Драма "Назар Стодоля": від створення і першого сценічного втілення (1842-1844) та першодруку (1862) до регулярних вистав в руському народному театрі товариства "Руська бесіда" (1864-1900) у Галичині

Про те, що вистава «Назара Стодолі» готувалася ретельно, свідчить, зокрема, той факт, що з ініціативи голови Товариства «Руська бесіда» Юліяна Лаврівського було закуплено спеціальний гардероб і замовлено відповідні декорації. Костюми пошили за історичними зразками. Сотник Хома Кичатий був одягнений в розкішний кунтуш, Галя - в прекрасне шовкове вбрання, Назар, Гнат і свати - в козацькі строї. Художник міського (німецького і польського) театру графа С. Скарбка у Львові Фрідріх-Людвиг Польман виготував ефектні декорації. Публіка, милуючись українським краєвидом у третьому акті, влаштувала художникові овацію. З погляду режисури було продумано всі засоби, якими можна реалістично відтворити дух епохи у виставі. Світлиця сотника Кичатого, наприклад, була заставлена столом з позолоченими ковшами і кубками, з розкішними приборами для сватів і гостей.

На прапрем'єру вистави «Назар Стодоля» відгукнувся інший львівський анонімний кореспондент віденської української газети «Вістник русинів Австрійської держави» рецензією, датованою 15 травня 1864 р., тобто написана вона була того самого дня, коли вийшла газета «Слово» з цитованою вище рецензією. Він так само докладно виклав зміст самої п' єси, але в характеристиці її мистецьких властивостей не проминув нагоди сказати про нібито мистецьку слабкість усього тексту.

Якщо рецензент у львівській газеті «Слово» високо оцінив мистецькі чесноти драми «Назар Стодоля», і тільки щодо третьої дії висловив поблажливі зауваження, то цей другий анонімний кореспондент віденської газети «Вістник» напав на п'єсу «Назар Стодоля» з лютою критикою. Отож, зважаючи на цілковито невідомий цей текст усім дослідникам історії української драматургії і театру, подаємо його майже повністю, зберігаючи авторську мову: «Львів, дня 15 мая. По причині непредвидимої перешкоди передаю аж тепер дальшоє справозданіє о руских театральних представленнях. Дня 5 мая <...> представлений був “Назар Стодоля”, оригінальна драма з співками в трьох актах, сочиненія Тараса Шевченка» (Далі рецензент докладно викладає зміст всіх трьох актів п'єси, а ще далі переходить спершу до характеристики самої п'єси. - Р. П.). «Передовсім скажемо гдещо о самій драмі. Не оминемся з правдою, єсли освідчимо, що драма тая сама собою дуже плоха. Нема в ній содержаня, то єсть тої головної мислі, котора в кождім драматичнім проізводі бути повинна. Дармо глядіти в “Назарі” за головною, моральною мислею, хіба щобись гадав, що автор в тім драматі представити хотів зледащілоє состоянє козацких старшин, гонячих за почетами і багатством. Но сеї мислі тій драмі підсунути годі, бо стосуєся она ХУІ столітя (як уже відомо, насправді йшлося у п'єсі про ХУІІ ст. - Р. П.), коли козацкоє житє лише щойно вполні стало розвиватись і коли-то запорожскії козаки в доказ пренебреженя червонцями, дорогоцінностями і предорогими оксамитовими одежами, перві жидам за безціну збували, а дорогі убори, в котрих ходили, мазею обмазовали. Козачество стає марніти і за багатствами добиватися аж по смерті Хмельницкого (1657 р.), коли одна партія православія придержувалась, а другая то з поляками, то з Росією браталась, а іменно від вельмож польских за тую ізміну землі і хутори получала. Єсли би просто драма тая представляла сцени з першої половини ХУІІІ століття, тогди була би она більше на місці, но представляючи житіє козацкоє з ХУІ століття, не може бути вірним відпечатком тогдашної народної жизні. Тілько щодо мислі.

Що ся касає дальшої вартости тої драми, то скажем правду, що она дуже малоцінна. Поєдинокії характери млавії і недокінченії, кромі одного Гната Карого, которий представлений яко правдивий запорожский козак, у которого головне - сабля і горівка. Характер Назара Стодолі здає нам ся бути цілком звихнений. Не був то козак, но сентиментальний середновічний бард німецкий, так хорошо надскакував і приклякав він (против рускому звичаю) перед Галею. Сотник Кичатий представлений яко чоловік без чувства, которому лише червонці в голові. Єсли тую драму писав іменно Шевченко, то она єму слави не умножит. Перший акт, печатаний в “Основі” за р. 1862, вторий і третий акт найдено, як кажуть, по смерти того великого поета в начерку межи єго паперами. Оба тії акти не викінчені, тож не дивота, що мало в них дійства і мотив (? - Р. П.), а в посліднім акті не знати, з якої причини Кичатий, сильно роз'ярений і готовий з Карим рубатися, нараз і зовсім несподівано прихиляєся до прошенія Назара і віддає му Галю в жену. Вечерниці в другім акті, на которії прийшов Назар з другом своїм, Гнатом Карим, дуже млаво і неудачно представлені, і загально сцени в другім і третім акті дуже коротенькі і розв'язанє драми прескореє. Були, однако ж, і краснії сцени в тій драмі, іменно же місця чисто ліричні, которії автору совершенно удалися. З того видно, що Шевченко - поет-лірик, в епіческій же і драматичній поезії музи єму менше сприяли»47.

