Проблеми теорії та практики історичної імагології: український вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми теорії та практики історичної імагології: український вимір

Сергій Посохов

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Анотація

У статті йдеться про соціальне значення імагологічних досліджень, які спрямовані на виявлення та аналіз етнічних уявлень. Актуальності цим дослідженням додає те, що в сучасній ситуації повсюдно спостерігається складання поліетнічних спільнот і посилення міжетнічних контактів. Мета полягала в тому, щоби визначити проблеми та перспективи імагологічних досліджень, а також звернути увагу на можливі соціальні наслідки «стереотипізації образів». Зазначено, що, виявляючи образи тих чи інших спільнот (передовсім етнічних), дослідники свідомо чи несвідомо самі сприяють оформленню і закріпленню деяких стереотипів. В тому числі, свою роль в цьому процесі відіграють і історики. Відповідно, ставилося завдання надати характеристику українському виміру історичної імагології. Хоча в українській історіографії поступово відбувається усвідомлення складності такого роду проблем, вивчення зарубіжного досвіду, втім, водночас, можна помітити й відродження багатьох однозначних оцінок, акцент на відокремленні, а то й протиставленні народів. Зокрема, автор зосередив увагу на тих оцінках та твердженнях, які зустрічаються в шкільних підручниках з історії України, які вийшли друком у 2018 р. і офіційно рекомендовані для навчання. Результати аналізу підтвердили гіпотезу про ексклюзивний варіант ставлення до історичного спадку як домінуючий підхід. Всі ці підручники, без винятку, пропонують етноцентричне бачення історії, що може стати основою небезпечної стереотипізації «своїх», «чужих» та «інших». У підсумку робиться висновок про те, що потребою часу є розширення тематичного спектру імагологічних досліджень, а також формування такої професійної етики, яка б сприяла утвердженню принципів взаємоповаги та толерантності в межах сучасного полікультурного світу.

Ключові слова: історична імагологія, етнічні стереотипи, підручники з історії, історична політика, Україна

Abstract

This article deals with the social significance of imagological studies that aim at identifying and analyzing images of ethnic groups. This research aims to identify the problems and prospects of imagological research, as well as to draw attention to the possible social consequences of "stereotyping images" in academic studies and teaching materials. The author demonstrates that, by ascribing certain images to particular communities (primarily ethnic), many scholars -- willingly or unwillingly -- contribute to the formation and consolidation of some ethnocultural stereotypes. Although there is growing awareness of the complexity of such problems in Ukrainian historiography, the author's study shows the existence of scholarly texts that exhibit an emphasis on the separateness of ethnic groups and, sometimes, even an emphasis on the opposition of ethnic groups. In particular, the author focused on the contents and assessments of the Ukrainian history textbooks that were published in 2018 and officially recommended for school instruction. The results of the analysis confirmed the author's hypothesis of the presence -- sometimes a dominate one -- of exclusivist attitudes in teaching Ukrainian history. All of the studied textbooks, without exception, offer an ethnocentric vision of Ukrainian history that could be used to form the basis of dangerous "Us and Them" stereotyping. The author concludes with a citation of the imperative to promote the principles of mutual respect and tolerance within the education system, as well as the need to apply principles of professional ethics in contemporary history-writing.

Key words: historical imagology, ethnic stereotypes, history textbooks, historical policy, Ukraine

Вступ

Імагологія -- так називають міждисциплінарний напрямок досліджень, який сформувався у др. пол ХХ ст. В основі лежить слово «image» -- «образ» і йдеться здебільшого про етнічні образи. Свій внесок у становлення імагології зробили й історики (докладніше про розуміння «імагології» в сучасній історіографії див.: Котова, 2015). Більше того, поступово в науковому співтоваристві утвердився термін «історична імагологія» (Senyavskiy & Senyavskaya 2006) і відбувається усвідомлення специфічних завдань власне історичних досліджень в цій царині.

На початку нового тисячоліття імагологічні дослідження стимулювалися не лише новими науковими підходами, а й посиленням націоналізму і національних рухів. І все ж, зауважимо, що початок ХХІ ст. ознаменовано не лише такими процесами. Глобалізація зробила свого роду переворот в наших уявленнях про національні кордони і міждержавні угоди, міграція і подорожі стали звичайною справою для багатьох людей, а засоби масової інформації і особливо медіакомунікації зв'язали гігантський простір. У нашому сьогоднішньому світі зустрічі з «іншим» в його різноманітних проявах стали частиною повсякдення (Shapinskaya 2012: 4). Повсюдно фіксується таке явище, яке Єва Доманська назвала «гібридна ідентичність» (Domanska 2012: 205). Поряд з цим глобалізація супроводжується локалізацією, що навіть породило такий термін як «глокалізація». У глобалізованому світі все ширше відкриваються можливості для вибору «додаткової» або навіть «альтернативної» самоідентифікації -- можливості, які в XIX столітті були вкрай малоймовірні (Boytsov).

Стосовно до імагології можна сперечатися вже щодо питання про об'єкт і предмет досліджень. Адже власне термін «образ нації» змушує нас повернутися до питання про те, що таке «нація». На думку Еріка Хобсбаума, ми, як і раніше, «... не здатні розтлумачити спостерігачеві, як a priori відрізнити націю від інших людських спільнот і груп -- подібно до того, як можемо ми йому пояснити відмінність між мишею і ящіркою або між окремими видами птахів. Якби за націями можна було спостерігати приблизно так само, як і за птахами, заняття це не склало б особливих зусиль» (Hobsbawm 1998: 11-12). Система «мега- макро- мікро- і суб-мікроспільнот» настільки рухлива і кордони між ними розмиті, що часом можна сумніватися в наявності об'єкта дослідження. Пізнавальний потенціал концепту «національний характер» тим більше багатьма дослідниками ставиться під сумнів. Ще складніше йде справа стосовно до історичних досліджень. Як виявити спільноти у минулому і що покласти в їх основу як «головне»? Чи слід говорити про «поляків», «росіян», «українців» в XVII ст.? Або може краще говорити про жителів Речі Посполитої, Московської держави та Малоросії? Або вести мову про католиків, православних, іудеїв?

