Різдвяний кант: термінологія на означення жанру

Список можна зобразити у вигляді «дерева», стовбурові гілки якого - це ключові назви, які «обростають» різними означеннями - синонімічними й варіантними, конкретизованими й узагальненими (і такими, що їх можна пояснити суб'єктивними поглядами дослідників). Деякі вчені вживали по кілька назв на позначення духовних пісень (у т. ч. різдвяних пісень), є специфічні словоформи чи індивідуальні термінологічні комбінації. Привертають до себе увагу такі різномовні переклади термінів у працях зарубіжних дослідників, які свідчать про актуальність «духовнопісенної тематики» у слов'янознавчому полі та про усталеність перекладених атрибуцій, однозначність їх змісту й форми.

Основна жанрова номенклатура на позначення духовних вокальних творів, надрукованих у збірниках XVII та почасти XVI століть, охоплює такі найменування: «духовна пісня», «псалм» («псальма»), рідше «гімн» (останній термін узято або з віршової поезії, або з жанрової системи богослужбового співу, тож його в таблиці не наводимо), вірш /вірша (стосується власне поезії, але такий його різновид як «духовний стих» є поетико-музичним жанром, через що підлягає розгляду).

Основним найменуванням вокального твору (як традиційного, так і авторського) чи не в усіх мовах є «пісня» (song, Lied, piesn та ін.). Короткі відомості з наведеного списку можна доповнити багатьма іншими доказами якнайширшого застосування цього терміна в бароковій літературі (згадаймо, зокрема, збірник «Сад божественних пісней» (sic) Григорія Сковороди, окремі «пісні» якого є перекладами «од» латинських поетів античної доби, тож цей термін має тисячолітнє коріння). Ю. Медведик наводить на користь доцільності використання терміна «пісня» («піснь») такі вагомі аргументи: по-перше, він «у нашій рукописній традиції був чи не найбільш поширений (щоправда, немало вживався і термін «псалма»), а в едиційній практиці - взагалі єдиний використовуваний»; по-друге, він був панівним «і в паралітургійних культурах поляків, словаків, чехів, німців. А саме впливи цих культур були визначальними в процесі зародження та розвитку духовної піснетворчості в Україні» [Медведик 2006, с. 10].

Назва «духовні пісні» в європейському контексті позначає твори власне християн (відповідний зміст мають їх віршові тексти), що відділяє їх від жанрів з іншими функціями (світські, побутові). Тому найменування «християнські пісні», «християнські коляди» трапляються (хоча рідше) і в збірниках, і в наукових працях.

Термін «релігійні пісні» - ширшого змісту. Теоретично він може апелювати до пісенної традиції будь-якої релігії, але в європейському дискурсі це знов-таки елемент системи співацького мистецтва християн.

Церковні пісні - невіддільний елемент співочого репертуару ві- рян різних конфесій. Пісенну складову Господніх і Богородичних свят схвалюють і заохочують усі церкви на слов'янських землях (православна, католицька, греко-католицька (від 1596 р.), а з XVI століття - протестантські). Німецьку назву (табл. 1) ужито, зокрема, щодо протестантських традицій. Церковна пісня є фактично тим самим, що й означені в інших збірниках «духовна», «релігійна», «набожна» / «побожна» пісні, які творять усталену групу найменувань, відображаючи щире й шанобливе ставлення християн до євангельської істини. Зрідка поруч із назвою жанру фігурує уточнення щодо конфесії (у табл. 1 «католицькі пісні...», «уніатський кант»).

Приділімо коротко увагу найменуванню «пісня» в етномузично- му середовищі. У ньому, на відміну від освіченого «книжного», спостерігається не таке однозначне співвідношення між «піснею» та її означенням «церковна». Дійсно, християнську колядку сільські виконавці завжди означують як «церковну», маючи на увазі її євангельську тематику й сюжет. Та виникає запитання: чого саме стосується означення «церковна»? Найпевніше - таки колядки (коляди), але, імовірно, не «пісні», позаяк старші виконавці не вважають «піснями» обрядові зразки, приурочені до сезонів землеробського календаря (наприклад, архаїчна веснянка - це «не пісня», так само дохристиянська колядка - «не пісня» тощо). Натомість «піснями» народні співаки найчастіше вважають не приурочену до певних обрядів лірику (у широкому сенсі), сповнену почуттів та емоцій, «вуличні» твори будь- яких жанрових ґатунків і змісту, що їх виконують за бажанням будь- коли. Тож термін «пісня», поширений у «книжному» професійному середовищі, є загалом не характерним для давніх народних пісень усної традиції, приурочених до ритуалів, що має бути враховано під час вибору термінології.

