Культура на українських землях у найдавніші часи

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУЛЬТУРА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У НАЙДАВНІШІ ЧАСИ

ПЛАН

1. Людські поселення на території України від палеоліту до енеоліту. Трипільська культура

2. Кіммерійці, скіфи та сармати та їх роль у розвитку культури на українських територіях

3. Грецька колонізація Північного Причорномор'я. Античні впливи на розвиток української культури

4. Велике переселення народів. Формування слов'янської культури. Держава антів

5. Особливості культури східних слов'ян: міфологічні і релігійні уявлення, побут і повсякденне життя

ЛІТЕРАТУРА

1. Людські поселення на території України від палеоліту до енеоліту. Трипільська культура

Історія української культури починається 1 млн. років тому з появою людини на території України. Найдавніший період історії українського народу тривав до появи перших держав і державних об'єднань. Це значний проміжок часу, тому його поділяють на періоди:

Охарактеризуємо культурний розвиток суспільства кожної історичної епохи.

Палеоліт (1млн. р. - 10 тис. р. тому) - давньокам'яний вік. Саме в палеоліті на територію України насувається льодовик (близько 100 тис. р. тому). Палеоліт характеризується найбільш примітивним розвитком продуктивних сил і суспільної організації, примітивними знаряддями праці. Основні заняття людей - мисливство та збирання. Суспільна організація представлена первісним стадом - невелика група людей, з'єднаних спільним здобуванням їжі та захистом від хижаків. Пізніше виникає первісна община, в межах якої здійснювалось колективне виробництво, споживання, а також колективна власність та сім'я (полігамія).

Поступовий розвиток людини в палеоліті приводить 30-40 тис. р. тому до появи гомо сапієнс - людини, наближеної до сучасного типу людини. Замість первісного стада виникає більш досконала форма організації людей - рід. Головну роль відіграє в родовій організації жінка, отже, встановлюється матріархат.

Основні пам'ятки палеоліту на території України: печери с. Королеве, м. Амвросіївка, с. Лука-Врублівецька, Кіїк-Коба, Старосілля, с. Молодове, с.Гінці на Полтавщині. Із них найдавнішою вважається стоянкою біля с.Королеве на Закарпатті. Для кращого їх запам'ятовування радимо виписати назви в конспект та знайти місце розташування на карті.

Духовний світ людини на цьому етапі був представлений тотемізмом (віра в походження окремого роду від тварини-тотема), анімізмом (одухотворення неживих предметів), фетишизмом (надання предметам магічної сили, поклоніння неживим предметам) та магією (віра в можливість впливати на навколишній світ та людей за допомогою магічних дій та обрядів). Основні обряди не виходили за межі мисливської магії. Магічні обрядові дії справлялись у спеціальних культових приміщеннях або святилищах. На українській землі знаходиться унікальне природне святилище - Кам'яна Могила, що має вигляд великого пагорба в заплаві річки Молочної поблизу села Терпіння Запорізької області. Тут знайдено тотемічні символи (чуринги) - орнаментовані плитки з пісковику, відкрито тисячі наскельних зображень, що охоплюють величезний відрізок часу (до кінця бронзового віку). Особливого поширення набув культ ведмедя, культ жінки (жіночі статуетки - палеолітичні венери).

Мезоліт (9 ? 5 тис. до н.е.) - середньокам'яний вік. У мезоліті льодовик починає танути, формується сучасний клімат і ландшафт, північ України покривають ліси. У зв'язку з зміною зовнішніх умов змінився побут людини і суспільні відносини. Кількість населення значно збільшується. Відбуваються процес зародження етносів та етнокультурного розвитку.

Тепер не має потреби, як раніш, ховатися у печерах. Житла будували портативні (чуми), тимчасові (на місці промислу) та постійні (зимові поселення). На Україні поширились наземні житла зі стінами, сплетеними з лози й очерету і обмазаними глиною (халупи). Здебільшого вони не стояли окремо, а з них складалися села.

Люди переходять переважно до дистанційного індивідуального полювання на дрібних тварин за допомогою винайдення лука і стріли. Крім мисливства, поширюється рибальство.

