Індійський культурний регіон

Размещено на http://www.allbest.ru/

Індійський культурний регіон

Індійський регіон як географічне поняття охоплює територію півострова Індостан.

У формуванні історико-культурної спільності регіону брали участь такі народи, як дравіди, арії (індоарії), перси, греки, саки, араби та ін. Тому населення сучасного індійського культурного регіону - це нащадки різних історико-культурних груп, які настільки змішались одні з одними, що неможливо визначити, де закінчується ареал одного, а де бере початок інший.

Одним із шести регіонів є Індійський культурний регіон, що включає в себе країни Південно-Східної Азії: Індію, Бірму, Цейлон, Малайю, Непал, Бангладеш, Шрі-Ланку, Пакистан, а також деякі культурно та лінгвістично споріднені регіони (Тібет, Бутан, Індонезія, Камбоджа, країни Центральної Азії). Деякі із цих країн були віднесені до регіону лише за географічним фактором (півострів Індостан та навколишні землі), але більшість із цих країн схожі в мовному та релігійному плані. Що стосується вищезгаданого географічного фактора, то певне розташування на материку, клімат, спосіб життя тощо також впливають на світогляд і ментальність народів. Для прикладу, гірські народи значно агресивніші за тих, що живуть на рівнині. Це може бути спричинено нестачею їжі, важкими кліматичними умовами, недостатньою кількістю кисню в повітрі. Тож географічне положення значною мірою впливає на формування культури, утворення культурного регіону.

Значною частиною культури народу є його релігія, віросповідання. Панівною релігією Індійського культурного регіону є індуїзм. Індуїзм - це система релігійних вірувань, що склалася в Індії на основі первісних релігійних форм (анімізм, тотемізм, фетишизм), місцевих землеробських культів ведичної релігії, і особливо буддизму і брахманізму. Він поширився на низку азіатських країн (Бірма, Цейлон, Малайя), деякі країни Африки, має своїх прихильників в усіх частинах світу. Термін "індуїзм" походить від перського слова "Гінду" - перекручена назва річки Інд. Ведичні священні писання, на яких базується індуїзм, на думку вчених, датуються не пізніше II тис. до н.е. Послідовники Вед вважають, що записані вони були 5 тисяч років тому. Особливість індуїзму, або ведичної релігійної традиції, полягає в тому, що протягом усієї своєї історії ця традиція існувала як сукупність багатьох відносно самостійних релігійних груп. У цій релігії зберігся пантеон богів, серед яких головну роль відіграє трійця богів брахманізму (тримурті): Брахма - бого-творець, Вішну - бог-охоронець, Шіва - бог-руйнівник.

Загальна чисельність послідовників Вед складає близько 720 мільйонів (за даними Fisher Welt Almanach). Вайшнавська гілка індуїзму (поклоніння Вішну або Крішні) налічує близько 500 мільйонів осіб, шиваїтів (поклоняються Шиві як верховному божеству) налічується близько 180 мільйонів, тактів (поклоняються ЦІ акті або Калі) - близько 20 мільйонів, решта припадає на тих, хто поклоняється різним напівбогам.

2. Арабо-мусульманський культурний регіон

В історичній науці вірне представлення про арабську культуру було вироблено не відразу. У минулому столітті, та ще й зараз, серед багатьох учених поширена помилкова думка, відповідно до якої у всіх країнах, що входили в VII-IX століттях в арабський халіфат і прийняли іслам, існувала єдина "арабська" культура. Таке розуміння арабської культури, яка некритично успадкувала наступну середньовічну мусульманську традицію, веде до заперечення самостійності розвитку культури іранців, азербайджанців, узбеків, таджиків і багатьох інших народів в епоху середньовіччя. Насправді країни з неарабським населенням, що входили в халіфат, розвивалися, спираючись на стародавні традиції, місцеві культури, що, як і культура арабів, стали цінним внеском у розвиток середньовічної цивілізації. Звичайно, між народами Ближнього і Середнього Сходу в умовах середньовіччя існувала складна й важлива для їхньої культури взаємодія, що породжувала риси спільності.

Важливу роль у розвитку арабської культури відіграла її взаємодія з високою середньовічною культурою Ірану, Середньої Азії й Закавказзя. Арабська мова була не тільки мовою священної книги мусульман - Корану - нею, як латинню в Західній Європі, користалися багато вчених, письменники й поети у всіх частинах багатомовного халіфату. Яскраві приклади творчої взаємодії зберегла історія літератури народів Сходу. Художня творчість багатьох народів втілилася й у знаменитій поемі "Лейла і Меджнун". Романтичний образ Меджнуна, який помирає від любові, і його коханої Лейли - Ромео і Джульєтти Сходу, народившись ще на зорі феодалізму в арабському середовищі, надихнув на створення чудових творів кращих поетів середньовічного Азербайджану, Ірану і Середньої Азії.

У мистецтві Арабського Сходу декоративність набувала особливо яскравих і своєрідних рис, ставши основою образного ладу живопису і породивши найбагатше мистецтво візерунка, що володіє складним орнаментальним ритмом і часто підвищеною колористичною звучністю. У тісних рамках середньовічного світогляду художники Арабського Сходу знайшли свій шлях втілення багатства їхнього життя. Ритмом візерунка, тонкою пластичністю орнаментальних форм, неповторною гармонією яскравих і чистих фарб вони виражали великий естетичний зміст.

Винятково важлива роль у художній культурі країн Арабського Сходу належала прикладному мистецтву. Економічною базою для цього служив інтенсивний розвиток ремесла. У художніх ремеслах знайшли яскраве вираження місцеві древні традиції мистецтва, тісно пов'язаного з народним побутом. Арабам - майстрам прикладного мистецтва - було властиве високе естетичне "почуття речі", що дозволяло, не порушуючи практичних функцій предмета, надавати йому красивої форми і вміло розташовувати на його поверхні візерунок. У прикладному декоративному мистецтві Арабського Сходу особливо яскраво проявилося значення культури орнаменту, розкрилися його величезні художні можливості. Орнамент привносить естетичний зміст у вироблення східних тканин, килимів, розписної кераміки, виробів із бронзи й скла. Творам прикладного мистецтва Арабського Сходу властива ще одна важлива якість: вони звичайно складають дуже цілісний і виразний декоративний ансамбль з архітектурним інтер'єром.

