Особливості культури українського народу в період існування козацької держави

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аспект проблеми дослідження

1.1 Козацтво як історичне та культурне явище

1.2 Боротьба українців проти асиміляторських заходів, за збереження національної культури

Розділ 2. Особливості становлення культури в добу козацтва

2.1 Феномен українського бароко в літературі, архітектурі, мистецтві, театрі

2.2 Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки

2.3 Пісенно-поетична творчість козацької доби

Висновки

Список використаних джерел



ВСТУП

Актуальність теми. В умовах розбудови незалежної України виникає потреба об'єктивного пізнання вітчизняної спадщини, зокрема у сфері освіти, навчання й виховання підростаючого покоління. У зв'язку з цим набувають якісно нових характеристик історико-педагогічні знання, підсилюється необхідність розкриття їхньої прогностичної функції.

Інтерес суспільства до історичного коріння спричинено пріоритетністю ідеї національного виховання в системі освітньо-виховних завдань. Як провідна і об'єднуюча в історичному бутті кожного народу, нації, національна ідея проходить і через педагогічну спадщину цілих епох. Неможливо знайти в минулому України, як засвідчують дослідники, інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу, на формування національної самосвідомості ніж українське козацтво. козацтво культура література архітектура мистецтво

На теренах України козацтво сформувалося спочатку у військовий, а потім й у військово-шляхетський стан, продовжуючи дружинно-лицарські традиції Київської Русі.

З одного боку, українське козацтво як неповторна модель суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою має глибокі корені ідеї незалежності, соборності, а також могутній освітній потенціал, традиції виховання духовності, громадянських рис, національної свідомості, високих морально-вольових якостей, отримання ґрунтовної освіти, досвіду родинного виховання. З іншого - сьогодні у частини молоді спостерігається низький рівень обізнаності з проблемами козацтва, сутністю, роллю в історії.

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української національної культури. ЇЇ освітньо-виховний, емоційно-естетичний потенціал ліг в основу не лише козацької, а й усієї української національної системи виховання. Козацтво було, в кращому розумінні цих понять, аристократією національного духу, високоморальною елітою своєї нації. Палкий український патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя.

Творче відродження культурно-освітніх і виховних козацьких традицій - одна з необхідних і найважливіших граней зміцнення незалежності України.

Зазначимо, проблема українського козацтва своєю неповторністю привертала увагу фахівців різних галузей пізнання в різні роки. Так, питання козацтва знайшли особливе місце в працях вчених-істориків О.Апановича, Д.Багалія, Д.Дорошенка, В.Смолія, В.Степанкової та ін. У вивчення українського козацтва, його ролі, значення у розвитку національної культури зробили певний внесок зарубіжні мандрівники, дипломати, історики, митці Г.Боплан, Вольтер, П.Меріме, П.Шевальє та ін.

Об'єкт дослідження - українське козацтво.

Предмет дослідження - охарактеризувати культуру українського народу в період існування козацької держави.

Мета роботи - дослідити козацтво як явище в історії та культурі України

Завдання роботи:

1. Дослідити козацтво як історичне та культурне явище.

2. Показати боротьбу українців проти асиміляторських заходів, за збереження національної культури.

3. Розкрити феномен українського бароко в літературі, архітектурі, мистецтві.

4. Показати нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки.

5. Дослідити пісенно-поетичну творчість козацької доби.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Козацтво як історичне та культурне явище

Національна ідея є провідною, об'єднуючою в історичному бутті кожного народу, нації (етносу). Українська національна ідея проходить через всю педагогічну спадщину минулих епох. Вона надихала цілі покоління освітніх діячів, педагогів на вірне служіння рідному народу. Дослідження витоків, становлення і розвитку національної системи виховання, вітчизняної педагогіки є першорядною проблемою, від розв'язання якої залежить вихід незалежної Української держави на сучасний рівень світових стандартів у галузі освіти і виховання.

Творчий підхід до історико-педагогічної спадщини нашого народу дозволяє стверджувати, що чільне місце в ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалу, який найдоцільніше назвати українською козацькою педагогікою. Щоб розкрити її основні ознаки, необхідно насамперед з'ясувати, що таке українське козацтво як культурно-історичний феномен.

Роль козацтва та Запорізької Січі в історії України унікальна і не має аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою силою в їх здійсненні. Саме на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, система управління якої згодом поширилась на всю Гетьманщину.

Козацький рух України був однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби народу за політичну і державну незалежність. У тому, що ми, українці, сьогодні є народом, нацією, провідна роль належала козацтву, яке із століття в століття було єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України як незалежної держави. Недарма іноземці часто називали Україну «Козацькою республікою», «країною козаків», а українців - «козацькою нацією» [26, c.35].

