Історія культури

Релігія, мистецтво, побут, традиції етрусків вплинули на культуру Риму, який у VI ст. до н.е. був залежним від Етрурії. До римлян перейшли окремі культи, релігійні обряди, типи житлових будинків з внутрішніми подвір'ями, мистецькі прийоми, зокрема відливка бронзової скульптури, мистецтво портрету.

Основу найдавніших римських релігійних вірувань становив анімізм. Світ був сповнений добрими і злими духами, богами і богинями, які опікувались кожною дією, кожним кроком людини. Дім охороняли Пенати, двері -- дволикий Янус, вогнище -- Веста. Кожна людина мала свого генія -- духа-охоронця, котрий був втіленням життєвої сили людини. Найвище становище в ієрархії богів посідали: Юпітер -- бог неба та Марс -- бог війни. Богів римляни уявляли у безособовій формі, не встановлювали їм ідолів або скульптур, влаштовували лише вівтарі для приношення жертв. Найважливішим вважалося докладне виконання всіх культових приписів, а також порядку приношення жертв і виголошення священних формул. У римлян сформувався прошарок жерців -- понтифіків, які докладно знали тонкощі культу, стежили за його дотриманням. До антропоморфізму -- поклоніння богам у людському образі римляни перейшли у VI ст. до н.е.

Наприкінці VI ст. до н.е. в Римі була знищена царська влада і встановлена аристократична республіка. На відміну від грецьких полісів вона мала виразно військовий характер, що з часом дало змогу їй захопити всі держави Середземномор'я. Внаслідок цього римська культура, насамперед релігія, збагатились грецькими елементами. Примітивна римська релігія з поклонінням безособовим духам, фактично без розвиненої міфології, вже не відповідала інтересам держави та духовним запитам її громадян. Тому поступово утворився пантеон 12 головних божеств: Юпітера -- бога неба, дощу, грому, блискавки; Юнони -- богині неба і шлюбу; Нептуна -- бога морів; Мінерви -- богині мудрості та ремесла; Марса -- бога війни; Венери -- богині плодів і кохання; Аполлона -- бога сонця і мистецтв; Діани -- богині місяця, покровительки тварин; Вулкана -- покровителя ремесла; Вести -- богині домашнього вогнища; Меркурія -- бога шляхів і торгівлі; Церери -- богині землеробства. На форумі були встановлені їх позолочені скульптури, на їх честь будувались за грецьким зразком храми. Разом з богами римляни запозичили і грецькі міфи, дещо латинізувавши їх. Поряд з власними історичними легендами ці міфи стали невичерпним джерелом натхнення всієї римської літератури та мистецтва.

З II ст. до н.е. у Римі стали поширюватись культи східних божеств. У 204 р. до н.е. був запроваджений культ малоазійської богині Кібели -- Великої Матері богів. Крім культу Кібели, тут поступово вводились єгипетський культ Озіриса -- божества вмираючої та воскресаючої природи, культ іранського бога світла Мітри.

З-поміж філософських течій найбільший успіх мали епікуреїзм і стоїцизм. Послідовником Епікура був римський філософ та поет Тит Лукрецій Кар (близько 96 -- 55 pp. до н.е.), який у поемі "Про природу речей" систематично виклав античний атомістичний матеріалізм.

Провідними жанрами римської літератури у III ст. до н.е. були епос і драма. З епічних творів до наших часів збереглися лише уривки, краще збереглися твори видатних римських комедіографів Плавта та Теренція. Тит Макцій Плавт (250--184 pp. до н.е.) -- автор 120 комедій, з яких до нас дійшли лише 17. Серед них "Хвалькуватий воїн", "Осли", "Скарб" та ін. Він прославляв старовинні римські звичаї, трудівників, що живуть бідно, але чесно, висміював скнарість, пихатість, легковажність тощо. Музика і спів супроводжували комедії Плавта, робили їх схожими на сучасну оперету. Публій Афр Теренцій (195-- 159 pp. до н.е.), автор шести комедій, прагнув насамперед показати високі, благородні риси людини, її роздуми над вибором життєвого шляху. На відміну від Плавта, котрий зображав кохання як затьмарення, Теренцій перший в історії римської літератури продовжив грецьку традицію, зображуючи кохання високим і шляхетним почуттям. У деяких комедіях (як наприклад, "Свекруха") Теренцій взагалі не описував негативних персонажів, а комізм виникав унаслідок непорозуміння, що наприкінці твору розв'язується. З-поміж сучасників Теренцій уславився не лише як драматург, а й як витончений стиліст з бездоганною літературною мовою.

