Особливості культури українського народу в період існування козацької держави

Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення російської імперської культури.

Освіта та наука

Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів.

Серед її викладачів були такі світила, як Й. Кроковський, С. Яворський та Ф. Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади [10, c.82].

Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень.

У 1740-х роках завдяки самовідданому керівництву Р. Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними.

Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90 % із 426 її студентів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів, заснованих у 1750-х роках.

Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

Сфера освіти характеризується розгалуженою мережею початкових закладів, формуванням професійної освіти, становленням національної школи вищого типу. Ознакою українського шкільництва, як нижчого, так і вищого ступеня, був його позастановий статус (попри те, що становість була рисою системи освіти Речі Посполитої і Російської імперії).

Початкова освіта однаковою мірою була доступна і чоловікам, і жінкам. Дотримуючись традиції, населення Лівобережжя й на власні кошти засновувало й утримувало школи. Учителями були священнослужителі, але переважно ці обов'язки покладалися на дяків. На Лівобережжі, в Києві та Слобожанщині існували лише православні школи [11, c.105].

Найгрунтовніше навчальний процес було організовано в Лубенському полку. В 1760 р. полковник І. Кулябко вирішив навчати грамоті козацьких дітей. У 1765 р. Генеральна військова канцелярія розіслала в усі полки ордер про організацію навчання козацьких дітей грамоти.

Мета школи полягала у вихованні християнина. Дітей потрібно було навчити читати і правильно розуміти прочитане. Навчання тривало 3 роки (вивчення букваря, часослова і псалтиря). Основним методом навчання було багаторазове читання тексту. Початкова школа не ставила завдання навчити писати, адже це не диктувалося практичною потребою. Це вміння було необхідне тим, хто заробляв цим на хліб: писарям, канцеляристам.

До сер. XVIII ст. у структурі освіти України не існувало спеціальних навчальних закладів для жінок. Перші урядові заходи в галузі жіночої освіти було здійснено за часів Катерини ІІ. Згідно з указом від 5 травня 1764 р. було засноване Виховне товариство шляхетних дівчат (Смольний інститут) для дворянських дітей. Початкову освіту з кінця XVIII ст. дівчата здобували в нижчих і вищих училищах.

До нижчих належали малі народні училища. Підвищеним типом початкових шкіл були головні та двокласні народні училища. До них приймали дівчат 11-14 років, які закінчили повний курс однокласних училищ або мали відповідні знання. Навчальний курс у таких училищах тривав 5 років. Після шкільної реформи 1804 р. Ці училища перетворили на гімназії, куди приймали виключно хлопчиків [11, c.72].

Освітній процес ускладнювався мовною політикою Речі Посполитої та Росії. Прийнятий польським урядом закон 1696 р. виключав українську мову з адміністративного вжитку, вона залишалася лише мовою церкви. У Росії були видані укази, за якими Їкниги литовскія печаті?, друковані українським варіантом церковнослов'янської мови, підлягали вилученню і спаленню. У 1721 р. з'явився царський указ, яким Києво-Печерській і Чернігівській друкарням заборонялося видавати книжки, крім церковних, але їх пристосовували до російських норм. У 1735 р. було наказано вилучити з церков українські друки.

Справжнім культурно-освітнім та науковим центром європейського масштабу була Києво-Могилянська академія.

2.3 Пісенно-поетична творчість козацької доби

У добу козаччини зароджується й набирає сили унікальне культурне явище -- пісенно-поетичний доробок козацького середовища. Патріотизм, героїзм, мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у поетичні рядки. Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі зафіксували історію козацького руху.

Особливо популярними цього часу були лицарські пісні-думи, де оспівується звитяга козацьких ватажків та козаків-запорожців. Багато дум пов'язано із сільською тематикою, адже селяни були основним резервом поповнення козацтва.

