Античне видовище у структурі європейської культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Античне видовище у структурі європейської культури

Видовищам Античності, як і окремим їх формам, присвячена наукова і науково-популярна література. Автори деяких з цих культурологічних, філософських, історичних, літературних, педагогічних досліджень самі вже стали класиками і незаперечними авторитетами у цій царині: С. Аверінцев, Я. Буркхард, В. Дмитренко, Ф. Коуел, О. Лосев, Т. Моммзен, А. Обертинська, С. Утченко, Х. Хефлінг, І. Шифман, R. C. Beacham, L. Gorgerat, A. McCullough, D. McLean, T. Wiedemann, G. Woolf та ін. Утім, зосереджуючись на античному дозвіллі як, передусім, вільному часі, кількість і якість якого позначає міру суспільного багатства греків, трансформаційних змінах у римській дозвіллєвій культурі, визначаючи античне дозвілля як схоле (гр. - о/ола), інтелектуальний і видовищний otium, часто недостатньо звертають увагу на той момент, що виступи спортсменів, як і поетів, рапсодів і акторів, гладіаторів були публічними, тож становили форми тогочасних видовищних - прообразів сучасних культурно-дозвіллєвих, а тепер, завдяки телебаченню - і розважальних шоу в індустрії дозвілля.

Чимраз частіше в різних галузях гуманітарного знання людство звертається до розуміння динамічності і діалектичності історичного руху та реалізації культурних цінностей, які розглядаються не лише як об'єктивні характеристики культури, котра допомагає осмислити поняття цінності як цілісності культурних традицій, як багатство їх прояву на різних рівнях суспільної активності, але і як сукупність вироблених цивілізацією механізмів, норм і правил соціальної взаємодії в контексті видовищної культури. В царині видовищ аксіологічний підхід до суті культури вільного часу стає основоположним, оскільки він відкриває дорогу до розширення функцій дозвіллєвої діяльності і збагачення її форм і змісту [9, с. 33-34]. Точка відліку аксіологічного підходу в соціально-культурній сфері - цінності видовищ Античності, вивчення яких плідне і, безумовно, значуще для сучасної видовищної культури. Темі видовищ античного Риму присвячені картини, скульптури, музейні експозиції, романи, фільми, телесеріали, комікси, п'єси та історичні реконструкції на римських фестивалях, що засвідчує тривалий інтерес громадськості, і не лише наукової.

З іншого боку, у дослідженнях, про культуру дозвілля Г. Аванесової, О. Генкіної, О. Клюско, Г. Новікової, І. Петрової, Б. Чумаченка, видовищам, іграм, розвагам античного світу зазвичай приділялося менше уваги. Тому автор ставить за мету виявити генезу та еволюцію форм видовищ в античному Римі і дослідити його функції, встановивши, як саме виникали видовища Античності в контексті європейської культури.

За методологічну основу культурологічної рефлексії цього феномена слугуватимуть методи критичного аналізу культурологічних, історичних, літературних джерел, конкретно- історичного аналізу і міждисциплінарного синтезу, індукції і дедукції. З конкретно-наукових методів було застосовано проблемно-хронологічний і системно-структурний методи, а також метод суспільно-феноменологічного аналізу. Нові підходи до вивчення культурологічного та історичного процесу розширюють можливості у дослідженні античних видовищ як феномену європейської культури, виявлені місця видовищної культури Античності у системі культурологічних знань, в культурній традиції їх соціального універсуму [9, с. 33-34].

Зауважимо, що генезу та еволюцію видовищ Античності, функціональні особливості культурно-дозвіллєвої практики, специфіку видовищної культури Античності можна дослідити, здійснюючи аналіз творів Марка Туллія Цицерона, історичних праць Гая Светонія Транквілла, Йосипа Флавія, анналів Публія Корнелія Тацита, життєписів Плутарха, моральних творів Луція Аннея Сенеки, листів Гая Плінія Молодшого, творів Люція Апулея, Макробія Феодосія, сторінок поезії Публія Овідія Назона, епіграм Марка Валерія Марціала, творів Іоанна Золотоустого, агіографічних творів Дмитра Ростовського та інших.

Форми видовищ Античності численні і різноманітні: спортивні змагання, театральні вистави і хори, релігійні свята - проходження донаторів, ігри на честь богів, змагання поетів, виступи рапсодів, циркачів і акторів, вистави у театрах, масові видовища і розваги в амфітеатрах, цирках, гладіаторські ігри, навмахії, перегони на колісницях. Сюди ж належали і виступи ораторів на Римському форумі, в сенаті.

Аксіологічні принципи дозвілля античного соціуму базувалися на політичній та особистій свободі жителів, вихованні взірцевого парадигматичного громадянина, на пріоритеті політеїстичної релігії та державної ідеології, активному розвитку образотворчої, літературної, драматичної творчості [38, с. 11-12]. Узагалі в античному світі немає диференціації в культурах, до яких ми звикли, - народної та вченої культури, масової та елітарної, офіційної та неофіційної, локальної (периферійної, провінційної) та столичної (культурної метрополії), немає богеми, андеграунду, молодіжної культури тощо [38, с. 24].

Диференціація у видовищах і дозвіллі відбувається хіба що за формами участі вільних громадян - дозвіллєві заняття, які виконуються вдома, і ті, котрі відбуваються у громадських місцях, на міській вулиці. Домашні та позадомашні заняття пов'язані з традиційними іграми, спортивними змаганнями, які потребували або прямої участі людини, або спостереження за їхнім ходом. античне видовище європейська культура

Мірою суспільного багатства людини в Античності стають вільний час, кількість і якість дозвілля. Цінується влада, політика, війна як виставка arete, дозвілля, спорт, фізична культура, але характерне зневажливе ставлення до фізичної праці. Амфітеатри, театри, стадіони, цирки, іподроми, суди - найбільше відвідувані місця для римлян. Те, що римляни споруджували, було їм потрібно для гри, дозвілля, видовищ, івентів як необхідна умова римського способу життя. Давні римляни любили агони і видовища, проте скоріше перебували у ролі пасивних глядачів, аніж учасників, зневажаючи гладіаторів як злочинців та акторів як комедіантів [38, с. 57].

Серед форм масових видовищ античного Риму іспанський дослідник Р. Бічем виокремлює комедії, трагедії, пантоміми, церемонії тріумфів, похорон, гладіаторські ігри, шоу з дикими тваринами, процесії у цирку, на які відчутно вплинули здійснили романські, етруські, африканські традиції. На ідеях святкувань позначилися політичні, соціальні, релігійні особливості і державний контроль [39, с. 280].

