Вібрації часу: на прикладі бієнале у Венеції

2003, павільйон Греції

Таке враження, що залучення авторів, що досліджують практики, пов'язані з LSD-тера- пією або ж уживанням таких як Павел Альтхамер, Россела Біскотті, Роберт Крамб та інших, цікавлять Джіоні як експерименти з розширенням свідомості. Експериментуючи з ЛСД на четвертому ступені, можна отримати транспер- сональні переживання, що кидають найсерйозніший виклик ньютоно-картезіанській механістичній моделі Всесвіту. Ці переживання ясно демонструють, що якимось незрозумілим поки чином кожен має доступ до інформації про весь Всесвіт, про все, що існує, кожен має потенційний емпіричний доступ до всіх його частин і в певному сенсі є одночасно всією космічною сіткою і безкінечно малою її часткою, окремою і незначною біологічною сутністю. У такий спосіб роботи слугують порталами в естетичний метафізичний простір, що тягнеться далеко поза виміри нескінченності. Таке враження, що куратор намагається віднайти «територію або мову, розуміння якої ще потрібно відкрити, або ідентифікувати» [4, с. 34]. На мій погляд, завдяки залученню до участі у бієнале безлічі худож- ників-аматорів Джіоні намагається апелюваті до старокитайської традиції стосовно холістич- ного погляду на Всесвіт, що втілює одне з найглибших прозрінь, будь-коли досягнутих людським розумом, що його можна знайти в буддійській школі хуаян [5, с. 93]. Мудреці школи хуаян (японська традиція кегон і санскритська аватамсака) розглядають ціле, що охоплює всі всесвіти як один живий організм, який включає взаємозалежні і взаємнопроникаючі процеси становлення і не-становлення. Традиція хуаян виражає цю ситуацію в наступній формулі: «Одне в усьому; все в одному; одне в одному; все в одному». Сер Чарльз Еліот, цитуючи «Аватамсака-сутру», додає: «У кожній частці пилу присутня незліченна безліч Будд» [6, с. 5].

Імператриця Ву, яка виявилася не спроможною подолати складнощі хуаянської літератури, попросила Фа Цанга, одного із засновників школи, представити їй практичну і просту демонстрацію космічного взаємозв'язку. Фа Цанг спочатку підвісив запалений світильник до стелі кімнати, уставленої дзеркалами, аби показати співвідношення Єдиного і безлічі. Потім він помістив в ценрі кімнати маленький кристал і, показавши, що все оточуєче відбивається в ньому, проілюстрував, як в граничній реальності нескінченно мале містить нескінченно велике, а нескінченно велике -- нескінченно мале. Виконавши все це, Фа Цанг відзначив, що, на жаль, ця статична модель не спроможна відобразити віковічний, багатовимірний рух у Всесвіті і безперешкодне взаємне проникнення Часу і Вічності, а також минулого, сьогодення й майбутнього [7, с. 80]. Можливо, італійський куратор саме завдяки розробкам філософської школи хуаян чи кегон цікавиться інтуітивними працями та захоплюється мистецтвом, повя- заним з ЛСД-терапією як територією пізнання. А можливо, у світі тектонічних зсувів і розломів, фрагментарності і розпаду це його спроба пошуку цілісності. Ну, звичайно, від куратора такого представницького мистецького форуму очікують саме глобальних всеохоплюючих ідей та ще й щоб під них можна було залучити всіх художників, з якими він працює. Втім, поява великої кількості непрофесійних художників, спірітуалістів, аутсайдерів, дилетантів, ізотери- ків та божевільних на бієнале не додала якості і добряче дратувала. Але вже через рік все стало на свої місця. Наближалося 100-річчя Першої світової війни, а з ними все безжальніше почали вимальовуватися і перспективи й історичні алюзії. Період до Першої світової війни сприймався як Срібний вік, і саме канун був позначений великим зацікавленням ізотеричним досвідом, увагою до знаків, що посилаються через божевільних та юродивих, розквітом окультних наук і таке інше. Виникає питання, як організатори Бієнале под головуванням Паоло Барат- ті могли розгледіти в молодому кураторі Мас- сіміліано Джіоні потенціал, що він зможе відобразити вібрацію часу, в той час коли вона є ще тільки приглушеним попереджувальним гуркотом в надрах Землі? Куратор дуже любив оповідання Хорхе Луїса Борхеса «Аналітична мова Джона Вілкінса», в якому йдеться про таку собі китайську енциклопедію, в якій є дивна класифікація тварин. Усі художники, з якими працює Джіоні, чимось відсилають до цієї міфічної китайської енциклопедії Борхеса -- вони допомагають нам переглянути наші стереотипи, по-новому побачити світ. Про Массіміліа- но Джіоні пишуть як про наймолодшого, енергійного і успішного куратора сучасності. 2000го, у віці 27 років, молодий італієць з маленького міста Бусто-Арсіціо став головним редактором важливого журналу про сучасне мистецтво «Flash Art», а потім кинув журналістську роботу і зайнявся кураторством.

