Історія культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

1 тема

Культурно-історичний процес

Головним набуттям французького і німецького Просвітництва XVIII ст. в галузі осмислення культури стало висування на перший план її історичних параметрів. Самі терміни "просвітництво", "просвіщати" (когось) передбачали розділення на того, хто знає істину і повідомляє її іншим, і тими, хто її сприймає і засвоює. Якщо раніше мова йшла про автономний, суверенний і рівноправний суб'єкт, який вдосконалював свій розум і усвідомлював власні інтереси, опираючись на власні сили, то у XVIII ст. головним є вже поширення здобутих істин. У вченнях французьких просвітників про людину підкреслювалася роль виховання, але під ним розумівся ввесь сукупний вплив середовища, охоплюючий умови життя, порядки, звичаї, думки тощо. Ця концепція знайшла прояв у творчості Гельвеція, який доводив, що виховання повністю формує людину., а отже, на відміну від вічного і незмінного розуму "Середовище" завжди історично та регіонально різне.

У філософії XVII ст. питання про культуру як історичний феномен, про історію культури та історичні культури в якості теоретичного питання не виникало, хоча, звичайно, факти історичної багатоманітності моралі, звичаїв, мистецтва, вірувань були самоочевидні.

Історичний процес почав розумітися як постійне наближення до торжества розуму. Переконаність у необмежених можливостях наук і перетворення свідомості людей шляхом просвітництва стала основою просвітницьких концепцій суспільного прогресу. Сприйнявши від соціальної філософії XVII ст. основні категоріальні опозиції "природне-штучне", "розумне-нерозумне", "суще-належне", французькі просвітники перетлумачували їх значення та зв'язки. "Природне" (як от людина, мораль, право, релігія, суспільний порядок) - це те, що відповідає природі людини і співпадає з розумним та правильним, тобто належним. Йому протистоїть все не-природне, не-розумне і не-належне як протирозумне, викривлене і неправильне. У центральному для новоєвропейської філософії понятті "природного розуму" відбулося злиття природності та розуму, котре й породило специфічний для французького Просвітництва варіант нормативності в стосунку до суспільства та історії.

Сенсом діяльності просвітників став суд над історією і суспільними порядками з позицій розуму, критика всього нерозумного і неприродного, того, що було і є, але бути не повинне і тому підлягає вилученню. Ці мислителі знали насправді тільки один прогрес і одну цивілізацію - свою власну.

Напиклад, Ж.-Ж. Руссо піддав такій критиці всі існуючі в його часи цивілізацію як "зібрання штучних людей", науку і мистецтво, віддаючи явну перевагу доцивілізаційному "природному" станові людей. Проте він визнавав незворотність історичного процесу, неможливість повернення у доцивілізаційний стан, бо тої відпочаткої "природи людини" вже давно нема. Цивілізація повністю змінила всю сутність людини, починаючи з тілесної організації, потреб, здібностей і закінчуючи його чуттями та поглядами. Отже, Руссо першим сформулював висновок про історичний зміст сутності людини, відмінний від трактування про універсальну, вічну та незмінну "природу людини".

Праці Й.Г. Гердера, і в першу чергу його "Ідеї до філософії історії людства", можуть розглядатися як підсумок філософії культури XVIII ст. в її історичному вимірі. Згідно з Гердером, саме культура відрізняє людину від тварин і становить її специфічну сутність. Культура є породженням людини в історичному процесі і результат цього процесу. Культура надбудовується над органічною природою людини і тому "надприродна". За своїм змістом культура не тільки розум і мислення, а сукупність людських вмінь ("людина з голови до п'ят втілена вдатність, знаряддя, яке стало живим тілом"). Саме культура формує людину в людині, людина всьому навчається від інших людей, а не добуває вміння і навички із самої себе. Передання культури передбачає історію, історія стає історією культури, а філософія історії - філософською теорією культурно-історичного процесу.

Гердер поділяв загальнопросвітницьку віру у суспільний прогрес від нижчого до вищого, але він віддавав пальму першості в цьому не розуму і пізнанню, і не розвиткові наук, а для нього більш важливим було практичне та емоційне життя людей. Зміст і цілі історичного прогресу, за Гердером, полягають у розвитку гуманності, і цей процес здійснюється всіма людьми і всіма формами культури як самовиховання і що зародки гуманності у вигляді почуття людської солідарності, прагнення до комунікації і взаємодопомоги глибоко закорінені у потребах і у здібностях кожної людини на усі часи. Загальний закон природи - "перетворення хаосу у світовий порядок (лад, космос)" - панує також і в історії, і здійснюється він культурою.

Отже, здійснене мислителями XVIII (перш за все Руссо, Віко і Гердером) відкриття історичного виміру культури і філософське осмислення історії культури надало новий поворот теоріям виховання, вдосконалення людини і одночасно привело до перегляду фундаментальних основ, властивих філософії великих метафізичних систем.

Философия истории - раздел философии, связанный с интерпретацией исторического процесса и исторического познания. Под всемирной историей в самом общем смысле понимают весь процесс социального развития человечества. Однако в исторической науке понятие истории ограничено, с одной стороны, выделением бесписьменной пред-истории, а с другой стороны - настоящего (20-30 лет - период активности ныне живущего поколения), в котором конкретно-исторические процессы имеют незавершённый характер и потому не могут быть адекватно реконструированы. Пред-историю изучают культурологи и антропологи, настоящее - политологи, социологи и также культурологи.

