Поліська піч: специфіка формування опіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поліська піч: специфіка формування опріччя

Роман Радович

Розглядається одна із важливих проблем, пов'язаних із системою опалення поліського житла -- формування опічка традиційної печі. Зосереджена увага на його конструктивних особливостях, техніці й технології спорудження, основних будівельних матеріалах, виборі оптимальних розмірів окремих елементів (висоти, ширини запічка, припічка), структурі основної робочої поверхні -- черіня тощо.

Ключові слова: поліське житло, традиційна піч, опічок, запічок, припічок, черінь.

Roman Radovych

Polisian stove: some features in formation of external arrangement

One of the most important problems connected with a heating system of Polisian dwellings has been examined in the article. Author's attention in particular has been paid to formation of constructive peculiarities of traditional stove, techniques and technologies of building processes, main materials, choice of optimal dimensions in components, structure of working surfaces etc.

Keywords: Polisia, traditional stove, construction, components. Роман Радовыч

Роман Радович. Полесская печь: специфика формирования опечья

В статье рассмотрено одну из важнейших проблем, связанных с системой отопления полесского жилища -- формирование опечья традиционной печи. В частности, внимание автора сосредоточено на его конструктивных особенностях, технике и технологии сооружения, основных строительных материалах, выборе оптимальных размеров отдельных элементов (высоты, ширины запечья, шестка), структуре главной рабочей поверхности -- черена и др.

Ключевые слова: Полесье, традиционная петь, сооружение, элементы.

При дослідженні традиційного житла серед ряду типологічних ознак етнологи насамперед виділяють горизонтальне планування і систему опалення. На їхню думку вивчення саме цих параметрів дає «найбільшу можливість простежити формування і розвиток типів традиційного селянського житла [...] починаючи з найдавніших будівель, відомих за археологічними матеріалами» [32, с. 230]. Важливою типологічною рисою традиційного українського (як і усього східнослов'янського [3, с. 252]) житлобудівництва є використання варистої печі як основного опалювального пристрою [33, с. 125; 14, с. 119]. Конструкція такої печі дає змогу поєднувати під час її експлуатації дві надзвичайно важливі для життєзабезпечення людини функції: опалення житлового приміщення і приготування їжі шляхом термічної обробки (печіння, варіння, смаження, сушіння тощо) [33, с. 125]. Водночас піч виконувала й інші (додаткові) функції: вона частково освітлювала приміщення, була місцем для спання, відпочинку (верхня черінь, припічок), на ній лікували хворих, сушили зерно, дрова, лучиво, лікарські трави, у зимовий період утримували домашню птицю (підпіччя) тощо.

На усьому просторі Полісся (включаючи Підляшшя [19, с. 119], терени Білорусі [40, с. 37], та Брянсько-Жиздринське Полісся [9, с. 83]), як і скрізь в Україні [4, с. 104; 8, с. 59 -- 60], піч («піч», «п'їч», «печ», «пєч», «пє'ч», «печка», «пєчка», «пічка») розташовували біля входу, в куті, між тильною і пороговою стінами хати. Пічний отвір повертали у бік довгої фасадної стіни.

Такий варіант розташування печі відноситься до загальноукраїнського (він є пануючим на усьому Ті просторі: від Північного Дінця до західних схилів Карпат) [3, с. 224]. Поширений він на усій території Білорусі, а також у західних областях Росії (Смоленській, Великолукській, Псковській і південно-західній частинах Новгородської і колишньої Ленінградської областей) [3, с. 224]. Відповідно до даних археології такий варіант розташування печі у східнослов'янському будівництві лісостепової зони набув поширення починаючи з Х ст., а вже у ХІІ--ХІІІ ст. він став тут переважаючим [24, с. 139--140] 2.

Давні поліські печі відзначались значними розмірами. Відповідно до джерельних матеріалів у кін. ХІХ -- на поч. ХХ ст. вони займали 1/4-- 1/6 частину житлового приміщення 3. Це ж підтверджують й інформації поліщуків-старожилів: «Раньше коли робили пєч, хату розмічали на чотири частини і пєч займала одну четверту [частину] хати, ... за раз [на печі] сушили тридцать кілограм зерна» 4. Такими ж значними розмірами відзначались печі й у інших регіонах України, а також й на теренах Росії та Білорусі.

Топочна камера -- основна робоча частина традиційної варистої печі («склеп», «склєп», «скльоп», «склепінє», «склепіня», «склепенє», «склєпінє», «склепування», «свод», «кабан», «кобан», «кобон», «кобіла», «горен», «горно», «вйкот», «вікот», «барабан», «будка», «бочка», «небо», «поднебєнє», «поднебенє», «поднебенє», «поднебінє», «пуднебінє», «устє», «устя», «топка»), розташовувалась на піднятій над долівкою чотирикутній платформі -- опіччі («опічок», «опецок», «вопічок», «гопічок» «подол», «пудпіч», «пудпічок»). На теренах Полісся цю платформу робили дерев'яною чи монолітною. Опіччя завершувалось вибитим з глини (чи спорудженим з інших матеріалів) «черінем» («черінь», «черень», «черен», «черін», «чєрін», «черєнь», «череня», «под», «пуд», «подок», «пудище», «спод печі», «пєчище», «пєч») -- головною робочою поверхнею печі. Перед пічним отвором влаштовували припічок, а збоку від склепіння -- запічок. У поліських печах припічок («прйпічок», «припєчок», «припечок», «прйпік», «прйпек», «прйпєк», «прйпіч», «передпіча», «передчелюсть») у конструктивному сенсі завжди становив єдине ціле із «черінем». До речі, це явище притаманне для дерев'яних опічків лісової зони східнослов'янського масиву вже ХІІ--ХІІІ ст. [24, с. 140]. У новіших печах (пер. пол. ХХ ст. -- Р. Р.) ширина припічка коливалась у межах 0,35--0,5 м (сс. Лучанки, Норинськ, Красилівка Овр. Жит.; Клочки Нар. Жит.) [33, с. 132]. Натомість у давніших, відповідно до тверджень респондентів, -- вона могла бути дещо більшою (не менше 0,5 м: с. Качин К.-Каш Вол.; 0,6 м: сс. Сошично, Качин К.-Каш Вол.; 0,7--0,8 м -- «щоб не розвалилося» : сс. Білокоровичі Ол. Жит., Полиці К.-Каш. Вол.) . Запічком («запічок», «зап'їчок», «запєчок», «запечок» «запік», «запек», «прйпік», «прйпіч», «прйпічок», «припєчок», «пріпечок») здебільшого була доволі товста та широка дошка, яку опирали на зруб, консольні випуски опічків чи стовпці, а у новіших печах -- мобільна лава. Він також міг мати й монолітну конструкцію (у такому разі на нього настеляли широкі дошки, «щоб не попектися»: с. Красилівка Овр. Жит. [33, с. 132]). Шарина дошки-запічка також була не меншою 0,5 м (с. Білокоровичі Ол. Жит.). Скажімо, у с. Клочки (Нар. Жит.) його ширина сягала 0,6 м, у с. Залісся (К. Каш. Вол.) -- 0,6--0,7 м, у с. Красилівка (Овр. Жит.) -- понад 1 м («на два чєловєка спать») [33, с. 132], а у с. Балашівка (Берез. Рів.) -- «припєк -- восімдесят сантиметров шрокий, щоб лягать». При опаленні «побілому» (чи напівкурному) над челюстю печі зводили комин-димозбірник, обладнаний стіновим або стелевим каналом-димоволоком. На припічку ближче до порогової стіни робили заглиблення для вигрібання жару і попелу. Найдавнішим його варіантом була вибрана у припічку півкругла ямка [33, с. 133-- 134] («ямка», «ямачка», «ямка для жару», «кубло») 10. Траплялось, заглиблень могло бути два: зліва і справа від челюсті [37, с. 186]. Зчаста (ще у курних пекін. ХІХ -- поч. ХХ ст. у с. Залісці Рожищ. Вол.) 0,6 м (хата кін. ХІХ ст. у с. Піщане К.-Каш. Вол.); 0,6 м (хата 1883 р. у с. Забріддя Рат. Вол.); 0,5 м (хата 1917 р. у с. Тишівиця Берез. Рів.); 0,54 м (хата кін. ХІХ ст. у с. Немовичі Сар. Рів.); 0,51 м (хата сер. ХІХ ст. у с. Красносілля Волод. Рів.), 0,48 м (хата кін. ХІХ ст. у с. Рудне Кост. Рів.); 0,5 м (хата сер. ХІХ ст. у с. Раків Ліс К.-Каш. Вол.); 0,58 м (хата кін. ХVШ -- поч. ХІХ ст. у с. Гірки Любеш. Вол.); 0.35 м (хата пер. пол. ХХ ст. у с. Мусійки Ів. Київ.); 0,4 м (хата кін. ХІХ ст. у с. Калинівка Пол. Київ.); 0,32 м, 0,4 м, 0,47 м, (хати кін. ХІХ ст. у с. Луб'янка Пол. Київ.); 0,36 м (хата пер. чв. ХХ ст. у с. Красятичі Пол. Київ.); 0,5 м (хата кін. ХІХ ст. у с. Більська Воля Волод. Рів.); 0,49 м (хата кін. ХІХ ст. у с. Городок Волод. Рів.); 0,41 м (хата поч. ХХ ст. у с. Городок Волод. Рів.); 0,44 м (хата кін. ХІХ ст. у с. Березино Волод. Рів.); 0,33 м (хата сер. ХХ ст. у с. Корогод Чор. Київ.); 0,32 м, 0,3 м (хати пер. пол. ХХ ст. у с. Кошовка Чор. Київ.); 0,35 м (хата пер. пол. ХХ ст. у с. Страхосілля); 0,31 м, 0,33 м (хати пер. пол. ХХ ст. у с. Крива Гора Пол. Київ.); 0,31 м, 0,34 м (хати поч. -- пер. пол. ХХ ст. у с. Старі Шепеличі Пол. Київ.); 0,37 м, 0,33 м, (хати поч. ХХ ст. у с. Машеве Чор. Київ.).

