Цивілізаційний вибір України: теоретико-методологічний, історичний та освітянський аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Цивілізаційний вибір України: теоретико-методологічний, історичний та освітянський аспекти

Ярослав Калакура

Проблема цивілізаційного та геополітичного вибору між Сходом і Заходом як вибору цінностей і впевненості у своєму майбутньому не вперше постає перед українським народом, вона має історичний аспект. Так було у Х - ХІІІ ст. (зміцнення династичних, політичних і культурних взаємин Києво-Руської держави з країнами Європи, прийняття християнства, європейські устремління Данила Галицького у протистоянні Орді); у другій половині та наприкінці XVI ст. (Люблінська та Берестейська унії); в середині XVII ст. (Переяславська рада, Гадяцький договір); у XIX ст. (поділ

України між Австро-Угорською та Російською імперіями, освітні, інтелектуальні та духовні контакти українства з Європою); в добу Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр. (утворення Союзу визволення України, українського стрілецтва, державобудівні процеси, рух за соборність, формування української діаспори в країнах Європи та Америки); у роки Другої світової війни (рух опору окупаційним режимам та за усамостійнення України); на рубежі 1980-1990-х рр., коли, відновлюючи державну незалежність і суверенітет, український народ як європейська нація фактично зробив знаковий вибір, задекларувавши курс на євроінтеграцію, побудову демократичної правової держави з ринковою економікою, високими соціальними і культурними стандартами. Однак реалізація цього вибору наштовхнулася на шалений спротив антиукраїнських сил і низку труднощів, включаючи й так звану багатовекторність і позаблоковість зовнішньої політики, нав'язану консервативною частиною депутатського корпусу - вихідцями із партноменклатури часів СРСР та агентурою російських спецслужб.

У процесі підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, яка тривала упродовж 20052013 рр., проблема вибору знову актуалізувалася, оскільки суспільство зіткнулося з новим виявом спланованого опору антиукраїнських, прокомуністичних, сепаратистських, терористичних і великодержавницьких сил, як внутрішніх, так і зовнішніх. Під тиском Москви Кабінет Міністрів України не без згоди В. Януковича прийняв рішення про призупинення євроінтеграційного процесу, що й призвело до глибокої політичної кризи і появи Євромайдану. А відмова В. Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС 29 листопада у Вільнюсі та спроба влади розігнати мирний Майдан за допомогою збройної сили у ніч на 30 листопада 2013 р., масове побиття студентів породили справжню Європейську революцію, або Революцію Гідності, наслідком якої стали відставка уряду М. Азарова, повалення тоталітарного режиму і втеча В. Януковича з України, повернення до Конституції 2004 р. Не вдаючись у подробиці перебігу цих подій, у тому числі загибелі «Небесної сотні», анексії Російською Федерацією Криму, спровокованого нею сепаратистського руху на сході та півдні України, зазначимо, що все це актуалізує означену проблему і переконливо засвідчує, наскільки потужно ворожі сили намагаються зашкодити цивілізаційним устремлінням українського народу. Маємо яскравий приклад зіткнення двох цивілізаційних орієнтирів - західноєвропейського і євразійського, а точніше, проросійського з його імперським синдромом.

Окрім історичного та практичного, проблема цивілізаційного вибору має й теоретико-методологічний та освітянський аспекти, що підвищує її актуальність з погляду українознавства, здатного підійти до неї з позицій інтердисциплінарного осмислення. Принагідно зауважимо, що однією з примітних особливостей новітнього українознавства, оновлення його теоретичного підґрунтя та методологічного інструментарію стало ширше засвоєння цивілізаційного трактування історичного процесу й адекватне пізнання України та світу. Цьому сприяли принципово нова історіографічна ситуація, яка склалася після розвалу СРСР, відновлення державної незалежності України, розгортання трансформаційних процесів, деякої демократизації суспільства, створення українознавчих інституцій, включаючи й Інститут українознавства, дедалі ширшої інтеграції українознавства до європейського і світового гуманітарного простору. Свідченням цього стала поява низки праць [1, 7, 23, 32, 42, 47, 52, 53, 54], у яких, з одного боку, розкрито наукову сутність цивілізаційного осмислення історичного процесу, його теоретичні та методологічні засади, а з другого - про- стежено процес творчого засвоєння в новітній українській історіографії та українознавстві загалом цивілізаційного трактування вітчизняної та зарубіжної історії і створення на цій основі відповідних досліджень [3, 9, 14, 26, 33, 34, 35].

