насамперед козаків: на міцно обтягнутий пояс прикріплювали шаблю, за нього засовували кинджали (а пізніше й пістолі), підвішували необхідні предмети спорядження та амуніції. Серед козацтва поширився типовий для багатьох східних народів звичай сидіти на підлозі, схрестивши ноги «по-турецькому», до чого був пристосований і крій широких шароварів.

Міський люд -- торгівці, ремісники, дрібні землевласники, представники місцевої нижчої адміністрації -- вніс свої особливості в український костюм. Основна маса сільського населення -- покріпачені селяни -- мала свій самобутній народний костюм, найбільш тісно пов'язаний з давньоруськими прототипами. Внаслідок цього в XV-XVII ст. створилася значна різноманітність костюмів. Суто українським одягом, що виник у XV-XVII ст., були саме народні форми: широкі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки -- у чоловіків, сорочки з суцільними рукавами, плахти, запаски, лейбики -- у жінок. Панівна верхівка тогочасного українського суспільства, крім одягу основних народних форм, широко зверталася до верхнього специфічного російського одягу (ферязей, охабнів, шуб, літників, тілогрій, опашниць) та іноземного (кунтушів, плащів-накидок, делій тощо).

Основним матеріалом для пошиття українських народних костюмів було домоткане полотно з льону та конопель. При цьому здебільшого таке полотно було білого кольору, оскільки його ретельно вибілювали. З цього полотна шили чоловічі й жіночі сорочки, штани різних типів, фартушки, деяке інше жіноче вбрання, що обгорталося навколо тіла, а іноді й літній верхній одяг. Поряд з полотном, виняткового поширення набули також шерстяні тканини як місцевого домашнього виробництва, так і привізні. Із сукна шили верхній одяг усіх типів і серед різних верств населення, а домоткані шерстяні тканини йшли на виготовлення плахт, запасок та іншого поясного жіночого одягу. Тільки вищі верстви тогочасного українського суспільства використовували імпортні кольорові сукна; у народі переважали більш цупкі тканини, в тому числі ворсисті. Цупкі тканини з довгим ворсом -- типові для костюмів гірських районів Карпат. Шовкові тканини побутували в досить широкому асортименті серед панівної верхівки. З них виготовляли чоловічий і жіночий одяг, а також іноді й парадно-святкове вбрання запорізьких козаків. Найбільш поширеними були привізні узорчаті шовкові тканини з тканим узором (парча, бархат із золотими або срібними нитками), а також тканини типу штофів (з чергуванням блискучих і матових елементів узору) і ритого бархату (узор якого виділявся різницею у висоті ворсу, що створював рельефну поверхню). Серед одноколірних гладеньких шовків зустрічалися атлас і камка. З узорчатих шовкових тканин шили переважно верхній чоловічий і жіночий одяг (жупани, кунтуші, накидки тощо). Значно менше застосування в ті часи мали бавовняні тканини: лише щільний одноколірний перкаль і вибивну китайку часом використовували для пошиття шароварів та деякого жіночого вбрання. Узори на тканинах (здебільшого привізних) повторювали звичайні для того часу ренесансні або «східні» мотиви, тобто стилізовані рослинні розводи з листя, стебел, квітів і плодів, часто в комбінуванні з великими медальйонами й клеймами. В XVII ст. у Бродах, Слуцьку і на Галичині виникло золототкацьке виробництво, яке теж користувалося такими самими мотивами. Особливо популярним був мальовничий узор па домотканих плахтах і запасках: на плахтах -- строго поділені смугами квадрати, заповнені всередині додатковими геометричного типу фігурами (ромбами, колами, багатокутниками); на запасках -- різнокольорові поперечні смуги. Цілком природно, що такі узори за своїм характером були близькими до узорів російського народного одягу, зокрема жіночої паньови; їхня східнослов'янська спільність безсумнівна. Узорність українського народного костюма дедалі збагачувалась. Це пояснюється насамперед значно більшим поширенням вишивок, якими оздоблювали одяг: вишивка мережкою («вирізування» з наскрізним узором), гладь («настилування») і, починаючи з XVII ст., -- вишивання хрестиком («хрещиками»). Вишивали всі чоловічі і жіночі сорочки (за винятком щоденних, робочих). Нерідко вишиванням оздоблювали й верхній одяг, особливо на західних землях. Улюбленим було шиття шнуром -- кольоровим і золотим, яке досягло високої досконалості. Таке шиття широко застосовували для оздоблення верхнього одягу, жіночих головних уборів, поясів тощо; воно густо вкривало кептарі, лейбики та сердаки карпатських горців. Львів уже в XVI ст. славився золотими вишивками з обвідкою кольоровим шовком. Узори вишивок XV-XVII ст. були майже винятково геометричними (ромби, квадрати, трикутники, зірки, розетки). Лише з XVII ст., з поширенням вишивок хрестиком, виникли геометризовані рослинні мотиви: хміль, сосонка, вербові листочки, мальви, гвоздика тощо. Оздоблювали одяг і тасьмою або кантом, а також аплікаціями з кольорової шкіри, дуже характерними насамперед для західних земель. Хоч перлами іноді й прикрашали дуже розкішне парадне вбрання, проте вишивання одягу перлами в українському костюмі не набуло значного розвитку. Ще менш характерним для українського костюма було застосування петлиць. Ними прикрашали тільки ошатний чоловічий одяг вищих верств населення, і їхній тип обмежувався шнурковим варіантом (близьким до угорського і, частково, до польського); до петлиць із смужок тканини й тасьми зверталися дуже рідко.

Хутро в українських костюмах використовували досить широко. І в народі, і в багатих верствах населення найчастіше застосовували овече хутро. При цьому особливо улюбленим був сірий смушок (для комірів, облямувань чоловічих шапок). З іншого хутра траплялися куниця, видра й лисиця.