Українське козацтво, як своєрідна військова верства, зароджувалося, формувалося і розвивалося протягом багатьох століть. Якщо врахувати, що кубанські козаки є безпосередніми нащадками запорожців, то хронологічні рамки існування українського козацтва охоплюють XV - початок XX ст., тобто півтисячоліття. Протягом цього часу українське козацтво набувало одних ознак і втрачало інші. Однак початок формування окремих елементів традиційної козацької культури за археологічними джерелами простежується з V тис. до н.е. [7, c.27]

Слід зауважити, що теми козацтва та Запорізької Січі в радянській історіографії майже не досліджувались (за винятком, як от В.Голобуцький “Історія Запорізького козацтва”; “Запорізька Січ в останні роки свого існування; О. Апанович “Збройні сили України у ХVIII ст.”., а відповідно і підручники містили в собі лише той матеріал, який був доробком видатних істориків України ХIХ - першої половини ХХ ст. (В.Антоновича, М.Костомарова, Д.Яворницького, М.Грушевського та ін.), але в дозованому просіяному вигляді.

В процесі пізнання історичного розвитку українського державотворення важливо визначити місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, а згодом Гетьманщини та царської Росії.

Реєстрове козацьке військо створювалось урядом Речі Посполитої з метою поширення влади на Запорозьку Січ (розкол і ослаблення козацтва, бо в ряди реєстровці записували переважно заможних козаків) [22, c.47].

Збільшення чисельності реєстрових козаків (удвічі) і отримання ряду привілеїв (передавався у володіння Трахтемирівський монастир, козаки отримували право на окремий суд, звільнення від державних повинностей (крім військової), отримання земельних володінь, значних маєтностей і платні грішми, дозвіл на заняття промислами і торгівлею).

Речі Посполитій не вдалось поставити під контроль Запорозьку Січ. Січ стала тим осередком, що зібрав навколо себе однодумців і розпочав Визвольну війну, під час якої відбулось формування Гетьманщини. Органи самоврядування зберігались на Запорожжі впродовж усього існування козацької держави. Запорожці брали участь у військових “радах, що “час від часу збиралися на Лівобережжі”, обговорюючи претендентів на гетьманську булаву. Кіш слідкував за подіями на інших українських землях і був арбітром у суперечках між ворогуючими сторонами.

Царська Росія, зберігала органи самоуправління на Запоріжжі. Царський уряд визнавав за Військом Запорозьким широкі права і повноваження, але Росія прагнула поставити під контроль діяльність як гетьманів і старшин, так і Запорожжя. Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя знаходилось у підпорядкуванні обох держав. Царат не простив запорожцям їх підтримки І.Мазепи і у травні 1709 р. зруйнував Січ, після чого частина запорожців вперше перебралась в Олешки. Згодом у серпні 1733 р. цар офіційно дозволив козакам заснувати Нову Січ, але забезпечив контроль над ними, спорудивши укріплення поблизу Січі, в якому знаходилось військо.

Царський уряд активно використовував запорожців у тих війнах, які вів протягом 18 століття, дедалі обмежуючи їх права і вольності врешті решт ліквідувавши Січ.

Вбачаючи місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, Гетьманщини, царської Росії слід згадати залучення Запорозької Січі в процесі шляхетської колонізації степової України Річчу Посполитою; активну участь Запорозької Січі у московських експедиціях Лжедмитріїв I і II, організованих польськими магнатами та королівським двором на початку ХVII століття; історичне буття козаччини та Запорозької Січі в період між “реформою Баторія” і смертю Петра Сагайдачного) [12, c.92].

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648-1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації [15, c.24].

За 1648-1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654 p.) привілейованого становища української шляхти.

Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків.

Основним їх обов'язком була військова служба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними -- до 80 %) вважали себе козаками.

Вільнолюбне українське козацтво виникло на славній Запорозькій Січі, на легендарному острові Хортиця, за порогами Дніпра - Славути. У національній свідомості українців поняття Запорозької Січі зливається в єдиний духовний комплекс, подвижництво минулих поколінь.

Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що борючись у ті часи проти феодального закріпачення, гніту особистості, які приносили із собою різні загарбники, кожен українець прагнув стати козаком.

Весь народ покозачувався, що свідчило про новий, вищий рівень його духовності. І лише агресивні підступи чужоземців час від часу гальмували, переривали, руйнували цей прогресивний історичний процес, який свідчив про соборність українського народу, його згуртованість у боротьбі з ворогами [27, c.67].

Козацьке століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Період козацької епохи залишив яскравий слід в історії України, на шляху становлення її як незалежної і самобутньої країни.

Запорозьке козацтво - гордість української нації, найвищий її зліт у своєму віковічному розвитку. Його ідейно-моральний потенціал - це ядро козацької духовності, яка є невичерпною скарбницею громадянського загартування підростаючих поколінь.

1.2 Боротьба українців проти асиміляторських заходів за збереження національної культури

Історія українського козацтва є однією із найяскравіших та героїчних сторінок минулого нашого прадавнього народу. Саме українське козацтво стало ініціатором і рушійною силою національно-визвольних змагань за відновлення державності в Україні.

Духовна культура українського народу досягла порівняно високого рівня в період існування козацької держави. Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI-XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу.

Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України. Козацька культура -- унікальне і неповторне явище [22, c.46].

Але починаючи з ХІV ст. розвиток української культури стримувався тим, що етнічні землі нашого народу були розчленовані, опинилися під владою різних держав.