Гостра політична і соціальна боротьба, яка розгорнулась у Римі з другої половини II ст. до н.е., сприяла розвиткові низки прозаїчних жанрів: публіцистики, памфлетів, промов, мемуарів, історичних коментарів. Це трактати державного діяча і письменника Марка Порція Катона Старшого (234-- 149 pp. до н.е.), у яких він закликав римлян до мужності, наслідування доблесті предків, а також давав корисні поради стосовно ведення господарства. Квінт Енній (239 -- 169 pp. до н.е.) склав перший національний епос "Аннали", присвячений історії Риму до другої Пунічної війни. Він прославляв римську доблесть, оспівував гуманність, культуру, освіченість.

Особливо багато творів дійшло до нас з І ст. до н.е. Публіцистична та мемуарна література цього часу представлена славетними іменами Цезаря, Саллюстія, Ціцерона.

Марк Туллій Ціцерон (106 -- 43 pp. до н.е) увійшов в історію як видатний оратор, філософ і письменник. Він залишив зразки теорії риторики, а також філософські трактати, промови. Найбільшу славу принесли йому промови на захист республіки, зокрема промови проти Катиліни та Марка Антонія. Ціцерон став засновником європейського ораторського мистецтва.

Лірична поезія була представлена в Римі творами Гая Валерія Катулла (84 -- 54 pp. до н.е.). Він складав невеликі поеми на міфологічні сюжети, найвідоміші з яких "Аттіс" та "Весілля Пелея і Фетіди", писав ліричні вірші й уперше в античній ліриці прославив кохання як могутнє почуття, що звеличує людину.

Мистецтво Риму періоду республіки формувалось під значним впливом етруського та грецького мистецтва доби еллінізму. Цей вплив яскраво виявився у портретній скульптурі та живописі. Для римського мистецтва була характерна натуралістична точність зображення у портретах, практичність і водночас пишність архітектури, використання рельєфів, присвячених історичним подіям.

У цей період римляни будують головно споруди практичного призначення -- міські мури, дороги, мости, акведуки, базиліки, складські приміщення, цирки. Дотепер функціонує Аппієва дорога, побудована у 312 р. до н.е., водогін Аква Аппіа завдовжки 16 км 617 м -- критий канал, місцями прорублений у скелі або складений з кам'яних плит і піднятий на підпорки, де цього вимагав рельєф місцевості. Значними громадськими спорудами в Римі були базиліки -- крупні прямокутні будови з великим залом, розділеним рядами колон на декілька приміщень. Збереглися рештки базиліки Еміліїв.

Центром торговельного і суспільного життя Риму став форум Романум -- площа, навколо якої розташовувались культові та громадські споруди: Табулярій (державний архів), храм Сатурна, храм богині Конкордії, базиліка Юлія. Для римської культової архітектури був типовим храм Вести з округлою формою з колонами. Відомі також своєрідні погребальні споруди -- мавзолеї, колумбарії, що мали різноманітні архітектурні форми -- у вигляді вежі, хлібного кошика, піраміди.

Достатньо поширеною була портретна скульптура. Відповідно до культу предків, римляни замовляли зображення померлих. Для них характерні точність передання рис обличчя, незворушний спокій. На початку І ст. до н.е. під впливом грецького мистецтва портрети набувають більшого одухотворення та виразності, що засвідчує, наприклад, портрет Юлія Цезаря. Поряд із погруддям створювались статуї, що зображали видатних полководців та політичних діячів на повний зріст.

Живописом римляни прикрашали стіни храмів. Тріумфальні процесії римських полководців супроводжували картини із зображенням битв, які потім виставляли в базиліках і храмах. Після завоювання Греції поширився декоративний розпис будинків, що імітував кольоровий мармур, а у 80 р. до н.е. з'явився новий стиль розпису. На стінах зображували пейзажі, сцени з міфів. Чудова пам'ятка живопису І ст. до н.е. -- розпис вілл, розташованих недалеко від Помпей і пізніше засипаних попелом під час виверження вулкану Везувія.

Громадянські війни І ст. до н.е. завершилися встановленням імператорської влади. Поступово Римська держава стає імперією рабовласницької знаті Середземномор'я, поглиблюються й міцніють господарські зв'язки її різних частин, посилюються культурні впливи країн Південного Середземномор'я, зокрема в галузі літератури, архітектури, скульптури.

Східні релігійні культи, що існували в Римі II ст. до н.е., поширилися в період імперії. Імператор Калігула спорудив храм єгипетської богині Ізіди в Римі, на Марсовому полі. Імператор Клавдій скасував заборони стосовно культу Кибели, а імператор Коммод брав участь у містеріях на честь бога Мітри. Водночас зі східними культами поширюється халдейська астрологія: майже при кожному імператорові був наближений астролог, до порад якого прислухалися не лцше в особистому житті, а у державних справах. Культ імператорів мав офіційний характер, на їх честь зводили храми, ставили скульптури, приносили жертви так само, як і богам.