За нашими спостереженнями, походження римських ігор, свят і видовищ невіддільне від історії місцевих вірувань, культів і релігійних обрядів. Стародавні італійці не знали антропоморфізму, і тільки під впливом етрусків (а пізніше греків) римляни почали представляти своїх богів і богинь у людській подобі. В Італії охоче віддавали почесті божествам землеробів Церері і Марсу. Останній лише з часом став всесильним патроном міста Рима, вважаючись батьком Ромула. Серед найпоширеніших римських ігор відзначимо Агоналії (січень, травень, грудень), Мегалезійські ігри - свято Великої Матері богів (березень), Рибні ігри (червень), Римські ігри - свято Юпітера, Юнони і Мінерви (вересень, листопад) та інші.

Переможців ігор, змагань у римській імперії вшановували, про що пише Пліній Молодший у листі до імператора Траяна, «атлети, владика, вважають те, що ти встановив для іселастичних змагань, повинне їм видаватися відразу ж з того дня, в який вони були увінчані: на їхню думку, значення має не той день, коли вони в'їхали в своє рідне місто, а той, коли вони перемогли в змаганні і тим отримали право на в'їзд» [22, Кн. Х, 118].

Окреме місце в житті римлян посідали свята Сатурналії. Як зауважує римський філософ і філолог Макробій Феодосій у праці «Сатурналії», «правильніше говорити «Сатурналіям - Сатурналій (Saturnalibus... Saturnalium)», ніж «Сатурналіїв» [13, Кн. 1, ІІ, 5]. Під час улюбленого свята, яке тривало з 17 по 23 грудня, римляни надсилали одне одному подарунки, запалювали свічки, рабів частували за одним столом з господарями. Макробій згадує ті часи, коли, «...киренці увінчуються свіжими смоквами і надсилають одне одному пироги... тоді ще не поділяли людей за їхнім станом на рабів і вільних. .під час Сатурналій рабам надається повна свобода [13, Кн. 1, VH, 25-26]. Ігри, які проводилися на перехрестях на свято Компіталій, відновлено, як пише Макробій, за часи правління Тарквінія Гордого для ларів. Компіталії (compitorum - перехрестя доріг) супроводжувалися людськими (дитячими - О. Г.) жертвопринесеннями, скасовані лише консулом Юнієм Брутом після повалення Тарквінія і замінено на застосування голівок часнику і маку [13, Кн. 1, VII, 34-35].

Давньогрецький історик Плутарх у «Порівняльних життєписах. Цезар» детально розглядає особливості свята Луперкалій, яке в давнину було святом пастухів. Автор дивується, як багато молодих людей зі знатних сімейств, і навіть особи, які обіймають вищі державні посади, під час свята «пробігають оголеними через місто і під сміх, під веселі жарти зустрічних б'ють усіх, хто попадеться їм на дорозі, кудлатими шкурами. Багато жінок, зокрема із високим суспільним положенням, виходять назустріч і навмисне, як у школі, підставляють обидві руки під удари. Вони вірять, що це полегшує пологи вагітним, а бездітним допомагає завагітніти» [23, с. 61].

У культурі античності були сформовані традиції, які дозволяли об'єднати велику кількість людей під час загальних свят. Спільні свята, які сягали корінням у давні обряди, пов'язані як з релігією, так і з народними календарно-трудовими звичаями. На таких святкуваннях були розповсюджені видовищно-розважальні вистави, які стали першими в історії масовими івентами. Загалом свята поділяли на загальнодержавні і свята нижчого рангу, офіційні та сімейні, сільські і міські, ті, які справлялися постійно, або від випадку до випадку, свята окремих божеств і професій.

Особливу роль у проведенні свят відігравали жерці. До обов'язків жерців, як пише Цицерон у промові «Про відповіді гаруспиків», входило ведення тенсами, колісницями, вступними піснеспівами, іграми, юиттям жертви, бенкетом з приводу ігор. Все встановлене та належне при іграх було дотримано з повним благоговінням та повагою до усіх приписів» [33, с. 189].

Видовищний характер давньоримської культури був настільки яскраво виражена, що проведення ігор, наприклад, перетворилося згодом на важливу складову внутрішньої політики. Німецький історик Т. Моммзен пише, що на проведення ігор з державної скарбниці визначено певну суму в 200 тис. асів (14500 талерів), яка не була збільшена до пунічних воєн. Розпоряджалися грошима едили, які повинні покривати з власної кишені усілякі випадкові перевитрати [16, с. 365]. Так, новообрані римські еділи були зобов'язані, разом з іншими питаннями міського управління, вирішувати і проблему розваг міського населення (курульний едилітет як патриціанська магістратура створений у Римі ще у 367 р. до н.е.). Зважаючи на це, кандидати на цю посаду у своїх передвиборчих «програмах» обіцяли ті чи інші видовищні ексклюзиви. Розважально- видовищний момент політики був настільки вагомий, що прийнятий закон (Туліїв закон), проведений 63 року до н.е. Марком Туллієм Цицероном, який, між іншим, забороняв кандидатам на вищі посади в Римській республіці влаштовувати видовища для народу з метою підкупу виборців.

Сам М. Т. Цицерон напередодні вступу на посаду едила проголошує, що іграми, які він запропонує римському народові після обрання, будуть його виступи з доповідями з державних справ і про безчесних людей. «Це й будуть, - стверджував оратор і правозахисник у першій промові «Проти Гая Верреса», - ті ігри, що я, як еділ, влаштую для римського народ» [34, с. 53].

Відомо, що римляни цінували міську владу не тільки за хліб, але й за масові видовища. Тому кожен новий еділ намагався вразити римлян чимось незвичним і тим їм сподобатися. Наприклад, Луцій Ліциній Красс, перебуваючи на посаді курульного еділу разом із іншим еділом - Квінтом Муцієм Сцеволою - під час проведення ігор у 103 р. до н.е. вперше показали римлянам левів, а інший курульний еділ Гай Клавдій Пульхр під час проведення ігор 99 р. до н.е. розважив мешканців Вічного міста демонстрацією слонів.

У серпні 46 р. до н.е. Цезар відсвяткував пишний тріумф на честь перемоги над Галлією, Єгиптом, Понтом і Африкою. Святкування тривало чотири дні, ще один день був спеціально відведений для відпочинку. С. Утченко звертав увагу, що одразу після тріумфу він щедро розплатився зі своїм військом, зокрема рядовий воїн отримав 5000 аттичних драхм, центуріон - удвічі більше, трибуни й начальники кінноти - вчетверо. Усім мешканцям Рима видано по 400 сестерціїв кожному, по 10 модіїв зерна (1 модій - 8,704 літрів. - О. Г.) і по 10 фунтів олії. Для народу було влаштовано велике пригощання на 22 тисячі столів, а також видовища та ігри, у яких брали участь піхотинці, кіннота і навіть бойові слони [30, с. 270].