3. Європейський та північноамериканський культурний регіон

Основні характеристики Європейського культурного регіону:

1) швидкі темпи зміни суспільно-економічних епох;

2) формування основних культурних стилів;

3) динамічне освоєння природного середовища;

4) створення машинного виробництва;

5) лідерство у світовому культурному розвитку.

Європейський культурний регіон - це не стільки територія, скільки особливий спосіб співжиття соціумів, система цінностей, прогрес у всіх сферах буття.

У давні часи територія сучасної Європи була етнічно неоднорідною. Греки, етруски, ромеї, кельти, лігури, іберійці, іллірійці, фракійці, скіфи склали за історично короткий проміжок часу основні нації сучасної Європи. Як вважає більшість науковців, основи європейської культурної спільноти започатковані в ранньому Середньовіччі (V-XI ст.). У цей час різні етноси, що проживали на цій території, та прийшлі племена з півночі через болючий процес формування та розпаду нових державних утворень складають основи західноєвропейського Середньовіччя.

Однак європейський культурний регіон - це не тільки середньовічна Європа другого тисячоліття, але й, насамперед, висхідний розвиток від античності, християнської культури середніх віків, Відродження,

Реформації, Просвітництва до Новітнього часу XX ст. Європейський культурний регіон багатий типами культур, які, видозмінюючи одна одну, забезпечили йому соціально-економічний, духовний прогрес. Людина античного світу не виділяла себе з природи, не вважала себе єдиною у всьому чуттєво усвідомленому космосі. За своїм образом і подобою вона населяла його божествами, з якими жила на рівних. Люди жили як боги, а боги - як люди.

Античності Європа завдячує появою перших архітектурних ордерів, філософських шкіл, розвитком літератури, скульптури, живопису, театру, музики. Слід зазначити, що у Стародавній Греції та Римі практично відбувся перший поділ на гуманітарні та природничі науки, на предмети науки. Антична культура лягла в основу більш пізніх соціальних систем.

Антична Європа, будучи рабовласницькою, не пройшовши етапу феодального розвитку, в управлінні на тисячоліття випередила у соціально-економічному розвитку інші країни, започаткувавши такі типові для буржуазного суспільства орми демократії, як поліс, сенат, виборність.

У своєму розвитку західноєвропейське Середньовіччя не було однорідним як за складом населення, так і за способом становлення тих чи інших державних утворень. Однак у його основі лежать спільні риси: аграризація населення, соціальна диференціація, християнство. Останнє як певна культурологічна концепція давало відповіді на "всі" питання. У літературі другої половини XX ст. можна натрапити на визначення Середньовіччя як етапу інквізиції, догматизму тощо. Але це радше політичні терміни, ніж науково обґрунтовані теореми. Середні віки були прогресивним явищем у зміні суспільно-економічних формацій. У цей період значного поширення набуває освіта, зароджується латинська міська та сільська література, лицарська поезія, поезія трубадурів та вагантів, готичний стиль в архітектурі, університетська освіта. Домінуючим стає сакральне мистецтво.

Зміцнення середньовічних міст, поступове переростання ремесла в мануфактуру, накопичення багатства у міської знаті вимагали появи вільної робочої сили, а отже, створили передумови формування нової культурної епохи, яка дістала назву Відродження (XIII - перша чверть XVII ст.). Відродження найбільш рельєфно проявилося вперше в італійських містах. Епоха Відродження започаткувала фундаментальні відкриття в природничих науках, гуманізм у суспільних відносинах (Раннє Відродження), а в період свого занепаду і переходу в Реформацію - зміну наукової парадигми.

Епоха Відродження була не просто відродженням чогось вже досягнутого античним світом чи формуванням нових відносин - вона була своєрідним способом життя, мислення, світобачення.

Становлення і перемога буржуазних відносин в Європі у XVIII ст., перша технічна революція лежали в основі наступної епохи - епохи Просвітництва, коли знання стає загальносуспільною цінністю, а розвиток світової спільноти - суспільно прогнозованим, з передбачуваними етапами в майбутньому.

4. Латиноамериканський культурний регіон

Особливість цього регіону полягає в тому, що його культурні засади треба розглядати в двох історичних площинах - до відкриття Америки і після відкриття Америки. У доколумбовий період цей регіон був заселений індіанськими племенами, вихідцями з Азії. Сучасна наука доводить, що це сталося ще 70-25 тис. р. до Р.Х. У період з III по IX ст. тут явно виділяються дві культурні зони: Мезоамерика та Андська область. Сьогодні ці зони пов'язані з такими колись високо розвинутими цивілізаціями, як майя, ацтеки та інки.

Сучасні дослідження не дають однозначного пояснення всіх особливостей культури цих цивілізацій, причин освоєння ними природничих наук, призначення багатьох останків матеріальної культури (канали, дороги, величезних розмірів загадкові геометричні знаки тощо). Археологічні розкопки свідчать, що до інків, майя, ацтеків тут тривалий час існували такі культури, як Ламбайеке, Чавін, Мочіка, Чіму, Тіауанако та інші. Культура людей стародавньої Америки вражає і сьогодні. Вони мали добрі знання з математики, астрономії, медицини, мореплавства; розвивали багатогалузеве ремесло, освоїли такі землеробські види культур, як кукурудза, картопля, помідори, соняшник та інші; винайшли писемність, відкрили каучук, створили багатожанрову літературу, міфологічний та історичний епос, філософську і любовну лірику, казки, пісні, були добрими архітекторами - створили храмову архітектуру культу Сонця, володіли мистецтвом настінного живопису.

Кінець XV ст. поклав початок занепаду цієї самобутньої багатовікової культури. Європейці з'явилися тут як завойовники, африканці - як їхні раби. Виникають нові расово-етнічні утворення: метиси, самбо, мулати. Практично з початку XVI ст. в цьому регіоні починає формуватись нова людина, культурно-етнічна самоідентифікація якої стала не просто складною, а здебільшого неможливою.

У XIX - першій чверті XX ст. прибуття в Латинську Америку вихідців із Близького Сходу та Європи призвело до такого багатоетнічного змішування рас, якого до того людство не знало. У культурно- історичному плані цей процес не був однорідним.

Відносна ізоляція від культури Старого Світу зберегла в лоні народної культури (фольклор, міфологія, ритуали) здобутки корінних народів Латинської Америки, а пізніше, проникаючи в культуру Старого Світу, створила нові інтегративні цінності.