З-поміж освічених верств Римської імперії особливо популярною стає філософія стоїцизму, представником якої був філософ, політичний діяч і письменник Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. -- 65 р. н.е). Головними в його творах були проблеми практичної філософії, вибору життєвого шляху, обґрунтування поведінки. Мудрець, на його думку, має мужньо приймати волю божества, гартувати у випробуваннях душу, вбачати етичну цінність життя у виконанні морального обов'язку. Філософські погляди Сенека виклав у трактатах "Про скороминучість життя", "Блаженне життя" та в "Моральних листах до Луцілія".

Видатним представником стоїцизму був Марк Аврелій (121 -- 180 pp. до н.е.) -- імператор і філософ, котрий першоосновою всього вважав Бога як світовий розум. Обов'язок філософа, на його думку, -- аскетизм, очищення через пізнання фатальної необхідності, що панує над світом. Його головна книга -- "Наодинці з собою".

У III ст.н.е. виникла остання філософська концепція античного світу -- неоплатонізм, творцем якої став філософ-ідеаліст, містик Плотін (близько 204 -- 270 pp.). Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе елементи стоїцизму, неопіфагореїзму та східних учень. її серцевиною було вчення про містичну еманацію матеріального світу з духовного першоджерела. Вищу ланку еманації -- "Єдине" можна, на його думку, осягнути лише через екстаз, а не пізнання. До неоплатоніків належали Прокл і Ямвліх. Філософія часів імперії стала своєрідним підсумком античної філософії, підготувавши ґрунт для середньовічної патристики та схоластики, визначивши основні напрями і тенденції розвитку християнського світорозуміння.

Завоювання періоду імперії, а також пожвавлення торгівлі сприяли розвиткові наук, зокрема, географії. В VI ст. географ та історик Страбон (близько 63 до н.е. -- близько 19 pp. н.е.) в обширній праці описав низку країн, звернувши особливу увагу на Європу, Азію та Північну Африку. В тому ж столітті римляни вперше досягли Цейлону, пожвавився інтерес до вивчення морського і сухопутного шляху в Китай. Значні відкриття були зроблені під час походів римлян до Африки; описані флора та фауна її північно-західної частини, вивчений Ніл до району Нільських боліт.

Досягнення античної медицини звів у єдину систему Клавдій Гален (131--близько 201 pp.) -- лікар і природознавець, автор близько 400 праць із анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни. Його дослідження мали великий вплив на розвиток європейської медицини доби Відродження і Нового часу.

Для римської науки часів імперії загалом характерне прагнення до енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань. Прикладом цього може слугувати "Природнича історія" державного діяча і письменника Плінія Старшого (близько 62 -- близько 113 pp.), у якій йдеться про астрономію, фізику, географію, антропологію, зоологію, ботаніку, медицину, фармакологію, мінералогію, мистецтво, тощо.

"Золотим віком" римської літератури називають І ст. до н.е. -- початок І ст.н.е. Він представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Горацій, Овідій. Найвизначнішим твором видатного поета Публія Марона Вергілія (70--19 pp. до н.е.) вважається поема "Енеїда" -- класичний зразок римської епопеї. Вона присвячена мандрам і діянням троянського героя Енея -- засновника в Італії нового царства, яке поклало початок Риму. "Енеїда" створена під великим впливом гомерівських поем, але є оригінальним, суто римським твором з власним поглядом на світ. Вона насичена драматизмом. Особливо вражають сцени загибелі Трої, самогубства* цариці Дідони, війни в Італії. Вергілій вперше в античній літературі розкриває весь трагізм долі людини, яка змушена підкорятися обов'язку, нехтуючи власними почуттями. Поема мала великий вплив на перші європейські епічні поеми, поезію Ренесансу та Нового часу. Твори Вергілія були надзвичайно популярні в Україні XVI --XVIII ст., вивчалися у братських школах, Кисво-Могилянській академії, вплинули на розвиток української поезії. В бурлескному, гумористичному стилі, надавши обстановці та героям суто українського характеру, використав сюжет "Енеїди" І.Котляревський у широковідомій поемі.

Поет Квінт Горацій Флакк (65 -- 8 pp. до н.е.) відомий як автор віршів на злободенні й побутові теми ("Еподи"), од та ліричних віршів. Він створив дві книги "Послань", де виклав свої погляди на мистецтво, літературу, місце і роль поета у громадському житті.

Найславетнішим представником своєрідного жанру любовної елегії, що виникла в "золотий вік", був Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. -- 18 р. н.е.). Його твори вирізняє легкість, дотепність і досконалість. У пізній період творчості Овідій створює дві великі поеми і "Метаморфози" ("Перетворення") та "Фасти". "Метаморфози" -- епічна поема, поетичний переказ греко-римських міфів про перетворення людей у квіти, дерева, тварин. Поєднання фантастики з реальністю, виразність описів, витонченість поетичної мови характерні й для інших поем Овідія, зокрема любовної лірики.

