Ікони й іконописання на Закарпатті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ікони й іконописання на Закарпатті

о. Степан Пап

ВСТУП

Закарпатські українці завжди любили й шанували свій східний обряд і ним дорожили, наче своїм життям. Історичні джерела вказують на те, що народ, хоч віками був закріпачений і переживав тяжкі злидні, все ж таки на потреби своєї церкви він жертвував навіть і те останнє, що йому ще лишалося. Побожний народ, залишений на власні свої сили, запопадливо дбав також про прикрасу Божих храмів. Закарпатські дерев'яні церкви - це дорогоцінні перлини Карпат, і сьогодні про них говорять далеко поза межами Срібної Землі. А майстерно різьблені іконостаси та народним духом навіяні старинні ікони - це живий доказ глибокої віри й прив'язання народу до своєї Церкви й свого обряду.

Від самих початків Церква була одинокою покровителькою малярства на Закарпатті. На жаль, багато давніх закарпатських цінних ікон пропало. Самі священики не розуміли вартости стародавніх ікон. Вони уважали їх примітивними й часто їх замінювали новими, модерними, іноді дуже сумнівної мистецької вартости. Вірні, а то й самі священики, несвідомі мистецької краси й вартости старих ікон, продавали їх по дешевій ціні, а часом і безплатно віддавали ці рідкісні пам'ятки народної культури, щоб тільки позбутися «старого барахла».

У новіших часах відносно цього настала велика зміна. Закарпатськими старинними іконами почали цікавитися дослідники мистецтва, науковці, а навіть самі мистці церковного живопису. Проте слід підкреслити, що деякі дослідники не мають правильного погляду на закарпатські ікони, тобто на їхній історичний розвиток, на їхніх виконавців, чи на їхнє справжнє значення й призначення. Тому, перш ніж приступимо до розповіді про розвиток закарпатського іконописання, представимо важливіших дослідників, що писали чи вивчали церковне мистецтво в Мукачівській і Пряшівській єпархіях.

ВАЖЛИВІШІ ДОСЛІДНИКИ

Між дослідниками ікон на першому місці слід згадати закарпатського священика Івана Сильвая (1838-1904), що під псевдонімом - Священик Уріил, написав працю: Наші сокровища. В українській мові вона залишилась у рукописі, зате 1902 року появилася друком угорською мовою. Український рукопис: Наші сокровища з єпископської біб-ліотеки попав між рукописи Ужгородського державного універ-ситету. Мадярською мовою праця Сильвая появилася під заго-ловком: Uriel. Кіпс8еіпк - С8оПаїеуо Szепt Кёрек leirasa. - Ungvar, 1902. У своїй праці о. Сильвай згадує іконописця чудотворної ікони в Маріяповчі, як також малярів інших закарпатських чудотворних ікон, а саме Клокочівської, Павлівської та Микульської.

Говорячи про закарпатських українців, маю на думці всіх українців, що живуть на південь від хребта Карпатських гір, тобто в теперішній Закарпатській області України, як теж на Пряшівщині, у Східній Словаччині. Під церковним оглядом вони творили Мукачівську й Пряшівську єпархії.

Далі варто б згадати пряшівського священика й письменника о. Діонисія Зубрицького (1895-1949), що також цікавився історією закарпатського іконописання й опублікував основну статтю про іконописця Йосифа Змія-Миклошшія, Торисин (о. Д. Зубрицький), «Йосиф Змій-Миклошшій (1792-1841)», стаття у Підкарпатська Русь, Ужгород, 6 (1925) 89-90. про якого далі розкажемо обширніше.

Перша загальна розвідка, що вже охоплювала розвиток і коротку історію закарпатського іконописання, появилася щойно в 1936 р. з-під пера В. Саханева. V. Sachanev, «МаІЬа ікоп па РооПкаграі^ке Rusb>, агї. іп Рой- karpatska Rus/red. J. Zatloukal. - Вratislava, 1936. - Р. 245-248. Далеко ґрунтовніша й повніша історія закарпатського іконописання подана в статті: Сучасні руські художники, що її опублікував 1942 р. А. Изворин. А. Изворин (Е. Нєдзєльскій). Сучасні руські художники // Зоря-HqjnaL - Ужгород, І (1942). - С. 387-415; II (1943). - С. 258-284. Статтю Изворина можемо безсумнівно назвати першою спробою історії закарпатського малярства. В ній включена також історія іконописання.

Треба однак признати, що тільки завдяки радянським науковцям закарпатське іконописання збудило загальне зацікавлення не тільки в Радянському Союзі, але також у вільному світі. Зацікавлення закарпатськими іконами викликала цінна праця українського дослідника Г. Н. Логвина По Україні - Стародавні мистецькі пам'ятки, яка появилася друком у Києві 1968 року. Про закарпатські мистецькі пам'ятки Логвин розписуєть-ся на С. 354-390. Коли ж Логвин обмежився тільки до Закарпатської области, тобто до Мукачівської єпархії, то про іконописання на Пряшівщині заговорив словацький дослідник А. Фріцкий. A. Frscky. Ікопу z Vychdnёho Slove^ka. - Kosice, 1971. Йому ми завдячуємо люксусове видання, частинно кольорове, українських ікон Пряшівської єпархії, яку автор, на жаль, розцінює як спадщину словацької культури. A. Frscky. O ікопа^ Vychod^ho Slovenska // art. іп Ka^dar G^ckokatolfkov na rok 1971. - Bratislava, 1970. - P. 45-55

1973 р. у пряшівському Благовісникові я коротко згадав про наших закарпатських іконописців у вступі до статті про визначного закарпатського іконописця Осипа Бокшая. S. Р. (S. Рар). Nas velikij mal'ar ikon // art. in Kalendar Blaho- vistnika na 1973 rik. - Prjasiv, 1972. - P. 93-96. Згодом, 1980 року, появилася інша люксусова праця словацького мистця С. Ткача, S. Tkac. Ікопу zo 16-19 storocia na severovychodnom Slove^ sku. - Bratislava, 1980. який ще виразніше наголошував словацький характер українських ікон Пряшівщини, ніж його попередник Фріцкий. Див. основну критику М. Мушинки: Чиї це ікони - слова- ^{цькі, карпатські, костельні чи українські //} Jumal of икгатшп ^{Studies. Toronto. - Vol. VI, 1 (1981). - C. 79-89.} На це я живо зареаґував двома статтями, написаними словацькою мовою,¹² але й це не помогло.

Словаки, подібно як на Лемківщині поляки, чваняться українськими іконами як здобутком своєї власної культури.