Винайдення першої механічної дистанційної зброї мало важливі наслідки та подальшого розвитку суспільства: суттєво зросла продуктивність праці мисливців (легше стало вбивати) та змінилося соціальне життя. Оскільки людина могла самотужки себе прохарчувати, багатолюдні колективи мисливців розпалися й відбулася індивідуалізація виробництва та споживання. Зростає роль парної сім'ї. На цьому етапі суспільна організація людей еволюціонує від матріархальної сім'ї до родоплемінної організації. З'являється торгівля між окремими родами.

Вдосконалюються знаряддя праці і зброї, що можна поділити на мікроліти - крем'яні пластинки різних форм (леза до гарпунів, списів, наконечники дротиків, стріл) і макроліти - великі знаряддя для обробки дерева (сокира, тесло, долото).

У цей час почала формуватися сучасна (космічна) стадія світогляду людства: з'являються перші культи творення, образи богів, уявлення про світ живих і світ мертвих. На відміну від попередніх часів, померлих стали ховати за межами стоянок у родових могильниках. В Україні відкрито три таких могильника (біля сіл Волоське та Василівка в Надпоріжжі). Поховані досипані червоною вохрою (символ вогню, крові, тепла). Унікальним святилищем залишалася Кам'яна Могила, гроти якої відігравали роль мисливського храму. Основу мезолітичного мистецтва становили багатофігурні наскельні композиції з життя мисливців, зображення диких тварин і сцен полювання, зафіксовані в гротах Криму та на плитах Кам'яної Могили.

Найвідоміші стоянки епохи мезоліту: в Криму - Таш-Аїр, Мурзак-Коба, Заміль-Коба; на Одещині - Білолісся, Гиржеве, Мирне; на Дністрі - Гребеники, в Надпоріжжі - Осокорівка.

Неоліт (4 ? 3 тис. до н.е.) - новокам'яний вік. Неоліт став надзвичайно динамічним, переломним моментом в історії людства. Англійський археолог Г. Чайлд охарактеризував цей період як неолітична революція. Суть її полягає у переході в господарській діяльності від традиційного привласнюючого господарства (збиральництво, рибальство, мисливство) до відтворюючого. Причини в основному полягають у вдосконаленні методів полювання. Зникнення великих стадних тварин разом із зростанням чисельності населення підірвали ресурси природного оточення (поголів'я промислових тварин скоротилось) і люди стали перед проблемою переходу до принципово нових методів отримання продуктів харчування - до землеробства і скотарства.

Риси неолітичної революції:

1. Виникнення землеробства із збиральництва, яким займалися переважно жінки. Вирощувалися кілька видів пшениці, ячмінь. Землю обробляли мотиками з рогу та кістки. Зерно подрібнювали кам'яними зернотерками.

2. Виникнення із мисливства скотарства на основі формування стад свійських тварин та використання їх як тяглової сили. Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свійською твариною був собака. Пізніше було приручено корову, свиню, овечку (майже всі великі тварини). Це було справою чоловіків.

3. Перехід до осілого способу життя.

4. З'явились якісно нові технічні прийоми обробки каменю - розпилювання, шліфування, свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент знарядь. З'являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі, наконечники списів.

5. Виникнення нових способів і видів виробництва та виготовлення штучних продуктів - обпалення глини, прядіння, кераміка - глиняний посуд, орнаментований візерунками і розмальований фарбами. Людина опанувала ткацтво. З'являються перші примітивні верстати, виробляють тканину з вовни, з волокнуватих рослин, спочатку типу рогож, а потім дедалі більше вдосконалені.

Змінюється й духовний світ. Мисливська магія поступається розвинутим землеробським і скотарським культам. Поширення набув культ родючості (з ним пов'язані статуетки жінок і тварин).

Мідний вік (енеоліт) (3 тис. до н.е.) характеризується опануванням людиною перших металів: міді, срібла й золота. Вони дозволили вдосконалити знаряддя праці та зброї, що в свою чергу мілітаризувало суспільство й сприяло посиленню його диференціації. До цього часу відносяться перші скарби.