З прозаїчних жанрів цієї доби найпривабливішими були історичні праці та романи. Видатним римським істориком був Тит Лівій (59 р. до н.е. -- 17 р.н.е.), автор монументальної праці "Римська історія" із 142 книг. Починаючи від прибуття Енея до Італії, Тит Лівій яскраво й захоплююче виклав історію Римської держави, змалював величні постаті героїв старовини, славетних полководців республіки, створив образи ідеальних римлян -- працелюбних, суворих, мужніх.

Історик і політичний діяч Публій Корнелій Тацит (58--117 pp. н.е.) відомий насамперед працями "Історія" й "Аннали" про події періоду ранньої імперії від смерті Августа. Головним об'єктом його зображення були відносини сенату з імператорською владою, характери та вчинки імператорів.

Перу Гая Петронія (р.н. невідом. -- п. 66 р. н.е.), римського аристократа, що прославився вишуканим смаком, належить роман "Сатирикон" з 20 книг. Головний герой роману -- Енколпій проводив життя у мандрах по Італії. Розповідаючи про його пригоди, автор подав сатиричну картину побуту римських рабовласників, висміював грубість, невігластво "нових багатіїв". Розважальний характер мав роман письменника Луція Апулея (близько 125--180 pp.) "Золотий осел", де з гумором, у казковому стилі автор розповідає про пригоди юнака, якого кохана помилково перетворила на осла. Ці два твори мали певний вплив на розвиток європейського роману.

Скульптура часів імперії представлена здебільшого портретними ідеалізованими зображеннями імператорів та членів їх сімей, нерідко у вигляді богів і богинь. Яскравим зразком мистецтва І ст.н.е. став вівтар Миру з багато декорованим скульптурним фризом, рельєфами зі зображеннями богів, імператора з родиною, сенаторів. Довга стрічка рельєфу зі зображенням епізодів походу римських військ на Дунай обвиває дотепер колону Траяна в Римі.

Для настінних розписів цього часу були притаманні урівноважені композиції. Часто використовувалися єгипетські, східні мотиви, зображення гірлянд з плодів, квітів. Сцени з міфів вирізняються холодною красою, статичністю. Мистецтво Риму вражає аристократичною пишністю та східним монументалізмом.

В архітектурному мистецтві сувору простоту часів республіки змінила пишність і розкіш імператорського Риму. Створювалися величезні храми, урочисті архітектурні ансамблі форумів. Знаменитими спорудами були форум Августа -- площа, обведена муром, з храмом Марса на високому подіумі, форум Веспасіана та форум Нерви. Новим словом в архітектурі став Пантеон -- храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43,2 м. Цей храм і досі вражає ідеальними, досконалими пропорціями. Най-грандіознішою спорудою імператорського Риму вважається Колізей -- амфітеатр на 50 тис. глядачів. Зовні він мав три яруси з арками, колонами тосканського, іонічного "та корінфського ордерів, скульптурами, розташованими в арках. На його арені відбувались улюблені римлянами гладіаторські бої -- від парних до постановок сцен із відомих в історії битв. Гладіатори -- спеціально навчені раби -- бились на арені для розваги римлян. Криваві видовища захоплювали римлян поєднанням військової майстерності та презирства до смерті. У боях брали участь навіть вільні римляни, щоб похизуватись майстерністю та хоробрістю. І якщо кожне грецьке місто мало театр, то римське -- амфітеатр для гладіаторських боїв, що віддзеркалювало характер цього хороброго і жорстокого народу.

5 тема

Культура західного європейського Середньовіччя

культура античний рим середньовіччя

Культура західноєвропейського Середньовіччя. Проблемна ситуація: Оцінки культури Середньовіччя як своєрідного етапу людства традиційно суперечливі. Тривалий час такі оцінки, як темні часи, провалля, перерва в поступальному розвитку цивілізації, визначили характер підходу до цієї історичної епохи, а сам термін “Середньовіччя” став синонімом відсталості та безкультур'я. Вважалося, що вона є втіленням догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. З іншого боку: саме середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося їх суспільне та культурне життя, формувалася література на національних мовах, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи й протиставляли їх раціоналізму класики, у певному розумінні закладався фундамент сучасної цивілізації.

Чому ж такими суперечливими є погляди на Середньовіччя? У чому полягає особливість його розвитку? І чи можна вважати культуру середніх віків історично закономірною складовою частиною розвитку людства?