За одне десятиліття Джіоні дістався до вершин професії: він був куратором знаменитої європейської бієнале «Маніфеста», Берлінської бієнале, бієнале в Кванджу (Південна Корея), виставки східноєвропейського мистецтва «Осталь- гія» в Новому музеї сучасного мистецтва в Нью- Йорку і багато інших. Зараз він є директором нью-йоркського Нового музею і міланської Фундації Ніколи Труссарді. Окрім виставок у великих музеях, Джіоні не перестає робити маленькі експериментальні проекти. Один з найвідоміших -- Wrong Gallery в Нью-Йорку, заснований Джіоні, художником Мауріціо Кателланом і куратором та критиком Алі Суботнік 2002 року. 2012-го відкрилася ще одна експериментальна некомерцій- на галерея Джіоні і Кателлана -- Family Business, в якій виставляються в основному роботи молодих і невідомих художників.

Однак теза збігу бієнале-кураторства Мас- сіміліано Джіоні з часом, відверто кажучи, є досить іронічною. Адже Паоло Баратта, президент Фундації Венеційскої бієнале, вважає, що Массіміліано Джоні як куратор 55-ої Арт Бієнале своєю міжнародною вистакою каже, що через «щоденну реальність, яка зараз пропонує безліч зображень і різноманітні візії для повсякденного вжитку, що атакують нас без можливості їх уникнути, митець має перейти неушкодженим як Мойсей через Червоне море» [8, с. 17].

В цьому контексті напрошується паралель, співзвучна з часом виникнення музею як інституції, що зберігає і представляє на публічний огляд скарби з колекцій аристократії після французької революції, де куратор як архіваріус ворожить над зібранням артефактів, а дієвою трансформаційною силою виступають представники третього стану.

Венеційський кінофестиваль, 2013

На міжнародних кінофестивалях зазвичай намагаєшся виявити нові тенденції для співстав- лення контекстів, того кінематографічного процесу, який відбувається у нашій країні, зі світовим. На Міжнародний венеційський кінофестиваль я потрапила з Міжнародного кінофестивалю «Cinemadamare», в якому я взяла участь з показами своїх фільмів «Piazza del Popolo», «Nova Sirin», «The Reborn» та «Venetian Stanzas», і який здійснював свою програму Final Cut в рамках 70-го Міжнародного кінофестивалю у Венеції. Фільм «Venetian Stanzas»/«Венеційські строфи», показаний 6 вересня 2013 р., був прихильно сприйнятий у Венеції і отримав премію [3], а наприкінці вересня наступного року він демонструвався в конкурсі Міжнародного кінофестивалю в Наусі в Греції. Таким чином, моя участь у Венеційському кінематографічному форумі надала можливість оцінити фестивальну добірку 2013 року.

За життєві досягнення у сфері кіномистецтва на ювілейному 70-му Міжнародному кінофестивалі у Венеції почесного «Золотого лева» отримав володар Оскара («Французький зв'язковий» 1971 р.) 78-річний Вільям Фрідкін, продемонструвавши свій фільм «Чарівник», що провалився в прокаті 1977-го та який режисер вважає своїм найкращим фільмом [9], та премію «Персол» видатний польський режисер Анджей Вайда, що представив прем'єру фільму «Валенса. Людина надії» (2013). На прем'єру нової стрічки приїхав сам об'єкт фільму, колишній президент Польщі Лех Валенса. Описувати цей фільм не буду, адже ним відкривався минулорічний міжнародний кінофестиваль «Молодість», і, таким чином, фестивальна аудиторія мала нагоду його переглянути в Києві.

Всього на огляді у Венеції було продемонстровано 3470 фільмів, серед яких 1534 повнометражних і 1936 короткометражних. Також на кінофестивалі 2013 р. тут відбулися 52 світові прем'єри.

А розповідь про головний приз 70-го Міжнародного кінофестивалю у Венеції почну з відступу. Мушу констатувати, що 2013 р., який розпочав 63-й Берлінський кінофестиваль, де Гран- прі виборола документальна стрічка про життя циган боснійського режисера Даніса Тановіча «Епізод з життя збирача заліза», намітив певну парадигму.