Більш індивідуалізований характер проведення дозвілля стає характерним для представників вищих прошарків суспільства, еліти, людей вільних професій, які мали можливість використовувати рабів. На думку Г. Вульфа, соціальний зв'язок між освітою, соціальною мобільністю та акультурацією дає змогу припустити, що це представництво відіграло роль у створенні імперської еліти приєднанням місцевих елітарних груп до імперії [44, с. 320].

Пліній Молодший у листах не раз пише про дозвілля, різні види й форми сільського та міського відпочинку, відпочинок на віллі, відпочинок і розваги на морі, бенкет, збір винограду, вино, видовища, циркові ігри, перегони колісниць, організацію релігійних свят в контексті перебудови храму у власному маєтку, будівництво театру і терм, нагороду атлетів за перемогу в іселастичних змаганнях у листах до імператора Траяна [22, Кн. ІХ, 32. Кн І, 3; І, 9; ІХ, 7; ІХ, 36; ІХ, 40. Кн. ІХ, 33. Кн. І, 15; ІХ, 17. Кн. ІХ, 20. Кн. ІХ, 6; ІХ, 23. Кн. ІХ, 39. Кн. Х, 39. Кн. Х, 118]. Прикметно, що у будь-який момент Пліній Молодший готовий був перервати свою літературну роботу в місті заради сільського дозвілля й видовища.

У епіграмах «До Юлія Марціала» римський поет Марк Валерій Марціал описує:

... По вподобі своїй укладають дозвілля, У правдивих тонуть життєвих вигодах. - Ми б не знали тоді ні вельможних ганків, Ні розправ судових, ні шумливих ринків, Ані статуй препишних в домах багатих.

Наше діло було б: прогулянки, книги, Поле, терми, гаї та джерела дальні.

Ото б радість була, безтурботна втіха [14, с. 550].

Так само активно у Давньому Римі з'явилися театри і розвивалася драматургія. Як правило, драматичне мистецтво залишалося тісно пов'язане з народною свідомістю, міфологією, але одночасно у ньому вже складалися оригінальні сюжети, майстерно відображалися думки і почуття, властиві часу й індивідуальним переживанням. Організовані розваги в перші три століття республіки розвивалися досить повільно.

Як наголошує Ф. Коуел у книзі «Давній Рим», побут, релігія, культура», театралізовані видовища не були надзвичайною подією серед грецьких і етруських сусідів імперії, і почали ставитися в тимчасових театрах після того, як римські солдати провели 20 років на Сицилії під час першої війни з фінікійцями. Острів був тоді поділений між карфагенянами і греками. Після кількох поразок греки об'єдналися з римлянами, і римські легіонери уперше зіткнулися з новою формою мистецтва в трагедіях Еврипіда і комедіях Менандра. Театралізовані вистави, пантоміми (від грец. рапїа - усе) зображувалися мовою танцю, жестами, без слів. Акторів тоді називали «співтрапезниками Аполлона», також серед них були квіндецемвіри (15 мужів для священних обрядів). У перший рік мирного життя (240 р. до н.е.) в Римі поставлена п'єса латиною, яка розбурхала смак публіки до більшого. Упродовж подальших 150 років написані майже усі комедії і трагедії римської літератури [10].

Луцій Анней Сенека у «Моральних листах до Луціллія» пише про популярність відпочинку в театрі більшу, аніж філософських бесід, змальовуючи тих, «praeter ipsum theatrum Neapolitanorum, ut scis, transeundum est Metronactis petenti domum. Illud quidem fartum est, et ingenti studio quis sit pythaules bonus iudicatur; habet tubicen quoque Graecus et praeco concursum: at in illo loco in quo vir bonus quaeritur, in quo vir bonus discitur, paucissimi sedent, et hi plerisque videntur nihil boni negotii habere quod agant; inepti et inertes vocantur [28, LXXVI, 4]. Хто прямує до оселі Метронакта, той мусить йти повз неаполітанський театр. Так ось: те приміщення вщерть набите людьми; варто глянути, з яким запалом вони там розмірковують, сперечаються, чим повинен виділятися добрий пітавлет (флейтист, який супроводжував сольні партії акторів в античному театрі. - О. Г.). Грецький флейтист і окличник збирають довкола себе цілі юрми. А там, де роздумують над тим, якою повинна бути доброчесна людина, там, де вчать, як стати такою людиною, сидить жменька слухачів [27, с. 132-133].

Але перед занепадом республіки театр як форма мистецтва був майже «мертвий». Не можна назвати комедії Плавта, Теренція, Аттія, трагедії Еннія, Невія, Пакувія, а пізніше Сенеки наслідуванням. Оскільки більшість з них написана за грецькими оригіналами, вони позбавлені достоїнств або залишилися неоціненими. Просто не могли конкурувати зі змагальними формами видовищ і розваг, які значно більше приваблювали римський натовп. Міми, пантоміми і грубі фарси досі збирали натовпи в театрах, але під час імперії згадка про ігри (ludi), які містили театралізовані розваги, означала для більшості захопливі перегони на колісницях у Великому цирку і, передусім, криваві гладіаторські бої в амфітеатрах [10].

Особливо варті уваги розвиток світського масово- видовищного музичного, циркового мистецтва, самостійні форми якого з'явилися у різних регіонах античного світу. Греки і римляни першими почали проводити масові видовища - театральні та спортивно-циркові. Програми святкувань протягом сторіч мінялися: до елементів постійних, таких, як жертвопринесення, молитви, урочисті ходи, додавалися заходи суто видовищні, розважальні. Це могли бути сутички гладіаторів або бої з дикими звірами в амфітеатрі, гонки на колісницях в цирку, театральні вистави. В Римі видовища були однією з форм культових торжеств, формою шанування богів, свого роду містеріями, масовими розвагами, мали змагальний характер. Видовищні івенти античного Риму величні, навіть згідно з критеріями нашого часу.

У культурно-дозвіллєвій сфері у Давньому Римі індивідуалізованим формам дозвілля щораз частіше протиставлялися масові, домашнім - суспільно-організовані, інтелектуальні види занять зсувалися у бік фізичних, духовні розвивальні форми дозвілля почасти замінювалися видовищами, які охоплювали одночасно тисячі людей.