Характеризуючи соціальні та світоглядні основи середньовічної культури, необхідно усвідомити хронологічні рамки Середньовіччя. Під середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму, що відповідно до країн Західної Європи становить період приблизно від У до ХУ ст. Формування феодальних відносин у країнах Західної Європи відбувається нерівномірно. У Франції та Італії - впродовж ІХ-ХІ ст., у Німеччині - до середини ХІ ст., завоювання Англії кінця ХІ ст. прискорили процеси феодалізації у цій країні. До кінця ХІ ст. у Західній Європі завершується поділ суспільства на землевласників - феодалів (сеньйорів) та залежних селян (сервів). Феодальні відносини характеризуються поєднанням верховної влади, у тому числі політичної, з землеволодінням, васальною ієрархією. Відносини особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів) становили систему васалітету. Васал отримував землі від вищестоячого сеньйора, який, у свою чергу, був чийсь васал. Одержання землі зобов'язувало васала виконувати військові обов'язки, брати участь у суді і т.д.

Найважливішим соціальним явищем раннього Середньовіччя була аграризація населення, що зумовила деякі своєрідні риси середньовічного суспільства. Зокрема, його аграрний характер, самодостатність великої кількості закутків, на які розпався колись єдиний римський світ. Матеріальна середньовічна культура формувалася на основі замкнутого натурального господарства сільського майєтку, нерозвиненості товарно-грошових відносин. Надалі основою культури стало і міське середовище, бюргерство, ремісниче цехове виробництво, торгівля, грошове господарство. З утворенням централізованих держав оформилися стани, що визначили структуру середньовічного суспільства - духівництво дворянство та “третій стан” - “народ”. Духівництво піклувалося про душу людини, дворянство (лицарство) займалося державними справами, народ працював.

Діячі церкви намагалися суспільні відносини пояснювати за зразком відносин людини і Бога. Підпорядкування, смиренність, покірність було проголошено головними цінностями громадського життя. Християнське духівництво ідейно виправдовувало станову організацію життя суспільства, його ієрархічність, коли кожна людина мала знати своє місце у світі і жити в суворій відповідності до цього порядку розташування соціальних груп від вищих (духівництво, дворянство) до нижчих (селянство, ремісники та ін.). Релігія та її суспільний інститут - церква, були найважливішими факторами середньовічної культури. Люди виховувались і жили в дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молитви, пости. Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалася грізним явищем вищої сили. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що посилала дощ або засуху, мороз чи тепло і т.д. Мовою учених теологів висловлювалося практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна не конформістська поведінка порушувала порядок природи - загрожувала розкладу суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віри більшості, він оголошувався єретиком.

Важливим елементом соціальної культури Середньовіччя було чернецтво. Воно уособлювало перехід від общинного очікування царства Божого на землі до досягнення індивідуального порятунку шляхом аскетичної “святої” життєдіяльності. Одним із перших орденів Західної церкви був Бенедиктинський (його засновано у УІ ст.) Це було об'єднання монастирів із єдиним статутом. Характерною рисою бенедиктинців було практичне милосердя, відповідна оцінка праці, активна участь в економічному житті суспільства. Головною метою Домініканського ордена була боротьба з єретиками. Ченці Францисканського ордена намагалися наслідувати життя Ісуса Христа на Землі.

Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадаймо численні секти, середньовічні єресі і т.д. Найефективнішим знаряддям вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.

Водночас слід відмітити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам'ятки античної культури, християнська церква в період Середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників. Одним з перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій. Для Августина характерна була орієнтація на платонізм і неоплатонізм, проголошення віри передумовою знання, погляд на людину як на душу, що використовує тіло лише як своє знаряддя, обґрунтування теологічного розуміння історії як залежної від божого провидіння.

Вплинули на культуру Середньовіччя й хрестові походи. Цим поняттям позначають різні, інколи ізольовані, воєнні експедиції, унаслідок яких відбувалася експансія західного християнського світу від середини ХІ до кінця ХІІІ ст. Це походи німецьких рицарів на слов'янській землі й ініційовані папством каральні експедиції північнофранцузького рицарства на південь Франції проти альбігойців (єретиків), та переважно христовими походами все-таки були походи в святу землю під гаслами звільнення Палестини від ісламу.

В тім вплив церкви на середньовічну культуру був не завжди однаковим. Найсильнішим він був в епоху раннього Середньовіччя - приблизно до другої половини ХІ ст. Пізніше посилюється народна культура міст і сіл з її реалістичними тенденціями і нападками на духівництво. Ця культура має вже яскраво виражений світський характер.