Даніс Тановіч прочитав в газеті допис про випадок з однією ромською сім'єю і обурився безсовісністю і аморальністю системи. Вже наступного дня він виїхав на місце, маючи намір зняти кіно на основі подій, що сталися. Циганська сім'я з двома дітьми живе в безмежній бідності поряд із звалищем сміття і автомобільним кладовищем, звідки голова сім'ї Назіф Муджіч інколи витягає трохи придатного для продажу металобрухту. Його дружина Сенада чекає на чергову дитину, але дитя загинуло ще в утробі. Потрібна термінова операція, а грошей немає, і Сенаде загрожує смерть. Зневірений чоловік іде на обман, займає страхові картки у родичів, і лише це шахрайство дозволяє йому врятувати дружину.

Не було сценарію, не було акторів і не було повторних дублів, а в якості бюджету картини -- 17 тис. євро, які режисерові виділили в міністерстві, «аби відчепився», адже важко було відмовити володарю «Оскара» за фільм «Нічия земля». Яке це повинне бути кіно, Тановіч теж довго не роздумував, вирішивши, що непрофесійні актори і друзі режисера, що працюють безкоштовно, це відмінна пародія на державу, в якій всі мають щастя жити. За словами Тановіча, він любити свою країну і людей, які в ній живуть. Але те, що відбувається в цій країні щодня, буквально дратує і вселяє відчай. Нічого вам це не нагадує?

Режисер знімав не просто не професійних акторів, а саме тих циган, з якими і стався цей «епізод» (Сенада Алімановіч і Назіф Мужіч втілили перед камерою своє власне життя).

Стрічка, що отримала «Срібного ведмедя», знята ручною цифровою камерою ледь не за тиждень на мікроскопічний бюджет. «Епізод з життя» -- документальна драма, абсолютно переконлива в кожному кадрі, і вона справляє сильне враження саме своєю нехитрою правдою. Цей фільм, показаний практично під завісу фестивалю, відразу поповнив ряди реальних претендентів на призи Берліналє і в результаті отримав цілих два -- Гран-прі журі і приз за краще виконання чоловічої ролі непрофесійному акторові Назіфу Муджічу.

Про розширення території документального кіно та силу його впливу говорить і той факт, що і другий кінофорум класу «А» -- Міжнародний кінофестиваль у Венеції -- віддав перевагу документальному фільму. Здається, чим більше реверансів робиться організаторами фестивалів у бік комерційних голлівудських блокбас- терів -- форум відкривався посереднім IMAX 3D науково-фантастичним технотрилером «Гравітація» (вже не дивуюся смакам кіноакадеміків -- 7 «Оскарів» 2014 р., серед яких «Найкраща режисерська робота», «Золотий глобус» за режисуру Альфонсо Куарону) з Сандрою Баллок і Джорджем Клуні в головних ролях -- тим без- компроміснішим є вердикт фахівців.

Голова журі фестивалю Бернардо Бертолуччі, який був головою журі і на 40-му кінофестивалі 1983 р. вручив «Золотого лева» стрічці італійця Жан-Франко Розі «Sacra GRA» (GRA -- Grande Raccordo Anulare) / «Священна Велика римська кільцева», документальній історії про людей, що живуть за кільцевою дорогою Риму [10, с. 85]. її герої -- сучасні італійці, що живуть в околицях древнього міста; серед них -- дивакуватий аристократ, що веде безкінечні розмови з дочкою, мешканець справжнього замку, повія, фельдшер швидкої допомоги, ботанік, який бореться зі шкідливими комахами, рибак в сьомому поколінні, що живе прямо в човні, колишній актор серіалів, завзятий курець сигар та інші потрапляють в об'єктив відомого документаліста. Фільм знімався два роки. Жан-Франко Розі на Венеційському фестивалі не новачок, 2008 р. він отримав приз секції «Горизонти» за фільм «Below Sea Ьеуе1»/«Нижче рівня моря» та 2010-го премію «Фіпрессі» за фільм «El sicario -- Room 164»/ «Ель Сікаріо. Кімната 164». В конкурсі Венеційського фестивалю це була єдина документальна стрічка, і, як у випадку з Берліналє, її було продемонстровано в один з останніх днів, а також вона була досить спокійно зустрінута критиками, хоча можу підтвердити, що викликала захоплення у моїх колег.

У ній немає кипіння пристрастей, а лише прості людські історії, які, як і раніше, в ціні. Далеко від іконічних місць Риму кільцева слугує сховищем історій тих, хто перебуває за межами розширеного всесвіту столиці. Як зазначав Жан- Франко Розі: «У середовищі документалістів немає конкуренції, ми завжди підтримуємо один одного. Свою нагороду я хочу розділити з усіма документалістами світу, з людьми, які з максимальним наближенням демонструють життя простих людей. Історії «Кільцевої» могли відбуватися і в Роттердамі, і в Лондоні».