Дивно, як деякі історики, з точністю до десятих відсотка, наводять цифри, що фіксують етнічну приналежність, скажімо, відсоток українців в адміністративному апараті на українських землях на початку ХХ ст. (як от у підручнику О. К. Струкевича, який я ще буду згадувати), або точну цифру вбитих під час терактів в Польщі в 1930-х роках українців, поляків і євреїв... Тим самим автори претендують на те, що вони знають національну ідентичність відповідних чиновників, чи вбитих! І, звичайно, в цьому випадку заперечуються «гібридна ідентичність» або «множинні лояльності», про які я вже згадував. історична імагологія український етнічний

Не менш складно визначити і предмет дослідження, і соціальні функції імагології. Адже, у цьому випадку, ми незмінно виходимо на складні і досить болючі суспільні і наукові проблеми. Зокрема, ставляться під сумнів цілі такого роду досліджень з точки зору їхніх соціальних функцій, зокрема, впливу на сучасний соціум. Наприклад, зазначається, що останнім часом спостерігається процес «розмивання» структури етнічної ідентичності шляхом протиставлення «ми» етнічного «ми» -- неетнічному, й тим самим зі змісту поняття «нація» («національність») виключається «етнічне ядро», а це, вважається, може призвести до втрати етнічної ідентичності (Khodyachikh 2012: 295). З іншого боку, можна почути думки про те, що в сучасному суспільстві спостерігається зближення між двома ключовими видами ідентичності -- етнічною та громадянською, і, відповідно, мусування теми «національного характеру» в цих умовах може перетворюватися в важіль регулювання певних суспільних настроїв, зокрема тих, що перешкоджають формуванню політичної нації.

Очевидно також, що, виявляючи образи тих чи інших спільнот, дослідники свідомо чи несвідомо самі сприяють оформленню і закріпленню деяких етнічних стереотипів. Не випадково Ю. Л. Безсмертний, критикуючи А. Я. Гуревича, звинувачував історію ментальностей саме в тому, що та створює передумови для підтримки націоналістичних колективних стереотипів (про це див: Savitskiy 2012).

Звичайно, такі сумніви не означають, що дослідження в цій царині слід припинити, але вони попереджають про можливі небезпеки і, відповідно, особливу відповідальність тих людей, які починають займатися такого роду проблемами. Це особливо актуально в сучасній ситуації повсюдного складання поліетнічних спільнот і посилення міжетнічних контактів. На наших очах іноді відбувається стрімкий рух по ліній «свій» -- «інший» -- «чужий» -- «ворожий». Тобто система протистояння або співробітництва має значну рухливість (Repina 2012: 15). Свою «фатальну» роль в таких «зрушеннях» можуть зіграти (і відіграють!) історики.

Спрямованість імагологіческіх досліджень істотно змінюється в даний час. Власне, на становлення і розвиток імагології вплинули вже ті дослідження, які були здійснені у другій половині ХХ ст. і спеціально присвячені вивченню різних форм національної та групової ідентифікації. У тому числі серед тих праць, які отримали найбільший резонанс у науковому співтоваристві, слід назвати праці Гобсбаума та Бенедікта Андерсона. Згадані автори звернули увагу на суб'єктивну сторону конструювання націй. При цьому було зазначено, що національні феномени мають двоїстий характер: в головному вони конструюються «зверху», і все ж їх не можна осягнути цілком, якщо не підійти до них «знизу», з точки зору переконань, забобонів, надій, потреб, сподівань і інтересів простої людини, які зовсім не обов'язково є національними, а тим більше націоналістичними за своєю природою (Hobsbawm 1998: 20). Згідно Андерсону, нації -- «уявні політичні спільноти», і «насправді, всі спільноти, які є більше первісних сіл, об'єднаних контактом віч-на-віч (а, може бути, навіть і вони), -- уявні» (Anderson 2001: 30, 31). Уже ця основна теза зумовила увагу до механізмів солідарності/роз'єднання в суспільстві, а також породила заклики до «деколонізації свого розуму».

Для становлення імагології велике значення мала поява низки соціальних теорій, які пояснювали соціальні взаємодії. Зокрема, популярними серед дослідників, в тому числі й істориків, стали такі поняття як «групова солідарність», «соціальний контроль», «соціальна роль», «легітимізація». У центрі уваги опинилися механізми саморепрезентації, саморегулювання і комунікації спільнот. Зазначені теоретичні побудови і нові предметні поля стимулювали конкретно-наукові дослідження. Зокрема, були актуалізовані такі теми і аспекти, які виводили на проблеми внутрішньогрупових цінностей, фронтирних соціальних ролей, культу героїв, легітимації новацій, домінуючих сенсів, «відкритих» і «закритих» культурних систем, поляризації культурного ландшафту, районування культурного простору та ін.

Імагологічні уявлення як культурний спадок

Втім, ще більше ніж сучасні новації на стан імагологічних уявлень впливає культурний спадок. В. Вжосек запропонував поняття «імпутація», що означає культурне приписування, яке відбувається, коли культура осягає світ (ШгеоБек 2012: 162 і далі). Тобто ми пізнаємо світ з позицій своєї культури, а це значить, що на наші погляди впливають відповідні етнічні «упередження», «стереотипи», «образи», «думки».

Якщо прагнути відшукати перші спроби розібратися в етнічному розмаїтті і походження «національних особливостей», то, слід врахувати, що вже мислителі Стародавнього Світу, починаючи з Геродота і Тацита, намагалися не тільки зафіксувати, але і пояснити відмінності в способі життя і звичаях народів. На цій основі метафоричну класифікацію образів «інших» запропонував французький теоретик Цветан Тодоров: перший тип він назвав «принципом Геродота» («кращі народи» проживають ближче, «гірші» -- далі), а другий -- «законом Гомера» (найбільш привабливими рисами наділяються найбільш віддалені народи»). Такі приклади «іншування» продовжують використовуватися й в сучасній суспільній думці (див. про це: КаБІапоу 2008).

Вже в російській/українській історіографії імперської доби, а потім і в радянській історіографії, вивчення «образів народів» спочатку відбувалося фактично в межах етнопсихології. «Характер народу» (або «дух народу/нації») став одним з головних елементів в творах багатьох істориків, починаючи з доби романтизму. Серед тих, хто почав вивчення такого роду проблем, можна назвати і «харківських» вчених -- М. І. Костомарова і О. О. Потебню.

