Білоруська духовна пісенність: етапи становлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Білоруська духовна пісенність: етапи становлення

східнослов'янський духовний пісенність білоруський

У контексті вивчення основних етапів становлення та розвитку східнослов'янської духовної пісенності найменш дослідженою на сьогоднішній день є білоруська духовно-пісенна традиція, що знаходиться в тіні української та російської. Якщо східнослов'янський духовно-пісенний репертуар книжного походження дозволяє більш-менш чітко віднести ті чи інші твори до української або російської традиції, то білоруська пісенність книжного типу ніби розчиняється між польською, українською та російською, а, отже, її важко виокремити серед східнослов'янських національних гілок. Втім, білоруська духовна пісня книжного походження, попри малу кількість джерел, що дійшли до нас, має своє виразне обличчя і яскраво репрезентує східнослов'янську духовно-пісенну традицію.

На сьогоднішній день науковці, чиї праці є класичними у білоруському музикознавстві, розробили фундамент для вивчення національної духовно-пісенної традиції. Відзначимо насамперед науковий доробок Л. Костюковець ([89]; [90]; [105]; [106]; [107]; [108]), яка від 70-х рр. ХХ ст. опублікувала понад 100 статей та кілька монографій, створивши наукову школу дослідження білоруської духовної пісенності книжного та фольклорного типу. У вивченні білоруської духовно-пісенної традиції важливу роль відіграють праці науковців, що вивчають це питання дотично або досліджують окремий конкретний напрям білоруської духовної пісенності (білоруські (Л. Сидорович ([182]; [183]), Т. Ліхач ([121]; [122]; [123]), А. Солодухін [176], В. Романенкова [173]) та російські (І. Герасимова [22], Л. Щавинська [215]) дослідники), які зробили свій внесок у вивчення духовно-пісенної культури Білорусі. До цих авторів треба додати англійського дослідника білоруської музики Г. де Пікарду, що у 1995 р. створив нарис з історії церковної музики Білорусі у період 989 - 1995 рр. [165], де також не оминув питання духовної пісенності, та німецького славіста Д. Штерна, який опублікував Супрасльський богогласник - рукописний пісенник середини XVIII ст., що яскраво репрезентує білоруську традицію духовної пісенності, хоча містить не лише твори білоруського походження [225]. Однак і дотепер не було окреслено генеральну лінію розвитку білоруської духовної пісенності, і не лише тому, що вона «губиться» поміж польською, українською та російською, а передусім через специфіку її конфесійної складової. На вагомість неправославного (протестантського, римо-католицького та унійного) компонента білоруської пісенності вказують усі дослідники, але донедавна упереджене ставлення до католицької гілки білоруської традиції, репрезентованої обома обрядами, не дозволяло вибудувати цілісну лінію розвитку білоруської духовної пісні книжного походження. Тож сьогодні настав час створити цілісну картину розвитку білоруської духовної пісенності як повноцінної гілки східнослов'янської духовно-пісенної традиції.

Хронологічні межі періодів становлення білоруської пісенності є нетотожними українській і російській. Початок першого етапу становлення білоруської пісенності припадає на середину XVI ст., коли на теренах Білорусі було надруковано перші польськомовні протестантські пісенники, які дійшли до нас. Цей період розвитку білоруської пісенності ми назвали протестантським. Другий етап розпочинається від початку XVZZ ст. або навіть раніше, за аналогією з українською традицією, і ознаменований появою духовних пісень старобілоруською (староукраїнською) мовою, що культивувалася у православному середовищі. Однак не треба забувати, що вже від початку XVZZ ст. на білоруських землях унійні традиції були міцними, тому духовна пісенність, особливо з середини XVZZ ст., має яскраві риси, що відрізняли її від православної. Тож цей період ми називаємо православно-унійним, оскільки обидві конфесії відіграли роль у становленні білоруської духовної пісенності книжного типу. Також ця назва є слушною у тому сенсі, що після 1839 р., коли в Російській імперії було офіційно ліквідовано Унію і всі білоруські християни стали або православними, або римо-католиками, традиції співу духовних пісень у зв'язку з богослужінням, започатковані уніатами, збереглися, але розвивалися у межах Православної Церкви. Завершується цей період початком ХХ ст., коли на білоруських землях почалися активні націєтворчі процеси. Зазначимо, що другий період є доволі тривалим і охоплює різні історичні етапи розвитку білоруських земель у складі Речі Посполитої та Російської імперії, а також кілька історичних музичних стилів. Однак на даному етапі через брак джерел ми не можемо виділити менші за часом періоди. Зрештою, у перспективі цей період може також, як і український, поділятися на рукописний та едиційний, оскільки рукописні друковані пісенники поширювалися як на українських, так і білоруських землях. Щодо власне білоруських друків, то головними центрами були Супрасль та Вільно, де друкувалися і пісенні твори, але білоруські видання не мали того революційного значення для розвитку східнослов'янської духовної пісенності, як почаївські.

Третій період, названий нами новітнім, є важливим у річищі пошуків новітньої білоруської ідентичності, що знайшло відображення і в духовно-пісенному репертуарі. Він розпочинається на початку ХХ ст. і триває до 90-х рр. ХХ ст. Його умовно можна поділити на дорадянський та радянський (атеїстичний), коли духовна пісня могла розвиватися лише в підпіллі. Після розпаду СРСР та проголошення незалежності радянськими республіками, у Білорусі, як і в Україні, також розпочинається четвертий, сучасний етап розвитку національної духовно-пісенної традиції, який триває дотепер. Попри певну умовність цієї хронології, вона, на нашу думку, відображає особливості білоруської духовно-пісенної традиції у її відмінності від української та російської, з якими її споріднює частина репертуару і спільність певних історико-культурних процесів. У подальшому вчені зможуть поглибити та уточнити хронологію і специфіку білоруської духовної пісенності. Ця частина є першою спробою синтезувати усі відомості, які є у нашому розпорядженні, вибудувавши цілісну концепцію її розвитку від зародження до сучасності. Враховуючи той момент, що пісенних джерел до нас дійшло небагато, сім параметрів (джерельна база, регіональні та соціокультурні особливості, конфесійна складова, жанрово-тематичні пріоритети, мовні пріоритети, музично - стильові пріоритети, зв'язок з фольклорною традицією та напрямками популярної музики), на яких базувався розгляд української традиції, у деяких періодах будуть окреслені схематично або гіпотетично.