Историческое познание обладает важной спецификой даже по отношению к социальному познанию в целом. Дело в том, что история изучает общество прошлых эпох, т.е. имеет в качестве предмета нечто бывшее (и поэтому относящееся к бытию), но уже исчезнувшее в своей определённости, т.е. не обладающее существованием. История - это как раз не «ставшее бытие» (Гегель), а отсутствующее. Поэтому истина в исторических науках не может быть получена при сопоставлении наших представлений о событии с самим событием. Историческое событие, а значит, и история - всегда предмет реконструкции, и сравнивать меж собой мы можем только эти реконструкции.

В процессе реконструкции историк опирается лишь на следы ушедших в небытие («в историю») обществ, которые можно разделить на источники, в знаковой форме отражающее сознание этих обществ, и артефакты, отражающие их подручно-предметную реальность. При этом история реконструируется только в том случае, если имеются источники - разного рода культурные тексты. Бесписьменные эпохи принято, как уже говорилось, называть пред-историей. В результате в историческом познании не столько историческое сознание зависит от исторической реальности, сколько историческая реальность реконструируется в зависимости от формы исторического сознания. Заметим, что это налагает на историка ни с чем не сравнимую ответственность за результаты своей работы и их применение.

Философия истории как особая дисциплина оформилась только в XVII веке, когда была преодолена противоположность истории и философии, получив свое название с легкой руки Вольтера. Античная культура не испытывала острого интереса к истории, не рассматривала её как особую реальность, понимая бытие прежде всего как природу, прекрасный и вечный космос. История представлялась простой последовательностью событий, которая носит или нисходящий от «золотого века» характер (Гесиод, Сенека), или - по аналогии с природными циклами - характер круговорота (Платон, Аристотель). Христианство - это важный этап на пути становления исторического сознания. История имеет начало - сотворение мира, она движется линейно через ряд исторических событий, главным из которых является пришествие Христа, и завершится Страшным судом. Это и есть конечная цель истории, конец света и земной жизни, учение о котором получило название эсхатологии. Движущие силы истории - Провидение, воля Бога, которая ведет человечество к заранее предустановленной цели, находящейся за рамками действительной истории. Усмотрение причин исторического движения, его конечной цели делает христианское понимание истории телеологичным. Поскольку история - это только отражение сверхвременных и сверхъестественных реальностей, то она имеет сакральный характер.

Только в эпоху Возрождения начинают рассматривать историю как реальность самостоятельную, а философы Просвещения противопоставляют христианской эсхатологии учение о прогрессе. Эта идея порождена успехами наук, общим ускорением социального развития, надеждами на разумное устройство человеческого общежития в будущем. Оптимистическая уверенность в безграничных возможностях совершенствования человеческого общества отличает всех ведущих мыслителей XIX века. Это и Кант, веривший в установление вечного мира, и Гегель, связывавший прогресс с ростом свободы, и Спенсер, дополнивший идею прогресса идеей порядка, и Маркс, предсказывающий наступление коммунизма как результат действия объективных законов.

Философию истории следует отличать от историософии. Последняя представляет собой религиозно-мифологический, а не системно-рациональный способ осмысления истории. В основу историософских концепций, как правило, кладется идея, находящаяся вне истории, часто чуждая, противостоящая ей. Таково деление истории на три царства по Иоахиму Флорскому. Он выделяет царства Бога Отца, Бога Сына и Святого Духа. Здесь основанием периодизации выступает тринитарный догмат и его содержание. Сугубо мифологические основания имеет концепция «блуждающего царства», превратившаяся в России в теорию трех Римов. Исторические взгляды русских религиозных философов также являются историософскими. Так, Вл. Соловьев смотрел на историю человечества с точки зрения христианской эсхатологии, усматривая истоки и цели истории вне ее самой и надеясь на складывание «всемирной теократии».

Можно выделить несколько философских и научно-философских подходов к анализу исторического процесса.

I. Формационная теория. Формационная теория была разработана К.Марксом и Ф.Энгельсом. Изначально она предназначалась для анализа и прогнозирования истории народов Европы, и, применяемая к неевропейским народам, дает сбои. Сами авторы прекрасно понимали это, выделяя наряду с формациями т.н. «азиатский способ производства».

Понятие общественно-экономической формации охватывает все стороны жизни общества. В основе каждой ОЭФ лежит определенный способ производства. Сущность каждой формации образуют взятые в совокупности отношения по поводу производства и распределения материальных благ - производственные отношения. Производственные отношения образуют базис, которому соответствует политическая и идеологическая надстройка.

Развитие ОЭФ идет в процессе борьбы двух основных антагонистических классов, один из которых является собственником господствующего на данный момент средства производства (труда - в рабовладельческом обществе, земли - в феодальном, капитала - в буржуазном) и эксплуатирует труд другого, непосредственно занимающегося производством (рабы, крепостные крестьяне, рабочие). В результате классовой борьбы возникают новые классы и новые типы производственных отношений, выходящие за рамки данного способа производства. Следующая формация созревает в лоне предыдущей. Переход осуществляется скачкообразно в форме социальной революции.