Далі слід з'ясувати зв'язок між двома змістовно близькими позначеннями: «церковні пісні» та «паралітургічні пісні» (відповідно, загальновживаний і науковий вислови; табл. 1). Важливо, що ці назви не є синонімічними, оскільки співвідносяться як «загальне - часткове». Позаяк поняття «літургіка» означає причетність (приналежність) до богослужіння, означення «паралітургічні» конкретизує певні функції духовних пісень, усталені саме стосовно канонічної храмової відправи. Паралітургіка функціонує в контексті трійкової типології (див. далі) функцій вокальних творів (і пісень, і пісне- співів), апробованих у церковних службах (таке бачення останніми роками обґрунтували вчені [Зосім 2018, с. 72-73]). Різдвяні книжні колядки також можуть виконувати три функції співвідносно зі службою. Так, літургійні1 пісні (= пісні з літургічними функціями) мають найактивніше застосування в римо-католицькій церкві, де вони є елементом богослужіння та навіть можуть заміняти канонічні піс- неспіви (залежно від храмового укладу, історичного часу, настанов предстоятеля тощо). Паралітургічні (= пісні паралітургічного вжитку) - дуже поширені в греко-католицькій церкві пісні, які також виконують у храмах, але вони не входять у канонічну послідовність відправи, а є доповненням до неї. Власне, таку саму функцію пісні можуть виконувати й у римо-католицькому, і в православному (рідше) храмах. У православному іноді допускають виконання духовних пісень (тих самих колядок) після причастя чи наприкінці служби, Означення «літургічний» (синонім - богослужбовий), похідне від «літургіка», має загальне значення (причетний, приналежний до богослужіння), натомість пропоноване всіма українськими словниками означення «літургійний» - часткове, тобто такий, який «належний до літургії» (конкретної відправи), як-от літургійні піснеспіви. тоді вони мають паралітургічну функцію; натомість у протестантів явища паралітургіки не існує [Зосім 2018, с. 73].

У православній церкві духовні пісні найчастіше є позалітургіч- ними. Позахрамову функцію церковних колядок яскраво демонструє їх виконання поза церквою - у вертепній виставі чи під час обходу дворів (поза церквою виконують і покаянні пісні, які співають удома на поминках тощо). В історії російської музики Юрія Келдиша цю верству слушно названо «позакультова («внекультовая») духовна пісня» [Келдыш 1983, с. 224].

Часто вживаний у працях чеських, словацьких, німецьких, українських учених вислів «паралітургічні пісні» означає, що йдеться про пісенну традицію саме греко-католицької церкви. У її лоні було укладено багато західноукраїнських рукописних духовнопісен- ників (термін Ю. Медведика), надруковано в Почаєві перший «Бого- гласник» (1790-1791) і його перевидання. Згодом конфесійні межі богогласникової традиції розширилися - за «переходу» в ХІХ столітті його пісень до репертуару православної церкви, у якій паралітур- гічні пісні «Богогласника» стали позалітургічними.

Складаючи загальну характеристику духовних пісень, учені часто вдаються до зіставлення їх із навколишнім жанрово-стильовим контекстом. Іван Франко писав: «Здавна також духовенство пропагувало ті твори церковної набожності між народом, щоб ними замінити «поганські», властиво світського змісту колядки і другі обрядові пісні народні. І справді, пропаганда та, а надто ще безперечна поетична стійкість многих набожних коляд довела до того, що в деяких околицях народ зовсім перезабув стародавні колядки світські, а співає тільки ті книжні, церковні» [Франко 1890, с. 7] (курсив наш. - Ол. Ш., Г К.).