У цей час остаточно утвердився відтворюючий характер господарства. Економіка мідного віку носила землеробсько-скотарський характер. Почався перший великий суспільний поділ праці між пастушими (скотарськими) й землеробськими племенами. Землероби займали лісостепове Правобережжя, скотарі мешкали на степових і лісостепових обширах Півдня і Південного Сходу.

У межиріччі Бугу і Дністра за неоліту виникає високорозвинута землеробська культура, яку називають трипільською (за назвою с. Трипілля, де 1896 р. вперше були відкриті пам'ятки цієї культури). Розквіт цієї культури припадає на період між 3500 та 2700 рр. до н.е. Її племена займають у цей час велику територію від Карпат до Дніпра. Окремі поселення трипільців за розмірами схожі на міста (250 - 400 га). Занотуйте до вашого конспекту відомі трипільські поселення - «гіганти»: Майданецьке, Талянки, Доброводи. Вважається, що в них проживало не менше 10 - 20 тис. осіб. Особливістю розселення трипільців було й те, що декілька дрібних поселень концентрувалися, як правило, навколо одного великого. Тому не виключено, що у трипільців вже існувала певна державна система. Пізні трипільські поселення були добре укріплені і розташовувались у важкодоступних місцях.

Основою господарства було розвинуте землеробство. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо, льон, в землеробстві застосовували рало і використовували велику рогату худобу як тяглову силу. Трипільські племена використовували знаряддя праці не тільки з каменю, а також із міді, проте цей метал так і не витіснив камінь. «Візитною карткою» трипільської культури називають гончарне виробництво у вигляді розмальованої кераміки. Гончарне виробництво характеризувалось різноманітністю форм посуду і вишуканим оздобленням його. Орнаментальні композиції засвідчують складний духовний світ, який поки що не піддається розшифровці - це округлі меандри, солярні знаки, численні символи тощо.

Поширеним культом у трипільців був культ плодючості -»Великої Матері» (антропоморфні зображення Великої Матері знаходять при розкопках майже кожного трипільського поселення). Це свідчить про панування матріархату.

Причини зникнення цієї культури до кінця не з'ясовані, але ймовірніше ними були: порушення екологічного балансу, похолодання клімату, внутрішні протиріччя, експансія кочових степовиків та інші.

Важливо підкреслити, що трипільська культура була однією з найбільш розвинених на той час у у Європі. Племена Трипільської культури залишили глибокий слід в історії української культури. Суспільства, які прийшли на зміну трипільському, засвоїли і зберегли його основні досягнення в господарстві, культурі, ідеології. У трипільський період Україна набуває ознак, що й донині притаманні українському народові, його культурі (хліборобство, використання волів, відповідний реманент і упряж, хати, обмазані глиною й розписані фарбами тощо).

На інших територіях України, а саме Лівобережжі та Причорномор'ї поширення набули середньостогівська (ІV-ІІІ тис. до н.е.), ямна (ІІІ-ІІ тис. до н.е.), кеміобинська (ІІІ-ІІ тис. до н.е.) культури. Основне заняття - відгінне скотарство. Пересування слідом за стадами корів та овець у пошуках пасовиськ, вимагало рухливого способу життя й стимулювало винайдення колісного транспорту, а також приручення коня і використання його для верхової їзди.

Великі досягнення були зроблені людиною у бронзовому віці (ІІІ - І тис. р.т.) - рубіж кардинальних змін в Україні. Назву епосі дала бронза - перший штучний метал, створений на мідній основі.

У бронзовому віці суттєво впливали на розвиток суспільства такі чинники: зміна кліматичних умов (збільшення вологості), підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї, активізація міграційних процесів. У цей час завершується перший суспільний поділ праці, в результаті якого землеробство відокремилося від скотарства і розпочинається другий - відокремлення ремесла в окрему галузь. Спостерігається прискорений розвиток господарства, з'являється обмін, розвиваються ремесла.

Під впливом радикальних змін у господарстві бронзового віку відбулися зрушення у суспільних відносинах, зокрема зростає роль чоловіка у всіх сферах суспільного життя, відповідно на зміну матріархату приходить патріархат. Через зростання продуктивності праці з'являється надлишковий продукт, що концентрується в руках окремих осіб і призводить до майнової, а згодом соціальної диференціації. Відбувається інтеграція суспільства (формування союзів племен), його диференціація й розшарування, виникають станово-класові відносини. Усе це стало основою формування передумов для зародження держав.