Ця негативна рецензія, як і наступні, подається тут у такому обсязі з метою надати сучасному читачеві і дослідникові об'єктивну інформацію про сприйняття творчості Шевченка за його життя і в перших роках по його смерті, як це зробили упорядники збірника «Тарас Шевченко в критиці», подавши статті, написані часом з полярних позицій48. Мабуть, рецензент у «Віснику», посилаючись на «Основу» як найавторитетніше джерело, насправді не тримав у руках самого журналу, про що свідчить його вислів: «Перший акт, печатаний в “Основі” за р. 1862, вторий і третій акт найдено, як кажуть, по смерти того великого поета в начерку межи єго паперами. Оба тії акти не викінчені, тож не дивота, що мало в них дійства». Насправді все це мало інший характер, про що писав П. Куліш і що доведено сучасними шевченкознавцями.

Високу оцінку дав п'єсі і виставі «Назар Стодоля», показаній 2 березня 1865 р. у Перемишлі, анонімний рецензент (насправді Василь Ковальський), вважаючи, що в ній «характеристика осіб місцями дуже удачна»49. До речі, у Перемишлі 10 березня 1865 р. відбувся шевченківський вечір за участю артистів Руського народного театру і місцевих аматорів. Декламували поетичні твори Т. Шевченка: «Гамалія», «Хустина», «І мертвим, і живим, і ненарожденним», «Причинна», «Титар» (уривок з поеми «Гайдамаки»). Співав хор за участю акторів і музикантів театру. Тоді ж було вдруге виконано публічно хоровий твір М. Вербицького «Ще не вмерла Україна», автором тексту якого тоді вважався Т. Шевченко (перше публічне виконання цього твору хором Руського народного театру сталося у Львові восени 1864 р.).

Досить детальну рецензію на виставу «Назара Стодолі», показану театром у липні 1865 р. на гастролях у Тернополі, написав відомий літератор і педагог, тодішній директор Тернопільської гімназії Василь Ільницький (під криптонімом В. Д. Р.): «Цікаво дожидалисьмо вечера, щоби “Назара Стодолю” на руській сцені нашій побачити, - і побачилисьмо; але правду сказати мусимо, що хоць ігра акторів була загалом добра, то тако й не винесли ми з театру того повного задоволення, яке ся виносить по досконалій штуці. Честь да будет всяка пам'яти великого нашого Тараса яко патріоти, яко віщуна-предтечі нашого народного воскресеня, яко незрівняного ліричного генія, але щодо єго драматичного проізводу затаїти не можем много похибок. Діло начинаєся так:» - і далі докладно викладається зміст першого акту драми. А ще далі рецензент продовжує: «Скажіть, люди добрі, чи не єсть се більше повість, а нежелі драма, хоць суть сцени драматичні. - Щоб Назар мав прикмету несподівано і неожиданно увійти в двір сотника, власне в хвилі, коли свати рушники взяли, і помішати єму діло, мусіло ся тоє діяти на різдво; впрочім різдва зовсім ані потрібно, ані не видко. Сцена, коли Назар входить в світлицю, аж до кінця, єсть найдраматичніша в цілій штуці, - але яка она? Назар перебирає на себе всілякі ролі: зразу лютиться аж до встеклости (діалектне: аж до сказу. - Р. П.), відтак благає і молить на колінах, відтак внов сердиться, Гальку цілує, поспішає, сотнику грозить і - відходить». І далі рецензент так само критично аналізує текст п'єси, після чого говорить про акторське виконання.

«Щодо ігри акторів: Бачинська не уміє зле грати, хоць в сій штуці не мала ся чим пописати; найкраща із всіх сцен була сцена любовна в розвалинах корчми з Назаром, і таки така красна, і така люба, щоби ю можна назвати школою любові.

Бачинський (Назар Стодоля) показав, що він єсть до ріль богатирських спосібний, коби лиш був хоць трошки вищий; правда, що часом фальшиво патетизував і що там декламував, де декламації не треба було, напримір, в розмові з товаришем на вечерницях. Впрочім нещасну мав він ролю, бо ведля (щодо. - Р. П.) тексту мусив переходити з одної ситуації в другу, хотів чи не хотів.

Моленцький (товариш Назара) не попсував ігри, хоць і не умів єї вище підняти; єму якось не конче прилично бути козаком; місце єму в низшій коміці.

Смолінська, ключниця, була собі гарна, весела, трошки зальотна дівиця та й годі; більш з її ролі не можна зробити, хибань щоб бути ще трошки живішою і ще трошки зальотнішою.

Богдан (газдиня на вечорницях) не уміла піднести свою млаву ролю, щоб була тим зділала, аби була більше живішою і зальотною, щебетливою, чорнобривкою рум'яною, хоць вже не первої молодости, відживающою ще згадками молодих літ, але завше ще з серцем кипящим і оком блискучим; бо так наші писателі українські такі женщини малюють. Богдан говорить млаво і незрозуміло.