5. Тропічно-африканський культурний регіон

Методологічними засадами виділення регіону стали географічні чинники (материк, що за величиною поступається лише Євразії), заселення негроїдною расою та особливості культурного розвитку, притаманні лише цьому соціокультурному утворенню. Науковці, які досліджують культурно-історичний розвиток африканських країн, відзначають дві його особливості:

- поширення зв'язків з народами інших регіонів та взаємопроникнення локальних культур народів Африки;

- строкатість культурних особливостей різних народів, які мешкають на цій території, не гальмувала, а, навпаки, сприяла їхньому розвитку, оскільки межові зв'язки з іншими народами стимулювали проникнення нової для африканців культури в центр континенту.

Аналіз історично-культурного розвитку регіону через призму системного підходу дає змогу виділити в ньому низку відносно самостійних культурно-історичних підсистем. На сьогодні наукові школи з проблем розвитку Африки використовують різні критерії виділення історико-культурних областей (зон). Зокрема, коли в цілому Африку поділяють на шість зон, у так званій Чорній Африці виділяється чотири культурні зони. Сучасні знання про різноманітну за формою і глибоку за змістом культуру африканського континенту обмежені історичними документами країн, що межували з Африкою. Це, насамперед, Єгипет, Фінікія, Антична Європа, пізніше арабські країни. Однак ряд науковців вважають що на території Африки виникла первісна людська культура (2,5 млн. р.), яка пізніше поширилася по всій Азії та Європі. Дослідження природничих наук кінця XX ст. свідчать про інше. Зон, де виникла первісна людина Homo habilis (людина вміла), а отже, і первісна культура, є декілька і, насамперед, це не були зони зі сприятливим кліматом.

Структура культурно-історичних зон

1. Північ тропічної Африки - Судан

2. Басейн річки Конго - Заїр, ЦАР, Камерун Гвінея, Габон, Конго

3. Східна Африка - Ефіопія, Джибутті, Сомалі, Кенія, Уганда, Гланда, Бурунді, Танзанія, Замбія, Малаві

4. Південна Африка - Ангола, Мозамбік (південь), Зімбабве, Ботсвана, Намібія, ПАР, Свазіленд, Лесото.

У класичному сенсі в III тис. до Р.Х. під Африкою розуміли землі Лівії та Ефіопії, з якими Єгипет уже в той час мав зв'язки, а єгипетські Мореплавці (VI-V ст. до н. е.) плавали навколо цього континенту. Єгиптяни не обмежувалися лише знайомством із побережжям Африки, а проникали вглиб її території. У V-III ст. до Р.Х. народи всіх культурних зон Африки мали міцні торговельні зв'язки зі своїми сусідами, і в першу чергу з Єгиптом. Аналізуючи вплив африканської культури на розвиток Єгипту, африканознавці виділяють найбільш розвинену частину африканського континенту і розглядають її як зону формування цього культурного регіону.

Наявність різних культурних зон утруднює можливості системного аналізу цього регіону, тому що одні й ті самі явища культури тут суттєво рознесені в часі і просторі. Зокрема, якщо перші державні утворення в Західній Африці виникають у ІН ст. після Р.Х., то в Центральній Африці - з X ст., у Східній та Південній Африці - з IV ст. Це саме можна сказати про релігію, мистецтво, художні ремесла тощо.

Як і в більшості народів світу, уявлення африканців про світобудову носили релігійно-міфологічний характер. У них тісно переплелись надприродне та природне начала. Надприродне: головне божество є першопричиною усіх божеств, котрі опікуються землею, лісами, водою, предками тощо. Предки забезпечують взаємозв'язок надприродного (їх душі) і природного. Включення в релігійне життя все нових і нових членів відбувалося природним шляхом через цілу низку релігійних обрядів.

Археологічні дослідження африканського культурного регіону в XX ст. стали переконливим доказом наявності високої художньої культури. Вуглецевий аналіз віку знахідок засвідчує, що вже понад 10 тисяч років у цих народів існували петрогліфи та наскельний живопис, багатий як жанрами, так і використанням різних технік та фарб.

6. Наукове пізнання в індійській культурі

У культурі Індії поряд із домінуванням релігійних цінностей усе ж важливе місце посідала й науково-пізнавальна діяльність. Протягом своєї культурної історії індійці високо цінували й активно розвивали знання релігійно-практичного та прикладного характеру. Більше того, досягли неабияких успіхів у розвитку математичного, астрономічного, медичного, лінгвістичного пізнання, випередивши багато відкриттів, зроблених європейськими вченими Середньовіччя й Нового часу.

У релігійному світогляді індоаріїв знання освячувалося. Божественна істина як основа релігії була представлена у формі вед - знання, відання.

Так, у VI столітті до нашої ери у зв'язку з розробленням питань культу й релігійної літератури виникли керівництва (сутри, або шастри), які називалися "веданги" (складові вед) і стали предтечами майбутніх наукових дисциплін. До них належали: фонетика (Шикша) - учення про звуки, наголоси, вимову священних гімнів вед, де неприпустимими були помилки, що зашкоджували містичному ефектові й навіть накликали біду на читаючого; метрика (Чхан-дас) - учення про правильне інтонування священних гімнів, що розробило систему індійських музичних розмірів високої складності - октаву на 22 напівтони; граматика (В'якарана) - учення про точність і красу виразів завдяки знанню різноманітних елементів мови та їх класифікації; етимологія (Нірукта) - пояснення незрозумілих слів у ведійських текстах і створення словників; астрономія (Джьо-тіша) - наука про календар і засоби визначення точного часу для жертвопринесень; обрядові приписи (Кальна) - правила виконання ритуалу, що стали широким керівництвом щодо створення культових споруд, культових зображень, виконавчої майстерності й заклали основи теорії архітектури, будівництва, живопису, акторської майстерності.

Індія уславилася лінгвістичними дослідженнями. На фундаменті ведійських граматичних та етимологічних керівництв Паніні в IV столітті до нашої ери створив першу граматику санскриту. З її створенням санскрит набув своєї класичної форми й майже не змінювався відтоді. Унікальність проведеного в граматиці Паніні звукового аналізу вражає сучасних лінгвістів. Такої точності й складності європейські лінгвістичні дослідження набули аж у XIX столітті. Більше того, тільки після знайомства із санскритом у Європі почала розвиватися фонетика як наука. Наступні роботи з граматики санскриту були лише коментарями до праці Паніні.

