Аксіосфера української народної художньої культури як чинник збереження етнокультурної ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аксіосфера української народної художньої культури як чинник збереження етнокультурної ідентичності

Сучасний світ є конгломератом різноманітних моделей ідентичності, взаємодія яких демонструє нам усю складність синхронізації в межах одного культурного контексту хронотопів премодерну, модерну та постмодерну. Ці ідентичності належать не лише до різних регіонів чи національних традицій, а й репрезентують різні часові ритми, погодження яких і є сутністю гетерохронності як ознаки суспільства альтермодерну, «четвертої хвилі». Традиціоналізм як патерн моделювання ідентичності апелює до цінностей премодерну та раннього модерну, акцентуючи увагу на класичній метафізичній ідентичності, котра передбачає установку на консервацію цінностей, вертикальну передачу смислів від покоління до покоління, визнання авторитету старших, центрацію та систематичну послідовність у зведенні метанаративу, що є вищою метою традиційної ідентичності, цілеспрямоване месіанство якої подібне до мандрів паломника. Недарма З. Бауман порівнює традиційну ідентичність з фотоальбомом, гортаючи який, людина відтворює через себе колективну пам'ять роду [34, с. 134]. Традиційна ідентичність є доволі культурно однорідною (монокультурною), зорієнтованою на типову думку референтної групи (колективною) та приписаною індивіду зовні. Її носієм є базовий суб'єкт (контекстуальна особистість, «порожня людина») як типова частка тотального символічного цілого (центру, середини).

Загалом традиційна ідентичність є концентратом загального соціального детермінізму становлення людини як особистості. Самосвідомість та всі ролі людини в суспільстві є продуктом суспільного розвитку. Ще Е. Еріксон проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологізаторськими факторами, і між особистістю та суспільством немає антагонізму. Саме Е. Еріксон висунув концепцію про «ідентичність особистості» як центральну властивість людини, що сигналізує про її нерозривний зв'язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у сконцентрованості людини на собі, в її ототожненні із соціальною групою та оточенням, у визначенні цінностей людини та її соціальній ролі [233, с. 214]. Отже, особистість невід'ємна від системи соціальних зв'язків, у які вона включилася. Якими є особистості, об'єднані в суспільство, таким є й суспільство. Також можна стверджувати, що яким є суспільство, такими є й особистості, які в ньому живуть.

Відхід від архетипу сакрального центру в пізньому модерні та постмодерні призводить до фрагментації ідентичності, яка набуває рис множинності, гетерономності, інтертекстуальності, партикулярності, ризомності, кліповості та стає подібною до ефекту відеокасети, інформацію з якої можна затерти мірою зміни інтересів (З. Бауман) [34]. На зміну паломнику приходить турист - номад, волоцюга, гравець, чиї мандри, позбавлені метанаративу, не мають ні кінця, ні кінцевої мети, однак є безперервним процесом перемикання кодів між різними культурними фрагментами, іронізування, естетичної гри як «вільної самодіяльності», що «пов'язана з творчим випробовуванням різних можливостей» [317, с. 62]. Ідентичність серійного (розколотого) «Я» мультикультурна і не приписується індивіду, а конструюється ним самостійно, відображає як його самість, так і кризи індивідуальності у вигляді моментів зяяння, відчуження та спустошення. Така ідентичність, щоб урятувати себе, проходить низку розломів мови і коротких замикань знаків. Її звичайним станом є мерехтіння, безперервні розриви означників та означуваних, символічні розколини. Некласична ідентичність розпадається на безліч спектрів та образів: «ліберальний іронік», «екзистенційний турист», «цинік», «кроскультурна ідентичність», «транскультура», «кочовик», «культурний шизоїд» тощо.

Конфлікт між центрованою та децентрованою, колективною та індивідуальною, класичною та некласичною, монокультурною та полікультурною, приписаною та сконструйованою, статичною та динамічною ідентичностями є частковим виявом більш глобального конфлікту фундаменталізму та релятивізму у світі, що уніфікується. Звісно, сучасна культурологічна думка час від часу шукає способи примирення консервативного начала з ліберальним. Ці модуси дуже різні: транскультура передбачає вивищення, підняття особистості над конкретними культурами; глокалізм зумовлює діалог глобальних технологій з локально-екзотичними особливостями; етнофутуризм призводить до спаяності архетипів та медіа у мистецтві; альтермодерн (четверта хвиля) спричинює мандри культурними ландшафтами і здійснення безперервних перекладів; «культурна шизофренія» породжує революцію свідомості через арт-терапію; smart-стратегії сучасного ринку продукують інтуїтивну креативність суб'єкта, який поєднує конс'юмеризм, прагматичну споживацьку ідеологію з філантропією та культурною активністю; мультикультуралізм генерує співіснування ізольованих культур, а діалог визначає їх дифузію. Усі ці проекти репрезентуються окремими авторами і є, зазвичай, суб'єктивними науковими моделями, а не всезагальними рецептами порятунку.