Стосовно опіччя: не зважаючи на відмінну конструкцію одним із важливих його показників була висота (від долівки хати до верхньої площини «черіня» -- основної робочої поверхні). Ця величина мала важливе значення під час обслуговування варистої печі у процесі її функціонування [33, с. 131]. Зазначений показник у поліських печах не був стабільним, а коливався в межах 0,6--1,0 м [34, с. 146]. За твердженням етнофорів висота опріччя (до верху череня) сягала: 0,6--0,7 м (с. Новий Дорогинь Нар. Жит. [33, с. 134]), 0,7 м (с. Буда Варовичі Пол. Київ.), 0,8 м (сс. Норинськ, Павлюківка Овр. Жит. [33, с. 134]; Бабиничі Нар. Жит. [33, с. 134], Городище Дубр. Рів., Любиховичі Сар. Рів., Макалевичі Радом. Жит., Городещина Пол. Київ., Старий Чорторийськ Ман. Вол.), 0,8--0,9 м (с. Князівка Берез. Рів.), 0,9 м (сс. Поляни Берез. Рів., Качин К.-Каш. Вол.), 0,8; 0,9; 1,0 м (с Маринин Берез. Рів.), приблизно 1,0 м (сс. Мала Фосня Овр. Жит. [33, с. 134], Чабель Сар. Рів., Поліське Берез. Рів., Городещина Пол. Київ.). Близькі показники (аршин [7, с. 307--308], приблизно 1 м [6, с. 284]) містять джерела сер. ХІХ -- пер. пол. ХХ ст. Аналогічні величини дають й обмірні матеріали поліських печей 12. Таким же заввишки робили опіччя й на теренах етнографічної Волині [32, с. 233] (65--95 см: Галицька Волинь [18, с. 230], 90--95 см: с. Щекичин Корец. Рів.), а також й у інших регіонах України (Гуцульщина, Поділля, Середнє Подніпров'я тощо) [32, с. 233].

Як показують польові матеріали (сс. Старий Чорторийськ: Ман. Вол.; Яринівка, Хотинь, Поляни, Маринин, Балашівка: Берез. Рів.; Лотниця, Річиця: Зар. Рів.; Ставок: Кост. Рів.; Червона Воля: Н.Вол. Жит.; Лопатичі, Копище: Ол. Жит.; Березники: Єм. Жит.; Ладижичі: Чор. Київ.; Фабриківка: Пол. Київ.) та дані дослідників [32, с. 233], поліські «печкарі» визначали висоту опіччя традиційним антропометричним способом -- по росту господині («по росту баби», «по хазяйці», «по росту хазяйки») 13. До речі, таким способом («по хозяйкє») висоту опіччя визначали й росіяни [3, с. 258]. Як встановив Р. Сілецький, висота опіччя, яка створювала оптимальні умови для обслуговування печі, на думку етнофорів, повинна була сягати хазяйці: «по пояс», «до пупа», «вишей пупа», «под грудь», «трохи нижче грудей»: (Мал., Кор.., Овр., Нар. Жит.) [32, с. 233--234; 33, с. 131 --132]. Недотримання цього неминуче створювало б певні незручності для господині: коли черінь піднятий занадто високо, треба було докладати зайвих зусиль при завантаженні та розвантаженні топочної камери; коли ж він занизький -- низько схилятися перед челюстю [33, с. 132]. Наші польові матеріали з інших районів Правобережного Полісся , які торкаються висоти опіччя, співзвучні звисновками автора . Подібним методом («жінці по пуп») визначали висоту опіччя й на Поліссі Білорусі (с. Гдинь Браг. Гом.) .

Таким чином, для визначення висоти опіччя поліщуки використовували три відмінні антропометричні міри: «по пояс» -- визначається відстанню від землі (від п'ят) до низу живота і поділяє людське тіло на дві приблизно одинакові частини; «по пуп» -- визначається відстанню від землі до пупа і дорівнює приблизно 3/5 росту людини; «вишей пупа» («под грудь», «трохи нижче грудей») -- величина на 4--6 см більша від попередньої («по пуп») [21, с. 553]. Отже, при середньому рості жінки 1,56 - 1,57 м , величина «по пояс» буде дорівнювати приблизно 0,78 м, величина «по пуп» -- приблизно 0,94 м, а величина «вишей пупа» -- приблизно 1 м. Як бачимо з наведених обмірних матеріалів, найчастіше висота опіччя коливається в межах 75--90 см, інколи вона опускається до 60-ти см, чи піднімається до 1,0 м (проте, практично ніколи не виходить поза ці межі). Водночас, як слушно зазначає Р. Сілецький, враховуючи те, що зріст кожної людини індивідуальний, то й висота опіччя (при використанні однієї і тієї ж з трьох зазначених антрополметричних величин. -- Р. Р.) у кожній господі є різною [33, с. 132]. Слід зазначити, що відповідні антропометричні міри використовували й при визначенні висот інших елементів житла (скажімо від долівки до вікна) [21, с. 553]. Зокрема, мірою «по пуп» (сс. Левковичі, Виступовичі, Дівошин Овр.; Будо-Вороб'ї Мал. Жит.) чи «по пояс» (сс. Піхоцьке Овр., Іванівка Мал. Жит.; Куповате Чор. Київ.) визначали висоту до вікна (від долівки до верхньої площини під віконника) -- «щоб добре сидіть і дивиться в окно» (с. Виступовичі) [21, с. 553].