Варто подякувати Бернардо Бертолуччі за революційність його рішення присудити «Золотого лева» саме документальній стрічці. Хоча деякі журналісти порівнювали з результатом 57-го кінофестивалю в Каннах, коли журі під головуванням Квентіна Тарантіно присудило головну нагороду скандальній документальній роботі «Фаренгейт 9/11».

Таке визнання вселяє надію на розквіт і упевнений поступ документальних стрічок, а це дуже важливо як аргумент для мене особисто, в зв'язку з роботою над моїм повнометражним фільмом «У затишку білих акацій». Фільм знімався як реальне кіно, методом спостереження на озері Супій в селі Засупоївка Яготинсько- го району Київської області, коли герої звикають до камери і розкриваються безпосередньо і при- родньо. Цей фільм не про сільський туризм, що спирається на промоцію регіональної специфічності, а про зміни, які призводять до невпинного зникнення українського села...

Рис. Філіп Грьонінг «Дружина поліцейського» Ема Данте «Вулиця Кастеллана Банд'єра»

Сьогоднішні питання про роль мистецтва в дослідженні соціальних змін постають так само гостро, як це було в епоху руйнування сільськогосподарської України 1930-х за часів Сталіна. Це фільм про Землю, і як у фільмі О. Довженка, її уособлює жінка, тільки не молода, сповнена сил, а жінка вже на схилі літ. На прикладі родини матері-героїні Степаниди Царик розглядається модель життя в Україні, повного щоденних турбот, неспокою та боротьби зі скрутними обставинами.

У фільмі йдеться про нові соціальні умови в нашій країні, які викликали зміну стратегій виживання для простої сільської сім'ї. Замість заслуженого відпочинку у затишку білих акацій, дід Іван та баба Степанида в умовах кризи борються за виживання своє та родин п'ятьох своїх дітей. Фільм досліджує особисті перспективи напрочуд відкритих, простих людей в сьогоднішній складній ситуації.

Драматургія фільму має циклічну структуру: зима, весна, літо, осінь, зима. Це екзистенційне кіно з відкритим фіналом, в об'єктиві якого життя літнього подружжя українських селян, діти яких розлетілися по всіх усюдах. Фільм розробляє тему «смерті та життя», як в соціальному сенсі занепаду села, так і крізь призму особистої трагедії, де старі люди вчаться жити в умовах, коли вони пережили своїх дітей. Камера спостерігає за героями та їх звичайним життям, за коловими рухами повернень їх дітей, які зі своїми сім'ями на свята прилітають до рідної домівки. Половина населення України може ідентифікувати себе з героями чи їх сім'ями, тому стрічка емоційно підключає аудиторію. Цей фільм дозволяє сьогодні сформулювати питання економічної і соціальної нагальності. Він відображає багато тем, як, наприклад, співвідношення багатства і бідності, політичних маніпулювань, соціальних норм, подвійної етики, особистого обов'язку і покірності утискам. І якщо сьогодні європейські країни висловили «глибоку стурбованість» з приводу подій в Україні, то у сталінські часи упокорення сільськогосподарської України і штучного голодомору світ віддав перевагу мовчанню.

До позаконкурсної програми Венеційського кінофестивалю увійшов документальний фільм про український жіночий рух FEMEN -- «Україна не бордель» австралійської режисерки Кіт- ті Грін, яка рік прожила з активістками у київській квартирі. Маю надію, що в Україні глядач ще побачить цю роботу. Ця згадка актуальна не тільки з огляду на українську присутність на фестивалі, але й завдяки темі домашнього насильства та гендерній проблематиці, які розроблялися у фільмах-призерах.

Героєм фестивалю став грек Александрос Авранас, який зняв у своєму житті лише два художніх фільми. За другий -- «Міс Насильство» -- він отримав у Венеції «Срібного лева» за кращу режисуру. Героїня цього фільму Анжеліка гине в 11 років у свій день народження -- це зав'язка фільму. Поліція переконана, що дівчинка наклала на себе руки, проте її родина наполягає на версії нещасного випадку і, схоже, намагається приховати якусь таємницю. В центрі сюжету -- зразково-показова сім'я, благополуччя якої, немов хижак, охороняє дідусь, він же батько і він же чоловік (його грає Теміс Панові). Але в цій сімї у шафі є свій скелет, а за зачиненими дверима розігрується справжня трагедія, і тільки в кінці фільму з'ясовується, як цей добропорядний глава родини торгує жінками, дочками й онучками -- членами своєї родини. Особливо виразно гендерна проблематика цієї роботи сприймається в контексті гучної грецької економічної кризи. «Міс Насильство» завоювала не лише приз за кращу режисуру, акторові фільму Темісу Панові дістався «Кубок Вольпі» за кращу чоловічу роль.