Санковський (тобто Іларіон Сероїчковський. - Р. П.) хотів свою ролю кріпко націхувати, тому намалював страшно брови, вивертав очі, скорчував тіло, тлумив голос і виставляв наперед в острі кінці зігнені руки. Видно, що він хотів віддати чорний, безчувственний, твердий характер, але що він той характер не студіював з природи, но з ріль інших акторів, которі люблять так звані чорні характери представляти, напр[иклад], з таких, як то оногда ми виділи на польській сцені Реймерса або Малишевського в ролі Франца Мора, в ролі Вурма і подібних. Но нам ся видить, що так не конче треба було ролю понимати і віддавати; ми, кромі грошелюбія, твердости і фальшу не примічаємо в сотнику грубших пороків, напр[иклад], чигання на чиє житє інтригами і пр[оче]. Він каже: “Дочка моя, я її батько, і тому маю власть над нею”, - в сім лежить розв'язка його характеру. Отже, при всій його нечулості на ридання кохающихся, міг він собі бути більше натуральним, а не скарикатурованим. Впрочім, видно, що Санковський має до драматично-трагічних ріль талант і що буде колись славним актором, коб мав лиш добру школу, коб читав драматургичні письма Лессінга і коб старався ролю по єї природі поняти, вистудіювати і по єї природі віддати. При тім всім мусимо сказати, що наші актори зділали через свою ігру все тоє, що лиш зділати було можна, і піднесли тую безвартну штуку ігрою і костюмами до того, що мож ся було на ню до кінця без зіваня дивити, а місцями і заінтересуватись.

Єще примічу ось-тоє: Зачуваєм, що “Назар Стодоля” не єсть сочиненіє Шевченка, що тоє рознеслося по світу задля того, бо помежи Тараса письмами знайдено і манускрипт недокінченого драмату: “Назар Стодоля” інших, а не Тараса рукою ілі характером написаний. Отже, коли так, то не треба за тим дуже убиватися, щоби конче сей драмат приписувати Шевченкові»50.

Ця розлога цитата дає читачеві можливість пізнати стиль тогочасної театральної критики в Галичині, оскільки її написав автор з найвищим авторитетом серед тих небагатьох осіб, що претендували на титул театрального критика. Немає в цій статті слова «режисер», бо ж не було ще тоді справжньої режисури, була т. зв. акторська режисура, коли кожен вибудовував свій образ на свій смак. Мабуть, О. Бачинський і Т Бачинська давали якісь поради молодим акторам, здебільшого початківцям, але ж режисури не було.

В. Ільницький, дещо вивищуючись як рецензент над своїми попередниками, які писали про виставу «Назар Стодоля» у тогочасній українській пресі, залишається залежним від їхніх міркувань про слабкість самої п'єси.

Зрештою, вистава вряди-годи показувалася і надалі: 6 вересня 1865 р. «Назара Стодолю» театр грав на гастролях у Чернівцях, 12 жовтня 1865 р. - в Коломиї. Щоправда, у газеті «Слово» з'явилася негативна рецензія, знову ж передусім на саму п'єсу: «... Штука тая не заняла нас так, як тоє ожидати належало би; тому не так, може, знаменитий автор виноват, як більше тії, котрим кавалок не оброблений, но більше побіжно начертаний і до оброблення допіру приготовлений, представляти конче забаглося. Чи се добре сділано, не знаю, а то тілько певно, що шкода таких видатків на строї і декорації, якії тая драма коштувала, хіба же намірено було познакомити руську публіку з тим, що козацька старшина наша - то не голота, за яку деякі історики ю представляють, но настоящії пани, котрі не жалували гроша, аби жупани були з бархату і кармазину, шаровари з китаю, пояси литії, а чоботи вже не іншії, но таки сап'янці, та щоби доні їх золотим шихом сукні свої гарно вишивали. Вот тільки ми з тої штуки скористали, бо, з малими із' ятіями, впрочем старанна ігра акторів оную піднести не второпала»51. Замість І. Сероїчковського, що вибув з трупи, роль сотника Хоми Кичатого тепер виконував А. Моленцький. Але грав він її погано: «Часто іменно завертанє очей зовсім не було на своїм місці і до характеризовання старого често- і среблолюбивого козака в нічім не причинилось»52.

березня 1866 р. на відзначення п'ятої річниці з дня смерті Т Шевченка у Львові дана була вистава «Назар Стодоля», «відіграна нашими акторами в цілості з добрим успіхом і к удовольствію руської публіки.»53. «Драма ся, кожному знана, випала сим разом лучче, як всіма попередними разами, - відзначав анонімний рецензент у львівському часописі «Русалка». - Роля Галі - то форсовна роля пані Бачинської. П[ан] Бачинський грав досить добре, пан Моленцький - теж, тільки п. Чацький добував якогось нелюдського голосу - а козаки то ачей також люди?»54.

Постає питання: хто перший висловив думку про слабкість драми Т Шевченка «Назар Стодоля»? Невже це придумали самі галичани? Як з'ясовано вище, така думка супроводжувала першу публікацію п' єси в журналі «Основа» з приміткою «Ред.», що належала В. Білозерському (1862. - № 9. - С. 3-39).