Колірне вирішення українських костюмів XV-XVII ст. було дуже різноманітним. У народних костюмах переважав загалом світлий колорит основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки й штани, а нерідко й шерстяний верхній одяг -- свити, гуглі, гуні. Майже білого кольору (точніше, світло-кремового) було часто й некрите овчинне вбрання, вироблене «набіло» (кожухи, кептарі). Ця білизна, особливо у святкових і нарядних костюмах, підкреслювала яскраві колірні плями плахт, запасок, поясів, головних уборів, а також вишивок і аплікацій. Найбільш поширеними кольорами українського народного одягу були коричневий і сірий різних відтінків (від темних до світлих, пісочно-бежевих). Чорний колір -- також дуже типовий для верхнього одягу, зокрема карпатських бойків і лемків. Поширеним був і яскраво-червоний колір (особливо улюблений у запорізьких козаків), який зустрічався не тільки в одягові з кольорового іноземного сукна, а й як колір тканин місцевого виробу, зокрема у гуцулів. Червона гама загалом переважала і в жіночих плахтах, а також у поясах обох статей. Популярний колір в українських костюмах -- синій (темний і голубий). Відносно меншу роль відігравали зелений, жовтий, фіолетовий кольори. В одягові дворянства, козацької старшини та багатого міщанства (який шили з імпортних шерстяних і шовкових тканин найрізноманітніших кольорів) зустрічалися ці, більш рідкісні, тони. Та все ж мальовнича барвистість українських костюмів ніколи не переходила в багатоколірну строкатість. Розмаїтість кольорів не порушувала принципу переважання колоритної єдності, двоколірності і навіть монохромності у колірному вирішенні костюмів. Кольори вишивок у XV-XVII ст. теж не були строкатими, до того ж поряд із чорними, червоними й синіми застосовувались і білі вишивки.

Роль начіпних прикрас в українському костюмі була відносно незначною: у жінок -- це нашийне і нагрудне намисто різного типу, сережки, персні, а в чоловіків -- тільки персні. Крім того, і чоловіки, і жінки користувалися аграфами та пряжками. До браслетів майже зовсім не зверталися. Намисто низали переважно з бісеру, коралів (у тому числі й із штучних -- скляних та фаянсових), а також з металевих бляшок, ланцюжків і монет. На оздоблення жіночих і чоловічих головних уборів ішло пташине пір'я і квіти (штучні і справжні), а також колоски і мітелки ковили. Кольорові шовкові стрічки, характерні й неодмінні для жіночих, особливо для дівочих, українських головних уборів пізнішого періоду (починаючи з XVIII ст.), у XV-XVII ст. ще не були поширеними, оскільки власне стрічки до XVII ст. ще не вироблялися, їх частково заміняли смуги з орнаментованих, узорчатих тканин.

2. Чоловічий одяг

Основний одяг.

Як і в усіх костюмах східних слов'ян, в українських чоловічих костюмах основним одягом завжди була сорочка прямого крою із вставними рукавами. її носили всі верстви населення як нижню, а в народі вона була і єдиним щоденним одягом. Шили її завжди з домотканого льняного і конопляного полотна. Домоткане полотно, виготовлене українськими майстрами, мало ширину приблизно 45-50 см. У зв'язку з цим дуже часто конструкція сорочок складалася з трьох пілок з асиметричним розташуванням швів.

Майже повсюдно в сорочках робили довгий центральний грудний розріз (пазуху), який спускався іноді трохи не до пояса і досягав 40 см. При цьому він застібався завжди лише вгорі біля коміра; на початку розглядуваного періоду комір ще не мав планки. У гірських районах Карпат тоді зустрічались і сорочки з центральним розрізом ззаду. Більшість українських сорочок шили без комірців, як і давньоруські голошийки, застосовуючи лише різного типу обшивки горловини, що піднімалася під шию. Комірці на сорочках з'явилися пізніше, і шили їх у вигляді низенької стійки, а на Волині та серед багатих верств (у тому числі й серед козацької старшини) носили невеликі відкладні комірці, які проникли, очевидно, з Західної Європи. Стягували комір за допомогою шнурка або тасьми, які найчастіше просовували через петельки, розташовані з обох його сторін. На Закарпатті старовинним було також застібання за допомогою металевої запонки (шпоньки). Рукава сорочки були прямі, з перегнутої пілки, переважно середньої (до 20 см) ширини і здебільшого без манжетів і зборок біля кисті. Довжина рукавів (приблизно 50-60 см) сягала не далі зап'ястя. Рукавів, довших від руки, не спостерігалося; не мали вони й зморщок та складок. Проте нерідко у запорізьких козаків та на Закарпатті шили широкі (іноді до 40 см) рукава.

Довжина українських сорочок була різною: від до колінної (а в селян подекуди сягаючи навіть литок) до середини лядов і певною мірою пов'язана із способом носіння. На західноукраїнських землях переважав давньоруський спосіб одягання сорочки навипуск, поверх штанів. І, навпаки, в центральних та східних українських землях сорочку заправляли в штани, причому для костюма козаків цей спосіб був обов'язковим. Але навіть у районах, де переважно носили сорочки навипуск, частина населення (насамперед панівні верстви) заправляла сорочки в штани. Таким чином, можна вважати, що основним способом носіння сорочки було заправляння її в штани.

Українські чоловічі сорочки у XV-XVII ст. мали такі основні типи конструкції. Перший тип -- це сорочки з вставками, тобто прямокутними або, рідше, трикутними шматками тканини, вшитими в плечах поміж передньою і задньою пілками з метою зробити їх просторими. Такі сорочки мали неширокі рукава і неодмінно призбирувалися до коміра спереду і з боків дрібними зборками, закріпленими обшивкою горловини. Районами переважного поширення цього типу були Полісся, північне Придністров'я та Галичина. Другий тип -- це так звані тунікоподібні сорочки, пошиті з перегнутих навпіл у плечах пілок, тобто без плечових швів, відомі згодом як чумацькі. Вони являли собою найбільш примітивний вид сорочок з низькими проймами, що спадали з плечей на верхні частини рук. Широкі рукава часто мали двошовну конструкцію. Зборок навколо коміра в цих сорочках не було. Нерідко такі сорочки шили з бочками: зустрічалися вони, головним чином, в усій смузі середнього Придніпров'я, на Поділлі, па Закарпатті і Буковині. Був іще один тип сорочки, поширений лише на Закарпатті. Це -- старовинного типу дуже коротка, завдовжки до пояса (до 45 см) сорочка (курта), яка над поясом штанів залишала частину тіла оголеною. Рукава такої сорочки були дуже широкі, майже однакові з подолом, відносно короткі (на 7/8) і призбирані до пройми, грудний-розріз--неглибокий.