Наявні праці дали можливість збагатити теоретико-методологічний інструментарій, джерельний та історіографічний потенціал цивілізаційного пізнання України і зарубіжних країн, а також уточнити, конкретизувати і примножити знання про сутність світових і локальних цивілізацій та універсальний характер цивілізаційної моделі наукового осмислення історичного процесу, яка найповніше відповідає постмодерністським викликам історіографії. За останнє двадцятиріччя філософська, історична та інші науки, новітнє українознавство в цілому поповнились цілою низкою праць, присвячених українській цивілізації, яка має щонайменше тисячолітню історію і сформувалася на власному ґрунті, на автентичній території наших предків [8, 10, 11, 27, 28, 30, 31, 38, 39, 40, 44, 45]. Ці та інші праці закладають солідне історичне, наукове, теоретико- методологічне та освітнє підґрунтя для подальшого осягнення цивілізаційного вибору України, засвідчуючи водночас об'єктивну необхідність поглибленого опрацювання проблеми, яка лежить у площині насамперед геополітичних процесів у сучасному світі і має яскраво виражену українознавчу спрямованість.

Побачили світ і перші історіографічні публікації підсумкового характеру, зокрема монографія В. Гончаревського [6], студії інших дослідників [21, 22, 24, 25, 36, 37], включаючи й автора даної статті [16, 17, 18, 20]. В них підбиті деякі підсумки цивілізаційного осмислення вітчизняної та зарубіжної історії, частково визначено стан і перспективи осучаснення методологічного інструментарію історичних та українознавчих досліджень з урахуванням можливостей цивілізаційної історіософії. Однак ця тема настільки важлива й актуальна, що потребує подальшого опрацювання і періодичного узагальнення результатів її дослідження.

Актуалізуючи зазначену проблему, варто звернути увагу й на те, що нині на Україну обрушується лавина дезінформаційних міфів, які продукуються деякими «науковцями» і поширюються пропагандистською машиною недружніх країн, а також і вітчизняними засобами масової інформації «п'ятої колони», проникають у зміст навчально-виховного процесу в системі освіти. Насаджується думка, нібито український народ перебував не в імперіях, а в «братній сім'ї народів», що в нього є «старший брат», що українська мова - говірка, діалект якоїсь «великоросійської» мови, що існують «братні» відносини з Росією і Білоруссю і т. п. З уст найвищого керівництва РФ лунають заяви, що Крим - «истинно русская земля», а південь і схід України - це «Новоросія», подарована їй більшовиками. Ідеологічна агресія базується на економічній, політичній, дипломатичній, інформаційній, а останнім часом - і воєнній агресії, шантажі, провокаціях та підриві національної безпеки. Ось чому, як зазначає М. Михальченко, й необхідно розібратися, хто «старший», а хто «молодший» брат, чия культура давніша, чи є «московіти» братами українців і т. д., чіткіше визначитись у цивілізаційному виборі України [29, 15 - 16].

Мета пропонованої статті полягає в тому, щоб з'ясувати особливості сучасного цивілізаційного вибору України, його історичні, теоретичні, методологічні та освітянські засади, визначити об'єктивні та суб'єктивні чинники гальмування євроінтеграційних процесів, простежити їх вплив на розвиток науки, освіти і культури, обґрунтувати сутність української регіональної цивілізації, розкрити її межовий характер. Звернуто увагу на суперечливий процес засвоєння цивілізаційної теорії та історіософії в Україні на базі національних традицій українознавства, обґрунтовуються шляхи подальшого формування української цивілізаціології та дедалі ширшого застосування цивілізаційної методології в дослідженнях історії України і зарубіжних країн. Автор виходить з того, що українознавство - це національний компонент світової гуманітаристики, який сформувався в межах європейського інтелектуального поля на самобутньому ґрунті, що загальнолюдські інтелектуальні та духовні цінності не є безнаціональними або наднаціональними. Світове українознавство інтегрує здобутки українознавців усіх країн і набуває визначальної тенденції інтегрованого розвитку в умовах глобалізації та інформатизації сучасного світу.