Ця негативна оцінка лежатиме на драмі «Назар Стодоля» не одне десятиліття, про що може свідчити перша кількатомна «Історія літератури руської» (тобто історія української літератури) галицького літературознавця, професора Львівського університету, вчителя І. Франка - Омеляна Огоновського. Він так само докладно розповів зміст п'єси, після чого написав таке: «Редакція “Основи”, печатаючи відтак український текст сеї драми, замітила, що Шевченко призначив єї, мабуть, для театра петербурского. Вже ж тая редакція згадує про літературну слабкість (“Основа”, 1862; сентябрь, стор. 3-4, замітка) сего драматургічного твору, і відтак не один критик міг би Тарасові закинути, що він не придержувався теоретичних правил драматургії. Та й нігде правди діти, в сім творі нема одвітної зав'язки драматичної, і з-за того інтрига розв'язується вельми швидко, мовто знечев'я. Опроче не одному критикові, мабуть, також се не вподобаєся, що автор не вводить на сцену полковника Молотая, що присилав старостів до Кичатого. Одначе треба таки признати, що харахтери головних дієвих осіб, Назара й Гната, начертані рукою великого художника-поета, та ще й любовна стріча Назара з Галею в третім акті з' являє прикмету знаменитого таланту драматичного»55. А що сказав з приводу «Назара Стодолі» учень О. Огоновського - І. Франко? Сказав дуже коротко, але добре: «По нім лишилася <.> драма “Назар Стодоля”, яка доказує, що і в драматичній штуці він при кращих обставинах міг би був заняти видне місце»56.

Ще далі вистава повторювалася 23 липня 1866 р. в Дрогобичі. Через перерви в діяльності театру упродовж двох років (1867-1869) на території Галичини виставу «Назара Стодолі» ніхто не показував. З' явилася вистава цієї п' єси у виконанні трупи Антона Моленцького 1 січня 1870 р. у Львові. З цього приводу газета «Слово», яка стала цілковито москвофільською, знову виступила з критикою передусім п' єси, нагадавши, що вона нібито не мала успіху ще за дирекції О. Бачинського, а тому рекомендувалося театрові виключити її з репертуару57.

Аж 1874 р., коли директором Руського народного театру Товариства «Руська бесіда», яке перейшло під вплив т. зв. народовського (тепер ми б сказали - національно-демократичного) табору, стала Теофілія Романович, «Назар Стодоля» зажив новим життям, і взагалі шевченківська тема активно пройшла через цей театр упродовж 1874-1880 рр.

грудня 1874 р. під час гастролей у Станіславові було показано «Апотеозу на могилі Тараса Шевченка» з участю акторів. А 11 березня 1875 р. на відзначення шевченківських днів показано виставу «Назара Стодолі»58.

Міф про неспроможність п'єси остаточно розвіявся того самого 1875 року, коли в цьому театрі виступав видатний майстер сцени М. Кропивницький (то в ролі Назара, то в ролі Хоми Кичатого).

На сторінках москвофільської газети «Слово» і українського національно-патріотичного журналу «Правда» простежено маршрут Руського народного театру на Прикарпатті, зокрема на Покутті й на Буковині, з весни до жовтня 1875 р. М. Возняк дослідив за всіма інформаціями цих періодичних видань діяльність М. Кропивницького як режисера і актора цього театру, але нас в цьому разі цікавить те, що стосується шевченківської теми. Отож «Правда» від 30 серпня 1875 р., оглядаючи вистави трупи на чолі з Теофілою Романович у Снятині (тепер районний центр в Івано-Франківській області), повідомила: «Щодо акторів згадати мусимо наперед п. Марка Кропивницького, родом українця рутинованого (досвідченого. - Р. П.) і працьовитого артиста, який кожній сцені може принести славу. В ролях типових, як сотника в “Назарі Стодолі” <...> незрівнянний. В грі його не видно найменшої пересади, кожна роль глибоко обдумана, натуральна»59. М. Возняк наводить факти, що стосуються театральної діяльності М. Кропивницького в Галичині, із спогадів визначного громадсько-політичного діяча, адвоката, економіста, публіциста і перекладача Євгена Олесницького Отож Є. Олесницький, як колишній учень тернопільської гімназії у 70-х роках ХІХ ст., розповів таке: «Кропивницький приїхав і виступив уперше в Шевченковій драмі “Назар Стодоля” в ролі сотника Кичатого. Не можна ніякими словами описати враження, яке викликав цей виступ, особливо між молоддю. Кропивницький був тоді 34-літній мужчина і вже своїм зовнішнім виглядом імпонував незвичайно. Високий ростом, сильної будови тіла, але не занадто огрядний, з гарними виразистими рисами лиця, сильним звучним голосом показував собою тип мужеської краси, і кожному з нас здавалося, що так конечно мусили виглядати запорожці. Своєю поставою переростав він весь ансамбль; тільки одна Теофілія Романовичівна, що грала Стеху, була йому під пару. Назара грав Вітошинський, Галя - Марійка Романовичівна. Марко Кропивницький трактував свою роль інакше, як інші артисти; він грав з повним реалізмом. Не багато поля, щоб відзначитися, давала йому сама роль, але він зробив з неї скінчену креацію (сценічний образ. - Р. П.). Спочатку помічали ми деяку різницю української вимови, яку чули ми уперше; та скоро навикли до неї і любувались ясною, звучною українською мовою, що плила з уст одного з наймогутніших її речників. Та не лиш ми, але і вся публіка без різниці народності була виступом Кропивницького захоплена й одушевлена. <...> “Назара Стодолю” повторено таки ще того тижня з тою відміною, що Кропивницький грав роль Назара, а Кичатого - Гриневецький. Індивідуальність Кропивницького надавалась до ролі Назара, як не можна краще. Коли по відспіванню коляди в першім акті несподівано з'являється Назар у відчинених дверях в повній молодечій красі, піднесений мальовничим козацьким строєм, залунали на саму його появу такі оплески, яких досі, певно, не чула ніколи тернопільська зала. Кропивницький брав публіку приступом уже самою своєю появою, елементарною силою своєї справді козацької вдачі. В першім акті, у хвилині, коли наляканий сотник і затривожені свати гетьманські (насправді - полковницькі. - Р. П.) стоять супроти несподіваної появи Назара серед німої мовчанки, вкладав Кропивницький в роль Назара один співний номер (змісту його і арії нині вже не тямлю). Це, очевидно, не відповідало текстові штуки (п'єси. - Р. П.), і нині, певно, ніхто на це не наважився б. Однак в інтерпретації Кропивниць- кого це не псувало ефекту, а, навпаки, підносило його; а до того спричинявся головно його сильний звучний голос, незвичайно широкої скалі (діапазону. - Р. П. ), так що він, баритон, з успіхом співав партії тенорові. Кропивницький пробув у Тернополі коло півтора місяця»60.