Образ Б. Xмельницького є центральним у багатьох думах: як він у захмелілого Барабаша забрав грамоту Владислава IV із правами на привілеї козаків, про походи і перемоги, про зрадливу вдачу турків, про смерть Богдана. По цих та інших думах можна з певною вірогідністю скласти уявлення про настрій козацтва в часи найбільшої його активності.

Більшість дум веде оповідь про конкретні події та історичних осіб. І. Франко провів цікаве дослідження: порівняв тексти дум із свідченнями літописців -- події викладено тотожно.

Симптоматично, що немає жодної думи або пісні, яка б зафіксувала історичний акт укладення союзу України з Москвою. Напевно, ця політична акція не була популярною в народі, відчувалися її гіркі наслідки.

Боротьба з національними і релігійними утисками -- провідна тема багатьох народних дум і пісень. Вони в яскравих фарбах ведуть оповідь про грабунки польської шляхти та євреїв-орендарів, про зусилля козаків у боротьбі із цим лихом [26, c.57].

Українські народні думи, історичні, побутові пісні давно привертали пильну увагу дослідників. Перші публікації народних дум і пісень з'явилися 1648 р.: “Дума про Козака Голоту”, пісні “Засвистали козаченьки в похід з полуночі”, один з варіантів піснетворки Марусі Чурай, “Був Сава в Немирові” (про Гната Голого і Саву Чалого).

У 60-70-ті роки XVII ст. кількість пісень збільшується, але художній рівень їх не перевершує твори невільницького циклу. Щоправда, розширюється жанровий діапазон, з'являються іронічні та гумористичні пісні. Але гумор, як правило, то гіркий, то злий, бо в ньому проступає гіркота самого життя.

Із занепадом козацької єдності з'являється новий персонаж -- козак-нетяга. Замість романтики й героїчних подвигів цей злидар надає перевагу шинку, пропиває останні копійки. Про соціальне розмежування виразно розповідає дума про Ганджу Андибера. Допоки на ньому були шапка-бирка, “вітром підбита”, драні чоботи, “дуки-срібляники”, Войтенко, Золотаренко та Довгополенко, представники аристократії, і господарка шинку не звертали на нього уваги.

Коли ж після переодягнення дуки збагнули, що під видом козака-нетяги перед ними Фесько Ганджа Андибер, гетьман Запорозький, їх ставлення до нього різко змінилося. Немає значення, чи історична особа Ганджа, важливо те, що в думі відбилося соціальне розмежування в козацькому середовищі [26, c.62].

Нові пісні створюються в нових історичних умовах, в іншому середовищі. Жанр думи майже зникає. Знищення гетьманщини 1764 р. пройшло непомітним в усній народній творчості, але знищення Запорозької Січі 1775 р. Катериною ІІ викликало обурення й жаль і в народі, і в його піснях. Життя козацької доби закінчилося з набуттям козацькою старшиною статусу дворян.

Учені, історики та шанувальники творчих набутків народу розгорнули активну діяльність на цій ниві. У Миргородському і Прилуцькому повітах на Полтавщині у 1814-1818 рр. записував думи та історичні пісні М. Цертелєв, а 1819 р. він видав першу збірку “Опыт собрания старинных малороссийских песен”.

Термін “дума” у літературний обіг увів К. Рилєєв на початку 20-х років XIX ст. Він же опублікував 1825 р. “Думи” окремою книгою, наголосивши в передмові, що це “самобутній вид народної творчості, який побутує до цього часу серед народу”. У мові народних співців термін “дума” відповідає назві “лицарські пісні”. Сьогодні інколи думами називають історичні пісні про Байду, Нечая, Г. Голого та ін.

Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналії, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості.

Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча -- складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга -- пропагандистська.

Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення [26, c.72].

Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний спів (лат. partis - частина, участь, пізньолатинською partes - голоси), який був вироблений в добу Ренесансу, а до кінця XVII ст. опанував церковні «піснепінія». На противагу католицькому богослужінню (з хором, солістами, органом) православна церква розвивала хоровий спів акапельно.