Формування опіччя; с. Великі Цепцевичі Володимирецького р-ну Рівненської обл.

У с. Куповате (Чор. Київ.) хату, у якої відстань від підлоги до підвіконника дорівнювала 90 см («до пупа») називали «весела хата». Таким же способом встановлювали і висоту столу (сс. Блідча Ів. Київ., Хочино Ол. Жит., Старий Чорторийськ Ман. Вол.) [21, с. 553]. Традиційно черінь печі, верх підвіконника та дечко столу мали знаходитись на одному рівні [21, с. 553]: «пєч -- щоб була до окна» (с. Блідча Ів. Київ.) , «висота запєчка -- з подоконніком ровно» (с. Ладижичі Чор. Київ.) ; «піч (висоту опіччя. -- Р. Р.) брали по хозяйці... по пупа... так брали і окна» (с. Маринин Берез. Рів.), «печнік визначав висоту череня в пояс жінки... так і столи, прийнято [робити] -- висотою вісімдесят сантиметрів» (с. Старий Чорторийськ Ман. Вол.) . Висоту опіччя «виводили до рівня стола» й на теренах Брянщини (с. Вщиже Жуковського р-ну Брянської обл.; Росія) [3, с. 258].

Як уже згадувалось, опічки могли бути дерев'яними (зрубної, каркасної, комбінованої конструкції тощо) чи монолітними (глинобитними, мурованими з каменя, цегли-сирцю та ін.). Зазвичай на теренах Полісся респонденти старших вікових груп дерев'яне опіччя вважають давнішим. Цієї ж думки дотримуються й сучасні вчені: давніші поліські печі влаштовували на обмазаному глиною настилі з кругляка або плах, який укладали на балки, покладені на закопані у долівку стояки або на дві масивні підвалини [5, с. 308; 34, с. 145]. Поліщуки називали їх печами «на подку» («на одьонку», «на брьовнах», «на штандарях») [33, с. 130; 34, с. 145]. У кін. ХІХ -- на поч. ХХ ст. печі, підняті на дерев'яних опічках, побутували практично по всій території Полісся. Вони відомі у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській областях. Це ж стосується й Лівобережжя (Чернігівщина, Сумщина) [25, с. 151], а також Полісся Білорусі (Річицьке [46, s. 233], Слонімське [39, с. 360] Полісся), Підляшшя , Брянсько-Жиздринського Полісся [3, с. 258]. Опічки подібної конструкції дослідники фіксували тут ще у 50-х рр. ХІХ ст. (1854 р.): «Піч завжди біля дверей з правого боку, майже завжди з глини, піднята на аршин від землі на дерев'яних підставках; під піччю тримають домашню птицю, а взимку малих поросят» (околиці с. Яполоть; нині -- Кост. Рів.) [7, с. 307--308]. Слід зазначити, що печі, встановлені на дерев'яних (переважно дубових) опічках заввишки 0,4--0,6 м, характерні для лісової зони східнослов'янського масиву (у тому числі й Полісся) вже у ХІІ--ХІІІ ст. (значно рідше вони зустрічались у лісостепу) [24, с. 154--155]. Причому у лісовій зоні (на території Росії: Новгород, Рюрикове городище, Білоозеро) вони зрідка траплялись вже у др. пол. Х--ХІ ст. [24, с. 152-- 153]. Як показують археологічні матеріали, в межах України печі, підняті на дерев'яному опічку, вперше з'являються у ХІІ--ХІІІ ст. власне на Прип'ятському Поліссі [24, с. 154].

Враховуючи сказане, розгляд конструктивних особливостей опічків почнемо із дерев'яних. Як свідчать джерела, дерев'яне опіччя здебільшого, споруджував майстер («плотнік») який зводив зруб хати 22, рідше це міг здійснювати господар. Передовсім зауважимо, що конструкція дерев'яної платформи могла бути каркасною чи зрубною. Поряд із ними використовували й інші конструктивні варіанти, які можна розглядати як комбіновані чи перехідні. Зазвичай таке опіччя (без огляду на специфіку конструкції) по вертикалі поділялось на дві частини, розділені дерев'яним настилом («подком»). Товщина настилу сягала 6--10 см (6--8 см: с. Маринин Берез. Рів.; 10 см: с. Білокоровичі Ол. Жит.). Нижня секція («куча», «кучка», «підпічок», «підпіччя», «подпєчок», «подпіч», «подпічє», «подпіччя», «подпічє», «пудпіч», «пудпічок», «підпрйпіч», «пудплєча», «гопічок», «льох», «хатка», «погреб»), яка була порожнистою, використовувалась для господарських потреб: тут утримували домашню птицю, малих поросят (переважно у зимові місяці), тут могли зберігати запас дров, картоплі тощо. Над настилом («подком») із двох боків споруджували два невисокі бортики заввишки 15 -- 40 см, які разом із тильною та пороговою стінами хати утворювали своєрідну «скриню». Порожнину цієї «скрині» заповнювали глиною, піском, каменем тощо та вирівнювали -- це була власне «черінь» печі. Зауважимо, що у верхній секції (під припічком) могли влаштовувати теж неглибоку нішу господарського призначення -- «підприпічок» (сс. Березино Рок. Рів., Луко Волод. Рів. та ін.).

На Правобережному Поліссі дослідники виявили один із найпростіших (а, очевидно, й найдавніших) конструктивних варіантів опіччя: на двох масивних підвалинах, розміщених паралельно до порогової стіни, укладали суцільний настил із плах або кругляків, на якому споруджували глинобитний «під» («черінь». -- Р. Р.) [27, с. 56]. Вбитий припічок утримувала дошка, встановлена на ребро (с. Гірки Любеш. Вол.) чи невисокий зруб-двостінок (с. Березове Рок. Рів.). Дубові (рідше соснові) підвалини укладали безпосередньо на землю або на фундамент (дерев'яні палі чи камені), верх якого звичайно рівняли з долівкою хати. У давніших печах підвалинам нерідко надавали форму полозів, за дугасті виступи яких (кульбаки) похило закладали дошку, що утримувала передню стінку глинобитного припічка (заодно й усю черінь) [27, с. 56]. У селах Сошично (К.-Каш. Вол.), Ростань (Шац. Вол.) опалювальний пристрій подібної конструкції назавали «піч на саньох». У селі Ростань при влаштуванні опіччя дві масивні деревини, які закінчувались «кульбаками» (за них закладали дошку, що утримувала засип «черіня», включаючи «припік»), вкладали на кам'яний «фундамент». По деревинах ішов суцільний настил із коленого дерева («підпіл»), на якому мостили черінь. Рівнобіжно з настилом (приблизно на одному із ним рівні) підвалини скріплювали двома поперечними брусами . Аналогічну конструкцію мала «піч на саньох» й у с. Сошично (К.-Каш. Вол.), тільки у згаданому випадку дубові підвалини-кульбаки укладали безпосередньо на землю . Подібну до описаних піч на масивних під валинах із штучно закріпленими (?) «кульбаками», призначеними для утримання дошки припічка, зафіксував К. Мошинський у с. Хіноч колишнього Сарненськуого повіту (нині -- с. Хіночі Волод. Рів.) [45, s. 535 (Rys. 463.4)]. Опічок дещо відмінної конструкції нами обміряно у с. Гірках (Любеш. Вол.). Його основу теж становлять два масивні дубові бруси («подруб») заввишки 0,5 м, виступи яких затесані у вигляді полозів (правда без «кульбачного» завершення). У поперечному напрямку (для зміцнення конструкції) у бруси врубані два значно тонші кругляки (з консольним випуском на запічок), простір між якими заповнено настилом із коленого дерева, вкладеним на «подрубі». Дошка, що підтримувала глинобитний припічок, у цьому випадку кріпилась по іншому: вона заходила у навскісні пази (завглибшки 10--12 см), влаштовані у «подрубах». Слід зазначити, що в усіх досі описаних опічках настил поду вкладали безпосередньо на підвалини.