Зіставлення «церковні - світські» найчастіше трапляється в наукових працях з історії фольклору, позаяк і самі носії автентичних традицій розрізняють твори «церковні» й «нецерковні». У наукових працях антитеза «сакральне» - «профанне» набуває варіантного термінологічного оформлення, відокремлюючи «високу» жанрово- стильову верству від «низової», побутової. А проте, що стосується архаїчних дохристиянських колядок, характеристика їх як світських викликає застереження. Найдавніші пісні були продуктом ритуальної міфологічної культури поганської доби, а отже, релігійної свідомості. Вони передбачають досягнення мети суспільного добробуту своїми власними - синкретичними акціонально-вербально-музични- ми засобами первісної ритуальної магії. Натомість у християнських піснях зростає роль молитовного чинника (як основного шляху спілкування зі Всевишнім і можливості досягнення жаданих благ). Поступова втрата старими обрядовими піснями їх первісної магічної функції уможливила нинішнє сприйняття їх як світських. Утім, слід зважати на історичну роль язичницьких пісень як первісної форми релігійної ритуальної музики.

Тож до книжних коляд (як частини репертуару професійних духовних вокальних творів) у співочій практиці й науковій бібліографії застосовано низку означень, згрупованих навколо центрального терміна «пісня». Такі означення, наявні в слов'янських збірниках («побожні», «набожні», «благоговійні» тощо), передають глибокі молитовні почуття християн і є синонімічними характеристиками духовних, церковних пісень. Вони охоплюють усю жанрову палітру пісенної поезії: приурочені до церковних свят (пам'ятей), похвальні до Христа й Богородиці, а також покаянні.

Друга група історичних термінів, наявних у пісенниках XVI- XVII століть, - «псалм» / «псальма» - не зосередила довкола себе надто помітної кількості означень, порівняно з «піснею» (табл. 1). Позаяк ці терміни також стосуються обох пісенних традицій - як книжної професійної, так і усної етномузичної, диференціюємо їх специфіку в різних контекстах.

Такі явища поетико-музичної культури, як псалм і псальма, безпосередньо пов'язані між собою, водночас чітко розрізняються, якщо брати до уваги значення термінів новітнього часу. Дефініція «псалм» має найменше різночитань і найчіткіше значення [Шевчук 2018] Походження поетичного жанру «псалм» зазвичай пов'язують з ім'ям ізраїльського царя й пророка Давида, а твори його авторства (та інших давніх авторів) (150) зафіксовано в Біблії у Старозавітній книзі «Псалтир» (назва грецька). У християнській традиції псалми набули надзвичайного поширення (загальну характеристику див., зокрема: [Шевчук 2018]).. Біблійні псалми розглядають у працях з історії літератури й фольклору як джерела формування професійної віршової та фольклорної «псальми» Порівнюючи тексти біблійних псалмів із текстами лірницьких псальм усного передання, О. Богданова відзначає, що у формуванні лірико-побутової релігійної пісні псалми були радше «не першоджерелом, а праобразом чи взірцем для наслідування» [Богданова 2016, с. 328].. А проте, у слов'янській книжній поезії XVI-XVII століть термін «псалм» (польськ. psalm, що вимовляється як «псальм») означав як оригінали - поетичні твори з біблійного збірника «Псал- тир», так і їх сучасні переклади (часом досить вільні), парафрази чи й нові авторські пісні «за мотивами» псалмів. Незважаючи на різний час їх виникнення та літературний стиль, у західнослов'янських протестантських пісенниках їх назва єдина. На титульних аркушах польських збірників псалми-псальми згадано в переліку з піснями і, часом, гімнами: «Katechizm... Psalmy i piesni» (Несвіж, 1563-1564), «Kancjonal, to iest ksi^gipsalmow у piesni duchownych...» (Гданськ, 1641), «Kanejonal, to iest ksi^gi psalmow, hymnow i piesni duchownych» (Гданськ, 1646) (курсив наш.- Ол. Ш., Г. К.). Остання триелементна конструкція з жанрових назв апелює до відомого послання апостола Павла (Колос. 3:16), який закликав повчати один одного різними співами (власне, співами різного походження).

Розрізняючи терміни, ще раз звернімо увагу на вимову, яка відіграла свою роль у процесі словозміни. Важливо, що в польській «psalmy» озвучено як «псальми» (множина; в однині - «псальм», чол. р.), тоді як у східнослов'янських мовах основною словоформою стала «псальма» (однина жін. р., натомість множина ідентична до множини чол. р.). У ХІХ столітті в українській етномузиці жанр усталився під цією назвою. Ю. Медведик [Медведик 2006, с. 10] уважав, що перетворення терміна «псалми» на «псальми» відбулося в середовищі кобзарів і лірників (тобто не раніше ніж у ХІХ столітті).

