Архітектура Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

архітектура київський русь житловий

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика та періодизація архітектури Київської Русі

Розділ 2. Розвиток києво-руської архітектури наприкінці Х - у першій половині XIII століть

2.1 Дерев'яна та кам'яна архітектура Київської Русі

2.2 Оборонні, житлові й господарчі споруди

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На відміну від здавна відомих середньовічних пам'яток Західної Європи світ староруського мистецтва уповні вияскравівся лише за нашої доби. Археологи відновили забудову давньоруських міст, історики архітектури відтворили первісні форми величних архітектурних споруд.

Стилістичні зміни в розвитку окремих видів мистецтва проходять не завжди однаково. Так, наприклад, у декоративно-вжитковому, а певною мірою і в образотворчому мистецтві, деякі традиції живуть довше, ніж в архітектурі, оскільки остання найтісніше пов'язана з потребами сучасності. Завдяки цьому еволюція стилістичних рис у архітектурі простежується чіткіше.

Архітектуру стародавніх слов'ян ми можемо собі лише уявляти. Традиції дерев'яного будівництва сформувалися ще за багато століть до Київської Русі. І на той час, як у Києві з'явилися перші муровані споруди, давньоруські міста являли собою розвинені архітектурні організми, а русичі були досвідченими будівничими.

Тому темою нашого дослідження ми обрали як: “Архітектура Київської Русі.

Метою нашого дослідження є аналіз періодизації та відомих споруд в архітектурі Київської Русі.

Для досягнення поставленої мети нами були сформовані наступні завдання:

1. Охарактеризувати архітектуру Київської Русі;

2. Описати періодизацію цього виду мистецтва часів Київської Русі;

3. Проаналізувати розвиток Києво-Руської архітектури наприкінці Х - у першій половині ХІІІ століть.

Об'єкт дослідження: дослідження розвитку культури доби Київської Русі.

Предмет дослідження: аналіз та періодизація процесу становлення та розвитку архітектури часів Київської Русі.

Архітектура як система відрізняється змістовною поліфункціональністю, що й визначило інтерес до нього з боку дослідників різних спеціальностей, зокрема культурологів, істориків, архітекторів. Дослідженням періодів розвитку архітектури часів Київської Русі займалися такі вчені як: К. Н. Григор'ян, П. Герчанівська, Б. Є. Галанов, Г. Ю. Івакін, В. К. Козюба, О. В. Комар, Н. П. Почтовалов.

Дане курсове дослідження складається зі вступу, трьох розділів, семи параграфів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Загальна характеристика та періодизація архітектури Київської Русі

У ІХ ст. внаслідок тривалого внутрішнього розвитку слов'янських племен утворилась одна з найбільших держав середньовіччя - Київська Русь.

Етнічну основу держави складали військово-племінні союзи південно-західних слов'ян(поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати, в'ятичі), їх доповнювали балтські племена (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва), тюркські народності (печеніги, торки, клобуки).

На першому етапі існування політичною формою держави була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму, у 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалася на понад півтора десятка суверенних князівств, більшість із яких через нескінченні усобиці, напади кочівників і монгольську навалу економічно та політично занепали і втратили своє колишнє значення. Київська Русь як могутня держава з самобутньою культурою проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Культура Київської держави - яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком тривалого внутрішнього розвитку слов'янського суспільства та кращих традицій світової цивілізації. Високий злет культури Київської Русі зумовили суттєві зрушеннями в різних сферах суспільного життя: розвиток феодальних відносин, становлення державності, відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення міст, пожвавлення торгівлі, активізація та розширення міжнародних контактів, запровадження християнства тощо [7, c. 20].

В історії Київської Русі можна виділити дві культурні епохи: дохристиянську (VІІ - ІХ ст.) і християнську (після запровадження у 988 році християнства як офіційної релігії Володимиром Великим).

Поділ цей умовний, оскільки впливу християнства Київська Русь зазнала задовго до того, як воно стало державною релігією. Поширення християнства розпочалась у ще в ІV ст. з місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї. Численні писемні джерела зберегли свідчення про хрещення Київської Русі за часів Аскольда й Діра майже за століття до офіційної дати (у 860-х рр., після походів на Візантію). У Х ст. християнство поширилось серед правлячих верст населення Русі, зокрема християнами були прибічники князя Ігоря та його дружина княгиня Ольга [4, c. 60].

Запровадження християнства сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, розвиткові нової парадигми середньовічної культури.

Культура Київської Русі мала такі сутнісні ознаки:

1. По-перше, світоглядним фундаментом давньоруської культури стає християнство, з яким пов'язаний теоцентризм (Бог, Божественне начало стає найвищою духовною цінністю, основою світобачення). Християнство запропонувало нову, дуалістичну картину світу (існує світ небесний, сакральний, духовний, і світ тілесний, світський, сповнений гріха). Осередками сакрального на землі, а також центрами культурно-освітнього й мистецького життя стають монастирі і церкви. Так само, як релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, всі види мистецтва набувають релігійного характеру. Визначальними рисами середньовічного мистецтва стає символізм та алегоричність, що надає йому прихованого, таємничого змісту.

2. По-друге, існування в культурі Київської Русі до християнського (язичницького) культурного середовища. Ще в дохристиянські часи слов'яни мали свою писемність, високий рівень розвитку ремесел, самобутню культуру й мистецтво, зокрема керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва. Про це свідчить зарубинецька та черняхівська археологічні культури, розвиток яких відбувається в тісній взаємодії з римською цивілізацією. Кращі здобутки цих культур відродилися і розвинулися в часи давньоруської державності.

3. По-третє, запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Візантійський вплив розпочався з прийняття християнства як державної релігії, що означало в той час залучення Київської Русі до багатовікової і високої культури Візантії, засвоєння її релігійних, філософських та естетичних уявлень, сприяло розвиткові усіх видів мистецтва. Музика, живопис, значною мірою архітектура і майже вся література Київської Русі знаходилися в орбіті християнської думки. Русь отримала і художників, і будівельників, і готові ікони, і книги з Візантії. Але це свідчить про те, що нова культура сприймалася, була очікуваною. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські традиції. Наприклад, у літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово о полку Ігоревім», яке не мало аналогів ні у візантійській, ні в європейській літературі. У церковному живописі все частіше постають світські сюжети, з образами реальних людей, побутовими сценами, що набувають національних рис. Матеріальним уособленням візантійського архітектурного стилю і місцевих традицій є Софія Київська з її фресками.

