Культурний ландшафт як спадщина: пропозиції для України з досвіду окремих країн Європи

Размещено на http://www.allbest.ru

Культурний ландшафт як спадщина: пропозиції для України з досвіду окремих країн Європи

Катерина Поливач

к. геогр. н., незалежна наукова співробітниця відділу суспільної та регіональної географії Інституту географії Словацької академії наук, Братислава, Словаччина

Abstract

Formulation of the problem. Ukraine has a vast and uniquely diverse cultural landscape potential. However, the state of the landscapes, which has long been a matter of public concern, has deteriorated many times over as a result of russia's full-scale armed aggression against Ukraine. At the same time, Ukraine is far behind in implementing the commitments made by the European and international community in a number of international documents on the preservation of cultural landscapes.

The purpose of the article. The purpose of this publication is to develop proposals for the implementation of the concept of cultural landscape in the field of protection and preservation of cultural and natural heritage on the basis of fulfilling Ukraine's relevant international obligations and introducing the best mechanisms and practices of European countries.

Methodology and results. The research methodology is based on a descriptive qualitative and comparative approach, which made it possible to reveal the peculiarities of the experience of preserving the cultural landscape as a heritage in certain EU countries - representatives of the “old Europe” (Italy and Spain), post-socialist (Poland, Slovakia, Czech Republic) and post-Soviet (Latvia and Lithuania) space. The European experience was studied through the prism of meeting the requirements of the European Landscape Convention and the possibilities of its practical application in Ukraine.

The analysis of examples of practical implementation of the concept of cultural landscape by European countries in comparison with domestic practice in Ukraine made it possible to identify the main problems in this area and to outline indicative directions of a possible strategy for their solution, the main mechanisms, tools and specific measures for their implementation.

The first step in the development of such a strategy could be the development and adoption by government decree of a National Action Plan for the Protection and Preservation of the Cultural Landscape Heritage of Ukraine. The overall goal of this plan for the next 5-10 years should be to ensure the protection, preservation and careful use of the country's cultural landscapes by: bringing the country's legislation into line with the EU system of legal and regulatory standards for landscape protection, regulation and planning; taking these issues into account in the formulation and implementation of state cultural, environmental and urban planning policies and including them as an integral part of the strategy for Ukraine's post-war reconstruction; raising public awareness and involving communities.

Scientific novelty and practical significance. The novelty of the study is the identification of the main areas of action for the protection and preservation of the cultural landscape heritage of Ukraine and the development of concrete proposals for their filling with appropriate measures.

Acknowledgement. The research is financed by the European Union NextGenerationEU from the funds of the Recovery and Resilience Plan mechanism within the project "Scholarships for outstanding researchers threatened by the military conflict in Ukraine" No. 09ro3-03-V01-00021. This article is one of the results of the research within the framework of grant no. 2/0043/23 "Identification of landscape diversity and its changes in Slovakia based on remote sensing data in the context of the European Green Deal" supported by the Slovak Scientific Grant Agency VEGA.

Keywords: cultural landscape, cultural and natural heritage, cultural landscape heritage, European experience.

Мета цієї публікації - розроблення пропозицій щодо впровадження концепту культурного ландшафту у сфері охорони та збереження культурної і природної спадщини на засадах виконання відповідних міжнародних зобов'язань України та запровадження кращих механізмів та практик окремих європейських країн. Методологія дослідження ґрунтується на описовому якісно-порівняльному підході, що дав змогу розкрити особливості досвіду збереження культурного ландшафту як спадщини у окремих країнах ЄС - представників «старої Європи (Італії та Іспанії), постсоціалістичного (Польща, Словаччина, Чехія) та пострадянського (Латвія і Литва) простору. Вивчення європейського досвіду здійснювалось через призму виконання вимог Європейської ландшафтної конвенції та можливостей його практичного застосування в Україні. Аналіз прикладів з практичного впровадження європейськими країнами концепту культурного ландшафту у порівнянні із практикою в Україні дав змогу визначити головні проблеми у цій галузі та окреслити орієнтовні напрями у можливій стратегії їх вирішення, основні механізми, інструменти і конкретні заходи з їх реалізації. Першочерговим заходом у формуванні такої стратегії може стати розроблення та схвалення урядовим розпорядженням Національного плану дій з охорони та збереження культурно-ландшафтної спадщини України. Загальною метою цього плану на найближчі 5-10 років має стати забезпечення охорони, збереження та дбайливого використання культурних ландшафтів країни шляхом: приведення законодавства країни у відповідність до системи правових та нормативних стандартів ЄС з питань охорони, регулювання та планування ландшафтів; врахування цих питань при формуванні та реалізації державної культурної, екологічної та містобудівної політики та включення, як неодмінної складової, до стратегії повоєнної відбудови України; привернення суспільної уваги та залучення громадськості до охорони та популяризації культурних ландшафтів.

Ключові слова: культурний ландшафт, культурна і природна спадщина, культурно-ландшафтна спадщина, культурно- ландшафтний підхід, європейський досвід.

культурний ландшафт охорона

Постановка проблеми. Питання збереження культурних ландшафтів за допомогою пам'ятко- охоронних механізмів на міжнародному рівні почало вирішуватись з 1992 р., коли ця дефініція була включена в Керівні настанови до реалізації Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (далі - Конвенція ВКПС).

Зазначені Керівні настанови визначили культурні ландшафти як об'єкти культурної спадщини, що представляють собою «спільні творіння людини і природи», які ілюструють еволюцію людської спільноти і поселень з плином часу, що відбувалася під впливом фізичних обмежень і / або можливостей, що накладаються або надаються природним місцем існування людини, а також соціальних, економічних і культурних чинників, що змінюють один одного, як зовнішніх, так і внутрішніх [37].