Перший період, окреслений нами як протестантський, розпочався у середині XVI ст. З цього часу до нас дійшли друковані пісенники, які власне дали підставу розпочати білоруську традицію саме у добу Відродження. Отже, джерельна база цього періоду є доволі великою і на сьогоднішній день дослідженою. Серед білоруських науковців, які акцентували увагу на протестантських канціоналах у контексті розвитку білоруської культури, назвемо Л. Костюковець [90] та А. Солодухіна [176]. У їхніх працях названо та описано протестантські пісенники, що виходили на теренах Білорусі. Першим канціоналом, що був надрукований на білоруських теренах і дійшов до нашого часу, хоча й у неповному вигляді, був польськомовний кальвіністський «Piesni chwal Boskich» (1558), відомий ще як Берестейський канціонал. З цього пісенника, на жаль, збереглася лише невелика частина: десять пісень повністю і два неповних фрагменти. Однак, на думку вчених, частина творів (38 пісень, з них 19 з мелодіями) увійшли у друге видання канціонала Яна Секлюціана «Piesni chrzescijanskie», виданого у Крулевці у 1559 р. У 1563 р. у Несвіжі було видано «Katechizm albo krotkie w jedno miejsce zebranie wiary. Psalmy i piesni».Цей збірник, відомий як Несвіжський канціонал, завдяки старанням укладача було пізніше передруковано у Вільно у 1581, 1594, 1598 та 1600 рр. Ці видання відомі як Віленські канціонали. Традиція друків протестантських пісенників продовжується і пізніше: у заснованій на початку XVII ст. кальвіністській друкарні у Любчі було видано низку канціоналів [176, с. 11-14]. Отже, починаючи з другої половини XVI ст., на білоруських землях друкувалися канціонали з духовними піснями, що мали важливе значення для розвитку білоруської культури. Щодо духовної пісенності інших конфесій (католицької та православної), то у розвідках вчених вона не згадується передусім через відсутність джерел, та важко уявити, щоб у церковних осередках спів духовних пісень був відсутній. Однак потенціал інших християнських конфесій у царині піснетворчості буде розкрито вже в наступні періоди.

Про регіональні особливості у цей період говорити ще рано, щодо соціокультурних умов, то саме вони спричинилися до сплеску протестантської пісенності. Завдяки підтримці кальвінізму Миколою Радзи - віллом Чорним (1515-1565) на білоруських землях Великого князівства Литовського було збудовано багато кальвіністських церков¹, відкрито школи та друкарні, які поширювали церковну і світську літературу. Тому з усіх східнослов'янських земель саме на білоруських теренах було видано друковані пісенники. В Україні протестантизм не мав значної підтримки, хоча протестантських громад в середині XVI ст. було доволі багато. Однак наразі відомостей про друковані збірки з духовними піснями, видані на теренах України, немає.

Щодо мовних пріоритетів, то даний період, відповідно до збережених джерел, є суцільно польськомовним. Усі названі вище, а також інші протестантські канціонали містять лише пісні, написані польською мовою. Цим білоруська традиція також відрізняється від української, де в XVI ст. також існувала протестантська духовна пісенність, про яку збереглися згадки, зокрема про співаник кінця XVI ст. з Познанської бібліотеки, який містив переклади близько п'ятдесяти німецьких духовних пісень староукраїнською мовою, про що було згадано у відповідному розділі. Зазначимо, що польськомовній протестантській пісенності, поширеній у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій, дотепер відмовляють у її білоруській ідентичності, через мовний чинник автоматично долучаючи до польської традиції. Нагадаємо, що перші розвідки про Берестейський та інші канціонали було зроблено польськими вченими, які розглядали ці друки у контексті розвитку польської музичної культури. Однак таких підхід сьогодні уважають хибним. Хоча усі протестантські (переважно кальвіністські) канціонали містили твори польською, а не старобілоруською мовою, однак це не дає підстави не вважати їх феноменами білоруської культури, оскільки усі причетні до цих видань мешкали на білоруських теренах, а польська була однією з мов білоруської шляхти у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Саме тому у своїх працях білоруська вчена О. Дадіомова наголошує на тому, що в розвитку білоруської культури відігравали важливу роль усі події, що відбувалися в її географічних та хронологічних межах, у тому числі мистецькі явища, які традиційно належать до польської, литовської та російської культури [34, с. 6]. Тож відзначимо важливість польськомовного компонента, що відігравав вагому роль у роз- Кальвінізм у Річ Посполиту прийшов з Пруссії, яка була його частиною. витку білоруської духовної пісенності не лише на цьому етапі, а й у подальшому її розвитку.

Жанрово-тематичні пріоритети білоруських протестантських кан - ціоналів відображали європейську протестантську (в даному випадку кальвіністську) практику. Тематика пісень відповідала основним моментам їх церковного вчення. Музично-стильові пріоритети білоруської духовної пісенності відповідали історично актуальному ренесансному стилю. А. Солодухін відзначає, що Несвіжський та Віленський канціо - нали свідчать про знання білоруськими протестантами європейської протестантської музичної традиції: у цих виданнях міститься низка мелодій з Французького псалтиря 1562 р., деякі мелодії близькі до чеських та німецьких пісень [176, с. 12-13]. Ймовірно, що низка пісень із білоруських канціоналів була створена місцевими авторами, однак вони орієнтувалися на загальноєвропейський музичний стиль доби Ренесансу. Отже, говорити про білоруську специфіку у кальвіністських канціона - лах другої половини XVI ст. не варто, однак відповідно до музичної практики того часу навряд чи її можна було б відшукати.

Закінчуючи розгляд першого етапу розвитку білоруської пісенності, зазначимо, що, хоча пісенний репертуар з протестантських канціоналів, на нашу думку, прямо не вплинув на розвиток білоруської духовної пісенності книжного типу - ні православної, ні унійної, однак заклав та ствердив західний вектор її розвитку.