Звичайно, тривалий час в історичних дослідженнях було багато односторонніх оцінок і характеристик, навіяних «розповідями очевидців», які знайшли віддзеркалення в джерелах (а історики, зазвичай, мали пієтет перед джерелами: як відомо, Леопольду фон Ранке належать такі слова -- «чого немає в джерелі -- того немає в історії»). Зрозуміло, чимало оцінок пояснювалося і тими завданнями, які перед собою ставили ці історики, як вони бачили соціальну функцію історії (зазвичай -- боронити «свою» історію від зазіхань ззовні).

Деякі із цих оціночних суджень з часом набули аксіоматичних характеристик (як-от костомарівські ознаки українців та росіян) і тепер продовжують активно використовуватися авторами. Навіть якщо вони не наводяться, вони стали засадничими для низки умовиводів. Взагалі в цій царині багато «упередженого»...

Втім, сьогодні спостерігається зростання інтересу саме до того, що називається «упередженості» та «спотворення». Стало ясно, що етнічні образи народжені в ході взаємодії складних процесів, перш за все, процесів самоідентифікації. Вже на початковому етапі розвитку імагології був зроблений важливий висновок про двоїстий характер такого роду уявлень (відображають не одну, а дві реальності або, точніше, два народи -- і той, чий образ формується в свідомості іншого народу, і той, в середовищі якого ці уявлення формуються і набувають поширення).

На сьогодні в науці вже з'явилося навіть таке поняття як «етноісторіографічні стереотипи». Це поняття запропонував Л. Є. Горизонтов у грудні 2005 року на міжнародній науковій конференції в Києві «Образ іншого в сусідніх історіях: міфи, стереотипи, наукові інтерпретації». Тоді ж він спробував дати йому визначення і тлумачення. На жаль, в нашому науковому середовищі помітної рефлексії щодо його тверджень не спостерігається.

До речі, важливий такий «практичний» висновок цього дослідника: «розрив наукових зв'язків -- найбільш благодатний грунт для етноісторіографічних стереотипів». Зі свого боку зазначу, що, на мою думку, перш за все, слід відмовитися від того, щоб говорити про якісь незмінні історіографічні стереотипи, які тяжіють як кошмар над істориками. Очевидно, що є «старі» і «нові» стереотипи. У цьому плані, абсолютно згоден з думкою Л. О. Зашкільняка, яка пролунала тій же конференції в Києві, про те, що все наше мислення стереотипно. Інша річ, -- чому і як вони утворюються. Невже абсолютно несвідомо? Чи лише владою? І як може на цей процес впливати наукове співтовариство?

Сучасна українська історіографія та імагологічні проблеми

Розповсюдження ідей постмодернізму в гуманітарних дослідженнях безсумнівно вплинуло і на імагологію. Динамічність і нестійкість базисних понять, усвідомлення полікультурності як взаємодії гетерогенних тенденцій, здавалося, руйнують вщент всі колишні концепції, а основною характеристикою наукового поля виступає його фрагментарність. Позитивним результатом даного етапу стало усвідомлення процедури децентрації як принципу пізнання, що на практиці означало відмову від етноцентризму на користь плюральності і рівноправності культур (Shapinskaya, 2012: 22).

Відповідно, якщо брати історичні дослідження, то вочевидь сьогодні у світі набуває популярності глобальна історія. Як зазначає Себастьян Конрад (один з провідних фахівців в цій царині):

«... [Г]лобальна / світова історія переживає сьогодні справжній бум. У США та інших англомовних країнах вже кілька десятиліть вона залишається такою, що найбільш швидко розвивається серед всіх історичних дисциплін. ... Практично повсюдно цілі покоління студентів знайомилися з історією за підручниками, які розповідають про національне минуле. На цьому тлі тези всесвітньої історії звучать як заклик до сприйняття себе частиною цілого, до ширшого бачення світу» (Konrad 2018: 21).

Глобальна історія в розумінні Конрада спрямована на подолання «родової травми» сучасної історичної науки -- ізоляціонізму національної історії та методологічного націоналізму. При цьому Конрад зауважив, що мета всесвітньої історії не в тому, щоб відправити поняття нації / національної держави у смітник, але в тому, щоби переоцінити історичну роль цього явища і краще пояснити його появу і значення. На його думку, глобальна історія займається перш за все мобільністю і обміном, процесами, які долають розмежування і кордони. Взаємопов'язаний світ для неї -- відправна точка, а головні її теми -- обіг і обмін речей, людей, ідей та інституцій (Konrad 2018: 22).

Однак на українському науковому просторі маємо дещо іншу картину. Останнім часом знову стали досить поширеними теми про «національний характер» та «національний менталітет». Спостерігається тенденція робити акцент на замкненості, відокремленні, а то й протиставленні народів. При цьому відбулося відродження та поширення деяких міркувань минулого, а то й позаминулого століть.

Підручники з історії України для школи крізь призму імагології

Щоби не бути голослівним, я взяв в якості об'єкту аналізу шкільні підручники. Вочевидь, підручник відрізняється від інших ешелонів публікацій (не буду це пояснювати). Зазначу, що це дуже важливе джерело саме для імагологічних досліджень, адже тут найвиразніше виявляється саме соціальна функція історії.

Шкільні підручники з історії України неодноразово ставали об'єктом аналізу як українських вчених (Chupriy 2010; Yakovenko 2008 та ін.), так і привертали увагу зарубіжних фахівців (див.: Danilov & FiLippov2009; Udod 2010). Одразу зазначу, що рівень їхньої толерантності був визнаний незадовільним:

«Підручники пропонують етноцентричне бачення історії, практично повністю нехтуючи принципами поліетнічності і поліконфесійності, хоча це є пріоритетом сучасної шкільної дидактики відкритих суспільств» (Yakovenko 2009: 44).

Говорячи про інтолерантність, автори критичних статей також звертають увагу на домінування в підручниках політичної та мілітарної історії, тиражування «песимістичного» уявлення про Україну як простір з безперервним «колоніальним статусом», апологізацію народних бунтів і повстань (що, по суті, є схваленням анархічної, асоціальної моделі поведінки), а також в догматизмі і пропагандистській риториці. Серед авторів таких критичних статей був і я та деякі мої колеги. В 2011 р. (Ivashchenko, Kulikov & Posokhov2011) ми проаналізували два підручники, які були рекомендовані міністерством (тоді освіти та науки, молоді та спорту):

• Кульчицький С. В. Історія України: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл.: рівень стандарту, академічний рівень. Київ: Ґенеза, 2010.