«Гран-прі» журі удостоївся метр тайванського кінематографу Цай Мін Лян. 20 років тому слава прийшла до Мін Ляна саме у Венеції («Золотий лев» за фільм «Хай живе любов!», 1994). Цього року режиссер, як і ще один відомий аніматор -- японець Хаяо Міядзаки, теж повідомив у Венеції про те, що вирішив завершити свою кінематографічну кар'єру і піти працювати в музей, а фільм «Бездомні пси», який показали в нинішньому конкурсі, є останньою роботою. Цю стрічку можна назвати найрезо- нанснішим фільмом кіноогляду, що привернув увагу найдосвідченіших любителів кіно. Головний герой -- батько двох дітей, який днями безперервно стоїть на швидкісній дорозі з оголошенням про продаж нерухомості. Неповна сім'я мріє не лише про люблячу маму, але і про власний будинок. Стрічка, більше схожа на віде- оарт, кожен кадр в «Бездомних псах» триває не менше 10 хвилин, але саме так режисер досягає максимальної зануреності глядача в психологічний стан своїх героїв. У Києві стрічка демонструвалася на МКФ «Молодість» у програмі «Фестиваль фестивалів».

Премію Марчелло Мастроянні, якою відзначають найкращих молодих акторів, отримав 16-річний американець Тай Шерідан за роль підлітка з родини алкоголіків у фільмі «Джо» з темою батьківства фізичного і сурогатного режисера Девіда Гордона Гріна. Кар'єра Шеріда- на почалася кілька років тому з фільмом «Древо життя» у знаменитого Терренса Маліка («Золота пальмова гілка» Канського кінофестівалю 2011 року). Його колегами на зйомках вже були Шон Пенн і Меттью МакКонахі, а у венеційському фільмі -- Ніколас Кейдж. Однак виявилося, що Тай достеменно не знає, хто такий Марчелло Мастроянні, італієць чи француз, десь чув його ім'я; таким чином стає зрозуміло, що для юнака культурні міфи не виходять за контури США.

Кубок «Вольпі», яким відзначають кращого актора і актрису цього року, дістався 82-річ- ній Єлені Котта, що створила ключовий образ літньої сицилійки в стрічці Еми Данте «Вулиця Кастеллана Банд'єра» (в російському прокаті «Вулиця в Палермо»). її героїня, Саміра, кілька років тому втратила дочку, з важкою втратою пішов і сенс її існування. Одного дня вона потрапляє в автомобільне протистояння на вузькій вуличці Кастеллана Банд'єра з також не молодою жінкою, яка теж народилася в Палермо і має такий же впертий характер. Звичайний дорожній випадок переростає в справжню драму. Вчепившись в кермо, незважаючи на крики і умовляння темпераментних мешканців вулички, героїні всю ніч проведуть одна навпроти одної, поки не прийде ранок, а з ним і розв'язка -- смерть однієї з цієї пари. Коли вибивають вікно жертви, намагаючись дістатися до неї, автівка, що не стояла на ручних гальмах, рушає вулицею до влаштованої членами її ж родини пастки -- до відкритого обриву. Фінальний кадр фільму триває майже 10 хвилин -- глядач не бачить самої події, в об'єктиві тільки безупинно з'являються палермці і біжать назустріч. І оцей людський приплив і проявляє безперечну кінематографічну якість.

Фестивальний глядач був упевнений, що приз «Краща жіноча роль» дістанеться за драму «Філомена» британській актрисі Джуді Денч (у якої вже є «Оскар», «Золоті глобуси», BAFTA, вона володар ордена «Кавалерів шани» і пані- командор ордена Британської імперії). П'ятдесят років героїня фільму шукає сліди свого незаконно народженого дитяти, яке у неї насильно відібрала в юності церковна установа, а коли знаходить, того вже немає в живих. Фільм розробляє тему віри, релігії та моралі, змушуючи героїв змінюватися у взаємодії: Філумена не втрачає своєї віри, хоча має для цього всі підстави, і прощає своїх кривдників, і журналіст, що фонтанує цинізмом і викривальним пафосом, замислюється від величі її душі. Втім, стрічка «Філомена» не залишилася без нагороди: Стів Куген і Джеф Поуп отримали «Лева» за кращий сценарій, за кіноадаптацію книжки журналіста ВПС Мартіна Сиксміта «Загублена дитина Філомени Лі», яка вийшла друком 2009 року.