Після від'їзду М. Кропивницького восени 1875 р. Руський народний театр інколи повертався до вистави «Назар Стодоля», як-от з нагоди шевченківських днів у 1876 р.61, у грудні того самого року62 та у Самборі 1879 р.63.

З приводу виступів театру ще під керівництвом Т. Романович у листопаді 1880 р. в Коломиї якийсь місцевий кореспондент у своєму дописі до новоствореної у Львові народовської газети «Діло» писав: «Сміємо увагу звернути дирекції, щоби попри новіші штуки (п'єси. - Р. П.) давати частіше і старіші оригінальні штуки, як, наприклад, Квітки “Марусю” і “Щира любов”, або Шевченкову вправді невикінчену, но все-таки дуже ефектну драму “Назар Стодоля”, Стороженкову “Гаркушу” і др[угі]. (Дирекція передовсім сповнила се жадання публіки і дала прикінці “Марусю” і “Назара Стодолю”, що публіка з великим вдоволенням приняла.) Такі штуки свої народні повинна дирекція кожного року в кожнім місті повторяти»64. Можна припускати, що автором цього допису був драматург Ізидор Трембицький, який саме у цей час займався життям і творчістю Шевченка. Адже саме на гастролях у Коломиї театр здійснив 9 жовтня 1880 р. виставу першої в українській драматургії біографічної п'єси «Тарас Шевченко, образець з життя поета, оснований на історичнім факті, в 1 відслоні, оригінальний, написав * * *», тобто захований за цим астронімом Ісидор Трембицький. Його авторство спливло на поверхню аж 1903 року у виданій у Коломиї окремою брошурою п'єсі під його ж таки прізвищем.

У 1881 р. О. Бачинський, ставши знову на чолі Руського народного театру, показав власну постановку «Назара Стодолі». За дирекції Івана Біберовича та Івана Гриневецького (1882-1889) виставу «Назар Стодоля» було показано в січні 1882 р. у Самборі, у лютому - в Дрогобичі, у квітні - в Перемишлі і Тернополі (і там же в травні - «Апотеозу» - образ з живих осіб на честь Шевченка), у липні - у Теребовлі, в листопаді - у Станіславові, у грудні - в Коломиї; у 1883 р.: у травні - в Стрию, у жовтні - у Львові, у грудні - в Золочеві; у 1884: в листопаді і грудні - у Львові; у 1886 р.: 22 березня - у Дрогобичі шевченківський вечір і перша дія «Назара Стодолі», у грудні - «Назар Стодоля» у Львові; у 1887 р.: у жовтні - в Тернополі, в листопаді - у Золочеві; у 1888 р.: у січні в Ярославі (тепер Польська Республіка), в листопаді - у Долині (тепер райцентр Івано-Франківської обл.); у 1889 р.: 4 березня - шевченківський вечір під час виступів у м. Бродах; у 1890 р.: у лютому - шевченківський вечір у Золочеві, 4 квітня - участь у шевченківському вечорі в Тернополі, у якому силами артистів театру виконано музичну картину «Вечорниці» П. Ніщинського і «Заповіт» Шевченка при рівночаснім образі з живих осіб - апофеоз; артистка Іванна Біберовичева декламувала Шевченкову «Причинну»; у 1892 р.: 7 березня - шевченківський вечір у Стрию, на якому актор Степан Янович (батько Леся Курбаса) продекламував другу частину Шевченкової поеми «Катерина»; у 1893 р.: в квітні - участь у шевченківському вечорі у м. Калуші (тепер райцентр Івано-Франківської обл.); у 1894 р.: 7 березня - участь театру в шевченківському вечорі в Тернополі, 16 квітня - шевченківський вечір у Стрию; у 1895 р.: 29 грудня - «Назар Стодоля» у Львові; у 1897 р.: шевченківський вечір у Самборі; у 1898: 2 квітня - участь у шевченківському вечорі в Тернополі. Відтепер «Назар Стодоля» надовго зникає з репертуару Руського народного театру.

Історія сценічного втілення «Назара Стодолі» в Українському (Руському) народному театрі товариства «Українська (Руська) бесіда» у Львові неоднозначна, але все ж таки значуща. Попри не завжди доречні причіпки рецензентів до тексту п'єси, вистава цієї драми жила окремим сценічним життям у свідомості українського (та й польського і єврейського) глядача.

Новим сценічним життям зажила Шевченко- ва драма в західноукраїнських театрах 20-30-х років ХХ ст., але це вже інша сторінка історії.