Будучи невід'ємним елементом костюма, універсальним, спільним для всіх верств українського населення, сорочки за своїм кроєм у різних соціальних групах мало відрізнялися. Відмінності полягали тільки в якості матеріалу й декору. Декор був здавна представлений насамперед вишивкою. На чоловічих сорочках вишивка відповідала особливостям крою і способу носіння сорочки. Так, сорочку з вставками і зборками біля коміра вишивали здебільшого по коміру та обшивці горловини, на самих вставках і навколо них, а також по низу рукавів. Коли сорочку одягали поверх штанів, вишивали і її поділ. У сорочках без вставок і зборок вишивали перед уздовж пазухи. Дуже поширеним було оздоблення вишивкою всіх швів.

Верхній одяг: каптан, кожух, кирея, жупан.

Верхній плечовий український чоловічий одяг був дуже різноманітним, оскільки поряд із самобутніми народними формами значне поширення (особливо серед вищих верств населення) мав одяг польського й угорського походження. В українських костюмах представлені були, крім східнослов'янського рукавного вбрання каптанної групи, і плащоподібні форми одягу, що накидалися на плечі. Важливу роль відігравало також коротке вбрання типу курток. Звичай носити основний і додатковий верхній одяг -- свиту і кирею або кожух, жупан і кунтуш, кептар і сердак був загальноприйнятим. Урізноманітнювали верхній одяг і відмінності в способах застібання: і специфічний східнослов'янський захід наліво (ніби двобортного типу), і застібання впритул, і однобортний варіант, але з невеликим заходом поли то наліво (ґудзики -- з лівого боку, петлі -- з правого), то направо (польський спосіб). Весь верхній чоловічий одяг українського населення XV-XVII ст. можна поділити на такі групи: а) основний, каптанного типу довгий рукавний розстібний (свита, каптан, жупан) і додатковий (кирея, кожух, кунтуш, делія); б) короткі безрукаві форми (кептар, камізеля, бунда) і рукавні (сердак, кожушок) куртки; в) плащоподібні форми й перехідні від них каптанні типи (плащ-накидка, бурка, гугля, чуганя, гуня). Найпоширенішим і універсальним верхнім чоловічим одягом була свита. Вона являла собою розстібне каптаноподібне вбрання майже прямого крою, оскільки її спинка була лише трохи звужена до талії і не порушувала прямоспинності. Здебільшого свита не мала плечових швів і кроїлася з перегнутих пілок. Свити, як правило, мали неглибокий захід наліво і застібалися на гаплики. Конструктивною особливістю, пов'язаною із бажанням підкреслити талію, було вставляння з боків спинки, починаючи від талії, двох трикутних клинів -- «вусів», які закладали двома-трьома опуклими складками. Звичайна свита коміра не мала; горловину обшивали або приставляли до неї дуже низьку стійку. Рукав нормальної довжини, вшитий у пряму пройму, неширокий, дещо звужений унизу; біля кисті його теж обшивали. Довжина свити була різною: від доколінної -- у костюмах селян (особливо на західних землях) і козаків до довгої, до кісточок - у міського населення і дворянства, переважно на Лівобережжі. Носили свиту підперезаною широким поясом, схожим на пояс, яким підв'язували штани. Один варіант свити -- з глибшим заходом і коміром (або відкладним, нерідко широким, або шалевим) називався капотою, другий -- каптан - мав призначення основного вихідного одягу запорізьких козаків. Він застібався на густо посаджені ґудзики й шнуркові петлі, був щільніше стягнутий у талії, мав стоячий, шалевий або відкладний комір і неодмінно дві вертикальні прорізні кишені. Рукава каптана, дуже вузькі у кисті, знизу часто розрізали на 20 см від краю і закочували догори, створюючи обшлаги -- заковраші. При цьому комір і обшлаги нерідко мали інший колір й іншу тканину, ніж каптан. Для основної маси селян і міської бідноти свита була єдиним верхнім одягом; для заможніших міщан, дворянства і козаків вона служила основним верхнім одягом, поверх якого часто одягали ще й який-небудь додатковий одяг.

Іншим поширеним верхнім чоловічим одягом був жупан, який відрізнявся від свити тим, що мав іншу систему вставок з боків -- «ряси». Підріз спинки біля талії робили глибшим, довшим і в нього поміж передом і спинкою вставляли з обох боків прямокутні клини, які укладали дрібними складками («рясами»), що нагадували плісировку. Крім того, шили жупани впритул (без заходу), переважно з застібкою на густо посаджені ґудзики, або із стоячим коміром, або, частіше, з відкладним чи шалевим (а іноді навіть і з лацканами-вилогами -- клипнями) й неодмінно закінчували рукава обшлагами-заковрашами, здебільшого з іншої тканини і внизу розрізаними. Усі ці особливості жупана були близькими до польського вбрання каптанного типу. Жупан використовували як основний верхній одяг головним чином серед українського дворянства й заможних міщан Правобережжя і Закарпаття, а також серед козацької старшини; у селян він майже не зустрічався. Як і свиту, жупан неодмінно підперізували широким поясом. Свити і жупани шили з різного матеріалу (залежно від соціальної приналежності їхніх господарів) -- від простого грубого сукна, а іноді навіть і цупкої бавовняної тканини (перкалю), до шовку, у тому числі й узорчатої парчі. Селянські свити були переважно «природного» шерстяного забарвлення, тобто коричневі й сірі або білі й чорні.

Для пошиття свит, каптанів і жупанів у міщан і козаків переважно йшло кольорове сукно червоного, бурякового, блакитного, синього й зеленого кольорів, а для комірів і обшлагів -- іншого, часто контрастного тону шовк, бархат і навіть хутро. Улюбленим оздобленням свит і жупанів були вишивки або шнуркові аплікації. Їх робили по верху «вусів» або «ряс» та вздовж їхнього стику із спинкою, уздовж кишень, по комірах і на краях рукавів та на закотах і по бортах.