Нарешті, німець Філіп Грьонінг удостоївся спеціального призу журі за фільм «Дружина поліцейського», також про домашнє насильство, якому багато критиків пророкували «Золотого лева». Фільм, що триває майже три години, складається з довгих статичних планів, кожен з яких починається титром «Початок епізоду» і закінчується «Кінцем епізоду». В центрі сюжету -- ідилія життя молодої родини поліцейського. Спочатку здається, що подружжя живе в щасливому шлюбі, але за півгодини фільму камера починає фіксувати синці на тілі головної героїні, на жаль, з цього моменту історія стає зрозумілою і далі не розвивається (тобто, синці зявля- ються в нових місцях, їх більшає, але це не породжує нової якості), тому більше нагадує структуру інсталяції. Лише безмежна любов до дочки допомагає жінці пережити особисту драму.

Олексій Герман-молодший був серед членів журі «Дебютів». Премію Луїджі ді Лаурентіса за кращий дебют і чек на 50 тис. євро отримав Ноаз Деш за поетичний фільм «Білі тіні», в якому йдеться про насильство в Африці по відношенню до альбіносів.

Важливо також наголосити, що фільмом закриття Венеційського фестивалю стала бразильська документальна робота Т'єррі Рагобер- та «Амазонія». Так от, ця тенденція, яку продемонстрували обидва найважливіших кінематографічних форуми, свідчить про те, що майбутнє за документальним фільмом.

Венеційський кінофестиваль, 2014

Найдавніший кінофорум світу, Венеційський кінофестиваль було засновано 1932 р. як кінематографічну частину Венеційського бієнале, виставки сучасного мистецтва, що існувала починаючи з 1995-го. Він і досі зберігає тодішню назву «Міжнародна виставка кінематографічного мистецтва», або скорочено «Мостра» (італійською -- виставка).

У конкурсній програмі зазвичай беруть участь повнометражні художні фільми, які не демонструвалися за межами країни-виробника і не були представлені на інших фестивалях.

На Міжнародний венеційський кінофестиваль я потрапила також з Міжнародним кінофестивалем «Cinemadamare», в межах якого я отримала можливість створити повнометражний цикл «Жінка та війна» і показати свої фільми «Молитва за Україну», «Лист із Криму», «Лист з України», «Homage Фелліні», «Красуня і Дракон», «Одна», «Життя прекрасне» та «Face to Face». «Cinemadamare» здійснював свою

програму Final Cut в рамках 71-го Міжнародного кінофестивалю у Венеції, де і був продемонстрований мій фільм «Face to Face»/«Лицем до лиця» із циклу «Жінка та війна». Таким чином, моя участь у Венеційському кінематографічному форумі надала можливість оцінити і певну частину фестивальної добірки 2014 року.

На 71-му Венеційському кінофестивалі оголосили імена переможців. Переможців найстаршого у світі кінофоруму оголосило міжнародне журі на чолі з французьким кінокомпозитором Олександром Депла. Церемонія нагородження пройшла 6 вересня на острові Лідо.

Головний приз, «Золотого лева» за найкращий фільм, здобув шведський режиссер Рой Андерссон із чорною комедією «Голуб сидів на гілці, замислившись про життя» (Швеція, Німеччина, Норвегія та Франція). Ця стрічка завершує його трилогію, до якої увійшли ще два фільми, представлені на Канському кінофестивалі -- «Пісні з другого поверху» та «Ти, який живе». Усі три картини присвячені людській природі та самопізнанню людства. Режисер якраз звертається до олюднюючих сюжетів.

«Срібний лев Святого Марка» Венеційського кінофестивалю за режисуру дістався російському метру кіно Андрію Кончаловському. Це напівдокументальна стрічка продовжує серію робіт про російське село, її показали в останній день форуму, і вона одразу вийшла у фаворити. Головний герой -- реальний сільский поштар із села під Архангельськом. Як засвідчив Кончаловський, він «просто спостерігав за життям і людьми», а сценарій склався вже під час монтажу відзнятого матеріалу. У режиссера вже є венеційські призи за дебютну короткометражку «Хлопчик і голуб» (1961) та «Дім дурнів» (2002, Гран-прі). Журі зачарувала аутентичність стрічки «Білі ночі поштаря Олексія Тряпіци- на», а мені аж надто нагадала підхід у власному документальному фільмі «У затишку білих акацій». Ну, а російський фейсбук відреагував заявами, що «міжнародні форуми завжди підтримують російських десидентів», і, здається, ввічлива відмова Кончаловського від подання фільму на здобуття премії «Оскар» Американської академії кіномистецтва в номінації найкращий фільм іноземною мовою пояснюється, скоріше, небажанням грати в національні ігри. Втім, «Левіафан» Андрія Звягінцева, що висувається від Росії на «Оскар» 2015 р., є не менш «десидент- ською» заміною в цьому сенсі.