Розглядаючи історію псальми за працями науковців, не раз стикаємося із проблемою термінологічних схрещень. Згідно з триетапною концепцією становлення цього жанру О. Богданової, книжні псальми було сформовано в Україні в XVII столітті, а у своєму «класичному» вигляді вони побутували в Україні до кінця XVIII століття, яке завершило середній, бароковий, період їх розвитку (початковий охоплює середні віки). Тематично вони пов'язані зі святами й службами Господніми (різдвяні, великодні, страсні тощо) і Богородичними (величання, акафісти); та важливо, що найчисленнішу групу склали псальми повчально-моралізаторські, здебільшого безсюжетні, які за змістом можна охарактеризувати як покаянні й дидактичні Їх тематика охоплює велике коло текстів-роздумів на теми добра й зла, невблаганності смерті, Страшного суду, Божої кари й пекельних мук, заклик до спокутування гріхів тощо.. У 1790-1791 роках значна їх кількість увійшла до 4-го розділу «Богогласника».

Але ж, як було зауважено, духовні твори в «Богогласнику» мають самоназву «Пісні благоговійні». Виникають запитання, чому термін «псальма» став синонімом духовної пісні та чому науковці застосовують їх щодо одних і тих самих зразків. Це можна пояснити, імовірно, значним поширенням у ХVП столітті на східнослов'янських землях польських стародрукованих збірників псалмів-псальмів, а відтак і самого цього терміна. У Московії терміни «псалм / псальм» стали фактично панівними назвами для духовних пісень-кантів писемної традиції (зокрема в пісенниках ченців монастиря Нового Єрусалиму - центрального осереддя реформ, розпочатих від 1650-х років під українсько-білоруським впливом). До прикладу, на початку пізнього російського співаника (Ростов, 1838) міститься абетковий реєстр (зміст) під назвою «Оглавление псалем» [Шевчук 2012, с. 497]. Під № 24 знаходимо в ньому пісню з «Богогласника» «Божїе нинє рождество», а під № 16 - «Св. Миколаю». Завдяки цьому та іншим подібним збірникам можна зробити висновок про те, що для російської книжної духовно- пісенної традиції вживання терміна «різдвяна псальма» або «псальма на Рождество» тощо було цілком прийнятним.

Для відповіді на запитання, чи є обґрунтованою атрибуція українських церковних книжних колядок як «псальм», належить наголосити на ролі змістового й стильового чинників цього жанру в українській традиції. У новітню добу еволюції псальми (від XIX століття) її репертуар «переміщується» з міста в село й стає панівним у творчості лірників і кобзарів, а також загалом людей набожних Традиція переписування зошитів із набожними піснями зберігається в українських селах серед церковного люду й донині (згідно з експедиційними даними Г Коропніченко).. На цьому етапі псальми набули характерної форми ліричних монологів [Богданова 2016, с. 331] Їх кількість зростає завдяки напливовим псальмам інонаціонального походження, як-от російським, білоруським, північнокавказьким [Богданова 2016, с. 331]., найпопулярнішими стали покаянні й ліричні псальми. Тож їх зміст і сольне виконання відрізняють та віддаляють їх від святкових пісень, почасти кантів.

Завершуючи розгляд цієї групи найменувань, відзначмо оригінальний авторський термінологічний комплекс «різдвяні псалми-коляд- ки» білоруської дослідниці Лариси Костюковець [Костюковець 1993]. Хоча в її статті йдеться про пісні «Богогласника», авторка вдається до вживання терміна «псалми», аргументуючи такий вибір посиланнями на назви слов'янських друкованих пісенників XVI-XVII століть (можливо, мав значення також вплив ідентичного російського позначення духовних пісень; див. вище). До біблійних першоджерел - псалмів - тексти коляд не мають ніякого стосунку, через що гібридне жанрове позначення псалм-колядка сприймається як парадоксальне поєднання біблійного й народного термінів (окрім того, помітна тавтологія: «різдвяні... колядки»). Ця індивідуальна атрибуція виглядає як етапна в процесі пошуку адекватного найменування на позначення християнських колядок, у якій термін «псалми» обрано як основний маркер книжних творів задля відмежування їх від етномузичних.