Про закарпатських живописців багато писав пряшівський мистець Степан Гапак на сторінках українських журналів «Дружно вперед» і «Дукля».¹³ Його основна праця - це: Образотворче мистецтво українців Чехословаччини (1918-1945), але в ній він не торкається церковного живопису.¹⁴ Однак у своїй статті «Ікони - надбання народної культури» Гапак високо оцінює старовинні ікони, особливо народних малярів-самоуків ХУП-ХУШ в.¹⁵

Найосновніша розвідка про образотворче мистецтво на Закарпатті - це солідно написана праця Григорія Островського, що появилася на книжковому ринку 1974 року.¹⁶ У своїй праці Островський звертає увагу також на іконописання закарпатських митців. Якщо в нього знайдуться і деякі історичні неточності,¹⁷ то вони переважно зродились через брак відповідних джерел. Однак слід підкреслити, що майже всі визначніші закарпатські художники були вперше іконописцями, а щойно додатково живописцями.

Нарешті годі оминути працю іншого радянського мистецтвознавця, П. М. Жолтовського, який у монографії про український живопис XVП-ХVШ віку значну частину присвятив також іконописанню, включно з іконописанням на Закарпатті.¹⁸

ЗАКАРПАТСЬКІ ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ

На Закарпатті художники церковного малярства втішалися великою пошаною, бо вони спричинялись до величі й краси Божих храмів і розвивали духовну культуру Срібної Землі. А тому, що церковні приписи щодо писання ікон були точно усталені й вимогливі, то ікони мусіли писатись на мистецькому рівні й визначатись художньою вартістю. Ось чому мукачівський владика Мануїл М. Ольшавський під час загальної візитації своїх парафій у рр. 1750-1752 сумлінно приглядався іконам і церковному стінописанню, наскільки вони відповідали церковним приписам. У своєму канонічному звіті

Владика відтак подав також мистецьку вартість деяких церковних ікон, як теж іконостасів. Звіти єп. М. М. Ольшавського про канонічну візитацію подав В. Гаджега: «Додатки к исторіи русинів і руських церквей» у поодиноких жупах, що появилися у «Науковому Збірнику Т-ва Просвіта» (Ужгород, 1922-1936). Характеристика ікон Ольшав- ським: «образи красні», «ікони прості», «образи лиш паперові», «образи роботи тутешнього маляра» тощо. На основі книжечки Уриїла-Сильвая автор описав усі за-карпатські чудотворні ікони у «Благовістнику» (Пряшів, 1987. - Ч. 12; 1988. - Ч. 7) під спільним заголовком: «Пречиста Діва Ма-рія в житті наших єпархій».

Давні закарпатські іконописці нам мало відомі, хоч деякі з них прославилися чудами, що їх докладно описав о. І. Сильвай-Уриїл у своїй цінній книжечці Наші сокровища.²⁰ Щоб мати ясний образ чудотворних ікон на Закарпатті, наведемо бодай коротку історію цих, уже століттями почитаних ікон:

I. Найстарша з них - це Мукачівська ікона, яку подарував Папа Пій XI Святомиколаївському монастиреві оо. Василіян на Чернечій горі біля Мукаче- ва 1926 року. Ст. Р.(ешетило, ЧСВВ). «Образ Пресв. Богородиці, дарова-ний Святішим Отцем Пієм XI мукачівському монастиреві», стат-тя у «Записки ЧСВВ» (Жовква, II (1927). - С. 411-416). Сама ікона походить з XV сторіччя і намальована десь у Візантії, може бути й у самому Царгороді. Внизу з лівого боку ікони позначений рік - 1453, тобто рік упадку Царгороду. Вона представляє Пресвяту Богородицю з малим Ісусом, що Його тримає на лівому рамені. Ісус у лівій руці держить земну кулю, а правою благословляє всіх, що почитають Його Пресвяту Матір. По обох боках Богородиці напис грецькими буквами - МНТНР КУРІОУ (Мати Господа). Хто написав цю ікону і як вона дісталася до Риму - не відомо. Одне певне, що цілими віками її зберігали у Ватиканському музеї, поки Папа не зволив подарувати її закарпатським українцям. Вдячні почитателі назвали цю ікону - Заступниця Мукачівська. Див.: Записки ЧСВВ. - Рим, XI (1982). - С. 154.

II. Уже на початку XV0 сторіччя у Краснобрідському монастирі Святого Духа почиталась старинна чудотворна ікона, якої початки сягають глибше в давнину. З часом навколо неї зродились різні легендарні оповідання, так що тепер годі усталити історичні початки ікони й самого Святодухівського монастиря у Красному Броді на Земплинщині. К. Заклинський. Нарис історії Краснобрідського монастиря // Науковий Збірник Музею української культури (МУК) в Свиднику. - Пряшів, 1965. - Т. І. - С. 43-45. Одно певне, що на порозі XVII ст. при монастирі вже стояла окрема капличка, в якій зберігалась чудотворна ікона, довкола якої горнулися богомольці навіть з галицького боку Бескидів. М. Ваврик, ЧСВВ. По Василіянських монастирях. - Торонто, 1958. - С. 249-251.

Під час Раковцієвого повстання (1706) дерев'яна церква з монастирем згоріла, уціліла тільки капличка з чудотворною іконою. Перед Краснобрідською іконою ставались численні чуда, однак вони ніколи не були перевірені церковними властями. Богобійний народ все-таки вірив у чудесне її заступництво і за-любки до неї прибігав, укладаючи в честь Краснобрідської Бо-городиці окремі духовні пісні. - Див.: С. Пап. «Пречиста Діва Ма-рія в житті наших єпархій», у Благовістник, 1 (1988). - С. 8. Щойно 1729 р. василіяни повернулись до Красного Броду й відбудували вже камінний монастир і церкву, а при чудотворному джерелі поставили нову, пізньобарокову каплицю, в якій приміщено прославлену на цілу Маковицю чудотворну ікону, що її 1769 р. відновив монастирський іконописець, ієромонах Михайло Спалинський, ЧСВВ. J. Basilovits. Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits.

- Cassoviae, 1799. - P. II. 178-183. З часом ікону торжественно вкоронували й покрили позолоченою шатою.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нещодавно, 1972 року, Краснобрідську чудотворну ікону відреставрував академічний художник Микола Йордан, про якого буде слово нижче. Він теж написав вірогідну копію чудотворної ікони. М. Поташ, ЧСВВ. Красний Брід // Греко-католицький ка-лендар на 1985 рік. - Братіслава, 1984. - С. 86-88. Там також знимка ікони перед і по реставрації.

ІІІ. Дальшою чудотворною іконою є Клокочів- ська Богородиця, написана невідомим малярем перед 1670 роком, коли то вона чудесно просльозилась. Про Клокочівську чудотворну ікону див. статті автора у «Благовістнику» (1970. - Ч. 5. - С. 1-6, 11), де подана й важливі-ша література: Благовістник. - 1987. - Ч. 12. - С. 7-8; 1988. - Ч. 1. ^{- С. 18-9; Ч. 2. - С. 8-9.} Того року мадярські повстанці-куруци спалили клокочівську церкву. Але вірні, рятуючи чудотворну ікону, примістили її у міському сховищі дорогоцінностей у Пряшеві. Незабаром ікона дісталася в руки графині Софії Баторі, вдови князя Юрія II Раковці (f 1660), а вона примістила її у своїй замковій каплиці в Мукачеві.