Серед організаторів ігор вартий уваги імператор Клавдій, який часто показував великі і численні видовища, і не тільки звичайні і в звичайних місцях: він вигадував нові і поновлював давні. При освяченні театру Помпея, відбудованого ним після пожежі, імператор сам відкривав ігри з трибуни посеред орхестри. Як пише римський історик Гай Светоній Транквілл у біографії римських імператорів «Життя дванадцяти цезарів. Божественний Клавдій», циркові ігри він нерідко влаштовував навіть у Ватикані, іноді показуючи після кожних 5 заїздів травлю звірів. «У Великому цирку він поставив мармурові загородки і визолочені поворотні стовпи - раніше ті й інші були з туфу й з дерева - і виділив особливі місця для сенаторів, які тоді сиділи разом з усіма. Тут, крім колісничних змагань, він представляв і троянські ігри та африканські цькування за участю загону преторіанських вершників на чолі з трибунами і самим префектом, а також виводив фессалійських кіннотників з дикими биками, яких вони ганяли по всьому цирку, підхоплювали знесилених на спину і за роги шпурляли їх на землю» [26, V, 21]. У часи правління імператора Клавдія було 159 суспільних свят на рік, 93 з яких присвячено іграм за рахунок державних витрат, включаючи свята на честь національних героїв та перемогам у битвах [44, с. 320].

Римський історик Публій Корнелій Тацит у своїх «Анналах» відзначає серед жвавих захоплень іншого імператора Нерона (пасерба Клавдія. - О. Г.) таке заняття як «правити кіньми на ристалищі» [29, ХІІІ, 3]. Навіть сам Тацит перебував у ролі жерця-квіндецимвіра, організатора під час секулярних ігор, влаштованих імператором Клавдієм. «Під час ігор, які відбувалися в цирку в присутності Клавдія, підлітки знатних сімейств, і серед них Британік, син імператора, і Луцій Доміцій (Нерон. - О. Г.) давали на конях троянську виставу» [29, ХІ, 10].

Особливою популярністю в Римі користувалися перегони на колісницях і, незважаючи на те, що вони дуже небезпечні, в них не було такої навмисної жорстокості боїв, як людини з дикими звірами. Вони проводилися в одному з п'яти-шести цирків імператорського Риму, найбільший і найстаріший з яких величезний Великий цирк (Circo Massimo). Його довжина становила 600 ярдів і ширина - 200 ярдів. Після розширення за часів імперії він був здатний вмістити близько 250000 глядачів. Більшість з них сиділо на дерев'яних сидіннях, зведених позаду передніх кам'яних рядів, призначених для весталок, сенаторів і вершників. Чотири команди, якими володіли підрядники, змагалися за прихильність натовпу - червоні, зелені, білі і сині, названі так за кольором одягу візників, які стояли на тендітних двоколісних колісницях позаду двох або чотирьох коней, обмотавши віжки навколо тіл. Їм потрібно було зуміти швидко звільнитися, перерізавши віжки, якщо колісниця перекидалася. Пристрасті розпалювалися на боці одного з цих кольорів команди і могли розділяти сім'ї та руйнувати дружбу. Згадуючи перемоги одного з найзнаменитіших візниць Діокла (Diocles) (приблизно 150 р. н.е.), Х. Хефлінг у роботі «Давній Рим. Побут, релігія, культура», описує його нагробний камінь. На ньому вирізьблено оповідь про 3000 перемог у перегонах на колісницях, запряжених двома кіньми, і про 1462 перемоги на колісницях, в які запряжено більше двох коней [32].

Проте не всі мешканці Рима виявляли прихильність до таких перегонів. У своєму листі до Кальвізія Пліній Молодший згадує про циркові ігри, зауважуючи, що не є прибічником такихпустих вульгарних видовищ і віддає перевагу літературній роботі. Серед відвідувачів циркових ігор зустрічалися і римські вершники, обізнані з літературними працями Корнелія Тацита і самого Плінія Молодшого (хіба, що цих авторів глядачі іноді плутали, запитуючи, хто з них «італік», а хто «провінціал») [22, Кн. ІХ, 23]. Дивним для автора є масове захоплення перегонами на колісницях і те, що «тисячі дорослих чоловіків так по- дитячому жадають знову і знову бачити перегони і людей, які стоять на колісницях. Якби їх ще приваблювала швидкість коней або мистецтво людей, то в цьому був би певний сенс, але вони прихильні до ганчірки, ганчірку люблять, і якби під час самих перегонів в середині змагання цей колір перенести туди, а той сюди, то разом з нею перейде і пристрасне співчуття, і люди зразу ж забудуть тих візників і тих коней, яких вони здалеку впізнавали, чиї імена викрикували. Такою симпатією, таким значенням користується якась нікчемна туніка, не кажу вже у черні, яка нікчемніша туніки, а й у деяких серйозних людей; коли я згадую, скільки часу проводять вони за цією порожньою, вульгарною справою» [22, Кн. ІХ, 6].

Своє ставлення до кінних перегонів Пліній Молодший висловив у письмовій формі у листах. Проте пізніше вербалізована позиція інших громадян могла бути й публічною. Зокрема, Гордій, сотник з Кесарії Каппадокійської у період правління римського імператора Лікінія (307 - 324 рр.), під час свята бога Марса прийшов до цирку висловити свої громадянські і релігійні християнські переконання. Тоді, як пише історик ХУП ст. Дмитро Ростовський у збірнику «Четьї- Мінеї» (Данило Туптало, чернець Києво-Печерської Лаври, митрополит Ростовський), «весь народ прийшов до цирку дивитися на кінські перегони, і всі розташувалися на високих місцях... глядачі, які дивились на швидкий біг коней і на мистецтво візників. В цей день раби звільнялися від роботи і збиралися там же, діти зі школи поспішали сюди. Коли глашатай подав знак до мовчання, змовкли труби, стихли сопілки, замовкли музичні інструменти». Через релігійні християнські переконання Гордія було публічно покарано, градоначальник наказав «розтягнути його на колесах і роздерти йому тіло; повісити на дереві; віддати його звірам, відрубати голову і скинути у прірву» [25, с. 143-144]. Публічні страти, у цьому разі християн, стали певного роду масовими «видовищами», які знаходили чимало охочих серед глядачів.

Така ж доля публічної страти спіткала мешканку міста Олександрії Катерину під час правління римського імператора Максиміна (305 - 313). Вісімнадцятирічна дівчина з царського роду, яка мала добру освіту, «в досконалості вивчила давніх поетів і філософів Гомера, Виргілія, Аристотеля, Платона та інших вивчила також твори відомих лікарів Асклепія, Гіппократа і Галіна, крім того, навчилася ораторського і діалектичного мистецтва», знала кілька мов, була піддана публічним тортурам за свої релігійні християнські переконання. За порадою Хурсадена, цар піддав Катерину тортурам, «на одній осі встановили чотири дерев'яні колеса, а по ним навколо встановили різні залізні вістря: два колеса оберталися у правий, а два - у лівий бік; посередині ж їх прив'язана дівчина» [24, с. 675-676]. Постраждали разом із Катериною й імператриця Августа, воєначальник Порфірій і ще 200 воїнів [24, с. 677-679].