• Турченко Ф. Г., Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня історія України (1939-2001): Підруч. для 11 кл. серед. загальноосв. навч. закл. (вид. 2-ге, виправ. та допов). Київ: Генеза, 2006.

Вибір підручників для старших класів обумовлений тим, що саме в цей період життя формування толерантної особистості, здатної до неконфліктного співіснування з тими, хто відрізняється від її власної групи, набуває особливої значущості. Основним методом дослідження був обраний контент-аналіз, що дозволяє виявити частоту появи в тексті певних характеристик. Крім того, кількісний аналіз був доповнений герменевтичним, який дозволив виявити те, що не може бути обчислено. Не буду докладно характеризувати отримані тоді результати. Врешті, вони опубліковані.

Я вирішив продовжити таке дослідження на основі сучасних підручників. Для аналізу я взяв шість новітніх підручників з історії України для 10 класу, які були опубліковані та рекомендовані МОН для використання в 2018 р. Вони є на сайті МОН. Одразу зазначу, що у зв'язку із запровадженням «профільності» (тобто ступеня поглибленого вивчення історії) вони поділяються на «рівні»: стандарт (С), профільний (П). (див. Рис.1).

1 С. Історія України (рівень стандарту) / В. С. Власов, С. В. Кульчицький. - Київ : Літера ЛТД, 2018. - 256 с.

2 Історія України (профільний рівень) / В. С. Власов, С. В. Кульчицький. - Київ : Літера ЛТД, 2018.-304 с.

3 С. Історія України (рівень стандарту) / О. В. Гісем, О. О. Мартинюк. -- Харків : Вид-во «Ранок», 2018. -- 240 с. іл.

4 С. Історія України (рівень стандарту) / О.І Пометун, Н.М.Гупан. -- К.: УОВЦ «Оріон», 2018. - 256 с. : іл.

5 С. Історія України (рівень стандарту) / О.К. Струкевич. -- К.: Грамота, 2018. -- 240 с. : іл.

6 С. Історія України (рівень стандарту) / Бурнейко І.О., Хлібовська Г.М., Крижановська М.Е., Наумчук О.В. -- Тернопіль : Астон, 2018. -- 256 с.: іл.

Рис. 1. Підручники для 10 класу закладів загальної середньої освіти 2018 р.

Про що свідчить здійснений контент-аналіз? Г. В. Касьянов у вступі до книги про історичну політику, згадав про свій досвід подібного аналізу підручників ще на початку 2000-х років і зазначив: «...підручники виглядали гнітюче одноманітними» (КаБІапоу, 2018: 7). Мушу вже на початку свого викладу зазначити, що з того часу нічого не змінилося...

За частотою згадок (див. Рис.2) лідерами є слова «нація» і «держава» (та похідні від них).

Як і раніше, метою історичного розвитку у підручниках виступає створення «української національної держави», тобто держава характеризується як національна. Взагалі акцент на національному є засадничою ознакою всіх досліджених підручників. При чому основною лінією є саме боротьба за відродження української національної держави. Майже всі значущі події розглядаються під цим кутом зору. Скажімо, в підручнику В. С. Власова, С. В. Кульчицького: «УПА зміцнювала ідею відродження української національної держави» (VLasov & KuL'chytsky2018: 234). У підручнику О.В. Гісем, О.О. Мартинюк у термінологічному словничку, який наводиться на маргінесі сторінок, прямо зазначено, що «ідеалом національної держави є мононаціональна держава, у якій усі жителі належать до однієї нації, мають одну мову, культуру, звичаї, систему цінностей тощо» (Gisem & Martynyuk 2018: 25). До речі, практично в усіх підручниках, які стали об'єктом аналізу в даному випадку, серед запитань до учнів є таке: «розкрийте зміст поняття «національна держава»».

Рис. 2. Контент-аналіз підручників (варіант A)

Безумовно, слід враховувати, що українці становлять в нашій державі більш V населення, тому визнання їх ролі в державотворчих процесах є цілком виправданим. Втім, поряд з українцями в Україні проживають представники понад 100 етносів. Поліетнічна і полікультурна структура українського суспільства -- об'єктивна реальність, що має глибокі історичні корені, а міжетнічні відносини завжди були важливим фактором соціального і політичного розвитку України.

Втім, в жодному із згаданих підручників не пояснюється слово «поліетнічність», та й взагалі не використовується, хоча, до речі, в попередньому підручнику це поняття було (KuL'chytsky & Lebedyeva 2010: 14). Лише в підручнику І. О. Бурнейко,

Г. М. Хлібовської та ін. це слово використовується, але не для того, щоби схарактеризувати структуру населення України, а щоби визначити специфіку імперської армії та складнощі для розгортання українського національного руху в Бессарабії та на Закарпатті (Вигпеуко, КИІібоУБ'ка, КгугбапоУБ'ка & МаитсИик 2018: 26, 92, 94).

Про «людину» у підручниках згадують значно рідше, ніж про державу та націю. Лише в одному підручнику з шести згадується слово гуманізм як «надбання цивілізації» (Бігикеуусб 2018: 8).

Досить часто використовується слово «демократія» та похідні від нього, але часто воно поєднується із термінами «тоталітаризм» та «боротьба» (див. Рис.З).

Рис. 3. Контент-аналіз підручників (варіант В)

Вочевидь, автори зазначених підручників сповідують принципи так званої «тоталітарної школи» в історіографії. Відповідно, «кат» та «жертва» займають центральне місце в такому наративі, а тоталітаризму протиставляється демократія. Поєднання цих протилежностей досягається через використання метафори «боротьба». Ми знаємо, що ця метафора стала засадничою для радянської («тоталітарної») історіографії. Як зазначав Ю. М. Афанасьєв, «ймовірно, найбільш популярним й найбільш розповсюдженим терміном в радянській історіографії, починаючи з перших самостійних творів радянських істориків і до кінця 1980-х стане слово "боротьба"» (ДІапаБ'уеу 1996: 21). Те саме маємо і цьому випадку (чорно-біле сприйняття минулого є ознакою бінарної культури за Юрієм Лотманом). «Дружба» згадується лише як частина назви договору СРСР з Німеччиною (1939 р.) та УСРР з Туреччиною (1922 р.).