Мукачівська Богородиця 31453 р.

Маріяповчанська Богородиця, 1676 р.

1711 р., після придушення повстання Ференца II Раковці (f 1735), цісарські війська зайняли Мукачівську фортецю і забрали з собою до Відня також Клокочівську плакучу ікону, де її приміщено в цісарській домашній каплиці. Тоді відізвалось місто Пряшів, домагаючись завернення Клокочівської ікони. Після довгих переговорів цісарева Марія Тереза (1740-1780) наказала віденському маляреві Ф. Крамерові зробити копію дорогоцінної ікони, яку 12 березня 1769 р. врочисто перенесено до Пряшева й передано міській управі.

Після створення Пряшівської єпархії (1818),³⁰ міська управа передала цю копію Клокочівської ікони єп. Г. Тарковичеві, а він примістив її в своїй домашній каплиці, як напрестольний образ. Але клокочівські вірні заворушились і домагалися, щоб Пряшівський владика віддав цю копію чудотворної ікони до їхньої парафіяльної церкви для всенародного почитання. Щойно наслідник Тарасовича, єп. Й. Ґаґанець (1843-1878), доручив акад. маляреві Ігнатієві Рошковичові написати іншу копію ікони для Успенської церкви у Клокочеві, де її відтоді публічно почитають.³¹ До відновлення всенародного почитання Клокочівської Богородиці, яка 1948 р. була врочисто коронована, багато спричинився відданий «син Марії», о. Іван Чекан, непохитний іс- повідник св. віри. Згаданий о. І. Чекан був парохом Клокочова в рр. 1945-1950. Про нього див.: А Пекар, ЧСВВ. Ісповідники віри нашої су- часности. - Рим, 1982. - С. 286-289.

IV. Найбільш прославлена чудотворна ікона на Закарпатті - це Маріяповчанська, що аж трьома наворотами просльозилася (в рр. 1696, 1715 і 1905) і зберігається в монастирській церкві оо. Василіян. А. Кралицький, ЧСВВ. Монастырь Марія-Повчанскій // Ли-сток. - 1890. - Ч. 3. - С. 32-33; Записки ЧСВВ. - Рим. - 1949. - Ч. 1.

- С. 79-83. Опис ікони і перших двох сльозінь подає докладно: Uriel. Kincseink. - P. 9-84; 102-160. Ікона, що просльозилася 1696 р., була написана «тутешнім», тобто закарпатським народним іконописцем, Степаном Папом 1676 року. З протоколу урядового дослідження сльозіння знаємо, що він був братом тодішнього пароха в Повчі. Містечко Повч, Саболчського комітату, в глибині Мадяр- щини, в пол. XVII ст. було залюднене українцями й вони собі спорудили дерев'яну церковцю. їхнім парохом став о. Данило Пап, брат автора ікони. Після повторного сльозіння ікони, вдяч-ні селяни додали до назви свого поселення - Марія, звідки й пі-шла назва: Маріяповч. - Uriel. Kincseink. - P. 9-17.

Уже наступного року після урядового потвердження чудесного сльозіння ікону, на приказ цісаря Леопольда І, врочисто перевезено до Відня й приміщено в соборі св. Стефана для публічного почитання. Ікона залишилась там аж до сьогодні. Зате незнаний віденський маляр зробив копію Папової ікони, що її відтак приміщено в Маріяповчанському храмі на місці оригінальної. І дивне диво! 1715 р. не оригінальна ікона у Відні, але її копія в Маріяповчі знову заплакала. Тим-то сама Божа Мати об'явила, що Вона бажає бути почитана таки серед бідного українського населення в Маріяповчі. Це вона наче потвердила повторним, з черги третім чудесним сльозінням, 1915 року. Докладну історію Маріяповчанської чудотворної ікони подає автор: Благовістник. - Пряшів. - 1988. - Ч. З. - С. 8-9; Ч. 4.

- С. 8-10; Ч. 5. - С. 8-10.

V. Іншою чудотворною іконою закарпатських українців є Микульська Богородиця, що її написав 1681 р. маляр-самоук, свящ. Лука, закарпатець. Uriel. Kincseink. - P. 87-91. Вона сльозила три роки після чуда в Маріяповчі, протягом 26 днів, тобто від 16 січня до 11 лютого 1699 року. У той час парафія Микула, розташована в глибині Семигороду, ще належала до Мукачівської єпархії. Церковні власті вислали тоді оо. Єзуїтів з поблизького міста Клуж перевірити чудо. А єзуїти, під прикриттям досліджування, забрали чудотворну ікону з собою до Клужу й примістили її у своїй церкві над головним престолом. Після розв'язання єзуїтів 1773 р. оо. Піяристи перенесли Микульську чудотворну ікону до своєї церкви, де вона знаходиться до сьогодні. Таким чином, ще одна закарпатська чудотворна ікона опинилася в чужих руках. Микульську церкву, при якій відбувались щорічно прощі до Плакучої Богородиці, 1936 р. перебрали під свою охорону ру-мунські оо. Василіяни: Записки ЧСВВ. - 1982. - Ч. XI. - С. 211-212. Повну історію Микульської ікони автор подав у Благовістник (1988. - Ч. 6. - С. 6). Сьогодні по-румунськи Микула називається Monastiria Nikula.

VI. З візитацій марамороських монастирів 1749 року довідуємося ще й про плакучу ікону Божої Матері в Кричівському монастирі. Див.: Г. Кінах, ЧСВВ. Посіщення марамороських монасти-рів 1749 р.; звіт протоігумена, опублікований у: Записки ЧСВВ. - Жовква. - 1926. - Ч. II. - С 105-122; А. Кралицький, ЧСВВ. Обитель Кричовська / / Світ. - Ужгород. - 1869. - Ч. - С. 52. Про саму ікону, хто й коли її малював, нічого не знаємо, бо протокол візитації згадує тільки те, що в Кричеві, в тамошній монастирській церкві, Це була дерев'яна церковця, споруджена 1702 р. на честь Пресвятої Богородиці. ікона Пресв. Богородиці плакала чотири тижні. Тож Мукачівський архимандрит оо. Василіян о. Йосиф І. Годермарський (f 1729) відніс Кричівську чудотворну ікону до Яґеру для урядового перевірення. Ікона там таки й застрягла. Яґерські єпископи аж до усамостійнення Мукачівської єпархії 1771 р. приписували собі судовласть над цілим Закар-паттям, включно з греко-католиками, а Мукачівського владику вважали тільки своїм «обрядовим вікарієм». Тому архим. Годер- марський звертався до Яґера, щоб перевірити чудесне сльозін- ня в Кричевській монастирській церкі. Саме тоді йшло переві-ряння другого сльозіння у Маріяповчі, через що слідство над Кричевським чудом так і застрягло. Щойно на початку 1720 р. Яґер- ський генеральний вікарій переслав архим. Годермарському анкету для переслухання свідків і уповноважив його, щоб разом з сусіднім римо-катол. священиком перевів канонічне опитування про чудесне сльозіння, а протокол щоб переслав до Яґерського єпископа. Повний текст уповноваження з 25 лютого 1720 р. подав о. Кі-нах: Записки ЧСВВ. -1926. - Ч. II. - С. 110.