Особливих успіхів досягли індійці в галузі математики. Дуже рано індійська математика сягнула високого рівня розвитку. Так, для індійського світогляду було традиційним уявлення про абстрактне число, що відрізняється від конкретної кількості предметів. Завдяки цьому була створена десяткова система лічби - видатне відкриття індійської математики, яке через арабів потрапило в Європу і сьогодні використовується в усьому цивілізованому світі. Сучасна арифметика теж має індійське походження. Віднайдені в Індії правила арифметичних дій були поширені в країнах Близького Сходу та Європи. Індійська алгебра створила розвинуту символіку, досконалішу порівняно із сучасною їй грецькою. Індійці знали позитивні й негативні величини, розробили методи добування квадратних і кубічних коренів, уміли розв'язувати деякі типи невизначених рівнянь.

Завдяки досягненням у математиці індійські вчені з успіхом розвивали стародавні традиції астрономії та отримані від греків астрономічні знання. Згодом через арабів вони передали свою астрономічну науку разом із математикою європейцям. Таким чином, було з високою точністю обчислено багато астрономічних констант, точно прогнозувалися затемнення, пояснено їхню дійсну причину. Ар'ябхата у V столітті висунув сміливі гіпотези про обертання Землі навколо Сонця й навколо своєї осі.

Шахи - гра на спеціальній дошці, що має назву шахівниця й поділена на 64 світлі і темні клітини (поля), між 16 світлими (білими) і 16 темними (чорними) фігурами, за встановленими для них правилами пересування; старовинна індійська настільна розважальна гра, що має давню історію. Як одна з найпоширеніших спортивних ігор сучасності, гра поєднує в собі елементи мистецтва (уяви), науки (логічно-точний розрахунок) і спорту.

Шахи мають виховне значення: сприяють розвитку концентрації уваги, вміння долати труднощі та планування власних дій, логічно мислити. Оскільки у грі в шахи виявляються особливості людської особистості, вони використовуються в якості моделі наукових досліджень у психології та педагогіці. Також використовуються для моделювання систем штучного інтелекту.

Стародавнє походження шахів не викликає сумнівів. Ігри з фішками на дошці були відомі ще в ІІІ-му-ІУ-му ст. до н. е. У перші п'ятсот років нової ери в Індії, на думку багатьох істориків, з'явилась найдавніша форма шахів - військова гра чатуранґа. Грали в чатураніу четверо гравців. Хоча й чатуранґа була складною грою, що вимагала точного розрахунку, пересування фігур визначалося кидком гральної кості.

На наступному етапі розвитку гра для чотирьох перетворилася в гру для двох суперників, виграш у якій уже досягався не киданням кості, а розумом. Нова гра для двох суперників отримала назву шатрандж. У VIII-IX ст. шатрандж отримав широке розповсюдження в Арабському Халіфаті. Під час арабського періоду розвитку шахів відбувся винахід шахової нотації - способу запису партій. З'явилась велика кількість літератури з теорії дебютів, стратегії, тактики. До країн Західної Європи шахи потрапили не раніше 11 ст. Саме на цей час припадає перша згадка про шахи в літературі ("Каталонський заповіт", 1010). Але гра, напевно, була відома й на I-II ст. раніше, про що свідчать знахідки шахових фігур, датовані ІХ-м ст. У Західній Європі ймовірніше за все навчилися грі в шахи від арабів Іберійського півострова, але можливе також проникнення шахів через Аквітанію, Прованс, а також південь Апеннінського півострова.

У Скандинавії та на Британських островах шахи розповсюджували вікінги, про що свідчить знахідка кількох комплектів шахових фііур на о. Льюїс, що датовані 1200 р.

Спочатку католицька церква вважала шахи азартною грою, та спробувала заборонити їх, але вже в 1400 році всі заборони було знято. З XI-XII ст. шахи вважались однією з найпоширеніших розваг феодальних вельмож. Шахи навіть увійшли до програми лицарського виховання. Шахи згадуються в низці відомих літературних творів того часу ("Пісня про Роланда", "Трістан та Ізольда", "Роман про Розу" та ін.).

Потрапивши до Європи, шахи зазнали деяких змін, а саме шахівниця стала двоколірною (до цього всі клітини шахівниці були білого кольору). Вперше така шахівниця згадується вже в XI ст. У другій половині XV ст. у Західній Європі з метою прискорення темпу гри слон та королева стали набагато сильнішими. Також було остаточно затверджено право ходу пішаком із початкової позиції на дві клітини.

Широко відомі традиції індійської медицини. За ведійських часів медичні знання ще були тісно пов'язані з магією та заклинаннями.

Тому про медичну науку можна вести мову лише з моменту появи спеціальних медичних трактатів Бхели, Чаракі та Сушруті (II-IV ст.). Тут зібрані детальні описи багатьох хвороб. Останні пояснювалися порушенням первинної рівноваги між "тілом, душею та розумом". Індійська медицина ніколи не страждала вузьким фізіологізмом, типовим для античних лікарів і відродженим західною медициною. Хоча в індійських медичних традиціях відчувається особлива увага індійців до фізіологічних процесів, породжена йогічною та містичною практикою буддизму. Але індійський лікар повинен був знати ще й психологію, ботаніку, біологію, фармакологію, хімію тощо. В Індії була високо розвинута емпірична хірургія. У цій царині аж до XVIII століття індійці далеко випереджали європейську медицину. Хірурги Ост-Індської компанії не цуралися вчитись у індійців ринопластиці^[1].

Поряд із медициною в країні успішно розвивалася хімія, яка була, скоріше, супутницею медицини, ніж технології. Хоча досягнення в металургії засвідчують її роль і в цій сфері індійської майстерності. Однак основним досягненням індійської хімії був розвиток фармакопеї.

Разом із тим, скуті тісними рамками релігійних уявлень, такі сфери пізнання, як географія, космологія, фізика, історія, не досягли значного розвитку в стародавній і середньовічній Індії. У цілому тут не склалося емпіричне й теоретичне природознавство європейського рівня. Однак протягом культурного існування індійцям було притаманне прагнення до систематизації та методичної класифікації кожної царини мислення, кожної галузі пізнання, мистецтва й діяльності.