Втім, вочевидь, метафора «боротьба» спонукає нас не лише шукати відповіді на питання «за що ведеться боротьба?», але й «проти кого?». Чи можуть учні 10-х класів віднайти відповіді на ці запитання керуючись зазначеними підручниками? Так, можна сказати, що знайдуть: за «власну українську соборну державу», за «національну свободу». Що ж стосується відповіді на запитання «проти кого?», то для цього треба продовжити аналіз.

Тепер порахуємо кількість згадок народів, які «діяли на території України» (див. Рис.4).

Ясна річ, що лідерство мають українці (одразу зверну увагу на те, що я не рахував похідні від цього слова). Більше того, фактично всі сюжети -- політична і економічна історія, культура і побут, висвітлюються на прикладі українського етносу, а головним стрижнем навколо якого вибудовується весь історичний матеріал, як я вже зазначав, є процес формування української нації.

Рис. 4. Контент-аналіз підручників (варіант С)

Згадуються й інші народи, але досить нерівномірно. Більшість згадок -- це є констатація самого факту їх існування, коли визначається національний склад населення України на тому чи іншому етапі.

У таблиці я спеціально позначив кількість згадок «румуни» (1 - 3) та похідних від цього слова (57 - 65). Там, де йдеться про похідні від «румун», то згадується лише про Румунію та румунські війська. Наприклад, слово «румунське(скі)...»: таких згадок у підручнику В. С. Власова та С. В. Кульчицького -- 15, з них у 12 випадках це подано у контексті військової агресії та окупації українських земель, а 3 позиції то про території чи румунізацію. Тобто, зазвичай, у підручниках згадуються такі слова які першопочатково мають негативну конотацію: «румунські війська», «румунська окупаційна влада», «румунські адміністратори», «румунські поміщики» тощо. Те саме стосується й угорців. Вони фігурують як представники панівних верств населення на Закарпатті, які, зрозуміло, пригнічували українців.

Вкрай негативно представлені росіяни (майже всі згадки їх у підручниках пов'язані із військовими діями), й інколи при цьому зазначається, що вони, відступаючи, як-от під час Першої світової війни, застосовували тактику «випаленої землі» (Pometun & Gupan, 2018: 23) . В інших випадках вони фігурують як перешкода на шляху до національної держави. Так, в підручнику В. С. Власова та

С. В. Кульчицького, коли йдеться про причини поразки Української Центральної ради, то на першому місці стоїть «відсутність підтримки національної програми УЦР з боку політично активного міського населення внаслідок переважання росіян у всіх великих містах України» (Vlasov & KuL'chytsky 2018: 69). До речі, в іншому підручнику (О. К. Струкевича) з цього приводу зазначено так: «...більшість росіян Правобережжя проживала в містах. Це були дворяни, велика буржуазія, вище духовенство, військові й промислові робітники» (Strukevych 2018: 5). Наочне успадкування традицій радянської («класової») історіографії! В іншому підручнику (автори -- О. В. Гісем, О. О. Мартинюк) йдеться про те, що після Голодомору «вимерлі українські села були заселені переважно росіянами, білорусами, а також євреями та німцями, хоча в СРСР за межами України проживало кілька мільйонів українців» (Gisem & Martynyuk 2018: 141).

В негативному контексті вони фігурують і в наведених уривках з історичних документів. Так, наприклад, в підручниках В. С. Власова, С. В. Кульчицького та О. І. Пометун, Н. М. Гупан наведено такий уривок (з якоїсь відозви 1917 р.):

«Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи тільки на папері або напівсвободи. ...ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з постів силою, не рахуючись з російським урядом» (Vlasov & Kul'chytsky 2018: 51).

Або можна навести такий уривок з підручника (це з твору Євгена Чикаленко):

«Німці нам не страшні; [росіяни] страшніші, але не через те, що вони нас обрусять; коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшні нам своєю некультурністю.» (Burneyko та ін. 2018: 15).

Лише двічі в усіх шести підручниках визначення «росіянин» використано до історичного діяча: до Хрущова та Д. Лебідя. Щодо першого, то він просто перелічений серед керівників УРСР -- неукраїнців із такою ремаркою: «керівниками партії Москва призначала тільки неукраїнців -- німця Квірінга, єврея Кагановича, поляка Косіора, росіянина Хрущова», щодо другого, то маємо таку згадку: «.один із найвищих чиновників КП(б)У росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховувати ворожість до української мови, обґрунтувавши тезу про «боротьбу двох культур» -- передової російської, пов'язаної з робітниками і містом, і відсталої української селянської» (Burneyko та ін. 2018: 144).

Таким чином, знову повертаємося до метафори «боротьба», яка стає засадничою: Українська держава постала як результат боротьби з іншими народами. До речі, в підручниках лише тричі я зустрів слово «солідарність» та похідні. Лише в одному випадку, та й то, в цитаті з роботи Наталі Полонської-Василенко згадується про те, що було «багато прикладів національної солідарності» (у добу ЗУНР), але далі автори пишуть: «якщо ви не погоджуєтеся з Н. Полонсько-Василенко, дайте свою оцінку...» (Pometun & Gupan 2018: 105). До того ж в тексті підручника, звичайно, йдеться про ворожнечу, а не солідарність (Pometun & Gupan2018: 101). В іншому підручнику йдеться про те, що «деякі представники європейської та світової культури й науки виявили солідарність з українським національним рухом щодо захисту природних прав української мови та культури» (Strukevych 2018: 11).

До речі, щодо використання цитат з документів та праць істориків. Вочевидь, ці тексти повноцінно проаналізувати учні не можуть, вони сприймають їх як «інформацію» (більше того, часто цитати з праць істориків подано під рубрикою «мовою документа»). Так, у підручнику В. С. Власова та С. В. Кульчицького є таке завдання:

«Підтвердіть фактами або спростуйте слушність наведеного твердження: «Під час війни в найскладнішому становищі опинилося населення Галичини й Буковини. З одного боку, його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з другого -- над ним знущались австрійці й мадяри, звинувачуючи в русофільстві» (сучасний українсько- американський історик Т. Гунчак)» (Vlasov & Kul'chytsky 2018: 23).

До поляків у авторів підручників більш стримане ставлення. Втім, якщо більш уважно проаналізувати ті сторінки, де згадуються поляки та їхні суперечки з українцями, поступово, все ж виникає розуміння «нашої правди» (правоти) у цих суперечках на всіх етапах історії.