На жаль, нам не відомий висновок канонічного опитування архим. Годермарського. Тим часом у Кричівській монастирській церкві поставлено іншу ікону Пресв. Богородиці, і вона також просльозилась. Так Кричівський монастир став важливим відпустовим центром цілої Мараморощини. Коли ж 1721 р. Мараморощину остаточно підпорядковано Мукачівському з'єднаному єпископові, А. Пекар, ЧСВВ. Нариси... - С.76-78. Мара- мороський православний єп. Доситей Теодорович (f 1735) захопив цю другу Кричівську ікону й передав її комендантові Хустського замку, баронові Куклендерові, Про Куклендера, коменданта хустського замку, згадує J. Du- sanek: Chust v Maramorosi. - Chust, 1937. - P. 96. а цей примістив її у замковій каплиці. 1766 р. блискавка вдарила у склад боєприпасів і рознесла цілу кріпость, що відтоді зосталась у самих руїнах. Ibid. - С. 101-103. Ось так пропав слід і за Кричів- ською плакучою іконою.

VII. Нарешті слід згадати ще чудотворну ікону у Павлові (Palfalva) біля Мішкольцю, в Мадярщині, що належало в тому часі до Мукачівської єпархії. Тепер с. Павлово належить до Мишкольцького екзархату, Павлівська ікона сльозила на початку 1717 року понад один місяць. В протоколі слідчої комісії жителів Павлова називають - русинами (українцями), а їхнього пароха, о. Петра Липницького, руським (українським) священиком. Ікону з наказу Яґерського римо-кат. єпископа віднесли до Яґера, де її заховали й ніхто не знав, що з нею сталося. Аж 1950 р. вона раптом «з'явилася» в яґерському храмі оо. Міноритів. Щойно 1973 р., на натиск Гайдудорозького греко-кат. єп. Емерика Тимка (f 1988), ікону нарешті привернено до Павлівської церкви, де відбуваються відпусти в день Зшестя Святого Духа.але в той час село було заселене українцями й належало до Му-

ІКОНОПИСАННЯ XVII-XVIII ВІКІВ

Імена давніх закарпатських іконописців нам мало відомі, хоч у їхніх іконах так і відбивалась народна творчість духа. Загально можемо сказати, що це були - народні мистці, як про них висловлюється вище згадуваний радянський дослідник Г. Островський: «Дослідники стародавнього закарпатського живопису відмічають, що уся творчість в галузі іконопису Карпатської Русі повинна бути визнана народною в самому прямому розумінні слова. Її іконописці в переважній кількості не тільки ніде не вчилися, але й за пензель бралися чи не в міру необхідності. Переважна частина ікон, безсумнівно, писана живописцями-самоуками, які навряд чи знали про іконописні школи, традиції і напрями... Це правильне в цілому судження не варто, однак, приймати буквально. На Закарпатті, безперечно, працювало немало професійних живописців, які добре володіли засобами свого мистецтва. Навіть у рамках власне народного, селянського напряму іконопису, ми зустрічаємося зі справжніми майстрами».качівської єпархії.

Професійне художнє малярство на Закарпатті, із-за матеріальних причин, розвивалося дуже кволо й нерівномірно. Все ж таки, почавши від XV сторіччя, вже починаємо пізнавати імена й художні ікони деяких професійних живописців. Таким був Іван Щирецький, перемиський майстер, відомий з 4-х іконостасних образів, що їх намалював 1679 р. для церкви с. Суха Свидницької округи на Пряшівщині.⁴⁸ Виконані ним картини: Усікновення, Перенесення мощей св. Миколая, Жертвоприношення Авраама та Преп. Антонія й Теодосія Печерських - «вражають не лише простотою, щирістю і наївною чистотою живописного ладу, але і яскравою декоративністю композицій і колориту, своєрідною стилізацією».⁴⁹

Майстром іншого плану був його сучасник, «маляр мукачівський», Ілля Бродлакович-Вишенський, родом зі Судової Вишні, Львівської області.⁵⁰ Він відомий зі своїх підписів на іконах у селі Руськім і Шелестовім, написаних 1666 р. Ранні його ікони написані в першій половині XVII ст.: Покрова з 1646 р. (зараз у Львівському музеї українського мистецтва), св. Архангел Михаіл (Ужгородський художній музей) та Деісус (приватна збірка в Москві), виконані в яскравому колориті та чіткій композиції, вражають своєю величністю. Пізніші його варіанти, з другої половини XVII ст., як: Христос Вседержитель, св. Миколай, Пресв. Богородиця і Собор св. Архангела Михаїла, визначаються м'якшим, трохи ліричним колоритом, стриманим малюнком та площинною формою картин.

Ікона Умоління (Деісус) з кол. іконостаса в с. Рівне, Пряшівщина, XVI ст.

Ілля Бродлакович. Архистратиг Михаїл. XVII ст.

Розбіжність манери виконання ікон з підписом Бродлакович-Вишенський заставляє догадуватися про двох різних майстрів, можливо «батька і сина».⁵¹ Більшість Бродлаковичевих ікон, включно з прославленою іконою св. Архангела Михаїла з Шелес- тівської церкви,сьогодні знаходяться в Закарпатському художньому музею в Ужгороді.⁵²

У другій пол. XVII ст. на Закарпатті працювало чимало земляків Бродлаковича з Вишенської школи, яких ікони прикрашували закарпатські церкви. Між ними на першому місці слід згадати Яцька з Вишні, якого «творчість стоїть на межі професійної майстерности і імпровізаторства народних худож- ників-примітивістів, характерна для художнього осередку, до якого він належав».⁵³ Відомі його композиції: Розп'яття з чотирма предстоячими та Страшний суд з 1656 р., намальовані для церкви с. Домашино, недалеко Вел. Березного.⁵⁴ Подібним до Яцькового Розп'яття - це Розп'яття в с. Сухе, на якому видніє підпис: «Йоанн, маляр Вишенскій, Р.Б. 1678». Його ж іконам властиві строгість композиції та нахил до реалізму.⁵⁵

В Ужгородському художньому музеї з того часу знаходиться ще одне Розп'яття, підписане: «Гриць- ко з Вишні». Вже більше знаний на Закарпатті Стефан Вишенський, що своїми іконами прибрав церкви у с. Цюшка (1656) і в с. Стара Стужиця (1688). У с. Бистрий на Свалявщині збереглись ікони Якова Вишні, написані 1682 року.⁵⁶