Формування опіччя; с. Половлі Володимирецького р-ну Рівненської обл. (за матеріалами Р. Свириди та С. Верговського)

Опічки на двох паралельних підвалинах обстежені нами у селах Березино, Городок (Волод. Рів.), Качин, Оленине, Боровне, Великий Обзір (К.-Каш. Вол.), Велимче (Рат. Вол.), Лопатичі (Ол. Жит.). Таку ж конструкцію мали печі й у с. Луко (Волод. Рів.), описані у 30-ті рр. ХХ ст. польським дослідником Генриком Мушинським: «...Піч, збудована на двох поздовжних балках і покладених на них двох поперечних, які називають «опічками».» [16, с. 190].

Печі «на підвалинах» могли мати й дещо відмінну (складнішу) конструкцію. Прикладом може бути піч архаїчної конструкції, обстежена у 1970-ті рр. відомими знавцями поліського будівництва С. Верговським та Р. Свиридою у с. Половлі (Волод. Рів.). Як і в попередніх випадках в її основі були дві підвалини, укладені паралельно до порогової стіни. У верхню частину підвалин закріплювали два поперечні бруси (у передньому брусі, який був дещо вищим від заднього, прорубували вхідний отвір у підпіччя). У ці бруси врубували дві деревини (рівнобіжні до підвалин), які закінчувались кульбаками у формі санних полозів (за загнуті випуски полозів закладали дошку, що утримувала спереду глиняний припічок). Їх, у свою чергу, знову ж скріплювали двома поперечками, між якими ішов настил подка. На консольних випусках цих поперечок вкладали дошку-запічок [28, с. 76--77]. Подібну піч згадані дослідники зафіксували й у с. Мульчиці (Волод. Рів.) [27, с. 60 (Рис.); 28, с. 76]. Слід зазначити, що у печах такої конструкції настил «подка» могли вкладати двома способами: перпендикулярно до порогової стіни (на два рівнобіжні до підвалин полози, як в описаному випадку), чи паралельно до неї (на нижню поперечку, в одному напрямку і на одному рівні з полозами). Другий варіант нам вдалося зафіксувати у печі хати сер. ХІХ ст. із с. Бишляк (Волод. Рів.). Тут два масивні бруси з дубового дерева вкладені на долівку рівнобіжно до порогової стіни. У них врубано три поперечні бруси, а по них -- ще два поздовжні. Настил із коленого дерева укладено на поперечних брусах. З боку запічка поперечні бруси виступають на 0,5 м: на них встановлена широка дошка -- запічок. У зовнішній край кожного із верхніх поздовжніх брусів вбито по навскісному кілку, на які опирається масивна колена дошка, що утримує земляний насип припічка. Подібним способом споруджували печі й у с. Перекалля (Зар. Рів.): «Подок робили... на землю [вкладали] дві товсті колоди плазом (рівнобіжні до поперечних стін хати. -- Р. Р.), на них -- дві поперечки, на них -- настил з дерева».

Цікавий конструктивний різновид опічка ми зафіксували в хаті сер. ХІХ ст. із с. Ремчиці (Сар. Рів.). У зазначеному випадку дві «пудвали» із дубового кругляка, рівнобіжні до порогової стіни, зв'язані лише однією поперечкою (у місці припічка) . Дошки «подка» одним краєм опираються на цю поперечку, а іншим врубані у тильну стіну хати. По іншому тут споруджено й бортики для утримання глиняного припічка та «черені»: дві перпендикулярні пластини у зовнішньому куті опічка зав'язані «в замок» (без випусків торців), а другі їх кінці зарубано у відповідні стіни приміщення. Причому пластина з боку припічка є вужчою -- унаслідок чого дошки подка проходять під нею наскрізь. Інколи траплялись печі, у яких «під» опирався не на паралельні підвалини, а на дві «стенки», рівнобіжні до порогової стіни хати, складені із двох (сс. Сошично К.Каш. Вол.; Тутовичі, Велике Вербче Сар. Рів.) чи трьох (Угриничі Любеш., Лишнівка Ман. Вол.) деревин, скріплених між собою дубовими «тиблями».

На увагу заслуговує ще один конструктивний варіант дерев'яного опічка каркасної конструкції, виявлений нами на хуторі Медни (с. Сновидовичі Рок. Рів.) в хаті кін. ХУІІІ -- пер. пол. ХІХ ст. Тут «подок» печі (як і «піл» для спання) переднім краєм опертий на масивний брус (28 X 26 см), врубаний у причілкову і порогову стіни житлового приміщення. Брус піднятий над поверхнею долівки приблизно на 20 см. У двох місцях він опирається на вкопані у землю дубові стовпці. Ширина печі (як і «полу») сягає 1,7 м. Настил подка у зазначеному випадку вкладений на дві поперечки, зрубані одним кінцем у напільну стіну, інший їх кінець опертий на брус. В конструктивному сенсі, черінь печі становить одне ціле з припічком. Невипадковість подібного конструктивного вирішення дерев'яних опічків (принаймні у зазначеному регіоні) підтверджують матеріали й інших дослідників. Зокрема Р. Свирида згадує печі, «зруб» яких опирається на «.масивний брус, врубаний у поперечні стіни хати» у с. Біловіж цього ж району [27, с. 56]. Використання подібної конструкції описав й С. Таранушенко у курній печі з хати Маври Лозчихи (с. Копище Ол. Жит.): «Між піччю і причілковою стіною наслано піл. Основа печі рублена. Спереду низ припічка, а разом і полу підтримує товстий, як підвалина, брус, врубаний у причілкову і порогову стіни. Передній кут печі зміцнює значної товщини стовп» [35, с. 12 (Рис.), 13]. Як видно з ілюстративного матеріалу брус опертий на підвалину (принаймні одину), вкладену на долівку під прямим кутом до нього [17, фото: «Інтер'єр поліської хати; с. Копище Олевського району» (фото 1931 р.)].

Давню традицію на Поліссі мали опічки, «під» яких опирався на вкопані в землю чотири стовпи («столбй», «стовпй», «стовпці», «колй», «палі», «пенькй» «ушачкй», «сошки», «сохи», «штемпалі», «штандарі»). Зокрема «под» споруджений «.на дошках, встановлених на 4-х стовпах» згадує О. Русов, посилаючись на матеріали 1878 р., на теренах Полісся Чернігівщини [25, с. 151]. Печі на чотирьох стовпах («пєч на столбах», «пєч на стовпцях», «піч на стовпах», «печ на палях», «печ на подку», «пєч на сваях», «пєч на сошках», «піч на сохах» «печ на ушачках», «піч на ногах», «піч на пеньках») широко побутували у багатьох районах правобережжя Поліського краю: сс. Ворокомле (К-Каш. Вол.); Гірки (Любеш. Вол.); Старий Чорторийськ (Ман. Вол.); Кухче, Кухітська Воля, Комори, Соломир (Зар. Рів.); Грицьки, Купове, Осова (Дуб. Рів.); Велике Вербче (Сар. Рів.); Біловіж (Рок. Рів.); Більська Воля, Малі Телковичі, Мульчиці, Степангород, Хіночі (Волод. Рів.); Маринин, Білки (Берез. Рів.); Майдан, Журжевичі, Білокоровичі, Зубковичі, Лопатичі (Ол. Жит.); Левковичі, Раківщина, Бігунь, Думинське, Красилівка (Овр. Жит.) [33, с. 130]; Червона Волока, Красностав (Луг. Жит.); Ілінці, Машеве (Чор. Київ.); Блідча (Ів. Київ.) та ін. З. Дмоховський фіксував такі опічки на теренах Полісся Білорусі та України: сс. Гродно, Осемирів, Блежово колишнього Столинського повіту [41, s. 198 (Rys. 112), 199 (Rys. 113), 200 (Rys. 114), 206 (Rys. 122)]. Відповідно до матеріалів І. Толмачова, у кін. ХІХ ст. така конструкція опічка була найбільш поширеною на Східному (Середньому. -- Р. Р.) Поліссі : «.. .на вбитих в землю міцних колах влаштовують платформу того розміру і конфігурації якою має бути піч. На платформу кладуть шар землі, яка змочується і щільно вбивається колотушками. Так роблять до тої висоти на якій має бути варистая пєч» [36, с. 243].