Вся история предстает как последовательная смена ряда общественно-экономических формаций: первичной бесклассовой (архаичной первобытной), вторичной классовой, распадающейся на рабовладельческий, феодальный, капиталистический и социалистический способы производства, третичной коммунистической, также бесклассовой. Первобытное общество является бесклассовым, но именно в нем возникает институт частной собственности, который и становится основанием эксплуатации и социального расслоения. Три следующих формации являются классовыми и антагонистическими. Непосредственные производители в них лишены собственности на средства производства и в той или иной мере отчуждены от результатов своего труда. Социалистическая ОЭФ возникает после пролетарской революции. Она также носит классовый характер, но теперь собственником средств производства является сам производитель - пролетариат, подавляющий остатки эксплуататорских и более архаичных классов. Социализм - переходная ступень к совершенно бесклассовой коммунистической ОЭФ. Как известно, прогностическая часть формационной теории себя не оправдала.

Таким образом, теория ОЭФ является теорией направленного линейного прогресса человечества. Коммунизм фактически означает конец истории, и это - важнейший аргумент против марксизма, ибо история может остановиться только с гибелью человечества. Тем не менее, теория ОЭФ является высокоэффективной при исследовании европейской истории и истории первобытного общества.

II. Цивилизационный подход. Возник в России в середине XIX века (Н.Я.Данилевский, «Россия и Европа», К.Н.Леонтьев, «Византизм и славянство») и распространился в Европе первой половины ХХ (О.Шпенглер, «Закат Европы», А.Тойнби, «Постижение истории»). В его основе лежит идея видовой, а не родовой определенности человека (Данилевский). Получается, что можно говорить о развитии не человечества в целом, а только отдельных культурно-исторических типов, неких суперэтносов, говоря языком Л.Гумилева. Культурно-исторические типы и возникающие на их базе цивилизации не сопоставимы между собой, и потому само понятие исторической динамики применимо лишь к их внутреннему развитию. Леонтьев заложил основы органистического понимания развития цивилизации, выделив периоды начальной простоты, цветущей сложности и смесительного упрощения-разложения - по аналогии с жизнью организма. Однако оба русских мыслителя оптимистически смотрели в будущее и надеялись, что период расцвета русской цивилизации (славянской у Данилевского, византийской у Леонтьева) - впереди.

Европейские мыслители, наоборот, сделали акцент на процессах гибели цивилизаций. Причина тому - в кризисе их родной европейской цивилизации, втянувшей человечество в череду мировых войн и революций. Шпенглер вообще придал понятию «цивилизация» негативный смысл, оценив его как период упадка и гибели, по сравнению с культурой как периодом развития и расцвета. Развитие культурно-исторического типа по-прежнему мыслилось органистически, но стало двухфазным (подъем - упадок).

Концепция Тойнби содержательнее, так как основана на богатейшем фактическом материале. Тойнби выстраивает теорию развития цивилизации, в которой решающую роль играет творческое меньшинство, элита, находящая ответы на вызовы среды. Если найденный ею ответ адекватен выводу, то внутренний и внешний пролетариат (то есть основная масса населения и зависимые этносы) выполняют ее, если нет - в результате внутреннего восстания и внешних ударов разрушают цивилизацию.

Все сторонники цивилизационного подхода отмечали, что не каждый этнос способен основать цивилизацию. Творцы истории немногочисленны, большинство этносов выступает как этнографический материал, обогащающий основания главного культурно-исторического типа, но не изменяющий их. Некоторые этносы - «бичи божьи» играют только разрушительную роль.

Цивилизационный подход так и не сумел решить две проблемы. Во-первых, так и не дана общепринятая типология цивилизаций. Их насчитывают от 8 до 26. Во-вторых, мало исследован процесс возникновения цивилизаций.

III. Линейно-волновые концепции. Ограниченность обоих подходов попытался преодолеть К.Ясперс («Истоки и цель истории»). В своей концепции он сочетает периоды раздельного развития человечества с периодами единой истории. Он выделил следующие этапы: доисторическое время, время великих империй древности, осевое время, научно-техническую эпоху. В доисторическое время человечество развивалось по схожим путям, но не скоординировано, контакты носили случайный и часто трагический характер. Поэтому, когда возникают великие империи древности, они оказываются агрессивными замкнутыми мирами с несопоставимыми культурами. Все меняет осевое время, когда человечество совершает интеллектуальный прорыв к осознанию своего единства. Форма этого прорыва - появление философии и создание мировых религий, подкрепляемые регулярными контактами культур (8 век до н.э. - 2 век н.э.). Однако начало технической эры (15 век) снова поставило осознание единства под удар. Началась новая доисторическая - техническая эпоха, характеризующаяся разрывом между реальным единством человечества и отсутствием его осознания. Она должна привести к формированию новых замкнутых империй, а затем - к новому осевому времени.

Несколько иную линейно-волновую концепцию разработал А.Вебер.

IV. Концепции стадий экономического роста. В принципе, являются линейными. Их главная задача - исторически осмыслить современный этап в развитии общества. Впервые подобную концепцию сформулировал Д.Белл, но наиболее разработанной является концепция Элвина Тоффлера. История человечества укладывается Тоффлером в рамки трех больших периодов, выделяемых по характеру производственной деятельности людей и определяемых ею институтов:

«Первая волна» (аграрное или традиционное общество), не знающее индустриального производства культурных благ. Главные институты - церковь и армия. Характерен традиционный тип культуры, основанный на господствующей форме религии.

«Вторая волна» (индустриальное общество), основанное на массовом производстве культурных благ. Главный институт - промышленно-финансовые корпорации. Характерна массовая культура.