Гран-прі здобула документальна картина «Погляд тиші» режисера Джошуа Оппенгаймера з Данії, де досліджується факт масових убивств комуністів у 1960-х в Індонезії. Ця стрічка стала моїм фаворитом і кінокритиків та здобула приз Міжнародної федерації кінопреси. Джошуа Оппенгаймер народився 1974 р. в Техасі (США). Режисер та продюсер численних фільмів, відзначених нагородами. Джошуа отримав ступінь бакалавра в Гарвардському університеті, а також кандидата наук у Центральному коледжі мистецтва та дизайну ім. Святого Марті- на Лондонського університету мистецтв. Його перший фільм «Повна історія купівлі Луїзіани» (1997) здобув нагороду Gold Hugo на Чиказькому міжнародному кінофестивалі (1998). Наступні фільми -- «Глобалізаційні записи» (2003), «Акт убивства» (2012), за який отримав нагороди: 2012 р. -- Нагорода CPH:DOX на Копенгагенському міжнародному фестивалі документальних фільмів, 2013 р. -- нагорода Panorama Audience за найкращий документальний фільм і приз екуменічного журі на Берлінському міжнародному кінофестивалі, 2013 р. -- нагорода Британської академії кіно та телевізійного мистецтва (BAFTA) за найкращий документальний фільм; та «Погляд тиші» (2014).

Історичний матеріал, з яким працював режисер фільму, був мені вже відомим, адже на цьогорічному фестивалі Docudays UA в Києві демонструвався фільм Оппенгаймера «Акт вбивства», тема якого була продовжена у «Погляді тиші». У фільмі «Акт вбивства» підстаркуваті колишні бійці з парамілітарних груп, що їх організували та підтримували військові, зухвало відтворювали свої дії тих страшних часів, аби зняти власне кіно, зіштовхуючись знову з усіма моральними імперативами, хоча і з різними висновками.

Героями фільму є Aнвар Конґо та його друзі, що танцюють у музичних номерах, викручують руки у ґанґстерських сценах у стилі нуар та скачуть через прерії в образі ковбоїв. їхню появу в кінематографі обговорювали в пресі, незважаючи на те, що Енвар Конґо з друзями -- масові вбивці. Коли уряд Індонезії було повалено військовими 1965 р., Енвара та його друзів як дрібних ґанґ- стерів, які продавали квитки у кіно на чорному ринку, підвищили до лідерів «ескадрону смерті». Менш ніж за рік вони допомогли армії знищити понад мільйон громадян, яких підозрювали в симпатіях комуністам, а також етнічних китайців та інтелігенцію. У складі цієї відомої каральної групи Енвар власноруч убив сотні людей.

У «Погляді тиші» брат одного із закатованих бранців, що народився по смерті брата, після розповіді сина про урок вчителя щодо подій, починає відвідувати жертв і катів в намаганні донести правду семирічному синові. Сучасне співжиття жертв та убивць без покаяння повертає нас думками до Радянського Союзу, до війни у Чечні, але і є своєрідною проекцією на майбутнє України.

Ульрих Зайдль теж вистрілював трилогіями, згадаймо його фільм-трилогію «Рай: Любов» (2012), «Рай: Віра» (2012) та «Рай: Надія» (2013). Його новий фільм «У підвалі» не надто новий у підходах, та ж стилістика -- інсталяційна статика, натуралізм, секс і насильство, як у стрічці «Тваринна любов» (1995) та інших, ті ж жорстокі висновки щодо людства. Фільм «У підвалі» подає архітектурно-психологічну метафору, де затишне австрійське життя -- це фасад будинку, і варто сказати, чудовий вишуканий фасад, інтер'єр представляє свідомість, а підвал -- підсвідомість людини, австрійця (читай --австрійської нації), і це надто відштовхуючий «портрет в інтер'єрі». Затишні нацисти похилого віку з фильму «В підвалі» на сьогоднішній день є, на жаль, не просто диваками -- вони транслюють певні настрої, що, як виявилося в 21 ст., приймають цілком загрозливі контури. Вони не можуть зрозуміти, яким чином турок може вважати себя австрійцем?