Найбільш поширеним додатковим верхнім чоловічим одягом, що одягався поверх свити, жупана й навіть кожуха з овчини, слід вважати кирею (кобеняк, сіряк), яка здавна побутувала в народі. Вона зберігала найпростіший прямоспинний крій і не мала ні «вусів», ні «ряс», від чого талія в пій зовсім не підкреслювалася. Довгу, майже до ступень, кирею шили без плечових швів і дуже просторою (для чого вставляли два великі бічні клини, вшиті вершиною під самі рукава). Хоч кирея була однобортною, але мала невеликий захід наліво, що створювався завдяки великій ширині. Рукава -- середньої ширини і звичайної, до кистей, довжини. Характерною особливістю киреї був пришитий каптур (відлога, кобка), іноді настільки глибокий,, що міг закривати майже все обличчя і потребував прорізів для очей. Кирею застібали тільки під шиєю за допомогою патика і не підперізували, але нерідко й загортали полу за полу і тоді пов'язували по талії широким поясом. Як одяг, призначений для подорожі, негоди й морозу, кирею виготовляли з грубого сукна переважно сірого або-коричневою кольору а в запорізьких козаків, зрідка, -- також із шкіри. Жодних прикрас кирея не мала, за винятком хіба що обшивки тасьмою по каптуру. Такого-самого прямого крою і довжини шили й зимові некриті (тобто хутром усередину) кожухи з овчини з шалевими або відкладними великими хутряними (смушевими) комірами. Носили їх непідперезаними і підперезаними, застебнутими на гаплики. Нарядні кожухи виробляли «набіло», тобто з застосуванням крейди, їх оздоблювали шнурковим гаптуванням, вишивками, аплікаціями з кольорової шкіри. Кожухи, покриті зверху сукном, називалися байбараками.

Тоді як кирея і кожухи являли собою типово народний український верхній додатковий одяг, серед знаті, дворянства, багатих міщан і козацької старшини додатковим вбранням каптанної групи були ще кунтуші та делії -- одяг польського походження, який одягали поверх жупанів і свит. Кунтуш за конструкцією мало чим відрізнявся від жупана; він був так само досить міцно стягнутий у талії і мав бічні клини з системою складок - «ряс». Його особливість становили довгі, досить широкі рукава з розрізами в центрі напроти ліктів, завдовжки приблизно 25-30 см, у які просовували рукава жупана таким чином, що низ рукавів вільно спадав до середини лядов. Внизу рукав мав або невеликий обшлаг (часто хутряний), або розріз, обшитий тасьмою, галуном чи хутром. Зустрічалися кунтуші з розрізами рукавів, що починалися біля самої пройми, а також із рукавами, розрізаними по всій довжині. Кунтуш застібався впритул на густо розташовані до пояса ґудзики, іноді з петлицями. Кунтуші мали стоячі або шалеві коміри, а також вертикальні бічні кишені. Носили їх як розстебнутими, непідперезаними, показуючи нижній жупан, так і застебнутими, підперезаними широкими поясами. Нерідко кунтуші, особливо підшиті хутром, накидали на плечі наопашки, як шубу, застібаючи їх тільки на грудях або під шиєю. Кунтуш, як правило, був трохи довшим від нижніх свити і жупана, і спускався до литки. У запорізьких козаків кунтуш був відомий під назвою черкески. Делія відрізнялася від кунтуша значною приталеністю, дуже широким відкладним коміром, іноді хутряним, і відкидними рукавами, часом фальшивими, у вигляді вузьких смуг, що спадали за спиною. Носили делію завжди застебнутою на ґудзики, але без пояса. Шили кунтуші і делії з кольорового сукна і з дорожчих тканин, у тому числі й з узорчатих штофних шовків та парчі; нерідко підбивали хутром. Оздоблювали їх шнурковим гаптуванням і кантовою обшивкою тасьмою або галуном.

Особливе місце в українському костюмі XV--XVII ст. мало коротке верхнє вбрання, яке здавна носили на західних землях, зокрема в районі Карпатських гір. До нього насамперед належить дуже старовинна, примітивна за кроєм безрукавка -- камізеля лемків, або буковинська бунда. Це -- глухий одяг з овчини хутром усередину, завдовжки до пояса, пошитий із шкіри, перегнутої на лівому боці (де робився розріз-пройма для руки) і зав'язаної ремінцями з правого боку під рукою. Вгорі на плечах овчину зшивали, залишався тільки виріз для голови, який мав центральний грудний розріз. Другий вид безрукавки -- розстібний з овчини кептар гуцулів, перегнутий у плечах (тобто без плечових швів). Він мав прямий крій без бочків і клинів, без коміра, з глибокими й низькими проймами. Довжина кептаря сягала стегон. Нарядні овчинні безрукавки старанно оздоблювали по білому або коричнево-пісочному тлу шнурковим гаптуванням, аплікаціями із шкіри, бахромою і навіть металевими бляшками: спереду, на спині, навколо пройм і по подолу. Рукавним коротким (до стегон) верхнім одягом був західноукраїнський суконний сердак, який також зберіг примітивний прямий крій з перегином у плечах, але з бічними клинами і пришитими до піл для заходу наліво бортовими смугами-клинами. З боків на подолі він мав іноді невеликі розрізи. Рукав -- прямий, досить широкий, завдовжки до пальців,-- починався з верхньої частини руки, де проходив виріз пройми від дуже широких плечей. Комір являв собою переважно невисоку стійку. Сердак носили як другий верхній одяг поверх кептаря, незастебнутим або накидаючи на плечі наопашки. Шили його з червоного, темно-червоного, темно-сірого, чорного і, рідше, з білого сукна. Оздоблювали сердак вишивкою, шнурковим гаптуванням, бахромою і китицями, спереду по бортових смугах і по всіх швах. Старовинним зимовим одягом карпатських горців був також і короткий чорний кожушок з овчини (з довгим вовняним ворсом) такого самого прямого крою, як кептар, але з пришитими довгими, до кисті, рукавами. Носили його хутром назовні. Коротке верхнє вбрання у вигляді переважно овчинних безрукавок та рукавних курток носили іноді запорізькі козаки та чумаки. Можна припустити, що вони запозичені з турецького костюма.

