Визначення місця давньослов'янських елементів в українському народному одязі

Декор жіночого верхнього одягу відрізнявся від декору чоловічого одягу в основному лише розмаїттям і багатством способів оздоблення. Однак вживали ті самі улюблені прийоми: вишивки, шиття золотою ниткою, позументом і галуном, гаптуванням шнуром, аплікації; щоправда, петлиць на жіночому одягові не зустрічалося. Декором неодмінно підкреслювали перехват у талії як уздовж лінії підрізу, так і по верху складок, створених вставленими клинами.

Взуття, зачіски, прикраси та головні убори

Українське жіноче взуття в XV--XVII ст. обмежувалося трьома основними видами: постолами, чоботами і туфлями. Постоли -- найбільш поширені серед трудового народу, були особливо характерні для гірських районів Карпат. Від чоловічих нічим не відрізнялись. На Закарпатті при них надівали короткі, до литок, шерстяні панчохи-капчури. Чоботи, здебільшого чорні, у своєму щоденному народному варіанті також цілком повторювали чоловічі. Дещо відрізнялися лише нарядні сап'янці, пошиті з червоної шкіри. Вони мали високі (5--6 см) каблуки, підбиті мідними підківками, а в заможних колах - ще й виведені на задниках кольорові узори. Власне жіночим взуттям були тільки туфлі, які побутували переважно серед багатих верств суспільства. Шили їх із шкіри (рідше -- з сукна і бархату) у формі сучасних полуботинків із загостреними носками, на середніх каблучках. Туфлі надівали як на босу ногу, так і на шерстяні короткі, до колін, пошиті панчохи. На північних українських землях селянки носили личаки з онучами. Звичай ходити влітку босоніж серед жінок з народу був більш поширеним, ніж у чоловіків.

Прибирання голів жінок у розглядуваний період було досить різноманітним і залежало, насамперед, від існуючої спільної для східних слов'ян, дуже давньої традиції, за якою заміжні жінки цілком прикривали волосся, а дівчата носили його відкритим. Щоправда, цієї традиції дотримувались не скрізь. Наприклад, у деяких районах Закарпаття спостерігалися випадки, коли заміжні жінки носили волосся частково відкритим: його випускали з-під головного убору з боків (у вигляді кісок і пасом) і ззаду. Крім того, у кінці періоду під впливом польських зразків жінки з вищих верств повсюдно випускали частину волосся з-під головного убору. Проте відступи від правила не порушували сталості цієї багатовікової традиції.

Українські дівчата завжди носили волосся відкритим, розчесаним спереду на центральний проділ. Найпоширенішою зачіскою, успадкованою від давньоруського періоду, було вільно розпущене довге волосся. Поряд з такою зачіскою, дуже часто заплітали коси, у більшості випадків дві, рідше (і пізніше) -- одну. У будні, під час роботи, коси укладали навколо голови вінком а в народному святковому костюмі випускали на спину або на груди. При цьому в коси нерідко вплітали золоті й срібні нитки або обвивали їх вузькими смужками кольорової тканини. На Правобережжі біля основи коси часто прикріплювали кілька вільно звисаючих стрічок, точніше смуг кольорової узорчатої тканини. Іноді частину переднього волосся спускали трохи на чоло (по обидва боки проділу), створюючи напуски, кінці яких, затуляючи частину вух, підкладали під основу кіс.

Звичайним щоденним головним убором дівчат була смуга тканини або орнаментальна стрічка навколо голови, яку зав'язували вузлом ззаду або спереду, але завжди так, що волосся на тім'ї лишалося відкритим. Хусток і косинок тоді ще не носили. Нарядним головним убором були віночки з квітів, колосків, ковили і листя, їх виготовляли як із живих, так і з штучних квітів, серед яких особливо популярними були мак, чорнобривці, мальви, волошки. З цих віночків створювали складні й досить високі весільні головні убори, укріплені на твердих обручах і щедро прикрашені не тільки квітами, а й пір'ям, стрічками, намистом тощо. На Закарпатті до нижньої частини такого віночка прикріплювали ще й дротяний обід або ремінець з підвішеними до них мідними монетами та бляшками. Заміжні жінки за давньою традицією збирали все волосся й укладали його навколо голови заплетеним у крутень або, рідше, скручували ззаду вузлом. Часто волосся, поділене на два пасма, намотували навколо луб'яного або мотузяного кільця, яке розташовували зверху на голові, іноді ще й повиваючи його серпанком. Поверх укладеного таким чином волосся надівали, як і в усіх східних слов'ян, неодмінний очіпок, аналогічний давньоруському повойнику. Призбираний і зав'язаний ззаду шнурком на притримці, очіпок щільно прилягав до голови. Дуже часто під очіпок (особливо коли його надівали без кибалки) підкладали твердий каркас із лубу або шкіри, який надавав цьому головному уборові дуже різноманітних форм. Такі очіпки були досить високими і нагадували російські кички або кокошники. Побутували очіпки округлої і напівяйцовидної форми, циліндричні, розширені вгорі, і навіть сідловидні. їх нерідко призбирували в складки у поздовжньому й поперечному напрямках. Шили очіпки з найрізноманітніших матеріалів -- полотна, шовку і навіть з парчі, оскільки носили їх в усіх соціальних верствах суспільства. Поверх очіпків, а іноді й просто поверх волосся, укладеного з кибалкою, надівали святкову намітку. Не менш давня і теж типово східнослов'янська, як і очіпок, намітка являла собою аналог давньоруського убруса -- російського так званого рушникового головного убору. Прямокутний шматок білого полотна приблизно 60--70 см завширшки і 1,5--2,5 м завдовжки, намотували навколо голови різними способами, але майже завжди так, хцоб вузол, який його скріплює, був ззаду і закінчувався довгими, майже до подолу одягу, кінцями. Подекуди один з кінців намітки пропускали попід підборіддям. Кінці наміток оздоблювали гаптованими й вишитими узорчатими поперечними смугами.