Характерною рисою художників з Вишні є сумлінне підписування своїх ікон. Це слід розуміти як ознаку почуття власної мистецької гідности й поваги до рідної малярської школи у Судовій Вишні. За свідченням Островського, їхня творчість «розвивалась в одному руслі, в одному напрямі з іншими живописцями XVII ст., що працювали в Галичині та в Східній Україні. Це іще раз свідчить про спільність художньої культури й прагнень одного (українського) народу, штучно розділеного державними кордонами».⁵⁷

Із підписів на образах ми також дізнаємося про іконописців XVIII ст., а саме на Пряшівщині - Андрій Гаєцький 1736 р. розмалював іконостас у с. Венеція,⁵⁸ а Микола Гаєцький, підписуючись «маляр Бардиївський», 1744 р. розписав іконостас у дерев'яній церковці с. Ядлинка.⁵⁹ Вівтарна ж ікона Коронація Богородиці з 1782 р. в с. Брежани підписана латинським шрифтом: Franciscus Ferdinandy.⁶⁰

У половині XVIII ст. мистецьким осередком Закарпаття став Хуст, малярі якого визначались декоративним і простонародним живописом.⁶¹ З Хустської малярської школи вийшов «Ілія, малярь Хус Г. Н. Логвин. По Україні - Стародавні мистецькі пам'ятки. - Київ, 1968. - С. 384. П. М. Жолтовський. Вказана праця. - С. 45. СХУ. - С. 269. СХУ. - С. 91; П. М. Жолтовський. Вказана праця. - С. 45, приписує живопис іконостаса в с. Сухе Стефанові Вишенському. Г. Островський. Вказана праця. - С. 12. Там само. Тут можна б навести картину «Страшний суд» у с. Новоселиця (1662 р.), на якій зображені також запорожці. Во-на докладно описана у Логвина, 369-372. Б. Ковачевичова-Пушкарьова, І. Пушкар. Дерев'яні церкви східного обряду на Словаччині / / Науковий збірник МУК в Свид- нику. Т. V. - Пряшів, 1971. - С. 261-262. Там само. - С. 461-462. Там само. - С. 49. Г. Н. Логвин. Вказана праця. - С. 357. ки», який 1737 р. відновив іконостас у с. Колодне Іршавського райому. Там само. - С. 361. Ілля правдоподібно й заснував маляр-ську школу в Хусті. Трохи більше вже знаємо про закарпатських малярів другої половини XVIII ст., між якими вирізнявся - Стефан, маляр Тере- бельський (с. Теребля, Тячівський район), що розписав 1779 р. церкву св. Параскеви у с. Олександ- рівка Хустського району. Сам мистець схилявся до аскетичного зображення постатей святих, зате його картини живі, насичені побутовим елементом і динамізмом народного життя. Це вже майстерне завершення закарпатського народного малярства. Г. Островський. Вказана праця. - С. 14; Г. Н. Логвин. Вказа-на праця. - С. 369; СХУ. - С. 219.

МИСТЕЦЬКИЙ РОЗМАХ У ПЕРШІЙ ПОЛ. XIX СТОРІЧЧЯ

Після т. зв. «народних малярів» у першій половині XIX ст. на сцені закарпатського малярства з'явилися добре вишколені мистці, що вже покінчили малярські академії й здобули собі призвання професійних малярів, тобто: Йосиф Змій-Миклошшій Родинне його ім'я було - Змій. Але що в селі було кілька родин з ім'ям Змій, то батька нашого художника Миколу зма- дярщено прозвали Змієм-Миклушом, а його сина Миклушиком, тобто Змієм-Микольцем. Отримавши диплом художника, він відтак змадяризував свос ім'я на Miklossy, з якого Торисин ви-вів українську форму назви Змій-Міклошшій. У СХУ (С. 90) його ім'я подане як Змій-Микловський. Повну біографію Змія-Миклошшія подають: Торисин // Підкарпатська Русь. - Ужгород. 1925. - Ч. 6. - С. 89-90; С. Гапак // Дружно вперед. - Пряшів. - 1951. - Ч. 4. - С. 19-21; С. Пап // Греко-католицький календар на 1982 рік. - Братислава. - 1981. - С. 109-113; І. Мацинський // Дукля. - Пряшів. - 1984. - Ч. 3. - С. 77- і Михайло Манкович, що навчались у Віденській академії мистецтва, як також Іван Ромбауер, що закінчив Петербурзьку малярську академію. Про них уже маємо докладніші інформації.

а) Йосиф Змій-Миклошшій (1792-1841)⁶⁵ був першим урядовим малярем Пряшівської єпархії. Народився 20 березня 1792 р. в бідній селянській родині с. Словінки Спішського комітату. Вже в початковій школі він відзначався бистрим розумом і замилуванням до науки. Влітку він часто виходив на горбочок за селом і рисував усе, що тільки вражало його природною своєю красою. Місцевий парох о. Михайло Дудинський спостеріг малярський хист хлопчини й намовив його батька, щоб вислав його до школи при Краснобрідському монастирі, де, крім науки, він мав нагоду привчитися також малярській штуці у тамошнього старенького монаха-іконописця. А що талановитий юнак утішався гарним голосом і любив церковні відправи, то незабаром він виробився також на доброго дяка.

Щоб багатонадійний юнак міг далі вчитися малярства, о. Дудинський виклопотав для нього постцерковного півця при греко-катол. церкві св. Варвари у Відні. Ставши дяком при св. Варварі, 1814 р. Змій поступив до Віденської академії мистецтва, де навчався малярства у визначних художників. Після чотирьох років навчання він здобув диплом професійного маляра й славу здібного художника. Коли б Змій-Миклошшій був залишився на чужині, він міг стати славним малярем, але його серце рвалось у рідні сторони. Його очарували побутові картини бідного українського народу, що їх він по-майстерськи відображував на своїх ранніх полотнах.

Вдома, на Пряшівщині, Змій мусів думати й про своє існування, тому він узявся до розписування церков і іконостасів, що їх він писав не так своєю художньою рукою, як радше своїм серцем, сповненим живучої віри. Тому цілком не дивно, що вже 1823 р. Пряшівський єп. Григорій Таркович назначив його урядовим малярем єпархії. Але з не відомих нам причин, він зайняв своє місце єпархіяльного маляра щойно після десятьох років.

У своїй рідній єпархії Змій-Миклошшій уміло писав одну за одною ікони, що чарували серця вірних. Малював і розписував іконостаси по цілій єпархії, починаючи з катедрального храму в Пряшеві, де майстерно розписав і бічну каплицю св. Хреста (1835). Хто ж не подивляє його іконостасних образів у с. Варганівці, Руська Нова Весь, Койшов, Пітрова, чи у Мучоню (тепер у Мадярщині)? Хто ж не захоплюється його чудовими іконами у с. Решів, Собош, Фіяш, а хоча бус. Великий Сулин? В них усіх відображається геніяльність завершеного художника.