В цей час територію України населяли племена катакомбної культури, культури багатоваликової кераміки, зрубної, сабатинівської, білозерської культур (степовий регіон); культур шнурової кераміки, тшинецько-комарівської, білогрудівської (лісостеп і Полісся).

2. Кіммерійці, скіфи та сармати та їх роль у розвитку культури на українських територіях

З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні датується XII ст. до н.е. - IV ст. н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам'яток. Беручи до уваги, що залізний вік почався з часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII - X ст. до н.е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам'ятки відносимо до другого етапу раннього періоду (IX - перша половина VII ст. до н.е.).

Значну роль в історії України ранньозалізного віку відіграли войовничі іраномовні племена кіммерійців, скіфів і сарматів - перші кочівники на українській території.

Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II - на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.

Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи в Передню Азію.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин.

Поряд із економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, хоча відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал із бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок - золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд.

Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із «вусиками», кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками.

На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних - двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом).

Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

У середині VІI ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців. За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами, або союзами племен. Так, калліпіди, або елліно-скіфи - населення з ознаками грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазони - населення у Молдові, скіфи-орачі - у Лісостепу Правобережжя, скіфи-землероби - у Лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра до Геросу (Молочної), а далі - до Меотиди (Азовського моря) і Дону та у Степу Криму - царські скіфи. поселення культура трипільський скіф

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. Одна з них стверджувала, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали перського царя Дарія і були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи - дочки Борисфена (Дніпра). Сини Таргітая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували три гілки скіфського народу. До них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися, до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, тому брати визнали головування над собою молодшого брата - Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Ця й інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ (небо), світ людей (землю) і нижній світ (потойбічний - підземне царство), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці, землероби. Цю тріаду віддзеркалює знаменита пам'ятка скіфського періоду - золота пектораль. Сюжет міфу дуже нагадує східнослов'янські сюжети та пізніші казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дісталося молодшому братові. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає в наших казках. Звичаї, пов'язані з трьома священними предметами - ралом, чашею і сокирою - відомі також у кельтів.

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф - син Геракла та діви - Схидни, яка жила у Гілеї. Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша).

Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам'яток тут були курганні поховання, більшість з яких, на жаль, в різні часи було пограбовано. Ранні скіфські поховання (друга половина VII - V ст. до н.е.) були зазвичай впускними до курганів бронзового віку. Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, поруч лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), вудила зі стременоподібними кільцями, наконечники стріл, іноді кістки барана. Основною відмінністю поховань від попередніх - кіммерійських - була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із «скіфським звіриним стилем». Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше - дерев'яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда.

Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев'яній гробниці знайдено лише кам'яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього - 360 кістяків коней.

У розвинутому (класичному) періоді (IV - III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з'явилося на Подністров'ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр - близько 25 м, насипалися двома прийомами: перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип.

Основною формою поховальної споруди стала катакомба. Випростані кістяки знайдені на підстилці з трави або дерева. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів - праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами - ліворуч біля пояса). При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше - бика, вівці) та ніж. Заможних померлих ховали у катакомбі, рідше - у дерев'яній гробниці. В Криму гробниці виготовляли також із каменю та сирцевої цегли. Крім скіфського інвентаря, обов'язковою була грецька кераміка.

Величезні кургани зводили для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6 - 19,5 м. Нерідко їх оточували кам'яною обкладкою. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали «царицю», «зброєносців», слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі - 600).

Найважливішою пам'яткою осілості степової Скіфії є Кам'янське городище кінця V - початку III ст. до н.е. (с. Кам'янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 кв. км. Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам'яними будинками, що мав площу 32 га. Городище було центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі. Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва.

Степові скіфські пам'ятки значно відрізнялися від пам'яток інших районів посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам'яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н.е. у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам'ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовані посуд жаботинського зразка, тюльпаноподібні горщики, черпаки. Городища тут з'являються в першій половині VI ст. до н.е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу - землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками («лускою»), щита, шолома, поножів.