Вибір князем Володимиром нової віри (візантійського православ'я) з-поміж мусульманства, іудейства та католицизму літописець «Повісті временних літ» пояснює красою візантійського богослужіння, що вразила руських послів: «І прийшли ми в греки, і повели нас туди, де вони служать богу своєму, і не знали - на небі чи на землі ми, бо немає на землі такого видовища та краси такої, і не знаємо, як сказати про це, знаємо тільки, що перебуває там бог з людьми і служба їх краща, ніж у всіх інших країнах». На вибір релігії справило також те, що у Візантії, на відміну від західноєвропейських країн, церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади, а також дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

4. По-четверте, після прийняття християнства в Київській Русі з'являються нові культурні явища, субкультури, носії яких займають різне місце в суспільному організмі, мають різні можливості, зв'язки, потреби. Виникає елітарна, «дружинна культура» (князів, бояр, дружинників) та народна культура (культура селян, міщан). Це простежується в костюмі, озброєнні, ужитковому мистецтві, поховальному обряді тощо.

5. По-п'яте, культура Київської Русі переосмислює і творчо засвоює досягнення світової культури, що дало змогу розширити культурні горизонти, змістовно збагатитися, але зберегти власну самобутність. Значно відчутний вплив художньої культури Хазарії, особливо на Лівобережжі. Це проявилося в металевих деталях костюма, прикрасах. Вплив арабського Сходу помітний у побуті знаті - це зовнішня розкіш, звичай дарувати шовкові тканини, поясні прикраси, дорогоцінний посуд, срібло. Вплив Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі. Культура Київської Русі посіла значне місце в житті Європи й активно впливала на процеси розвитку світової і європейської культури. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв'язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі [4, c. 60-75].

Провідна роль у мистецтві Київської Русі належала архітектурі. Русь здавна славилась рубленими дерев'яними хоромами, замками, фортецями. Із прийняттям християнства розвивається кам'яне сакральне будівництво, тобто будівництво храмів.

Першою кам'яною спорудою була церква Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків.

Типовим для Русі було хрестово-купольне планування соборів. Така композиція базувалася на християнській символіці. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, у вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди -- напівкруглі виступи, покриті половиною купольного склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори). Хрестово-купольне планування церков подано на численних рисунках та пам'ятках культури [3, c. 52].

Особливого значення надавалося куполу, його призначення -- концентрувати духовну енергію людей і направляти в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов'язково почута.

Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори -- золотистий і зелений -- вважалися у Візантії священними.

Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються із плінфою (плоска цегла, близька до квадратної форми). У результаті стіни були смугастими. Пізніше таку київську кладку запозичила і Візантія.

Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом [3, c. 54-59].

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду.

У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестово-купольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію.

Таким чином, спираючись на традиції дерев'яної архітектури і здобутки візантійської архітектурної школи, давньоруські майстри сформували давньоруський архітектурний стиль, основними ознаками якого стали:

багатокупольність храмів,

пірамідальність композиції,

оригінальна кладка,

шоломоподібна форма куполів [6, c. 71].

Такі ж архітектурні особливості мають більшість храмів Київської Русі.

З Київської доби зберігся ансамбль пам'яток Х--ХІІ ст. у Чернігові -- Спасо-Преображенський собор, закладений князем Мстиславом 1031 p. Цей монументальний храм був, як і Софія Київська, багато оздоблений мозаїками і фресками. Нині залишилися тільки невеликі фрагменти. Поряд стоїть Борисоглібський собор, завершений 1123 p. князем Давидом Святославовичем. Він споруджувався як усипальниця чернігівських князів. Одна з вишуканих пам'яток Київської Русі -- церква П'ятниці на торгу, або П'ятницька церква. Точний час її спорудження невідомий, фахівці збігаються на думці, що її було збудовано в 90-ті роки XII ст., а найімовірніше, збудував давньоруський зодчий Петро Милонєг. Двічі П'ятницьку церкву руйнували (під час монголо-татарської навали і другої світової війни), зараз церква відбудована [6, c. 73].

Поряд з храмовою архітектурою чільне місце посідала оборонна. Захисні споруди давали змогу витримувати тривалу облогу. Київ був оточений валами й дерев'яними стінами заввишки 16 м з чотирма кам'яними воротами, зокрема частково збережені Софійські Золоті ворота. Назву Золоті вони дістали за аналогією з головними воротами Константинополя.

Київ був одним з найважливіших за значенням містом Європи. Особливого розмаху містобудівництво, зокрема у Києві, набуло за часів Ярослава Мудрого, який майже вдесятеро збільшив площу міста порівняно з містом Володимира. Було створено єдину оборонну систему, систему планування, головним елементом якої стала вулиця, що веде від Софійських воріт до ансамблю Святої Софії. До міста зі сходу та заходу подорожні в'їжджали через Лядські та Львівські ворота, від них віялом розходилися вулиці, що збереглися й донині: Михайлівська, Маложитомирська, Софійська, Стрітенська, Рейтарська. Із внутрішнього боку укріплень уздовж валу йшли вулиці, які також збереглися: Ярославів вал, Мала Підвальна, Велика Житомирська. Композиційною домінантою Києва періоду Ярослава був Софійський собор. Він став символом державності, віри та культурним центром. Храм Софії -- одна з перших кам'яних будівель; решта міста була дерев'яною. Щоправда, окремі будинки обмазувалися глиною та розфарбовувалися під кам'яну кладку [6 c. 71].

Київ -- не тільки верхнє місто. Визначна роль належала Подолу, торговельному і ремісничому району. Тут була зручна природна гавань у гирлі Почайни, біля неї базар, де торгували купці з різних країн: греки, хозари, євреї, поляки, німці, чехи та ін.