При влаштуванні такого опіччя по периметру майбутньої печі в землю закопували чотири дубові стовпи заввишки 1--1,2 м. Стовпи заглиблювали у землю приблизно до половини висоти (на 0,5 -- 0,7 м) -- «так, щоб торчали над землею «в коліно»» (0,45--0,5 м): с. Білокоровичі (Ол. Жит.). У верхній частині стовпи зв'язували між собою чотирма «платевками» («в'язини», «обв'язка», «балки», «перекладини», «подвалінки», «поперечки», «щіпи», «опєчки», «бруси»), зарубаними по кутах у замок. На «в'язини» вкладали настил («під», «под», «подок», «пуд», «мост», «перекрйтє», «помост з бруска», «столя», «настіл») з коленого дерева, круглячків тощо. Першими, зазвичай, ішли поперечні «в'язини», на випусках яких вкладали широку дошку запічка. Краї поздовжніх «в'язин» (розташованих паралельно до порогової стіни) теж випускали (для влаштування припічка). Настил, в основному, вкладали на нижній вінець «обв'язки». Для утримання глиняного припічка та черені з двох зовнішніх боків настилу закріплювали по дошці, укладеній на ребро чи влаштовували невисокий (30--40 см -- в один--три вінці) зруб-двостінок (сс. Кухітська Воля Зар. Рів.; Машеве Чор. Київ.). Запічок здебільшого влаштовували окремо, вкладаючи широку дошку на виноси поперечних «перекладин», проте у деяких випадках зруб-двостінок охоплював і досить широке (60--70 см) запіччя, яке творило конструктивну цілісність із черінню та припічком (усю порожнину заповнювали глиною та ін.): с. Машеве (Чор. Київ.). Як своєрідний різновид печі на стовпах можна розглядати «піч на сохах» («пєч на сошках»): сс. Березино (Волод. Рів.), Майдан (Ол. Жит.). Давню піч такої конструкції нам довелося обстежити у с. Велика Цепцевичі (Волод. Рів.). В основі її є чотири «сошки» (стовпці із природною розвилкою у верхній частині), вкопані по чотирьох кутах печі. У розвилки (паралельно до віконної стіни хати) вкладено дві колоди (з випусками на запічок). У поперечному напрямку у них зарубано ще дві колоди, які закінчуються сучком (природним відгалуженням), за який закладали дошку для утримання засипки припічка. Настил «подка» вкладали на нижні колоди. Подібним чином споруджували печі й у с. Майдан (Ол. Жит.), але тут настил з «барканиць» підтримувало шість «сошок», розташованих по три у два ряди. У деяких населених пунктах «обв'язку» з брусів, що підтримувала дерев'яний «подок», могли опирати на чотири масивні камені («кам'яні колодки»), розташовані по кутах печі (сс. Журжевичі Ол. Жит., Березове Рок. Рів.). Опіччя «на стовпах» могли влаштовувати й дещо по іншому. Наприклад, у селах Білокоровичі (Ол. Жит.), Березове (Рок. Рів.) один масивний дубовий «штандар» вкопували у землю лише у місці зовнішнього кута печі. На нього опирали край поперечки, другий кінець якої врубували у порогову стіну. На поперечку вкладали дві поздовжні балки, зарубані у тильну стіну хати. Кожну із зовнішніх стінок додатково могли підпирали один--два обрізки колод, встановлені на долівці. Настил вкладали на поздовжні балки. Подібну конструкцію опічка дослідники фіксували у селах Сарновичі (Корост. Жит.) [30, с. 126], Челонець колишнього Лунинецького повіту (нині -- с. Челонець Солігорського р-ну Мінської обл.; Білорусь) [41, s. 205 (Rys. 120)]. Дещо інакше влаштовували дерев'яний «фундамент» печі у с. Велике Вербче (Сар. Рів.). Спершу на долівці зав'язували чотири «пудвали», у місцях їх перехрестя задовбували чотири «стовпи», а на них зверху закріплювали в'язання із чотирьох «бельків». На це настеляди «мост» з колених дощок. Підпіччя було порожнистим: «Між пудвалами і настилом -- кучка на кури». На «мост» застеляли «сировку», то був «черінь» . Дуже подібним у конструктивному сенсі було опіччя, описане П. Шейном на Слонімському Поліссі (Білорусь): «Спершу по чотирьох кутах майбутньої печі вкопують чотири колодочки. На них кладуть міцні бруси, а в них вдовбують 5--6 стовпців, на які вкладають «перепони» (поперечні перекладини). На перепони настеляють дошки, на них вимішану глину, яку дбайливо вирівнюють, загладжують -- таким чином утворюється нижня частина печі -- «черень» [39, с. 360]. Підпіччя у печах на стовпцях завжди було порожнистим: його могли шалювати дошками, залишаючи невеликий отвір у передній стінці, який вів у «кучку» («пудпічок», «подпіча», «подпік», «вопік») для курей. В окремих випадках внутрішню порожнину опіччя могли заповнювати грунтом. Зокрема, у селі Левковичах (Овр. Рів.) Р. Сілецький фіксує печі на чотирьох «палях», стінки яких зашальовували дошками, а внутрішню порожнину заповнювали вбитою глиною [33, с. 130].

Печі підняті на дерев'яних стовпцях побутували також і у лісостеповій частині України . Згадують їх дослідники на Полтавщині [26, с. 98, 106], в колишньому Ніжинському повіті [25, с. 151]. Побутували такі печі й на етнографічній Волині [20, с. 214], траплялись на Середній Наддніпрянщині (Золотоноський, Корсунь-Шевченківський р-ни Черкаської обл.) , на Поділлі («піч на сохах») [10, с. 63] тощо. Широко відомі вони й у районі Карпат (Гуцульщина, східна Бойківщина, Покуття, Підгір'я) [1, с. 41; 12, с. 34, 42--43; 15, с. 72, 80; 18, с. 228; 42, s. 52--53; 43, s. 37]. Слід зазначити, що опічки, основу яких становили три--чотири стовпи діаметром 20--30 см, вкопані по кутах печі таким чином, що вони виступали над поверхнею грунту на 40--60 см, широко використовували на півночі Русі (у лісовій зоні) вже у ХІІ--ХІІІ ст. Простір між стовпами заповнювали дошками чи плахами, укладеними на ребро і закріпленими у пазах стовпів [24, с. 155]. Причому порожнину опічків могли заповнювати глиною чи каменями або залишати порожнистою (в останньому випадку, як вважають вчені, таке порожнисте опіччя використовувалось для господарських потреб) [24, с. 155]. Зауважимо, що як у др. пол. Х--ХІ ст., так і в ХІІ--ХІІІ ст., у південносхідній частині лісової зони у східних слов'ян зустрічались печі, підняті на стовпах над підпічною ямою [24, с. 153, 155].