Осередком світської культури були міста. Вже в останній чверті ХІ ст. тут концентруються ремесла й торгівля, воно набуває ознак політичного центру. Місто як осередок ремісничого виробництва дедалі більше унезалежнюється від землеробства, а отже, дедалі менше залежить від класичних феодальних відносин. Цей процес прискорював перехід до зв'язку зі споживачем через ринок і є початком формування міжнародного ринку. Фактично місто було ембріоном буржуазної республіки. Досить швидко місто починає формувати свою культуру. Міське життя породило університети й нецерковні, часто приватні школи, які виникали навколо того чи іншого вчителя (магістра). З'являються фахівці нового типу - юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від монастирської культури. У результаті раціоналізації теології виникає своєрідне світське Богослов'я, а разом з ним і новий тип єресей, що живилися соціальними негараздами середньовічного міста. Зазначимо, що світська культура в майбутньому приведе до культури Відродження.

Отже, у період Середньовіччя склалася певна “модель світобачення”, сприймання і розуміння світу, яка істотно відрізнялася від античної. Ця модель середньовічної людини відповідала її обмеженій діяльності на відносно вузькому просторі, у спілкуванні з порівняно невеликим числом інших членів суспільства, з якими вона знаходилась в особистих відношеннях.

2. Поряд із зростанням матеріальної культури відбувалося бурхливе духовне життя, жвавий розвиток освіти, шкіл та університетів. У Ранньому Середньовіччі у більшості країн Західної Європи ще зберігаються традиції античної духовної культури. Перший систематичний виклад різних галузей знань здійснив римський вчений-енциклопедист, автор майже 600 наукових праць Марк Теренцій Варрон. У дев'ятитомній енциклопедії “Дисципліни” він розглядає “сім вільних мистецтв” - граматику, риторику, діалектику, музику, арифметику, геометрію, астрономію і додає до них медицину й архітектуру, підкреслюючи їх практичне значення. Грецька освіта знайшла себе у середньовічних галузях знань, що було безпосередньо заслугою Варрона.

Зазначимо, що європейські народи в цей час були малоосвіченими. Шкіл було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні, вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осію - кліриків. Тому основна увага приділялася вивченню латині, молитов, процесу Богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських кафедрах, вивчали сім “вільних мистецтв”. У початкових класах - тривіум, три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), у старших - квадріум, чотири науки про числа ( арифметика, геометрія, астрономія, музика). Вищі школи в ХІ-ХІУ ст. також передбачали вивчення “вільних мистецтв”, де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших факультетах.

Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська культура. На початку ХІІ ст. почали створюватися латинські школи, на противагу соборним та монастирським. Латинські школи дали початок гуманітарним гімназіям, де в основу навчання було покладено вивчення грецької та латинської мови і літератури. До другої половини ХІХ ст. гуманітарні гімназії були домінуючим середнім навчальним закладам, закінчення якого давало змогу вступити до університету.

Разом з ускладненням економіки й громадського життя зростала потреба в правових знаннях. Відроджувався інтерес до римського права. Центрами розвитку правових знань стали італійські міста Равенна та Болонья. Саме у Болоньї вже наприкінці ХІ ст.. на основі правової школи було відкрито один із перших європейських університетів. Першу медичну школу засновано в ХІ ст. в південноіталійському місті Салерно завдяки зв'язкам Італії з Візантією, що на той час мала порівняно вищий рівень медичних знань.

Деякі з міських нецерковних шкіл ще у ХІІ ст. перетворилися на сукупність корпорацій учителів ( магістрів) та учнів (школярів). Такі школи давали освіту вихідцям їз різних регіонів Європи й тому їх називали загальними школами. Пізніше їх почали називати університетами. Інколи в університетах переважало вивчення якої-небудь однієї дисципліни ( як це було в Болонії та Салерно). Права університетів були узаконені королівськими хартіями, їх створення санкціонували римські папи.

Найтиповішим став Паризький університет, заснований у 1200 році. Він об'єднував у своєму складі викладачів і учнів, а також тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів і власників трактирів, де університетська братія проводила чимало часу. Навчальний процес здійснювався на чотирьох факультетах. Найбільшим з яких був факультет мистецтв. Це був перший щабель університетської освіти, де студенти оволодівали “вільними мистецтвами” й готувалися продовжити навчання на трьох інших факультетах - медичному, юридичному і теологічному, котрий, згідно із західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії факультетів посідав чільне місце. Тут студенти вчилися найдовше, та й віку були відповідного.

Навчання в університетах велося латиною-міжнародною мовою тогочасної науки. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля на філософському факультеті, трактати Гіппократа й Галена - на медичному. Студенти конспектували лекції, брали участь у диспутах. Диспутант повинен був викласти свій погляд, вислухати заперечення та спростувати їх. Участь у публічному диспуті була обов'язковою умовою присвоєння вченого ступеня.

Після закінчення факультету мистецтв надавався вчений ступінь бакалавра мистецтв з правом викладати. Опанувати середньовічну вченість було досить важко, тому тільки третина студентів закінчувала підготовчий факультет зі ступенем бакалавра й тільки один із шістнадцяти студентів ставав магістром.