Зазвичай, і поляки здебільшого фігурують як військові (адже у центрі уваги авторів підручників переважно війни), втім акценти подекуди розставлені дещо інакше, ніж у випадку з росіянами. Так, у підручнику О. І. Пометун та Н. М. Гупан згадується, що війська УНР стали союзником польських військ у Варшавській битві 1920 р. («Диво на Віслі»), а під заголовком «Зі спогадів киянина, відомого єврейського діяча Гольденвейзера про прихід до Києва союзних українсько-польських військ» (у тому ж 1920 р.) наведено таку цитату: «Після зайняття міста поляки влаштували парад. Хрещатиком пройшли військові: форма -- новенька, коні -- прекрасні, виправка -- бездоганна». Щоправда, нижче автори зазначають, що «утримання польських військ важко давалося українському населенню. На українській території здійснювалися грабежі та погроми, що викликали серед населення антипольські збройні виступи» (Pometun & Gupan 2018: 114).

У деяких підручниках атмосферу ворожнечі між українцями і поляками у 1930- ті роки автори намагаються пояснити об'єктивними обставинами, зокрема, малоземеллям (Gisem & Martynyuk 2018: 162). Симптоматичною з цього приводу є ремарка в іншому підручнику, «українське селянство намагалося захистити свої економічні інтереси в цивілізований спосіб, використовуючи кооперативні товариства» (Pometun & Gupan 2018: 178).

Якщо йдеться про суперечки, то провина покладається на польську соціальну верхівку -- місцевих польських чиновників, поміщиків, «осадників», для яких були характерними антиукраїнські настрої: «будь-які прояви українського національного життя трактувався ними як нелояльність до держави, як прояв сепаратизму» (Gisem & Martynyuk 2018: 163).

Цікаво, що, характеризуючи терористичні акти УВО і ОУН, автори наводять такі цифри: «жертвами стали 36 українців, 25 поляків, один росіянин та один єврей». Мабуть, в цьому плані важливо переконати учнів, що це була не національна ворожнеча, а щось інше. Втім, важливо підкреслити інше. Якщо вчитатися в текст, то зрозуміємо, що далі наводиться аргументація на користь цих дій. Принаймні, зазначається: «Ці замахи здійснювалися з метою привернути увагу світової та української громадськості до «українського питання». Так, убивство в 1933 р. радянського дипломата невисокого рангу О. Майлова мало нагадати про жахливу трагедію українського народу -- Голодомор 1932-1933 рр., а вбивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького було, з одного боку, помстою за політику «пацифікації», а з іншого -- «викликом світовій громадськості у зв'язку з порушенням Польщею прав національних меншин» (Gisem & Martynyuk 2018: 167-168). Показовим є речення, яке можна сприйняти як висновок: «Такі акції не додавали авторитету ОУН, викликали масові репресії з боку польської влади» (Gisem & Martynyuk 2018: 168). Авторитет в очах кого? Виходить, що на поодинокі теракти польська влада відповіла «масовими репресіями». Знову рахунок «на нашу користь».

Цікавим прикладом для імагологічного аналізу є згадки про «Волинську трагедію». Деякі автори (підручник О. К. Струкевича та підручник І. О. Бурнейко, Г. М. Хлібовської та ін.) воліють взагалі на цьому не зосереджувати увагу (про ці події немає інформації). У підручнику В. С. Власова та С. В. Кульчицького її пояснюють (а фактично обґрунтовують!) так:

«Навесні 1943 р. Крайовий провід ОУН(б) на Волині ухвалив рішення про вигнання з Волині місцевих поляків. На той час українці становили до 80% населення Волині, поляки -- 15 %. Обґрунтовуванням такого рішення стала потреба перешкодити планам польських політичних сил повернути повоєнній Польщі Західну Україну. Мала прихильників також ідея покарання місцевих поляків за співпрацю з гітлерівцями чи радянськими партизанами, тобто ідея відплати за кривди українцям. Тож дії УПА підтримувала частина місцевих українців. Спочатку акції українських повстанців були спрямовані проти польських співробітників гітлерівської адміністрації, та поступово вони поширилися також на польських селян» (Vlasov & Kul'chytsky 2018: 235).

Тут же, із посиланням на Ю. Шаповала, зазначається, що в цьому кривавому протистоянні поляки втратили 40 тис., а українці 16 тис. (а не кілька тисяч, як твердять польські історики). А далі в рубриці «документ» (?!) наводиться цитата з праці І. Патриляка, яка також виконує завдання «обгрунтувати» дії українських націоналістів :

«Чи можна характеризувати антипольську акцію УПА як геноцид польського населення “кресів”? На нашу думку, -- ні. Оскільки однією з найважливіших рис геноциду є цілковита безоборонність знищуваних. Польське населення не тільки боронилося, а й займало агресивну позицію щодо українських етнічних земель як території Польщі, проводило наступальні акції проти українських сіл, користувалося допомогою німецької адміністрації та радянських партизанів, а згодом -- і радянської адміністрації для боротьби з українським визвольним рухом» (Vlasov & Kul'chytsky 2018: 235).

В деяких підручниках про цю подію сказано так: «Проводилися взаємні «відплатні акції»...», але вже далі:

«Нацистське командування передавало зброю польському населенню», «ОУН і УПА розглядали виселення або знищення польського елемента [NB! -- С. П.] на Волині та у Східній Галичині як усунення перешкоди до незалежності» (Gisem & Martynyuk 2018: 216).

«Причиною загострення польсько-українських відносин стали масові вбивства українців, які здійснила Армія Крайова» (Burneyko та ін. 2018: 233).

Таким чином, хоча й зазначається, що «збройне протистояння між українцями й поляками стало справжньою трагедією двох народів» (Gisem & Martynyuk 2018: 214), що «..варварські методи і засоби не можуть бути виправдані», але ремарки роблять свою справу.