Другий етап розвитку білоруської пісенності розпочався на початку XVII ст. Враховуючи момент проголошення Берестейської Унії у 1596 р. та її поширення передусім на білоруських землях, пісенність, що створювалася старобілоруською мовою, можна відразу ж визначати як унійну. Однак через відсутність джерел початку XVII ст. варто період до середини XVII ст. розглядати і як православний, враховуючи аналогічні процеси, що відбувалися в Україні, де на початку XVII ст. також були унійні парафії, але пісенні твори відомі саме з православних осередків, а також вплив білоруської пісенності на московську.

Щодо джерельної бази, то до середини XVIII(!) ст. повністю збережених пісенників ми не маємо. Та в нашому розпорядженні є російські рукописні пісенники кінця XVII ст., де містяться пісні, які привезли до Московської держави колишні громадяни Речі Посполитої - українці й білоруси. Щодо білоруського компонента, то його виділити достатньо важко, враховуючи єдність книжної мови українців і білорусів, тим не менше, це завдання варте того, щоб у подальшому бути розв'язаним, оскільки перший етап становлення російської пісенності фактично є рецепцією українсько-білоруської, а через неї - польської традиції, культивованої у Московській державі. Саме у цьому контексті треба розглядати творчість Симеона Полоцького, яка належить до російської духовно - пісенної традиції, але своїм корінням ґрунтується на білоруській.

Серед найцінніших джерел, що дійшли до нас - рукописний пісенник середини XVIII ст., відомий у науці як Супрасльський богоглас - ник, що зберігається у бібліотеці Литовської Академії наук, тексти якого повністю опубліковані Д. Штерном у 2000 р. [225]. Це джерело є цінним ще й тим, що у ньому відображено специфіку духовно-пісенного репертуару на білоруських землях. У Супрасльському богогласнику багато пісень, які мають українське походження, є чимало творів, відомих з російських рукописів, що прийшли до Москви з Речі Посполитої. Оригінальними є твори, створені та записані білорусом Спиридоном Яхимовичем наприкінці рукопису, які є перекладами латинської гімно - графії. Щодо функціонування пісень у ХІХ ст., то білоруси широко користувалися виданнями «Богогласника»¹. Недостатність джерел, рукописних і друкованих, пояснюється ще тим, що у 1839 р. після придушення польського повстання Унійну Церкву було ліквідовано, а усі свідчення про її існування, у тому числі пісенники, підлягали знищенню. Саме тому сьогодні реконструювати унійну гілку білоруської духовно - пісенної традиції найважче. Втім, у бібліотеках та архівах Польщі та Литви, напевно, збережено рукописні пісенники, які її репрезентують, що у подальшому дозволить ознайомитися з нею повніше.

Також не варто забувати і про польськомовну та латиномовну ри - мо-католицьку пісенність, яка також була широко розповсюджена на білоруських землях. Традиційно вона залишається у тіні. Однак, як зазначає О. Дадіомова, навіть у протестантських пісенниках так звані «фігуральні співи» були репрезентантами католицької, а не протестантської культури [33, с. 35]. Католицькі польські пісні лягли в основу польського корпусу в російських рукописах, перенесених українцями та білорусами. Однак сьогодні ця складова також є недослідженою, про духовну пісенність лише згадує Т. Ліхач у ґрунтовній розвідці про католицьку музику Білорусі [121, с. 66-67]. На жаль, польськомовні пісенники та друки, як католицькі, так і унійні, що виходили на білоруських землях, мало цікавлять білоруських учених, через хибну думку щодо приналежності до білоруської культури лише пісень, що репрезентують православну і унійну (у тих моментах, де вона збігається з православною) тра- У білоруській науковій літературі друковані пісенники з духовними пісня-ми традиційно називають богогласниками. дицію. Тож знаходження, опис та вивчення нових джерел дозволить по-новому поглянути на розвиток білоруської духовно-пісенної традиції.

Якщо про регіональні особливості через недостатніть джерел ми говорити не можемо, то соціокультурна й конфесійна складові є важливими для розуміння розвитку білоруської пісенності. Характеризуючи їх, спочатку розмежуємо два поняття: білоруська пісенність на теренах Білорусі і білоруська пісенність поза її межами. Охарактеризуємо спочатку останню, бо саме ці твори дійшли до нас у більшій кількості. При цьому не треба забувати, що пісні, написані за межами білоруських земель, украй рідко ставали відомими та популярними на колишній батьківщині їх авторів. Так, твори новоєрусалимських піснетворців, серед яких були й білоруси¹, не зафіксовані у білоруських рукописах. Щодо творчості Симеона Полоцького, то вона є репрезентантом білоруської поетичної, у тому числі й духово-пісенної, традиції, яка дала рясні плоди на російському ґрунті. Сьогодні білоруські вчені підкреслюють білоруську складову у його творчості, знаходячи білорусизми у віршах поета [182, с. 21] або порівнюючи ритмоформули і ритмоінтонації «Римованого Псалтиря» з духовно-пісенною українсько-білоруською традицією [106, с. 23] Білоруські впливи на розвиток музичної культури Московської держави підкреслює Г. де Пікарда. Він зазначає, що Іверський та Новодівочий монастирі у Москві складалися з білорусів, які перенесли туди місцеву білоруську монодійну традицію. У московських хорах також було багато білорусів, а московські князі та єпископи намагалися роздобути співаків з Вільни або Києва. Патріарх Нікон був прихильником «штучного співу», він мав хор з п'яти співаків «з Польщі», які співали навіть латинською мовою [165, с. 27]. Л. Костюковець зазначає, що стилістика «Римованого Псалтиря» є більш обмеженою у порівнянні з віршованими структурами та ритмоформулами україн-сько-білоруської традиції. «Римований Псалтир», на думку вченої, став першодже-релом та зразком для російського канта, оскільки його «ритмоформули, ритмоінто- нації, а також переважаюча структура вірша - 13 (7+6), фактура канта-“штампа” стають основними показниками стилістики російського канта» [106, с. 23].. Зазначимо, що значення творчості поета для власне білоруської пісенності є незначним, оскільки, наприклад, пісні з «Римованого Псалтиря», надзвичайно популярні в російському репертуарі протягом XVIII - ХІХ ст., не були записані в жодному відомому на сьогоднішній день рукописному пісеннику білоруського (а також українського) походження, у тому числі знаменитому Супрасльському богогласнику середини XVIII ст., хоча цей рукопис містить низку пісень, відомих у Москві наприкінці XVII ст. Як паралель наведемо творчість Димитрія Ростовського (Данила Туптала), твори якого були відомі в Росії з кінця XVII до початку ХХ ст., при цьому його пісні-канти були так само популярні

й на українських землях та увійшли до «Богогласника». Тому питання актуальності творчості поетів та композиторів білоруського походження кінця XVII ст., що працювали у Москві, для розвитку власне білоруського духовно-пісенного репертуару залишається відкритим і потребує подальших досліджень. Отже, православна пісенність білорусів відома передусім з московських джерел, і вона, як і українська, зробила значений внесок у розвиток духовної пісенності Московської держави.