У 1387 р. Галичину, а в 1434 р. Західне Поділля поневолило Польське королівство. З ХІІ ст. угорські феодали намагалися встановити свою владу над Закарпаттям, і це їм вдалося. Наприкінці ХІІІ - на початку ХІV ст. землі Буковини потрапили під владу Молдавії. З 50-х років ХІV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров'я; на початку ХVІ ст. більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. На північному узбережжі Чорного моря запанували татари.

Розшарпані українські землі опинилися під соціальним та національно-культурним гнітом. Планомірно велося духовне поневолення українського народу, приниження та викорінення української мови, звичаїв, традицій. Особливо тяжкими були експансія католицизму та спроби полонізації українців після об'єднання Польщі й Литви 1569 р. в єдину державу -- Річ Посполиту.

Віра була основою світогляду, ознакою належності людини до певної культури та народу. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька, православний люд виключався з громадського та суспільного життя.

Страшного удару по українській культурі завдала Берестейська церковна унія 1596р., яка проголосила єдність православної та католицької церков під верховенством Папи Римського, призвела до поділу українців на православних та уніатів. Чвари й незгоди між ними не вщухають і донині.

Якщо окремі українські феодали, заможні шляхтичі та міщани пристали до унії під тиском погроз, репресій або з огляду на свої станові інтереси, поступово відмовилися від свого історичного коріння та культури, яка здавалася їм “мужицькою”, то козацтво, дрібні міщани та селяни залишилися прихильниками православ'я [22, c.51].

Обурені нестерпним становищем “глупих русинів”, вони не хотіли миритися з примусовою полонізацією та покатоличенням, розуміючи, що це загрожує самому існуванню народу та його культури. В освічених колах українців визрівало переконання в необхідності розвивати писемність, організовувати українські школи і друкарні, створювати підручники тощо.

Боротьба українців проти асиміляції значно посилюється в останній чверті XVI ст. із появою братств. Вони згуртували навколо себе прогресивні сили, які рішуче виступили за розвиток національної культури. Велику роль у цьому відігравали братські школи та друкарні. Саме для шкіл І. Федоров видав у 1574 р. “Буквар”, а в друкарні князя К. Острозького - славнозвісну Острозьку Біблію. Усього в Україні діяло 25 друкарень, 17 з них видавали книги українською мовою.

Особливе місце в боротьбі проти нівелювання української культури посідала полемічна література, яка виникла в ході дискусій з прихильниками унії та католицизму.

Важливим центром православної культури була Острозька школа. Вона стала першим світським навчальним закладом нового типу на зразок європейських.

На початку XVII ст. основним культурним центром стає Київ. Тут велику просвітницьку та культурну роботу виконували братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі. Продовжуючи традиції Львова та Острога, вони невтомно боролися проти асиміляторських заходів католиків та уніатів: українською мовою друкувалися букварі, граматики, словники, історична та полемічна література.

Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо [11, c.57].

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва.

У 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.

Гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний здійснив у Києві історичний акт: відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому було скасовано -- замінено на уніатську.

У цих умовах -- боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури -- змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі -- добі Бароко.

Величезний вплив на відродження української культури справила Києво-Могилянська академія. Вона була першим навчальним закладом в Україні. Викладання тут велося національною мовою, з глибокою шаною до вітчизняної історії та культури, на засадах всестановості. Намагання уряду Речі Посполитої полонізувати та покатоличити українців виявилися марними. Культурні осередки, братства, полемічна література, мережа шкіл, Академія сприяли розвитку національної самосвідомості українців, не дали загинути православній вірі та українській культурі [11, c.61].

З огляду на історію і культуру XVII0XVIII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу.



РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРИ В ДОБУ КОЗАЦТВА

2.1 Феномен українського бароко в літературі, архітектурі, мистецтві, театрі

Барокко виникає в Європі як проміжна культура між епохами Ренесансу та Просвітництва. Воно було першим синтетичним і тому універсальним напрямком новоєвропейської культури, який виявився у всіх її формах та регіонах.

Проте, культура барокко не була ідейно однотипною. Виникаючи на півдні Европи, вона набуває різноманітні, іноді діаметрально орієнтовані в духовному відношенні, форми в різних регіонах. В католицьких країнах західної Європи вона пов'язується з Контрреформацією, "другою хвилею" схоластики та з придворним, аристократичним мистецтвом, з його схильністю до маньєризму та євфуменічної символіки.

Як синтетичний напрям барокко переосмислює під кутом зору катаклізмів новоєвропейської історії певні духовні звершення пізнього Середньовіччя, Ренесансу та Реформації. При цьому від Середньовіччя береться духовність символічного бачення світу, від Рененансу гуманізм (іноді в трагічному витлумаченні) та відновлення античності, від Реформації патетична антитетичність, динаміка [10, c.44].

Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким".

Які є для цього підстави? По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей.

