Драма "Назар Стодоля": від створення і першого сценічного втілення (1842-1844) та першодруку (1862) до регулярних вистав в руському народному театрі товариства "Руська бесіда" (1864-1900) у Галичині

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 792.2(477.83/.86)”1864/1914”:821.161.2Шев

ДРАМА «НАЗАР СТОДОЛЯ»: ВІД СТВОРЕННЯ І ПЕРШОГО СЦЕНІЧНОГО ВТІЛЕННЯ (1842-1844 рр.) ТА ПЕРШОДРУКУ (1862 р.) ДО РЕГУЛЯРНИХ ВИСТАВ В РУСЬКОМУ (УКРАЇНСЬКОМУ) НАРОДНОМУ ТЕАТРІ ТОВАРИСТВА «РУСЬКА (УКРАЇНСЬКА) БЕСІДА» (1864-1900 рр.) У ГАЛИЧИНІ

Ростислав Пилипчук

У статті розглянуто сценічну історію драми «Назар Стодоля» та інсценізацій інших Шевченкових творів у репертуарі першого українського професіонального театру в Галичині за часів Австро- Угорської монархії (1864-1914рр.). Уперше наводяться тексти тогочасних рецензій з періодичної преси, на жаль, невідомі досі не тільки масовому читачеві, а й театрознавцям.

Ключові слова: історична драматургія, товариство «Українська (Руська) бесіда», театральна критика, акторське мистецтво.

назар стодоля шевченковий театр

В статье рассматривается сценическая история драмы «Назар Стодоля», а также инсценировок других произведений Т. Шевченко в репертуаре первого украинского профессионального театра в Галичине времён Австро-Венгерской монархии (1864-1914 гг.). Впервые приводятся тексты рецензий того времени из периодики, к сожалению, не известные до сих пор не только широкому кругу читателей, но и театроведам.

Ключевые слова: историческая драматургия, Общество «Українська (Руська) бесіда», театральная критика, актерское мастерство.

The article conducts the scenic history of drama «Nazar Stodolia» and staging of other Shevchenko's works in repertoire of first Ukrainian professional theatre in Galicia during Dual Monarchy (1864-1914). It is first brought the texts of reviews of those times from periodic press, unfortunately unknown yet not only for mass audience but for theatre historians too.

Key words: historical dramaturgy, association «Ukrainian (Rutenian) Besida», theatre criticism, acting art.

Тарас Шевченко вперше у своїй літературній творчості звернувся до драматичного жанру на початку 40-х років ХІХ століття. Одні твердили, що п'єс було п'ять, інші - що чотири, або й три, або й одна. Йшлося про п'єси, написані російською мовою у 1841 р., - трагедію «Никита Гайдай», з якої поет подав до друку в петербурзькому журналі «Маяк» лише уривок, і драму «Невеста», яка постала внаслідок переробки з «Никиты Гайдая» і з якої зберігся лише уривок - «Песня караульного у тюрьмы», опублікований уперше за автографом майже через сто років (1939 р.), - обидві п'єси на теми з історії України ХУІІ ст.: перша з часів Б. Хмельницького, друга - І. Виговського.

Хтось уважав їх двома різними п'єсами (наприклад, Петро Рулін1, хоча з часом свою думку він змінив: «Мелодрама “Невеста” (збереглася в уривку під назвою “Никита Гайдай”»2, але ще згодом таки повернувся до попередньої версії3); хтось - однією (Дмитро Антонович), стлумачивши вислів Шевченка у листі до Г. Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841 р.: «Ще посилаю вам кацапські вірші своєї роботи. Коли доладне що, то дрюкуйте, а коли ні, то закуріть люльку, коли люльку курите. Це, бачте, пісня з моєї драми “Невеста”, що я писав до вас, трагедия “Никита Гайдай”. Я перемайстрував її в драму»4. Йдеться про «Песню караульного у тюрьмы», автограф якої зберігся в

Квітчиному архіві й уперше був опублікований 1939 р. Зваживши, що уривок з «Никиты Гайдая» «дуже проречистий», що в ньому якраз фігурує наречена («невеста») Микити Гайдая, шлюб якої відкладається через якісь інтриги, та що, очевидно, коло цього моменту й зав'язується трагічний вузол», і що назва «Невеста» більше відповідає змістові драми, ніж назва «за іменем головного героя», Д. Антонович не мав «ніякого сумніву, що “Невеста” и “Никита Гайдай” - це те саме, і тому, хоч до нас дійшло п' ять назов драматичних творів Шевченка, то в дійсності ми можемо говорити тільки про три твори»5.

Концепцію Д. Антоновича щодо двоєдиної драми «Никита Гайдай» і «Невеста» не сприйняв, спираючись на спогади А. Козачковського, Василь Шубравський, який продовжував уважати «Никиту Гайдая» і «Невесту» окремими п'єсами6. Ця концепція традиційно зберігалася у всіх наступних шевченкознавчих виданнях за участю

Шубравського без полеміки з Д. Антоновичем (з відомих цензурних і самоцензурних мотивів) і дожила з таким однозначним підходом до коментаря в останньому академічному виданні Повного зібрання творів Шевченка у 12 т. (Т. 3. - К., 2003. - 454-455).

У цитованому вище листі до Г. Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841 р. Шевченко писав: «Я ще одну драму майструю. Назоветься “Слепая красавица”. Не знаю, що з неї буде, боюсь, щоб не сказали москалі mauvais sujet (похабна. - Пояснення упорядників тексту видання. - Р. П.), бо вона, бачте, з українського простого биту. Ну, та цур їм, москалям»7. А насправді, драма «Слепая красавица» Шевченкові не вдалася, натомість цей сюжет він реалізував у поемі «Слепая», про яку повідомив Я. Кухаренка у листі від 30 вересня 1842 р.: «Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідався кацапам черствим кацапським словом <.. .> Мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робити, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане-брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю - не хочеться, дуже не хочеться мені друковати “Слепую”, але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені»8. Так вона й не вийшла друком при житті Шевченка. Що ж до драми, то Д. Антонович висловив слушну думку: «Можна сумніватися, чи пішла ця драма в виконанні далеко далі від заду- му»9. «Слепая красавица», таким чином, випадає з переліку драматичних творів Шевченка. Що ж до наведеного Шевченком образливого вислову на свою адресу залишив коментар біограф Шевченка Олександр Кониський: «Ми відаємо вже, за що “неземляки” називали Шевченка “дурнем”: за те, що він, як їм здавалося, пишучи по-українськи, “уродовал русский язык на хохлацкий лад”»10.