Масовою стратою на іподромі надумав покарати цар Ірод іудеїв перед власною кончиною. Як пише римський історик І ст. н.е. Йосип Флавій у праці «Юдейські старожитності», «хай вони розпорядяться оточити іподром військами, яким, проте, не потрібно поки повідомляти про його кончину (це можна буде сповістити народові після виконання його волі), і накажуть їм перестріляти ув'язнених в іподромі людей. Тим, що вони так уб'ють усіх, вони нададуть йому подвійну послугу, по-перше, тим, що в точності виконають виражене ним перед смертю бажання, а по-друге, тим, що у такому разі народ вшанує його щирим горем» [31, XVII, 6, 5].

Проте не всі правителі влаштовували зі страти масове видовище. Так, Пліній Молодший, перебуваючи у римській провінції Віфінії як намісник (до ймовірно 113 р. н.е.), не був «ніколи присутній на слідстві про християн, тому я не знаю, про що прийнято допитувати і якою мірою карати. Не мало я і вагався, чи є тут яка відмінність за віком, або ж нічим не відрізняти малоліток від людей дорослих: чи прощати, що розкаялися, або ж людині, яка була християнином, зречення не допоможе, і потрібно карати саме ім'я, навіть за відсутності злочину, або ж злочини, пов'язані з іменем». У листах до імператора Траяна Пліній Молодший пише, поки що з тими, на кого донесли як на християн, він діяв так. «Я запитував їх самих, чи християни вони; тих, які зізналися, запитував в другий і третій раз, загрожуючи покаранням; тих, що упираються, відправляв на страту. Я не сумнівався, що в чому б вони не зізналися, але їх необхідно було покарати за непохитну заскнілість і упертість. Були і такі божевільні, яких я, як римських громадян, призначив до відправлення до Рима» [22, Х, 96].

Постійне проведення масових видовищ, зокрема і кривавих, потребувало значної організаційної роботи з публікою і спеціальних приміщень.

Перший амфітеатр у Римі спорудив ще у середині I ст. до н.е. Гай Скрібоній Куріон. За дерев'яним амфітеатром з двома обертовими частинами настав у 46 р. до н.е. амфітеатр Цезаря, також дерев'яний. При імператорі Августі споруджений на Марсовому полі перший у Римі кам'яний амфітеатр, побудований міським префектом Титом Статілієм Тавром. Як пише В. Дмитренко у монографії «Октавіан Август. Народження Римської імперії», наприкінці свого правління, Октавіан Август «по праву пишався, що прийняв Рим цегляним, а залишає мармуровим» [7, с. 253]. У середині I ст. н.е. додався амфітеатр Нерона. Також і в Помпеях видатні городяни Гай Куспій Панса і його син побудували амфітеатр, який зруйновано у 62 р. н.е. землетрусом, а потім незабаром звели новий - незадовго до фатального виверження Везувію у 79 р. н.е. Однак найбільший і знаменитий римський амфітеатр звели в 70-х рр. I ст. н.е. між Палатинським і Есквілінським пагорбами імператори Веспасіан і Тит: це був величезний, монументальний амфітеатр Флавіїв, який отримав пізніше назву Колоссеум, або Колізей. Він міг умістити одночасно більше 45 000 глядачів (деякі автори зазаначають 80000 або 87000).

Колізей урочисто відкритий імператором Титом найщедрішими іграми. Було оголошено, що вони триватимуть сто днів. Очікувалися смертельні сутички між більш ніж 10 000 засуджених до смерті і 5000 диких тварин. На другий день мали відбутися кінні перегони, а на третій - морська битва між 3000 осіб на штучному озері, у яке перетворювалася заповнена водою арена [10]. Як зауважує Томас Відеманн у книзі «Імператори та гладіатори», Колізей символізував власну легітимність імператора, демонструючи, що він відновив римському народові його право вирішувати та обирати життя чи смерть. Було доречно, що інавгурація нового народження римської свободи має відзначатися не лише традиційним забоєм тварин. Щоразу під час битв гладіатори демонстрували видовище смерті та відродження в присутності римського народу. Глядачі ж мали змиритися зі смертністю, розмірковуючи про небувалу силу та спадкоємність універсальних правил Риму [45, с. 180].

Будували амфітеатри і в інших містах Італії та провінцій: у Помпеях, Сполето, Путеолах, Поле, Вероні, Пренесті і в багатьох інших місцях, у Галлії - в Арелаті (Арль), Немаузі (Ним), Лютеції (Париж), Везунні (Перізі), в Іспанії - в сучасних Меріді і Севільї, а також на острові Сардинії, у Тунісі. Популярність гладіаторських ігор в Італії свідчить хоча б те, що там налічувалося 99 амфітеатрів, з яких археологами вивчено 27. Усі вони споруджені за рахунок міста або приватної особи, а іноді будівництво частково фінансував сам імператор.

Так, імператор Костянтин Великий розпорядився провести пишні святкування та циркові ігри з нагоди освячення будівництва міста та надання йому нової назви - Константинополь. А кожного року у смолоскипній процесії провозили по цирку позолочену статую імператора з Тіхе, генієм- охоронцем міста. У випадку Костянтина - непомірне прагнення тріумфу, а помпезні виступи переслідували політичну мету. Все це підкріплювалося практикою роздавання вина, хліба й олії, що в часи його правління стало звичним явищем [4, с. 86].

Важлива складова видовищної культури Давнього Риму - гладіаторські ігри, які за часів правління Октавіана Августа стали

гарантованим привілеєм жителів Вічного міста. З його боку це не була лише щедрість, а й своєрідний превентивний захід, спрямований на запобігання голодним бунтам і всіляким протестам.

У документі «Res gestae divi Augusti» (Діяння Божественного Августа) (в латинській і грецькій версіях відомому за написом з Анкари на Monumentum Ancyranum. - О. Г.), імператор Октавіан Август докладно описує статистику масових видовищ та витрати на них. «Тричі я давав гладіаторські ігри від свого імені і 5 разів - від імені моїх синів і онуків. Під час цих ігор брало участь у боях близько 10000 осіб. Видовище змагань скликаних звідусіль атлетів двічі представляв я народу від свого імені, а у третій раз - від імені мого онука. 4 рази я влаштовував ігри від свого імені, а також 23 рази - замість інших магістратів (від їхнього імені). У консульство Г. Фурнія і Г. Сілана я як глава колегії квіндецемвірів з М. Агриппою як колеги влаштував Секулярні ігри від імені цієї колегії. Будучи консулом у 13-й раз, першим я влаштував Марсові ігри, які після цього часу в наступні безпосередньо роки за постановою сенату і закону влаштовували консули. Від свого імені чи від імені моїх синів і онуків я 26 разів влаштовував для народу цькування африканських звірів у цирку, або на форумі, або в амфітеатрах. При цьому було винищено 3500 тварин. Видовище морської битви народу я дав за Тибром, на тому місці тепер знаходиться Цезарів гай, викопавши землю [ставок] в довжину на 1800 футів, а в ширину на 1200. Там 30 кораблів з таранами, триреми або біреми, безліч також дрібних судів між собою билися. На цих судах билися, крім веслярів, близько 3000 осіб» (курсив - О. Г.) [37, с. 184]. Проте імператор Октавіан Август не був першим, хто влаштовував привселюдні смертельні ігри.