Студенти об'єднувалися в організації - “земляцтва”, “провінції”, “науки”. У Паризькому університеті було чотири “науки” - норманська, англійська, пекардійська та галльська. Кожну “науку” очолювала виборна особа - прокуратор. Ректора - голову всього університету - обрали всі “науки”.

Така внутрішня організація Паризького університету стала зразком для інших університетів Західної Європи. У ХІІІ ст.. було засновано університети в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Оксфорді, Кембріджі та в інших містах. У ХУ ст. їх було вже понад 60. Що стосується науки, то в середні віки вона була в основному книжною справою, спиралася певною мірою на абстрактне мислення. Як правило, користувалися методами спостереження, дуже рідко - експерименту. Тобто, вона вбачала свою мету не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, а, навпаки, прагнула зрозуміти світ таким, яким він є в процесі споглядання.

Слід підкреслити, що в цей період активно розвивається схоластика, яка найбільш яскраво виявилася в головному вченні Середньовіччя - Богослов'ї: “Святе письмо” і “Святий переказ” - основні праці схоластики. Схоластики після тривалої перерви відновили вивчення античної спадщини, звернулися до найважливіших проблем пізнання. Багато схоластів займалися вивченням усіх доступних наук. Найвідоміші схоласти - П'єр Абеляр, Альберт Великий, Фома Аквінський. РоджерБекон, головним твором якого була “Велика праця”, де він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати та підйомні крани. Його творам церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув'язненні.

Виділяють чотири великих напрями середньовічної науки: фізико-космологічний, вчення про світло, наука про живе, комплекс астролого-медичних знань. Що стосується алхімії, то вона являє собою специфічний феномен середньовічної культури, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення, фантазію, логіку і міфологію.

З часом потреби господарювання спонукали вивчати грунти, метали, спостерігати природу, робити фізичні та хімічні досліди. У цих умовах зросла роль експериментального пізнання світу. Розвиток світських наук поступово зробив експеримент авторитетним: в епоху Середньовіччя в Європі було винайдено годинник, технологію виробництва паперу, дзеркала, окулярів, проводилися медичні досліди.

З розвитком практики господарювання, накопичення дослідних знань принцип “Вірую, щоб розуміти” було замінено новим - “Розумію, щоб вірити”. Це готувало грунт для стрибка в розвитку експериментальних наук, нової ідеології пізнання. Становлення буржуазних економічних відносин, зростання земних, практичних інтересів людини дали потужний імпульс розвитку власне наукових знань у подальшому.

3. Середньовічне мистецтво було тісно пов'язане з християнською ідеологією. Християнство відкинуло ідеали, що надихали античних художників ( радість буття, чуттєвість, тілесність, оспівування людини, яка усвідомлює себе прекрасним елементом світу), не сприймало античної гармонії тіла і духу, людини і земного світу.

Церква вважала, що мистецтво повинне благотворно впливати на людську душу, тобто бути морально-виховним. Головну увагу митці Середньовіччя приділяли світу потойбічному, божественному, їхнє мистецтво було Біблією для неписьменних, засобом привернення людини до Бога. Перехід від зовнішнього світу до внутрішнього, духовного світу людини - ось головна мета середньовічного мистецтва.

Середньовіччя відкрило такі форми мистецтва, котрі мали величезну силу впливу на простих людей. Насамперед це відбулося завдяки постійному піклуванню про змістовну сторону творів, а також ретельно розробленій символічній мові мистецтва. Головним завданням було втілення Божественного начала в різних його проявах, з усіх почуттів людини перевага віддавалась стражданню, бо за святим вченням воно є вогнем, що очищає душу.

Головним жанром був іконопис. Ікони були засобом емоційного зв'язку з Богом для неписьменних мас. Ікони, що зображували Бога, святих мадонн, були глибоко символічними. Вони не повинні були збуджувати почуттєву, тілесну уяву. Зображення повинні були сприйматися як утілення Божественного, показувати світову скорботу Бога про своїх грішних дітей.

Головним у зображенні були очі (дзеркало душі), фігури часто були ніби відірваними від землі. Художники не надавали великого значення фону, тому із живопису на довгі роки зник пейзаж.

Окрім ікон, важливе значення мало також монументальне мистецтво Середньовіччя - настінні розписи та мозаїки. Розписи вкривали стіни і склепіння храмів, скульптура була і в інтер'єрі, і ззовні. Мистецтво повинно було не тільки виховувати і наставляти, але й застрашувати. Звідси обов'язкові “Страшний суд”, апокаліптичні видіння, історія страждань і смерть Христа ( “Страсті Христові”), Житія святих - страдників за віру на зображеннях. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною була улюбленим мотивом романського мистецтва.