Включення культурних ландшафтів, як окремої номінації до Списку всесвітньої спадщини, та їх інтенсивно зростаюча кількість (станом на кінець 2023 р. номінація включала 126 об'єктів з 67 держав або 10,5 відсотка від загальної кількості об'єктів Списку), засвідчили про велику зацікавленість урядів, широкої громадськості та місцевих спільнот до збереження культурної і природної спадщини (далі - КПС) на засадах їх взаємозв'язку та взаємодії та застосування культурного ландшафту як одного з кращих, фундаментальних та ефективних інструментів збереження спадщини на всіх територіальних рівнях.

Україна ратифікувала Конвенцію ВКПС ще у 1988 р., однак перша згадка про існування, необхідність та особливості збереження пам'яток культурної спадщини, включених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, у вітчизняному законодавстві з'явилась лише через 30 років.

Про існування пам'ятки всесвітньої природної спадщини в країні (а саме, об'єкту «Первісні букові ліси Карпат та інших регіонів Європи», понад 25% території якого розташовані в Україні, з найбільшою у світі за суцільною площею букових пралісів) та необхідність її аналогічного правового збереження законодавець не згадує. Як наслідок, термін «природна спадщина» досі не імп- лементовано і відповідної законодавчої та нормативно-правової бази не розроблено [11]. Хоча, згідно Статуту ООН міжнародні зобов'язання повинні не просто дотримуватися, а сумлінно виконуватися, процес їх імплементації Україною у сфері охорони КПС не витримує жодної критики.

У 2000 р. у Флоренції Рада Європи прийняла «Європейську ландшафтну конвенцію» (далі - ЄЛК), яку уже ратифікувало 40 держав Європи. Цілями ЄЛК є сприяння охороні, регулюванню та плануванню ландшафтів. Ландшафт в цій Конвенції означає територію, як її сприймають люди, характер якої є результатом дії та взаємодії природних та/або людських факторів. Це стосується ландшафтів, які можна вважати унікальними, а також звичайних або деградуючих ландшафтів. Кожна Сторона ЄЛК зобов'язується: визнавати ландшафти у законі як суттєвий компонент оточення людей, як вираження різноманітності їхньої спільної КПС та як основу їхньої ідентичності; визначати та впроваджувати ландшафтну політику, спрямовану на охорону, регулювання і планування ландшафту шляхом здійснення конкретних заходів; встановлювати порядок участі широкого загалу, місцевих і регіональних органів влади та інших сторін, заінтересованих у визначенні та впровадженні ландшафтної політики; включати ландшафт до своєї політики у сфері регіонального та міського планування та до своєї культурної, екологічної, сільськогосподарської, соціальної та економічної політики, а також до будь-якої іншої політики, що може безпосередньо або опосередковано впливати на ландшафт.

Серед конкретних заходів, обов'язкових для кожної Сторони ЄЛК: підвищення рівня обізнаності суспільства, приватних організацій та органів державної влади щодо цінності ландшафтів, їхньої ролі та змін у них; ідентифікації ландшафтів на всій її території; освіти та підготовки спеціалістів у галузі оцінки ландшафтів та роботи з ними; впровадження інструментів, спрямованих на охорону, регулювання та/або планування ландшафту.

У ст.11 ЄЛК також заснувала Ландшафтну відзнаку Ради Європи, метою якої є відзначення взірцевих практичних ініціатив, спрямованих на успішне досягнення цілей якості ландшафтів на територіях Сторін Конвенції [3].

Україна підписала ЄЛК 17 червня 2004 р. та ратифікувала згідно відповідного Закону від 7 вересня 2005 р. № 2831-IV. Міжнародні зобов'я- зання у цій сфері охорони передбачали, в тому числі, запровадження відповідних правових засад, належних організаційних та економічних механізмів і інструментів з метою формування національної ландшафтної політики та створення сучасної системи охорони, збереження, використання та регулювання ландшафтами.

Однак, перша і, до цих пір, єдина спроба імплементації Конвенції шляхом прийняття Верховною Радою України проекту Закону України «Про ландшафти» у 2012 р. була невдалою. Лише через 10 років проектом «Плану відновлення України» (липень 2022 р.) було передбачено розроблення нової редакції цього закону з граничним терміном прийняття у 2024 р.

Вагомим чинником прийняття цього рішення та загальне прискорення виконання Україною міжнародних правових зобов'язань у сфері охорони КПС є конституційно визначений стратегічний курс на європейську інтеграцію та офіційне отримання 23 червня 2022 р. статусу кандидата в члени Європейського Союзу. Неодмінною умовою прийняття нових членів до ЄС є приведення законодавства країни-кандидата у відповідність до системи правових та нормативних стандартів ЄС (acquis communautaire), яка включає директиви, регламенти, рішення, рекомендації, конвенції, загальні стратегії тощо.

Серед факторів, що сприятимуть досягненню необхідних здобутків на цьому шляху, може стати вивчення досвіду тих зарубіжних країн Європи, які започаткували розбудову своїх національних концепцій і систем охорони КПС, в тому числі культурних ландшафтів, задовго до прийняття даних міжнародних документів та за минулі десятиліття успішно реалізували їх на практиці.

Результати цих зусиль, наприклад, гідно представлені у Списку всесвітньої спадщини - так, за категорією «культурний ландшафт» Італія і Франція має по 8 об'єктів кожна, Велика Британія - 6, Іспанія і Німеччина - по 5, Чехія - 4.

Україна, попри величезний історико-культу- рний та природний потенціал, в цій категорії Списку представлена лише одним об'єктом - стародавнім містом Херсонесом Таврійським і його Хорою (2013), який, як це не дивно виглядає, у нашій країні з формальних причин таким не вважається.

Стан культурно-ландшафтної спадщини Для цілей даного дослідження, під культурно-ландшаф-тною спадщиною розуміється сукупність культурних ландшафтів, охоплених існуючими територіальними ор-ганізаційно-правовими формами та механізмами охорони КПС на міжнародному, національному та місцевому рів-нях. Під культурним ландшафтом розуміється цілісний, який викликає давнє занепокоєння громадськості, багатократно погіршився внаслідок повномас-

образ культурно-природного локального територіального утворення, яке є спільним продуктом історичної та сучасної взаємодії даного суспільства і навколишнього середовища визначної культурної значущості, що цінується та охороняється за її культурні (матеріальні і духовні) та природні якості [5].