Специфікою українського барокко була б в цьому відношенні та обставина, що тяжіння до античності та міфологічних образів і середньовічної символіки переломлюються в ньому через відновлення традицій Київської Русі; а певні ідеї Реформації засвоюються в контексті ідеалів національно-визвольної боротьби з її героїкою та демократизмом. Ці демократичні тенденції і пов'язують на Україні певні риси барокко (зокрема його декоративність) з особливостями народного мистецтва, а не визирунковістю рафінованого, пересічного смаку придворного життя.

На Україні барокко заявляє про себе:

- могутнім акордом золотих бань київських соборів, що були збудовані чи перебудовані у цьому стилі;

- контрапунктом планів у панорамі монастрирів Чернігова, Новгород-Сіверського, Полтави;

- експресивною пластикою Львівської скульптури;

- потужним декоративним потенціалом української гравюри, високою метафізикою поезії;

- збуреною промовною патетикою полемістів;

- багатоманітністю поліфонічної проробки матеріалу у партесній музиці та смисловою бездонністю символіко-алегоричного менталітету літератури києво-могилянців;

- драматичним живописом, авантюрною бентежністю козацької душі [33, c.25].

Дійсність викликала в майстрів бароко як захоплення, так і велику тугу. Звідси риси барокового світовідчуття: неспокій, намагання поєднати, здавалося б, непоєднувані речі: фантастичність, ірраціоналізм, підвищену експресію і водночас раціоналізм, діловитість. Від середньовіччя засвоюється символічне бачення світу, від Ренесансу - гуманізм та відновлення античності, від Реформації - динамізм, від раннього Просвітництва - ідеали духовності.

Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого і песимізм, пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро.

Бароко стало першим універсальним напрямом новоєвропейської культури. Масове поширення культурних новацій свідчило про належність до спільної цивілізації, але одна деталь могла мати різний смисл у різних культурах. Там, де перемогли феодальні сили й католицизм (Італія, Іспанія, Франція, Португалія), бароко було аристократичним мистецтвом, схильним до маньєризму та евфемістичної символіки. У протестантських країнах, де бароко поширилось пізніше, та в слов'янському світі (серед країн православного регіону бароко набуло найвищого розквіту в Україні) у культурі бароко поряд з високим стилем виявляються демократичні тенденції, розпочинається фольклоризація мистецьких жанрів [33, c.27].

Відтак українське бароко мало зв'язок з народною творчістю.

Бароковий стиль просякнутий пафосом боротьби за утвердження козацької держави. Зусиллями П. Могили, С. Косова, М. Смотрицького, К. Саковича, К. Ставровецького та ін. розробляється концепція синтезу західноєвропейської та східнослов'янської культури.

Якщо в Україні центри ренесансної культури зосереджувалися на західних теренах, то осередок барокової культури - на Лівобережжі. Саме там зберігається і набирає сили любов до вітчизни. Розвиток барокового стилю на західних землях проходив під європейським впливом.

Крім територіального, відомий поділ українського бароко на рівні - верхнє (або аристократичне) та низове (демократичне). Представниками першого прийнято вважати шляхту та козацьку старшину. Низовий рівень уособлювали міщани, селяни, рядове козацтво. Особливістю українського бароко було переважання творів духовних над світськими.

Хронологічні рамки бароко в Україні сягають XVII та XVIII ст.ст. Приблизно з середини XVIII ст. бароко переживає кризу, яка характеризувалася загостренням суперечностей між культурою денаціоналізованої верхівки, з одного боку, і народних мас - з іншого.

Література

Події XVII ст. обумовили злам в українській літературі. Цей період часто розглядають у комплексі письменства XI-XVIII ст.ст., але низка ознак дає підстави вважати його перехідним етапом до нової літератури, розквіт якої припадає на добу Відродження XIX ст. Література розвиває традиції, використовує церковнослов'янську мову, культивує старі жанри ораторсько-учительної, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози.

Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри - мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична силабічна поезія, шкільна драматургія.

Література поступово вивільняється від релігійної тематики, звертається до живої людини, сучасних подій. Якщо раніше церква виражала загальнонародні інтереси, то з кінця XVII ст. діяльність вищого кліру зрощується з самодержавством [30, c.27].

Література цього періоду вписується в європейський стиль бароко з його анатономічністю сприйняття світу, алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю й ускладненою метафоричністю, афектацією, тяжінням до пишності. З перших десятиліть XVII ст. бароковий стиль проявлявся в усіх жанрах.

В українській поезії були і трагічні теми, і песимістична проблематика ілюзорності, плинності буття, але визначальна тенденція була пов'язана з виразом здатності людини протистояти ворожим силам небуття.

Літературно-естетична думка формувалася в стінах навчальних закладів і найперше Києво-Могилянської академії, де читалися курси поетики і риторики. У поглядах на літературу українські теоретики спиралися насамперед на латиномовні трактати європейських авторів - І.Віди, Я. Понтана, Юлія Цезаря Скалігера, М.-К. Сарбєвського, які, в свою чергу, будували теорії на античних джерелах - «Поетиці» Арістотеля та «Посланні до Пізонів» Горація.