З середини ХІІ ст. велике будівництво розгортається на західноукраїнських землях. Храмові будівлі мали ознаки традиційного давньоруського стилю і європейського романського, що передбачав міцні, товсті стіни, вузькі вікна, масивний вигляд. Прикладом такої будівлі є Успенський собор у Володимирі-Волинському (1157-1160). Хоча храм пізніше перебудовувався, можна уявити його первісний вигляд. Будівля має форму тринефної базиліки з трьома апсидами на сході й двома баштами на заході.

Розквіт архітектури західного регіону розпочинається після об'єднання у ХІІІ ст. Волинської та Галицької земель. На цей час припадає розвиток архітектури Галича (на місці давнього Галича знаходиться с. Крилос Галицького району Івано-Франківської області). За князювання Ярослава Осмомисла тут зводилися князівські палаци, численні церкви. До нашого часу збереглася церква Пантелеймона (бл.1200), згодом перебудована в костьол Станіслава. Високою майстерністю відзначається кам'яна кладка храму, а кам'яне різьблення західного порталу церкви нагадує деталі романських споруд Польщі та Чехії.

Іпатіївський літопис розповідає про храми м. Холма, заснованого Данилом Галицьким, зокрема церкву Іоанна Златоуста та Марії. Першу згадку про Львів містить Галицько-Волинський літопис 1259 р., що став новим центром Галицької землі. У цей час провідною стає оборонна забудова. Так, після пожежі Холма у 1259 р. князь Данило на місці дерев'яних укріплень ставить кам'яні вежі, дві з яких збереглися до наших днів: одна - поблизу с. Белавиного, інша - біля с. Столп'є. У плані це були чотирикутні башти з нетесаного каменю на скріплюючому розчині, вони мали по три ярусами з вікнами-бійницями, висотою стін близько 20 м і товщиною 1 м. Подібні укріплення-вежі були зведені також у Кам'янці (поблизу Бреста), Любліні, Дрогобичі, Луцьку [6, c. 79].

Найміцнішою замковою спорудою того часу був Кременецький замок. Вперше про нього йдеться в літописі 1226 р. У 1240 р. замком безуспішно намагалися оволодіти татари, згодом на вимогу татарського хана князь Василько зруйнував стіни фортеці, пізніше фортеця відбудована литовськими і польськими феодалами, проте вона втратила своєрідність руського стилю.

В історію архітектури увійшла також Хотинська фортеця, яка зведена за часів Данила Галицького, а пізніше перебудована в ХV ст.. молдавським господарем Стефаном Великим.

Отже, архітектура Київської Русі розвивалася в контексті світової (вплив візантійської школи, романського європейського стилю); сформовано оригінальний давньоруський архітектурний стиль; найбільшого розвитку набула церковна й оборонна архітектура; архітектурні пам'ятки цього періоду визнані шедеврами світового значення.

Розділ 2. Розвиток києво-руської архітектури наприкінці Х - У першій половині XIII століть

2.1 Дерев'яна та кам'яна архітектура Київської Русі

Перші християнські храми звела княгиня Ольга в Пскові і Києві ще до хрещення Русі, проте конкретних відомостей про них немає. З прийняттям християнства у кінці X ст. почалося масове культове будівництво. На місцях язичницьких капищ споруджувалися дерев'яні церкви, у вигляді яких поєднувалися канонічні вимоги до православного храму і традиції слов'янської архітектури. Це призводило до виникнення своєрідних форм дерев'яних і кам'яних культових будівель. Аж до кінця Х ст. на Русі не було монументального кам'яно-цегляного будівництва, а будівлі цього часу були дерев'яними або деревоземляними.

Перші кам'яно-цегляні будівлі Київської Русі були зведені в Києві в 90-х роках Х ст. Ми ще дуже погано знаємо, які були архітектурні форми східнослов'янських язичницьких храмів. Не знаємо ми і форм прадавніх християнських дерев'яних церков. Що ж до перших кам'яних будівель на Русі, то ми знаємо що, вони були побудовані за візантійським зразком. Кам'яне будівництво було доступне тільки панівному класу, тому основними типами будівель були культові і палацові будівлі [8, c. 51].

Першим, відомим нам кам'яним храмом Київської Русі була церква Успіння Богородиці (Десятинна) в Києві, побудована в 989-996 р. за велінням князя Володимира Святославовича відразу ж після прийняття християнства (православ'я) як державної релігії в Київській Русі. Розуміючи ідеологічне значення першого кам'яного храму для Києва, князь виділив одну десяту частину своїх доходів на його зміст, у зв'язку з чим церкву і назвали Десятинною. Будували церкву візантійські майстри. Це велика церква, яку можна порівняти за пишністю лише з будівлями Константинополя, вона виконувала функції великокняжого придворного храму і була призначена для зберігання книг, ікон, хрестів, посудин та інших реліквій, принесених князем з Херсонесу після власного там хрещення. Існує думка, що Десятинна церква на ранньому етапі залучення до нової віри була центром християнізації, саме там відбувалося хрещення населення Київської Русі. Десятинна церква була першим у Русі храмом - “пантеоном” - зібранням російських реліквій і святинь (рис.1). У первинній основі Десятинна церква була тринефним, шестистовпним, хрестокупольним храмом, оточеним галереями. Будівля мала розвинені хори, хрещаті опори і багато глав, оскільки хори потребували освітлення.

Внутрішній вигляд Десятинної церкви вражав прихожан, як складною багатоплановою організацією простору, не властивою дерев'яним храмам, так і багатством і барвистістю обробки. Знайдені під час археологічних розкопок численні мармурові різьблені деталі, враховуючи капітелі, фрагменти мозаїчної підлоги, осколки керамічних плиток, покритих глазур'ю, шматки штукатурки з фресковим розписом, дають змогу стверджувати, що Десятинна церква за багатством оздоби була на рівні з візантійськими. У 1240 р. церкву зруйнували монголи. Будівництво Десятинної церкви стало першою школою для староруських архітекторів, а її архітектура стала зразком для подальших церковних будівель. У процесі будівництва цієї унікальної для староруської культури Х ст. будівлі київські майстри опанували техніку і технологію зведення грандіозних кам'яних споруд, навчилися виробляти і обпалювати плинфу (цеглу), створювати потужні фундаменти [8, c. 55]. Вони осягнули складні конструкції, навчилися розбивати плани будівель і робити зведення, конхи і вітрила, освоїли найдосконаліший тип центричного храму - хрестово-купольну конструкцію. Усе це загалом заклало важливі основи у фундамент майбутнього розвитку архітектури Київської Русі. Окрім Десятинної церкви, візантійські майстри побудували в Києві цегляні ворота - парадний в'їзд на укріплену територію київського “міста Володимира”, а так само декілька кам'яних палацових будівель (не збереглися), зокрема Великий князівський палац.