«Третья волна» (постиндустриальное общество) характеризуется следующими признаками, сформулированными впервые также Д.Беллом:

1) создание экономики услуг;

2) доминирование слоя научно-технических специалистов;

3) центральная роль теоретического знания как источника нововведений и политических решений в обществе;

4) возможность самоподдерживающегося технологического роста;

5) создание новой «интеллекутальной» техники.

Доминирующую роль в социальном устройстве этого периода играют университеты. На смену массовой культуре приходит бесконечное индивидуальное технологическое творчество.

«Волнам» предшествует архаичное общество, основанное на присваивающем типе хозяйства.

V. Когнитивно-ценностные модели. Такой взгляд на историю предполагает, что основой ее развития является либо эволюция познавательного отношения к миру, либо ценностного.

Первый тип представлен «законом трех стадий исторического развития» О.Конта. Человечество, по Конту, проходит в своем развитии теологическую стадию, когда явления мира объясняются исходя из сверхъестественного начала и сверхъестественным образом, метафизическую стадию, когда мир начинают объяснять из себя самого, но делают это умозрительным образом, и позитивную стадию, когда способом познания мира становится экспериментальная наука.

Ценностную модель исторического процесса выдвинул П.А.Сорокин. История - это смена трех типов культур (идеациональной, идеалистической и чувственной), каждая из которых обладает своей собственной философией, искусством, религией, политическими и экономическими организациями, формирует собственный тип личности. Причем в смене этих культурных типов нет никакой хронологической последовательности. Идеациональная культура - это брахманизм, буддизм, греческая культура с VIII по VI века до нашей эры и весь средневековый европейский период, когда единственной ценностью выступает Бог, сверхчувственный и сверхразумный. Искусство этой культуры не предназначено ни для славы, ни для рынка, ни для наслаждения, оно просто, аскетично, традиционно и духовно. В идеалистической культуре реальность частично сверхчувственна. Её выражает поучающее, облагораживающее, патриотическое искусство Греции V века до нашей эры (Фидий, Эсхил, Софокл, Пиндар). Когда искусство лишается религиозных, моральных и гражданских ценностей, становится развлекательным, потребительским, гонится за сенсациями, смакует патологию, наступает время чувственной культуры. Эта эпоха началась в XVI веке, а в середине XX века наступил её закат. Этим объясняются, по мнению П. Сорокина, все кризисные явления нашего времени; войны, революции, жестокость, агрессия, общая конфликтность и нетерпимость.

Нетрудно заметить, что логика истории у Конта имеет прогрессирующий характер, а у Сорокина - регрессирующий.

VI. Мир-системный анализ. Наиболее ярко представлен в работах И.Валлерстайна и его последователей. Его специфика - в опространствлении истории, рассмотрении каждой культуры в геоисторическом плане, в котором общество неотрывно от той среды, в которой оно живет.

Основной единицей геоисторического анализа у Валлерстайна являются исторические системы, которые могут существовать в двух основных формах: мини-систем и мир-систем, последние дифференцируются им на мир-империи и мир-экономики. Вообще, ключевое для И. Валлерстайна понятие «мир-системы» восходит к соответствующим идеям Ф. Броделя, а именно, концепции «мир-экономики». Мир-экономики, по Броделю, существуют поверх политических, культурных и религиозных границ характеризуясь тремя признаками: 1) они занимают определенное географическое пространство, границы которого могут колебаться; 2) в них всегда присутствует некий полюс, центр тяготения или экономическая столица; 3) вокруг этого центра образуются концентрические зоны: вокруг центра (или ядра) располагаются области «срединной зоны» полупериферийного типа, далее ближняя и дальняя периферия и, наконец, внешнее пространство. Классическими примерами устойчивых мир-экономик является Средиземноморье, Индия, Россия, Китай.

Развивая концепцию Ф. Броделя дальше, И. Валлерстайн предлагает использовать более широкое понятие «мир-системы», при этом мир-экономика является лишь одним ее вариантом, наряду с мир-империями.

Первый вариант исторических систем, мини-системы, представляют собой пространственно небольшие, относительно кратковременные и культурно-однородные локальные образования, господствующей логикой развития которых является взаимный обмен различными благами. Мини-системы основывались на присваивающей экономике и были очень неустойчивой формой развития, постоянная гибель которых, возможно, была следствием экологических бедствий или демографического роста. После перехода к производящей экономике в ходе сельскохозяйственной революции появилась возможность возникновения более значительных и устойчивых образований, - мир-систем, которые охватывали более широкие пространственно-временные границы.

Наиболее общим и распространенным вариантом мир-систем в докапиталистическую и раннесовременную эпоху являлись мир-империи - широкие политические образования, которые отличались многообразием культурных кодов и которые в периоды экспансии разрушали и/или поглощали более слабые мини-системы и мир-экономики, и «высвобождали» их в периоды «сжатия» или упадка. Основной логикой системы являлось взимание военно-политическим центром ренты-налога (или дани) с локальных непосредственных производителей (в основном сельских общин) и его последующее административно-бюрократическое перераспределение.

Мир-экономики, в отличие от мир-империй, представляют собой прежде всего объединенные экономические цепи производства, которые существуют поверх многочисленных политических границ. Мир-экономики интегрируются скорее экономически, чем политически: в отсутствие централизованного контроля экономические агенты обладали большей свободой в накоплении богатств. А политические образования внутри мир-экономики способствовали разделению труда и неравному распределению в масштабах всей системы. Основная логика мир-экономики заключается в том, что аккумулируемая прибыль распределяется неравномерным образом в пользу центра, а не периферии системы, т.е. тех, кто способен достигнуть различных видов временных монополий в рыночных сетях.