У цитованому вище листі Шевченко повідомляє Я. Кухаренка й про щось інше: «Скомпонував я ще драму чи трагедію в трьох актах, зоветься “Данило Рева”. Не знаю, що ще з неї буде, бо ще і сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете, бо я таки вас зимою сподіваюся»11. Та Я. Кухаренко тієї зими до Петербурга не приїхав. Довелося Шевченкові самому вирішувати долю п'єси «Данило Рева». П. Рулін у згаданих вище обох своїх статтях та у коментарі до згаданого вище листа Я. Кухаренкові писав, що драма «Данило Рева» - це четверта драматична спроба в Шевченка, і висловив думку, що «навряд, чи можна гадати, щоб переробляв Шевченко згодом цю п'єсу в якусь іншу: єдина п'єса Шевченкова, що дійшла до наших часів, - це “Назар Стодоля”, теж на три акти, але цей твір не міг би Шевченко наближати до трагедії»12.

Щодо співвідношення «Данила Реви» і «Назара Стодолі» маємо спадок суперечливих думок: якщо П. Рулін вважав, що «Данило Рева» не міг бути предтечею «Назара Стодолі» і що ця п'єса написана, як і попередня, російською мовою, то Д. Антонович дивувався: «Сам П. Рулін признає, що це “твір, про який знаємо тільки з двох рядків цього листа.”», але в цих рядках ні словом не згадано, якою мовою цей твір написано. Звідки ж твердження, що її написано по-російському? Назва в кожнім разі українська, бо не міг Шевченко не знати, що по-російському такий заголовок читався б «Даніла Рьова» і дуже сумнівно, щоб таку немилозвучну назву Шевченко дав своєму творові, та ще й у російській мові. Навпаки, можна думати, що ця “драма чи трагедія” “Данило Рева” - ніщо інше, як той самий “Назар Стодоля”, лише з переміненою назвою героя з менш звучної на більш звучну й гарнішу для сценічної вимови. Що Шевченко міняв імена дієвих осіб у “Назарі Стодолі” під час опрацювання твору, це ми знаємо з вищезгаданої замітки Куліша. (Йшлося про примітку П. Куліша до першого друку тексту п'єси в журналі «Основа», 1862. - № 89. - С. 4. - Р. П.) <.> Все, що ми знаємо про “Данила Реву”, якраз відповідає “Назарові Стодолі”: це - теж “драма чи трагедія” і так само має три акти. Розуміється, відомості наші про “Данила Реву” замалі, щоб твердити щось рішуче, але можна з великою ймовірністю припускати, що драма “Назар Стодоля”, про яку згадки з'являються тільки з лютого 1843 р., в 1842 році мала ще назву “Данило Рева”»13.

Цю концепцію беззастережно сприйняв В. Шубравський, який переповів наведені Д. Антоновичем аргументи на її користь, щоправда, промовчавши, якою саме мовою був написаний «Данило Рева». На жаль, В. Шубравський, як і всі, хто писав на цю тему, починаючи з 30-х років ХХ ст., не міг послатися на працю емігранта Д. Антоновича через зрозумілі політичні обставини на уярмленій більшовицькою владою Україні.

Отож Д. Антонович у цитованій вище праці «Шевченко - драматург» висловився так: «А коли приймемо, що “Данила Реву” теж Шевченко “перемайстрував” у “Назара Стодолю”, то тоді зостанеться тільки три проби драматичних Шевченка, а саме: перша - “Назар Стодоля” - драма в трьох актах по-українському, що дійшла до нас, друга - “Никита Гайдай”, по-російському, що від неї дійшов до нас лише уривок (можливо, що до неї відносилася й пісня з “Невесты” “Три дары”, надрукована в “Молодику” Бецького, як це припускає Єфремов) [на той час ще не був відомий автограф «Песни караульного у тюрьмы», опублікованої 1939 р.). - Р. П.], третя - це драма “Слепая красавица” <.. .> але сюжет цей у нього вклався в поему “Слепая” <.> Таким чином зосталася одинока драма Шевченка “Назар Стодоля”»14.

Про «Назара Стодолю» сам Шевченко написав у листі до Я. Кухаренка від 31 січня 1843 р.: «Скомпоновав ще я <. > “Назара Стодолю” - драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня»15. Зрозуміло, що йшлося про імператорський театр - Александринський. Сприяти йому в цьому міг Петро Корсаков (17901844) - російський перекладач, драматург, історик літератури, критик, публіцист, видавець. У 1813 р. П. Корсаков у чині титулярного радника вступив до Дирекції імператорських театрів на посаду помічника члена репертуарної частини (на той час князя О. Шаховського - того самого, що невдало виступив з драматичними і прозовими творами з українського життя, але все ж таки близького до України ще й тому, що мав маєток в селі Ро- гань на Слобідській Україні), був на цій посаді до 1817 р., а після багаторічної перерви поза театром у 1835 р. став цензором у Петербурзькому цензурному комітеті, де працював до кінця життя16. Саме він дав дозвіл на друкування Шевченкового «Кобзаря» (1840 р. та 1844 р.) і «Гайдамаків» (1841 р.). А коли став співвидавцем і редактором журналу «Маяк» у 1840-1841 рр., виступив з рецензією на «Кобзар» («Маяк». - 1840. - Ч. 6. Гл. 4. - С. 9495), в якій високо оцінив це видання. Якби у 1843 чи на початку 1844 р. Шевченко офіційно подав до цензурного комітету драму «Назар Стодоля», то отримав би дозвіл на друкування п' єси і на її постановку в театрі того ж цензора П. Корсакова або ж відмову. Але через канцелярію петербурзького цензурного комітету назва п'єси не пройшла. Можливо, саме П. Корсаков прочитав п'єсу на дружніх засадах і порадив змінити фінал її. Оскільки П. Корсаков у середині 1844 р. помер, то Шевченко не встиг показати йому перероблений варіант.

У своїй праці Д. Антонович заявив щодо «Назара Стодолі»: «Про драму панує погляд, що оригінал її написано по-російському та що це драма слаба. Щодо першого твердження, то воно більш ніж сумнівне. Доказів на це не приводять або ніяких, або, як Ю. Тиховський, посилаються на слова Шевченка в листі до Я. Кухаренка з кінця лютого 1843 р. (так вважалося у 20-30-х рр. ХХ ст., але насправді лист датований 31 січня 1843 р. - Р. П. ) або, як П. Рулін - на той самий лист та на свідчення П. Куліша в «Основі» в примітці до тексту, друкованого там уперше «Назара Стодолі» 17.