З плащоподібного верхнього чоловічого одягу перше місце слід відвести звичайному безрукавому плащу-накидці, який побутував і серед народних мас, і серед верхівки тогочасного українського суспільства. Народні маси носили довгу, до п'ят, овчинну, часто з довгим вовняним ворсом, простору бурку з великим відкладним коміром. Іноді, зокрема у запорізьких козаків, її шили із шкіри, пофарбованої в сірий, коричневий, а подекуди і в білий кольори. Бурка застібалася під шиєю і була додатковим одягом у негоду або в подорож (замість рукавної киреї). У знаті і козацької старшини це була типово польська плечова накидка, теж завдовжки до п'ят. Бурку носили застебнутою лише під шиєю, але нерідко підбивали хутром і доповнювали дуже широким відкладним хутряним коміром (мал. 9 а). Шили бурку з кольорового сукна і навіть з узорчатих шовкових тканин, оскільки це був, головним чином, додатковий парадний одяг. Менш поширеним був народний плащ гуцулів -- гугля. Тугля мала крій простого мішка, перевернутого догори дном і з одного боку незшитого. У такому вигляді гуглю надівали на голову так, що один ріжок «мішка» стирчав ззаду, а розхил був спереду, де його зав'язували під шиєю або на грудях. Довжина гуглі сягала колін. Шили її з білого або сірого сукна, обшивали чорним і жовтим облямуванням. Перехідною формою від плащоподібного безрукавого одягу до рукавного була чуганя гірських лемків і схожа на неї манта на Буковині. Цей просторий розстібний одяг прямого крою, завдовжки приблизно до колін або середини лядов, носили завжди наопашки із застібкою на грудях на ремінці і пряжках. Рукава чугані були короткі (на 3/4), але вони відігравали лише декоративну роль, оскільки внизу були зшиті у вигляді своєрідних кишень. Відкладний її комір переходив ззаду в дуже довгий (до пояса й нижче) прямокутний комір, що закривав усю спину; спереду, звужуючись, він продовжувався вилогами, які йшли вздовж бортів до самого подолу. Шили чуганю з сірого, чорного й коричневого сукна, оздоблюючи її в нижній частині відкладного коміра і по краях рукавів довгою бахромою з товстих шнурків («свічок»). Чуганя, очевидно, була запозичена з угорського костюма. Плащоподібний характер мала й західноукраїнська гуня. Вона мала рукава, проте одягалася теж наопашки. При цьому гуня відрізнялася дуже своєрідним старовинним кроєм, який дещо нагадував крій камізелі: шили її також з двох пілок, перекладених упоперек. Верхню пілку перегинали навпіл по всій довжині (відповідно до плечової лінії), створюючи спину, груди й недовгі, зшиті внизу рукава; в центрі вирізали горловину. А нижню пілку, зберігаючи її повну ширину, перегинали по вертикальній лінії з обох боків і вгорі пришивали відповідно до спинки і грудки верхньої пілки, створюючи ззаду «спідницю» спинки, а спереду -- поли. Бічних швів, таким чином, зовсім не було. На пошиття гуні використовували овчину з білим довгим вовняним ворсом; зрідка гуню шили з овчини хутром назовні.

Штани, шаровари.

До основного одягу в українських чоловічих костюмах належали штани, які, порівняно з сорочками, були різноманітнішими. У XV--XVII ст. вже існували принаймні три типи штанів: давні загальнослов'янські вузькі довгі штани, дуже широкі шаровари і довгі, теж дуже широкі, штани, але іншої конструкції і зовнішнього вигляду. Перші з них у своєму найбільш поширеному варіанті нічим не відрізнялися від давньоруських портів, навіть зберегли подекуди назву портяниць. Вони складалися з двох прямих холош, кроєних кожна з перегнутої полотняної пілки і, відповідно до цього, близько 20--23 см завширшки. Нагорі ззаду холоші з'єднані були неширокою прямокутною вставкою. Своєю довжиною такі штани сягали ступні: ні гульфіка, ні пояса, ні кишень ще не мали. Трималися вони лише на ремінці або шнуркові-очкурі, просунутому крізь рубець верхнього краю. Вільними довгими кінцями цього ремінця чи очкура охоплювали талію вдруге -- уже поверх штанів. Побутували штани типу портів на Поліссі і в західних областях (причому в Карпатських горах і на Буковині зустрічався їхній більш довгий варіант). Холоші цих портів були довшими від ніг, часто з невеликими розрізами і манжетами внизу, відігнутими догори приблизно на 10 см. або призбираними численними горизонтальними складками-зморшками чи заправленими в короткі панчохи з тканини. Шили їх із сукна, в тому числі червоного, і прикрашали або нескладною кольоровою вишивкою по бічних швах і внизу на манжетах, або простою обшивкою. Проте найбільш характерними для українських чоловічих костюмів були шаровари, які виникли, очевидно, пізніше портів, але вже з XVI ст. широко побутували на правобережному й лівобережному Подніпров'ї, на Поділлі та в південних степах, причому не тільки в народі, а й серед панівних верств. Ширина їхніх холош була 40 см (і більше), а з'єднані вони були дуже просторою вставкою -- матнею. Матня часто, особливо у шароварах запорізьких козаків, була настільки широкою, що звисала майже до землі і тканини на пошиття таких штанів часом ішло до 10 м. Густо призбирані до рубця, як і порти, шаровари трималися на очкурі й замість гульфіка мали неглибокий передній розріз. Шаровари, в усякому разі в козацькому костюмі, переважно мали бічні кишені. Шили шаровари з домотканого полотна, з сукна та перкалю, а в парадно-святкових костюмах козаків і серед дворянства -- також із шовку. Білі в основної маси селянства та переважно сині в козаків, шаровари траплялися, однак, і інших кольорів, у тому числі чорні й червоні. Носили шаровари навипуск -- при постолах (мал. 3 а) або босоніж, іноді підв'язуючи їх біля кісточок шнурками або заправляючи в чоботи, а на півночі -- лід онучі у запорізьких козаків їх не заправляли в чоботи, а підв'язували шнурками поверх чобіт, до того ж робили дуже низький напуск.