Формування опіччя; с. Бишляк Володимирецького р-ну Рівненської обл.

Згадок про побутування подібних печей на Поліссі не маємо, натомість на Покутті відомі печі з підпічною ямою («пивницею»), завглибшки «в шию», де зберігали запас картоплі «на зиму» (сс. Джурків, Угорники Коломийського р-ну ІваноФранківської обл.).

Доволі поширеними на Поліссі були зрубні опічки у вигляді зруба-двостінка: окремі «дерев'яки» стінок врубували одним кінцем у відповідні стіни хати (напільну або порогову), другі ж їх кінці, у зовнішньому куті опічка зв'язували «в замок» («в чистий угол» без випусків торців) . Споруджували їх переважно з дубової деревини, чи «стрижневої» сосни (у другому вападку нижній вінець також старались виготовляти з дуба). Широке побутування таких опічків у кін. ХІХ -- пер. пол. ХХ ст. на теренах Полісся засвідчує значний польовий та джерельний матеріал [6, с. 284; 44, s. 166; 46, s. 232]. Відомі вони у Волинській (сс. Серехів Ман., Полиці, Видричі, Бузаки, Хотешів, Полиці К.-Каш.), Рівненській (сс. Ромейки, Великі Цепцевичі, Хіноча, Луко, Березино, Городок Волод.; Морочне, Прикладники, Лотниця, Річиця, Радове, Нобель, Вичівка, Острівок, Ниговиці, Омит Зар.; Познань, Березове Рок.; Любиховичі, Кричильськ, Цепцевичі Сар., Вільне, Літвиця, Залужжя, Великі Озера, Купове, Смородськ, Селець, Городище, Будим-

ля Дубр.), Житомирській (с. Копище Ол.), Київській (сс. Ладижичі, Теремці, Паришів, Куповате, Машеве, Страхосілля, Зимовище, Крива Гора, Красно, Черевач, Старі Шепеличі Чор.; Страхоліссся Ів.), Чернігівській областях. Побутували зрубні опічки на Поліссі Білорусі (Річицьке Полісся [46, s. 232], Мозирщина [6, с. 284], с. Гдинь Брагинського р-ну Гомельської обл. тощо), а також на Брянсько-Жиздринському Поліссі [3, с. 258]. Зрубні опічки були характерними для печей Білорусі [2, с. 55], північної (лісової) смуги Росії [3, с. 258]. Хоча окремі дослідники поліського житлобудівництва зрубну конструкцію опічків вважають більш пізньою [5, с. 308], в археологічних матеріалах печі, підняті на зрубчиках, вугли яких з'єднані «в лапу» (без остатку), на півночі тогочасної Русі (на Волзі та Десні) відомі з ХП--ХШ ст. [24, с. 155].

На теренах Полісся зустрічалось кілька конструктивних різновидів зрубних опічків. Передовсім, як уже згадувалося, зрубну конструкцію могла мати лише верхня частина опіччя (над настилом), заповнена глиною, піском тощо, яка творила «черінь». Такий зруб могли підтримувати кілька (1--6) стовпців (сс. Машеве, Страхосілля, Зимовище, Крива Гора, Красно, Черевач, Старі Шепеличі Чор. Київ., Городок Волод., Познань Рок. Рів.), один -- чотири камені чи дві паралельні до порогової стіни підвалини (сс. Березове Рок. Рів., Луко, Березино, Гзродок Волод. Рів.). У першому випадку стовпці могли вкопувати у землю (сс. Машеве, Красно, Страхосілля Чор. Київ.) чи встановлювати на дубові підвалини, які одним кінцем з'єднувались у замок, а другим врубувались відповідно у тильну і порогову стіни (сс. Старі Шепеличі, Машеве, Зимовище, Крива Гора Чор. Київ.). Такий зруб міг бути піднятий над поверхнею долівки на 40--50 см (сс. Старі Шепеличі, Машеве Чор. Київ.) чи лише на 15 -- 25 см (сс. Луко, Гзродок, Березино Волод. Рів.). «Кучка» на кури в цих випадках розташовувалась під подом печі між підвалинами чи стовпцями, а безпосередньо над подком у передній стінці зруба, зверненій до віконної стіни, зчаста влаштовували нішу на дрова чи посуд: у нижній частині зруба прорубували отвір, а за ним у порожнину опічка (перед тим як її засипати грунтом) закріплювали коробку з дощок (своєрідний ящик). Інколи нішу ділили на дві частини: в одній зберігали дрова, в іншій -- горшки, чавунці тощо.

Проте доволі часто опіччя повністю було виконане у зрубній техніці. Таке опіччя представляло собою зруб-двостінок, встановлений безпосередньо на землі чи на фундаменті, який не виступав понад поверхнею долівки [6, с. 284; 44, s. 166; 46, s. 232]. Висота таких опічків дорівнювала приблизно 0,8 (сс. Любиховичі Сар., Городище Дубр. Рів.) -- 1,0 м [6, с. 284]. Ось як описував спорудження зрубного опічка на Річицькому Поліссі Чеслав Піткевич: «Будують його завжди в куті хати при дверях з лупаних дощок, повертаючи їх облим боком до середини. Від входу в ньому знаходиться прямокутний отвір, такий завбільшки, щоб в нього можна було вільно вповзти. В одному куті опіччя зав'язують зруб, другі кінці вінців запускають в стіни. Зверху накривають лупаними дошками» [46, s. 232]. Такий зруб-двостінок на висоті приблизно 0.4--0,6 м («в коліно») перекривали дерев'яним (зазвичай дубовим) настилом із коленого дерева. Нижня частина залишалась порожнистою (тут влаштовували «кучку»), а верхню засипали грунтом і вибивали черінь (сс. Будимля, Залужжя, Великі Озера, Вільне, Купове, Літвиця, Смородськ, Селець Дубр., Ромейки, Великі Цепцевичі, Хіночі Волод., Вичівка, Омит, Острівок, Радове, Річиця, Морочне, Ниговиці, Нобель, Лотниця, Прикладники Зар., Кричильськ, Любиховичі, Цепцевичі Сар. Рів.; Серехів Ман. Вол.; Теремці, Паришів, Куповате, Старі Шепеличі, Страхосілля, Стечанка, Кошовка Чор., Луб'янка Пол., Страхолісся Ів. Київ. та ін.). У передній стінці опіччя (між підвалиною і першим вінцем) прорубували невеликий отвір, через який у «кучку» заходили кури. Зчаста верхню частину зруба дещо (на 0,3--0,4 м) виносили на консольно випущених вінцях поза нижню: з боку припічка (сс. Стечанка, Зимовище Чор. Київ.), запічка (с. Старі Шепеличі, Красно, Страхосілля Чор. Київ.) чи припічка і запічка (с. Крива Гора Чор. Київ.). Варто звернути увагу, що у багатьох випадках поперечні вінці (на яких лежав настил подка) дещо (на 10--15 см) випускали поза зруб -- на них опиралась конструкція «полу» (лежанки). Траплялось, що підвалина печі (яка йшла вздовж житлового приміщення) була спільною й для «полу»: її врубували у порогову і причілкову стіни житлової кімнати (с. Луб'янка Пол. Київ.).