Пилипчук Ростислав Ярославович, театрознавець, педагог, дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України (2001), кандидат мистецтвознавства (1971), професор (1989), заслужений діяч мистецтв України (1993), лауреат премії Спілки театральних діячів України (1992), літературно-мистецької премії ім. І. П. Котляревського (1994). Народився 10 липня 1936 р. в с. Оришківцях Гусятинського району Тернопільської області, 1958 року закінчив філологічний факультет Чернівецького державного університету, у 1963-му закінчив аспірантуру при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т Рильського АН України за спеціальністю «Театральне мистецтво»; у 1963/77 рр. - науковий співробітник відділу театрознавства, учений секретар Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т Рильського; у 1977/83 рр. проректор з наукової роботи Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого; з 1983-го до 2003 р. ректор Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого; з 2003 р. радник ректора, професор кафедри театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. З 1997-го по 2001 р. член-кореспондент АМУ, член Національної спілки театральних діячів України, академік Академії наук Вищої школи України, дійсний член Наукового товариства імені Т Г.Шевченка.

Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1998), Золотою медаллю АМУ (2011).

Його історична концепція українського театру викладена у колективних виданнях «Український драматичний театр» (Т. 1, 1967), «Історія Української РСР» (Т. 1, Кн. 2, 1979), «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (1986), «Історія української культури» (Т. 2, 2001; Т 3, 2003; Т 4, Кн. 2, 2005), «Становлення українського професіонального театру в Галичині (60-ті рр. ХІХ ст.)» («Просценіум», 2001-2006) та ін.

Р. Я. Пилипчук - упорядник і коментатор багатьох видань творів українських драматургів, а також збірників спогадів про видатних діячів театрального і музичного мистецтва (І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Лисенка). Його перу належать праці з історії українського театрознавства, театрального слов'янознавства, театрального джерелознавства.

У 1980-1987 рр. був головним редактором республіканського наукового збірника «Театральна культура» (сім випусків), його зусиллями видано в рамках «Записок Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка» три томи театрознавчих праць (1999, 2003, 2006); науковий редактор багатьох театрознавчих монографій і збірників. Учасник численних наукових конференцій, симпозіумів, у тому числі міжнародних. Як ректор багатопрофільного вищого мистецького навчального закладу здійснював двадцятирічне ефективне керівництво з підготовки фахівців театрального мистецтва, кіномистецтва і телебачення.

В усних переказах, що просіваються крізь віки, залишається тільки щире золото, істина для нащадків, зерна правди в плідній структурі міфу, притчі, саги, билини... Наука ж, і такий її різновид, як історія, історія театру зокрема, прив'язані до написів, до літери, до знаку чи то на камені, чи на папері. А те, що написане пером...

З часів просвітництва парадигма з містичної змінилася на раціоналістичну, наукову - це мало би стати очевидним. Але в такій науці, як історія, це не завжди так. Вона пишеться й переписується на догоду не лише тоталітарним правителям та системам, а й змінюється залежно від фінансового лобі, модних соціальних концепцій, власних наукових гіпотез чи естетичних уподобань тощо.

Ростислав Ярославович Пилипчук з тих науковців-істориків, які ніколи не дозволяли собі заради політичних чи якихось інших переконань, або ж заради красивої стрункої наукової концепції підтасовувати факти, пришпилювати до наукової праці такі деталі, котрі б удосконалювали, збагачували та робили переконливою витворену ним самим же «художню композицію», мозаїку. Хоч як це дивно, але така чесність серед науковців-гуманітаріїв, а особливо серед істориків трапляється не часто. Ростислав Ярославович належав до тих дослідників театру, які завжди шукають першоджерела, а не ступають слід-у-слід попередникам, нехай навіть таким авторитетним, як Іван Франко. Наукові праці Р. Пилипчука належать до старої академічної школи, серед попередників якої, крім І. Франка, такі постаті, як Д. Антонович, О. Білецький, О. Кисіль, П. Рулін, М. Возняк, які бачили процес розвитку українського театру в контексті тогочасної європейської історичної науки, де переважав історико-біографічний метод, позитивізм, а головне - пріорітет факту. Факти диктують такому дослідникові концепцію, до речі, не завжди приємну для його власних попередніх переконань та уявлень. Подробиці фактичних деталей, уведені в науковий обіг Р. Пилипчуком додали до портретів М. Щепкіна, Л. Млотковського, І. Штейна, К. Соленика, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського, М. Заньковецької та інших видатних діячів української театральної справи ті точні штрихи, ті акценти, ті відтінки, що оживили образи нашого театрального пантеону, уповнокровили їх, аби ми могли сприймати їх не якимось засушеним гербарієм, а яскравими індивідуальностями.

Кандидат мистецтвознавства Наталія Петрівна Єрмакова на одному із засідань кафедри театрознавства, присвяченому виходу у світ її книги «Березільська культура: Історія, досвід» висловила спеціальну подяку Ростиславу Ярославовичу за те, що не дозволив їй (своїми порадами) зісковзнути у дофантазовування, у міфотворчість. Гадаю, така зваба існує для кожного дослідника, тим паче, якщо він пише не просто про мистецтво, про творчість кола людей, а про героїв. На жаль, в українській культурі дуже багато талантів, які, як Тарас Шевченко чи Лесь Курбас й усе розстріляне Відродження, аби створити щось вартісне, нове, своє - змушені були протистояти соціально-політичним системам, бути героями. А герої, як відомо ще з давньогрецької міфології, стоять лише на одну сходинку нижче від богів. Отже науковець, описуючи їх діяння, їх подвиги, може перетворитися на євангеліста.