Своєрідними були закарпатські штани -- гачі, або гаті, схожі па штани сусіднього угорського населення, їх шили з білого полотна у вигляді дуже широких рівних штанин, зшитих угорі безпосередньо одна з одною, за винятком нижньої частини паху, де вставлявся невеликий трикутник. Угорі гачі були щільно призбирані до пояса: в такий спосіб створені вертикальні складки нерідко концентрували переважно ззаду. Низько по стегнах їх стягували ременем. Внизу, переважно на рівні кісточок ступень, гачі звисали вільно і завдяки своїй великій ширині справляли враження спідниці. Іноді їхній нижній край обшивали бахромою Дуже велику роль в українському чоловічому костюмі відігравав пояс, який пов'язували поверх штанів здебільшого як декоративну прикрасу. Пояс являв собою широку (10--15 см) смугу цупкої тканини з витканим на ній простим узором (найчастіше смужкою), оздоблену на краях бахромою або китичками. Крім того, у XVI ст. серед козаків і заможних верств міського населення побутував ще ширший, так званий турецький пояс (явно східного походження). Вирізаний із шматка легкої шерстяної або шовкової тканини, завширшки не менше 50 см і завдовжки не менше 6--7 м, такий пояс складали вздовж удвічі чи втричі й кілька разів обмотували навколо попереку, після чого підв'язували ще й пришитими до його країв шнурками. Краї нарядних поясів вишивали золотими й срібними нитками й випускали то з одного боку, переважно з лівого то з обох боків. В нарядних поясах золотом виткана була й центральна частина пояса. А в щоденному й робочому костюмі краї поясів взагалі не випускали, а просто закладали всередину. Кольори тканих поясів були різноманітними, та все ж переважала червона гама.

Навіть у тих варіантах українського чоловічого костюма, коли сорочка була одягнена навипуск поверх штанів, майже повсюдно (за винятком хіба що Полісся, де зберігався давньоруський вузький пояс), носили широкий пояс. Особливу популярність мав широкий шкіряний черес (мал. 2 а, е). Його носили і чумаки, а іноді й запорізькі козаки. Черес виготовляли із шматка товстої шкіри, зігнутої вздовж навпіл так, що згин був унизу. Вгорі його зшивали, за винятком хіба що тих проміжків, де утворювали кишені. Завширшки пояс був від 25 до 35 см (нерідко його доводилося вирізати під пахвами). Дуже важкий черес часто підтримувався ще й двома мідними ланцюжками, перекинутими через плечі. Застібали його спереду кількома (від 3 до 5) пришитими до нього ремінцями з пряжками, оздоблювали металевими накладками й тисненням. До череса ще прикріплювали кільця, короткі ланцюжки й гаплики, на які підвішували гаманці, люльки, кресала, ніж тощо. Запорізькі козаки, використовуючи черес як патронташ, іноді пов'язували його через плече.

Чоловіче взуття.

Універсальним народним взуттям в українських чоловічих костюмах здавна були постоли (ходаки, морщениці) із свинячої або сиром'ятної шкіри, майже аналогічні давньоруським. Єдиний виняток становило Полісся, де носили звичайні личаки, схожі на російські або білоруські. Постоли були особливо зручні в гірських районах, де замінювали чоботи. Серед них зустрічалися варіанти з округлими незшитими носками, які лише зморщували в намоченому вигляді а також зшиті спереду, але з загнутими догори носками. Однак поряд з постолами майже таким самим загальновживаним чоловічим взуттям були чоботи. Як щоденне взуття їх використовувало повсюдно лише міське населення, панівні верстви суспільства і козаки. Як святкове й вихідне взуття чоботи досить широко (за винятком лиши Закарпаття) носили й селяни. Побутували в основному два типи чобіт. Більш м'які, кольорові, із сап'яну були вихідним взуттям дворянства, козацької старшини й почасти запорізького козацтва. Грубіші, з цупкими халявами, переважно чорні чоботи носили міське населення, панівні верстви суспільства, козаки -- як повсякденне, а в масі народу -- як нарядне взуття. Чоботи були невисокими, нижче колін, і зверху обов'язково прикритими напуском шароварів. Як правило, підбори українських чобіт були плоскі, невисокі й здебільшого підбиті металевими підківками. Носки -- видовжено-округлої форми й лише іноді, майже винятково в запорізьких козаків, дещо загнуті догори (за східними зразками). Чобіт складався із зшитих поміж собою головки й халяви, до того ж халява мала шов не ззаду, а з зовнішнього боку.

Постоли надівали на босу ногу або поверх онуч, але найбільш поширені були капці -- онучі (іноді шерстяні), що досягали середини литки. Обмотані навколо гомілки високо під саме коліно онучі носили тільки на північних українських землях при личаках. У гірських районах Закарпаття побутували ще й шиті суконні короткі, до литок, панчохи-капчури, в які заправляли штани. Такі панчохи мали найчастіше червоний колір. Оздоблювали їх тканим узором або вишивкою. Значна частина українських селян, які зазнавали найважчої кріпосної залежності й жорстокої експлуатації з боку польсько-литовських феодалів і місцевих багачів, не мала коштів на придбання взуття і протягом усього літа ходила босоніж.

3. Жіночий одяг

Основний одяг.