В Україні в XVII - пер. пол. XVIII ст. було написано понад 50 поетик і риторик, в яких було всебічно опрацьовано мистецтво слова. Найпоказовішими були «Книга поетичного мистецтва» (1637), «Кастальське джерело» (1685), «Ліра» (1696), курси поетики (1705) і риторики (1709) Ф.Прокоповича, «Сад поетичний» (1736) М.Довгалевського.

Саме в курсі М. Довгалевського, професора поетики Києво-Могилянської академії, було викладено всі вимоги поетики бароко.

На др. пол. XVII - XVIII ст. припадає розквіт мемуарно-історичної прози. Події визвольної війни, союз з Московією, боротьба проти турецько-татарської та польсько-шляхетської агресії, чвари між гетьманськими угрупуваннями привертали увагу письменників. Автори прагнули осмислити історію, показати її безперервність і самобутність [11, c.92].

Твори жанру - пам'ятки історіографії, але вони не позбавлені літературних якостей. Насамперед це стосується «козацьких літописів», які писалися у формі оповідань та «сказаній». Для них козаччина - продовжувач і спадкоємець лицарської княжої доби, захисник християнської віри.

Чільне місце в кінці XVIII - на поч. XVII ст. посідають три козацькі літописи - Літопис Самовидця, Літопис Григорія Граб'янки, Літопис Самійла Величка.

У XVIII ст. з'явилася ще низка творів мемуарно-історичного характеру - описи, записки, що мають компілятивний характер, перелічують події без художнього опрацювання. Серед них можна виділити «Краткое описание Малороссии» (1734) невідомого автора, «Краткое описание о козацком малороссийском народе» П. Симоновського (1717-1809), «Собрание историческое» (1770) С. Луконського, анонімну «Краткую летопись Малія Розсии с 1506 по 1770 гг.» (1777).

Наприкінці XVIII ст. виникла важлива пам'ятка історичної прози - анонімна «Історія Русів», у якій розповідається про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Цей талановитий твір поєднує ознаки наукової історіографії та художньої літератури.

Важливе значення залишається за житійною літературою, агіографічною прозою. У 1661 р. у Києві було надруковано слов'янською мовою «Києво-Печерський патерик». Укладаються збірки легенд про чудеса святих, церков, ікон, Богородиці. Посіли місце в літературі збірки легенд і розповідей про чудеса: «Небо новоє» (Львов, 1665), «Скарбниця потребная» (Чернігів,1670), «Софія - мудрість» (Чернігів, 1686, польською мовою) І. Галятовського, «Руно орошенное» (Чернігів, 1683) Д. Туптала.

Сухі житія часто переростають у барокові повісті, справжню беллетристику. Завершує агіографічну традицію монументальний твір - «Книга житій святих» Д. Туптала, видана в 4 томах (1689-1705).

Продовжується розвиток паломницької прози. Найвидатнішою її пам'яткою є «Странствованія» В. Григоровича-Барського (1701-1747).

Також на цей період припадає розквіт шкільної драматургії, яка протягом століття досягла вершини і, по суті, завершила розвиток. До сер. XVIII ст. в Україні з'явилось понад 30 творів - шкільних драм і діалогів.

Авторами були викладачі академії, в обов'язки яких входило не лише читати програмні курси поетики, а й писати і ставити шкільні драми. Провідне місце в літературному процесі посідає поезія, точніше віршована література. Бібліографія нотує понад 2 тис. Оригінальних віршів і пісень. Лише незначна частина була надрукована. Авторами їх були церковні ієрархи, священники, ченці, а також учителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, писемні селяни, для яких поетичне слово було засобом духовного самоутвердження [10, c.47].

Розвиваються релігійно-філософська лірика, панегірична, етикетна, церковно-історична, полемічно-публіцистична поезія. Досягають вершин історична, громадсько-політична, лірична, гумористично-сатирична, бурлескно-травестійна силабічна поезія. Уся поезія умовно ділиться на духовну і світську.

Складником народної культури була сатирично-гумористична і бурлескно-травестійна поезія. Яскраву її сторінку склали орації і травестії, пов'язані з Різдвом та Великоднем. Її розквіт припадає на XVIIІ ст.

Найвидатнішою постаттю в культурному і літературному житті України був Г.С. Сковорода. Він був, зокрема, талановитим байкарем і поетом. У 1769-1774 рр. написав 30 байок («Харківські байки».). На його думку, лише «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству. Як поет, уславився збіркою «Сад божественних пісень», що містить 30 оригінальних творів, написаних між 1757 і 1785 рр.

Література др. пол. XVII - XVIII ст. відбила духовний стан народу, еволюцію художнього слова. Письменство виконало історичне завдання, віддзеркаливши важливі події, показало сутність українського духу, ментальності від державницьких устремлінь до проявів сміхової культури [10, c.52].

І теоретична естетична думка, і головні тексти вписуються в європейський літературний контекст.

Архітектура

На Україні барочна архітектура розвивається не тільки за рахунок нового будівництва, а й через надання давньоруським храмам епохи Київської Русі рис нового художнього напряму (як це, наприклад, мало місце при реставрації Софії, Михайлівського монастиря, ансамблю Лаври в Києві, чи Успенського собору в Чернігові). Навіть при будівництві нових барочних храмів використовуються традиції Київської Русі, як це мало місце при будові Преображенського собору Мгарського монастиря.