Загалом для індійської культури характерні глибокі науково- пізнавальні традиції, хоча й відмінні від європейського наукового стандарту. Але, пори всю свою своєрідність, індійське наукове пізнання зробило суттєвий внесок у розвиток як власної культури, так і багатьох країн Південно-Східної Азії, Далекого Сходу, Європи та Америки.

7. Архітектура та декоративно-прикладне мистецтво індійського регіону

Мистецтво Стародавньої Індії поступово склалося як синтез архітектури, скульптури та живопису. Воно, зрозуміло, зазнало впливу іноземних художніх стилів, проте нітрохи не втратило своєї неповторності.

Скульптурних, а тим паче архітектурних пам'яток хараппської та ведійської епох збереглося дуже мало. Найімовірніше, тодішня архітектура мала прості й строгі форми, адже принаймні зовні будинки Хараппи та Мохенджо-Даро не мали ніяких декоративних елементів. Найдавніше мистецтво скульптури й гліптики (кам'яні, теракотові та бронзові статуетки й печатки, призначення яких не з'ясоване, гончарні вироби) розвивалося в реалістичному річищі й засвідчило високі художні смаки його творців.

Розквіт староіндійської архітектури та мистецтва припав на епоху Маурів та на "золотий вік Гуптів".

За доби перших індійських імперій у країні здійснювалось інтенсивне палацове будівництво, проте царські палаци будувалися з дерева й тому не збереглися. Тоді ж розквітла буддійська храмова архітектура, яка була, на відміну від палацової, кам'яною, тому почасти збереглася. Найдавніші її пам'ятки - ступи, в яких зберігалися буддійські реліквії (частини тіла Будди та буддійських святих). Куполоподібна ступа, праобразом якої був, мабуть, земляний могильний пагорб, символізувала порожнечу, минущість та ілюзорність земного буття (зовні ступа схожа на водяну бульбашку, що виникає й відразу ж лопається під час дощу).

У III ст. н. е. поблизу ступ та місць кремації буддійських святих почалося будівництво скельних храмів чайтья та монастирських келій віхара. Вони вирубувались у скелі методом "внутрішнього різьблення": спершу вирубувалося приміщення, а потім у його стінах - скульптурні зображення Будди й святих. Фасад храму по всій площині прикрашався рельєфами, колонами, особливими "сонячними вікнами", через які денне світло проникало в храм. Коли храм ставав тісним для ченців, поруч із ним вирубували нові печери, внаслідок чого виникали цілі печерні комплекси.

Один із найдавніших храмових комплексів (він, до речі, найкраще зберігся) зведений у Карлі, на південний схід від сучасного Бомбея. Але найвідомішим храмовим комплексом є Аджанта в Махараштрі - 29 скельних печер у гористому обрамленні річки Вахуари. Аджанта прославилася завдяки своїм чудовим розписам, про які йтиметься окремо.

Розквітло в давніх індійських імперіях також мистецтво скульптури. Скульптори відтворювали в камені сюжети з джатак (вони, зокрема, домінують на різьблених воротах-торанах ступи в Санчі), різьбили статуї якш та якшинь - божків родючості, охоронців бога багатства Кубера.

У південній столиці Кушанської імперії - Матхурі, де склалася самостійна художня школа, скульпторам охоче позували для створення статуй якшинь місцеві куртизанки, які брали участь у фінансуванні будівництва олтарів і храмів. Такі статуї вже мало що ріднило з міфічними образами якшинь, у них домінувала еротика. Скульптори з Матхури взагалі полюбляли прикрашати храми витонченими еротичними сценами, поруч з якими еротика інших художніх шкіл давнини виглядає убого. Кам'яна порнографія окремих індійських храмів породжена сильним сексуальним містицизмом індійських релігій, від яких мистецтво цілковито залежало.

У маурійський період виникла традиція спорудження в місцях, пов'язаних з біографією Будди, та на шляхах прочан до буддійських святинь різьблених колон стамбхів.

У перші століття нашої ери в Гандхарі під впливом елліністичних художніх традицій склалася місцева художня школа, що її називають "греко-будційською" чи просто гандхарською. Вона вирізнялася перенесенням буддійських сюжетів у греко-римську пластику. Саме в Гандхарі вперше з'явилася (найімовірніше, в І ст. н. е.) іконографія Будди, що заступила зображення буддійських символів: "колеса закону" (чакра), "священного дерева" (бодхі), "парасолей", ступнів, трону тощо. Будду зображували з його 32 канонічними ознаками: відтягнуті мочки вух, характерна випуклість на тімені (ознака вищої мудрості), мітка між бровами (символ великої духовної сили), коротке волосся на голові, скручене в локони (символізували рух сонця і вічність), німб тощо. Обличчя Будди максимально ідеалізувалося. Було розроблено складну символіку положень рук і пальців (мудра): кожний жест бога щось символізував. Будду зображували в трьох канонічних позах: сидячій (у стані глибокої медитації), стоячій (Будда збирається виголошувати проповідь) та лежачій (момент переходу в нірвану). Махаяністи вважали, що чим більша статуя Будди, тим краще вона передає велич божества (й сильніше впливає на віруючих), тому нерідко створювали кам'яні та мідні колоси, поруч з якими староєгипетські колоси видавалися б не такими вже й величними. В епоху Гуптів скульптори зображували окремих богів багаторукими й багатоногами, намагаючись у такий спосіб передати їхню надлюдську силу й могутність.

Велика кількість коштовних предметів мистецтва, що є спадщиною цієї дивної прадавньої цивілізації, зберігається в музеях. До них можна віднести безліч прадавніх текстів релігійного змісту, поезію й прозу, мальовничі зображення й безліч ікон, могольські мініатюри, що являють собою ілюстрації до книг, а також посуд, прикраси, зброю, килими, тканини, унікальні лакові вироби, вироби з бронзи й металу та предмети побуту. Великий внесок у збереження скарбів і пам'ятників архітектури Індії вніс російський художник Рерих. Пізніше його ініціативу підтримав син Святослав Рерих, який сприяв у свій час висновку Міжнародного пакту щодо охороні культурних цінностей.

У європейців і жителів Америки під час згадки про Індію виникають стійкі асоціації. Це Боллівуд, йога, строгі традиції, непохитні сімейні цінності і приголомшливої краси прикраси. Індійські прикраси з достатком коштовностей, золотом і сріблом найвищої проби, хитромудрим дизайном "говорять" народними мотивами, користуються величезним успіхом у всьому світі. Індійська ювелірна культура справила великий вплив на європейську, підтвердженням цього служать кращі прикраси Британської Корони, які або виконані в індійському стилі, або прикрашені великою кількістю індійських каменів. Компанія Cartier ще на початку XX століття перейнялася духом індійської цивілізації і тепер періодично випускає колекції, витримані в цій тематиці.