штабної збройної агресії росії проти України. Зруйновані та потребують відбудови громадські простори майже 1900 міст і сіл, постраждало 20% територій ПЗФ, зафіксовано пошкодження та руйнування понад 1 тис. пам'яток культурної спадщини, музеїв, релігійних споруд (https://culture crimes.mkip.gov.ua/).

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Загальний обсяг наукових досліджень у світі з питань збереження ландшафтів як КПС вимірюється тисячами праць з різних галузей знань: географії, культурології, містобудування та територіального планування, ландшафтної архітектури, правознавства, тощо. Зазвичай, вони присвячені загальним теоретичним, методологічним, практичним або іншим аспектам у цій сфері або акцентують свою увагу на результатах, отриманих в межах окремо взятої країни чи її території. Значно менша кількість публікацій з цього доробку припадає на дослідження, які носять порівняльний (компаративний) аналіз систем або підсистем (правових, інституційних, нормативних, наукових, методичних тощо) різних країн.

Наприклад, деякі дослідження зарубіжних вчених останніх років присвячені законодавчим аспектам охорони «характерного вигляду (культурного) ландшафту» [26]; оцінці поточного стану національних систем ландшафтного планування після підписання ЄЛК з особливим акцентом на політику та інструменти планування [18]; огляду інтегрованих ландшафтних ініціатив (проектів, програм, платформ, комплексів заходів тощо) [23]; питанню ідентифікації природних ландшафтів [33]; підходам щодо типології, класифікації, ідентифікації і картографування ландшафтів в різних країнах світу з метою визначення основних методологічних стратегій [42] тощо.

Зарубіжний досвід збереження ландшафтів у вітчизняній науковій літературі представлений одиничними публікаціями. Зокрема, в деяких дисертаційних дослідженнях з природоохоронного права розглядається питання правового регулювання ландшафтного використання та охорони земель в Україні, в тому числі, в порівнянні з окремими країнами та виконано порівняльний аналіз регулювання охорони ландшафтів в Україні та Європейському Союзі (О.В. Лозо, 2015).

Аналогічно, в дисертаційних дослідженнях з пам'яткоохоронного права розглядаються питання, дотичні до впровадження культурно-ландшафтного підходу до охорони культурної спадщини на прикладі окремих країн Європи (О. В. Єпіфанов, 2018; Т. В. Мазур, 2021).

Важливим видається інтерес ландшафтознавців до дослідження досвіду Великої Британії щодо залучення концепції ландшафту у системі ухвалення рішень в окремих сферах практичної діяльності - просторовому плануванні, охороні природи, збереженні культурної спадщини та ін. [13].

Загалом, проблема вивчення європейських практик з метою визначення можливостей та напрямів їх привнесення до державної ландшафтної політики, механізмів і інструментів її реалізації залишається невирішеною.

Формулювання мети статті. Мета цієї публікації - розроблення пропозицій щодо впровадження концепту культурного ландшафту у сфері охорони та збереження культурної і природної спадщини на засадах виконання відповідних міжнародних зобов'язань України та запровадження кращих механізмів та практик окремих європейських країн.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

вивчення та аналіз сучасного стану культурно-ландшафтної спадщини України та вітчизняного досвіду щодо забезпечення її збереження;

вивчення та аналіз досвіду окремих європейських країн із впровадження концепту культурного ландшафту в контексті можливостей його практичного застосування в Україні;

розроблення пропозицій щодо основних напрямів дій з охорони та збереження культурно- ландшафтної спадщини України.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Сучасний стан культурно-ландшафтної спадщини України та вітчизняний досвід щодо забезпечення її збереження

У чинне законодавство України не впроваджено термін «культурний ландшафт», прийнятий Конвенцією ВКПС. Натомість, Законом України «Про охорону культурної спадщини» (далі - ЗУ ПОКС) в якості окремого типу виділяються «визначні місця» - зони або ландшафти, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду». Однак, на відміну від інших типів культурної спадщини (окремих споруд та їх комплексів/ансамблів) ця дефініція жодним чином не була деталізована відповідними підзаконними, нормативними та методичними документами та, як результат, з причин їх повної формалізованої відсутності не враховується у державній статистичній звітності.

Як окремий вид, ЗУ ПОКС виділяє «ландшафтні об'єкти», під якими розуміються «природні території, які мають історичну цінність» (ст. 2) [8]. Ця дефініція входить у протиріччя з їх трактуванням Конвенцією ВКПС як «спільних витворів людини та природи» та акцентує увагу на природній складовій ландшафту. Про тісний зв'язок з ландшафтами законом наголошується при визначенні інших видів культурної спадщини, таких, як об'єкти садово-паркового мистецтва та об'єкти містобудування. Примітно, що за відсутності законодавчо визначеного терміну, наприклад, в Законі України від 9 квітня 1999 р. №586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» йдеться мова про «палацово-паркові, паркові та історико-культурні ландшафти», охорону, реставрацію та використання яких мають організовувати місцеві державні адміністрації.

Опосередкованою та важливою формою правового захисту культурних ландшафтів стало запровадження інституту охоронного зонування: у 1948 р. - у вітчизняну пам'яткоохоронну діяльність, а з 1978 р. - у законодавство. У чинному ЗУ ПОКС з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій та об'єктів всесвітньої спадщини визначаються зони охорони (охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару) і буферні зони (ст. 32-1). Згідно із внесеними змінами у 2021 р. до ЗУ ПОКС також введено термін «територія пам'ятки» - яка «історично і топографічно пов'язана з розпланувально-просторовою еволюцією пам'ятки, для якої визначається спеціальний охоронний режим її використання з метою збереження цілісності пам'ятки» (ст. 14-1). Відомості про визначені межі і режими використання території пам'ятки, зон охорони, буферних зон, історичних ареалів населених місць вносяться до Державного земельного кадастру, містобудівного кадастру як відомості про обмеження у використанні земель [8].