Щодо посилання на П. Куліша Д. Антонович помилявся, як немало його сучасників і наступників. Річ у тім, що тривалий час вважалося, нібито всі примітки до першодруку належали П. Кулішеві. Насправді більшість із них підписана ініціалами П. Куліша, а меншість - позначкою «Ред.». оскільки П. Куліш належав до творців журналу «Основа», то всі ці примітки йому й приписувалися. І лише недавно відомий дослідник «Основи» В. Дудко18 пояснив, що примітки за підписом «Ред.» належали офіційному редакторові, як ми тепер сказали б, головному, - Василеві Білозерському. Отож не П. Куліш, а В. Білозерський почав свою примітку словами «Под этим заглавием («Назар Стодоля. - Р. П.) сохранился драматический опыт незабвенного нашего поэта, судя по сценическим объяснениям на великорусском языке, предназначенный для Петербургского театра. При всей своей литературной слабости, это сочинение, принадлежащее первому периоду деятельности Т. Гр. Шевченка, весьма дорого для изучения постепенного развития таланта «Кобзаря» <.>»19.

На жаль, ніхто досі не помітив, що В. Бєлозерський не висловлює думку про написання п'єси російською мовою, якраз навпаки: він стверджував, що п'єса була написана українською мовою і що лише «судя по сценическим объяснениям на великорусском языке», тобто, як тепер прийнято казати, «судячи з ремарок», п'єса призначалася для петербурзького театру. Адже з такими російськими ремарками завдяки заходам М. Щепкіна на сценах Малого театру в Москві та Александринського - в Петербурзі йшли українською мовою «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» І. Котляревського та інші українські п'єси. Отож ні П. Куліш, ні В. Бєлозерський не стверджували про написання первісного тексту «Назара Стодолі» російською мовою.

Д. Антонович вважав, що в тексті Шевченкового листа до Я. Кухаренка від 31 січня 1843 р. можна по-різному сприймати Шевченкову інформацію: «Скомпоновав ще я <...> “Назара Сто- долю» - драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня», - що означає можливість російського перекладу з українського оригіналу не автором, а іншою особою. «Описавши український рукопис “Назара Стодолі”, писаний не тільки рукою Шевченка, а й рукою іншої особи, Куліш оповідає, що вкупі з цим рукописом зберігався також і “перевод “Назара Стодоли” на великорусский язык (второй акт его потерян)”»20. І далі Д. Антонович робить такий висновок: «Отже Куліш не тільки вважав український текст за оригінал (“подлинник”), а російський текст - за переклад, але, як видко, цей переклад написаний був чужою рукою, а Шевченко своєю рукою додав тільки нову редакцію кінцевої частини п' єси згідно з її українським текстом. Таким чином ми бачимо, що нема незбитих доказів для досі загально прийнятого твердження, що оригінал “Назара Стодолі” Шевченко написав по-російському, а було, мабуть, якраз навпаки. Отже, щоб винести остаточний присуд у цій справі, треба звернутися до безпосереднього аналізу тексту “Назара Стодолі”, докладно простудіювати стиль мови і з цього постаратися зробити висновок: чи мова в своєму стилі має характер оригіналу, чи перекладу з мови російської. Не ризикуючи висловлювати свого присуду щодо прозаїчного тексту, мусимо сказати, що ті пісні, що не вставлені з етнографічних матеріалів, але є творами Шевченка в стилі народних пісень, справляють враження неоднакове <...> Але без основного аналізу ми не ризикуємо робити остаточні висновки. Увага Куліша, що російський переклад мав інший кінець, ніж український оригінал, свідчить про те, що цей переклад зроблено з редакції старшої від того українського тексту, що зберігся. Але що цей текст не є первісним оригіналом Шевченка, видко з того, що він навіть не ввесь писаний рукою автора, а очевидно є текстом переписаним»21.

Цікавим є й судження Д. Антоновича про фінал п'єси: «З мистецького погляду “Назара Стодолю” оцінюють як драму невдалу, але така оцінка нам видається дуже несправедлива, а засновують її на недоладному й невмотивованому фіналі цієї драми, де лукавий батько героїні Хома несподівано кається та вирішує йти в ченці замолювати свої гріхи. Розуміється, це кінець - мелодраматичний, невмотивований, кінець, що псує драму. Але з вищенаведеної замітки Куліша (йдеться про примітку до «Основи». - Р. П.) ми знаємо, що первісно такого штучного кінця не було. Його приробив Шевченко пізніше. Чому? Відповідь на це можна дати цілком категоричну без ризика помилитися. Це Шевченко напевне мусив зробити на вимогу цензури. Цензура того часу не дозволяла до вистави драматичних творів, у яких під кінець не були б покарані блуди і не “торжествовала добродетель”. Цензор з мотивів “моральних” не міг дозволити, щоб закохана пара героїв п' єси заснувала своє щастя на вбивстві батька, хоч би і “двуличного”, як його характеризує автор. Тут Шевченко мусів або скоритися цензорові, або втратити надію на виставу “Назара Стодолі на сцені. (Можливо, Т. Шевченка застеріг згаданий вище П. Корсаков. - Р. П.) А для цієї останньої мети Шевченко драму й компонував і, розуміється, на компроміс для проведення її на сцену мусів піти <.> Коли ж уважати, що цю драму в оригіналі написав по-російському, то треба констатувати, що це була найкраща в сорокових роках минулого століття оригінальна драма російською мовою <. > Коли ж припустити, що “Назара Стодолю” написано по-українському, то мусимо сконстатувати, що після смерті Котляревського ні один із сучасних письменників не дав драматичного твору, що дорівнював би цій драмі <...> Цей твір витримав суд найсуворішого судді, яким є час, і от уже скоро сто років, як не сходить із репертуару українського театру. А коли яка п'єса продержалася в репертуарі сто років і з репертуару далі не сходить, то легковажити сценічно-мистецькі якості такого твору не доводиться»22.

До цього глибокого висновку видатного українського театрознавця Дмитра Антоновича, який залишив нам зразок текстологічного і театрознавчого дослідження, можемо додати, що й упродовж наступних вісімдесяти років Шевченків «Назар Стодоля» й до 200-літнього ювілею з таким самим успіхом репрезентує українську драматургічну класику на сцені.

На завершення огляду передумов входження «Назара Стодолі» до репертуару українського театру слід сказати й про таке.

Один із заповітів Д. Антоновича, а саме щодо потреби звернутися до безпосереднього аналізу тексту «Назара Стодолі», докладно вивчити стиль мови і з цього зробити висновок: чи мова в своєму стилі має характер оригіналу, чи перекладу з мови російської - взявся здійснити відомий український мовознавець Петро Тимошенко, виступивши на Чотирнадцятій науковій шевченківській конференції з доповіддю «До питання про авторство перекладу п'єси Шевченка “Назар Стодоля” на українську мову», текст якої було опубліковано в черговому випуску праць цієї конференції23. Не адресуючись безпосередньо до Д. Антоновича зі зрозумілих причин, П. Тимошенко піддав аналізові фонетичні, морфологічні, лексичні особливості тексту, в результаті чого дійшов такого висновку: «Шевченко переклав на українську мову з російської тільки другу половину останнього, третього акту своєї п' єси “Назар Стодоля”, вся попередня частина перекладена іншою особою, але, в усякому разі, не Кулішем»24. Судячи з заданості теми в заголовку, автор досліджував, хто міг бути перекладачем, але на питання щодо первісності українського оригіналу чи російського П. Тимошенко не відповів.