Третій історичний термін (табл. 1) - вірш або вірша - побутує у двох значеннях. У першому, основному, він часто трапляється в пам'ятках професійної поезії XVII століття, правил якої навчали в межах курсів поетики («піітики») й риторики в новітніх навчальних закладах слов'яно-греко-латинського типу - Острозькій, Києво-Мо- гилянській академіях, колегіумах. Оскільки силабічні вірші часто співали на «типові мелодії» («тони»), аргументованим є поняття «пісенна поезія» (А. Позднєєв). Терміни «колядки-вірші» [Пчилка 1903], «різдвяні вірші» (О. Криса) тощо маркують якраз походження частини різдвяних текстів з ученого, книжного середовища.

Від професійних шкільних віршів відрізняємо «духовний вірш» як кальку-переклад російської жанрової назви «духовний стих». Цей жанр здавна поширювався і в усній творчості слов'ян, і в давньо- російській церковній книжності, у якій він отримав у XVI столітті самоназву «вірши покаянні» (рос. «стихи покаянные», також в окремих збірниках «стихи умиленные»). Важливо, що термін «духовний стих» виник не в співочому автентичному середовищі, а його увів в обіг, як відзначили дослідники, збирач В. Г Варенцов 1860 року [Серегина - Никитина 2007, с. 424]. Музичний стиль одноголосих наспівів покаянних стихів є близьким до знаменного співу, епіко-ліричних традиційних наспівів (у російських церковних збірниках XVI-XVII століть, а у старовірів дотепер їх мелодії записують крюками). Цей жанр дуже поширений на російських теренах у позацерковній практиці. «Духовний стих» давньої середньовічної генези вважають одним із витоків фольклорної псальми [Богданова 2016, с. 333], хоча на сьогодні це фактично різнонаціональні назви духовних творів повчального, покаянного змісту, поширених в усній (та почасти писемній російській) традиції. Хоча їх репертуар не дотичний до корпусу різдвяних співів, білоруська дослідниця Лариса Густова застосувала жанрову назву «різдвяні духовні стихи» (табл. 1), що пояснюється, імовірно, впливом російської термінології [Густова 2008].

На відміну від назв «пісня» й «псальма», слово «кант» віднаходимо в ХVП столітті не так у співаниках (українських чи польських), як в українській поезії (як і «вірш»). Добре знаючи музичні джерела, Ю. Медведик писав: «Слово “кант” дуже рідко зустрічається в українських рукописах, не кажучи вже про стародруки. Проте так сталося, що вже тривалий час (не без російських впливів) в українському музикознавстві використовується особливо часто саме термін “духовний кант”. <.. .> Тож, оскільки в наших давніх рукописах та стародруках термін “кант” фактично відсутній, прийнятніше послугува- тися терміном “духовна пісня” (одноголоса або багатоголоса). <...> Втім не буде помилкою, коли паралельно використовуватимемо термін “духовний кант”» [Медведик 2006, с. 10].

Для того щоби зрозуміти, як змінювалося з часом значення лексеми «кант», приділімо увагу одному з перших літературних творів, у якому її застосовано, - панегіричній поемі «Eo%apioxnpiov, альбо вдячность» [Мишанич - Крекотень 1987, с. 239-256]. Десь на початку 1630-х років цей твір уклав ієромонах Києво-Печерської лаври Софроній Почаський («реторики професор» Лаврської школи та Києво-Могилянської академії) на пошану архімандрита Лаври Петра Могили, митрополита Київського і Галицького (від 1632 р.). Софроній був упорядником, автором передмови та, імовірно, навчи- телем тих 23 спудеїв, які склали більшість поетичних строф поеми (усі - однаковим тринадцятискладовим віршем 7+6). Автори розмаїто передають настрої духовного й емоційного піднесення, постійно апелюючи до персонажів античності (що характерно для барокової поезії) та змальовуючи атмосферу музикування. Так, у вірші, зверненому до Аполлона, мовиться, що музи «зараз зачнуть весьолий кант пісній У цитованому виданні твори, написані староукраїнською книжною мовою (із полонізмами й церковнослов'янізмами), транслітеровано за сучасним правописом, тобто в оригіналі слово «пісня» записано ппсня, у родовому відмінку множ. ппснпй, ппсней тощо. із тобою» (тут 8+6 скл. [Мишанич - Крекотень 1987, с. 255]). Вірш до Терпсіхори авторства Євтихія Соболя завершується запрошенням усіх муз на тріумф у славу Христову: «Тут мелодій, тут канту, пісней тут потреба» [Мишанич - Крекотень 1987, с. 254]. Георгій Негребецький у строфах до Евтерпи згадує Феба й Орфея й зазначає: «<...> бо вездє повно пісній під небом широким», а також звертається до гір Парнасу й Родопів, стверджуючи, що «<...> за кант весьо- лий гори людей чтили» [Мишанич - Крекотень 1987, с. 253] (курсив наш. - Ол. Ш., Г. К.). На тлі урочистостей і патетики контрастно виглядають строфи, звернені до музи трагедії Мельпомени (ляментні) та музи епосу Калліопи, де кантів якраз не згадано. Тож слово «кант» асоціюється в цій поемі зі святковою, тріумфальною сферою, натомість у віршах іншого образного змісту його не застосовано.