На основі вищезазначених положень законодавства були розроблені відповідні підзаконні акти та нормативні документи (зокрема, державні будівельні норми - ДБН Б.2.2-12:2019. Планування та забудова територій) та плануються до розроблення в наступні роки проекти постанов Кабінету Міністрів України щодо порядку визначення меж та режимів використання зон охорони, території пам'ятки та буферної зони.

Одним із завдань природоохоронного законодавства, згідно ст. 1. Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. №1264-XII, визначено збереження ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною. Цим же Законом ландшафти віднесені до об'єктів державної охорони і регулювання використання на території України, зокрема, особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природно-заповідного фонду й інші природні території та об'єкти, що визначені відповідно до законодавства (ст. 5) та утворюють єдину територіальну систему (ст. 60-63) [9]. Основними формами правової охорони і регулювання використання природного ландшафту, згідно із з положень Закону України «Про природно-заповідний фонд України», виступають регіональні ландшафтні парки, ландшафтні заказники, заповідні урочища, пам'ятки природи та штучно створені об'єкти: ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва [10].

З інших чинних нормативно-правових актів слід акцентувати увагу на Державному стандарті України «Захист довкілля. Ландшафти. Терміни та визначення понять», підготовлений Інститутом гідротехніки і меліорації УААН [2]. Його концепція з дублюванням багатьох норм та положень пов'язані зі стандартами колишнього СРСР: «ГОСТ 17.8.1.01-86 Охорона природи. Ландшафти. Терміни та визначення» «ГОСТ 17.8.1.02-88 Охорона природи. Ландшафти. Класифікація», розроблених в Інституті географії СРСР під керівництвом В.С. Преображенського. Як наслідок, у ДСТУ не відображені міжнародно визнані концепти Конвенцій ВКПС та ЄЛК, що ставить під сумнів правомірність підходу авторів.

Загалом, деталізоване правове регулювання ландшафтами як окремого напряму в Україні відсутнє, незважаючи на спробу його започатку- вання шляхом прийняття проекту Закону України «Про ландшафти», який з 2009 р. розглядався Верховною Радою України. Після трьох років обговорень та прийняття його було відхилено президентом країни, вето якого депутати не змогли подолати. Головне юридичне та Головне науково- експертне управління Верховної Ради, підтримуючи наміри законодавця щодо необхідності збереження та невиснажливого використання ландшафтів України та доцільність прийняття окремого закону з питань ландшафтів, акцентували увагу на наступних зауваженнях, які зумовили негативний результат розгляду:

неврахування у повній мірі приписів європейської ландшафтної політики, зокрема ті, що містять визначення ключових термінів у даній сфері, наприклад, щодо невизнання в Законі ландшафтів як вираження різноманітності їхньої спільної КПС, та як основу їх ідентичності (ст. 14);

невизначеність механізмів, які б забезпечили реальну охорону ландшафтів та їх збереження, зокрема, декларативний характер положень Закону, де йдеться про участь громадян та їх об`єднань у заходах щодо охорони та використання ландшафтів (ст. 11), запровадження та проведення моніторингу ландшафтів (ст. 13), про державний облік ландшафтів (ст. 16), компоненти, межі і розміри ландшафтів (ст. 17) тощо [7].

Необхідно також зауважити, що визначення багатьох термінів та юридичних категорій, наприклад, ландшафту, антропогенного ландшафту, елементи та компоненти ландшафту та інших (ст. 2) та запропонована класифікація ландшафтів за різними критеріями (ст. 14), що включені до Закону, ґрунтуються на вищеназваному стандарті колишнього СРСР, без врахування сучасних зарубіжних наукових досліджень та досвіду їх законодавчого впровадження. Введення державного обліку територій ландшафтів, як складової частини Державного земельного кадастру, державних кадастрів інших природних ресурсів, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, Державного реєстру нерухомих пам'яток України, державної статистичної звітності (ст. 16) виглядає вкрай гіпотетичною та проблематичною ініціативою, особливо в умовах, коли чинне законодавство не відносить ландшафти до природних ресурсів та відсутні нормативно встановлені процедури ідентифікації, розмежування та віднесення ландшафтів до тих чи інших категорій і груп.

Таким чином, в разі включення до «Плану відновлення України» розроблення нової редакції цього закону вимагатиме суттєвих та принципових змін його концепції та змістового наповнення.

Логічним результатом того, що ландшафт до цих пір законодавчо не закріплений як компонент довкілля людей та їх культури, є повна відсутність цього поняття в стратегіях державної культурної та екологічної політики, відповідному стратегічному і програмно-цільовому плануванні на державному, галузевому і регіональному рівнях.

Діяльність з наукового і методичного забезпечення з впровадження та популяризації культурно-ландшафтного підходу в Україні здійснюють установи та організації центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, зокрема, міністерств України: МКІП, захисту довкілля та природних ресурсів (Міндовкілля), розвитку громад та територій (Мінінфраструктури), освіти і науки (МОН), Національної академії наук України, Української академії аграрних наук, Українського товариства охорони пам'яток історії та культури та інших.

На відміну від багатьох зарубіжних країн, концепт культурного ландшафту став об'єктом дослідження багатьох українських пам'яткознав- ців, істориків, архітекторів, географів, природоо- хоронців, правників, краєзнавців, лише на початку ХХІ століття, як у вигляді теоретико-методо- логічних досліджень, так і виконаних на регіональному рівні науково-прикладних досліджень.