Траплялись печі, у яких внутрішню порожнину зруба повністю заповнювали піском, глиною тощо (сс. Борутино, Виступовичі, Піхоцьке Овр. [33, с. 130], Копище Ол. Жит.; Городище Дуб., Любиховичі Сар. Рів.; Теремці, Зимовище Чор. Київ.). У зрубі інколи влаштовували неглибоке підпіччя (вирізали отвір і вставляли дерев'яний «ящик»). Показово, що невисокі платформи у вигляді зрубачотиристінка подібної конструкції поліщуки використовували також у тимчасових житлах для розведення відкритого вогнища (Овруччина) [27, с. 56]. Слід зауважити, що у деяких районах Полісся зрубну конструкцію при спорудженні опічків використовували ще у 1960--1970-х рр. (сс. Великий Карогод Чор., Луб'янка Пол. Київ.; Березино, Городок Волод. Рів.). Проте зазвичай зрубною робили лище нижню (порожнисту) частину опічка («кучку»), натомість вище настилу (для заповнення «череня») викладали два бортики із сирої чи випаленої цегли, встановленої на ребро.

Зустрічався на Поліссі й дещо відмінний конструктивний варіант дерев'яного опіччя. Зокрема, у с. Лучанках (Овр. Жит.) основою опіччя були дві дерев'яні стінки, у яких один кінець вінців врубували у стіну (напільну чи порогову), а другий -- заводили у паз дубового чи соснового стовпа, закопаного у зовнішньому куті печі [33, с. 130]. Порожнину зруба заповнювали утрамбованою «сивою» глиною, а у зрубі влаштовували нішу -- «кучку» для дров (зверху Ті перекривали дошкою, яка була основою для припічка) [33, с. 130]. Такі ж у конструктивному сенсі опічки зводили й у селах Борутині та Виступовичах цього ж району [33, с. 130]. Печі на опічках аналогічної конструкції (із кутовим стовпом) побутували також на теренах Білорусі [11, с. 145]. Опічки споруджені «... з дощок, покладених на ребро і заведених в пази кутових стовпів», відомі у житлобудівництві східних слов'ян (у лісовій зоні) ще з ХІІ--ХІІІ ст. [24, с. 155]. Зокрема, на тогочасному поселенні біля м. Слонім (Білорусь) «в основі печей, як правило, закопаний масивний стовп, в пази якого заведені дошки, покладені горизонтально на ребро і закріплені другим кінцем у стіні» [24, с. 95]. Подібні опічки відомі із синхронних археологічних матеріалів інших слов'янських поселень лісової зони (Мінськ, Новогрудок, Полоцьк, Торопець, Москва, Новгород) [24, с. 155].

Як вже зазначалось, спорудження опічка завершувалось влаштуванням на ньому «черіні» -- основної робочої поверхні печі, на якій згоряло паливо, випікався хліб, в горшках чи чавунах готувались страви. Передовсім зауважимо, що лексему «черінь» поліщуки вживали у кількох близьких значеннях: нею номінували основну робочу поверхню, лише верхній шар (приблизно 10 см) опічка чи (у печах із порожнистою «кучкою») під «черінню» розуміли усю вбиту із глини та інших матеріалів частину над дерев'яним настилом (разом з тим її, як і сам настил, могли називати «подком» ) . Матеріал, з якого робили черінь, і конструкція останньої певною мірою залежали від конструкції опіччя [33, с. 130].

У дерев'яних опічках (із порожнистим підпіччям) два їх зовнішні краї над настилом («подком») обмежували дерев'яними бортиками (у новіших печах бортики мурували із сирої чи випаленої цегли ). За словами старожилів висота бортиків, здебільшого, коливалась у межах 20--40 см: 30 см (с. Білокоровичі Ол. Жит., Черевач Чор. Київ.), 40 см (сс. Старий Чорторийськ Ман. Вол., Степангород Волод. Рів.). Такий стан речей підтверджують й наші обмірні матеріали . Приблизно такою ж заввишки робили черінь в опічках подібної конструкції у регіоні Карпат (Гуцульщина) . Необхідно відзначити ще одну особливість такого опіччя: у давніших печах конструкція «череня» становила єдине ціле із конструкцією припічка. Рідше траплялось, що у конструктивному сенсі єдине ціле із черінню і припічком також становив і запічок (сс. Березове Рок. Рів.; Рудня Карпилівська Сар. Рів.; Машеве, Старосілля, Крива Гора, Зимовище, Кошовка, Старі Шепеличі Чор. Київ.; Луб'янка Пол. Київ. та ін.).

Своєрідну скриню, обмежену бортиками і стінами хати (пороговою та тильною), заповнювали глиною, піском, дрібним камінням тощо. Проте, при будь-якій конструкції, верхній шар (5--10 см) зазвичай «виліпували» з глини (власне його й називали «черінню» у вузькому розумінні). Проте вже у кін. ХІХ ст. поверхню черені часто встеляли шаром з цегли-сирівки («сирого кірпіча») . Пізніше «сирівку» замінила випалена цегла («пальонка»), а у 1940-- 1950-х рр. -- цегла вогнетривка («огнеупорний кірпіч», «кірпіч-жалізняк»).

Формування опіччя; с. Крива Гора колишнього Чорнобильського р-ну Київської обл.

Сиру цеглу вкладали «плазом» («палазма») на глиняному чи глиняно-піщаному (2/3 частини глини, 1/3 -- піску: с. Городещина Пол. Київ.; відро глини і половина відра піску: с. Гірки Любеш. Вол.) розчині. Зверху її замащували («заливали») глиною (сс. Великі Цепцевичі Волод. Рів.; Біловіж Рок. Рів.; Малоглумчанка, Кривотин, Сергіївна, Середи, Кочичине Єм. Жит. та ін.), проте часто цього не робили: щілини між окремими цеглинами просто «втирали» піском (с. Бузаки К.-Каш. Вол.).) чи навіть попелом (с. Великі Цепцевичі Волод. Рів.).

Формування опіччя; с. Гірки Любешівського р-ну Волинської обл.

У деяких населених пунктах респонденти твердять, що «старі люди» черінь споруджували («вибивали») лише з глини (сс. Ворокомле, Качин К.Каш. Вол.; Хіночі Волод., Ниговиці Зар., Вільне Дубр. Рів.; Блідча Ів., Черевач Чор. Київ. та ін.). Скажімо, у селі Вільне (Дубр. Рів.) на дерев'яний «подок» насипали «добре вимішану глину» і вбивали її, скроплюючи водою, знову ж у селі Качин (К.Каш. Вол.) «зверху бруси [настилу] змазували [рідкою] глиною і [по цьому] накладали і вибивали глину». На «столь» (настил) накладали 30 см глини й у с. Черевач (Чор. Київ.) -- це була «черінь». Поверхню такої черені вирівнювали дощечкою і «змазували» рідкою глиною. Траплялось, що по глині встеляли шар сирівки .