Р. Пилипчук вперто шукав таку кількість точних деталей процесів, біографій, документів, коли б після публікації наукова гіпотеза органічно, нібито легко і просто перетворилася на наукове відкриття.

Його загальновідома прискіпливість, скрупульозність у науці була також характерною для нього і як для педагога. На перших курсах ми, майбутні театрознавці, вбачали у нього багато «занудства», але пізніше ця риса сприймалася уже інакше. Потрібно бути хоч трішки науковцем, аби оцінити цю його прискіпливу увагу до збирання, переробки та форми подачі історичної інформації і з вдячністю скористатися зауваженнями.

Якось на своєму поетичному творчому вечорі в Києво-Могилянській академії відомий поет Лишега сказав, що справжній поет ніколи не напише «пташка», бо він точний, як математик. Він скаже «горобець», «папуга», «ворона» і підбере до загальника «літає» відповідні точні синоніми. Справжня наука близька до поезії, до музики, до графіки, до творчого начала взагалі - не через узагальнення міфу, а через прицільність, через точність дати, цифри, будь-якого іншого знаку.

Мені колись пощастило з керівником дипломної роботи, тему якої «Симон Петлюра - театральний діяч» кафедра театрознавства затвердила ще в 1991 році. Ректор Р. Я. Пилипчук став науковим керівником цієї праці, і він же знайшов рецензента - Вадима Леонтійовича Скуратівського, який більш ніж знав мою тему.

У Ростислава Ярославовича дуже багато учнів, і, напевне, вони саме в нього навчилися працювати з джерелами, бути інтелектуалами не лише у високому, а й у повсякденному, пересічному - не лінуватися розставляти у власному тексті по місцях коми. Ростислав Ярославович навчав нас вивчати старе і шукати нову інформацію та перепровіряти її десятки разів і подавати навіть робочі варіанти так, щоб освіченим людям не свербіли руки ставити чи викидати невпопад розсипані розділові знаки.

Кандидат мистецтвознавства, завідувач кафедри театрознавства університету Валерій Олексійович Фіалко не раз під час засідань кафедри згадує Р. Я. Пилипчука не лише як науковця, на якого потрібно рівнятися молодшим дослідникам театру, а й як адміністратора, який багато в чому слугує прикладом для нього особисто, хоча зрозуміло, що час диктує як нові методи й технології у науці, так і стиль у керівництві. Валентина Грицук, старший викладач кафедри театрознавства КНУ театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого.

Література

1. Рулін П. Драматичні спроби Шевченка // Тарас Шевченко / За редакцією Є. Григорука і П. Филиповича. - К. : Держвидав України, 1921. - С. 95-107.

2. Рулін П. Шевченко і театр // Шевченко та його доба : Збірник перший. - К. : Держвидав України, 1925. - С. 109-140.

3. Шевченко Т Листування. Текст. Коментарії // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. - К. : Державне видавництво України, 1929. - Т. 3. - С. 431.

4. Шевченко Т. Повне зібрання творів. У 12 т. / Тарас Шевченко. - К. : Наукова думка, 2003. - Т 6. - С. 15.

5. Антонович Д. Шевченко - драматург // Шевченко Т. Повне зібрання творів Тараса Шевченка. У 16 т. - Варшава - Львів : Український науковий інститут, 1935. - С. 204-205.

6. Шубравський В. Драматургія Т. Шевченка. - К. : Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1957. - С. 32-34; його ж: Драматургія Т Г Шевченка (видання друге, доповнене і виправлене). - К. : Державне видавництво художньої літератури, 1961. - С. 40-41.

7. Шевченко Т. Повне зібрання творів. У 12 т. - К. : Наукова думка, 2003. - Т 6. - С. 15. - С. 19.

8. Антонович Д. Шевченко - драматург. - С. 206.

9. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя. - Т 1. - Львів, 1898. - Цит. за перевиданням: К. : Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1991. - С. 126.

10. Шевченко Т. Повне зібрання творів. У 12 т. - К. : Наукова думка, 2003. - Т 6. - С. 19.

11. Шевченко Т. Листування. Текст. Коментарій. - С. 399.

12. Антонович Д. Шевченко - драматург. - С. 203204- С. 205-206.

13. Шевченко Т. Повне зібрання творів. У 12 т. - Т 6. - С. 23.

14. Одесские писатели: 1800-1917. - М. : Научное издательство «Большая российская энциклопедия», 1994. - С. 281.

15. Антонович Д. Шевченко - драматург. - С. 206.

16. Дудко В. Із розшуків про «Основу» // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. - К. : П.Ц. «Фоліант», 2009. - Т 4. - С. 37-38.

17. Основа. - С.-Петербург, 1862. - № 9. - С. 3.

18. Д. Антонович. Шевченко - драматург. - С. 206.. - С. 207-208.- С. 209-210.

19. Збірник праць Чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. - К. : Наукова думка, 1966. - С. 92-105.

20. Тимошенко П. Д. До питання про авторство перекладу п'єси Шевченка «Назар Стодоля» на українську мову // Тимошенко П. Д. Студії над мовою Тараса Шевченка / Національна академія наук України. Інститут української мови. - К., 2013. - С. 185.

21. Шубравський В. Драматургія Шевченка /

22. Шубравський. - К. : Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1957. -103.

23. Репертуар и Пантеон. - 1843. - Т ІІІ. - Кн. УІІ.С. 123-124.