Цільове вивчення історико-культурних особливостей ландшафтів з метою їх подальшого збереження як об'єктів культурної спадщини, ще не отримало свого належного місця та відображення в науковому географічному середовищі, незважаючи на значний розвиток ландшафтознавчих досліджень в останніх декількох десятиліттях. Зокрема, С.В. Міхелі (2016) у своєму дисертаційному дослідженні відзначає факт створення потужних і стабільних центрів та шкіл розвитку ландшафтознавства у Київському, Львівському, Одеському, Чернівецькому, Таврійському національних університетах, Інституті географії НАН України, Вінницькому, Тернопільському, Криворізькому та Уманському педагогічних університетах. Це забезпечило комплексне фізико-географічне вивчення ландшафтів у всіх регіонах країни та широке розповсюдження досліджень природної складової ландшафтів для визначення потенційних об'єктів та територій для природоохоронного заповідання. Ваговим імпульсом із започатку- вання вивчення культурних ландшафтів у цьому контексті стало ухвалення ЄЛК та її ратифікація Україною, що підкреслюється ландшафтознавцями, які наголошують на «суспільній потребі» в таких дослідженнях та «ефективності ландшафтного підходу, яка виявилася у формуванні принципово нових об'єктів спадщини» [1].

Тривалий час основним осередком практичної діяльності з впровадження культурно-ландшафтного підходу у сфері охорони та збереження культурної спадщини був НДІ пам'яткоохоронних досліджень (НДІПД) МКІП, співробітниками якого за період 2000-2016 рр. було виконано значний обсяг робіт з розроблення проектів нормативних документів, науково-методичних рекомендацій та здійснення прикладних наукових досліджень, за результатами яких деякі з культурних ландшафтів були занесені до переліку об'єктів культурної спадщини. Однак, розроблені НДІПД проекти Положення про визначні місця, Методичних рекомендацій щодо визначення ландшафтних об'єктів культурної спадщини (культурних ландшафтів), Методичних рекомендацій щодо заповнення облікової картки об'єкта культурної спадщини за видом «ландшафтний» та паспорта об'єкта культурної спадщини за видом «ландшафтний», Методичних рекомендацій з визначення предмета охорони ландшафтних об'єктів культурної спадщини тощо не отримали підтримки ні МКІП, ні інших центральних органів виконавчої влади та відповідного нормативно-правового відображення.

Після реорганізації НДІПД, який з квітня 2017 р. носить назву - «Український державний інститут культурної спадщини», відсутні будь-які відомості про виконання науково-дослідних праць, оприлюднення їх результатів в Національному репозитарії академічних текстів та припинено видання збірника наукових праць. Подібна ситуація спостерігається ще з одним важливим осередком досліджень ландшафтів як пам'яток культурної спадщини - Центром пам'яткознавст- ва НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, заснованим у 1991 р.

Існуючі недоліки, неконкретність та розпливчастість існуючого вітчизняного законодавчого визначення культурного ландшафту обумовили подальші труднощі у розробленні та, як наслідок, незатвердженні відповідних нормативно-правових актів та методичних рекомендацій про порядки його виявлення, визначення предмета охорони, підготовки облікової та іншої документації тощо. Це призвело до повної невизначеності того, за якими критеріями, ознаками, в яких топографічних межах та, відповідно, категоріях значення виявляти ландшафтній об'єкти культурної спадщини, несистемності у прийнятті рішень та парадоксальних результатів цієї, загалом скромної, діяльності за минулі більш ніж 20 років існування цього виду пам'яток.

Станом на кінець 2023 р. до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за цією категорією внесені лише 8 об'єктів, які підлягають охороні як окремі територіальні утворення, з них: «Історичний ландшафт центру Буго-Ґардівської паланки Війська Запорозького» (2009) у Миколаївській області та «Замкова гора у м. Чигирин» Черкаської області (2012) - національного значення; «Урочище «Дуб Максима Залізняка» у х. Будда та «Урочище «Три криниці» у с. Суботові Чигиринського р-ну (2009); «Історичний ландшафт Київських гір і долини рік Дніпра у м. Києві» (2010), «Історичний ландшафт давньоруського м. Вишгород» (2010); «Історичний центр міста Глухова ХП-XVin ст.» (2014) та «Міський сад м. Полтава» (2019) - місцевого значення.

Загалом, це неприпустимо мало, однак при цьому слід зважати, що до введення цього поняття у чинне законодавство, на державний облік взято багато об'єктів за іншими видами спадщини, які відповідають критеріям Конвенції ВКПС та ЄЛК. Попередній розгляд об'єктів, які охороняються згідно пам'яткоохоронного або природоохоронного законодавства України та підпадають під встановлені міжнародним законодавством критерії визначення як культурного ландшафту, свідчить про їх значну кількість та велике типологічне різноманіття. Наприклад, до категорії культурних ландшафтів можуть бути віднесені понад 320 пам'яток садово-паркового мистецтва, оскільки характеризуються «поєднанням паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами» [8] та серед яких є видатні об'єкти національного значення - парки «Софії- вка» в Умані, «Олександрія» у Білій Церкві, «Качанівка» та «Тростянець» на Чернігівщині та інші.

Крім того, збереження ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-куль- турною спадщиною є одним із завдань і природоохоронного законодавства. Основними формами правової охорони і регулювання використання ландшафтів виступають парки-пам'ятки садовопаркового мистецтва (понад 570 об'єктів, з них 89 - загальнодержавного значення, при чому, значна частина яких захищені також пам'яткоохоронним законодавством), дендрологічні парки, ботанічні сади, ландшафтні заказники тощо.

Відсутність тривалого законодавчого невизнання культурного ландшафту, не встановлення меж, предмету охорони, історико-культурної цінності та категорії значення призводить до можливості його безкарного руйнування та знищення. Наприклад, пам'ятка «Історичний ландшафт Київських гір», у склад якого входять об'єкт Списку всесвітньої спадщини (Києво-Печерська Лавра) та номінант на включення до нього (Андріївська церква), з орієнтовною загальною площею майже 2800 га, є лише пам'яткою ландшафту місцевого значення.