Після повернення візантійських майстрів на батьківщину (у Грецію) кам'яно-цегляне будівництво в Київській Русі припинилося. Наступний етап будівництва належить вже до 30-х рр. ХІ ст., коли на кошти князя Мстислава Удалого (сина Володимира) почалося будівництво кам'яного собору в його стольному місті Чернігові. Спасо-Преображенський собор у Чернігові (близько 1036 р.) зведений за зразком Десятинної церкви. Це князівський хрестово-купольний храм з хорами і вежами належить до типу культових будівель, що домінували в цю епоху у Візантії. А загалом Спасо-Преображенський собор є оригінальним твором, що не має аналогів. З другої половини 30-х років ХI ст. в культовій архітектурі Київської Русі виникає новий напрям, що викликав появу нового етапу. Він пов'язаний з правлінням князя Ярослава Володимировича (Мудрого), з новою епохою державності і приїздом нових грецьких майстрів-будівельників. Змінюються не лише техніка і технології, але і планування храмів. Прадавнім пам'ятником нового етапу архітектури періоду Київської держави, що добре зберігся, є Софійський собор у Києві, побудований у 40-ві рр. ХI ст. одночасно з будівництвом нової частини Києва, - “міста Ярослава”. На відміну від усіх попередніх будівель, Софійський собор повинен був стати головним християнським храмом Київської Русі, уособленням “російської митрополії”. Проте його призначення зовсім не обмежувалося функціями культової будівлі.

Софійський собор був центром літописання і переписування книг, у ньому розміщувалася перша заснована в Київській Русі бібліотека. Біля стін Софії збиралося шумне віче, а в храмі проводилася відповідальна церемонія - “посадження на стіл” князя; мирські справи поєднували з церковною службою; громадське життя в різних її проявах зосереджувалося біля стін грандіозного собору. Під час богослужіння великий князь знаходився зі своїми наближеними на хорах, він ніби возносився над простими смертними. Простір хорів виконував багато функцій, зокрема і світські. В урочистій обстановці князь приймав на хорах послів, обговорював державні справи. Присвячення собору св. Софії було пов'язане з назвою найбільшого собору Константинополя - Софії константинопольської. У назві собору бачимо прагнення князя Ярослава Мудрого протиставити столицю Русі - Київ - найбільшому місту того часу - Константинополю. У присвяченні храму Софії - “Премудрості Божій” - відображена політики великого князя, спрямована на зміцнення влади й усієї державної системи. У змістовний образ храму “Премудрості” вкладався в ті часи комплекс ідей, пов'язаних з доцільним життєвлаштуванням [8, c. 59].

Софія втілювала місто-охоронницю і мудру улаштовувачку “будинку”. Саме “будинок” у широкому сенсі - від людського житла до світоустрою - був символом біблійної Премудрості. Софія Київська, що вражала сучасників розмірами, раціональною організацією складної об'ємно-просторової структури, гармонією і красою форм, повинна була викликати ототожнення з мудрістю і силою князя, з могутністю керованої ним держави, з його правом на єдиновладність. Софійський собор - це одночасно і меморіальний пам'ятник, споруджений на місці однієї з найбільших битв XI ст. (1036 р.), у якій війська під проводом князя Ярослава отримали перемогу над печенігами. Софійський собор величезних розмірів (54Ч42 м разом з апсидою) п'ятинефний, хрестокупольний, тринадцятиглавий храм, оточений з півдня, заходу і півночі двома обходами - галереями. До зовнішньої галереї із західного боку належать дві сходові вежі, які вели на хори і плоску кровлю-гульбище. За величиною, пишнотою і грандіозністю задуму київський Софійський собор не мав рівних у староруській архітектурі аж до кінця XV ст. Зазначимо, що він будувався як центральний собор усієї Київської Русі, покликаний своєю пишністю наочно демонструвати потужність держави [21, c. 3].

Київ ні в чому не повинен був поступатися Константинополю, а Київська Русь - Візантії - така була думка, пронизувала усю цю будову. Загальна композиція храму - різноманітна, ярусна, динамічна - не має прототипів ні у Візантії, ні в європейських країнах і, мабуть, значно навіяна попередніми зразками християнських дерев'яних храмів. Якщо уявити собі Київ XI ст., де тільки князівські і боярські палаци були двоповерховими, а житла пересічних городян були маленькими одноповерховими будиночками, можна зрозуміти, що Софійський собор повинен був вражати сучасників грандіозністю масштабів. Відкриті аркові зовнішні галереї, покрівлі, покриті по цегляних склепіннях листовим свинцем, центральна позолочена глава і, нарешті, декоративна смугаста поверхня фасадів створювали яскраву мальовничу і величну картину.

До цього слід додати, що в кладці будівлі, окрім цеглини був широко використаний природний камінь, ряди якого виходили і на фасади, ще більше збагачуючи їх колірну гаму. Інтер'єр київської Софії справляв на глядачів, ймовірно, ще сильніше враження, ніж її зовнішній вигляд. Нині, коли будівля зовні сильно спотворена, саме інтер'єр дає можливість повністю відчути художню пишність цього чудового пам'ятника. Зовнішній архітектурний вигляд Софійського собору дійшов до нас дуже зміненим у результаті пожеж і руйнувань, перебудов і ремонтів. Щоб виявити старі форми собору і визначити його первинний вид, собор вивчають вже упродовж 200 років. Перший схемний обмір Софії Київської зробили в 1810 р. архітектори Максютин і Д. Іванов. Другий обмір, точніший і повніший, виконав у 1843-1853 рр. архітектор Спарро, у зв'язку з реставраційними роботами [21, c. 3].