Перейдемо до інших народів. Якщо подивитися на таблицю, то можна побачити, що лідерство серед «неукраїнців» мають татари та євреї. Що стосується татар (одразу зазначу, що я не враховував такі терміни як «кримсько-татарська революція», «кримсько-татарська політична партія», «кримсько-татарська держава», «кримсько-татарські топоніми», «татарські військові ескадрони» та ін.), то тут, вочевидь, більше працює сучасний політичний фактор (анексія Криму). Досить докладно характеризується боротьба «кримсько-татарського народу» за автономію. До речі, частіше йдеться не про «татар», а про «кримсько-татарський народ». Ясна річ, значна увага приділена депортації татар. В цілому, симпатії авторів явно на боці татар. Йдеться не лише про співчуття до знедоленого народу. На сторінках підручників згадується (мабуть для контрасту із радянською тезою про «зрадництво») кількість татар Героїв СРСР та кавалерів ордену Слава (Vlasov & Kul'chytsky 2018: 242; Strukevych 2018: 220). Наводяться досить розлогі спогади татар, біографії та фотографії історичних діячів (Vlasov & Kul'chytsky 2018: 243, 254; Gisem & Martynyuk 2018: 49, 223).

До речі, інші депортовані народи Криму, зазвичай, перераховуються через кому: болгари, вірмени, греки. Почасти так звучать і заголовки розділів: «депортація татар та інших народів із Криму».

При підрахунках згадок про євреїв були свої складнощі. Так, я враховував такі похідні слова як: «єврейський народ», «єврейське походження», «єврейська людність», «еврейські діти», «єврейські кладовища», «єврейська громада», «єврейські погроми», «єврейське питання», «антиєврейські настрої» (такі терміни, зазвичай, не використовуються стосовно інших народів, які згадані в підручниках). Водночас, я не враховував такі слова як «єврейська мова», «єврейські політичні організації» тощо.

Вочевидь, у цьому випадку автори підручників передовсім згадують Голокост. Типовою є також увага авторів підручників на прикладах допомоги євреям з боку українців. Наводяться імена «праведників миру» і їхня загальна цифра, згадується митрополит Андрій Шептицький (УІаБОУ & КиІ'сИуІзку 2018: 226; РотеШп & Єирап 2018: 214-215; БігикеуусИ 2018: 206; Вигпеуко та ін. 2018: 228-230). Щодо батальйонів «Роланд» та «Нахтігаль» зазначається, що «командування Вермахту мало намір залучати українські частини до каральних дій, спрямованих насамперед проти поляків і євреїв» (УІаБОУ & КиІ'сИуІзку 2018: 215). Втім, з тексту підручника невідомо, чи це сталося. Саме небажанням «бульбівців» брати участь у єврейських розстрілах пояснюється той факт, що «у листопаді 1941 р. німецьке керівництво змусило Т. Бульбу розпустити Поліську Січ і ліквідувало контрольовану ним республіку» (БіхикеуусИ 2018: 190).

В усіх підручниках жодної згадки про участь українських націоналістів у Голокості немає... Натомість зазначено:

«Окрім євреїв, нацисти розстрілювали циган, військовополонених, комуністів, українських націоналістів та інших, кого вважали зайвими на цьому світі» (Pometun & Gupan, 2018: 215).

Лише у підручнику О.К. Струкевича зазначено, що «винищувальні акції проводили спеціальні айнзацгрупи, сформовані з нацистів і місцевих колаборантів», а далі:

«В Одеській області євреїв знищували румунські війська» (Strukevych 2018: 205).

Щодо єврейських погромів, то вони згадуються мимохідь. Зокрема, зазначається, що (у період революції) «їх посилювали наявні у суспільстві ще з імперських часів антиєврейські настрої і значний відсоток євреїв серед більшовиків, політика яких викликала невдоволення населення», «ненависть денікінців до більшовиків, серед яких було багато євреїв, подекуди переростала у єврейські погроми» (Вигпеуко та ін. 2018: 82, 104). У деяких випадках (йдеться про 1918 р.) взагалі провина покладається на поляків:

Рис. 5. Контент-аналіз підручників (варіант D)

«...після єврейських погромів у Львові, які спровокували поляки, євреї почали підтримувати українську владу» (Вигпеуко та ін. 2018: 87-88).

Я не став порівнювати кількість згадок про переслідування євреїв під час Другої світової з циганами (ромами) і не тільки тому, що порівняння кількості масових жертв є недоречним. Справа ще й в тому, що подекуди автори використовують не тільки етнонім «цигани», аде й «роми» (втім пошуковик видає надто багато варіантів.).

Втім, я порахував, як використовується слово «геноцид» (див. Рис.5). Цифри говорять самі за себе.

Результатом підрахунків стала ще одна таблиця (див. Рис.6), де зафіксовано згадки про намаганням сусідів знищити українську культуру, мову, ідентичність. Маються на увазі такі терміни як «русифікація», «мадяризація», «полонізація» («ополячення») тощо.

Рис. б. Контент-аналіз підручників (варіант Е)

До речі, в одному з підручників цитується Роберт Конквест (взагалі він згадується у двох з шести підручників), який поставив знак рівняння між геноцидом та русифікацією:

«Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого і наймасштабнішого експерименту з русифікаці, а саме -- винищення української наці» (РотеШп & Сирап2018:130).

Цю цитату подано на титульному аркуші розділу. Водночас, в іншому підручнику (Власов та Кульчицький 2018: 235), як я уже згадував, зазначено, що «антипольські акції УПА не можна вважати геноцидом» (наводиться цитата з праці І. Патриляка).

Вочевидь, ХХ століття було переповнене війнами та соціальними катаклізмами, але ж не тільки? В результаті ознайомлення із змістом підручників виникають вкрай несимпатичні обличчя народів, які живуть поряд, і з якими українці перманентно вели боротьбу. Поступово складається враження, що саме вони й винні в тому у нас така страшна історії, що наші землі такі кроваві... Звичайно, «попіл Клааса починає стукати в серце».

Значна кількість траурних заходів, пов'язаних з історичними подіями, вочевидь викликала у багатьох людей не лише почуття суму чи песимізму (або навіть депресію, яка обумовлена тезою про «прокляту землю»), а й бажання віднайти й покарати винних (вочевидь, саме серед «чужих»), сприяла радикалізації суспільної думки. Скрізь у засобах масової інформації та з вуст політиків можна почути, що проукраїнські погляди -- то є націоналістичні погляди. Відповідно, складається образ українця як націоналіста, бо іншого не може бути. Так починають думати й «Інші» і у них, мабуть, виникає відповідна реакція. Навряд чи такий процес іде на користь Україні.