За даними МКІП, тільки 9% об'єктів, занесених до Державного реєстру нерухомих пам'яток, мають розроблені і затверджені в установленому порядку межі і режими використання зон охорони. Із загальної кількості об'єктів (140 тис.), які перебувають на державному обліку, території визначені лише для 1%. Враховуючи те, що землі, на яких розташовані пам'ятки культурної спадщини, відповідно до статті 53 Земельного кодексу є землями історико-культурного призначення порядок використання яких визначається законом, така ситуація не може не відображатись на регламентації правил та процедур, пов'язаних з використанням таких земель.

В результаті, має місце хаотичний, слабо контрольований та зовсім байдужий до збереження культурних та природних цінностей розвиток комерційного житлового та офісного будівництва. Як наслідок - деформація або втрата унікальних ландшафтів у багатьох містах та селах країни, втрата традиційного історичного середовища та цілісності сприйняття його образу.

Наведені факти свідчать про те, що в Україні без міжнародно визнаної необхідності посилення державних, приватних і громадських зусиль на збереженні культурно-ландшафтної спадщини та створенні відповідної системи законодавчого, но- рмативного-правового, наукового і методичного забезпечення буде вкрай важко зупинити тенденцію поступової деградації ландшафтів.

Досвід окремих європейських країн у сфері збереження культурно-ландшафтної спадщини в контексті можливостей його практичного застосування в Україні

Ключова роль ландшафту, як невід'ємної складової людства, його культури, ідентичності та навколишнього природного середовища визнається однією із засадничих умов його збереження як спадщини при формуванні державної культурної та природоохоронної політики та законотворчої діяльності в європейських країнах вже протягом багатьох десятиліть.

При цьому, кожна держава має свої особливості формування та реалізації такої стратегії і застосовує різноманітні механізми, які важливо враховувати при доцільності їх можливого впровадження в Україні. З цих вихідних положень та після вивчення численних публікацій з ландшафтної тематики було вирішено зупинитися на більш детальному розгляді та аналізу досвіду у країнах ЄС, що представляють так звану «стару Європу» (Італія та Іспанія), постсоціалістичний (Польща, Словаччина, Чехія) та пострадянський (Латвія і Литва) простір.

В першу чергу розглядається діяльність із збереження культурного ландшафту в наступних аспектах: його законодавчого визнання, створення та функціонування відповідної державно- управлінської системи, включення до документів із стратегічного, програмно-цільового та просторового планування, розроблення нормативноправового та методичного забезпечення, розвитку наукових досліджень щодо виявлення, ідентифікації, типології, картографічної візуалізації та популяризації, що представляє суттєвий інтерес для цілей використання в Україні.

Італія є єдиною серед країн Європи, де правове регулювання збереження та захисту ландшафтів здійснюється на всеохоплюючому системному рівні: в країні ландшафт закріплений як об'єкт статті Конституції, є об'єктом спеціального кодифікованого закону та ряду регіональних правових актів і включено до статей інших, більш загальних законів.

У статті 9 Конституції Італії 1947 р. йдеться про те, що держава повинна забезпечувати охорону природних видів ландшафту, історичної та мистецької спадщини нації. Право на ландшафт і природну красу, один із фундаментальних принципів Конституції, бере свій початок у стародавньому законі Фердинанда II Бурбонського від 19 липня 1841 р.

Започаткування правової охорони ландшафту у країні мало місце з прийняттям Закону від 11 червня 1922 р. № 778 про охорону природної краси та об'єктів особливого історичного значення або Закону Кроче (за ім'ям його ініціатора Бенедетто Кроче), в якому ландшафт розглядався як комплекс природних краєвидів країни, осередок історичної та культурної самобутності громади і, як такий, вартий захисту [34]. Про формування системної охорони як пам'яток архітектури, так і ландшафтів, що їх оточують, можна стверджувати, починаючи з 1939 р., коли прийняття Закону від 29 червня 1939 р. .№1497 про захист природної краси у поєднання із Законом від 1 червня 1939 р. №1089 про захист культурних цінностей, дав успішні результати в обох сферах.

Підписання Італією у 2000 р. ЄЛК та її ратифікація у 2006 р., в умовах розширення та урізноманітнення пам'яткоохоронного та природоохоронного законодавства стало важливою передумовою щодо його трансформації. Для систематизації і охоплення основних засад, принципів та конкретних аспектів комплексного регулювання цієї сфери, що спираються на національні закони та норми міжнародного права, було прийнято консолідований Кодекс культурної спадщини і ландшафту або Кодекс Урбані, названий за ім'ям його ініціатора Д. Урбані, затверджений законодавчим декретом №42 від 22 січня 2004 р. [19]. Кодекс Урбані, який забезпечує законодавчу реалізацію ст.9 Конституції щодо захисту культурної спадщини (ст.1) у складі культурних цінностей і ландшафтних цінностей (активів) (ст.2), містить положення дотичних до цієї тематики законів 1939 та 1985 років. До ландшафтних цінностей (активів) Кодекс Урбані включає споруди та зони (ділянки), наділені історичною, культурною, природною, морфологічною та естетичною цінністю (ст. 2, п. 3, ст. 134). Італійський дослідник M.D. Paolucci (2008) підкреслює, що на відміну від попередніх законів, які не пропонували визначення культурного ландшафту, Кодекс Урбані точно визначає термін «ландшафт» як «територію, що виражає ідентичність, характер якої походить від дії природних і людських факторів та їх взаємозв'язків» (ст. 131) Формулювання наведено в редакції ст. 131 Кодексу Урбані від 30.07.2009 Це доводить, що концепції, запроваджені ЄЛК, були прийняті і значення культурного ландшафту було розширено на набагато більшу групу цінностей на основі взаємовідношення між людською культурою (суспільством) і ландшафтом. Це положення підтверджено іншими пунктами ст.131, де викладена концепція охорони ландшафту щодо тих аспектів і характеристик, які складають матеріальне та видиме відображення національної ідентичності (п.2), та її спрямування на визнання, захист та, у разі необхідності, відновлення культурних цінностей, які він виражає (п.4). [39].