Нарешті, постає питання: коли ж почалася сценічна історія «Назара Стодолі»?

В. Шубравський у своїй монографії «Драматургія Шевченка» висловив припущення25, що драма «Назар Стодоля» саме у 1843 році була написана і тоді ж виставлена за сприяння Я. Кухаренка у Таганрозькому театрі, оскільки на сторінках петербурзького журналу «Репертуар и Пантеон» з'явилася стаття неідентифікованого досі Христофора Фон-Бока «Таганрогские актёры в Ростове-на-Дону», датована 31 травня 1843 р. і позначена місцем написання «Ейское укрепление», що може свідчити про його перебування на військовій службі (отож шукати біографічні відомості про нього слід у Російському військово-історичному архіві в Москві). Так от, цей Христофор Фон-Бок написав, зокрема, таке: «Еще забавою здешних зрителей служат смешные пьесы на малороссийском наречии, соч[инения] Котляревского, Квитки, Шевченко и кн[язя] Шаховского. В эти представления они хохочут до упаду, до слез, а партер с галереей приходят в такой энтузиазм, что крику и аплодисментам их не бывает и конца»26. Оскільки ж Х. Фон-Бок засвідчив, що йшли «смешные пьесы на малороссийском наречии», то В. Шубравський вдався й до припущення, що «можливо, в цей час п'єса “Назар Стодоля” вже була перекладена на українську мову», а щодо твердження Х. Фон-Бока про те, що йшли саме «смішні п'єси», В. Шубравський дає таке пояснення: «Як нам відомо, у п'єсі “Назар Стодоля” є чимало комічно-сатиричних елементів в образах Кичатого й Стехи, а також у дошкульних, дотепних репліках Гната»27. Щоправда, у третьому томі шеститомного видання творів Шевченка у 1963 р. В. Шубравський, який був членом редакційної колегії, редактором і упорядником третього тому, де друкувався текст «Назара Стодолі», згадану вище версію про виставу в Ростові-на-Дону 1843 р. не повторив. Можливо, проти його версії повстала більшість членів редакційної колегії на чолі з видатним ученим - академіком АН УРСР М. Гудзієм, на той час ще й професором Московського університету. Через десять років, у другому томі «Шевченківського словника», у статті «Назар Стодоля», що належала перу В. Шубравського, ця версія («є здогади») виринула знову28. Про це саме В. Шубравський, як упорядник, редактор і член редколегії, написав у коментарі до тексту «Назара Стодолі» у 3-му томі незакінченого видання зібрання творів Шевченка 1991 р.29, зазначивши, що це повідомлення залишається нез'ясованим. Це ж тлумачення з позначенням «очевидно» повторене у 6-му томі останнього академічного видання30.

Автор цих рядків на сторінках «Шевченківського словника» написав про це питання стримано: «Якийсь його (Шевченка. - Р. П.) твір був у репертуарі таганрозької трупи Ф. Качевського, про що свідчить Х. Фон-Бок у кореспонденції.. ,»31.

Але ще конкретніше висловився О. Боронь у коментарі до тексту статті Х. Фон-Бока у виданні «Тарас Шевченко в критиці»: «Ця згадка про драматичні твори Шевченка, що їх нібито грала трупа в Ростові-на-Дону, залишається у шевченкознавстві нез'ясованою»32. Тобто йдеться не лише про «Назара Стодолю», а й про будь-який з творів Шевченка, що був нібито поставлений трупою таганрозьких акторів. Думається, що це питання може бути з'ясованим лише внаслідок вивчення документів і матеріалів з історії Таганрозького театру або ж окремо трупи Ф. Качевського.

Отже питання про перше сценічне втілення Шевченкової драми «Назар Стодоля» може традиційно стосуватися тільки кінця 1844 р., коли її виставив т. зв. домашній театр Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Жанрове визначення цієї п'єси було «малоросійська дія» (похідне від традиційного «малороссийская опера», запровадженого І. Котляревським в «Наталці Полтавці» та «Москалеві-чарівнику» ще у 1819 р. і продовженого у 30-40-х роках ХІХ ст. Г. Квіткою-Основ'яненком у жанрових визначеннях триактних п'єс «Сватанье» (1836 р., пізніша назва - «Сватання на Гончарівці») та «Бой-жінка» (1841 р., опублікована 1979 р.; скорочена Д. Дмитренком до одноактного водевілю і опублікована 1893 р.). В жанрі «малороссийская опера» були написані українські п'єси «Чорноморський побит» Я. Кухаренка (1836 р.), «Купала на Івана» Стецька Шерепер'ї (Степана Писаревського, 1836 р., опублікована посмертно 1840 р.). До цього жанру близькі й україномовні п'єси з російськомовними назвами, чого вимагала цензура (мовляв, текст про народне життя і побут «малоросів» - це одне, а назва і ремарки російською мовою мали своїм завданням наголошувати, що повноцінної української літератури немає): «Чары, или Несколько сцен из народных былей и рассказов украинских» (1834 р., опублікована 1837 р.) і «Чур-чепуха, или Несколько фактов из жизни украинского панства» (1844 р.) Кирила Тополі (Тополинського), «Любка, или Сватанье в с. Рихмах» Прокопа Котлярова (1835; опублікована анонімно 1890 р.). У другій половині 30-х років ХІХ ст. свою драматургічну діяльність розпочав Степан Паливода-Карпенко, який подавав до цензури у Петербурзі «малоросійські опери» «Микола» (на три дії) і «Гриць» (на чотири дії), а також драми «Твердовський», «Сватання», «Степан Вернигора», але всі вони не отримали дозволу до публікації і виставлення на сцені. Натомість у 1844 р. отримала дозвіл до виставлення його інсценізація Шевченкової «Катерини». На жаль, сценічна історія її протягом 1844-1847 рр. досі ще не вивчена.