В Україні в партесному співі проявилося оригінальне переломлення григоріанського хоралу - церковного одноголосного співу. Партесні концерти (до 12 і більше голосів) вимагали теоретичних знань музики, правил гармоніі, голосоведіння.

Теоретичні гармонії партесного співу розробив у посібнику «Граматика мусікійська» (1677) композитор, диригент, педагог М. Дилецький (1650-1723). Партесний спів дійшов до нас у вигляді рукописних хорових партій - поголосків, хорові партитури при цьому відсутні.

У др. пол. XVII - пер. пол. XVIII ст. в Україні виникла велика кількість партесних творів, про що свідчить «Реєстр нотних зошитів» Львівського братства з 1697 р. Він зафіксував 372 партесні твори. На жаль, цей фонд знайти не вдалося. У Києві зберігається понад 600 партесних творів.

Створюючи партесну музику, митці засвоїли техніку т.зв. концертуючого стилю європейської церковної музики. Цей стиль зародився ще наприкінці XVI ст. у творчості композиторів венеціанської школи Андреа та Джовані Габріелі. Їх багатоголосні твори (6-16 голосів) з інструментальним супроводом називалися концертами. Українські композитори створили барокову церковну музику без інструментального супроводу.

У партесній музиці яскраво проявилися барокові риси. Якщо емоційний світ давньоукраїнської монодії відзначався спокоєм, величавістю і споглядальністю, то партесна музика сповнена динаміки і контрастів.

Контраст простежується на різних рівнях - образному, музично-тематичному, фактурному, тембровому, метроритмічному. У др. пол. XVIII ст. церковна музика реформувалася. Найяскравіше це виявилося в жанрі хорового концерту. Змінилася стильова орієнтація - відбувся перехід від барокового до класичного стилю.

Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побутових пісень.

Епоха козацтва створила багатогранну духовність, що стала гордістю і вершиноюнаціональної культури, а козацтво стало аристократією національного духу, високоморальною елітою своєї нації. Патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя народу України [27, c.55].

Знаменно, що сьогодні в Україні втілюється ідея створення і функціонування Всеукраїнських дитячих та юнацьких організацій. Козацькі Ради, об'єднавчі з'їзди козаків, наукові конференції гаряче обговорюють шляхи об'єднання численних козацьких організацій, товариств, осередків у єдине соборне Українське козацтво.

Утвердження соборності Українського козацтва і його розвиток на сучасному етапі державотворення є потужним засобом розбудови демократичної, незалежної, правової, європейської держави. Творче відродження історичних культурно - освітніх і виховних козацьких традицій - одна з найважливіших граней зміцнення незалежності і суверенності України.

ВИСНОВКИ

Козацький рух України був однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби народу за політичну і державну незалежність. Козацьке століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Розшарпані українські землі опинилися під соціальним та національно-культурним гнітом. Планомірно велося духовне поневолення українського народу, приниження та викорінення української мови, звичаїв, традицій. Боротьба українців проти асиміляції значно посилюється в останній чверті XVI ст. із появою братств. З козацького середовища вийшла нова національна аристократія, інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності, і розвиток освіти, спорудження храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом.

Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким". Бароковий стиль просякнутий пафосом боротьби за утвердження козацької держави. Література цього періоду вписується в європейський стиль бароко з його анатономічністю сприйняття світу, алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю й ускладненою метафоричністю, афектацією, тяжінням до пишності. Література відбила духовний стан народу, еволюцію художнього слова. Архітектурна думка еволюціонувала в річищі української традиції, використовуючи європейський досвід. Спостерігається переплетіння стилів з домінуванням бароко. До сер. XVIII ст. архітектура бароко досягла найвищого розвитку. Важливою тенденцією бароккового мистецтва на Україні стає героїзація зображуваних образів. Видатне місце в культурі посів бароковий театр, який орієнтувався на шкільні драми.

Наприкінці XVIII ст. більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала готовим засобом поширення російської імперської культури. Сфера освіти характеризується розгалуженою мережею початкових закладів, формуванням професійної освіти, становленням національної школи вищого типу.