У стилях XVII-XVIII ст.ст. виявляється урізноманітнення економічного, політичного й культурного життя суспільства. Архітектурна думка еволюціонувала в річищі української традиції, використовуючи європейський досвід. Спостерігається переплетіння стилів з домінуванням бароко. До сер. XVIII ст. архітектура бароко досягла найвищого розвитку.

Будівнича діяльність відображає освоєння і відновлення земель, з цим пов'язане цивільне й оборонне будівництво. У др.пол. XVII ст. не стільки будується, скільки відбудовується зруйноване, нові міста є рідкісним явищем. На Західній Україні такими містами були Станіслав (Ів.- Франківськ, 1662) Христинопіль (Червоноград, 1692), на Лівобережжі - Глухів, Суми, Харків, Лебедин, Охтирка.

Активно містобудування починає розвиватися в кінці XVIII ст. на освоюваних східних і південних землях. Важливою подією в оборонному будівництві стало завершення укріпленої лінії на Слобожанщині, до якої входили 17 фортець на чолі з Ізюмом.

Удосконалення артилерії призвело до втрати значення стінами та вежами, їх замінили бастіонні земляні укріплення з системою фортів. Такий характер мав Печерський фортечний комплекс, збудований у пер. пол. XVIII ст. Уже в 1770-ті рр. було збудовано захисну Дніпровську лінію, яка з ліквідацією Кримського ханства втратила значення.

Найяскравіше стиль козацького бароко виявив себе в культовій архітектурі. На думку дослідників, від західноєвропейської барокової архітектури її відрізняють, насамперед, більш помірний орнамент і спрощені, більш природні форми, а також відсутність чітко вираженого головного фасаду. Це символізує ніби відкритість собору до всіх сторін світу. Водночас козацький собор завжди виділявся пишністю [27, c.53].

Архітектори поєднували традиції європейського бароко з власними традиціями будівництва дерев'яних храмів.

Поширення набув хрестоподібний храм, який складався з п'яти поєднаних восьмигранних дільниць. Над кожною частиною храму зводився купол, в основі якого був гранчастий барабан.

Суто українським винаходом стали так звані заломи. Вони вбудовувались у верхів'я храму у вигляді кількох, поставлених один на одного ярусів, кожен з яких прорізав склепіння попереднього. Залом став результатом використання досвіду будівництва дерев'яних храмів.

Також для козацького собору властивим була грушовидна форма купола, який завершувався іншим куполом менших розмірів. Архітектурне бароко досягло розквіту в часи гетьмана І. Мазепи. Виник навіть термін «мазепинське бароко». Це було закономірним явищем, адже на той час козацька старшина остаточно стверджує свою владу в державі, захоплюючи землі, «поставивши на місце селянство, бідне козацтво та інші верстви», які «були на коні» під час революції середини ХVII ст.

Відтак дослідники характерними рисами «мазепинського бароко» називають акцентування на силі і законності держави, використання пілястр, колон і напівколон, які надавали храмам величавої суворості.

Загалом І. Мазепа побудував 14 храмів та реконструював ще понад 20 споруд. Серед них Софіївський собор, Успенська церква Києво-Печерської Лаври, Золотоверхий Михайлівський собор, Видубицький монастир, Києво-Могилянська академія, церква Всіх святих, монастир «Китаївська пустинь», Богоявленська церква в Києві, Спаська церква Мгарського монастиря на Полтавщині та ін. [11, c.105]

Від початку XVIII ст. елементи оборонної архітектури перестали використовуватися. Утвердився європейський шик резиденції - палац Вишневецьких, палац Любомирських у Рівному, резиденція Кошоцьких архієпископів в Оброшино (1730), палац Потоцьких в Христинополі.

Була перебудована резиденція греко-католицьких митрополитів при Соборі Св. Юра у Львові (1760-1762). На українських землях поширюється ранній класицизм. Характерним зразком є новий палац Потоцьких у Тульчині - поєднувався з парком.

Відмінний характер мав цей тип будівництва на Лівобережжі, де в елітою виступала козацька старшина з меншими потребами. Резиденції навіть вищого прошарку мали скромніший характер, про що свідчать будинки Лизогуба в Седневі, Мазепи в Іванівці, Полуботка в Чернігові.

Поширення здобутків європейської резиденційної архітектури в Києві і на Лівобережжі припадає на др.пол. XVIII ст. Воно пов'язане з діяльністю іноземних майстрів. Це Маріїнський палац (арх. Растреллі, 1755), Київський палац (П.Нєєлов, С.Ковнір, 1754-1758), резиденції К. Розумовського (1749-1751) та фельдмаршала П. Румянцева в Глухові (1768-1773) та пізній палац П. Завадського в Ляличах на Чернігівщині.