И.Валлерстайн подчеркивает, что мир-экономики были всегда неустойчивыми и хрупкими образованиями, которые в докапиталистическую эпоху, как правило, поглощались или трансформировались в мир-империи. Скорее всего, наступление и откат как мир-империй, так и альтернативных им мир-экономик, носил циклический характер и тенденция к политической централизации сменялась обратной тенденцией к децентрализации (и подъему частнохозяйственных сетей рыночного обмена).

Одним из важных аспектов мир-системного анализа является акцент на волновой природе развития исторических систем, которая выражается в исторической динамике циклических ритмов и вековых трендов. Важнейшим циклическим ритмом является т.н. кондратьевский цикл, который длиться в среднем 45-60 лет и состоит из двух фаз: расширения (А-фаза) и упадка (Б-фаза). Данный цикл отражает процесс создания крупнейших монополий (этот период образует фазу «А»), и их упадка в результате появления на рынке новых конкурентов (фаза «Б»). Вековые тренды («логистики») впервые выделены Р. Камероном и составляют период 150-300 лет. По мнению И. Валлерстайна, вековые тренды связаны с так называемыми «циклами гегемонии» тех или иных «великих держав» в капиталистической мир-экономике.

2 тема

Культурно-духовне життя стародавніх Східних цивілізацій

Істинний показник цивілізації -- не рівень багатства і не величина міст, не велика кількість врожаю, а вигляд людини, виховує країною.

Р.п. Емерсон

Епохи, як і люди, неповторні. Кожна має свій характер, тільки їй властиві риси. Відстань древніх цивілізацій від нас у часі і просторі не дозволяє в точності відтворити їхній вигляд, реально відчути подих життя, до кінця усвідомити високі духовні устремління і самі повсякденні справи колись жили людей. Проте ми прагнемо заглянути в світ старовини, щоб, зрозумівши його, краще зрозуміти себе. Стародавність манить нас, вабить своєю загадковістю і незбагненним чарівністю.

Одні цивілізації ми вивчали в курсі давньої історії: це «Дар Нілу» -- цивілізація Стародавнього Єгипту; Месопотамія -- одна з найдавніших у світі цивілізацій. Загадковий Стародавній Китай; цивілізація Стародавньої Індії, названої ще в давнину «країною мудреців»; давньогрецька цивілізація, чиї досягнення лягли в основу європейської культури; цивілізація Еллінізму, в якій як би зустрілися Захід і Схід, породивши найвищі прояви культури; Древній Рим з його особливою системою цінностей.

Інші цивілізації тісно переплітаються з історією нашої країни. Це цивілізації Середньої Азії, які зберігали культурну своєрідність і в греко-македонський епоху; самобутні цивілізації Закавказзя, які відрізнялися надзвичайною стійкістю культурних традицій. Особливе місце займала цивілізація скіфів, які не мали власної писемності, а пам'ять про них збереглася в літературних пам'ятках інших народів, в археологічних знахідках.

Світ давніх цивілізацій включає і маловідомі нам цивілізації Африки і Південної Аравії, традиції яких зберігалися багато століть і вплинули на розвиток Єгипту; цивілізації Стародавнього Ірану, Стародавнього Афганістану, Малої Азії, яка була природним мостом у передачі культурних досягнень між Європою та Азією; стародавні цивілізації Південно -Східної Азії -- регіону неповторної культури, порівняно пізно відкритої європейськими вченими і відносно мало вивченої; древнеяпонская цивілізація, і зараз вражає своєю загадковістю, яка доводить, що її культурні цінності мають достатню стійкість у часі і просторі; цивілізації Нового Світу, де представлені майже всі стадії розвитку людства.

Стародавні цивілізації при всій їх несхожості між собою представляють все ж деяку єдність, на відміну від колишніх станів суспільства і культури. Не випадково ще порівняно недавно деякі вчені навіть називали первісне суспільство «доісторичним». Зараз, коли дослідження періоду, що передував цивілізації, збагатилося новими даними, від цього визначення довелося відмовитися.

Проте виникнення і розвиток міст, писемності, ускладнення соціальних відносин наповнили історичний час якісно новим, значно багатшим змістом. Безумовно, цивілізації давнину зберігали багато з первісного суспільства, і насамперед залежність від природи, міфологічні форми мислення, культ та ритуали, орієнтовані на природні цикли. Так, в релігійних віруваннях древніх народів відбивалася зміна пір року, вмирання і відродження природи. Однак характер взаємодії суспільства з природою при переході від первісного суспільства до древніх цивілізацій суттєво змінюється. Це пов'язано з розширюються знання людей про природу, з їх прагненням повніше використовувати її багатства для задоволення потреб суспільства, з заміною споживає типу господарства виробляють.