Мілітаризований спосіб життя послужив причиною виникнення мистецтва, що одержало назву скіфського «звіриного стилю» - візитна картка скіфської культури. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі. Багато таких зображень на предметах із золота знайдено в курганах. Найяскравішим прикладом цього стилю є так звана скіфська пектораль - пам'ятка образотворчого мистецтва скіфської доби.

Ця пам'ятка знайдена в кургані Товста могила (Орджонікідзе, Дніпропетровщина) Б. Мозолевським у 1971 р. Знахідка поряд із скарбами Тутанхамона стала головною археологічною знахідкою ХХ ст. Вона являє собою нагрудну прикрасу скіфського царя IV ст. до н. е. Вага - 1150 г, діаметр - 30,6 см, виконана із золота 958 проби в техніці литва із застосуванням паяння, карбування, зерні, скані та емалі. На думку багатьох вчених пектораль була виготовлена грецькими майстрами на замовлення скіфської знаті як дипломатичний дар у др.пол. IV ст. до н. е. Саме слово «пектораліс» у пер. з лат. означає «нагрудний». Її мали носити лише люди, наділені владою.

Композиція пекторалі складається з трьох рівнів. Найнижчий - анімалістичні кровожерні сцени за участю міфологічних і реальних звірів. Середній - флористичні мотиви. Верхній - сцени за участю скіфів та домашніх тварин (двоє чоловіків шиють одяг, хлопець доїть вівцю). Є кілька версій-інтерпретацій зображених мотивів. За деякими, на пекторалі зображено побутові сцени з життя скіфів. За іншими - скіфська легенда про Золоте руно та двох братів, що вирушили на його пошуки. Триярусна будова пекторалі, мабуть, відображає уявлення скіфів про Всесвіт. Внизу - боротьба коней із фантастичними грифонами, дикі звірі: можливо, це образ світу стихій, світу демонів, чиє коріння йде в підземне царство, у володіння смерті. Середній ярус може символізувати дерево життя, верхній - це відображення кочового способу життя скіфів, їхнього побуту. За іншою версією на знаменитій пекторалі відображена символічна карта скіфських володінь, Чорне море та прилеглі до нього території. На карті немає Азовського моря, але за даними археологів-підводників в ті часи рівень азовських вод був нижчий теперішнього на 9?12 м.

З кінця III ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії став Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, зі столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків. Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор'ї закінчився з приходом сарматів.

Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор'ї відносять до II ст. до н.е. - IV ст. н.е.; в III ст. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гуннів IV ст. Сарматів уважають північними іранцями. Вочевидь, греко-римські автори - Геродот, Діодор, Пліній, Полібій та інші - спочатку уявляли собі сарматів як єдиний народ - савроматів. Лише з ІУ ст;. до н.е. з'явився етнонім «Сарматія» і стали відомими окремі сарматські племена: царські сармати, язиги, роксолани, аорси, сираки, алани.

За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками - міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонених і залишаючи в живих лише дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів. З історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими ж правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали в них жінки, котрі керували громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI - XVII ст. витворила етногенетичний міф походження саме від сарматів (українська шляхта - від сарматського племені роксоланів).

Майже єдиним видом сарматських пам'яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу - Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді - кам'яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м'яса; жінок - найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби. Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила «цариці» в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як «Новочеркаський скарб», бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II - І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з'явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. (Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з'явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало - античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули - заколки для одягу.

Від середини III ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з'явились вихідці з Прибалтики - готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор'я.

А в IV ст. н.е. у степовій Україні з'явилися нові кочівники - гунни. Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.

Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту міфологію. Відомі міфи про походження скіфів, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного державного пантеону). Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті - з Гестією, Папая - зі Зевсом, Aпі - з Геєю, Гойтосира - з Аполлоном, Аргімпасу - з Афродітою, Тагимасада - з Посейдоном. На чолі пантеону стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Скіфи не робили своїм богам жодних зображень (за винятком бога війни Ареса, ім'я якого Геродот подав грецькою мовою). Аресу скіфи присвячували віткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) меч-акінак. У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов'язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс. Постійні військові сутички, пошуки шляхів виживання у боротьбі проти ворогів слугували, вочевидь, основною причиною виникнення мистецтва, що отримало назву скіфського й сарматського звіриного стилю. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі, руху загалом, у тому числі й кругового. Значна частина таких зображень на предметах із коштовних матеріалів (насамперед, із золота), знайдена в найбільших скіфських курганах, може бути пояснена скіфськими міфами.