Світські споруди громадського призначення не набули поширення. До них належать нечисленні споруди. На Правобережжі виділяються ратуші в Могилеві-Подільському й особливо в Бучачі (арх. Б. Меретин) - це один із шедеврів української архітектури, полкові канцелярії в Козельці (А.Квасов, І. Григорович-Барський, 1756) і Прилуках та резиденція Малоросійської колегії в Глухові (1782), будинок Київської академії (1703).

В барокковій архитектурі України посилюється використання позолоти, що відзеркалює кінематику буття, створюється така поліфонія золотих бань соборів, яка дозволяє виразно, на блискучому фоні розкрити драматургію бігу хмар, примарність туманних плям, хвильові накати завірюхи та кружіння снігу, майоріння сонячних бликів чи мерехтіння дощу [11, c.107].

Тектонічна логіка архітектури барокко будується на передачі дії та подоланні косності матерії. Наростанню маси споруди відповідає наростання сил напруги, які розподіляються по усьому об'єму, але не завжди симетрично. Типовим прикладом такої тектоніки архітектурного барокко може бути Брама Заборовського, що її збудував І.Шедель.

Мистецтво

Майстри барокко взагалі у світовій культурі переходять від автономного переживання життя в його окремих проявах до художнього освоєння світорозмірних початків буття; їх погляди спрямовуються крізь багатоманітність деталей до Універсуму, що об'єднює ці окремості. Але Універсумом чи великим світом для представників барокко був світовий простір, природа як така, Космос. Що ж до людини, то вона в дусі песимістичного гуманізму Реформації розглядалась лише як інтерпретатор складної символіки буття, розпізнавальна система тієї множини точок зору, позіцій споглядання (теми, сюжету, образів споруди), яку завдавав барочний твір. Людина розглядалась як частина (іноді мізерна) того простору, неба, природи, священної історії, що його художньо задавав майстер барокко, а її буття розцінювалось як трагічний епізод на шляху до смерті

В епоху барокко на Україні формується та розповсюджується культ князя Володимира Святого, гетьманів П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи, митрополита П.Могили, про що свідчать, зокрема, козацькі літописи ХVІІІ століття (Літопис Грабянки та літопис С.Величка) та "Історія русів". Хрестителю Русі присвячуються, наприклад, п'єса Ф.Прокоповича "Володимир" та "Слово о Владимире" А.Радивіловського. І.Мазепа оспівується в віршах А.Стаховського, Ст.Яворського, Д.Туптало; анонімна п'єса "Милость Божія" та "Разговор Великороссии с Малороссиею" С.Дівовича, вірші Г.Бузановського присвячуються героїзації образу Б.Хмельницького. Пісні та поезії створювались на честь П.Сагайдачного та І.Сірко.

Важливою тенденцією бароккового мистецтва на Україні стає героїзація зображуваних образів. Навіть портрет-гравюра вченого та церковного діяча І. Гізеля, що його створив Л.Тарасевич, вінчає максималістський заклик "plus et ultra" (більше і вище). Характерним засобом героїзації в українському барокко стає використання образу вершника як символу епохи. Знаменною щодо цього є геральдична композиція І.Щирського "Лицарь-вершник".

Зрозуміло, барокко на Україні, як і в інших країнах, було надзвичайно різноманітним і за тематикою, і за художніми засобами [13, c.45].

В українському зображальному мистецтві другої половини ХVІІ та початку ХVІІІ століть виникає значна школа гравюри (О. та Л.Тарасевичі, Д. Галятовський, І.Щирський, І.Мігура, Г.Левицький та інш.), котра робить предметом зображення драматизовану дійсність. В ній збурюються виміри верху, низу, неба, землі за рахунок динамізації примхливих образів хмар, річок, крон дерев, що обдуваються вітром.

Мистецтво бароко зазирнуло в глибини душі, відобразило її світло й темряву - світлотінь стало в бароко одним із головних художніх прийомів.

Барокко на Україні ніколи не було за своїми художніми засобами автономним, самобутнім напрямом. Полістилістика, яка взагалі була його специфічною ознакою, посилювалась на Україні різнотипністю культурних систем, що були втягнені у розвиток української цивілізації в епоху барокко. Тут вже можна говорити не просто про поєднання впливів пізнього Ренесансу, ранього Просвітництва та зрілих реформаційних течій, а й про системну взаємодію в епоху Гетьманської держави спадщини Київської Русі, греко-православної та греко-католичної культури, фольклорних традицій українського етносу, культурних надбань сxіднослов'янськиx народів та протестантського світу.

Театр

Видатне місце в культурі посів бароковий театр, який орієнтувався на шкільні драми. Ознаки театральної творчості були занесені в Україну єзуїтами як засіб окатоличення. Єзуїти об'єднали галузі середньовічного театру (містерії, міраклі, мораліте), сполучивши їх з елементами ренесансового репертуару і з усіх цих елементів виробили театральні дії, від декламацій до складніших діалогів і від панегіричних висотав до складних урочистих великих драм на п'ять та більше дій із прологами, епілогами, хорами, балетами та інтерлюдіями чи інтермедіями [13, c.47].