Особливе місце серед українських жіночих головних уборів посідали шапки. Найбільш популярним видом шапок був кораблик, улюблений у колах дворянства, козацької старшини і багатих міщан уже з XVI ст. Кораблик мав невисокий округло видовжений наголовок із шовку, бархату або парчі і борти (околиш) -- з боків більш низькі, що щільно прилягали до наголовка, а спереду та ззаду високо піднімалися загостреними лопатями, часто роздвоєними у вигляді ріжків. Такий околиш робили завжди з іншого матеріалу -- з темного бархату або сукна, а також із хутра. До кораблика іноді прикріплювали стрічки, які ззаду звисали на спину. Взимку носили також і звичайні плоскі круглі шапки з хутряними околишами. Хоча начіпними прикрасами в українському (навіть і жіночому) костюмі не захоплювалися, проте намисто на шиї було досить різноманітним і типовим. Традиційним вважалося намисто з нанизаних на шнурок або нитку різнокольорових кульок з каміння, скла і металу. Дуже широко побутували і коралі (природні і штучні). Намистинкам надавали не тільки круглої, а й циліндричної та бочкоподібної форм, а також форми призми. Часто зустрічалося намисто з кількох разків. Робили намисто і за східними зразками -- з монет, мідних хрестиків, бляшок і ланцюжків. На західних землях з багатьох разків намиста і бісеру жінки плели суцільні, досить широкі нагрудні наплічники -- силянку, виводячи на ній прості кольорові геометричні узори. Сережки були менш поширені і здебільшого прості: у вигляді металевих кілець або півмісяців, а також грушовидні. Траплялися й прикраси для головних уборів (наприклад, наскронні пучки з гусячого, качиного чи курячого пір'я). У горянок Карпат побутувало оригінальне оздоблення -- уплітки, що являли собою досить товсті шнури з конопляної куделі. Обмотані шерстю (звичайно червоною), їх прикріплювали ззаду до дівочих віночків так, що вони звисали низько на спину. Іноді внизу вони мали великі китиці.

Висновок

Отже, основні елементи українського народного одягу за своїм походженням були давньослов'янськими; їх можна розпізнати за такими компонентами, як тунікоподібні сорочки, поясний стрій у вигляді прямокутної смуги тканини (опинці, горботки) або вузької орнаментованої запаски, вузькі полотняні чоловічі порти. Давньослов'янські елементи виявляються і у верхньому одязі типу гуні, манти та опанчі, дівочих вінках, рушникоподібному жіночому головному уборі, домотканих поясах та ін. Вони певною мірою збереглися й у орнаментиці вишивок та художньому ткацтві: стилізовані мотиви тваринного орнаменту, ромб з гачками, який у давніх слов'ян уособлював родючість тощо.

Генетичний зв'язок народного українського вбрання з культурою Давньої Русі простежується й за іншими джерелами. Так, археологічні матеріали, що стосуються другої половини І тисячоліття н. е., засвідчують, що на території Дніпровсько-Дністровського межиріччя вирощували льон та коноплі, на базі землеробства розвивалось скотарство, постійним заняттям було й полювання на диких звірів. Отже, рослинні волокна та продукти тваринного походження були основною сировиною для тканин.

Одночасно археологічні та писемні пам'ятки засвідчують майнову та соціальну диференціацію східнослов'янського суспільства. Йдеться про численні скарби (коштовності й монети), поховання, що містили, зокрема, речі, які були ознакою влади або високого стану (гривни, поясні набори, персні, коштовну зброю). Ці прикраси декорувалися багатим орнаментом. В "Слове о богатом й убогом" (XII ст.) багатий ходить "в паволоце й в кунах, а убогий руба не имать на телесьі", у першого нога в "червлене сапозе", а в другого -- "в личницьі".

Незважаючи на феодальну роздробленість та ординську навалу, що гальмували загальний розвиток давньоруської культури, традиції Київської Русі продовжували відігравати важливу роль у наступні епохи. Водночас давалися взнаки інтегративні культурні процеси, які сприяли, зокрема, формуванню народного вбрання.

Так, одяг населення Правобережної України зазнав деякого впливу польсько-литовської культури, який особливо був відчутний з переселенням польського населення на Поділля. Носіння одежі регламентувалось спеціальними законами, виданими польським урядом. Зокрема, навіть заможному міщанству не дозволялось носити шляхетський одяг; якщо ясновельможні пани носили яскраво-червоні кунтуші та жупани, то дрібна шляхта -- лише сірого кольору тощо. Але городяни все ж мали змогу пишатися своїм вбранням, його тканиною та кроєм з послабленням дискримінаційних законів. Інколи костюм української міщанки міг бути багатшим, ніж у польської графині.

Література

костюм жупан сорочка шнурковий

1. Білан М. Стельмащук Г. Український стрій. -- Л., 2000.

2. Українське народознавство / Під ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. -- К.: Знання, 2004.

3. Вагнер Г. Канон й стиль в древнерусском искусстве. -- М., 1987.

4. К.К. Стамеров - Нариси з історії костюмів. Київ, "Мистецтво" 1978.

Размещено на Allbest.ru