Наприкінці 30-х - на початку 40-х років ХІХ ст. намітилася нова тенденція в розвитку української драматургії: Г. Квітка-Основ'яненко виступив з п'ятиактною мелодрамою «Щира любов, або Милий дорогше щастя» (1840 р.; опублікована 1848 р.), що була авторським інсценуванням власної повісті «Щира любов». Ця п'єса, як і сама повість, позначена рисами сентименталізму, проте реалістична в своїй основі, знаменувала появу української соціально-побутової драми, яка набула особливого розвитку в другій половині ХІХ ст. У 30-х роках ХІХ ст. зародилася й нова українська історична драматургія. Поет і вчений-історик М. Костомаров опублікував українською мовою романтичні трагедії з історичного минулого українського народу - «Сава Чалий» (1838 р.) та «Переяславська ніч» (1840 р.), «Украинские сцены из 1649 года» (40-ві роки ХІХ ст.; опублікована 1890 р.). Тоді ж написані історичні драми «Іван Золотаренко» Павла Білецького-Носенка (1839 р.; неопубліковано) і «Запорозька Січа» Андрія (не Олекси) Стороженка (1838-1843 рр.; опубліковано перший акт 1886 р., решта тексту не знайдена). Усі ці історичні драми не мали сценічної історії. Історичну тему в українській драматургії продовжувала двоактна «комедіо-опера» (польське визначення жанру «комічна опера») «Поворот запорожців з Трапезунду» Кароля Гейнча (1842 р.), яка йшла у польсько-українських трупах на Правобережній Україні (Житомир, Кам'янець-Подільський). Не всі тексти цих п'єс (деякі з яких своєчасно неопубліковані) були доступні Шевченкові.

Таким було українське драматургічне тло, на якому до української драматургії звернувся Т. Шевченко, створивши свою безсмертну драму «Назар Стодоля».

Сценічна історія «Назара Стодолі» почалася у стінах Медико-хірургічної академії в Петербурзі, де навчалося чимало вихідців з України. У листі до Я. Кухаренка від 26 листопада 1844 р. Шевченко пише: «На різдвяних святках наші земляки отут компонують театр у Медицинській академії. Так я думав, щоб ушкварить твій “Чорноморський побит”, але тепер уже пізно, а якби ти його звелів переписать гарненько та прислав к Великодню, то б це так. А тепер вони розучують “Москаля-чарівника”, “Шельменка”, “Сватання на Гончарівці” і мого “Назара Стодолю”»33. А в грудні 1844 р. Шевченко пише до Я. Кухаренка: «Отамане! Будьте ласкаві, пришліть “Чорноморський побит” до мене в Академію. Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!»34 На жаль, лист цей не зберігся повним, тому ми не знаємо його дати, як не знаємо, що писав далі Шевченко про підготування українських аматорських вистав у Медико-хірургічній академії: чи то він писав листа напередодні вистав, під враженням від репетицій, чи, може, й під час або після різдвяних свят, які припадали тоді на кінець грудня 1844 р. (за старим стилем). Тривалий час іншої інформації про цю подію неабиякого культурно-мистецького значення не було. Тільки наприкінці ХІХ століття у книжці, присвяченій 100-річчю цієї академії, з'явилася інформація про те, що домашній театр у Медико-хірургічній академії упродовж двох років (1844 і 1845) існував за дозволом військового міністра, якому підлягала ця академія, і навіть субсидувався цим міністерством. Про це написано так: «Из развлечений студентов во время длительных праздников следует упомянуть о домашнем театре. По ходатайству Шлегеля (мабуть, ректора - Р. П.) первый раз военный министр разрешил в 1844 г. студентам поставить несколько пьес и ассигновал до 150 рубл[ей] серебром из экономических сумм на костюмы и проч[ее], а затем еще несколько раз разрешал значительные суммы на обстановку в 75-100 рубл[ей] сер[ебром]. Студенты играли на Рождество, на Масленицу и Пасху. Театр существовал два года»35.

У репертуарному списку, який наводиться в цій «Історії», фігурують поруч з російськомовними і українські п'єси - «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Шельменко - волостной писарь», «Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці» Г Квітки-Основ'яненка та «Назар Стодоля» Т. Шевченка.

Нам думається, що домашній театр у 18441845 рр. в стінах Медико-хірургічної академії не був тимчасовим епізодом. Адже з листа Є. Гребінки до М. Новицького ще від 7 березня 1834 р. відомо принаймні про одну бачену ним аматорську українську виставу: «На Масляной студенты медицинской академии играли на своем театре “Наталку Полтавку”. (Далі - перехід Є. Гребінки на українську мову. - Р. П.). Як вийшла вона в накладаній плахті да в стрічках, да як заспівала “Віють вітри”, - так и заныло сердце. Я дернул одного пана за рукав и спрашиваю его мнение. “Очень смешно! - сказал он. - Она и ветра назвать не умеет”. Этот ответ заставил и меня засмеяться, сказать бы ему: гала-гантир!»36.

В. Шубравський, який віднайшов згадуване вище видання «Історії військово-медичної (раніше медико-хірургічної) академії» (1898) слушно зауважив: «Автори цитованої нами “Історії” зазначають, що “Історія” писалася на основі архівних матеріалів, головним чином, військового міністерства. Мабуть, і відомості про театр в академії та його репертуар також взяті з архівних матеріалів військового міністерства. Це тим більш правдоподібно, що в розділі про розваги студентів є пряма вказівка на схвалення репертуару театру військовим міністерством. Десь це повинно було знайти свій відбиток. Скоріш усього - у вигляді резолюцій на рапортах академії з просьбою на дозвіл кожного спектаклю зокрема. Але для того, щоб здобути такий дозвіл на поставу тієї чи іншої п' єси, в цензурний комітет потрібно було надати текст п'єси. При військовому міністерстві існував свій цензурний комітет. Очевидно, й драма Шевченка, перш ніж потрапити на сцену військової академії, проходила цензуру. У всякому разі, текст її повинен був пройти через міністерство і залишити там свої сліди <.. .> Про те, що “Назар Сто- доля” ставився на сцені за життя Шевченка, і саме в перекладі на українську мову, свідчить ще й така деталь. У примітках до першодруку п'єси П. Куліш писав, що український текст (який помилково іменується оригіналом) був дуже забруднений нагаром від свічки. Це сталося, мабуть, тому, що рукопис побував у суфлера. Очевидно, до рук Куліша потрапив саме той текст, яким користувався аматорський гурток Медичної академії»37.

Це була перша і, на жаль, остання україномовна вистава драми «Назар Стодоля». Розуміючи, що п'єса його не потрапить на сцену імператорського театру, Шевченко прихопив з собою обидва тексти - україномовний суфлерський варіант п'єси і російський її переклад, виїжджаючи на Україну в 1845 р. й, мабуть, сподіваючись, що якась із російсько-українських труп візьме її до вистави. На час мандрівок по Україні поет передав ці примірники на збереження Андрієві Лизогубу. Той, після арешту Шевченка у 1847 р. заховав його їх у стрісі, де вони пролежали понад десять років і потрапили від Миколи Білозерського до П. Куліша, котрий і видав український текст у петербурзькому українському журналі «Основа» (1862. - № 9. - С. 3-39).