Ради цілости зображення Словінського маляра, варто підкреслити, що він відзначався також на полі світського живопису, зокрема як портретист і пейзажист. Можемо сміло сказати, що Змій-Миклошшій як автор цілого ряду «портретів, пейзажів і жанрових картин з життя закарпатських українців став по суті основоположником закарпатського світського живопису».78. По-словацьки: J. Alexy. Osudy slovenskych vytvarniko. - Brati-

На жаль, більшість його «світських» творів затратились і сьогодні відомі нам тільки з літературних згадок, хоч його полотна були поштовхом до пожвавлення образотворчого мистецтва на Закарпатті в другій половині XIX століття.slava, 1948. - P. 78-81. Із Змієвих портретів збереглись зображеня першого Пряшівського єп. Григорія Тарковича, фундатора Пряшівської єпархіяльної бібліотеки - Івана Ковача (f 1834) та визначного Пряшівського каноніка - Андрія Хіри (f 1840). З жанрових його картин можна б згадати його знамениту - Процесію на свячення води на Бо- гоявлення, Земплинське весілля та Вибір нареченої на відпусті в Красному Броді.

Йосиф Змій-Миклошшій помер у розпалі своєї видатної праці у Пряшеві, дня 1 грудня 1841 року. Його похоронено на пряшівському кладовищі. Та 1924 р. його гріб завалився, і ніхто не відновив його надгробного пам'ятника. Таким чином, слід за В. В. Рубан. Український портретний живопис другої пол. XIX і початку ХХ століття. - Київ, 1986. - С. 144. В Національнім музеї у Львові знаходиться портрет о. П. Паславського, пароха св. Варвари у Відні, що його намалював Змій-Миклошшій (Мік- лошік); його описала Софія Малець: Незабутня постать о. П. Паславського» / / Мета. - Львів. - 1992. - Ч. 3. - 29.ІІІ. - С. 5.

б) По смерті Йосифа Змія-Миклошшія, Пряшівським єпархіальним малярем став його небіж, Михайло Змій-Миклошик (1818-1850), родом теж із Словінок. Він любувався малюванням портретів, але обставиннами життя був змушений посвятитися церковному малярству, зокрема розписові іконостасів. Однак він не встиг уповні розвинути свого художнього хисту, бо замолоду помер. Залишив по собі гідний пам'ятник - розпис іконостаса у парафіяльній церкві міста Мукачева. Alexy. Вказана праця. - С. 81.

в) Михайло Манкович (1785-1853) - був одним з найбільш популярних закарпатських іконописців, що у своїх художніх картинах здійснював пориви свого поетичного серця. Ibid. - С. 82-86; С. Гапак. Маляр М. Манкович // Дружно вперед. - 1955. - ч. 11. С. 14-15; І. Мацинський. Михайло Манко-вич, 1785-1851 // Дукля. - 1970. - Ч. 3. - С. 79.

Михайло Манкович народився 1785 р. у с. Блажово на Пряшівщині. 3 роду Манковичів з Блажова вийшов також Мукачівсь-кий єп. Ю. Г. Блажовський (1738-1742). Ставши єпископом, змі-нив своє прізвище згідно з рідним своїм селом на Блажовський. - А. Пекар, ЧСВВ. Нариси... - С. 199. Середню освіту набув у Сабинові та Левочі, а богослов'я закінчив в Ужгороді. Ставши священиком, значну частину часу присвячував малярству. Трапилося, що до його деканату навідався Мукачівський єп. Андрій Бачинський. На зібранні окружного духовенства Манкович не дуже слідкував за ходом нарад, але потайки рисував олівцем портрет старенького вже владики, з довгою білою бородою. Владика скоро спостеріг, що Манкович не стежив за нарадами й непомітно підійшов до нього. Побачивши свій «портрет», Бачинський зразу пізнав небувалий хист молодого священика й на свій кошт вислав його до Відня на студії малярства.

Спочатку Манкович сумлінно вчащав на виклади, але по якомусь часі романтичний Відень зачарував його й він почав занедбувати свої студії. Манкович висвятився в неодруженім стані. Коли ж єп. Бачинський дізнався про розгульне життя свого стипендиста, то перестав посилати йому допомогу. Манкович щойно тоді опам'ятався, але вже було пізно. Тож, кинувши у свою торбину палітру й кілька пензлів, він вибрався на мандрівку через Львів і Київ до Москви. Утримувався з того, що в дорозі намалював. Під час мандрівки він заходив до славніших церков, щоб на місці студіювати твори видатних іконописців. Так він покинув священство й цілковито віддався малярству.

Наприкінці 1809 р. по смерті єп. Бачинського Манкович вернувся до Відня і став дяком при церкві св. Варвари. Одночасно продовжував свої студії в Академії образотворчого мистецтва. Одержавши диплом, Манкович 1813 р. повернувся в рідні сторони вже як визначний живописець і з запалом віддався творчій праці при розписуванні наших церков. Він розмалював церкву у с. Снаково і Нижня Радвань, де по ньому залишилася досить удала картина Покладення Христа до гробу. Зразу розписав іконостас у Чабалівцях (1814 р.), а відтак у Біловежі (1817 р.). Згодом оздобив церкву у Фу- лянці (1830 р.), як також у Няґові (1831 р.) та в інших селах.⁷²

На доручення пароха катедрального храму в Пряшеві, кан. А. Хіри, Манкович зробив копії кількох образів західних художників, а саме: Мати Божа з дитятком Ісусом, св. Вернард і Розмова Христа зі самарянкою. Вони приміщені в бічних каплицях пряшівського катедрального собору.⁷³ З оригінальних полотен Манковича звертають на себе увагу: Дочка Лота, Йосиф з жінкою путифара і Марія Магдалина.

Наприкінці свого плодовитого життя Манкович потерпів частинний параліч і 1851 р. удався на передчасний відпочинок, проживаючи останні свої роки в Ужгороді, де й помер 21 жовтня 1853 року. На жаль, місце його спочинку нам невідоме.

г) Іван Ромбауер (1782-1849) - народився 28 травня 1782 р. в Левочі на Спішу.⁷⁴ Його батько був різьбарем. У той час у Левочі працювало декілька професійних малярів-портретистів, які, збагнувши малярський хист юнака, охоче підтримували його художні пориви. Основу малярської штуки Ромбауер набув у відомого данського портретиста Івана Я. Штундера, який у тому часі також перебував у Левочі. 1804 р. Ромбауер перенісся до Пряшева, де став малярем багатої купецької родини Штайнгю- белів. Малював на замовлення портрети членів знатних родин Східної Словаччини. Він також часто заїжджав до Бардіївських купелів, де малював портрети заможніших купелевих гостей. Там на нього звернув увагу волинський граф Ілінський і 1806 р. взяв його з собою до Петербурга, де він лишився аж до 1824 року.