Унійна духовна пісенність, що репрезентує традиції, яка розвивались на власне білоруських землях з другої половини XVII ст., є найбільш оригінальною серед усіх східнослов'янських духовно-пісенних традицій. В осередках уніатів можна спостерігати різні форми взаємодії католицького та православного елементів. О. Дадіомова наводить факти, що у богослужіннях римо-католиків та уніатів брали участь ті самі музиканти [34, с. 23-25], а органи в храмах стали звичайним явищем, серед яких найбільш відомими були органи у Супрасльському та Жировиць - кому монастирях [34, с. 31]. Зберігся контракт 1794 р. борунських василі - ан з органістом Михайлом Хеткевичем, мешканцем міста Боруни (нині Ошмянський р-н Гродненської обл.), який за плату повинен був грати на органі месу, годинки, літанію, акафісти [126, с. 139]. І. Герасимова в анотації до диску «З творчої спадщини віленської школи. Музика давньої греко-католицької церкви» (2015) вказує на можливість використання органу в партесних композиціях, про що свідчать вказівки у рукописах та тип фактури. Отже, орган та інструментальна музика з середини XVII ст. стали звичайним компонентом відправ в Унійній Церкві Білорусі¹.

Стосовно співу духовних пісень, то саме в унійних осередках Білорусі вже з середини XVII ст. почалося їх вживання як паралітургічних творів, коли вони стали невід'ємним компонентом літургії та інших церковних відправ. При цьому вони не витіснили інші піснеспіви богослужінь, а лише їх доповнювали; також вони виконувалися на різних паралі - тургічних служіннях, молебнях, прощах тощо. Найімовірніше, паралітур - гічні пісні у великих храмах звучали, як і багатоголосні партесні цикли, у супроводі органу. Уже з 30-х рр. XVII ст. є свідчення про паралітургіч - ний спів пісень. Д. Штерн зазначає, що церковнослов'янський переклад латинського гімну «Dies irae» записаний на початку двох ірмолоїв (1639 Традиційно вважають, що органи використовувалися лише в унійних церк-вах Білорусі, а в українських храмах вони були відсутні. Це не зовсім вірно, бо в ХІХ ст. органи мали й українські греко-католицькі церкви. Так, у праці о. Йосифа Левицького «Исторія введенія музыкального ігіиіія в Перемышли» зазначається, що органи у Галичині в ХІХ ст. були достатньо поширеними і звучали під час божої служби [84, с. 82-83]. та 1662 рр.) із Супрасльського монастиря, де стосовно першого немає вказівки щодо призначення, а у другому є пояснення, що його треба виконувати за померлих на літургії. Рукописна Мінея з Борунського василіанського монастиря містить нотний ірмолой разом із польськими побожними піснями [213, с. 326]. Паралітургічний спів пісень, розпочатий у Білорусі, у XVIH ст. став поширюватися і на українських землях у західному регіоні, а кодифікацію паралітургічної гілки було звершено вже в Україні виходом почаївського «Богогласника» (1790-1791), який набув популярності і в білоруських уніатів.

Після ліквідації Унії на білоруських землях у 1839 р. розвиток унійної духовно-пісенної традиції фактично припинився. Однак при цьому повністю викорінити традицію співу пісень у ХІХ ст. колишніми уніатами, а нині православними, не вдалося. Тому, як зазначає Т. Ліхач, православна ієрархія після дискусії у церковній пресі дозволила білорусам співати духовні пісні відповідно до унійної церковної практики [123, с. 33]. У цьому контексті стає зрозумілою необхідність у численних православних виданнях «Богогласника», оскільки в унійних «маленьких приходських церквах, в каплицях, де здійснювалися богослужіння після закриття церков або пожежі, «Богогласник» став чи не найважливішою богослужбовою книгою» [30, с. 178] Тож колишнім уніатам треба було дати «правильні» книжки з їх улюбленими піснями.

Жанрово-тематичні пріоритети білоруської пісенності цього періоду є традиційними для усього українсько-білоруського регіону, а саме пісні на господські та богородичні свята, пісні до святих, твори покаянного, молитовного, славильного змісту. Щодо псалтирних пісень, то на території Білорусі цей жанр, як і в Україні, був поширений до першої половини у XVIII ст., а потім потроху зникає. Однак творчість білоруса Симеона Полоцького та його «Римований Псалтир» у Росії зіграв велику роль у розвитку російської духовної пісенності. Сюди ж можна додати й анонімних авторів Новоєрусалимського монастиря, серед ченців якого були й білоруси, що також культивували пісенну псалтирну поезію. І новоєрусалимські піснетворці, й Симеон Полоцький писали місяцесло - ви, пісні на біблійні тексти, які також не були відомі на теренах Білорусі й України, а, отже, репрезентували російську традицію, хоча і створену іноземцями.

Втім, білоруська традиція мала свої специфічні жанри, які були тісно пов'язані з католицькою практикою. У Супрасльському богогласнику розміщено цикл, що складався з акламацій гімнів-пісень та молитов, зазначений автором перекладу, василіаніном Спиридоном Яхимовичем у рукописі як «Годинки о Зачатїи Пресвятыя ДЪвы Богородиця от римска дїалектра на росскїй преведенны, в Супраслю» [225, с. 754]. Як ми вже зазначали, цей твір є вільною версією католицького молебна «Officium parvum Conceptionis Immaculatae Beatae Mariae Virginis», у якій, окрім зазначеного молебну, є елементи акафісту Богородиці та молитви на вер - виці. Даний твір є унікальним з точки зору східнослов'янської духовної пісенності, однак цілком зрозумілим у контексті білоруської унійної традиції, в якій у супроводі органу звучали і літургії, і акафісти. На жаль, ці гібридні пісенно-молитовні форми зафіксовані лише у Супрасльському богогласнику, і ми не можемо достеменно сказати, чи такі твори були характерні для всієї білоруської духовно-пісенної традиції.