До речі, у згаданих підручниках є лише поодинокі згадки таких слів як інтернаціоналізм чи лібералізм. Та й то, інтернаціоналізм часто подається у лапках, а лібералізм -- виключно у текстах цитованих документів (Сталін про «національний лібералізм Леніна» тощо).

Можливі перспективи і висновки

Поступово відбувається усвідомлення помилковості стратегії, якої дотримуються українські історики. Так, Вадим Ададуров зазначає:

«За моїм переконанням, інтегрувати українську минувшину в позаетнічні контексти неможливо без її виведення з тих «фортечно-оборонних мурів», в які їх завела лінійна (або «звичайна») схема утілена в синтезі М. Грушевського. Сьогодні ця, колись корисна й необхідна для українства схема, стала парадигмою відгородження від світу, оманливого самонавіювання, самозаспокоєння, яка під гаслом плекання етнокультурної традиції прикриває дедалі більше відставання історичних знань від світового тренду, в якому відмінності (расові, національні, релігійні) стають чимраз менш акцентованими» (Асіасіигоу 2013: 16).

Якщо ж ставити питання «що робити?», то слід уважніше придивитися до європейського та світового досвіду. У «Кодексі» Американської історичної асоціації читаємо:

«Займатися історією в публічній сфері -- дуже серйозний виклик... Це означає, що історики повинні з неминучістю балансувати між власним бажанням представляти ту чи іншу точку зору і обов'язком дотримуватися стандартів, спільних цінностей, що лежать в основі їхнього загальнопрофесійного авторитету» (The American Historical Association 2019).

Але ж про які принципи йдеться? Достатньо почитати книгу Алейди Ассман «Довга тінь минулого» (Assmann 2014: 292-296), де, зокрема, прописані етичні норми роботи історика з історичною пам'яттю (у нас вони, як засвідчують підручники, досить часто порушуються істориками).

Приклади перспективних для наслідування імагологічних досліджень можна виявити ще в 1970-80-х рр. Зокрема, безпрецедентним за масштабом став так званий «Вуппертальской проект» Льва Копелева, здійснений ним та його однодумцями (які представляли різні гуманітарні науки), в Бергському університеті в Вупперталі (Drabkin 2002; Kozhevnikova 2012). Дослідники поставили перед собою складне завдання: зібрати і узагальнити відповідний літературний тезаурус і на цій основі реконструювати історію появи у німців та росіян «образу чужого» та обґрунтувати нагальну необхідність рішучого викорінення стійких історичних забобонів, і особливо «образів ворога». Були задумані дві паралельні серії: серія «А» (червона) -- «Росіяни та Росія очима німців» і серія «Б» (зелена) -- «Німці та Німеччина очима росіян». Перший том був готовий в 1984 р, а всього вийшло 12 томів.

Як уже зазначалося, сьогодні проблема «свого» -- «іншого» -- «чужого вийшла на нові обрії. Тепер не тільки вивчаються образи народів-сусідів або народів -- «лідерів епохи». Більше того, в центрі уваги опинилися образи «іншого» в культурі. Тим самим відбулася «релятивизация категорії національного». Значною мірою предмет імагології тепер пов'язаний з проблемою культурного успадкування.

Перспективним напрямком досліджень тепер бачиться виділення мікрорегіонів, які дозволяють виявити різні, не обов'язково національні, але і регіональні ідентичності, зрозуміти механізми взаємодії в етнічно різнорідних регіонах. Останнім часом дослідники сконцентрували свою увагу не на описі ідентичностей, але на ставленні індивідуумів до цих ідентичностей, на вивченні того, що люди думали про «свій» і «чужий» простір, як вони бачили ті чи інші географічні ареали, як конструювали територіальні цілісності і якими смислами їх наділяли. До цього додамо, що регіональна ідентичність також може поєднувати різні по стадіальності ознаки, наприклад, домодерні і модерні. І такі гібридні ідентичності не є винятком, а швидше виступають в якості типового явища. Останнім часом відбулося суттєве розширення кола джерел імагології. Стало очевидно, що регіональні ідентичності виявляються не тільки в відповідних наративах, але і в соціальних практиках і ритуалах, обмежених певним простором і часом, які знаходять відображення в культурному ландшафті міста (перш за все -- топоніміці, пам'ятниках та архітектури), публічних репрезентаціях. У пошуках «своїх» і «чужих» слід уважніше вивчати художню літературу і кінофільми, які краще за інших джерел передають емоційний клімат своєї епохи і формують «національні типи».

Нові підходи, які виявилися в історіографії останнім часом, актуалізували деякі відомі лінії вивчення «своїх» і «чужих». Зокрема, більше уваги стали приділяти варіантам репрезентації «свого». Вирішуючи проблему «відкритості чужої культури», дослідники звернули увагу на роль комунікації як чинника консолідації людей.

Комунікація набуває особливого значення в умовах мультикультурності. У зв'язку з цим, перспективним може стати вивчення каналів діалогу культур, комунікативних розривів, «зон культурного білінгвізму».

Таким чином, на сьогоднішній день, в результаті міждисциплінарної взаємодії та розширення предметного поля, межі імагології виявилися настільки розмитими, що виникає питання про її існування як такої. З'явився навіть термін «імагінативна (тобто уявна) історія» з очевидним домінуванням уявного знання. І все ж нам рано прощатися з імагологією у вузькому сенсі цього слова. Культура продовжує потребувати «своїх» і «чужих», а політика мультикультуралізму - нових ефективних механізмів збалансування інтересів різноманітних спільнот. Все це змушує нас уважніше поставитися до такого роду ідейних пошуків. І, звичайно, треба продовжити осмислювати роль істориків в цьому процесі. Вочевидь, наукове співтовариство істориків має ту специфіку, що воно структурується не тільки «по горизонталі», а й «по вертикалі» (тобто корені історіографічних традицій глибше, а тема спадкоємності набуває в цьому випадку особливого значення). Очевидно також, що співтовариство істориків структурується відповідно до ідейного спектру певної доби й дуже чутливе до змін суспільно-політичних умов. Втім, добре відомо, що значна частина професійного наукового співтовариства є не тільки виконавцем «суспільного замовлення», а й значною мірою визначає це замовлення. Отже історики, вочевидь, несуть певну відповідальність в тому числі й за спрямованість процесу стереотипізації «своїх», «чужих» та «інших».