У Петербурзі Ромбауер закінчив академію малярства, удосконалився в писанні портретів і набув велике замилування до іконописання. На доручення Графа Бобринського, для родини якого Ромбауер намалював кілька портретів, він став придворним малярем царя Олександра І (1777-1825), а згодом членом Імператорської академії мистецтва. З петербурзької доби відома його ікона - Воскресіння Ісуса Христа, екскізи якої Ромбауер приніс з собою до дому.

По своїм повороті до Пряшева Ромбауер почав розписувати церкви і в скорому часі вславився як знаменитий іконописець. За зразок його майстерности можемо взяти іконостас у с. Цернина, біля Свидника.

Далеко ближчим до вимог східного іконописання був професійний живописець Фердинанд Видра (бл. 1815-1879), який працював переважно в Мукачівській єпархії як урядовий єпархіяльний маляр. «Шематизм Мукачівської єпархії на рік 1868» (С. 16) впер-ше згадує Видру як «єпархіяльного маляра». Видра вивчав малярське мистецтво у Відні, а відтак у Римі. Його так характеризує вище згаданий Островський: «Як урядовий маляр-художник Мукачівської єпархії, він прагне перенести на місцевий ґрунт принципи та прийом італійського піз- ньобарочного декоративного живопису. Його твори відзначаються композиційним розмахом, декоративністю колориту, динамікою і реалістичною достовірністю персонажів та зображеного простору. Цей дух і традиції монументального живопису Італії XVIII ст. виявилися дуже живучими. Ними пройняті роботи багатьох закарпатських монументалістів XIX - першої пол. XX ст., від Ф. Видри і Г. Рошковича до Д. Вирага та Й. Бокшая». Г. Островський. Вказана праця. - С. 18.

Важливіші роботи Видри - це іконостас і ряд ікон у катедральному храмі в Ужгороді (1858), оздоблення церков у Мукачеві, Білках, Зарічеві, Новоселиці, Великому Давидкові, Ростоці, частинно у Вел. Копані та ін.⁷⁸ На старість Видра перебував у селі Білки, де й помер 1878 року.

Ігнат Рошкович (1854-1915) - один з найвизначніших закарпатських майстрів живопису й знаменитий портретист.⁷⁹ Народився 28 вересня 1854 р. у с. Славківці на Земплині, де його батько був тоді парохом.⁸⁰

І. Рошкович. Автопортрет (1870)

Перші кроки в малярстві зробив під керівництвом гімназійного вчителя рисунку в Ужгороді Ференца Хевердле,⁸¹ який спостеріг малярський хист юнака й давав йому приватні лекції. На вакаціях Рошкович вдосконалювався в живописі в єпархі- яльного маляра Ф. Видри, який тоді вже перебував у с. Білки.

У 1875 р. Рошкович поступив до академії мистецтва в Будапешті, де студіював під керівництвом видатних мадярських живописців Д. Бенцури та Б. Се- келя. Після закінчення академії (1879) Рошкович отримав стипендію і виїхав до Парижа, а згодом до Мюнхена, де завершив свою художню освіту під керівництвом академіків К. Пілотті й А. Ваґнера. Для удосконалення свого художнього стилю Рошкович відбув ще й довшу студійну подорож по Італії, де протягом двох років старанно вивчав мистецтво пізнього ренесансу.

З Риму Рошкович вернувся до Ужгорода, де короткий час працював як учитель рисування при гімназії, а 1885 р. перенісся до Будапешта, що відтоді став центром його діяльности і його слави. Фундаментальною його роботою в мадярській столиці було розписання залі св. Стефана в королівському палаці (1896). Тут не місце розписуватися про успіхи Рошковича на полі світського живопису, Про мистецькі твори Рошковича чисто світського харак-теру див.: MuveszetiLexikon. - Budapest, 1926. - Р. 691. але радше звернемо нашу увагу на його церковні розписи, в яких він не менше блиснув своїм генієм, захоплений своєю подорожжю до св. Землі.

У рр. 1880-1890 Рошкович виконав більшу кількість храмових розписів по цілій Мадярщині. Його монументальні розписи ще й сьогодні оздоблюють стіни базиліки св. Стефана в Будапешті. За свої роботи в ділянці релігійного живопису Рошкович не один раз був відзначений різними нагородами чи преміями, включно з золотою медаллю, присудженою йому угорською владою 1900 року.

Літом Рошкович часто приїжджав на Закарпаття, де не дармував, але ревно брався за малярську кисть, щоб оздоблювати також рідні церкви. Церковні праці Рошковича досить докладно описує Ост-ровський: Вказана праця. - С. 21. Ось так він розписав церкви чи намалював вівтарні ікони в с. Красношори, Вел. Копаня, в Ужгородській церкві на Цегольні, в Мукачеві та ін. Пряшівський катедральний храм величається прекрасною його плащаницею з 1891 р. Знимка плащаниці: Листок. - 1891. - Ч. 22. - С. 258. Рошкович почав був розмальовувати катедральний храм у Пряшеві, але через неприхильну критику одного з каноніків, Під впливом ренесансу Рошкович занадто віддалився від традиційного іконописання, притаманного східному обряду. Не- названий канонік мав десь зауважити: «То якось не по-нашому!». замалював своє ім'я на монументальних фресках над бічними каплицями й покинув працю, що її по ньому закінчував Микола Змій, Точніших даних про Миколу Змія нам не вдалося віднай-ти. Однак з його робіт у Пряшівському катедральному храмі мо-жемо зробити висновок, що він належав до кращих художників Пряшівщини. який однак не дорівняв геніяльності Рошковича.

Найбільш знаною іконою, написаною І. Рошкови- чем, є копія Клокочівської чудотворної ікони Пресв. Богородиці, про що було слово вище. Помітною є також його ікона Св. Кирило і Методій, апостоли слов'ян, підписана ним кириличними літерами. Це ікона, що її Рошкович намалював 1876 р. олією на полотні для тодішнього диригента катедрального хору в Ужгороді о. Юлія Дрогобецького. Вона тепер зберігається в Ужгородському художньому музеї. Ю. Дрогобецький пізніше став Крижевським єпископом у Югославії (1891-1914). По його смерті брат владики подарував цінну ікону Св. Кирила і Методія Мукачівському єпископові. Во-на зберігалася в єп. резиденції в Ужгороді; совіти її забрали й примістили в Ужгородському художньому музеї.

Хоч Рошкович виконував свої живописні роботи під впливом західних майстрів, в яких він навчався, все ж таки він виробив свій власний стиль і спосіб іконописання, будучи прив'язаний своїм серцем до рідної церкви й народу, тому його сміливо можемо зарахувати до закарпатських іконописців.

Останніми роками своєї життєвої мандрівки Рошкович часто хворів. Ба, що гірше для кожного художника, він почав сліпнути. Помер у Будапешті 29 листопада 1915 р., на 61-ім році свого творчого життя.