Його обмірні креслення були використані для першого проекту реконструкції Софії Київської, який запропонував акад. Ф.Г. Сонцев. Надалі (кін. XIX-XX ст.) обміри і проекти реконструкції з різними версіями планування і зовнішнього вигляду пропонували архітектори; Н. Могильовський, М. Каргер, О. Новицкий, А. Некрасов, М. Брунов, Н. Логвин та ін. Найвдаліший варіант реконструкції виконав арх. Н. Кресальний за участю арх. Ю. Асєєва і В. Волкова.

Велична архітектура київської Софії викликала наслідування в таких найбільших містах як Новгород і Полоцьк, які вже в XI ст. були значно самостійними і князі яких вважали себе майже такими ж повновладними володарями своєї землі, як і великі князі київські. Другою монументальною пам'яткою Київської Русі є Софійський собор у Новгороді (1045- 1052 рр.). Перед будівельниками Новгородського собору було те саме завдання - створити величний храм з виділенням особливого місця для князя, його сім'ї та численної свити. Тому Софійський собор у Новгороді, споруджений за указом князя Володимира (сина Ярослава Мудрого), має основні риси ідейно-художнього образу київської Софії, хоча в його архітектурі вже почали з'являтися особливості новгородської архітектури.

Новгородський собор Софії - п'ятинефний, триапсидний із зовнішніми галереями і великими хорами храм, увінчаний п'ятьма главами, зі сходовою вежею, яка одночасно була дозорною і сигнальною для усього Новгородського дитинця. Попри те, що в основі композиції храму покладено таку саму хрестокупольну схему, що і в Софії Київської, архітектура новгородської Софії несе риси іншого художнього світогляду і відповідає іншим, суворішим кліматичним умовам [21, c. 4].

Зовні новгородський Софійський собор здавався суворішим порівняно з київським завдяки своїм гладким стінам, відсутності на них ніш, простій (без обрамляючих чвертей) формі вікон, лопаткам, що сильно виступають, меншій кількості (п'ять замість тринадцяти) куполів і гладким (без колонок) барабанам. Складений з великих каменів неправильної конфігурації, спочатку необштукатурений собор створював враження непохитної потужності і втілювався з образом богатиря-воїна. Лаконізм архітектурних форм, зменшення кількості глав, крутіші покриття, зокрема і трикутного контура, краще відповідали північному клімату. Внутрішній вигляд храму теж був простіший, менші прольоти арок сприяли більшому розчленуванню замкненості окремих просторових осередків. Стіни і зведення покривали скромніші фрескові розписи, а мозаїка була застосована в дуже невеликій кількості у вівтарних апсидах.

З XII ст. будівля собору розширилася добудуваннями з трьох сторін галереями, надбудовою другого поверху і прибудови апсид до їх вторинних кінців. У кінці XVII століття частина віконних отворів була розширена і прикрашена, а вхідні двері отримали нові портали.

Софійський собор у Полоцьку (1050-ті роки) - третій і найпізніший Софійський собор Київської Русі зведений на замовлення князя Всеслава Полоцького в одному з найбільших центрів Староруської держави. Це найменший із Софійських соборів із рисами київського і новгородського зразків. За плановою і об'ємною структурою був більше подібний до новгородського храму, але технікою кладки стін з плинфи і наявністю ступінчастих ніш на фасадах нагадував Софію Київську. Головна відмінність Софії Полоцької від двох попередніх храмів - відсутність галерей. Центральне ядро храму в Полоцьку - семиглавий, п'ятинефний храм з трьома апсидами, нортексом і, звичайно, великими хорами. Собор неодноразово перебудовувався в подальші епохи. Від древнього періоду збереглися східна частина з тригранними зовні апсидами, нижні частини західної стіни і ділянки фундаментів.

Окрім трьох Софійських соборів, було споруджено ще декілька будівель у Києві. Подібними за типом, але менших розмірів порівняно з Софійським собором були два інших київських храми “міста Володимира” - церква св. Ірина і церква св. Георгія Побідоносьця, збудовані в 1051- 1053 роках. Вони входили в ансамбль будівель тих, що оточували Софію Київську. Від цих храмів збереглися відкриті розкопки, за фундаментом яких можливо уявити їхній архітектурний вигляд. Це були невеликі, хрестокупольні, з трьома апсидами п'ятинефні храми із західними і східними галереями [21, c. 4].

До цього ж типу будівель першої половини XI ст. належить митрополича церква на вул. Стрілецькій в Києві. Її планувальна структура була складнішою, можливо цей храм був п'ятинефним. Усі три храми примикали до софійської території. Дещо пізніше, в 50-х - 60-х рр. XI ст., були зведені церква на вул. Володимирській і розташований поряд з нею Князівський палац. У першій половині і середині XI ст. на усій території Київської Русі було зведено не більше півтора десятка монументальних цегляних споруд. Проте ці будівлі є дуже важливим розділом в історії монументальної архітектури Київської Русі як перший етап її розвитку. Найважливіша особливість цього етапу - єдність композиційних і стилістичних принципів, незалежно від того, в якому районі велося будівництво. Пам'ятки Новгорода, Полоцька, Чернігова звичайно відрізнялися від київських, але відрізнялися лише своїми індивідуальними рисами, оскільки місцевих архітектурних шкіл ще не існувало. Архітектура епохи Київської Русі більш-менш однакова на усій території, оскільки її єдиним художнім центром був Київ, на архітектуру якого зробили великий вплив візантійські архітектори. До 60-х рр. XI ст. будівництво в усіх староруських містах (окрім Києва) припинилося - уся будівельна діяльність зосередилася лише в Києві [21, c. 5-8].

Отриманий досвід архітектури відображав затвердження нового соціального ладу, коли влада Київського князя була сильна в усій Русі, а Староруська держава мала на міжнародній арені велику політичну силу. Це відобразилося у будівництві великих ансамблів князівських центрів, величних соборів у Києві й інших великих містах.

2.2 Оборонні, житлові й господарчі споруди

Просторову структуру, художні образи й силуети міст Давньої Русі значною мірою визначала дерев'яна архітектура -- фортифікаційні споруди та масова житлова забудова. Особливо слід відзначити досвід оволодіння технікою дерев'яного будівництва Новгорода, Ладоги, Києва.

З кінця X ст. в архітектурно-художньому образі великих міст починають домінувати муровані храми, які стали основними орієнтирами міського ландшафту.