Відомо, що етруски перетворили просте заклання військовополонених, принесених у жертву при похованнях, у дещо інше, а саме в їх боротьбу не на життя, а на смерть біля могил предків і на арені (ймовірно, римляни запозичили гладіаторські ігри з Тарквінії) [32]. До нас дійшли етруські похоронні урни другої половини III століття до нашої ери, на яких зображені такі фехтувальні ігри. На цих зображеннях у двох випадках галли протистоять своїм одноплемінникам, а в іншому - галли фракійцям. Обидва ці поєднання добре відомі нам за пізнішими гладіаторськими боями римлян.

Термін «munus» (у множині - «munera») постійно використовувався для позначення гладіаторських боїв. Якщо раніше їх проводили винятково під час поховання померлих, то згодом ці видовища було перенесено на грудень, тобто на час, коли давні римляни справляли сатурналії - святкування на честь божества Сатурна. Останні спочатку супроводжувалися кривавими жертвопринесеннями. Людською кров'ю умиротворяли і страшних богів підземного світу, а також богів землеробства.

Проведення видовищ, наприклад, перетворилося згодом на важливу складову внутрішньої політики в Античному Римі. Як стверджує Цицерон у «Другій філіппіці проти Марка Антонія», імператор Гай Юлій Цезар «гладіаторськими іграми, спорудженнями, щедрими роздаваннями, іграми він залучив на свій бік неспокушений натовп; своїх прибічників прив'язав до себе нагородами» [35, с. 319]. У промові «На захист Публія Сестія» Цицерон зауважує, що «більшого натовпу людей, ніж той, який буває під час боїв гладіаторів, не буває ніколи: ані під час сходин, ані . під час будь-яких коміцій» [36, с. 146]. Давньогрецький історик Плутарх у «Порівняльних життєписах. Цезар» пише, що «після тріумфів Цезар почав роздавати солдатам багаті подарунки, а народу влаштовував пригощання й ігри... Ігри - гладіаторські бої . - він дав на честь своєї давно померлої доньки Юлії» (курсив наш. - О. Г.) [23, с. 55].

На гладіаторську службу відправляли насильно не тільки явних злочинців, але іноді і невинних або несправедливо засуджених. Гладіаторів називали infamous - сумнозвісними, оскільки вони були позбавлені громадянських прав і мали один із найгірших способів існування.

Найстаріша школа гладіаторів в Капуї належала, ймовірно, Гаю Аврелію Скавру, який у 105 році до нашої ери за допомогою своїх викладачів навчав мистецтва фехтування легіони консула Рутілія. Поганою славою три десятиліття потому користувалася знаменита школа Гнея Лентула Батіата, після того, як з неї у 73 р. до н.е. втекло близько 70 гладіаторів під керівництвом Спартака.

Німецько-британський історик Томас Відеманн досліджує порівняльну історію рабства і пише, що указ імператора розділив гладіаторські ігри на п'ять окремих категорій, залежно від витрат: менше 30000 сестерціїв; від 30000 до 60000; від 60000 до 100000; від 100000 до 150000; і від 150000 до 200000 сестерціїв, верхня межа (і все ще половина рейтингу перепису). Гладіаторів також класифікували за різними ціновими категоріями: найнижчими в оплаті були григарії, «звичайні», вартістю від 1000 до 2000 сестерціїв; дорожчі віднесені до трьох (можливо, п'яти) категорій, максимум - 15000 сестерціїв [45, с. 134].

Аналізуючи класифікацію гладіаторів, боротьбу бойових пар, відмінності їх шоломів і обладунків, роль гладіаторських боїв у масовій взаємодії імператора з народом часів римського принципату, швейцарський історик і музеєзнавець Лоран Горжера у дослідженні «Гладіатор. Вузькоспеціалізований борець на службі римських чеснот» виокремлює такі види гладіаторів, як трекер, мурміллон, провокатор, гопломах, ретіарій, секутор, арбел [41, с. 86-87]. Їх метою завжди були воля до боротьби на найвищому технічному рівні і, у такий спосіб, підвищення привабливості для публіки.

Серед гладіаторів існувало чимало відмінностей. Так, мурміллонами (або мірміллонами) називалися за значком у вигляді морської риби на шоломі або касці. В їх спорядження входили галльський щит, а також меч і спис. Ще один тип гладіаторів, який, очевидно, мав глибоке історичне коріння, був ретіарій, або боєць з мережею. Одягнені на зразок рибалок у сорочку-туніку, ретіарії кружляли навколо своїх супротивників, намагаючись миттєво накинути на них сіть, щоб вивести з ладу і заколоти кинджалом або тризубцем, який нагадував той, який використовувався при ловлі тунця. Якщо ж жертва вміло ухилялася, то ретіарій швидко підтягував сіть до себе за допомогою спеціального шнура і знову починав «ловлю». Українська дослідниця А. Обертинська писала про назву гри гладіаторів «ловля риби» як усталену в історії масових ігор [18, с. 79]. Головним супротивником ретіарія поряд з мірміллоном був секутор, тобто переслідувач, озброєння якого, так само як у важкоозброєного самніта, складалося з шолома з прорізом для очей, меча і щита. Були серед них і кінні бійці, такі, як андабати, тіло яких прикривала парфянська кольчужна броня, а обличчя - глухий шолом без прорізів для очей. Озброєні вони були довгими списами, які спрямовували один на одного на повному скаку. Есседарії ж билися у британських колісницях, які управлялися візником, котрому стояв поруч [32].