24. Шубравський В. Драматургія Шевченка. - С. 101.

25. Шубравський В. Є. «Назар Стодоля» /Є. Шубравський // Шевченківський словник. У 2 т. - К. : Головна редакція УРЕ, 1977. - Т 2. - С. 22.

26. Шевченко Т Повне зібрання творів. У 12 т. / Тарас Шевченко. - К. Наукова думка, 1991. - Т 3. - С. 322.

27. Шевченко Т Повне зібрання творів. У 12 т. / Тарас Шевченко. - К. Наукова думка, 2003. - С. 445.

28. Пилипчук Р. Я. Шевченко Т Г у театральному мистецтві / Р. Я. Пилипчик // Шевченківський словник. У 2 т. - К. : Головна редакція УРЕ, 1977. - Т 2. - С. 373.

29. Тарас Шевченко в критиці. - К. : Критика, 1913. - Т 1. - С. 637.

30. Шевченко Т Повне зібрання творів. У 12 т. / Тарас Шевченко. - К. : Наукова думка, 2003. - Т 6. - С. 31.

31. История Императорской военно-медицинской (бывшей медико-хирургической) академии за 100 лет.Санкт-Петербург, 1898. - С. 478.

32. Гребінка Є. П. Твори. У 3 т. / Є. П. Гребінка. - К. : Наукова думка, 1981. - Т 3. - С. 566-567.

33. Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка (Видання друге, доповнене і виправлене). - К. : Державне видавництво художньої літератури, 1961. -108.

34. Костюк Ю. Шевченко-драматург на сцені Малого театру // Театральна культура. - К. : Мистецтво, 1984. - Вип. 10. - С. 41-45.

35. Рулін П. До сценічної історії «Назара Стодолі» // Україна. - 1925. - № 1-2. - С. 154-156; Борщаговський О., Йосипенко М. Шевченко і театр. - К. : Державне видавництво «Мистецтво», 1941. - С. 100.

36. М. В. [Михайло Возняк]. Перша вистава «Назара Стодолі» в Галичині // «Неділя». - 1911. - 11 березня. - № 11-12. - С. 15.

37. Чарнецький С. «Назар Стодоля» на галицькій сцені (1864-1920) // Стара Україна. - Львів, 1925. - Кн. ІІІ-ІУ.

38. Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. - Львів : Накладом фонду «Учітеся, брати мої», 1934.

39. Пилипчук Р. Репертуар і сценічне мистецтво Руського народного театру (1864 р.) // Просценіум. - Львів. - 2008. - № 3. - С. 3-10.

40. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т Г. Шевченка НАН України. - Ф. 77, шифр 27; цитується за перекладом з «язичія» у кн.: Шубрав- ський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. - К. : Державне видавництво художньої літератури, 1961. - С. 110.«Слово». - 1864. - 25 квітня (7 травня). - Ч. 33.

41. Переклад з мовного москвофільського «язичія» тут і далі належить авторові цієї статті.«Слово». - 1864. - 2(14) травня. - Ч. 35.

42. Вістник русинів Австрійської держави. - 1864. - 13 (25) мая. - Ч. 36. - С. 142-143.

43. Тарас Шевченко в критиці. Т. 1. - Прижиттєва критика (1839-1861) / Упорядкували Олександр Бо- ронь та Михайло Назаренко. - К. : Критика, 2013. У вступній статті науковий редактор цього збірника Григорій Грабович справедливо зазначає: «Цілісна подача тексту вводить не лише новий вимір, а й нову якість; ідеться тепер не тільки про пряме цитування або наголошування Шевченка, а про відтворення цілости того обговорення, в якому він фігурує». (С. ХІХ).«Слово». - 1865. - 7 (19) квітня. - Ч. 53.

44. Із Тернополя (В.Д.Р. (Василь Левицький)) (Пред- ставленє Шевченкової драми «Назар Стодоля») // Слово. - 1865. - 7 (19) липня. - Ч. 53.Слово. - 1865. - 13 (25) жовтня. - Ч. 81.«Слово». - 1866. - 2 (14) березня. - Ч. 18.Русалка. - 1866. - 5 березня. - Ч. 10.

45. Огоновський О. Історія літератури рускої. - Львів : Накладом Товариства імени Шевченка, 1889. - Часть ІІ. 2 відділ. - С. 365-366.

46. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1880 р. // Франко І. Зібрання творів. У 50 т. - К. : Видавництво «Наукова думка», 1984. - Т 41.С. 279.«Слово». - 1870. - 3 (15) січня. - Ч. 1.. - 1875. - 27 лютого (11 березня). - Ч. 23.

47. «Правда». - 1875. - 30 серпня. - № 86. - С. 663. - Цит за: Возняк М. В єднанні з народом Наддніпрянщини // Марко Лукич Кропивницький : Збірник статей, спогадів і матеріалів. - К. : Мистецтво, 1955. - С. 148.

48. Олесницький Є. Кропивницький в Галичині // Діло. - 1910. - 30 квітня. - № 95. - Цит. за: Воз- няк М. В єднанні з народом Наддністрянщини. - С. 149-150.«Слово». - 1876. - 27 лютого (11 березня). - Ч. 23.. - 1876. - 14 (26) грудня. - Ч. 139.. - 1879. - 3 (15) травня. - Ч. 49. Діло. - 1880. - 15 (27) листопада. - Ч. 88.

Размещено на Allbest.ru