З часу появи терміна «цивілізація» (французький просвітник Оноре Габріел Мірабо - 1756 р.) минуло понад 2, 5 століття. За цей час мислителі, зокрема Ф. Бродель, М. Вебер, В. Вернадський, М. Данилевський, А. Тойнбі, Г. Спенсер, А. Шпенглер та ін., наповнили поняття «цивілізація» новим змістом, створили цивілізаційну парадигму світового розвитку [2, 3, 4, 13, 41, 43, 49]. Сучасна наука трактує цивілізацію як людську спільноту, що упродовж тривалого періоду зберігає стійкі, багато в чому особливі риси соціокультурного розвитку, організації суспільного життя, спільні духовні цінності та ідеали [14, 35, 39]. Нині на земній кулі функціонує низка світових і сотні регіональних цивілізацій, включаючи й українську. Україна, її регіональна цивілізація залишаються ареною зіткнення Західної і Східної су- перцивілізацій, що й складає глибинну основу несимфонійності та розколеності українського суспільства. Український етнос справді формувався на перехресті цивілізацій: православних північного Сходу, католицького та протестантського Заходу, мусульманської Туреччини та Криму. Усі ці впливи синтезувалися в українській історії та культурі. Це, однак, не заперечує того об'єктивного факту, що з часів Києво-Руської, Галицько- Волинської, Литовсько-Руської держав та Речі Посполитої Україна була органічно вмонтованою у європейський світ, виступала його невід'ємним компонентом. Частина українських земель - Галичина, Буковина і Закарпаття - залишалися у цьому світі до 40-х років минулого століття. Ось чому європейський вибір України - це шлях її повернення додому, складність якого пов'язана з багатьма чинниками історичного та географічного характеру.

Відштовхуючись від концепції «зіткнення цивілізацій» американського політолога С. Хантінгтона [48], за якою лінія роз'єднання між православною цивілізацією і Заходом (католицьким і протестантським світом) проходить в Україні, відділяючи католиків східного обряду (греко-католиків) і кримських мусульман від православних українців, необхідно підкреслити, що українська історія й сучасна ситуація можуть бути пояснені як культурно-історичними факторами, так і співвідношенням орієнтирів політичних та інтелектуальних сил. У цьому зв'язку варто зосередитись на регіональних особливостях України, її багатоманітності, які склалися історично. З одного боку, вона - периферійна частина Західної цивілізації, а тому цілком природно має повернутися додому, не втрачаючи при цьому власний історико-культурний код. З другого боку, Україна - специфічна цивілізаційна спільнота, де «специфічне» обумовлене історичними особливостями розвитку. Суттєве полягає в тому, що в Україні: а) недостатньою є серединна національна культура, тобто домінуюча в суспільстві, а також слабкими є спільні ціннісні орієнтири, здатні забезпечити єдність і цілісність нації; б) через слабкість цивілізаційних важелів державної консолідації політична та економічна криза продукує кризу цивілізації, провокує дроблення країни. На думку низки дослідників, із погляду історичної ретроспективи у нас не одна Україна, а багато «Україн» - трипільська, київська, галицько-волинська, козацько-гетьманська, польська, австрійська, угорська, малоросійська, радянська, сучасна і т. д. Цивілізаційний вибір покликаний інтегрувати і об'єднати все це розмаїття в якісно нову соціокультурну спільноту.

Виступаючи носієм самобутньої регіональної цивілізації, Україна досі не завершила формування цивілізаційної ідентичності свого суспільства як самоототожнення усіх індивідів, груп, етнічних спільнот, конфесій на засадах загальної соціокультурної спільності українського громадянства. Сьогодні все ще виникають запитання: на яких цінностях слід відроджувати і розбудовувати Україну, рухати її далі. На багато з цих питань знаходимо ґрунтовні відповіді у працях одного із фундаторів наукової парадигми української цивілізації М. Михальченка [28, 29]. Автор переконливо доводить, що українська регіональна цивілізація має давню історію. І як гірське джерело, вона то бурхливо розвивалася, то під дією історичних факторів зовнішнього і внутрішнього характеру «замулювалась», то знову відроджувалася. Кінець ХХ століття став ще одним фактом відродження України як цивілізації, дав шанс влитися їй у світову цивілізацію. Реалізація цього шансу залежить передусім від свідомості і дій української політичної (громадянської) нації.