Коли саме вперше з'явилися жінки-гладіатори, як пише американська дослідниця Анна Маккалоу у статті «Жінки- гладіатори в імператорському Римі: літературний контекст та історичний факт», невідомо. Ймовірно, їхня поява збігалася зі зростанням популярності ігор взагалі в епоху пізньої республіканської та августівської епохи. Б. Левік вважає, що жінкам вперше заборонили виходити на арену в 22 р. до н.е. Августом у senatus consultum, який також забороняв дітям та онукам сенаторів та вершників виступати на сцені та арені. Хоча Діон Кассій не пише конкретно, що жінки потрапили під заборону, проте він згадує як шляхетних чоловіків, так і шляхетних жінок, яким заборонено з'являтися на арені у 23 і 22 рр. до н.е. Ця заборона сенату S.C. перебувати на сцені та арені, якщо вона дійсно охоплювала жінок, повторювалася у 19 р. н. е. і поширювалася на доньок, онучок та праонучок сенаторів, а також вершників. У 11 р. н.е. заборона сенату стосувалася вільно народжених жінок віком до двадцяти років, яким не можна було виходити на арену [42, c. 198].

Римські жінки, а також чоловіки вважали гладіаторські бої та гладіаторів привабливими. Томас Відеманн звертає увагу на кілька цитованих епіграфічних доказів, які свідчать про те, що ця привабливість може бути сексуальною: у Помпеях гладіатор- ретіарій Кресценс був відомий як «рибалка зі сіттю для дівчат вночі» і «коханий дівчат». Фракійці були улюбленим символом мужності, оскільки значна частина їхнього оголеного тіла залишалася видимою для глядачів. Автор вважає, що це очевидно представляло потенційну небезпеку для контролю римського чоловіка над своїми жінками. Август обмежив жінок, крім шести цнотливих весталок, спостерігати за гладіаторами із задніх рядів сидінь. Відтак публікація Відеманна «Імператори та гладіатори» відображала його розуміння суті римського універсуму [45, с. 26].

Гермесу, одному з популярних на той час гладіаторів, присвятив свою епіграму римський поет Марк Валерій Марціал:

Під час секулярних ігор, які відбувалися у цирку в присутності імператора Клавдія (41-54 рр. н.е.), як пише Корнелій Тацит в «Анналах», «Публій Долабелла вніс пропозицію, щоб обрані на посаду квесторів, щороку давали на свої кошти вистави гладіаторів» [29, ХІ, 22].

Один із палких прихильників гладіаторських ігор був і сам імператор Клавдій. Змальовуючи уподобання імператора, Гай Светоній Транквілл у «Житті дванадцяти цезарів. Божественний Клавдій» пише, що на гладіаторських іграх, своїх або чужих, він кожного разу наказував добивати навіть тих, хто впав випадково, особливо ж ретіаріїв: йому хотілося подивитися в обличчя вмираючим. «Якщо якісь єдиноборці вразили один одного на смерть, він негайно наказував виготовити для нього з мечів того й іншого маленькі ножички. Звіриними цькуваннями і полуденними побоїщами захоплювався він до того, що був на видовищі рано вранці і залишався сидіти, навіть коли всі розходилися снідати» [26, V, 34]. Але одного разу зробив він добре і доречно: «одному колісничному гладіаторові він дав почесну відставку на прохання його чотирьох синів і під гучне схвалення всіх глядачів, а потім тут же вивісив оголошення, вказуючи народові, як добре мати дітей, якщо навіть гладіатор, як можна бачити, знаходить в них захисників і заступників» [26, V, 5].

Римський письменник Люцій Апулей у своїх «Метаморфозах, або Золотому віслюкові» обіцяє тільки «порадувати слух читача», тобто забавляти його, насправді він побіжно і живо малює найрізноманітніші верстви сучасного йому суспільства, культуру, мистецтво, побут, дозвілля; гумор забарвлює весь наратив. Автор розповідає, як у місті Платеї вони почули багато розмов про Демохара, який збирається влаштувати бій гладіаторів. «... У кого знайдеться стільки винахідливості, стільки красномовства, щоб в належних виразах описати різні сторони складних приготувань? Ось знамениті за силою гладіатори, ось і випробуваної моторності мисливці, а там злочинці, засуджені на смерть, уготовані для відгодовування диких звірів; збиті машини на високих палях, вежі, побудовані зі з'єднаних одна з одною дощок на зразок рухомого будинку, прикрашеного яскравим живописом, - прекрасні місця для учасників майбутнього полювання. До того ж яка безліч, яке розмаїття звірів! Він спеціально подбав здалеку привезти ці ходячі породисті «гробниці» для засуджених злочинців. Але з усіх приготувань до розкішного видовища найбільше вражала незвичайна кількість величезних ведмедів, яких він збирав, не шкодуючи витрат, звідки тільки міг» [3, IV, 13].

Проте в інших людей подібні жорстокі забави, гладіаторські ігри викликали несприйняття й огиду, а у моральному сенсі - засудження. Римський філософ, поет і державний діяч І ст. н. е. Луцій Анней Сенека у своїх «Моральних листах до Луцілія» так описує улюблене багатьма римлянами видовище: «Casu in meridianum spectaculum incidi, lusus exspectans et sales et aliquid laxamenti quo hominum oculi ab humano cruore acquiescant. Випадково потрапив я на полуденну виставу, сподіваючись відпочити і чекаючи ігор та дотепів - того, на чому погляд людини заспокоюється після вигляду людської крові. Яке там! Все попереднє було не боєм, а суцільним милосердям, зате тепер - жарти в сторону - пішла справжня різанина! Прикриватися нічим, усе тіло підставлено під удар, жодного разу нічия рука не піднялася даремно.

І більшість воліє це звичайним парам і найулюбленішим бійцям! А чому б і ні? Адже немає ані шолома, ані щита, щоб відбити меч! Навіщо обладунки? Навіщо прийоми? Все це лише відтягує мить смерті. Вранці люди віддані на поталу левам і ведмедям, опівдні - глядачам. Це вони наказують убивцям йти під удар тих, хто їх уб'є, а переможців щадять лише для нової бійні. Для борців немає іншого виходу, крім смерті. У справу пускають вогонь і залізо, і так допоки не спорожніє арена» [28, VII, 3-4].

Аналізуючи значення гладіаторських боїв і цькування звірів по суті, А. Ф. Лосєв зауважує, що це є саме естетикою, що тут функціонує саме естетична свідомість, це навряд чи хто- небудь стане спростовувати. Тут є справжня «незацікавлена» насолода предметом і, якщо хочете, - суто за Кантом - справжня «формальна доцільність без мети». Далі, ця естетична свідомість має своїм предметом не відокремлене, ізольоване і нейтральне абстрактне буття мистецтва, але саме життя. Тут не обманним способом убивають, а вбивають справжнісіньким способом, усерйоз проливають кров і позбавляють людей життя. Отже, це не просто естетична свідомість, але саме антична естетична свідомість, яка, як ми знаємо, предмети життя ставить набагато вище предметів мистецтва. Далі, ці предмети життя дано тут не у вигляді долі окремої людини і тим більше не у вигляді історії її реальних переживань, а у вигляді фізичної боротьби людей, у вигляді їх тваринно-природного стану. Оскільки тут йдеться про людей і їхню боротьбу, ми маємо дещо соціальне. Оскільки ж мова саме про фізичну боротьбу людини і тварин, ми маємо тут соціальне буття в аспекті його природної даності, тобто щось неісторичне, антиісторичне. Гладіаторські бої і цькування звірів у Римі - це чудовий приклад і прототип буття соціального, яке в той же час виявляється й антиісторичним [12].