Домінуючим жанром закарпатського образотворчого мистецтва під кінець XIX і на початку XX ст. залишився надалі релійний, тобто церковний живопис. Цитуючи Островського, можна сказати, що «характерними майстрами того часу були такі епігони традиційної пізньоакадемічної манери, як епархіяльний живописець Юлій К. Фенцик, Юлій К. Фенцик - урядовий маляр Мукачівської єпархії, за-разом і різьбар, і золотник. Здебільшого трудився в Сукмарсь- кім комітаті. Найкраща його робота - гр.-кат. церква у Велико-му Каролі, тепер у Румунії. Лишилися гарні його образи в церк-ві с. Велика Копаня (Листок. - 1888. - Ч. 23. - С. 363. Микола Головчак, Гаврило Мигаль, Іван Чміль, Ніль Силь- вай, Едвард Гриняк та інші. Жоден з них не відзначався творчою своєрідністю, а їхні роботи так і не піднялися над рівнем посередності». Г. Островський. Вказана праця. - С. 30.

Наприкінці XIX ст. на Закарпатті трудилися також галицькі малярі, як напр., згаданий Микола Головчак, який перебував у Давидкові й розписав церкву у Лохові, Головчак почав розписувати церкви на Закарпатті 1874 року: Листок. - 1888. - Ч. 7. - С. 112. та Іван Чміль, що розписав церкву в с. Жуків. Г. Островський. Вказана праця. - С. 29. Але найкращим з них був таки Теофіль Копистинський (1844-1916), що розмалював цілий ряд церков на Закарпатті. СХУ. - С. 111; М. Ткаченко. Теофіл Копистинський. - Київ, 1972 (збірка творів Копистинського).

ПОЧАТКИ ТВОРЧОГО ЗАХОПЛЕННЯ XX СТ.

На початку XX ст. на арену художнього малярства виступає нове покоління закарпатських іконописців, між якими відзначилися: Юлій Віраґ, Юлій Яцик-Іяс, Йосиф Бокшай і Микола Йордан. Тут не зараховуємо визначних закарпатських художників, які працювали переважно на полі світського малярства. Про них докладно розповідають Г. Островський і С. Гапак у їхніх зга-даних працях.

Юлій Віраґ (1880-1949) - народився в Хусті 1 листопада 1880 р. Про Ю. Віраґа, див.: СХУ, 44; Островський. Вказана праця. - Закінчивши гімназію в Ужгороді, поїхав до Парижа на науку малярства в Академію Жульєна, а звідти перейшов до академії мистецтва у Мюнхені, де здобув диплом професійного живописця. Неспокійний його характер спонукував його до частих подорожей по цілій Европі. Нарешті, 1901 р. вибрався до Америки, де здобув нагороду за монументальну свою картину: Коронація П. Д. Марії. Вернувшись додому, незабаром вступив до оо. Василіян на Чернечій горі біля Мукачева, де розписав іконостас і монастирську церкву в пізньобароковім стилі.

Віраґів неспокійний дух знов загнав його у світ. Так ото його мобілізовано 1915 р. до війська, й він перебув майже три роки на італійському фронті. Додому вернув уже хворою людиною. Розписавши зі смаком кілька закарпатських церков, 1928 р. був назначений єпархіяльним малярем.С. 32-33; Русскій земледілский календарь на 1922 год. - Ужго- Відтоді йому жилося краще.

На жаль, його розписи не вивчені й тепер немає можливости ототожнити хоча б важливіші його роботи чи визначити ним розписані церкви. Крім монастирської церкви на Чернечій горі, Віраґові приписують іконостаси у Новому Давидкові й Ча- повцях, як і чарівну ікону: Успення Божої Матері у Зняцівській церкві.род, 1921. - С. 112; Греко-католицький календар на 1983 рік. - ^{Братислава. - С. 69-70.} Повалений затяжною недугою, Ю. Віраґ помер у Мукачеві 22 березня 1949 р., на 69-му році свого неспокійного життя.

Юлій Яцик-Іяс (1874-1941) - обдарований живописець, проте дуже складної біографії. Своє родинне ім'я Яцик змадяризував на - Іяс.⁹⁷ Як амбітний юнак навчався в Будапешті, Мюнхені й Парижі. По закінченні академії малярства побував ще у Відні та інших європейських країнах, відвідав навіть Америку. Нарешті вернувся на рідні землі й лишився вірним Закарпаттю.

Яцик-Іяс писав закарпатські пейзажі й побутові картини з життя селян, розписував церкви й церковні ікони. 1922 р. став урядовим малярем Мукачівської єпархії. Помер в Ужгороді на 67-му році свого творчого життя.⁹⁸

Йосиф Бокшай (1891-1975) - академічний маляр, а за совітів народний мистець Укр. РСР й доцент Львівського університету, чи не найкращий мистець з усіх іконописців, що їх досі Закарпаття видало.⁹⁹

Йосиф Бокшай народився 2 жовтня 1891 р. в Кобилецькій Поляні на Мараморощині, де його батько був греко-катол. священиком. Виростав серед чудових лісистих Карпат, серед квітучих полонин і бистрих гірських потоків, де глибоко вдиху.

Про Й. Бокшая вже назбиралась багата література. Тут згадаємо тільки важливіші публікації: С. Гапак. Сила ангажованого мистецтва. - С. 82-85: його ж у «Дуклі» (1966. - Ч. 5. - С. 47-48; 1971. - Ч. 5. - С. 59-63); його ж у «Дружно вперед» (1966. - Ч. 9. - С. 18-19); Г. Островський. Вказана праця. - С. 37- 41; В. Куриль- цева. Бокшай Йосиф Йосифович. Монографія. - М., 1962; СХУ. - С. 30; С. Пап // Календар Благовістника на 1973 р. - С. 93-96. Про іконописання Бокшая докладно розповідає Изворин: Вказана праця. - С. 413-414.

Малярства навчався в академії мистецтва в Будапешті. 1914 р. йому присуджено диплом академічного маляра за незрівнянну картину: Христос на Закарпатті.¹⁰⁰

Й. Бокшай, акад. маляр (f 1975)

Під час світової війни Бокшай попав у російський полон. Перебуваючи на роботі в Україні, мав нагоду у вільному часі розписувати аквареллю місцеві краєвиди. Вернувшись додому, став професором рисунків в Ужгородській гімназії, а вільний час присвячував на малювання принадних пейзажних картин та історичних пам'яток. Празька виставка Бокшаєвих кращих полотен у 1926 році представила його вже як досвідченого художника.

Як маляр Й. Бокшай крокував дорогою реалістів. Народ і природа рідного Закарпаття, з його чарівними горами й долинами, гірськими річками й заквітчаними полонинами, мальовничими селами й похиленими від старости дерев'яними церковцями - ось зміст його мистецького доробку. Побутові картини з життя робітників і селян, гуцульське весілля та колядники, обрядові звичаї й забави, все те знайшло місце на його принадних полотнах.¹⁰¹