Однак Зайдль мислить образами: майже на початку фільму бачимо пітона, що перед обідом гіпнотизує свою жертву -- симпатичного гризуна, а в кінці іде епізод, в якому жінка в шкіряній білизні намагається розмістити своє надмірно велике тіло у невеликій клітці. Між тим, Зайдль знаходить в австрійських підвалах приклади не менш вражаючих логічних збоїв: любителька садо-мазо, яка починала як жертва сімейного насильства, зараз бере участь в католицькій добродійності; портрет Гітлера на стіні -- подарунок від колег на весілля.

Між цими сценами, що викликають хвилю потужного фізичного дискомфорту, півтори години повільного задушливого життя в підвалах австрійських приватних будинків. Багато кадрів знято фронтально і статично, імітуючи процес фотографування 19 століття, під час якого, якщо не відсахнутися з відразою, можна вгледітися в цей світ. Сказати, що Зайдль всупереч репутації, що склалася, виявився проникливим гуманістом, буде перебільшенням, якщо не спробою видати бажане за дійсне. Зайдль не любить і не поважає людей, можливо, він правий, але навіть у цьому випадку люди варті співчуття. Він -- патологоанатом, що крізь сміх та огиду видобуває лише печаль. Не Зайдль придумав заримувати садо- мазохізм та фашизм, згадаємо «Загибель богів» Лукіно Вісконті (1969), «Нічний портьє» Ліліани Кавані (1974), «Сало, чи 120 днів Содома» П'єра Паоло Пазоліні (1975), «Салон Кітті» Тінто Брасса (1976). Але його новий фільм пропонує погляд на проблему з вузького підвального віконця: людина така жалюгідна, нещасна і слабка, так поневолена своєю підсвідомістю і невідрефлексованими комплексами, що без кінця вбиватиме і мучитиме іншого -- і апеляція до моралі нічого не змінить. Тому розробка певних тем кінематографічними дилогіями чи трилогіями виявляється дуже продуктивною. архітектура бієнале документальний кіно

Решту нагород розподілили таким чином: Спеціальна відзнака журі -- «Сівас» турецького режисера Каана Мюждечі. У своїй дебютній роботі її автор фокусується на дружбі сільського хлопчика та його пса.

«Кубок Вольпі» за найкращу жіночу роль -- італійська актриса Альба Рорвахер, що зіграла в стрічці «Голодні серця», де молоде подружжя намагається ростити свою дитину здоровою. «Кубок Вольпі» за найкращу чоловічу роль -- Адам Драйвер (США) за фільм «Голодні серця».

«Найкращий сценарій» -- «Казки» іранського режисера Рахшан Бані Етемад.

Приз імені Марчелло Мастроянні перспективному молодому актору на ім'я Ромен Пол (15 років), який зіграв безбатченка у стрічці «Останній молоток» Алікс Делапорте (Франція).

«Найкращий дебют» та премія імені Луїджи Де Лаурентіса -- «Суд» Чайтаньї Тамхана (Індія).

Таким чином, з огляду на рейтинг нагород Венеційський кінофестиваль продовжує розпочату минулого року традицію упевненого ствердження впливу документального кіно.

Архітектурна бієнале, 2014

Звернувшись до 14-ї Виставки міжнародної архітектури у Венеції, що демонструється громадськості 6 місяців -- з 7 червня до 23 листопада 2014 р., ми бачимо, що куратор Архітектурної бієнале Рем Колхас не взяв на себе відповідальність за цілісність, а розібрав «Fundamentals» / «Основи» архітектури на «Елементи», на складові частини-розділи виставки, присвячені підлозі, стелі, сходам тощо. І це свідчить про процес розпаду і відсутність футурулогічного проекту цілісності. Для країн-участниць куратор запропонував окрему тему -- «Всепоглинаюча сучасність: 1914-2014». І оцей відлік від 1914-го вселив надію, що Рем Колхас не випадково почав його, а з огляду на сучасну історичну нагальність, що співзвучно з ідеями «Колайдера». Датою відліку слугував 1914 рік не тільки, щоб показати «жахливе сторіччя, де майже кожна країна була зруйнована, розділена, окупована та травма- тизована, але вижила» [11, с. 2], а також як рік створення будинку «Дом-Іно» Лє Корбюз'є як першоідеї модернізму. Таким чином, Рем Колхас запропонував дослідити останні 100 років світової архітектури та пройдений нею шлях від національного до глобального, розглянути спільні для всіх країн архітектурні елементи та їх «варіативність», а також спробувати зазирнути в майбутнє на прикладі Італії.