Залежність людей від природи була все ще велика, що особливо сильно виявлялося в екстремальних ситуаціях природних лих -- повеней, землетрусів, вивержень вулканів і т. п. Треба сказати, що залежність людини від природи, від природного середовища перебування, існувала на всіх етапах людської історії . У взаємодії з природою людина поступово, в процесі праці і спілкування формувався як соціальна істота. Цей процес має своїм вихідним пунктом виділення людини з тваринного царства. У силу вступає і соціальний відбір: виживали і виявлялися перспективними ті найдавніші спільності людей, які у своїй життєдіяльності підпорядковувалися певним соціально-значущих вимогам згуртованості, взаємодопомоги, турботі про долю потомства, що формувало зачатки моральних норм. Соціально значиме закріплювалося і природним добором і передачею досвіду. Образно кажучи, людина в своєму розвитку поступово ставав на рейки соціальних законів, сходячи з колії біологічних закономірностей. В освіті древніх цівілізицій велику роль грали соціальні закономірності на тлі активної дії біологічних. Це здійснювалося в процесі праці, навички до якого постійно вдосконалювалися, передаючись від покоління до покоління, і утворюючи, тим самим, речовинно фіксовану «культурну» традицію. Процес праці починається з виготовлення знарядь, а їх виготовлення і вживання може відбуватися тільки в колективі. Лише колектив надає життєвий сенс і могутню силу знаряддям. Саме в колективі предтрудовая діяльність наших предків могла перетворитися на працю, що є вираженням соціальної діяльності та формуванням зачатків виробничих відносин.

Отже, оволодіння металами, накопичення знань і передача їх за допомогою писемності змінювали форми залежності людини від природи. Неможливо уявити собі Стародавній Єгипет або Межиріччя без іригації, Давню Грецію -- без мореплавання і морської торгівлі. Проте головним, що знаменувало перехід від первісності до древніх цивілізацій, був початок організованою виробничої діяльності людини. Цей стрибок у розвитку суспільства одержав назву «аграрної революції». І хоча на всьому протязі давнину суспільство усвідомлювало себе як частину природи, пов'язану з нею самими тісними узами, проте в період аграрної революції людина нерідко грав роль творця і творця.

Перехід від первісності до цивілізації пов'язаний і зі зміною характеру взаємодії людей у ??суспільстві, з народженням нового типу суспільних відносин, викликаних зростанням міст, зосередженням у них значної частини населення і економічної діяльності, з ускладненням соціальної структури, становленням державності, з появою нових видів діяльності, особливо у сфері управління і навчання, зі зміною способів зберігання і передачі інформації.

Для догородской бесписьменной культури первісної епохи характерна відсутність самостійних каналів передачі інформації, життєвого і виробничого досвіду: навчання необхідним господарським, промисловим і ремісничим навичкам, а також релігійному ритуалу здійснювалося в процесі безпосередньої практики. Людина була повністю занурений в діяльність, він не оцінював своїх вчинків, відчуттів. Його мислення було «нерозчленованим», він ще не міг визначити істота подій і процесів. Над усім панував звичай, який замінював узагальнені уявлення. Життя текло повільно, зміни відбувалися рідко, в самому укладі життя мало що змінювалося від покоління до покоління.

Оволодіння новими видами діяльності сприяло розвитку іншого типу свідомості і появі більш сучасних способів передачі інформації. Від людини потрібно вже не просте повторення прийнятих зразків поведінки, а роздум, аналіз власних дій і станів. Однак спочатку аналітичний тип мислення був притаманний лише частини древнього суспільства, перш за все чиновникам і вченим писарям. Люди, що управляли складним царським або храмовим господарством, планували великі будівельні роботи або військові походи, зайняті прогнозуванням майбутнього, накопиченням корисних відомостей, удосконаленням системи листа і підготовкою майбутніх вчених, не могли обмежитися автоматичним відтворенням дій за зразком, традиції, шаблону. Були потрібні нові знання, нетрадиційні способи дій.

Нові можливості зберігання і передачі інформації дала писемність. Дійшли до наших днів письмові пам'ятки старовини відкривають завісу часу і дозволяють проникнути у світ стародавніх цивілізацій.

При всій простоті досягнень древніх цивілізацій однією з найбільш складних проблем для сучасної науки залишається проблема їх правильного розуміння. Світ давнину багато в чому і досі загадковий і неясний. Його простота виявляється примарною, а глибоке проникнення в минуле ставить більше запитань, ніж дає відповідей на них.

Найчастіше при спогаді про давність ми звертаємося до Стародавньої Греції. Візьмемо за приклад афінського полководця Фемістокла. Згадуючи його, мало хто замислюється над тим, що саме напередодні Саламинского битви Фемістокл розпорядився принести в жертву богам трьох знатних перських юнаків. І нікому це не здалося жахливим або недоречним. Сама ідея акта заклання полягала в тому, що людині просто надавався статус жертви подібно жертовному тварині. До речі, якщо вже зайшла мова про жертовних тварин, хіба замислюємося ми над тим, що стародавні античні храми, включаючи прекрасний Парфенон, під час жертвоприношень нагадували громадські бойні?

Стародавні цивілізації виключали чужинця і зневажали неповноправного, причому зневажали відверто і спокійно, не вдаючись до лицемірства або застережень. І в той же час саме в лоні древніх цивілізацій зароджувалися принципи вселюдського єдності і морального вдосконалення особистості, усвідомлення нею можливості вибору та відповідальності. Ці принципи утвердилися разом з появою і розвитком світових релігій, які неодмінно припускали залучення на свою сторону віруючих, свідомо вибирають цю віру, а не належать до неї за законом народження. Надалі саме світові релігії зіграли роль одного з факторів цивілізаційної інтеграції.

Саме в період стародавніх цивілізацій люди зрозуміли владу і силу ідеї, здатної перетворити поведінку людини у відповідності не з звичками та ритуалами, а з істиною. Звідси таке багатство барвистих і незвичайних деталей в біографіях борців за свої ідеї, подібних філософу Діогеном, яке відмовилося від домашнього затишку і мешкають в глиняному посуді піфоси, чи великому мудрецю Сократу, яка прийняла за вироком суду отруту, але не відмовився від того, що він вважав істиною .