Здавалося б, після посмертної публікації тексту п'єси у 1862 р. нею мали б зацікавитися постійні театри в таких губернських містах, як Київ, Харків, Полтава, Чернігів, Катеринослав, де на хвилі тимчасової лібералізації в Росії (після смерті царя Миколи І в 1855 р. та внаслідок поразки Росії у Кримській війні 1853-1856 рр.) почали з'являтися вистави українських п'єс. Але щодо «Назара Стодолі» цього не сталося. Не зацікавилися цією п'єсою й українські аматори в Чернігові (18621863 рр.). Можна було б сподіватися, що з'явиться вона в репертуарі аматорських гуртків, які виникли після 1863 р. у повітових містах Бобринець та Єлисаветград на тодішній Херсонщині (тепер - Кіровоградська область), але й цього не сталося.

Марко Кропивницький, який розпочав свою театральну діяльність 1863 року у Бобринці в аматорському гуртку, навівши у своїх спогадах назви деяких п'єс, що тоді там виставлялися, про «Назара Стодолю» не згадує. Після переведення у 1865 р. повітової адміністрації з Бобринця до Єлисаветграда там організувався аматорський гурток, на чолі якого став чиновник Іван Тобілевич (майбутній Карпенко-Карий). Десь у цей час, тобто приблизно з 1866-1867 рр., відбулася в Єлисаветграді аматорська вистава «Назар Стодоля», до участі в якій було запрошено з Бобринця М. Кропивницького на дві ролі: Кичатого та лірника. Цю подію можемо умовно вважати початком сценічної історії «Назара Стодолі» на Наддніпрянській Україні. Дебютувавши як професіональний актор у російському приватному театрі братів І. А. та Д. А. Моркових і Н. Чернишова в Одесі 12 листопада 1871 р. в ролі Стецька у п'єсі «Сватання на Гончарівці» Г Квітки-Основ'яненка, М. Кропивницький як режисер згуртував довкола себе виконавців українських ролей, таким чином очоливши неначе українську філію цього театру. Отож, виступивши саме на цій сцені тричі (20 листопада, 6 грудня 1872 р. і 7 лютого 1873 р.) в ролях Назара і Хоми Кичатого, М. Кропивницький започаткував вистави «Назара Стодолі» ще й в українському професіональному театрі на Наддніпрянській Україні. І саме тут драма «Назар Стодоля» стала у 80-90-х роках ХІХ і на початку ХХ ст.ст. окрасою українських (а в офіційному театрі й російських) мандрівних труп, особливо тих, якими керували і в яких грали корифеї українського театру: Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська та ін.

Після травня 1876 р., коли було таємно оголошено (не через пресу) т. зв. Емський акт, затверджений російським імператором Олександром ІІ (під час купань на курорті в німецькому місті Емс), про заборону української мови і українського театру, про виставлення «Назара Стодолі» професіональними російсько-українськими трупами, та й аматорськими гуртками теж, не могло бути мови.

Під час цього горезвісного антракту в історії українського театру в межах Російської імперії, що тривав до осені 1881 року, було все ж таки випущено виставу, і саме у Москві, у Малому театрі у російському перекладі та переробці, що їх здійснив під назвою «В ночь на Рождество» тогочасний російський письменник Ніколай Біцин (підписавшись криптонімом «Н. Б.»: справжнє прізвище - Павлов)38. А ініціатором вистави виступила сім' я покійного великого Шевченкового друга, основоположника сценічного реалізму в російському та українському театрах, Михайла Щепкіна та його учениця і послідовниця - видатна російська драматична артистка Гликерія Федотова, яка обрала цю п'єсу для свого бенефісу поруч з одноактними п'єсами «Каменный гость» О. Пушкіна та «Провинциалка» І. Тургенєва. Г Федотова грала роль Галі. Здійснив виставу режисер Малого театру, чоловік Єлизавети Щепкіної - рідної сестри М. Щепкіна - Олександр Богданов. Вистава відбулася 22 лютого 1877 р. за старим стилем, а повторно показана 25 лютого, тобто у день народження Шевченка. У московській періодичній п'єсі вистава дістала неоднозначну оцінку. Історики українського театру довоєнних і перших повоєнних років ХХ ст. безпідставно вважали, що після петербурзької прем'єрної вистави у Медико-хірургічній академії 1844-1845 рр. ця московська вистава була другою39 відомою виставою. Сценічна історія «Назара Стодолі» на сценах російсько-українських мандрівних труп до 1906 р., до якого одномовні чисто українські трупи в Російській імперії не дозволялися, а з 1907 р. вже й у першому українському стаціонарному театрі - Київському театрі Миколи Садовського та інших українських мандрівних труп заслуговує ґрунтовного дослідження у вигляді спеціальних монографій.

На жаль, П. Рулін і О. Борщаговський та й М. Йосипенко нічого не знали про перші львівські вистави «Назара Стодолі» в т. зв. Руському народному театрі Товариства «Руська бесіда», а якщо й знали, то свідомо обійшли, бо в 20-30-х роках ХХ ст., як і в попередні часи, цей театр автоматично сприймався як щось інше, неукраїнське, «русинське», що не має відношення до українського театру. Нікому з них не була тоді доступна українська преса в Галичині, зокрема газета «Слово», у якій висвітлювалася інформація про прем'єрні вистави «Назара Стодолі» в 60-х роках ХІХ ст. Не знали вони й про бодай невелику статтю М. Возняка, опубліковану у львівському часописі «Неділя» 1911 р.40. З тієї ж причини й О. Борщаговський та М. Йосипенко могли не знати статті С. Чарнецького «“Назар Стодоля” на галицькій сцені»41. П. Рулін не міг знати про статтю С. Чарнецького, коли писав власну, згадану вище, бо його стаття, хоч і вийшла того самого року (1925), що й стаття С. Чарнецького, але в № 1-2, а стаття С. Чарнецького пізніше - у № 3-4. Якщо й знав П. Рулін від когось про вихід з друку у 1934 р. монографії С. Чарнецького, присвяченої історії українського театру в Галичині42, то міг її й не бачити, бо фактично вже існувала залізна завіса між СРСР і країнами «буржуазного Заходу», та й у 1934 р. П. Руліна було вигнано з Київського державного театрального інституту за прояви «українського буржуазного націоналізму», а в 1936 р. репресовано. З цих же мотивів промовчали це й театрознавці О. Борщаговський та М. Йосипенко у 1941 р. Мало що знав про це й В. Шубравський, який у першому виданні своєї монографії «Драматургія Шевченка» (К., 1957. - С. 104), написав тільки одне речення: «5 травня 1864 року трупа О. Бачинського здійснює поставу “Назара Стодолі” у Львові», хоч у бібліотеці Інституту літератури ім. Т Г Шевченка АН УРСР з повоєнних років уже був комплект газети «Слово» за 1864 рік з висвітленням цієї вистави. Цю саму куцу інформацію В. Шубравський повторив у другому, доповненому і виправленому, виданні монографії під уточненою назвою «Драматургія Т Г. Шевченка» (К., 1961. - С. 110). І лише в першому томі двотомного видання «Український драматичний театр: Дожовтневий період» (К., 1967) пунктирно згадані вистави «Назара Стодолі» в Руському народному театрі. Уперше схарактеризував виставу «Назар Стодоля» на сцені Руського народного театру автор цих рядків43.