Фортифікаційні споруди. Методи будівництва основних фортифікаційних споруд -- земляних валів та їх дерев'яних конструкцій -- до кінця X ст. вже були повністю розроблені. Великий досвід набуто в процесі будівництва слов'янських городищ останніх століть язичницької епохи. Спорудження нових міст здійснювали здебільшого свої майстри, якими керував представник князівської адміністрації -- городник [14, c. 4].

Про дерев'яно-земляні укріплення свідчать князівські фортеці IX--X ст. на Буковині. У городищі Ревне-1 головним елементом укріплень був майданчик розмірами 300Ч160 м, оточений валом заввишки до 1,5 м. Оборонні зруби складалися з двох поздовжніх дубових стін (відстань між ними -- 2,5--2,6 м), які з'єднувалися поперечними стінами через кожні 1,5--2 м. Утворені таким чином приміщення землею не засипали; їх використовували для розміщення воїнів і тимчасового перебування інших людей. Зверху зруби перекривали дерев'яними накатниками й засипали шаром глини. На місці в'їзду стояла дерев'яна вежа зрубної конструкції розмірами 6Ч4 м. Споруджуючи додаткові укріплення, використовували конструкції типу частоколу.

Житлово-господарчі будівлі, що прилягали до валу, були різної конструкції -- напівземлянки та зруби з підклітами. Оскільки князівські фортеці будували за наміченим планом, то в цих будівлях мешкали дружинники й місцеве населення. На городищі Ревне-1 виявлено зруби розмірами 5Ч4 і 5,4Ч5,4 м з підвалами завглибшки до 1,8 м та розмірами в плані до 3,6Ч3,6 м, які використовувалися представниками князівської адміністрації для зберігання данини. На краще збережених городищах висота валів із зовнішнього боку була 4--5, ширина -- 10--12 м. Глибина ровів трикутної або трапецієподібної форми -- 2--4, ширина -- 8--12 м.

Рештки дерев'яних конструкцій на валах відкриті майже у всіх городищах. Це прямокутні зруби, які скріплювали вал в один, два і навіть три ряди. Вони проходили по периметру майданчика з розривом на в'їзді. Зруби, заповнені ґрунтом, називалися городнями, а пустотілі -- клітями. Як правило, їх будували з дубових колод діаметром 15--25 см. Для міст характерні вали з одним елементом дерев'яно-земляних укріплень. Прикладом городища з двома рядами клітей є Райковецьке на р. Гнилоп'ять (XII ст.) -- округлої форми, площею 1,25 га. Городище Колодяжин на р. Случ мало ряд житлово-господарчих клітей, перекритих валом, до якого прилягали кліті господарчого призначення. В Іскоростені до зрубів, заповнених камінням і землею, з внутрішнього боку теж прилягав ряд житлових клітей [14, c. 5].

Більшість міст були закладені за певною містобудівною системою і лише окремі з них виростали із сіл. Прикладом такої системи служать вали та межі міст Володимира і Ярослава в Києві. Місто Володимира споруджене разом з Михайлівськими та Південними (Софійськими) воротами, до яких підходили вали з глибоким ровом і дерев'яним мостом. Оборонні укріплення міста Ярослава свідчать про зведення укріплень разом з трьома воротами -- Золотими, Львівськими й Лядськими. До цього тут було “полЬ юнь града”, де, найімовірніше, в 1017 р. Ярослав розгромив печенігів. Земляний вал мав досить складну систему дубових зрубів загальною довжиною 26--27 м. Колоди були з'єднані “в обло” й засипані ущільненим лесом. Головний зруб складався з шести горо-день, а приставний -- з трьох городень, поставлених поперек валу, висота якого досягала 12 м. Вал завершувався заборолами, які являли собою бруствер з пустотілих клітей. Бойовий майданчик заборол розташовувався на висоті не менш як 3 м від основи стіни. Для київського валу це становило висоту 13,36 м, що збігалося з рівнем підлоги церкви на Золотих воротах. Біля підошви ширина валу дорівнювала 30 м. Отже, висота валу міста Ярослава досягала 35 грецьких футів, а ширина біля підошви -- 100 грецьких футів, тобто відношення висоти валу до ширини основи становило 1:3.

Земляний вал Білгорода мав усередині зруби, з яких наверх виходив один ряд клітей, що утворювали стіну зі стрільницями. Над стіною був поміст із бруствером, тобто заборола з великими стрільницями. Заборола завершувалися двосхилим дахом. Характерною ознакою давніх городищ Білгорода, Переяслава, Василева є наявність крепід із сирцевої цегли з напільного боку.

Як і в Києві, в середині XII ст. у Рязані споруджено укріплення нового столичного міста (Південного городища). Величезні вали з дерев'яними заборолами охоплювали майже незаселену територію (55--57 га) в розрахунку на переселенців. У розпланувальній структурі городища було створено кілька самостійних вузлів, у тому числі й головний -- великий майдан з кам'яними соборами, аналогічно площі перед Софійським собором у Києві [14, c. 6].

Найзначніші фортифікаційні роботи в Київській Русі були здійснені як захід загальнодержавного характеру до 1036 р. Від них до нашого часу дійшли Змієві вали (за термінологією XVIII ст.), споруджені в заданих напрямках з використанням рельєфу місцевості: вздовж річок на схилах до заплави з ескарпуванням схилів і викопуванням рову, а в міжріччі -- по вододілах. Більшість валів органічно входили до системи нових укріплених городищ і міст. їх споруджували робітники різних професій -- землекопи, лісоруби, фортифікатори. Загальна довжина валів ранньої конструкції -- 927,5 км. Упродовж 19 років до будівництва валів щорічно залучалося 3500 людей. Часам Володимира Святославовича належать три правобережні та одна лівобережна лінії валів завдовжки 500 км.