Серед багатьох питань, які регулюються Кодексом Урбані, особливий інтерес викликають статті, присвячені ландшафтному плануванню (Ст. 135, 143-145). Зазначається, що держава та регіони забезпечують належне пізнання, охорону, планування та управління всією територією на основі цінностей, виражених різними контекстами, які її складають. З цією метою регіони підпорядковують територію спеціальному законодавству щодо використання через ландшафтні плани або містобудівні територіальні плани. Розроблення ландшафтних планів здійснюється спільно Міністерством культури та регіональними органами влади із залученням Міністерства навколишнього середовища та охорони суші і моря. З дати прийняття ландшафтного плану втручання, що суперечать вимогам охорони, не допускаються. Відповідні положення та вимоги є обов'язковими для виконання та переважають над положеннями планів території та містобудування.

Відповідальність за реалізацію приписів Кодексу Урбані покладена на засноване в 1974 р. Міністерство культурної та природної спадщини (з 2021 р. - Міністерство культури). У складі Міністерства культури було утворено Головне управління археології, образотворчого мистецтва та ландшафту та ряд консультаційних та допоміжних структур науково-технічного характеру з цих питань: Вища рада з культурних і ландшафтних цінностей, Науково-технічний комітет ландшафту, Національна обсерваторія якості ландшафту.

У національному законодавстві Іспанії термін «культурний ландшафт» відсутній: у статті 15 Закону 16/1985 від 25 червня про історичну спадщину Іспанії певне наближення до цього поняття розглядається у пункті «Історичне місце»; у статті 17 Закону 4/1989 від 27 березня про збереження природних просторів, дикої флори та фауни ключовими компонентами охоронюваних ландшафтів були визнані культурні та естетичні цінності; Закон 42/2007 від 13 грудня про природну спадщину та біорізноманіття, що замінив вищенаведений закон, статтею 3 адаптував іспанські охоронювані ландшафти згідно визначення ландшафту, даного ЄЛК.

Поглиблення інтересу до цієї проблематики було пов'язане з включенням декількох культурних ландшафтів країни до Списку всесвітньої спадщини, підписанням та ратифікацією нею у 2007 р. ЄЛК, а результатом стало схвалення на сесії Ради історичної спадщини, що відбулася в Мадриді 4 жовтня 2012 р., Національного плану культурного ландшафту (далі - НПКЛ) [40]. НПКЛ, розроблений Іспанським інститутом культурної спадщини, визначив культурний ландшафт як результат взаємодії людей і природного середовища протягом тривалого часу, вираженням якого є територія, яка сприймається та цінується за її культурні якості, як продукт процесу та основу ідентичності спільноти. У НПКЛ також наголошується на особливих характеристиках культурного ландшафту як об'єкта спадщини.

Загальною метою НПКЛ визнано охорону ландшафтів країни, що становлять культурний інтерес, розуміючи під цим будь-які заходи, спрямовані на забезпечення життєздатності культурного ландшафту, включаючи дії з ідентифікації, характеристики, документування, дослідження, збереження, охоплення необхідними аспектами визначення, розмежування, аналізу компонентів та управління через перспективу сталого розвитку. Оскільки у НПКЛ передбачено приділити першочергову увагу ландшафтам культурного інтересу, його початковим етапом стало формування орієнтовного переліку саме таких культурних ландшафтів. Тим самим, передбачалось, по-перше, зробити наближення до документального обліку ландшафтів культурного інтересу, дотримуючись попередньо встановленої методології, що дозволяє їх ідентифікацію та документування. Подруге, визначити та опублікувати добірку іспанських ландшафтів («Сто культурних ландшафтів Іспанії») з метою представити їх велику типологічну та географічну різноманітність [17].

Вибірка зі ста ландшафтів відібраних з 173 кандидатів з усієї Іспанії з описом унікальних особливостей кожного з них, визначенням складових елементів і домінуючого характеру показала широкий діапазон їх масштабів: від ландшафту площею від 1 га до 250 000 га, який охоплює історичний регіон. Це свідчить про певні відмінності між регіонами в розумінні поняття «культурний ландшафт», тому в ході дослідження визнано потребу в розробленні керівних принципів для ідентифікації ландшафтів, що представляють особливий інтерес, особливо якщо вони будуть потім перетворені на культурні об'єкти [41]. Іншим інструментом реалізації цього напряму НПКЛ стало виконання проекту «Narrando Paisajes» (www.100paisaies.es). головна мета якого - зробити цифровий контент про культурні ландшафти Іспанії доступним через Інтернет [15].

В останні десятиліття ХХ ст. Польща, на думку польських дослідників, була серед міжнародних лідерів у сфері охорони культурного ландшафту [28] та стала ініціатором постановки цієї проблеми у європейському масштабі [35]. Цьому сприяли кілька факторів. Перш за все, теоретичні розробки з питань ландшафту та концепції польської системи його охорони, які проводилися під керівництвом З. Новака та Я. Богдановського. Уже в 1990 р. до Закону від 15 лютого 1962 р. про охорону культурних цінностей були внесені положення про визнання культурного ландшафту новою категорією «пам'яток» (за два роки до аналогічного міжнародного визнання Конвенцією ВКПС) і визначені форми його охорони у вигляді заповідників, заповідних зон культурного ландшафту і культурних парків. У 1995 р. започатковано створення 5-ї програми Міністерства культури та національної спадщини «Охорона та збереження історичного культурного ландшафту» [28].