На жаль, у суспільній свідомості України все ще побутують дві умовні ідеології: постімперська (пострадянська) і самостійницька (проукраїнська). Вони вносять сум'яття в голови багатьох людей, породжують своєрідне протистояння або й боротьбу цивілізаційних цінностей. При цьому носії цих ідеологій етнічно не однозначні. Трапляється, що деякі етнічні українці більш проімперськи налаштовані, ніж представники інших етносів - патріоти - «політичні українці». Це засвідчила частина кримських татар, які після анексії РФ півострова зберегли українське громадянство і відстоюють цілісність України. Тому головна проблема - це формування патріотичної політичної і державницької свідомості таких ідеологічно та ціннісно дезорієнтованих громадян.

Українців як громадян єдиної держави має поєднати ідея гідного і самодостатнього життя на підставі оновленої сильної національної державності із загальноєвропейськими цінностями, гарантій прав і свобод людської особистості, розвинутої економіки, соціальної інфраструктури. Та на шляху до цього Україна наткнулася нині на низку внутрішніх та зовнішніх факторів, які стримують або й заважають українцям утвердитись у європейському виборі, зокрема: а) зрощення влади з власністю і масштабна корупція, що диктує необхідність сепарації політики від капіталу, формування самодостатньої національної політичної й економічної еліти з інтелектуальним обличчям; б) недостатня обґрунтованість і соціокультурна спрямованість реформ, ігнорування в ході їх проведення національних традицій та особливостей менталітету, необхідність відповідної їхньої корекції та модернізації; в) стагнація політичної системи України, надмірна заполітизованість еліт і внутрішня боротьба між угрупованнями на шкоду загальнонаціональним інтересам, неконкурентоспроможність державних інституцій перед викликами сучасного світу; г) рецидиви етнічної маргінальності та суперечливий процес утвердження загальноукраїнської ідентичності, слабкість громадянського суспільства; ґ) незавершеність формування спільного соціокультурного ядра української цивілізації на основі спільної національної та історичної пам'яті, його утвердження і взаємодії в системі локальних цивілізацій глобалізованого світу, подолання низки стереотипів традиційної культури, які блокують модернізаційні проекти; д) забезпечення культурного, духовного та інформаційного суверенітету України.

Гальмівні впливи на реалізацію цивілізаційного вибору України та євро- інтеграційні процеси істотно справляє російський фактор з його імперською парадигмою «Русского мира», підживлюючи сепаратистські та терористичні елементи. Водночас маємо визнати, що далеко не всі країни Європейського Союзу зацікавлені у перетворенні України в активного європейського гравця, свідченням чого стали половинчасті санкції до російського керівництва у зв'язку з його агресивною політикою щодо України. Врахування українським політикумом цих та інших факторів, консолідація суспільства допомогли б Україні знайти адекватні відповіді на цивілізаційні виклики і розширити сферу своєї присутності в сучасній Європі, у нинішньому глобалізованому світі та культурі. У цьому зв'язку суспільство очікує цілеспрямованих дій з боку новообраного Президента Петра Порошенка, який в інаугураційній промові заявив, що європейський вибір України - це «серце нашого національного ідеалу».

Серед інших методологічних і практичних проблем цивілізаційного вибору України важливе місце посідає необхідність поглибленого осмислення нашого спадку, пов'язаного з етнокультурними відмінностями регіонів, а відтак обґрунтування шляхів їх стирання. У цьому зв'язку можна виділити чотири основних регіони країни:

Захід України, де домінує україномовне населення, активне в політичному житті. Великою мірою це зумовлено тим, що в політичній культурі регіону зберігається вплив історичної спадщини, пов'язаної з перебуванням у складі Австро-Угорщини та Польщі (традиції багатопартійності, приватної власності, громадянського суспільства, високий ступінь національної свідомості та релігійності населення). За цими параметрами регіон досить близький до республік Прибалтики, приєднаних до СРСР у 1940 р.;

Схід України - високоурбанізований регіон з деяким переважанням російськомовного населення і проросійськими настроями в містах. Саме тут сконцентрована важка промисловість, традиційне машинобудування, які найгірше піддаються реформуванню. Особливо це стосується вуглевидобувної промисловості Донбасу, яка потребує великих дотацій та капіталовкладень;

Центр України, для якого характерні досить велика частка україномовного населення в містах та україномовне село, яке не є, однак, політично активним. Цей регіон має великий інтелектуальний потенціал, національно свідому і патріотичну молодь.