Отже інакша ситуація, ніж у Наддніпрянській Україні в межах Російської імперії, у ставленні до української драматургії і зокрема до «Назара Стодолі» виникає за кордоном Російської імперії - у Галичині, включеній внаслідок першого поділу Польської Речі Посполитої до складу Австрійської монархії (1772 р.). На споконвічній українській території стан української культури, знищеної дотла поляками за попередні - ХІУ-ХУІІІ століття, за винятком глибинної фольклорної, народно-побутової, не сприяв тут появі й розвиткові української театральної культури тогочасного західноєвропейського зразка. Тому у Львові, як адміністративному центрі т. зв. Королівства Галіції і Лодомерії, з кінця ХУІІІ століття утверджував свої позиції німецькомовний і дещо пізніше протегований австрійською владою польський театр.

В умовах т. зв. Весни народів, тобто революції в Австрійській імперії (1848-1850 рр.), яка захопила й Галичину та Буковину, з'являються паростки нового українського театру. У вигляді аматорських гуртків він проіснував у Коломиї, Львові, Перемишлі (є припущення й щодо Тернополя) упродовж 1848-1850 рр., тобто до тотального наступу реакції в Австрійській монархії. Після прийняття нової конституції в Австрії (1861 р.) почався новий період відновлення української освіти і культури, відновлення діяльності деяких попередніх і виникнення нових громадсько-культурних товариств, серед яких було й Товариство «Руська бесіда» (1862 р.), яке головною метою мало опіку над українським театром, що його потрібно було створити на майже голому місці. Після тривалих організаційних заходів при цьому товаристві у 1864 р. було створено т. зв. Руський народний театр. Ця назва потребує для сучасного читача окремих пояснень.

Перше. Слово «руський» вживалося тоді на офіційному рівні як спадкоємна, від часів Київської Русі, Галицько-Волинського князівства і з періоду польської окупації упродовж уже згаданих ХІУ-ХУІІІ ст., самоназва населення, яке розмовляло руською мовою, що фактично була, за нинішньою термінологією, українською мовою. А руська мова, якою розмовляли русини (така була національна самоназва, прийнята передусім у Австрії під латинським запозиченням слова - Rutenia й у інших західноєвропейських державах), була поширена не тільки в Галичині, а й на всій Україні за часів Богдана Хмельницького, і лише з початку ХУІІІ ст., коли в Московській державі (з ініціативи Петра І) було прийнято офіційну назву «Росія», Україна стала «Малоросією», українську мову стали називати «малороссийским наречием», тим часом як поняття «русский язык» застосовувалося як державна мова у Московщині.

Галицькі русини проголосили у 1848 р. свою єдність з усім українським народом, але самоназва «русин» залишалася аж до початку ХХ ст., коли в Галичині було прийнято самовизначення «українець» з усіма похідними варіантами.

Друге. Слово «народний» вжито не в значенні «народно-побутовий», «фольклорний» чи й аматорський (у радянські часи - самодіяльний) театр. У контексті «Руський народний театр» це слово означало «національний», як це було і в усіх західних і південних слов'ян: «Teatr Narodowy» у Варшаві (щодо фольклорного, аматорського театру в польській мові є слово «ludowy», тобто простонародний), «Narodni divadlo» (тобто національний театр) у Празі, народні театри в значенні національні - у Словаччині, Сербії, Хорватії, Словенії, Болгарії, Македонії. Це стосувалося головних у країні столичних театрів. Це у нашій державі нещодавно, за управління президентів Л. Кучми, В. Ющенка і В. Януковича, здевальвовано це слово внаслідок масового надавання статусу «національний» багатьом і різним не завжди гідним цієї назви театрам.

Відкриття Руського народного театру на чолі з Омеляном Бачинським відбулося у Львові 29 березня 1864 р. в новозбудованому Руському народному домі. Першою виставою була «Маруся» - інсценізація однойменної повісті Г. Квітки-Основ'яненка, текст якої був привезений О. Бачинським з Наддніпрянської України (тривалий час авторство інсценізації приписувалося якомусь міфічному О. Голембйовському). Переробка однойменної повісті Г. Квітки-Основ'яненка була символом, який означав орієнтацію новоствореного театру на нову українську драматургію, починаючи з п'єс І. Котляревського. Про те, що ця драматургія була на 60-ті роки ХІХ ст. ще не вельми багатою, свідчить наведений вище перелік майже всіх україномовних п'єс. З такою кількістю п'єс не можна було створювати самодостатню україномовну трупу.

Руський народний театр в умовах конституційної Австрійської (з 1867 р. - дуалістичної Австро-Угорської) імперії, не маючи репертуарних обмежень, як це було в Російській імперії, прийняв модель західноєвропейського театру, тобто поруч з національною драматургією виставлялися й перекладні п'єси.

Вже у першому році існування Руського народного театру на його сцені поруч з перекладними були виставлені п' єси з тогочасної української драматургічної класики: «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Щира любов, або Милий дорогше щастя» Г. Квітки-Основ'яненка і молодших тоді українських письменників - «Гаркуша» О. Стороженка, «Покійник Опанас» і «Чумак український» А. Янковського, «Бувальщина» А. Вельсовського, «Кум-мірошник, або Сатана у бочці» та «Вечір на хуторі» (за М. Гоголем) Д. Дмитренка, «Запорожці» («Поворот запорожців з Трапезунду») К. Гейнча.

Була вже в цьому першому році існування Руського народного театру в його репертуарі й історично-побутова драма Т. Шевченка «Назар Стодоля». Її прем'єра, а власне прапрем'єра, як тепер прийнято вживати це слово для означення першої вистави після її написання, відбулася 5 травня 1864 р. в приміщенні Народного дому (на стіні якого, до речі, у травні цього року урочисто було встановлено меморіальну дошку в рамках ювілейних заходів до 200-ліття від дня народження Т. Шевченка і 150-річчя від заснування Руського народного театру, зокрема й від першої вистави «Назара Стодолі» на сцені не лише Руського народного театру, а українського професіонального театру взагалі), що, мовляв, піднесло народну сцену до значення історичного руськонародного видовища і цим надало їй найширшої популярності. Оскільки на цей день з'їхалося чимало священиків з провінції у зв'язку з інсталяцією нового митрополита Галицької греко-католицької церкви Спиридона Литвиновича, зал у «Народному домі» був переповнений.