У 2001 р. Польща підписала ЄЛК, яку згодом ратифікувала у 2004 р., що надало новий імпульс діяльності у цій сфері. Приймається новий Закон від 23 липня 2003 р. про охорону та догляд за пам'ятками, в якому викладені наступні ландшафтні ініціативи як культурної спадщини: введено поняття «культурний ландшафт» з тлумаченням на засадах Конвенцій ВКПС та ЄЛК; культурний ландшафт знову розглядається як типологічна група у складі нерухомих пам'яток (ст. 6); зроблені зміни щодо форм його збереження, які виглядають наступним чином - внесення до реєстру пам'яток, визнання пам'яткою історії, створення культурного парку, запровадження заходів з охорони в місцевому плані просторового розвитку (ст. 7) [44]. Тобто, на культурний ландшафт поширюються як звичайні форми, встановлені для інших категорій нерухомих пам'яток, так і особливі - у вигляді заснування культурних парків, при цьому вирішено відмовитись від впровадження культурних заповідників та заповідних зон культурного ландшафту, які планувалось створювати відповідно до природоохоронних аналогів. Крім того, статтями 84-87 передбачено кожні 4 роки розроблення та реалізація Національної програми охорони та догляду за пам'ятками

На кінець 2023 р. виконані дві національні програми - на 2014 - 2017 та 2019 - 2022 роки, готується до ухвалення наступна.. На такий же період приймаються воєводські, повітові або ґмінні програми догляду за пам'ятками.

Паралельно здійснюється діяльність із інсти- туційного забезпечення охорони культурного ландшафту, важливе значення в якій мало офіційне створення у 2002 р. Комісії з культурного ландшафту Польського географічного товариства, як міждисциплінарного наукового форуму, який слугує поширенню поглядів і дослідницьких концепцій щодо еволюції, формування та охорони культурного ландшафту в регіональному та комплексному аспектах (https: //krai obrazkulturowv.us. edu.pl/index.php). Під час підготовки законодавчих ініціатив із захисту ландшафтів цій Комісії було доручено підготувати дослідження щодо ідентифікації, характеристики та оцінки ландшафтів як з природної, так і з культурної точки зору [43].

Робота, яка являє собою детальну методологічну, методичну та технічну основу (посібник) для підготовки ландшафтного аудиту, стала базою для прийняття в подальшому відповідного нормативно-правового акту.

Однак, незважаючи на зусилля у створенні системи управління та захисту ландшафту в країні, ці заходи все ще приносять незадовільні результати [20]. З метою зупинити деградацію ландшафту, забезпечити комплексне регулювання стану всіх ландшафтів та, водночас, транспонувати окремі положення ЄЛК у своє законодавство, був прийнятий Закон від 24 квітня 2015 р. про внесення змін до деяких законів щодо посилення засобів охорони ландшафту», т.зв. «Закон про ландшафти». Закон означив поняття «культурний ландшафт» як «сприйманий людьми простір, що містить природні елементи і продукти цивілізації, історично сформовані в результаті природних факторів і діяльності людини» та включив його до Закону від 23 липня 2003 р. про охорону та догляд за пам'ятками та Закону від 16 квітня 2004 р. про охорону природи. Закон про ландшафти також запровадив поняття «пріоритетний ландшафт» та такі нові інструменти у сфері збереження ландшафтів як ландшафтний аудит, який має проводитися на території воєводства принаймні кожні 20 років.

В той же час, як вважає A. Wieczorek (2022), надмірно деталізована регламентація підготовки ландшафтних аудитів надзвичайно його ускладнює. Основні загрози якості ландшафту включали низький рівень охорони територій у місцевих планах просторового розвитку, тому достатньо було посилити положення щодо підготовки досліджень умов і напрямів просторового розвитку гмін, зокрема щодо ідентифікації та оцінки ландшафтів, що зустрічаються на їх території, а отже, по всій країні. Оскільки план місцевого розвитку, на відміну від ландшафтного аудиту, є джерелом права і являє собою найкращий інструмент охорони ландшафту, було б доцільно заохочувати владу гмін мати ці плани для всієї території, якою вони керують [46].

Найбільш популярною пам'яткоохоронною формою на сучасному етапі в країні є культурний парк, який своєю постановою може створити рада гміни для захисту культурного ландшафту та збереження територій із самобутнім ландшафтом і нерухомими пам'ятками, характерними з точки зору місцевої забудови та поселенських традицій. На думку Z. Myczkowski, культурний парк є найбільш значущим проявом відповідальності місцевої влади за довірену їй територію [36]. Щоб прокласти шлях до нової форми охорони пам'яток, з дотриманням низки адміністративних та право-вих вимог, було розроблено посібник та у 2005 р. Радою охорони пам'яток при Міністерстві культури прийнято виконавчу інструкцію «Принципи створення культурного парку, управління ним та складання плану охорони».

Станом на початок 2022 р. було створено 41 парк, крім того, нараховується 70 парків, для яких проводилися офіційно-юридичні заходи, які стали предметом громадського обговорення та які знаходяться на стадії формулювання пропозицій без здійснення подальших кроків [36]. Домінуючим напрямком, на цей час, є створення культурних парків, що охоплюють простір історичних центрів міст. Великий потенціал для створення культурних парків мають сільські ландшафти та ландшафти малих міст, як найхарактерніші типи культурного ландшафту в Польщі (особливо в східних регіонах) [16].

У Словаччині проблематика ландшафту, в тому числі, культурного, як і в інших країнах, стала особливо актуальною з точки зору виконання зобов'язань ЄЛК після підписання її Словацькою Республікою у 2005 р. Однак, ще до цього, у 1994 р. був прийнятий закон, у назві якого прямо згадувався термін ландшафт, який через вісім років був замінений чинним на сьогодні Законом №2002 543/2002 про охорону природи та ландшафту.

У статті 18 цього закону встановлюється, що Уряд Словацької Республіки може своїм указом оголосити заповідним ландшафтом велику територію, зазвичай площею понад 1000 га, з розосередженими екосистемами, важливими для збереження біологічного різноманіття та екологічної стабільності, з характерним виглядом ландшафту або з конкретними формами історичного заселення. Крім того, запровадив нову категорію природоохоронних територій: заповідний ландшафтний елемент (ст. 25) [50].

З 2002 р. термін «культурний ландшафт» введено до Закону №49/2002 про охорону пам'ятного фонду. Крім того, у статті 17 зазначено, що територія з історичною забудовою, територія культурного ландшафту з історичними цінностями або територія з археологічними знахідками та археологічними пам'ятками, які можна топографічно визначити, може бути оголошена міністерством культури пам'ятною зоною [49].