У жінок, як і в чоловіків, універсальним для всіх верств тогочасного суспільства щоденним одягом була сорочка. Здавна вона зустрічалася у двох основних варіантах. Перший з них принципово нічим не відрізнявся від чоловічої сорочки з вставками, з неодмінними зборками спереду і з боків біля коміра і з прямими, але ширшими, ніж у чоловіків, рукавами. Цей тип був особливо характерний для Лівобережжя й північних українських земель; він також побутував серед городян і козацької старшини. Другий варіант, який часто називали карпатським, мав суцільні рукава, тобто рукава, викроєні разом із вставками і пришиті до передньої і задньої пілок аж до самого коміра, де створювали бічні краї горловини. Рукава таких сорочок були пишнішими, просторими і кроїлися дещо скошеними донизу в півтори пілки, досягаючи таким чином 35-37 см завширшки. Сорочки з суцільними рукавами носили переважно па Правобережжі, зокрема на Поділлі, і в районах Карпатських гір. Подекуди в Закарпатті тоді ж побутувала ще й цілком поділена на два окремі елементи сорочка. Верхня її частина -- коротка, приблизно до пояса, з суцільними рукавами -- називалася опліччям, а нижня, у вигляді прямої спідниці на поясному шнуркові -- поділком. Такі короткі сорочки мали ще одну особливість: зборки біля коміра -- густіші, дрібніші, розташовані навколо всього шийного вирізу, а розріз на грудях робили не по центру, а на боці, біля лінії пришивання правого рукава.

Довжина українських жіночих сорочок була різною: від 125 до 150 см, коли вони спускалися до самих ступень. Більш короткі сорочки надівали щоденно. Комір усіх видів жіночих сорочок був високим, під саму шию, причому оформлявся двома способами: на сорочках з вставками -- вузькою обшивкою, під яку збирали зборки, а на сорочках із суцільними рукавами -- притримкою з нитки або шнурка, які стягували широку горловину в зборки. У першому випадку по краях обшивки пришивали дві повітряні петельки, крізь які просовували шнурок з китичками па кінцях і пов'язували його вузлом. У другому -- зав'язками коміра служили краї основного шнурка. При цьому грудний розріз у сорочках з вставками був глибшим, але значно коротшим від чоловічого,-- близько 15 см. Часто в жіночих сорочках вищих суспільних верств і навіть серед дівчат з міщан спостерігався зовсім не властивий східнослов'янському костюмові округлий шийний виріз, який досить низько спускався на верхню частину грудей. Безперечно, він був запозичений з польського й угорського костюмів. Комірці на жіночих сорочках в розглядуваний період зустрічалися рідко, переважно на півночі, на Волині, і частково на Правобережжі, а найвищі стійки (2--3 см) почали поширюватися наприкінці періоду.

У жіночій сорочці, як і в чоловічій, переважали рукава відкриті, біля кисті нічим не притримувані. Лише з XVI ст. на нарядних сорочках з пишними суцільними рукавами почали виникати шлярки -- призбирані шнурком вузькі (3-5 см) оборки-манжети а згодом, переважно у містах, -- вузькі круглі манжети-чохлі. Рукава жіночих сорочок завжди були або нормальної довжини (приблизно 50-60 см), або навіть коротшими (на 7/8). Переважання широких, просторих рукавів викликало повсюдне призбирування їх у верхній частині. При суцільних рукавах зборки утворювали біля коміра, і вони спускалися до верху рук; при вставках їх розташовували у двох місцях: біля коміра, коли збиралася сама вставка, і в місцях пришивання рукава до вставки, на плечі. Причому бажання створити м'яку, похилу лінію плеча зумовило спуск цієї лінії пришивання на верхню частину руки. Якщо врахувати, що таку саму м'яку округлу форму плеча надавали сорочці й суцільні рукава, можна говорити, що це «пом'якшення» плеча є характерно українським: воно надавало костюмові особливої жіночності. Шили жіночі сорочки з полотна різної якості. Іноді зустрічалися сорочки з рукавами з іншого матеріалу (наприклад, дівчата з середовища козацької старшини до нарядних сорочок пришивали рукава з серпанку). Носили сорочки завжди підперезаними з напуском на пояс. Основним оздобленням жіночих сорочок, як і чоловічих, була вишивка. Вишивали біля коміра, на вставках, на краях рукавів, розташовуючи узор у вигляді поперечних смуг. Вишивки на жіночих сорочках, особливо на святкових, були багатшими і щодо прийомів; дуже часто зверталися до мережок і вишивання гладдю білими нитками. Досить популярним було вишивання швів кольоровими нитками й обшивання кантом коміра, а іноді й краї рукавів. Істотною особливістю українських жіночих костюмів було широке застосування поясного одягу. Обгортка, плахта, запаска здавна становили обов'язковий і повсюдний основний одяг, який носили поверх сорочки. Весь український поясний жіночий одяг дуже просто драпірувався.

Незшитий поясний одяг, який підв'язували по талії шнурком чи поясом і який відомий іще в Стародавній Русі, в розглядуваний період побутував не тільки в народі, а й серед міщанства і навіть дворянства. Найбільш примітивним і дуже давнім видом поясного жіночого одягу була обгортка що являла собою ніяку -- прямокутний шматок переважно шерстяної тканини, завширшки близько 1 м,-- якою обгортали тіло нижче пояса поверх сорочки. При цьому обгортка своєю довжиною не досягала подолу сорочки приблизно на 10 см. Пілку накладали горизонтально, створюючи досить глибокий захід (звичайно, наліво), оскільки поли заходили одна на одну, переважно спереду, з правого боку. У такому вигляді обгортку підперізували окремим поясом. Для зручності в ходінні нижній кут верхньої правої поли обгортки загортали догори і підтикали під пояс. Колір обгортки переважно був чорним або червоним; носили обгортку в народі південно-західних районів як щоденний одяг. Значно більшого поширення, принаймні в центральній і східній частинах українських земель, мала плахта, відносно складна, ретельно розроблена і стала узорчатість якої уже сама по собі свідчить про тривалий її розвиток. Плахту вже у XV--XVII ст. шили з двох пілок спеціально витканої шерстяної тканини з характерним узором -- у клітинку або у вигляді шахової дошки,-- який складався з орнаментально заповнених квадратів з переважанням червоного і синього кольорів. Ці дві пілки, кожна завдовжки від 1,75 до 2 м, зшивали вздовж лише до половини, а потім перегинали навпіл упоперек шва, перекидаючи тканину через пояс. Створену таким чином незшиту подвійну спідницю підв'язували навколо талії поясом так, що розхили плахти спереду і ззаду по центру, створювали «крили». Іноді одну з пілок плахти відгортали переднім кутом догори, підтикаючи його під пояс ззаду, на зразок того, як підбирали обгортку. Довжиною плахта сягала низько, майже самого подолу сорочки. Плахта була одягом і жінок, і дівчат.