У лоні древніх цивілізацій виник ідеал вірності істині, пошуку і розповсюдження її, незважаючи на страх перед насильством, готовність у крайніх ситуаціях підтвердити свою вірність істині мучеництвом або навіть смертю. Цей ідеал блискуче висловив Аристотель у своєму знаменитому вислові: «Платон мені друг, але істина дорожче».

Безсумнівно, багато чого у світі древніх цивілізацій важко усвідомити сучасній людині. Багато положень та істини, висловлені в письмових джерелах, стають очевидними лише в контексті історії, і тим не менш загадки давнини допомагають краще розуміти нашу сьогоднішню життя.

Дані новітньої науки показують, що стародавні народи перебували в постійних контактах, в ході яких йшло взаємне збагачення культур. Незважаючи на географічну віддаленість, здавна були налагоджені зв'язки Близького Сходу, Середньої Азії та Індії; вплив месопотамської цивілізації доходило до Аравії. Греки і римляни добиралися до Індії, рідше -- до Китаю, індійські торговельні колонії існували в Ірані та Єгипті. Наявність цих контактів підтверджують не тільки археологічні дані, але і результати експедицій Тура Хейєрдала на суднах, скопійованих з суден древніх єгиптян (експедиція «Ра») і жителів Межиріччя (експедиція «Тигрис»).

Виключно важливу роль у поглибленні зв'язків Заходу і Сходу зіграли походи Олександра Македонського, освіта величезної держави потім елліністичних держав і Римська імперія. У цих державах складалася самобутня культура, що з'єднала елементи різних культур в органічне ціле.

Свій внесок у становлення древніх цивілізацій внесли і кочові народи, що освоїли неозорі простори степів, а також недоступних для землеробства пустель і напівпустель. Кочівники і землероби не могли існувати одне без одного, без взаємного обміну продуктами землеробства і скотарства -- двох найважливіших елементів господарської системи древнього світу.

Фундамент древніх цивілізацій закладали не тільки представники народів з високо розвиненою культурою, але і незліченну безліч безвісних трудівників, відірваних війнами і насильством від своїх вогнищ і кинутих у каменоломні, майстерні, на поля рабовласницьких вілл і галери. Багато видатних творці давньої культури були рабами. Твори раба з Фрігії байкаря Езопа були широко відомі в Греції, вони зробили великий вплив на творчість представників набагато більш пізніх епох -- М. Лютера, Ж. Лафонтена, Г. Лессінга, І. А. Крилова. До римському рабу Теренцию сходять витоки європейської драми. І цей ряд імен може бути продовжений.

«Захід є захід, схід є схід, не зустрітися їм ніколи. Лише у підніжжя Престолу Божого в день страшного суду».

Ці рядки належать великому англійському письменнику Редьярд Кіплінг. З ними можна погоджуватися і не погоджуватися, але, дійсно, західна і східна цивілізації мають багато відмінностей, насамперед у шляхах розвитку, переходу від первісності до старовини, в культурі, ставленні до релігії та філософії.

Під східною цивілізацією мається на увазі насамперед Давня Індія, Древній Китай і Давня Японія.

Перша особливість Сходу від Заходу полягає в стійкості його цивілізації. Захід рухається вперед як би ривками. І кожен ривок (давнина, Середньовіччя і т.д.) супроводжується крахом старої системи цінностей, а також політичних і економічних структур. Розвиток Сходу, навпаки, постає як суцільна лінія. Нові віяння тут не руйнують підвалини цивілізації. Навпаки, вони органічно вписуються в старе і розчиняються в ньому.

Схід дуже гнучкий, він здатний увібрати і переробити багато чужі собі елементи. Так, за зауваженням одного з найбільших сходознавців, нашестя «варварів» (кочових племен, що жили на кордонах Китаю і переживали період розкладання первіснообщинного ладу) не тільки не знищили китайська держава, але навіть не перервали його існування … І навіть в північній частині країни, де утворилися «варварські» королівства, ці королівства дуже скоро перестали бути «варварськими», перетворившись в ті ж китайські. Корінне китайське населення цієї частини країни асимілювали прибульців і призвело їм свою цивілізацію.

Крім того, на відміну від Європи, на Сході співіснувало безліч релігій, і навіть іслам, непримиренний стосовно західного християнства, досить спокійно вживався з традиційними східними віруваннями. Таким чином, які б потрясіння не відбувалися, основи цивілізації залишалися непорушними.

Другою важливою особливістю Сходу було те, що суспільство тут з розвитком цивілізації не загубило зв'язку з природою.

Улюбленим аргументом європейських колонізаторів на користь завоювань було твердження, що вони облагодіяли людей Сходу тим, що ті були нездатні створити самі (машинами, новітнім зброєю і т.д.). Зазвичай в цьому бачать лише примітивну спробу виправдатися. Однак більшість європейців були свого часу свято в цьому переконані. Так в чому ж тут справа? Розгадка в принципової різниці психології представників двох цивілізацій.