Романський стиль сформувався за часів імператора Карла Великого (742-814). Ведучим жанром романського мистецтва була архітектура. Найбільше значення мали храми, монастирі і замки, будівлі побутового призначення. Церкви та будівлі (замки) нагадують фортеці з малими й вузькими вікнами, масивними вежами. У Х ст. замок - це дерев'яна прямокутна башта, оточена палісадом та ровом. З часом башти почали будувати з каменю і надавати їм круглої форми, а палісад поступався місцем стінам, укріпленим кутовими баштами й увінчаними зубцями з бійницями. Будівництво замку передбачало вигідне використання рельєфу. Замок символізував як особисту незалежність феодала, так і феодальну експансію в цілому.

Кінець 12 - початок 13 ст. були позначені важливими змінами в Європі: посилилась могутність великих монархів, об'єднувалися дрібні держави, монастирі втрачали свій вплив, виникли міські общини з їх самоуправлінням, все це сприяло пробудженню народної свідомості усіх сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло відображення в готичному стилі. Готика - це характерне устремління споруди вгору, зокрема за рахунок гострих стрілчастих шпилів, це вітражі - великі вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом, це чисельні арки, багатство скульптури, оздоблення. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності, величі. Сутність готики полягає в зіставленні протилежностей, у здатності об'єднати абстрактну ідею та живий трепет життя, у прагненні пронизати земну плоть злетами духовної енергії. Готична архітектура водночас конструктивна та зображувальна, що й проявилося у готичному соборі, який виконував роль суспільного центра міста. Пам'ятками цього стилю є собор Паризької Богоматері ( Нотр-Дам), Лондонське Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Італії і т.д. На великі зміни в емоційному світі людини середньовіччя вказували й нові явища в музичній культурі. Саме у 12-13 ст. досягає вершин розвитку найдосконаліший вид професійного багатоголосся - дискант. Це був спів у протилежному русі, або “протиголосся”, осередком його була школа при соборі Паризької Богоматері, міста Лімож і Шартр.

Суттєві зміни відбувалися і в мистецтві книги, яка перестала бути надбанням лише вузького кола освічених кліриків. Книга стає більш прив'язаною до реального життя, що позначилося на її форматі, котрий значно зменшився, набуває поширення навчальна література, а також записи поетичних та прозових творів. Створення книг перестає бути справою виключно церковних осіб.

Щодо розвитку світської літератури, то вона не була відображенням дійсності, а подавала ідеальні уявлення про людину. Основні жанри цього періоду - епос, лірика, романи. Середньовічний героїчний епос представлений такими літературними пам'ятками, як французька “Пісня про Роланда””, іспанська “пісня про мого Сіда” і т.д.

Значне місце в Середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробити кодекс, який можна було б проставити наміром “третього стану” піднятися на вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній (лицарській) літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими лицарськими романами були “Івен, або лицар Лева” Кретьєна де Труа та “Роман про Тристана та Ізольду”.

Дуже популярною в середньовіччі була поезія трубадурів - (провансальських поетів у ХІІ-ХІІІ ст.). Головна тема їх поезії - оспівування васальського служіння дамі, полум'яного кохання.

Театр, що відігравав політичну роль у середньовічній культурі, на межі 11-12 ст. демонструє перехід від літургійної драми до містерії. Містерії були вже менше пов'язані з Богослужінням. Сюжети містерій звичайно бралися зі Старого Заповіту, або ними ставали події, пов'язані з життям і воскресінням Іісуса. Міська драма тісно пов'язана з народними ігрищами, обрядами, із селянськими весняними та осінніми святами.

Особливу роль відігравала народна карнавальна культура. М.М.Бахтін показав, що карнавали протиставляли аскетичній християнські ідеології інший тип світовідчуття, де панувало веселе, життєствердне начало. Веселий сміх під час загального свята убивав релігійний страх перед смертю, неминучим страшним судом і пекельними муками за гріхів. Людина немов би перероджувалася для нових, суто людських взаємин. Відчуження тимчасово зникало, вона поверталася до себе самої й відчувала себе людиною серед людей.

Розвиток культури середньовічної Західної Європи характеризується багатогранністю історичних і регіональних форм. Однак потенційне багатство культурного життя тільки частково виявило свої можливості. Розвинутись йому заважали громіздкі ієрархічні структури феодального суспільства, церковний догматизм. Подальші культурно-історичні епохи створять адекватні форми розвитку можливостей, закладених творчістю народів Середньовіччя. Головним надбанням середньовічної культури було те, що вона відкрила внутрішні сили людини, започаткувала гуманістичний світогляд. Саме на цій основі вросла блискуча культура Ренесансу.

Размещено на Allbest.ru