Індійські махараджі, здійснюючи довгі подорожі в Європу і Америку, привозили свої химерні прикраси, завдяки чому майстри- ювеліри стали вчитися виконувати найскладнішу філігранну роботу з дорогоцінними каменями, виготовляючи прикраси в індійському стилі. Європейські жителі, закохавшись у східні наспіви індійських прикрас, стали вимагати у місцевих майстрів робити їх на замовлення. Так Індія знайшла своє вікно в Європу.

Вироби із напівкоштовних каменів. В індійських прикрас є свої відмітні особливості, які роблять їх пізнаваними й унікальними. Ці вироби симетричні. Незважаючи на різноманіття каменів різних кольорів і поєднання різних матеріалів, у них немає ніякого безладу. Святкове життя індійців тісно пов'язане з танцями, а прикраси завжди були частиною урочистого костюма. Тому вони володіють своїм звучанням та музичністю.

Індія - країна зі своїми ювелірними традиціями, які передаються через покоління. Кожне місто, де займаються ювелірним ремеслом, спеціалізується на певному виді робіт. Знаменитий Джайпур славиться мистецтвом роботи з емаллю, Андхра-Прадеш відомий роботою по сріблу, Делі - оправленням коштовностей. У кожному такому місті є свій золотий базар, і, незважаючи на високу ціну чистого золота і срібла, індійські ювеліри ніколи не заощаджують і не скупляться на достаток деталей із цих дорогоцінних металів. індійський культурний архітектура музика

Індійські прикраси виготовляються із золота, срібла, фаянсу, слонової кістки, кераміки, міді, бронзи, дорогоцінних і напівкоштовних каменів. їх знаходили в різних містах при розкопках, і відтоді в кожному місті є свої ювелірні особливості.

Традиції і сучасність індійського ювелірного мистецтва. У Джайпурі і Делі народилися стилі Менакарі і кундала. Менакарі - це мистецтво емалі - традиційне індійське ремесло. Емаль накладалася на прикрасу, щоб перевірити якість золота. Чим яскравіше сяє емальоване прикраса, тим краще золото використано.

Кундала - це найдавніший спосіб виготовлення прикрас із золота в Індії. Стиль менакундан являє собою справжні витвори мистецтва різних кольорів, представлені на зворотному боці прикраси, тоді як стиль кун дала демонструється на передньому боці. Сучасні коштовності в цих стилях роблять майстри в Біканері і Раджастані. Вони привабливі своєю історичною аурою, яка повертає нас у часи, коли така розкіш була доступна лише найбагатшим представникам блакитних кровей.

Одні з найбільш простих індійських прикрас без використання каменів - золоті браслети, намиста, сережки, підвіски, що являють собою кілька рядів плоских деталей, брусків, скріплених між собою найтоншими нитками.

Індійське мистецтво славиться своїми традиційними мотивами, які відображені і в ювелірній майстерності. Особливо часто вдаються до квіткової і тваринної тематики. Ці прикраси є свого роду талісманами, тому що тут не переслідується тільки декоративна мета. Кожна квітка і кожна тварина уособлюють побажання власнику, оберігають його від нещастя, приносять багатство, родючість, удачу. Навіть у недорогому браслеті не знайдеться випадкового малюнка - все продумано до дрібниць.

Прикраса з Індостану - це національні традиції, поєднані з розкішшю, до якої тягнеться інший світ. Розсип дорогоцінних каменів на шиї або скромні сережки - залишається вибирати на свій смак, можливості і відповідний випадок.

Різьба по дереву. Коли в XVI столітті монголи вторглися до Індії, то на них чекала зустріч з однією з найстаріших світових цивілізацій. Близько 3000 років до н. е. місто Мохенджодаро в долині Інду мало регулярне планування; більшість споруд через значну вологість було виконано з обпаленої цегли.

Спекотний клімат вимагав облаштування внутрішніх двориків, які оточували просторі покої.

Приблизно в IV столітті до н. е. художні форми зазнали значних змін. Грецькі елементи змішалися з індійськими, в результаті чого виникли нові своєрідні форми. У цей період змінилися й меблі. Широкого поширення набуло низьке примітивне ліжко-каркас на чотирьох ніжках з пропущеними через них опорами. При цьому площина для лежання була плетеною. Такі ліжка, виготовлені з дорогого матеріалу, завжди були пишно прикрашені. Характерний індійський виріб - табурет із виточеними і покритими лаком ніжками та плетеним сидінням.

В Індії, багатій різними смолами, була високо розвинена техніка лакування, а також застосування смол для декоративних цілей. Одним із методів було лакування кольоровими лаками, які досить швидко висихали. В основному це використовувалось для виточених елементів меблів. Окремі невеликі елементи меблів і шухляди виготовлялися з пап'є-маше і лакувалися досить складним способом. Для прикрашення меблів застосовувалася інтарсія з чорного дерева, перламутру, слонової кістки (бомбейська мозаїка), а також різьблення по слоновій кістці.

Про невибагливість індусів свідчить примітивний переносний "меблевий виріб" - опора для тіла: факір, який сидить навпочіпки, спирається руками і головою на підставку і спокійно спить. Однак індуси добре знали і що таке комфорт. Про це свідчить, наприклад, церемоніальне крісло буддійського ченця, що нагадує за своєю конструкцією стародавній індійський трон.

Сучасний індійський стиль меблів. Пізніше, коли в Індії позначився вплив Європи, з'явилися нові потреби, які оживили тисячолітню майстерність індусів. Виник новий, змішаний стиль. У XIX столітті в Європі знайшлося багато любителів індійських меблів, які найчастіше купувалася через їхній пишний та екзотичний декор. Перш за все цінувалися меблі, прикрашені бомбейською мозаїкою. Все це призвело до пожвавлення індійського меблевого мистецтва. Нові індійські меблі хоча й почали набувати європейських форм, але завдяки великій кількості індійсько-арабської орнаментиці зберегли характерний національний характер.