Грандіозність укріплень була помічена сучасниками. Зокрема, місійний архієпископ Бруно Квертфуртський у 1008 р. в посланні до німецького короля Генріха II згадує епізод свого перебування у князя Володимира: “Государ Русі, великий державою і багатством, протягом місяця утримував мене… Коли ж не в силах був уже (утримувати мене більше)…, то з дружиною два дні проводжав мене до крайніх меж своєї держави, які через ворожнечу з кочівниками з усіх боків обніс найміцнішою і найдовшою огорожею”. Ворота, про які згадує місіонер, слід розуміти не як прохід через дерев'яно -земляні укріплення лінії валів, а як оборонну башту одного з укріплених городищ стугнинської лінії -- Василева (Васильків Київської обл.) або Тумаща (Старі Безрадичі Київської обл.). На городищі Заріччя (Київська обл.) поряд із сирцевим муруванням і дубовими городнями знайдено ворота, які вели з дитинця в окольне місто. Вони мали вигляд прорізу, який був обкладений дубовими плахами, та перекривались надбрамною баштою [8, c. 112].

У басейні Росі при Ярославі Мудрому протягом чотирьох років (1032--1036 pp.) побудовано 206 км валів за участі щорічно 3750 людей. У лінії валів або поблизу них розташовувались 44 городища, а всього в Середньому Придніпров'ї відомо 107 городищ із селищами.

Здійснення грандіозного стратегічного задуму щодо захисту Середнього Придніпров'я від кочівників-печенігів позначене глибоким знанням будівельної справи та стандартизацією робіт. У заплавах річок вали насипали з піску, на вододілах -- з суглинку, іноді -- з глини. Дерев'яні конструкції скріплювали насип і мали вигляд стін, їх зводили з дуба й сосни із застосовуванням двох типів конструкцій -- зрубної й перекладної. Зрубних конструкцій було два варіанти: 1) зруби в ряд уздовж валу, не зв'язані між собою, на кутах іноді стягнені простінками (Заріччя на Стугні, Лупське на Ірпені); 2) взаємозв'язані зруби (вал на Росі).

Змієві вали не мали бойового ярусу (заборол зі стрільницями), а завершувалися стяжками та покриттям з колод. Висота земляного заповнення зрубів була різною і на лівому березі Стугни становила не менш як 3,5 м. Рови використовувалися переважно для вибирання ґрунту на вал.

Перекладна конструкція в Середньому Придніпров'ї невідома, але в IX--XII ст. використовувалася західними слов'янами. Вона складалася з настилів колод, покладених на лаги. Настили були поперечними на західнослов'янських укріпленнях і поздовжніми -- на Змієвих валах. Кожен ярус покривали шаром піску або глини. По ширині колоди утворювали єдину конструкцію -- одно- або дворядну. Вали, в перерізі прямокутні або конічні (пірамідальні), заввишки до 3,7 м, іноді -- понад 4 м (Барахтянсько-Фастівський вал), мали неглибокі (1--2 м) рови та земляні укоси. Дворядна конструкція була лише в нижній частині валу; далі вона звужувалась до однорядної. Перекладну конструкцію використовували частіше, ніж зрубну. Проте трапляється й поєднання їх (вали в міжріччях Ірпеня й Тетерева, Стугни та Ірпеня) [14, c. 7].

Особливе місце посідає розгалужена система укріплень торговельних шляхів, що проходили через перевали Карпат на кордоні південно-західних земель Русі. Деякі з них називали воротами -- Угорськими, Руськими (Галицькими), Тухольськими. Тут дерев'яні конструкції поєднувалися з природними скельними складками або об'ємами. Унікальним є повне відтворення на підставі слідів у скелях виносної галереї-заборола (Бубнище Івано-Франківської обл.), а також нахилу, розмірів і конструкції дахів (Бубнище, Тустань Івано-Франківської обл.). Висота суцільних вертикальних пазів у місцях забудови досягає 13-- 15 м в оборонних наземних стінах та 17,5 м -- у житловій забудові (Тустань). На плат-формі-фундаменті з поперечно перев'язаних паралельних дерев'яних стін стояли дерев'яні зруби, які завершувалися виносними галереями -- заборолами. За конструктивними особливостями заборола були стовпово-дощаними або зрубними. Житлова забудова була триярусною (Бубнище) або п'ятиярусною (Тустань). Оборонні башти розміщувались на вершинах скель з виносом за їх межі до 2 м. У комплексі Бубнища башта-донжон побудована на потужній основі з балок. До центрального укріплення Тустані вели ворота, які мали поміст-пандус і звідний міст. Унікальними є житлово-господарчі комплекси, які забезпечували оборонні функції укріплень.

У 2-й половині IX -- 1-й половині XII ст. в Київській Русі, крім дерев'яних, будували кам'яні й цегляні фортеці. Найдавнішою мурованою була фортеця в Ладозі -- міжнародному торговельному центрі на шляху між Балтикою й Візантією та мусульманським Сходом. Її стіни вимурувані з місцевої вапнякової плити на глиняному розчині. Вони охоплювали мис на злитті річок Волхов і Ладожка. Але ця фортеця випадає з загального розвитку давньоруського будівництва [14, c. 8].

Першою пам'яткою, характерною для Київської Русі, є стіна митрополичого двору навколо Софійського собору в Києві. її фундамент був складений з кругляку на розчині з цем'янкою. Товщина стіни -- 1,1--1,2 м; лопатки влаштовані через 6 -- 6,2 м.

Унікальні кам'яно-земляні укріплення, побудовані в 1089 p., мав дитинець Переяслава. Від них уціліли муровані єпископські ворота зі зведеною на них церквою Св. Федора. Літописний “городі) камені)” займав мис трапецієподібної форми площею 12 га. Друга лінія звичайних дерев'яно-земляних укріплень збільшила територію міста на 66 га. Мури, що проходили по верху валів, до монголо-татарського нашестя були неприступні, хоча з 1095 до 1215 р. було 25 спроб взяти фортецю штурмом.

Близька за часом Ладозька фортеця закладена в 1114 р. посадником Павлом. Мур, що охоплював мис розмірами 175Ч85 м, був викладений з вапнякових плит по гребеню земляного валу на вапняно-піщаному розчині з домішкою склоподібної вулканічної породи (замість цем'янки). Він складався з двох паралельних стін, забутованих усередині щебенем, уламками плит і розчином. Загальна товщина муру, який плавно вигинається по лінії валу, -- 3,1 м. Кам'яна конструкція зведена на піщаній і кам'янистій підсипці. Ширина брустверної загорожі -- 0,8--1,0 м, висота -- 1,8 м. Приблизно на середині довжини прясла влаштовано колінчастий уступ, підпертий з внутрішнього боку контрфорсом (характерний для оборонних споруд Греції) [14, c. 9].