Цікавими були й мовні пріоритети білоруської духовної пісенності. Білоруські за походженням піснетворці, що працювали у Москві, використовували церковнослов'янську мову. Також вони, поряд з українцями, стали трансляторами польського корпусу духовних пісень в Московській державі. У середині ХХ ст. польські пісні стали предметом вивчення російського філолога О. Позднєєва [167], нещодавно було опубліковано працю німецького славіста В. Нойманна [228], у якій з коментарями опубліковано тексти польського корпусу пісень з російських рукописів останньої третини XVII ст. Втім, сьогодні широкий загал лише починає усвідомлювати роль білорусів та українців не лише у трансляції, а й створенні низки пісень польською мовою, які традиційно вважаються польськими. Так, білорусько-російська дослідниця І. Герасимова зазначає, що у корпусі польських пісень, записаних кирилицею в російських рукописах кінця XVII ст., містяться пісні «Боже ласкавый» та «Злота Ойчизна ксенства Ли - тевскЬго», зміст яких пов'язаний з історичними подіями, зокрема з історією взяття Вільно військами московського царя у 1655 р., а, отже, вони походять з білоруського, а не польського шляхетського культурного середо - вища¹. Нагадємо, що у польському корпусі з російських рукописів ми знаходимо й твори українських авторів, зокрема польські пісні Й. Ґалятовського «Naklon, o Ewropa» та «Niech monarchowie», опубліковані в додатку «Piesni nabozne. Dla pozytku duchownego i zbawiennego narodowi chrzescijanskiemu potrzebne…» до полемічного трактату «Messyjasz prawdziwy…», надрукованого у Києво-Печерській лаврі у 1672 р. [141, с. 156-157]. Отже, у XVII ст. мовний, зокрема польський, компонент не завжди був показником національної і конфесійної приналежності авторів пісень, у тому числі й духовних. Однак вже у XVIII ст. польська мова усе частіше відігравала роль маркера, який вказував на католицькі пріоритети ¹ Аналіз творів з публікацією текстів та музики пісень див. у статті^{Герасимової [22].} авторів та переписувачів духовно-пісенників, що особливо характерно для білоруської пісенності. Зазначимо, що на сьогоднішній день майже недо - слідженими є польськомовні кантички, які у величезній кількості друкувалися у Супрасльському монастирі. Російські білорусисти Ю. Лабинцев та Л. Щавинська зазначають, що «Супрасль, даючи найраніші приклади білоруської польськомовної кантичкової творчості, сприяв розповсюдженню подібних творів у XVIII - на початку ХІХ ст. у величезній на ті часи кількості» [115, с. 294]. Дослідники вказують, що один збірник з тих, що найкраще зберігся, нині знаходиться у Бібліотеці Варшавського університету [115, с. 298]. Серед польськомовних пісень (кантичок), що були популярні на білоруських землях - знамениті «О najswi^tszej Maryi Pannie Ostrobramskiej» та «Zyrowice, iask krynice»¹. Отже, для білоруського духовно-пісенного репертуару польський (передусім католицький) компонент є надзвичайно важливим, що дозволяє говорити про польськоцентризм білоруської пісенності, який особливо проявив себе у пісенності неправос - лавних конфесій.

Білоруська духовно-пісенна традиція культивувала пісні книжною українською (білоруською) мовою, що ми бачимо на прикладі репертуару рукописного Супрасльського богогласника та численних друкованих видань «Богогласника». Пісні книжною мовою протрималися у білоруському репертуарі до початку ХХ ст., про що свідчать видання богогла - сників. Не менш популярною була й церковнослов'янська мова. Нею писали пісні не лише автори, що працювали у Москві. У Супрасльсько - му богогласнику чимало пісенних творів, написаних церковнослов'янською мовою - оригінальних творів і перекладів. Використання церковнослов'янської мови в Супраслі можна пояснити впливом монастирського середовища, де ця мова була богослужбовою - переробка книжної української мови на церковнослов'янську у деяких піснях по - чаївського «Богогласника» це підтверджує. Однак адаптація латинських літургічних та паралітургічних текстів через переклад церковнослов'янською мовою - це традиція саме білоруських василіан, яка в українських осередках не зафіксована.

Музично-стильові пріоритети білоруської пісенності відповідають загальним тенденціям епохи. Втім, усі рукописні пісенники, що походять з білоруських теренів, є ненотованими, а тому неможливо за пря- Остання пісня написана ченцем Скальським (Skalski) у відомому білорусь-кому василіанському монастирі - Жировицькому. Г. де Пікарда зазначає, що в цьо-му монастирі наприкінці XVIII ст. було видано збірник польською мовою «Славнэ кантьічкі жыровецке» [165, с. 29-30]. Дослідник не подає польську назву збірки, її пошук під назвою «Slawne kantyczki zyrowieckie» наразі не дав результату. мими джерелами встановити стильову еволюцію. Однак за аналогією до української традиції, яка у XVII-XVIII ст. культивувала бароковий за стилем пісенний репертуар, який не втратив актуальності у ХІХ ст., найімовірніше, класицизм у білоруській пісенності не був поширеним, хоча не виключено, що білоруси були знайомі з російською пісенністю другої половини XVIII ст., у якій риси класицизму виражені достатньо яскраво. Щодо романтичних рис, то вони виявилися вже у наступну добу.

Зв'язок з фольклорною традицією білоруської пісенності виявився у фольклоризації духовних пісень, яка найбільш характерно проявилася в лірницькому репертуарі. Білоруську лірницьку традицію досліджувала Л. Баранкевич, яка у своїй дисертації [3] підсумувала свої спостереження. Дослідниця відзначає твори духовного змісту, що побутували в білоруському репертуарі, серед яких духовні стихи, різдвяні псальми - колядки, покаянні, есхатологічні, молитовні псальми, псальми різним святим, Христу та Богоматері [3, с. 13]. Серед лірницького репертуару особливо популярними були твори про Лазаря та Олексія, чоловіка Божого, які мають різні регіональні варіанти [3, с. 16]. Щодо стилю творів, які фольклоризувалися у XVII-XIX ст., то вони спираються на стилістику канта та міської пісні [3, с. 19].