Індійський стиль меблів, незважаючи на незвичайні та чужі нам риси, цікавий і дуже декоративний. Поряд із ретельним опрацюванням деталей на нас перш за все справляє враження пристрасть азіатських народів до помпезності та складної орнаментики, що не завжди органічно пов'язане з призначенням того чи іншого виробу.

Найбільш характерними для сучасного індійського стилю кольорами є бірюзовий, малиновий, оранжевий. Причому вони зовсім неповторні у своєму роді. Індійський шовк трохи шорсткуватий і на дотик не такий гладкий та ковзкий, як китайський. Меблі в індійських будинках низькі, випиляні вручну з тика, дуже міцного дерева.

Характерною особливістю індійського інтер'єра є легка трансформація деталей будинку: стільчики і столи, ширми, віконниці та двері нерідко "міняються ролями". Жителі Індії використовували будь-яку можливість для орнаментики та оздоблення свого житла.

Пишна ажурна різьба в індійському меблевому мистецтві - це свідчення особливої пристрасті індусів до розкішного декору та прикрас.

Отже, художнє ремесло Індії - одне з найдавніших у світі. Народні ремісники досягли незвичайної майстерності у ткацтві, обробці металу. Особливо славились вони карбуванням, різьбленням по металу, філігранню, інкрустацією, різьбленням по дереву та слонових кістках, виготовленням лакових виробів. Кустарні ремесла були розповсюджені не лише в містах, але і в сільських місцевостях, де залежно від природних умов або наявності якого-небудь виду матеріалу (слонова кістка, цінні породи дерева) процвітав той або інший вид прикладного мистецтва. Всесвітню відомість отримали кашмірська вовна, емалі Джайпура, слонова кістка Траванкор-Кочина та ін.

Глибоко народним видом мистецтва є вибиванки - бавовняні тканини, на яких дерев'яними штампами відбиваються багатофігурні сцени (музиканти, танцівниці, плетениця звірів, цілі сцени із селянського життя), які вражають своєю яскравістю, життєрадісністю та декоративністю. У вибиванках знайшли відображення фольклорні легенди та вірування Індії, колорит її багатої тропічної природи. Шовкова парча ручної роботи із золотою або срібною ниткою, що призначена для вищих каст, вражає витонченістю та тонкістю малюнка, найніжнішими кольоровими комбінаціями, благородством орнаменту.

Великого розмаїття форм та орнаментації досягло виготовлення начиння (посуду) з бронзи, міді та сталі.

Найдавніші види народної творчості - різьблення по дереву та слонових кістках - були розповсюджені в багатьох областях Індії. З дерева вироблялись різьблені меблі, архітектурні деталі, скриньки, шкатулки, статуетки. Із слонових бивнів народні майстри робили цілі композиції або скульптури, які зображували божества та героїв епосу, а також ювелірні вироби.

8. Літературна традиція Індії

Стародавньою літературно-релігійною пам'яткою Індії є Веди (санскр. - знання), що їх послідовники індуїзму вважають "священними" книгами. Початок створення їх сягає періоду після вторгнення в країну арійських племен у середині II тисячоліття до н.е. Протягом наступних десяти століть усна ведична традиція видозмінюється і поповнюється. Записані Веди були лише в першій половині І тисячоліття до н.е.

Велика за обсягом ведична література поділяється на чотири групи: Самхити, Брахмани, Араньяки, Упанішади. Такий поділ відображає історичну послідовність розвитку всієї цієї літератури. Кожна її група не є єдиним цілим. Самхити - це чотири збірки: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Найдавнішою за часом створення і найбільшою за обсягом (1 028 гімнів і 10 500 віршів) вважають Ригведу. Більшість гімнів присвячено прославлянню богів та сил природи, котрі розглядаються як могутні, милосердні, мудрі божества. До них зверталися у проханнях і молитвах, їм приносили жертви. Вважалося, що життя людини, її багатство і спокій повною мірою залежать від цих жертв. Індійці вірили у багатьох богів: у Ведах вказується, що їх було 3399. Інші збірки Самхити вміщують мелодії, які супроводжують культові дії, різні магічні заклинання.

Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахманів) являють собою коментарі до Самхитів і мають в основному ритуальний характер. Із часом деякі тексти стали незрозумілими, значно ускладнився і змінився релігійний культ. Виконання обов'язків жерця стало професією, і отже, виникла потреба у відповідній літературі.

Пізніше були створені Араньяки та Упанішади. Араньяки (буквально "лісові тексти") - це в основному правила для пустельників, старців, які намагаються на самоті пізнавати істину та її природ. Заключною частиною ведичної літератури є Упанішади (санскр. - сидіти біля, мається на увазі сидіти біля вчителя з метою пізнання істини). Створення Упанішад пов'язують із 108 авторами. Кожний із текстів являє собою короткий виклад релігійно-філософських роздумів того чи іншого легендарного або напівлегендарного мудреця. Ранні Упанішади підкреслюють монодеістичні ідеї ведичної релігії. Водночас, на відміну від іншої ведичної літератури, в Упанішадах центр уваги переноситься з уявлень про зовнішній світ на світ людини. Предметом шанування в таких творах стає те, що перебуває за явищем природи. Також виводяться категорії "брахман" і "атман" як першооснови буття. Брахман у багатьох текстах розглядається як абсолютна субстанція, першооснова і першопричина всього існуючого, початок і кінець усіх істот; атман - це дихання або окрема людська душа.

Ведична література дає змогу простежити, як поступово увага стародавнього індійця переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку, мислення. Вона справляла великий вплив на розвиток індуїстських релігійно-філософських шкіл і релігійних течій.

Авеста - збірник "священних" книг зороастризму, стародавньої доісламської релігії, що панувала на Близькому та Середньому Сході до арабських завоювань {VII-VIII ст. н.е.). Засновником цієї релігії вважають напівміфічного пророка Заратуштру (Зороастра). Зороастризм зберігся в Ірані, а також в Індії, куди переселилися нащадки зороастристів (перси) після завоювання Ірану в VII ст. арабами. Ідеї та уявлення Авести вплинули на розвиток культури народів Азії і Середземномор'я.