Європейці в своєму розвитку пішли найпростішим шляхом. Своє недосконалість і слабкість перед силами природи вони почали відшкодовувати створенням громіздких машин. Вони різко виділили себе з природи, перестали відчувати себе її частиною. Більш того, природа в їх розумінні стала чимось на зразок ворога. Її треба було подолати, перемогти, поставити собі на службу. Переконавши себе, що людина є вінець творіння і все в цьому світі створено виключно для нього, європейці почали перекроювати природу на свій лад і розкрадати її багатства, не рахуючись ні з забрудненням навколишнього середовища, ні з іншими втратами. Ще б -- природа адже «не храм, а майстерня», повираженію Базарова в романі Тургенєва «Батьки і діти».

На відміну від європейців людина Сходу ніколи не втрачав зв'язку з середовищем проживання. Свої помисли він направив не на створення механізмів, що відшкодовують власну недосконалість, а на те, щоб удосконалити свої душу і тіло. Світ сприймався їм, як єдине ціле, і людина в цьому цілому не пан, а лише одна із складових частин.

Права людини: поняття та структура

Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а, з іншого -- не порушує можливостей, наданих іншим суб'єктам суспільних відносин.

Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві.

Права людини -- складне, багатоаспектне явище, пов'язане з генезою правових норм, які формулюють ці права.

Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин й традицій, характерних для тієї чи іншої країни. Вперше термін «свобода» з'явився у XXIV ст. до н.е., коли монарх Шумера встановив свободу для підданих шляхом застосування санкцій до нахабних збирачів податків та захисту від несправедливих дій людей, що мають владу. Ідея обмеження прав монарха вперше в історії людства виникла у період середньовіччя в Англії. Вона була нормативно закріплена у 1215 р. у Великій Хартії вольностей, що передбачала застосування покарань за законним вироком та за законами країни.

Петиція про право 1628 р. поклала на англійського короля певні обов'язки, що повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679 p., що вперше ввів поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканності особи, принцип презумпції невинуватості. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів у Англії, став Білль про права 1689 p., який встановив свободу слова у парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля.

Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документи США. Серед них -- Декларація прав Вірджинії 1776 p., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація незалежності США 1776 p., яка визначила перелік невідчужуваних прав людини. Основне значення мала Декларація прав людини і громадянина 1789 p., проголошена у Франції та яка визначила перелік природних, невідчужуваних, священних прав людини.

Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами і владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, набув автономії, отримав право на невтручання держави у сферу свободи особи, окреслену правом, та отримав гарантії державного захисту в разі порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії справедливості, свободи та людської гідності.

Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини, не можемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визначенні взаємодії особи і держави, їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини визначається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи патерналістичні функції. Зазначені різноманітні підходи до розуміння природи прав людини збереглися і у сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини і Австрії -- позитивістську.

Проголошення розвинутих демократичних держав правовими потребує внесення коректив до згаданих вище концепцій природи прав людини. Обмеження влади держави правами людини не повинно призводити до зменшення її ролі як у сфері надання цим правам законодавчої форми, так і у галузі охорони прав та свобод.

Отже, становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав у конституціях демократичних держав.

Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права індивіда -- це конституційні права. На це також вказує положення ст. 21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Вказане надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб'єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні ознаки, що визначають її наукову самостійність.

1. Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечити нормальне існування і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утримання від них.

2. Це можливості, що мають природний характер та належать людині від народження.

3. Це можливості, які не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави.

4. Це можливості, які залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства.

5. Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення.

При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина -- сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи суб'єкта, що має постійний політико-правовий зв'язок з певною державою. Відмінності прав людини та громадянина можемо визначити схематично.

Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що детермінуються економічними і культурними умовами життєдіяльності суспільства та законодавчо закріплюються державою. У правах та свободах:

-- відображається міра свободи, що об'єктивно визначається станом розвитку суспільства;

-- забезпечується самовизначення особи;

-- встановлюються умови реального використання соціальних благ у різноманітних сферах особистого, політичного, економічного, соціального та культурного життя;

-- визначаються можливості захисту та поновлення прав і свобод, що порушені будь-ким із суб'єктів суспільних відносин.

Права людини є засобом відображення не потенціальних, а реальних можливостей індивіда, закріплених у законодавчих актах держави. Це вказує на суб'єктивний характер даних прав.

Суб'єктивне право як юридична категорія має свій зміст та структуру. Зміст права складають можливості, які забезпечують реалізацію інтересів суб'єкта суспільних відносин. Структуру суб'єктивного права становлять чотири різновиди можливостей:

а) можливості поведінки у межах свободи, яка встановлена нормою права. Ця свобода забезпечує реалізацію інтересів людини у певній сфері законним шляхом, що включає порушення прав інших суб'єктів;

б) можливості користування наданим благом з метою реалізації закріплених правом суб'єктивних інтересів. Саме ця складова суб'єктивного права забезпечує реальність, дієвість та ефективність правових норм;

в) можливості вимагати виконання обов'язку іншими суб'єктами права як гарантії дієвості права;

г) можливості звертатися до суду за захистом порушеного права як гарантії поновлення порушеного права та покарання винних у порушенні прав суб'єктів.

Необхідно зазначити, що держава закріплює права індивіда не довільно. Реальними будуть лише ті можливості, які відповідають певним вимогам та правилам. Підлягають закріпленню та гарантуванню державою:

-- природні права людини;

-- права, обумовлені рівнем економічного розвитку суспільства;

-- права, для здійснення яких сформувалися соціально-економічні та політичні передумови;

-- права, що відповідають об'єктивним умовам розвитку суспільства;

-- права, які забезпечують людині певний стандарт життя;

-- права, що визначають зв'язаність держави принципами і нормами природного права та умовами соціальних взаємозв'язків людей.