Третій період, названий нами новітнім, розпочинається на початку XX ст. Він тісно пов'язаний з націєтворчими процесами, що розпочалися в Білорусі на початку минулого століття.

Джерельна база, яка є у нашому розпорядженні та репрезентує власне цей період, є невеликою, однак більш пізні за часом створення (кінець XX - початок XXI ст.) рукописи свідчать про тяглість розвитку духовної пісенності у XX ст. Низка співаників цього періоду, що знаходяться у бібліотеках Польщі та Литви, а також у приватних архівах мешканців Білорусі та сусідніх країн, ще потребують вивчення. Серед джерел, які ляжуть в основу характеристики цього періоду - православне (Віленський богогласник 1912 р., надрукований в Петербурзі) та католицьке (збірка «Kantyczka abo sebrannie naboznych piesien dla uzytku katalikou bielarusou», Вільно, 1914 р.) видання, які з різних сторін характеризують стан розвитку білоруської пісенності та новітні процеси, що в ній відбуваються.

Соціокультурну та релігійну ситуацію на білоруських землях, що входила на початку XX ст. до складу Російської імперії, можна охарактеризувати як багатоконфесійну, де поряд з офіційним православ'ям був поширений і католицизм, який сповідували передусім поляки та литовці. Серед римо-католиків було й багато білорусів, яким була близька польська культура, при цьому вони ідентифікували себе як білоруси.

Нагадаємо, що у православних осередках наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. виходять друком видання «Богогласника», які були рекомендовані для співу в церковно-приходських школах (але не для співу на богослужінні) Північно-Західного та Південно-Західного краю Російської імперії, тобто території Білорусі та України, де протягом століть була поширена практика співу пісень у зв'язку з храмовими відправами. У науковій літературі найчастіше згадуються київські, почаївські, холмські, львівські, варшавські богогласники, однак значно рідше потрапляють у поле зору видання, надруковані на території Білорусі, серед яких - гродненські та ві - ленські. Білоруські видання відрізняються від київських та петербурзьких, хоча частково на них орієнтуються. Віленський «Богогласник»¹, укладений О. Рождественським, був надрукований у Петербурзі у 1912 р., однак був підготовлений Віленським Святодухівським братством Повна назва видання - «Богогласник. Сборник церковных песнопений и духовных песен для пения в семье, школе и внебогослужебных собеседованиях в 3- голосном изложении». Див. аналіз збірника та публікацію низки пісень у виданні [170].. Відзначимо важливість цього видання, у якому подано бачення «Богогласника», відмінне від офіційних видань. Також цей друк доповнює вже усталену традицію православних «Богогласників», показуючи, що вона є актуальною та затребуваною у православному середовищі.

На початку ХХ ст. в Білорусі спостерігається тенденція не лише до збереження традиції, а й прагнення до оновлення духовно-пісенного репертуару. Значною подією став вихід друкованої збірки нової пісенної творчості «Kantyczka abo sebrannie naboznych piesien dla uzytku katalikou bielarusou», виданий у Вільні у 1914 р. [341], яка містила записаний латинкою білоруськомовний репертуар, що призначався для бі - лорусів-католиків. Це видання знаменне тим, що репрезентувало новий етап духовної піснетворчості, аналогічній нововасиліанській, яка базувалася на живій розмовній мові та на музичних інтонаціях, актуальних у даний період. На жаль, малий наклад зробив цю збірку бібліографічною рідкістю, а тому вона, як зазначає відома російська білорусистка Л. Щавинська, майже невідома у наукових колах [215, с. 293]. Втім, це видання мало важливе соціокультурне значення для розвитку і білоруської духовно-пісенної традиції, і новітньої літератури білорусів. У цьому контексті показовим є припущення про участь у підготовці видання Янки Купали, який у той час був секретарем віленського видавництва білоруської літератури, де було надруковано збірку [215, с. 284].

Цікавим є репертуарне наповнення цього пісенника. У 1990-х рр. ми ознайомилися з ним в одній із бібліотек Польщі і ще тоді звернули увагу на те, що у збірці надруковано низку популярних польських католицьких пісень XVI-XVIII ст. різдвяної, великопісної, великодньої, євхаристичної тематики, перекладених сучасною білоруською мовою і надрукованих латинкою [76, с. 114]. Л. Щавинська у статті, присвяченій цій збірці, публікує тексти кількох творів, які апелюють до польської пісенної традиції, а також аналізує тексти пісень збірки з точки зору їх побутування на теренах Білорусі. Базуючись на своїх спостереженнях та висновках Л. Щавинської, сконцентруємося на моментах, які яскраво репрезентують новий білоруськомовний репертуар. Відзначимо насамперед орієнтацію на польську духовно-пісенну традицію, і не лише на польські класичні твори XVI-XVIII ст., а й більш сучасний репертуар. Л. Щавинська у статті повністю наводить білоруські тексти (разом з польськими) двох знаменитих пісень польського поета-сентименталіста, уродженця Покуття Ф. Карпінського «Kiedy ranne wstaj^ zorze» та «Wszystkie nasze dzienne sprawy», які у збірці перекладено білоруською мовою («Ranny swit jak cue zajmecca» та «Usie dzienny nasy sprawy») [215, с. 284-285]. Є у збірнику твори, що репрезентують православну традицію: дослідниця наводить текст популярної української пісні «A chto, chto Mikaiaja lubie» [215, с. 286-287], надзвичайно популярній в Білорусі. Також у збірці надруковано гімн «О moj Boze! wieriu Tabie»¹(його автором міг бути Ф. Карпінський), який є надзвичайно популярним дотепер. Цей твір записувався в рукописних пісенниках спочатку латинкою, пізніше - кирилицею [215, с. 290-293]. Порівнюючи білоруське видання з українською нововасиліанською збіркою «Церковні пісні», відразу стає очевидною різниця між оновленим українським та білоруським репертуаром, яка виявляється, між іншим, у зв'язках кожної традиції з польською пісенністю. У білоруській традиції він є більш тісним, ніж в українській, хоча в обох є пісні польського походження.