Ще одна форма видовищ античного Риму, яка відображала політику «хліба і видовищ», - навмахія інсценізація битви кораблів на штучних водоймищах. Як зазначає Плутарх у «Порівняльних життєписах. Цезар», «... морські битви - він дав на честь своєї давно померлої доньки Юлії» [23, с. 55]. На штучному водоймищі на Марсовому полі у навмахії брало участь 4000 веслярів и 2000 бійців-гладіаторів. Наступну навмахію влаштував імператор Август у 2 р. до н.е. з нагоди освячення храму Марса. В садах на правому березі річки Тібр викопали озеро, завдовжки понад 500 м і шириною близько 400 м. На ньому було представлено знамениту в історії битву між грецькими і перськими кораблями, яка відбулася у 480 р. до н.е. біля острова Саламін в Егейському морі. У цьому видовищі взяло участь понад три тисячі осіб на кількох десятках великих і малих суден.

Описи навмахії імператора Клавдія представлено в «Анналах» римського історика Корнелія Тацита. «Клавдій спорядив триреми і квадриреми, посадивши на них дев'ятнадцять тисяч осіб; біля берегів озера з усіх боків були розставлені плоти, щоб борцям нікуди було бігти, але всередині цієї огорожі залишалося досить простору для зусиль веслярів, для мистецтва керманичів, для нападу кораблів один на одного і для усього іншого, без чого не обходяться морські бої. ...Береги, пагорби, вершини навколишніх гір заповнили, як в амфітеатрі, незліченні натовпи глядачів, залучених з ближніх міст і навіть з Рима жагою до видовищ» [29, ХІІ, 56].

Як пише римський історик Гай Светоній Транквілл, на Марсовому полі Клавдій дав військову виставу, яка зображувала взяття і розграбування міста, а потім підкорення британських царів, і сам розпоряджався, сидячи у плащі полководця. «Навіть перед спуском Фуцинського озера він влаштував на ньому морську битву. Але коли бійці прокричали йому: «Бувай здоровий, імператоре, ті, які йдуть на смерть, вітають тебе!», - він їм відповів: «А може, й ні» - і, побачивши в цих словах помилування, всі вони відмовилися битися» [26, V, 6].

Римський поет Овідій засуджував криваві забави своїх сучасників і в своїх «Скорботних елегіях» палко закликав принцепса (хіба що іншого - Октавіана Августа) чи то жартома, чи серйозно заборонити ігри, видовища й цирк.

Хай він у чомусь правий, - тоді як із іграми бути?

Блуд може й там прорости. Так і видовища всі: Не одного з глядачів на лихе підштовхнула арена,

Де під кривавим піском - втоптана боєм земля.

Заборони тоді й цирк: небезпечна вільність у цирку - При незнайомцеві там юне дівчисько сидить.

От походжають жінки: для них портик - місце побачень, ... Може, безпечнішим є саме те, що пишуть для сцени?

Може, й мімам отим вільність підмостки дають?

Часто на сцені і мої, до речі, звучали поеми . [19, ІІ,1].

Моральну оцінку окремим формам видовищ, багатству, гедонізму можна знайти й у Іоанна Золотоуста, судового оратора, адвоката і Константинопольського архієпископа (347 - 406 рр.), у його «Бесідах на послання до римлян». Як пише святитель, «забороняю вам ганьбити себе, бажаю, щоб ваше задоволення було дійсним задоволенням, а не оберталося на покарання, на муку, на пияцтво і буйну веселість. Нехай дізнаються язичники, що християни краще за всіх уміють веселитися, але веселитися благопристойно, так як сказано: радуйтеся Господеві з трепетом (Псалми, II, 11). Як же маємо радіти? Виголошуючи гімни, здійснюючи молитви, оспівуючи псалми замість ганебних тих пісень» [8, с. 789.]. Наголошуючи на важливості передусім моральних чеснот, Іоанн Золотоуст звертає увагу людини на те, що . «ти без потреби і користі будуєш заміські будинки, лазні, галереї і безліч палаців, Христу ж не даєш і малого даху над головою, а оздоблюєш верхні частини будинку для ворон і шулік. Що може бути гірше такої легковажності?» [8, с. 677].

Нівелююча сила імператорського режиму руйнувала або фальсифікувала усі патріархально-етнічні та полісні зв'язки між людьми. Теплота дружніх почуттів та реальна неофіційна солідарність і приязнь простих людей, сімейні та общинні відносини залишалися лише в колегіях [21].

Так, видовища античного Риму стали дієвим інструментом політичного володарювання. Але ця сфера - справді римська художня сфера, оскільки вона з граничною ясністю і виразністю показує, на думку А. Ф. Лосєва, як юридичний абсолютизм синтезується в Римі з чуттєвою строкатістю і внутрішньою чуттєвою екзальтацією [12]. Імператорський Рим - це країна повного і справжнього абсолютизму, царство якоїсь державної містики, перед якою окремий індивідуум просто не існує, він - тільки гвинтик у цій вселенській машині.

Отже, видовища в епоху античного Риму були не просто формою побутової чи суспільної поведінки, реалізації релігійних і громадських свят і масового дозвілля, а значною мірою відображали певні життєві позиції соціально-культурні трансформації у суспільстві, слугували важливим критерієм оцінювання соціальної ролі людини в громаді, позначали політичну владу. Трансформації простежувались у повсякденному житті римлянина. Пріоритетами для нього стають інститут клієнтели та його розширення, урочисті жертвопринесення певному божеству, уболівання за спеціально навченими учасниками змагань, культ влади і сили. Тому видовище як духовна категорія не може бути предметом бажань і прагнень римлянина.

У вільних громадян античного Риму форми видовищ можна поділити на ті, які проводилися вдома, і ті, котрі відбувалися у громадському місці; сільські і міські; активні і пасивні; групові і масові; пізнавальні, розважальні, виховні; конструктивні і деструктивні; самоорганізовані і суспільно організовані, які охоплювали одночасно тисячі людей. А далі, що важливо - культурна свідомість вирішувала згідно з власною вірою та смаками - мімесис чи «фантасія», природа чи творчість, правила чи свобода, раціональність чи емотивність, об'єктивне чи суб'єктивне.