Вистава у Львові готувалася за першодруком у журналі «Основа», про що свідчить лист Я. Головацького до О. Кониського від 3 грудня 1865 року: «У мене є “Основа”, але ні одної, ні другої п' єси в ній немає. Я пригадую, що декілька номерів взяли у мене молоді люди для репертуару театрального, і звідти була виставлена драма “Назар Стодоля” на львівській руській сцені»44.

Рецензія на найперший показ вистави вийшла в газеті «Слово» 15 травня 1864 р.

Ця перша рецензія (написана т. зв. «язичієм», перекладеним нами) на виставу драми «Назар Стодоля», взагалі невідома досі в шевченкознавстві, заслуговує на максимальне наведення її тут. Анонімний рецензент (можна припускати, що ним був редактор газети москвофіл Богдан Дідицький, який переважно сам вів у газеті театральну рубрику), писав: «<...> Представлена була уперше Шевченкова драма “Назар Стодоля” при битком набитій залі та при незвичайнім захопленні всіх присутніх у залі глядачів. Шевченко розкрив тут перед нами живий образ русько-козацького світу, а саме вищого стану із ХУІ століття (рецензент повторює припущену друкарську помилку з першодруку: замість ХУІ мало бути ХУІІ століття. - Р. П.) в подібних рисах сміливих і справжніх яскраво виписаних і чарівливих, тут іще небачений». І далі рецензент викладає зміст драми, закінчуючи розповідь словами: «Се єсть основа драми, в котрій геній Шевченка виявив свою силу примітним чином. З побудови всієї п'єси видно, що зав'язка, хід події, як і розв'язка драми задумані чудово; жаль тільки, що великому Тарасові вдалося достатньо викінчити лиш перші два акти, третій же застиг під ослабленою його рукою і залишився наче недостатньо опрацьованим начерком. Відтак як з одного боку в перших двох актах розвиваються події за подіями з природною поступовістю і всюди досконало мотивованим ходом, то, з другого боку, в третьому акті дія поспішає надто заскоро, і мотиви розв'язки наостанку стикаються в одній коротенькій сцені так раптово, що тут треба судити про кінець драми як такий, що в своїх детальних частинах залишився тільки накреслений в першому начерку. Мимо цієї вади в останній сцені уся драма назагал справляє якнайкраще враження, і повнота та єдність дії жваво стоять в уяві глядача. Щодо окремих частин, то з великим замилуванням Шевченко обробив характер Гната Карого - це наче викуваний із заліза богатир-запорожець, особистість якого служить ідеалом такого роду козацьких драм; не менш майстерно накреслено характери самого сотника і хазяйки в українській корчмі. З цілковитим ліризмом викінченою є любовна сцена Галі з Назаром на початку третього акту. Є ще, крім цих, багато детальних красот у тій драмі, особливо у двох перших актах, які приводили публіку до справжнього екстазу і самі собою удостоювалися гучних оплесків. Щодо гри наших артистів, тут коротко згадаємо, що всі вони того вечора зі збільшеною ревністю заслужили на похвалу і щире визнання публіки. Досконало чарівливо грала тут саме пані Бачинська (Галя); з великим почуттям створив роль Назара пан Бачинський; з цілковитим розумінням ролі Гната Карого з'являвся в кожній сцені і здобував численні оплески пан А. Бучацький. На своєму місці був також і сотник (пан Юрчакевич), а панна Марія Контецька (молодша), яка виступила того вечора вперше в ролі сотникової ключниці, відкрила свій великий дар до сценічного втілення характерів з роду звабливої коміки. Детальніший звіт про так поіменованих вище, як і інших у тій драмі дійових осіб подамо ще при іншій нагоді»45.

Другий показ вистави «Назар Стодоля» відбувся 12 травня 1864 р. З цього приводу анонімний рецензент занотував у тій самій львівській газеті «Слово»: «Однією з найважливіших драматичних вистав на нашій сцені є без сумніву Шевченків “Назар Стодоля”. Подаю деякі уваги для пояснення дійових осіб. Виступають тут із козацького стану: сотник і значні козаки, згадується і чигиринський полковник. Козацькі полковники не були полковниками за нинішніми поняттями. Вони після гетьманів і генеральних старшин посідали перше місце у війську і не раз, як, наприклад, Скоропадський, приймали гетьманську булаву. Їхня влада була велика, і вони володіли цілим полком - а полком, за козацьким поняттям, звалася вся провінція з містами і селами. Таким способом згадуваний в драмі Шевченка чигиринський полковник був начальником Чигиринської провінції, щось на зразок польських воєвод. Оскільки всякий полк ділився на сотні, то начальник сотні звався сотником і мав владу над підпорядкованими йому селами. Влада сотника була меншою мірою та сама, що й полковника; йому підлягали земські і кримінальні справи. Мали свої хутори, а часом і села, і були людьми багатими, якими у Шевченковій драмі є сотник Кичатий. Так з'ясовується, чому сотник Кичатий свою доньку Галю, попри її любов до козака Стодолі, таки силує вийти заміж за полковника чигиринського. Одне, що полковник - багатій, має хутори і червінці, а по-друге, полковник - значна особа. Так отже багатство і слава оволоділи душею слабодушного Кичатого. Однак на заваді стоїть любов Галі до Стодолі. Стодоля і його товариш Гнат Карий були козаками. Річ діється не в самій Січі козацькій, де одруження було заборонено. Однак Карий цілковито пройнятий духом безшлюбного січовика, і характер його цілком вдало вибраний Шевченком. Він ворог любові, невідступний приятель свого товариша, глумиться над самим пеклом і п'є горілку: “... за козацьку волю і за нашу долю”. Це справжній богатир, у якому відбивається все козацьке завзяття. Дух Карого загартований на полі битв, і видно в нім те характеристичне самозречення запорозького вояка, що боровся з ворогами православ'я і стояв за політичну незалежність словом і ділом. Так, драма “Назар Стодоля” є справді драмою першорядною, розвинутою і в багатьох місцях цілком схарактеризованою. Щодо ігор наших акторів ніщо не виникає зауважень. Всі ролі виконані якнайдаліше, і не знати, кого славити більше: чи ігру Галі, Назара і Сотника, чи гру ключниці, чи Карого, чи Жида, чи Хазяйки. Така у всіх відношеннях досконало схарактеризована драма значно піднесена була чудесними декораціями щодо придбання для нашої сцени коштовних козацьких строїв»46.