Зазначимо, що збірка «Kantyczka abo sebrannie naboznych piesien…» могла б стати прецедентом в оновленні білоруської духовно - пісенної традиції, подібно до української нововасиліанської піснетворчості. Однак її значення в розвитку білоруської духовної пісенності є меншим, ніж аналогічних українських видань. Знаменним однак є той факт, що в оновленні українського та білоруського репертуару ключову роль відіграли представники католицького (східного та західного обря- Ю. Лабинцев та Л. Щавінська визначають його як твір, що репрезентує унійну традицію [115, с. 296], Г. Де Пікарда - римо-католицьку, вказуючи, що піс-ня могла бути написана музикантом-єзуїтом [165, с. 30]. дів) віросповідання, що пояснюється важливістю пісенного репертуару, призначеного для церковно-літургічних практик.

Білоруська протестантська пісенність формується практично одночасно з українською - у 1930-40-х рр. Серед видань назвемо методистські збірки духовних пісень «Песьні духоуныя з гарфы сіонскай» (Варшава, 1925) [291] та «Божая ліра. Хрьісціянскія духоуныя песні» (Віль - ня, 1930) [257]. Баптистський збірник «Звангельскі хрьісьціянскі сьпеунік» (Мінськ, 1943) містив 142 релігійних гімни, частина з яких була передрукована зі збірок «Песьні духоуныя з гарфы сіонскай» та «Божая ліра», а частина - новоперекладені твори з німецької мови [193, с. 46]. Усі названі друки вийшли на територіях, що не входили до складу СРСР або у період окупації СРСР Німеччиною під час ІІ Світової війни. У повоєнні роки виходить збірка «Гімнь хрьісьціян» (Крейнсвіл, США, 1979), що містила більш ніж 600 пісень [165, с. 36].

Якщо казати про друки духовних пісень в білоруській діаспорі, то їх, на відміну від української, були небагато. Це стало однією з причин того, що ми не виділяємо окремо діаспорний період у розвитку білоруської пісенності. Дослідник білоруських релігійних друків у діаспорі Ю. Гарбінський зазначає, що у період 1930-80-ті рр. вийшли 3 православних, 5 католицьких та 4 протестантських видання для співу [19, с. 90]. Стосовно православних друків, то це літургічні піснеспіви, католицькі та протестантські містили духовно-пісенні твори. Більшість видань мало надзвичайно малий обсяг - до 10 сторінок, лише дві протестантські збірки («Божая ліра» та «Гімнь хрьсьціян») є великими зібраннями пісень¹

Щодо жанрово-тематичних пріоритетів, то у цей період ми не спостерігаємо народження нових жанрів. Цікаві жанрові гібриди, характерні для унійної традиції, зникають після ліквідації Унії, принаймні вони не зафіксовані у джерелах, хоча, можливо, пісні-молебні могли виконуватися на паралітургічних відправах. Тематика пісень у православних і католицьких виданнях відображала традиції кожної конфесії, які були актуальними на той час.

Серед мовних пріоритетів відзначимо сучасну білоруську, польську, книжну білоруську, церковнослов'янську, російську мови. Книжною білоруською та церковнослов'янською друкувалися пісні в «Богоглас - никах», тексти яких або були незмінними з XVIII ст., або поступово русифікувалися. Цікавим є питання щодо вимови пісень, написаних ста - робілоруською мовою. В українських нововасиліанських виданнях вміщено низку богогласникових пісень, де завдяки новому правопису відо- Див. перелік видань у статті Ю. Гарбінського [19, с. 101-102]. бражено особливості вимови давніх текстів, які є дуже близькими до сучасної української мови. Тож тексти богогласникових пісень на білоруських теренах вимовлялися відповідно до норм білоруської мови. Стосовно польської мови, то вона не втрачає свого значення: польськомовні пісні продовжують виконувати поляки, що мешкали в численних польських осередках, так і католики-білоруси.

За даними Л. Щавинської щодо сучасної практики релігійного співу білорусів, білоруськомовні пісні походять з ХХ ст., лише деякі твори написано у ХІХ ст. Ці пісні в основному переписувалися, але також існували латинографічні білоруськомовні друки [115, с. 296].

Найважливішим у контексті мовного питання є поява друкованих пісенників з духовними піснями, написаними сучасною білоруською мовою. Саме цей факт відмежовує новітній період від попереднього. Першим таким пісенником стала вже згадувана збірка «Kantyczka abo sebrannie naboznych piesien…» (Вільно, 1914), у якому твори записані латинкою. У протестантських друках 1930-40-х рр. тексти пісень надруковано за класичним правописом білоруської мови (тарашкевицею), який є відмінним від прийнятого в СРСР у 1930-ті рр. Тарашкевицю використовували збірки білоруської діаспори у повоєнну добу.

Цей період у Білорусі представлений і російськомовним репертуаром, передусім старообрядницьким. У довоєнні й повоєнні роки духовні пісні російською мовою співалися також православними білорусами.

Музично-стильові пріоритети білоруської духовної пісенності були тісно пов'язані з основними стильовими тенденціями богослужбової музики початку ХХ ст. Актуальними залишаються барокові пісні та твори класико-романтичні.

Однією з тенденцій оновлення пісенного жанру, характерного для усієї православної традиції Російської імперії, стало наближення пісенного та богослужбових жанрів через гармонізацію перших. Особливістю православних видань «Богогласника» межі століть став їх поділ на дві частини: у першій пісні записувалися одноголосно, у другій подавалася їх триголосна гармонізація, яка зовнішньо орієнтувалася на кантовий стиль, хоча насправді була його стилізацією. Дещо по-іншому виглядає згадуваний вище Віленський богогласник О. Рождественського 1912 р., низку пісень якого надруковано у хрестоматії, виданій Т. Ліхач [170]. Специфічною рисою цього видання є друк усіх творів лише у триголосній гармонізації, чого не було в інших богогласниках межі ХІХ - ХХ ст., де гармонізації містилися у другій частині збірника, тоді як у першій твори записувалися одноголосно. Цікавою є сама музична частина творів, де відомі богогласникові тексти мають мелодії, доволі далекі від надрукованих у виданнях ХІХ ст., відображаючи мелодичні трансформації, що сталися внаслідок напівусного побутування в білоруському православному середовищі, і гармонізації, в яких відображено авторський почерк О. Рождественського, який намагався не імітувати кантову фактуру, а створити повноцінну хорову партитуру з трьох голосів.