У добу козаччини зароджується й набирає сили унікальне культурне явище -- пісенно-поетичний доробок козацького середовища. Патріотизм, героїзм, мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у поетичні рядки. Особливо популярними цього часу були лицарські пісні-думи, де оспівується звитяга козацьких ватажків та козаків-запорожців. Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналії, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі.

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII-XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.- С. 18-24.

2. Бойко О. Д. Історія України: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Видання 3-те. - К.: 2011, 514 с.

3. Бокань В. А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посіб. - К., 2011. - 214 с.

4. Винар А. Огляд історичної літератури про початки козаччини // Український історик, 1965.- Ч. 3-4.- С. 33-45.

5. Голобуцкий В. А. Запорожское казачество.- К., 1997. - 115с.

6. Гришко В. До суспільної структури Хмельниччини // ЗНТШ.- Мюнхен, 1948. - Т. 156. - С. 20-25.

7. Грушевський M. Культурно-національний рух на Україні в XVI - XVII ст.- Львів, 1919. - 211с.

8. Гуслистий К. Г. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею// Нариси з історії України. - К., 1939.- 116с.

9. Дашкевич Я. Р. Козацтво // Українське козацтво // Український історичний журнал, 1990. - № 12.- С. 20-25.

10. Зязюн, О.М. Семашко та ін. Українське барокко // За ред. М. М. Заковича. - К.: т-во «Знання». - 154 с.

11. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. - К.: МАУП, 2001. 2-ге вид., доп. - С. 80-109.

12. Каманин И. M. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения Исторического общества. - К., 1894.- С. 90-98.

13. Кияниця М. Українське бароко як явище світової культури // Культура. - 2011. - 241 с.

14. Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. - Одесса, 1912.

15. Ковальский H. П. Источниковедение истории Украины (XVI - первая половина XVII века).- Днепропетровск, 1977. - 136с.

16. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. - К.: Освіта, 2011. - 245 с.

17. Куліш П.О. Перший період козаччини аж до ворогування з поляками // Правда.- Львів, 1868.- № 3.- С.25-28.

18. Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні.- Чернігів, 1996.

19. Любавский М.К. Начальная история малорусского козачества // Журнал министерства народного просвещения, 1895.- № 7.- С. 238-240.

20. Пасічник М.С. Історія України: державницькі процеси, розвиток освіти / В.А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Режко. - К.: 2001. - 215 с.

21. Попович М.В. Нарис історії культури України. - К.: Арт, 1999. - 215 с

22. Сергієнко Г.Я., Смолій В.А. Історія України. - К.: Освіта, 1993. - 413с.

23. Соловйов C. M. Малороссийское козачество до Богдана Хмельницкого // Русский вестник, 1859.- Т. 23.- Кн. 2.- С. 178-185.

24. Субтельний О. Історія України. - К.: Освіта, 2000. - 251 с.

25. Марченко С.В. Українська культура другої половини XVII - XVIII століть // Історія України. - К, 2010. - 145 с.

26. Українська культура: Лекції за редакцією Дм. Антоновича/ Упор. С. Марченко. - К., 2001. - 215 с.

27. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб.// М.М.Закович, І.А. Тарасенко. - К.: Наука і освіта. - 2001. - 215 с.

28. Хайруддинов М. Козацька педагогіка // Початкова школа. - 2003 - 159с.

29. Чечот И.Д. Барокко как культурологическое понятие. // Барокко в славянских культурах. - М.,1982. - 195 с.

30. Швидько Г.К. Історія України ХVI-ХVIII століття. - К., 1997.- 184с.

31. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст. - К., 1959. - С. 22-28.

32. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - Львів, 1990-1991.- Т. 1-3. - 215с.

33. Ясиновский Ю. Українське барокко та європейський контекст. - К.: Наукова думка,1991. - 144с.

Размещено на Allbest.ru