Принцип зведення фортець на Русі (кам'яних і дерев'яних) полягав у тому, що важливою була не взагалі висота стін, а висота бруствера відносно навколишньої місцевості.

Кам'яні стіни з великих блоків вапняку, викладених на розчині, були побудовані у Владимирі (стіна дитинця) і Боголюбові (стіна палацового комплексу) на фундаменті з кругляку. У Боголюбові стіни завтовшки близько 2,5 м вимурувані, як у Переяславі й Ладозі, по лінії земляних валів.

У кінці XII ст. муровані стіни були зведені в Києві й Гродно. Перша огорожа Печерського монастиря побудована в 1073 р. із “стовпія”, а цегляна стіна вимурувана в 1182 -- 1197 pp. Товщина цієї пам'ятки -- 2 м. її внутрішня частина заповнена битою цеглою. Фундамент складався з двох паралельних ровів, заповнених камінням і битою цеглою. Після зруйнування пожежею дерев'яних стін у Гродно в 90-х роках XII ст. зведено нові стіни з плінфи, для чого були використані запаси цегли для храмів. Мурування збереглося на висоту 0,6 м, хоча в давнину висота його була не менш як 5 м. Товщина стін -- 1,4 -- 1,5 м.

Житлово-господарчі будівлі. Масова міська забудова була дерев'яною з наземною або заглибленою основою і передбачала два конструктивні типи жител -- зрубні й стовпові. В основі будівель стовпової конструкції були дерев'яні стовпи діаметром 0,15--0,5 м, в які були запазовані плахи або дошки. Такий тип будівель дістав назву каркасно-стовпових.

Житлові будівлі Києва -- у плані квадратні або прямокутної форми; площа -- від 9 до 38 м2. Котловани під будівлями завглибшки до 1,8 м виконували функцію підвалів або підклітів. У житловому кварталі міста Ярослава одна з садиб складалася з трьох зрубів, а інша -- з двох будівель каркасно-стовпової конструкції. Зруб виконано з соснових колод діаметром 16 см “в обло” з випуском на рогах 25 см; підлога настелена товстими дошками [14, c. 10-13].

На іншій ділянці кожна садиба складалася з одного або двох жител і кількох окремих господарчих будівель стовпової або зрубної конструкції. Кілька садиб об'єднувалися в квартали, які розташовувались уздовж головної й бічної вулиць. Розкопані елементи конструкцій мають вигляд обпалених колод і дощок з глиняною обмазкою. Іноді простежується двокамерна конструкція, що складається з каркасно-стовпового підвалу, розміщеної над ним галереї та житлового зрубу на підкліті. Такий вигляд мала забудова вздовж вулиці між храмом Св. Софії та Жидівськими воротами.

У садибі XI ст. площею 275--300 м2 (сучасна вул. Володимирська, 2) було три будівлі: двокамерне заглиблене житло каркасно-стовпової конструкції та приміщення господарчого призначення. До житла вів вхід з тамбуром і дверима. У сусідній садибі найбільше житло XII ст. зрубної конструкції (4,75Ч4,9 м) зафіксоване на рівні підкліту, який мав глинобитну піч; верхній поверх також був з піччю.

У плані форма печі наближалася до кола, хоча трапляються й інші конфігурації -- прямокутна, грушоподібна тощо. їх споруджували на дерев'яному каркасі, який швидко вигоряв. У Києві печі розташовували й на другому ярусі будівель і складали їх із цегли. Конструкція димоходу поки що не з'ясована, але можна вважати, що найчастіше він був дерев'яним. Від дверей збереглися залізні скоби, засуви, кільця, замки, ключі, ручки-завіси. Підлогу мостили керамічними полив'яними плитками. У дерев'яні віконниці в будинках заможних мешканців вставляли круглі або прямокутні скляні шибки [8, c. 112-113].

З дерева будували майстерні ремісників та інші господарчі приміщення (льохи, ями для зберігання продуктів тощо), а також князівські й боярські садиби з приміщеннями для учт, поруби для в'язнів, медоварні (медуші) для зберігання продуктів бджільництва, поварні.

На княжому дворі дитинця (Замку) Новгорода-Сіверського досліджено медушу 1-ї половини XII ст. Це був льох каркасно-стовпової конструкції площею 54 м2 з вічками на підлозі для розміщення в них амфор з медом і вином. Поблизу були льохи для м'яса, риби тощо. Іншої конструкції була розкрита в дитинці Чернігова медуша, вписана в систему дерев'яно-земляних укріплень кінця XI -- початку XII ст. Значних розмірів (120--140 м2) зрубна споруда мала підлогу на потужних лагах та міжповерхові перекриття з товстих обаполів і плах. Мед зберігали в дерев'яних відрах з кленових клепок. Перекриття другого поверху медуші додатково підтримувалося не менш як двома рядами стовпів. Цей поверх був житловим -- тут містилася глинобитна піч. Можливо, будівля мала й третій поверх, від якого зафіксовані уламки плах і обаполів.

Незвичайний тип дерев'яної будівлі XI ст. знайдено в Києві у місті Ярослава. Під зрубом трапецієподібної форми розміщувалась яма конічної форми, обплетена лозою та обмазана глиною. Дерев'яна ляда з великим залізним кільцем і засувами наводить на думку про літописні поруби.

До садиб входили споруди різного допоміжного призначення, зокрема ремісничі майстерні з печами для ювелірного, металургійного та склоробного виробництва. У Вишгороді існував комплекс майстерень, який дістав назву “квартал металургів”. “Двір металурга”, що складався з кількох каркасних будівель, у яких виплавляли крицеве залізо й бронзу та виробляли речі з кольорових металів, був у Рязані. У зрубі-п'ятистінку з соснових колод, який знайдено на Подолі в Києві, визначальними частинами інтер'єру були два ливарні горни для виготовлення “чистого” товарного заліза та рудної кольорової металургії. Стіни зрубу з протипожежною метою зсередини були обмазані глиною й потиньковані.