Авеста являє собою складний твір, який створювався упродовж багатьох віків. Найстарішою його частиною є гати (пісні), які вміщували вчення пророка Заратуштри. У них відчувається вплив традицій первіснообщинного ладу, які виявляються в обожнюванні сил природи і прославлянні праці. Авеста також вміщує гімни, присвячені богам і міфічним героям, яким поклонялися індоіранці ще до появи зороастризму. Із стародавньої ведичної літератури, наприклад, зороастризм запозичив учення про бога Митру. Зміст Авести пристосувався до народних вірувань та племінних релігій, поширених на територіях великих іранських держав - Ахеменідської, Парфянської та Сасанідської. Спочатку при парфянських царях, а потім при Сасанідах (ІII-VII ст.) відбулася кодифікація різних частин Авести. Основний зміст Авести - вчення про непримиренну боротьбу світлого і темного божественних начал. Добрий бог Ахурамазда (Мазда, Ормузд) і злий бог Анхра-Манью (Аріман) є рівноправними творцями світу. Ахурамазда очолює сонм духів світла, він створив все добре, розумне та корисне; Анхра-Манью очолює духів зла і темряви - девів, тому творить все зле. Між ними йде запекла боротьба, в якій беруть участь і люди.

В Європі зміст Авести став відомий у XVIII ст., після перекладу книги в 1771 р. Анкетіль дю Перроном на французьку мову. Це дало змогу вивчити не тільки історію стародавніх східних релігій зороастризму і маздеїзму та існуючих до них вірувань, а й простежити вплив учення Авести на формування низки релігійних систем більш пізнього походження.

Слово мантра походить від слів "манас* - розум, або обумовлена свідомість, і "трайяті" - звільняти. Мантрами називаються звуки чи слова, які мають силу впливати на стан тіла, енергію і свідомість. За допомогою мантр очищають внутрішній простір для того, щоб у нього увійшов Бог.

Мантри також можуть зцілювати, впливати на роботу внутрішніх органів, очищати енергетичні канали, активізувати чакри, перетворювати внутрішню енергію, викликати потрібні емоції, заспокоювати або концентрувати розум, очищати свідомість і занурювати її у стан медитації. Мантри у Фен-Шуй застосовуються для підвищення життєвого тонусу, впливу на взаємини й активізації корисної енергії.

Біджа-мантри (насіння-мантри) - це неперекладні односкладні мантри, кожна з яких є звуковим втіленням енергії певного типу. Кожна біджа-мантра відповідає якій-небудь дії (розширення, стиснення і т. п.), точці організму, елементу або якому-небудь аспекту Бога.

Назва предмета або явища на санскриті (і деяких інших стародавніх мовах) така, що поєднання біджа-мантр, з яких складається відповідне слово, виражає саме ту енергію, яка міститься в даному предметі або явищі. При читанні мантр дуже важливим є те, що говорити можна тільки істину: якщо слова не відповідають дійсності, то й енергія, що і пробуджується ними, не відповідає енергії реальності.

Енергія, народжена брехнею, не знаходить собі місця в реальному світі і врешті-решт звертається проти того, хто її вимовив. Навпаки, якщо реалізований майстер або святий говорить те, чого немає, то його слова матеріалізуються: енергія, яку він пробуджує словами, така сильна, що змінює реальність. Багато які з мантр мають комплексний вплив, тобто відразу на три сфери існування людини: тіло, енергію і свідомість.

Зазвичай слово "мантра" пояснюється як "молитва", "формула шанування", "містичний склад" і т. п. Мантра - це Сила, яка передається незалежно від того, хто її вживає. Людині можна завдати шкоди і навіть вбити за допомогою мантри. За допомогою Мантри може бути досягнуто і певне з'єднання з фізичною силою. За допомогою Мантри за сприятливих умов може бути запалено вогонь для жертвопринесення. Мантрою людина може врятуватися і т. д. Тобто мантра - це сила. Сила у формі звуку. Корінь "ман" означає "думати".

9. Звучання і рух Всесвіту в індійській музиці і танцях

Мистецтво танцю в Індії збереглося з найдавніших часів до сьогодні у фактично незмінному вигляді. Перші згадки про нього містяться у "Рігведі". Теоретичне обґрунтування танець отримав у давніх трактатах, що датуються II ст. н. е. Фрески, скульптура і рельєфи давніх храмів відтворюють різноманітні танцювальні пози й композиції. Наприклад, барельєфи одного з храмів зображують 108 канонічних поз-рухів одного з класичних танців.

Традиція приписує танцю божественне походження. Його творцем і першим виконавцем вважають бога Шиву, відомого також як Натараджа (Цар танцю). У Давній Індії танець був обов'язковою частиною релігійного ритуалу. Його виконували храмові танцівниці - девадасі ("рабині Бога"). Індійський танець - своєрідне мімічне спілкування, що містить слова, поняття, відчуття, емоції.

Існують сотні індійських народних танців - наприклад, бхан-гра, біху, самбалпура, чхау і гарба, а також інші танці, представлені на регіональних фестивалях. їх виконують у різних випадках, наприклад, на весіллях, місцевих громадських заходах, під час збирання врожаю чи на початку мусонів. Активний розвиток танцю та рання канонізація його рухів сприяли створенню індійської класичної школи танцю (не слід плутати із класичним танцем - основою балетного театру). Ця школа ґрунтувалася на особливостях танців різних областей держави.

Показ танцювальних стилів в індійських кінофільмах дозволив світовій аудиторії ознайомитися з індійськими танцями.

Індійська національна академія музики, танців і драми надала статус 7 класичним танцям - бхаратанатьям, катхак, кат-хакалі, маніпурі, кучипуді, одісси, мохшіаттам. Перші 4 форми вважають основними, решту - напівкласичними танцями. Головними аспектами всіх класичних стилів є нрітта і нрітья (як додатковий - натья):

* нрітта - суто технічний танець, позбавлений смислового навантаження, має естетичний сенс ("чистий танець", "танець задля танцю");

* нрітья - сюжетний танець, що передає певну ідею, завада супроводжується співом;

* натья - дії та жестикуляції із танцем або без нього (цей аспект найяскравіше втілено в індійському театрі).

В індійському танці важливими є не тільки пластика тіла, але й рух кожного пальця, жест, погляд, що розкривають зміст танцю. Мета танцю - занурення глядача у стан екстазу, в якому розчиняється реальність світу. Це - своєрідний гіпноз. Погляд танцівниці постійно спрямований на глядача. Кожна сюжетна ідея розглядається з точки зору різних настроїв. Аура чарівності сприяє розумінню суті давніх оповідей. Цей стан підтримується за допомогою вокального й інструментального акомпанементу.