У тексті поеми «Євхаристиріон...», яка є цінним джерелом української музичної термінології, розрізнення (чи ототожнення) пісень і кантів не вельми зрозуміле (хоча в цьому питанні можна розбудовувати гіпотези, беручи до уваги різні критерії - синонімію, повтори слів чи варіантну лексику як засоби поетики; ознаки музичного стилю, участь інструментів тощо). Але, виходячи з комбінацій термінів, припускаємо, що чітка диференціація «пісень» і «кантів» не була для поетів принципово важливою; у різних строфах ці слова вжито, імовірно, як взаємозамінні, а їх вибір регулюється передусім дотриманням правил техніки складання вірша, особливо - взаємо- розташуванням слів, завжди узгодженим із незмінним положенням внутрішньорядкової цезури.

В обраному дискурсі вельми значущим видається вірш Васи- лія Климовича про Музику - одну із семи вільних наук, яка «учить співання» (саме співання, хоч у поемі неодноразово згадано інструменти - цитри й лютні, що асоціюються з образами античних лір і кіфар). Тут ідеться про поліпшення стрункості («стройности») співу завдяки тому, що музики «на лютнях кант модерували» [Мишанич - Крекотень 1987, с. 245].

Цей вислів укупі з попередніми означає, що в поемі «Євхаристиріон...» кант згадано не зовсім у тому значенні, яке закріпиться за цим словом згодом, а в значно ширшому сенсі: це загалом спів (лат. сапї^; тут, відповідно до урочистого настрою, веселий), підтриманий грою на лютні. Неодноразові згадки в поемі про цей інструмент (також про цитри) наводять на думку про тогочасні (і раніші ренесансні) європейські традиції сольного виконання духовних та світських пісень саме в супроводі лютні (в Італії такі зразки духовних пісень було записано табулатурами ще наприкінці XV - на початку XVI століття).

Беручи до уваги хронологію появи українських писемних пам'яток у другій третині XVII століття, бачимо певну неузгодженість між «художнім образом» канта тогочасної панегіричної поезії і термінологічним оснащенням тогочасної таки співацької традиції. Згадаймо, що перший відомий на сьогодні (і не раз згаданий у спеціальній літературі) нотний запис духовного триголосого канта «Радуйся, Маріє» з'явився 1649 року (іл. 1 - із кн.: [Медведик 2006, c. 312]), тобто десь через півтора десятиліття після згаданої поеми С. Почаського. Дуже показово, що позначення «кант» біля цього нотного зразка немає, хоча всі стильові ознаки «катового триголосся» тут уже визначено. Це загальновідомі риси «катової фактури», у якій два верхні голоси рухаються паралельними терціями, натомість бас - основними щаблями звукоряду, маркуючи гармонічні функції (може підлягати мело- дизації). Незважаючи на сформованість кантового барокового стилю, атрибуція «кант» відсутня не лише тут, а й в інших пісенниках, що й зазначав Ю. Медведик.

Місце зберігання: Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, ф. VIII, № 206, арк. 131.