Братські школи швидко засвоїли театральне мистецтво у всіх формах - всі вони майже два століття трималися в українських школах і активно використовувалися в боротьбі проти єзуїтів.

За козацької України театр розвивався як шкільний, який сміливо поєднував у межах одного тексту серйозне і жартівливе, високе і буденне. Якщо в пер. пол. XVII ст. головним осередком театру був Львів, то з др. пол. XVII ст. ним стає Київ, власне Києво-Могилянська академія. У більшості вистав пропагувалася головна учительна книга - Біблія.

Слід зважити, що епоха бароко є, з одного боку, добою християнізації, а з іншого - спробою надати їй світськості. Бароко є відкритим типом культури, має великий ступінь розкутості щодо форми і змісту. Це стосується і ставлення до священних текстів: допускається приховане цитування, натяки, символи тощо або неточне відтворення.

Це був театр вибраних і для вибраних. Виконавцями були школярі, а їх професори здебільшого авторами. Глядачами теж були вибрані з освіченої верстви. Абихто на виставу потрапити не міг. Обстановка вистави залежала від матеріальних можливостей школи.

Театр бароко уникав інтермедій як окремих творів, а, навпаки, любив комічні епізоди вносити до поважних трагедій. Тому практикувалося поєднання трагічних і комічних моментів, з чого витворилася трагікомедія - характерний жанр барокового театру.

Найпростішою формою вистав були декламації і діалоги, з яких і почався театр. Декламації - це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Темами були герби, події, релігійні свята, історичні події. Виконувалися вони гуртом. Окремо стоять зразки привітальних декламацій і похоронних плачів (ляментів) [13, c.51].

Ставилися багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів, мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Першою відомою шкільною драмою на зразок міраклів, в основі якої лежить агіографічне, тобто житійне джерело, була вистава «Олексій, чоловік Божий», що відбулася в Києві в 1674 р.

Серед шкільних драм у пер. пол. XVIII ст. основне місце посідають драми різдвяного і великоднього циклів. Деякі дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі анонімні і без дат написання чи вистави.

З другої третини XVIII ст. барокові форми театру почали занепадати. Приходила доба рококо з вимогами легкого жанру, веселості, пасторалі, а псевдокласичні трагікомедії сприймалися важко. Уже М. Довгалевський та Г. Кониський рятувалися тим, що після кожної дії виставляли інтермедію, а громадськість, власне, сприймала лише їх.

Шарж, гротеск, бурлеск, пародія, макаронічна мова були в інтермедії засобами комічного. Дійовими особами виступали селяни, козаки, цигани, євреї-корчмарі, німці, студенти. Зміст інтермедій зводився до суперечок, які здебільшого закінчувалися бійками. У кращих зразках українська інтермедія була гострою сатирою на соціальні явища.

Отже до особливостей українського барокко слід віднести не тільки своєрідність його менталітету, а й ту обставину, що культурний контекст його розвитку далеко виходив за межі ідейного грунту бароккової свідомості Західної Европи.

Українське барокко було механічним конгломератом різних культур. Культурна універсальність барокко в Україні означає лише те, що воно не було "чистим" культурним напрямом. Інакше кажучи, українське барокко це не просто специфічна стильова система західноєвропейського зразка. Воно являє, культурний вираз цілої історичної епохи, що був запліднений барочною свідомістю, але не вичерпувався нею [10, c.57].

З цією свідомістю українське барокко споріднюють риси страсності та контрастності, риторичної декларативності та декоративності, візуалізації та варіації, імпровізації та театралізації, символічної алегоричності та спраги вічності, метаморфози та метафори, тощо. Проте водночас воно характеризується і героїко-стоїстичним пафосом, поєднанням гуманістичної концепції людини з просвітницькою ідеєю розуму, ідеалами мудрості, софійності та символічного антропоцентризму. В такий багатоіпостасності українське барокко і входить у світову культуру як яскраве національно-своєрідно явище.

Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,-- такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст,-- і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього православного світу. Це дало деяким українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національ'ного коріння, за безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола. І все ж барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом.

Як художній стиль бароко дало можливість самовираження людини тієї драматичної доби. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Світ постає сповнений містики, гіпербол, темних метафор, надмірно емоційних станів. Таке світорозуміння відбилося й на художній картині світу. У ній знаходилося місце для фантастичних мотивацій, міфічних, релігійних та містичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо [10 c.61].

2.2 Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки

Церква

Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле [13, c.62].

Поглинання української церкви імперським духовним «істеблішментом» перебігало паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого дорого. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.

Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод -- бюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Україні на бюрократичний додаток держави.

Українці брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович -- найближчий радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський, провідний православний діяч імперії, виступав проти них.

Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод призначив архієпископом Варлаама Вонатовича, порушуючи сталу традицію, за якою на цю посаду завжди обирав собор церковних ієрархів. За вперті протести проти реформ у 1730 р. його заслали на далеку Північ. Сповнене ксенофобії російське духовенство, яке довгий час підозрювало українців у тому, що вони «заразилися» латинськими впливами, стало переробляти їх на власний штиб [13, c.72].

...