Під впливом на скіфську культуру греків із VI ст. до н.е. значення звіриного стилю зменшується, поширюються зображенням сцен із грецьких міфів. Чи не найкращим доказом цього є чотири однакових обкладки сагайдаків із зображенням сцен «життя Ахілла», що походять із різних курганів - Чортомлика, Іллінецького, Мелітопольського, П'ятибратнього.

У скіфів та сарматів збереглася основна частина ознак поховального обряду, які утвердилися ще в епоху бронзи, астральна й космічна символіка, котра забезпечувала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури. Останнім часом зроблено висновок стосовно ритуального характеру пограбувань курганів скіфів і сарматів ще на стадії їх добудови, оскільки предмети, забрані з могили, вважалися священними.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши частину ознак ранньозалізного віку. Ці племена привнесли багато нових традицій і звичок у культуру місцевих племен, залишивши свій слід в історії України.

3. Грецька колонізація Північного Причорномор'я. Античні впливи на розвиток української культури

Із VII ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї починається грецька колонізація. Час панування грецьких колоній на теріторії України відповідав скіфському періодові в степах Північного Причорномор'я. Вона відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архаїсі), який призначався державою і походив з давнього знатного роду і перед дорогою переселенці питали долі в оракула Аполлона, який був їхнім покровителем.

Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор'я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з'являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантикапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Теодосія (Феодосія) тощо.

Засновані вихідцями з Греції як торгові факторії, ці міста згодом перетворилися на самостійні поліси з високорозвиненими ремеслами, архітектурою та мистецтвом. Вони здійснювали великий торговельний обмін з Грецією, постачаючй їй збіжжя, худобу, шкіру, хутро, рабів тощо; а звідти завозили вина, оливкову олію, зброю, тканини, мармур, кераміку, ювелірні вироби та предмети розкоші.

Торгові й культурні зв'язки з античними містами-державами на узбережжі Чорного моря відігравали дедалі важливішу роль у житті людей, які населяли землі України. Висока культура цих античних міст сприяла розвиткові економічного життя й суспільних відносин місцевих племен, що було запорукою їхнього подальшого прогресу.

Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності і права порівняно з державами кочовиків, а згодом і слов'ян. Грецька колонія складалася з центра - поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідаків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа - агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка - теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар-некрополь. Грецькі міста були благоустроєними, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими.

Економічним базисом полісів була антична форма земельної власності, яка у греків мала подвійний характер: як власність державна і як власність приватна. Право приватної власності на землю мали лише чоловіки-громадяни поліса, які одержували громадянство завдяки своєму походженню від громадян. Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Окрім громадян, які мали всі права, в полісах мешкали особисто вільні, але обмежені в правах - метеки, периеки, вільновідпущені, а також безправні раби. Вільні громадяни - жінки та іноземці - не користувалися політичними правами. Одним з найважливіших обов'язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Всі громадяни поліса від 17 - 18 до 60 років складали народне ополчення. Заможні громадяни служили вершниками або гоплітами. Згодом міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилося грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою кіннотою.

У політичному аспекті античні міста відрізнялася за формою правління. В республіках Ольвія, Тіра, Херсонес та деяких інших законодавча влада належала народним зборам, до яких входили всі вільні громадяни - чоловіки, а в монархічній Боспорській державі зі столицею Пантікапей влада царя поєднувалась із самоуправлінням міст.

Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Вищим органом державної влади були народні збори (екклесія). Брали участь у зборах чоловіки-громадяни, які набували повної дієздатності лише з 25 років. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв'язки та укладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо. Народні збори обирали Раду 500 (400) - герусію, ареопаг, буле, сенат, а також суд присяжних, виборні колегії стратегів, архонтів, продиків (юристів), базилевса (верховного жреця). Рада була постійнодіючим органом влади, підготовляла законопроекти, здійснювала контрольні функції.