Четвертий, сучасний етап розвитку білоруської пісенності розпочався після проголошення незалежності Білорусі і триває понині. Цей етап ознаменований поступовою білорусизацією духовно-пісенного репертуару, яка, правда, є дещо непослідовною.

Джерельною базою вивчення пісенності цього періоду є публікації текстів, описів рукописів та друків, здійснених Ю. Лабинцевим та Л. Щавінською [115], Л. Костюковець [107], В. Романенковою [173], а також дані з інтернет-простору (записи пісень, відомості про видання тощо), власних спостережень. Відомостей щодо сучасних духових пісень є доволі багато, однак вони є несистематизованими, а сама традиція - у стадії оновлення, тому висновки щодо цього періоду не є остаточними.

Регіональні та соціокультурні особливості сучасних білоруських духовних пісень тісно пов'язані з їх конфесійною складовою. Досліджуючи народну книжність Білорусі ХХ ст. Ю. Лабинцев та Л. Щавінська багато уваги приділяють поетичним жанрам, у тому числі й пісенним. Вчені детально дослідили сучасну народну білоруську літературу на межі Білорусі, України, Росії [115]. Вони зафіксували строкатість конфесійної мапи цих теренів: окрім білорусів, у поле зору потрапили росіяни - старообрядці, православні росіяни, при цьому не дослідженою залишилася творчість протестантів різних деномінацій. Наукова експедиція провадилися на початку ХХІ ст., однак у поле зору авторів потрапили дані та документи, що охоплюють період усього ХХ ст. У контексті наукових розвідок Ю. Лабинцева та Л. Щавінської хотілося б ще раз підкреслити різницю між двома явищами - народною книжністю та фольклором. Фольклор - це передусім мистецтво усної традиції, народна книжність - письмової, але функціонує остання за принципами і фольклорних, і книжних творів. У додатку до книги «Народная литература белорусско - русско-украинского пограничья» Ю. Лабинцев та Л. Щавінська наводять фотокопії зразків народної книжності ХХ - початку ХХІ ст, серед яких - релігійна поезія та духовні пісні представників різних конфесій [115, с. 302-319]. Також у книзі наведені поетичні тексти, серед яких є й пісенні. Вчені наголошують на тому факті, що ця література є майже недо - слідженою [115, с. 7]. Для нас розвідки Ю. Лабинцева та Л. Щавінської важливі ще тим, що вони, по-перше, документально засвідчують про функціонування духовних пісень у побуті не як фольклорних, а як писемних творів, по-друге, створюють повну картину пісенної традиції цього регіону у її конфесійному та національному розмаїтті, демонструючи зразки автентичних рукописів з текстами духовних пісень ХХ - початку ХХІ ст., що розширює наше уявлення щодо актуальності рукописної традиції вказаного періоду.

Зосередимося також на конфесійній мапі сучасної Білорусі. Значна кількість вірян належать до православної конфесії, втім, сьогодні відсутні друки з білоруським православним духовно-пісенним репертуаром, тим паче білоруськомовним, вона представлена лише творами, записними в рукописах, найчастіше зробленими у попередній період. Духовні пісні церковного типу у сучасному білоруському репертуарі відсутні, оскільки нинішня білоруська богослужбова практика орієнтується на московські церковні традиції, де спів пісень під час богослужіння не практикується. Щодо сучасного стану білоруської Греко-католицької Церкви, то нині вона налічує за офіційними даними три тисячі вірних¹, тому зараз важко говорити про повноцінний розвиток білоруської греко-католицької духовно-пісенної традиції. Доступні нам баптистські пісенники є російськомовними, хоча низка їх видана у Білорусі, а їхній зміст є ідентичним з російськими виданнями. Наразі ми не маємо даних щодо використання серед білоруських протестантів білоруськомовного репертуару діаспори, але цілком ймовірно, що він відомий у західних регіонах країни. Деякі баптистські пісні вже встигли фольклоризуватися: в описі пісень книжного походження, що увійшли у фольклор, які містяться в додатку до книги Л. Костюковець «Фольклоризация канта», є низка баптистських пісень, як російськомовних, так і білоруськомовних.

Важливим у становленні білоруськомовної пісенності є римо - католицький репертуар, який має яскраво виражений польськоцентри - чний характер. У пісеннику «Магутны Божа» (Мінськ, 2000) [281], який є виданням для внутрішнього використання у центральній мінській парафії костьолу св. Симона та Олени, основу репертуару складають польські літургічні пісні та їх переклади білоруською, доповнені кількома творами, написаними місцевими авторами. Зазначимо, що подібні поль - ськоорієнтовані видання для римо-католиків були і в Україні у 19902000-х рр. ([322]; [323]). Але вони виходили лише на периферії, тоді як у Києві пісенні зразки, залучені з польського репертуару, займали не більше 50 відсотків книги, причому лише у перекладах. Пісні ж польською мовою у київських збірках не друкувалися, навіть якщо видання мало апробаційний характер. Білоруськомовний римо-католицький ре- Нагадаємо, що сьогодні населення Білорусі складає близько 10 млн. осіб. пертуар як на початку ХХ, так і ХХІ ст. є польськоцентричний, він, за рідким винятком, не залучає пісні, що побутували протягом століть у православному та греко-католицькому середовищі, що докорінно відрізняє білоруську традицію від української.

Жанрово-тематичні та музично-стильові пріоритети білоруської духовної пісенності є характерними для цього періоду розвитку духовної пісенності і в цілому збігаються з українською та російською традиціями. Щодо мовних пріоритетів, то сьогодні найпоширенішими мовами є російська та білоруська. Перша використовується у пісенному репертуарі православних та протестантів, друга - у католиків обох обрядів. Білорусизація репертуару найбільше виявлена у римо-католиків, де з 1990-х рр. було видано низку церковних пісенників білоруською мовою [115, с. 298]. Втім, білоруські римо-католики не відмовляються і від польськомовного репертуару, який використовується на богослужіннях, що відправляються польською мовою, долучаючи до пісенників польські пісні, розташовуючи для зручності поруч обидва тексти - польський та білоруський (у пісеннику «Магутны Божа»).