Найбільш універсальним, спільним для всіх верств суспільства і повсюдним українським поясним одягом була запаска. По суті, вона являла собою найпростіший фартушок. Прямокутний шматок тканини завдовжки 70--80 см і завширшки -- близько 50 см (одна пілка), мав угорі пришиті до кутів шнурки, якими його підв'язували по талії. Запаску робили, як правило, з чорної, синьої або червоної шерстяної тканини, переважно декорованої поперечними смугами. її надягали безпосередньо поверх сорочки спереду або і спереду і ззаду, що було характерно для західної частини українських земель і Подніпров'я. Коли запаску надягали спереду і ззаду, поміж пілками з боків утворювалися просвіти, через які виглядала сорочка. Проте, безперечно, вже тоді, принаймні з XVI ст., запаску носили і з плахтою, прикриваючи нею передній розхил плахти. Таким чином, запаска ставала звичайним вузьким фартушком, який носили не тільки в народі, а й серед заможних груп міського населення, і не тільки в будень, а й у свято. У вихідних костюмах шерстяну тканину такого фартушка нерідко заміняли цупкими узорчатими бавовняними тканинами, тонким полотном і навіть шовком. Зшиту спідницю в українському костюмі XVI--XVII ст. носили майже винятково жінки з середовища верхівки українського суспільства. В нарядному костюмі їх робили розширеними донизу, завдовжки до ступень, і пришивали до щільно прилягаючих ліфів, які мали неодмінні досить глибокі декольте (що широко відкривали сорочки), вузькі довгі рукава; ліфи застібалися або шнурувалися спереду. Такі спідниці й ліфи шили з дорогих привізних тканин: штофного шовку, атласу, парчі. У народному костюмі зшиті спідниці траплялися лише в Галичині.

Повсюдне застосування поясного одягу викликало запровадження в українських жіночих костюмах поясів. Ці пояси, однак, мало чим відрізнялися від чоловічих і побутували у двох основних типах. Для підперізування сорочок і підв'язування плахт застосовувалися прості ткані пояси-крайки завширшки від 3 до 5 см, або іноді (наприклад, на Закарпатті) -- вузькі шкіряні пояси з мідними бляшками. Декоративного призначення вони не мали, оскільки переважно їх майже зовсім не було видно. Обгортки, частково запаски, а також верхній одяг, підперізували довгими (3 м) і широкими (20-30 см) шерстяними поясами з кольорової тканини (червоної, зеленої, синьої і чорної) з поздовжніми смугами і бахромою на краях.

Ці пояси зав'язували по-різному: то ззаду, то з боків, часто створюючи банти з довгими звисаючими краями, а коли підперізували верхній одяг, -- краї заправляли всередину. Дорогі золототкані середньої ширини пояси в жіночих костюмах верхівки тогочасного українського суспільства зустрічалися значно рідше, ніж у чоловічих, оскільки дуже поширене застосування запасок-фартушків, підв'язаних шнурком, виключало використання таких декоративних поясів. На верхньому одягові у цих колах, на відміну від народних мас, поясів майже ніколи не носили.

Жіночий верхній плечовий одяг.

Давньоруське коріння мала також спільність чоловічого і жіночого верхнього плечового одягу. Повсюдно у жіночому верхньому одягові простежуються чоловічі форми, іноді без ніяких відхилень. Так, наприклад, універсальна жіноча свита нічим не відрізнялася від чоловічої, хіба що часом була довшою, нерідко спускалася до ступень (мал. 22 в). У масі ж народу жіночу свиту шили коротшою, без коміра або з невеликою (3 см) стійкою, з заходом наліво, з домотканого сукна білого або темних кольорів і підперізували широким поясом, краї якого заправляли. Вона майже цілком відтворювала чоловічу свиту. Серед дворян, козацької старшини і заможних міщан її носили переважно розстебнутою або закріпленою аграфом на талії (тобто непідперезаною); в більшості випадків вона мала нижчий трикутний виріз і комір, як правило, шалевий, а на рукавах -- високі обшлаги-закоти з розтрубами і розрізами внизу. Шили такі свити-капоти з кольорового сукна, шовку, бархату і парчі, в тому числі орнаментованих тканими або вишитими рослинними розводами, а також (пізніше) -- і з китайки з вибивним узором. Дуже часто комір і обшлаги виготовляли з іншого матеріалу або облямовували хутром. Нічим не відрізнявся від свити й жіночий жупан, бо, на відміну від чоловічого, його кроїли не з «рясами», а з такими самими, як у свит, «вусами». Крій з «рясами» в жіночому одягові в той період взагалі не зустрічався, зате приталеність (перехват) була чіткіше виявлена.

З додаткового верхнього одягу в народних жіночих костюмах були ще овчинні некриті, прямого крою кожухи, які теж нічим не відрізнялися від чоловічих. Серед вищих верств носили криті сукном, китайкою, а іноді й шовком неприталені просторі хутряні шуби з відкладними шовковими комірами й довгими рукавами. їх часто надягали не в рукава, а наопашки. Більш легким додатковим верхнім жіночим одягом був також і кунтуш з довгими рукавами з розрізами, але теж без «ряс», із «вусами».

Киреї і делії в жіночих костюмах, як правило, не побутували. Навпаки, два основні види короткого верхнього одягу, дуже характерного для чоловічих костюмів західних, особливо гірських районів, а саме -- безрукавий кептар і рукавний сердак -- жінки носили здавна. При цьому жіночі безрукавки часто шили з сукна, і тоді їх називали лейбиками. Керсетки -- коротке приталене українське жіноче верхне вбрання -- виникли значно пізніше, лише на початку XIX ст. З плащоподібного верхнього одягу, аналогічного чоловічому, жінки носили тільки гуглю і гуню (в гірських районах).