Вищі посадові особи - архонти і стратеги - відали військовими справами. Агораноми - контролювали правопорядок у місцях торгівлі; астиноми - стежили за порядком у місті; номофілаки - контролювали дотримання законів. Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але в залежності від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства і землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.

Історія довела, що нехтування демократичними інститутами, концентрація влади в руках купки олігархів і непідконтрольність влади стає підґрунтям для зловживань і зміни форми держави. Так, у грецькому полісі Пантикапеї, де аристократи мали більше прав, ніж в інших містах, а уряд, що обирався народними зборами, не був їм підзвітний, один з аристократів - Спарток - захопив владу і передав її своєму синові. Так встановилася правляча династія, а Пантикапей став центром Боспорського царства. Нова держава - Боспорське царство - об'єднувала територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону. Державний устрій Боспорського царства - рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування (народні збори ради міст, виборні посади). Вони мали право проводити самостійну політику в торгівлі, карбували монету тощо. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади виконували посадові особи, призначені царем - начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, відповідальний за культи та ін.

Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар. жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці). власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, які були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, в тому числі й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську й віддавати цареві значну частину свого врожаю.

Земля в Боспорському царстві була державною власністю, і розпоряджатися нею міг лише цар. Землі належали також храмам. Всі інші землевласники могли користуватися землею, яка надавалася у володіння царем за умови виконання певних повинностей стосовно царя. Основною робочою силою були раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Державні раби знаходилися в дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві.

Водночас із рабською працею застосовувалася праця землеробського залежного населення (пелати). Вони знаходилися на різних щаблях соціальної залежності, були зобов'язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти влади царя, таємні відносини з іншими державами тощо. За такі злочини карали смертю.

В 107 р. до н. е. Боспорське царство перейшло під владу царя Понту Мітрідата Євпатора. Пізніше (з І ст. н.е.) цей регіон потрапляє до сфери інтересів Римської імперії. Тут простежуються впливи римського законодавства.

Загальна криза рабовласницької системи торкнулася й античних міст-держав Північного Причорномор'я. Економічний занепад посилився внаслідок навали готів у III ст. Більшість грецьких міст-полісів припинила своє існування у IV ст. н.е. й лише Крим залишився в руках Візантії.

Незважаючи на те, що грецькі міста-поліси були першими на території України організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші, в тому числі і українські племена, все ж їх, а також Боспорське царство не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні. Для грецьких колоністів «варвари» були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси.

Разом із тим грецькі міста-поліси та їхня культура справила великий вплив на розвиток місцевого населення в економічному, політичному та культурному відношенні. Як більш розвинуті вони сприяли ознайомленню місцевих жителів з передовим для тих часів античним культурним надбанням і опосередковано прискорювали політичний, економічний і культурний розвиток місцевих племен.

4. Велике переселення народів. Формування слов'янської культури. Держава антів

На початку нашої ери посилюється тиск на грецькі міста з боку кочівників, а ослаблена Римська імперія вже не здатна їх захистити. Рабство, що раніше відігравало у грецьких колоніях значну роль у соціально-економічному житті, переживає занепад. У III ст. н.е. у Причорномор'ї встановлюється панування готів (германських племен, що прийшли з узбережжя Балтійського моря) а в другій половині IV ст. - гуннів (войовничих кочівників, навала яких зі Сходу привела в Європі до небаченого спустошення). Гуни остаточно знищили грецькі міста. Уцілів лише Херсонес, який ще тисячу років існував як форпост Візантійської імперії у Причорномор'ї.

Поява гуннів відкрила епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи. Гуни створили у Північному Причорномор'ї власну досить сильну державу, визначним керівником якої був полководець Аттіла. З часом гуни асимілювали з іншими народами.

II ст. до н.е. - час, коли в лісостепових і лісових областях Середнього Придністров'я, на Волині, у Південній Білорусі набула поширення так звана зарубинецька культура. Свою назву вона дістала від могильника біля с. Зарубинці на Київщині. Голов ним заняттям племен цієї культури було землеробство. Займалися вони також скотарством, полюванням, рибальством і збиральництвом. На місцях поселень археологи виявляють залишки залізодобувних горнів. Глиняний посуд ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору, існували обмінні зв'язки з античними містами, римськими провінціями та сарматами. У II ст. н.е. ця культура перестала існувати. Переважає думка, що носіями цієї культури були праслов'яни.