Одначе, у більшості випадків конструкція черіні була складнішою (кількашаровою). Часто при цьому застосовували ще й піщану засипку (10--15 см). У селі Старий Чорторийськ (Ман. Вол.) черінь робили наступним чином: спершу на дерев'яний «під» насипали шар (5--6 см) глини (вбиваючи її), потім 10 см піску, а по ньому -- знову шар вбитої глини (25 см), зверху поверхню вигладжували глиняним розчином . У с. Велике Вербче (Сар. Рів.) перед тим як засипати пісок (10--15 см), дерев'яний «подок» попередньо промащували глиняним розчином, «щоб не сипався пісок». «Доски подка змазували гліною, насипали шар піску» і зверху знову «змазували гліною» у с. Ромейки (Волод. Рів.). Подібним чином влаштовували «черін» і у селах Осова, Літвиця, Будимля (Дуб. Рів.), Ілінці (Чор. Київ.), Острівок (Зар. Рів.) та ін. Траплялось, що перед заповненням черені піском на дерев'яний настил вкладали «бересту» (с. Кочичине Єм. Жит.). У с. Сошично (К.-Каш. Вол.) дошки настилу спершу «змазували» глиною, викладали бортики з «кірпіча-сирівки», всередину засипали пісок, а зверху з «сирівки на глині викладали черень». Так і у с. Омит (Зар. Рів.): «Черен робилі: гліною мастили подок, засипали пісок, заливали гліну і клали кірпіч». Подібним чином (змазаний глиною «подок», вал піску та «кірпіч») черінь влаштовували й у багатьох інших населених пунктах (сс. Угриничі Любеш. Вол.; Комори Зар. Рів.; Велике Вербче Сар. Рів.; Березове Рок. Рів.). Нерідко у конструкцію череня входило й дрібне каміння. Наприклад, у с. Ростань (Шац. Вол.) по настилу із коленого дерева засипали глину і вкладали каміння. Зверху по каменях «заливали» глиняний розчин і вирівнювали (загладжували) його. З «мєлкої щебйонки і глини» споруджували черінь і у с. Червона Волока (Луг. Жит.). Аналогічним був спосіб, вживаний у с. Майдан (Ол. Жит.): «На настил набивали глину і з зернокрупнистого каменя робили черінь; зверху [черінь] гладили глиною» 45. Дещо складнішою у конструктивному сенсі була черінь у с. Серехів (Ман. Вол.): дерев'яний подок промащували глиною й насипали шар піску, по цьому ішов шар (6--7 см) «каменя з поля» (креміню). Камінь добре утрамбовували і заливали розчином глини з піском (1/4--1/5 частини піску), а зверху викладали шар сирівки. У с. Великі Цепцевичі (Волод. Рів.) під «черін» клали польове каміння, «щоб краще пекло», по камінні -- «кірпіч», а зверху -- заливали глиною. У новіших печах с. Сошично (К. Каш. Вол.) на промащену черінь спершу «засипали пісок і трохи каміння», а по цьому викладали «сирівку» («сирий кірпіч»). У с. Полиці (К.-Каш. Вол.) на дерев'яний подок накладали дрібне каміння і «вирівнювали» (присипали) його піском. По цьому «на чистому піску» із «сирівки викладали черінь». Зверху шви (між цеглинами) засипали («втирали») попелом. «Черін» робили з глини та каменю у с. Білокоровичі (Ол. Жит.). Подібну конструкцію фіксуємо й у с. Річиця (Зар. Рів.): «насипали пісок, щебйонку, заливали розтвором глини і клали кірпіч». У с. Степангород (Волод. Рів.) для заповнення порожнини використовували глину, пісок, будівельне сміття (камінці, шматки цегли), зверху ж це все вирівнювали глиною 46. Подібно й у с. Кричильськ (Сар. Рів.) «по досках подка накладали глину, куски каменя, кірпіча, насипали пєсок і з цегли-сировки викладали черінь». Інколи у конструкцію входило бите скло: «На пісок накладали скло, а по цьому [викладали] черіня з кірпіча» (с. Прикладники Зар. Рів.). У с. Андрієвичі (Єм. Жит.) верх опічка засипали битим склом, заливали глеєм, вкладали цеглу, а поверхню знову заливали глеєм і вирівнювали. Дещо інакше черінь робили у с. Неділище (Єм. Жит.): «По досках заливали глей, по цьому насипали камінці та скло». Зверху знову давали розчин глею і «кірпіч», а по цьому «гладили глиною». Місцями до глини, що ішла на «черінь», додавали сіль, «щоб укріпляло глину» (с. Думинське Овр. Жит.), «щоб вона швидко не висипалась, не вигорала» (с. Яжберень Нар. Жит.) [33, с. 131]. Траплялось, що «в черінь вмазували череп'я з горшків» (с. Норинськ Овр. Жит.) [33, с. 131]. Із зволоженої глини, «битого скла та череп'я горшків» черінь «збивали» й пічники у с. Поляни (Берез. Рів.) . Варто зауважити, що використання при влаштуванні подка каміння битої кераміки шороко відоме у печебудівництві східних слов'ян із давньоруського часу (ХІІ--ХІІІ ст.) [24, с. 154]. Проте, як відзначають дослідники, бита кераміка зазвичай притаманна для лісостепової частини, у лісовій смузі вона практично не траплялась [29, с. 71].

Очевидно, доволі архаїчною була черінь у конструкції якої використовували дерен. Скажімо, у с. Біловіж (Рок. Рів.) безпосередньо на «плашки» настилу вкладали шар «ражі» (дерну) кореневищем вверх, насипали трохи піску, а вже по цьому з каменя «мурували черінь», яку зверху промащували шаром глини . Подібну конструкцію застосовували й у с. Лотниця (Зар. Рів.): зверху (на невисокому зрубі) встеляли дерев'яний «подок», на подок «ложили дерняк», заливали глиною і викладали «черінь з кірпіча». Слід відзначити, що у вказаному регіоні дерен широко використовували при утепленні стелі житлових приміщень [22, с. 97, 104--105; 23, с. 424--425]. При цьому респонденти часто наголошували на теплоакумулюючих властивостях такої прокладки (сс. Радогоща Луг Жит., Буки Мал. Жит.) [22, с. 105]. Показово, що місцями (с. Малі Телковичі Волод. Рів.) дерен також вживали місцеві «плесаки» (лісосплавники) при влаштуванні основи для відкритого вогнища («горна») на плотах 49.

Зустрічались на Поліссі також й монолітні опічки. Зазвичай їх вважають новішими -- такими, що прийшли на зміну дерев'яним (сс. Ремчиці Сарн., Яполоть Кост. Рів. та ін.). Відповідно до джерельних та польових матеріалів, на основній території Полісся такі опічки поширились в основному у др. чв. -- др. пол. ХХ ст. Одначе у деяких місцевостях (особливо у південних районах Середнього Полісся) монолітні опічки почали споруджувати принаймні з поч. ХХ ст. (а, можливо, й раніше -- у кін. ХІХ ст.). За твердженням старожилів із низки сіл (сс. Городещина, Буда Вовчаківська, Фабриківка Пол. Київ.; Столінські Смоляри Любомл. Вол.; Недашки, Буки Малин. Жит., Макалевичі Радом. Жит., Вигів Корост. Жит. та ін.) давні печі (як опіччя, так і топочну камеру) споруджували повністю з глини. Це ж підтверджують й матеріали інших дослідників, здобуті в окремих населених пунктах Овруцького (сс. Покалів, Мала Чернігівка, Ігнатпіль, Красилівка) та Народицького (сс. Новий Дорогинь, Селець, Яжборень, Закусили, Давидки, Клочки) р-нів Житомирщини [33, с. 128--129]. Слід зауважити, що монолітні опічки більше поширення (й більш давню традицію) мали у лісостеповій частині України, де у кін. ХІХ -- на поч. ХХ ст. вони були звичним явищем [4, с. 104]. Зауважимо, що ще у ХІІ--ХІІІ ст., на відміну від печей лісової зони (піднятих на дерев'яному опічку), в українському лісостепу дерев'яні опічки траплялись доволі рідко [24, с. 154--155], але інколи вже тоді печі стояли на материкових останцях (20--30 см), висота яких в окремих випадках могла досягати 50-- 60 см [24, с. 154]. П. Раппопорт вбачає найбільш суттєву різницю глинобитних печей ХІІ--ХІІІ ст. лісової і лісостепової зони «...в тому, що коли глинобитні печі лісової зони часто бувають поставлені не на рівень підлоги, а значно підняті вище неї, причому, коли на Середньому Подніпров'ї такий підйом печей досягали, встановлюючи їх на материкових останцях, то на півночі для цієї мети споруджували спеціальні дерев'яні опічки» [24, с. 154].