Виходячи з викладеного, можна припустити, що в середині XVII століття слово «кант», яке запровадили українці, іще не пов'язували зі стилем нового духовнопісенного українського триголосся і воно мало ширше значення. Про це свідчить спорідненість лексеми «кант» із західноєвропейською співацькою лексикою (передусім латина й романські мови, нині й англійська мова - chant Значення термінів «chant» і «кант» нині розрізняється. У цьому разі йдеться лише про спорідненість лексем.), яку асимілювали спочатку західні слов'яни (віряни Риму), а в XVII столітті - вітчизняні книжники. Цю лексичну спільність визнають усі науковці. Так, Лідія Корній зазначила, що музичні номери староукраїнської шкільної драми отримали кілька назв [Корній 19936, с. 12]: «cantus» Це слово (і велику групу однокореневих до нього слів) поширено вже в багатьох пам'ятках латинської літератури античної доби: II ст. до н. е. - II ст. н. е., а також у латиномовних творах ранішого й пізнішого часу. (лат. спів), «пініє» (переклад цього ж латинізму в східнослов'янських мовах), «кант» (слов'янізована форма цього-таки латинізму), «хор». Це фактично аналоги назв музичних номерів у західноєвропейських виставах (cantus, chorus) [Корній 19936, с. 12]. Звернімо увагу також на назви римо-католицьких збірників: «Cantus саШоІісі» (1651 та ін.), «Kantyki albo Zebranie roznych Piesni Duchownych» (1736). Відомими були так само назви богослужбових латинських збірників (не пісенників) «Cantionale ecclesiasticum» та однойменних протестантських співаників - численних різномовних канціоналів [Зосім 2017]. Урешті, значно поширилися простомовні назви тих-таки канціоналів - kantyczky, kantyky Висловлюємо подяку професорці Ользі Зосім за важливе уточнення щодо цих відомих польських назв як простомовних замінників «офіційних» найменувань збірників., якими стали означувати польські пісенники (і навіть інколи поголосники українських партесних творів). Тож у XVII столітті слово «кант» української поезії природно вписується в парадигматику споріднених європейських словоформ. Утім, якщо воно означало спів загалом і не поширювалося лише на триголосі пісні, то могло визначати і їх також - не вирізняючи термінологічно з-поміж інших співів з інакшою фактурою. Якщо говорити про канти шкільної драми, то у XVIII столітті це вже твори точно визначеного жанрового стилю.

Прикметно, що в XVII столітті термін «кант» не «прижився» і в Московії. Як відомо, традицію триголосого виконання духовних пісень українці та білоруси вже на початку 1650-х років перенесли до Москви (разом із багатьма творами інших півчих жанрів і стилів), де вона була успішно асимільована в ході реформи патріарха Никона та інспірувала місцеві вельми потужні паростки. Проте це явище в Московії було назване інакше - «псалмом» чи «псальмом» (під польським впливом), про що вже йшлося.

Стійке значення, відоме нам, термін «кант» сформував, імовірно, у XVIII столітті, на яке припав його розквіт. Опріч духовних, відтоді поширилися канти світські: віватні, панегіричні, побутові - любовні й жартівливі тощо; духовні - посіли чільне місце у шкільній драмі. Важливо, що побутові канти не «оминули» Різдвяних свят, позаяк увійшли до другої частини вертепної вистави. Музичні особливості триголосої кантової фактури, віддзеркалені в згаданій українській нотації 1649 року, упродовж століття усталилися. Припускаємо, що у XVIII столітті вони ввійшли в дефініцію «канта» як її необхідний смисловий компонент. «Кант» відтоді стає комплексним жанрово- стильовим поняттям, тобто спектр його значень порівняно із XVII століттям розширився, всотавши ще одне значення - музично-стильову специфіку, вкорінену протягом століття.

Позаяк у різних традиціях «кантами» й «псальмами» часом іменували одні й ті самі твори духовного змісту, наголосімо ще раз на диференціації цих понять у новітній період української культури. Широка жанрова панорама кантів XVIII століття, тематика яких була як духовною, так і світською, відмежувала їх від українських псальм, які були творами винятково духовними. Повчальний, моралізаторський зміст псальм обумовив стриманий, часом скорботний характер наспіву. Так, Л. Корній розрізняє дві виразні емоційні сфери: сумно-ліричну для псальм та радісно-панегіричну для кантів [Корній 1993а, с. 255]. На такий самий поділ вказав Порфирій Демуцький на початку XX століття щодо усної традиції (див. далі). Диференціація кантів і псальм за змістом та характером наспівів дозволяє зачислити до сфери святкових пісень саме жанр канта.

Розглянувши книжні джерела, приділімо увагу назвам різдвяних пісень, адаптованих в усній народнопісенній традиції (табл. 2).

Таблиця 2. Різдвяні книжні пісні в етномузичній традиції: термінологія джерел і наукових праць