У II ст. н.е. зарубинецька культура в південній, лісостеповій частині змінюється черняхівською, назва якої походить від с. Черняхів Кагарлицького району Київської області. Залишки цієї культури знаходять від Карпат до Сіверського Донця. Особливою рисою культури стало застосування гончарного круга для виготовлення глиняного посуду. Трапляються залізні наральники, серпи, сокири, струги, пилки, долота, свердла, ножі тощо. Головними заняттями племен черняхівської культури були орне землеробство та скотарство. Розвивалися гончарне ремесло, виготовлення ювелірних прикрас. Поселення були досить великими й нараховували іноді до 70 наземних будівель. Племена черняхівської культури вклонялися явищам природи, були язичниками. Вони входили до військово-політичного союзу на чолі з готами, до якого належали і слов'яни. Черняхівська культура припинила своє існування на межі IV - V ст. н.е.

Перші відомості про слов'ян, які мешкали на великій за обсягом території між Дніпром і Віслою, від степів Північного Причорномор'я до берегів Балтики, належать до І ст. н.е. Римський вчений Пліній Старший у «Природничій історії» згадує їх під назвою «венеди». Слов'яни - автохонне населення сучасної України. Воно не прийшле, сформувалося на цій території, освоювало й розвивало пустельні колись землі. Уже в трипільський період Україна набуває ознак, що й донині притаманні українському народові, його культурі. Від трипільських часів існують в Україні хліборобство, використання волів, відповідний реманент і упряж, хати, обмазані глиною, розписані яскравими фарбами ззовні і всередині, мотиви вишиванок. Сучасне українство є однією з гілок історичного слов'янства, автохтонне на своїй землі.

У VI ст. н.е. готський історик Іордан говорить про дві великі групи слов'ян, мешканців півдня Європи - склавінів і антів. Останні створили східну гілку слов'янства і населяли територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. Анти заклали підвалини етносів східних і південних слов'ян і були найбільшою племінною групою давніх слов'ян в IV - VII ст. Їхнім археологічним відповідником є пеньківська культура, поширена від Пруту до Оскола . Вони мешкали в напівземлянках з вогнищами, пізніше - кам'яними печами з лежанками, підвалами для зберігання харчових припасів. Поруч із житлами будувались господарські приміщення та майстерні. У землеробстві застосовували перелогову систему та парову з двопільною і привільною сівозмінами. Значного розвитку набули ремесла. Споруджували укріплені городища.

Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, основні питання вирішували народні збори - віче. Анти вели різні війни, зокрема проти Візантії, брали активну участь у колонізації Балкавеького півострова. До нас дійшли імена антських князів - Божа, Ардагаста, Пирагоста, дипломата Мезамира.

На міжнародній арені Антське царство відігравало провідну роль серед інших політичних сил Східної Європи. З розпадом гунської імперії Антське царство залишилось єдиною провідною силою на Сході Європи. Найвище піднесення держави припадає на 451 - 568 рр. Її головним суперником виступала лише Візантійська імперія, з якою анти вели Балканські війні. З середини VІ ст. починається масове розселення антів на Правобережжі Дунаю, колонізація Балкан, Пелопоннесу і навіть Малої Азії (володіння Візантії). Ця експансія поглинула велику кількість енергії, послабивши антську державу. Ситуацію ускладнила і поява нових завойовників-аварів, які протягом 558 - 635 рр. вели війни зі слов'янськими племенами. Свою незалежність анти відстояли, але боротьба повністю виснажила сили держави і вже на початку VІІ ст. назва антів зникла з джерел, а їхній племінний союз розпався. Провідна роль в Україні переходить до нащадків склавинів - дулібів.

5. Особливості культури східних слов'ян: міфологічні і релігійні уявлення, побут і повсякденне життя

Доба VI - IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов'ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII - IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв'язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація - землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У IV - VII ст. у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла - залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер - землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.