У культурній практиці навпаки, загострення конфлікту між уніфікацією та диверсифікацією призводить або до витіснення ліберальними цінностями традиціоналізму, який перетворюється на ізольований музейний спадок і входить у стан агресивного реваншистського консерватизму (трайбалізму), або до використання традиціоналізму з боку глобального світу, внаслідок чого традиціоналізм стає ринковим комерційним симулякром псевдонаціонального, підпадає під політичну обробку та перетворюється на радикальний етноцентризм і націоналізм. Безсумнівно, спроби протистояти такому забуттю або використанню необхідно продовжувати й надалі та намагатися узгодити кращі зразки архаїки та постмодерну, зокрема, через contemporary art та неофольклоризм. Для цього треба зрозуміти яким чином аксіосфера народної традиційної культури впливає на збереження етнокультурної ідентичності. архетип сакральний модерн етнокультура

Ідентичність народу спирається на знання і переживання цінностей етнокультури. У реаліях сьогодення, в період найфундаментальніших викликів глобалізаційних процесів українська традиційна народна культура з її ужитковими прагматичними цінностями подекуди сприймається в ракурсі далекого історичного минулого, а накопичені віками естетичні цінності усвідомлюються як категорія суто музейна, неспроможна увійти в обіг сучасного життя. Однак, розглядаючи українську усну народнопоетичну творчість, яка, за твердженням О. Потебні, «твориться безперервно, повсюди й скрізь, щогодинно й щохвилинно, де розмовляють і думають» [453, с. 59], можна стверджувати, що, як кожне повноцінне естетичне явище, традиційна культура українського народу переважно унікальна, а за кожним народним витвором стоїть реально існуюча колективна творчість і думка народу, яка для українців з їхньою общинною ментальністю, успадкованою від часів Київської Русі, завжди відігравала практично вирішальну роль. Народна культура протягом тисячоліть була чи не єдиним способом узагальнення життєвого досвіду українців, утіленням народної мудрості, народного світогляду, ідеалів. Історична пам'ять українців як природне цивілізаційне поліфонічне утворення накопичила достатній потенціал спротиву різноманітним видам політичної реклами, маніпуляціям з архетипами, штучного моделювання тріумфальних чи травматичних спогадів.

Стає зрозумілим, що не потрібно абсолютизувати орієнтацію на культивування національного без урахування загальнолюдських процесів, щоб не перетворити українську традиційну народну культуру, за висловом В. Бітаєва, на «музей, двері до якого... відчиняє далеко не кожний» [68, с. 7]. Уникнення етнічного сепаратизму та ізоляціонізму безпосередньо відповідає діалектичній природі національної культури, в якій зовнішні механізми впливу є невіддільними від внутрішніх важелів розвитку. Діалог внутрішнього та зовнішнього, місцевого та запозиченого, універсального та конкретного є передумовою становлення національної ідентичності, адже сучасність завжди спрямована в майбутнє, проте сила традицій водночас тісно пов'язує із минулим. Людина «завжди занурена у своє майбутнє, хоч і здобуває сили зі свого минулого» [317, с. 59]. Минуле пояснює майбутнє, а проекція спільного майбутнього дозволяє прочитати і зрозуміти сьогодення та історію. Відносна умовність поняття «минуле» щодо сучасного стає традицією.

У зв'язку з цим українська традиційна народна культура з безперервними діалектичними процесами, які відбуваються в суспільстві, сучасна доти, доки вона відтворює у довершеній формі істотні зміни в новітньому житті, історії, побуті народу, передає його прагнення і ставлення до дійсності, ідентифікує українців серед інших культур. Рух від минулого через сучасне до майбутнього, як рух від вічності (самості) через мить (інше) до вічності (самості), є мономіфом, тобто універсальною матрицею розвитку суб'єкта культури, - як кожної окремої людини, так і спільноти. Самість набувається у діалозі, діалог здійснюється у хронотопі, хронотоп як єдність темпоральності та протяжності, де людина зустрічає Іншого як подію досвіду. Такий діалог сприяє перебудові суб'єкта та творчості, звільненню від стереотипів і поверненню до основ власного буття, Реального. Отже традиція не вмирає. Вона може змінюватися і переформатовуватися. Гротескна консервація традиції завдає шкоди їй набагато більше, ніж її критика і заперечення. Саме тому актуальна трансформація та стилізація традиції відповідно до потреб часу є безкінечно важливими завданнями художньої творчості, як феномену діяльності. Останній, як зауважує С. Б. Кримський, якою б новаторською і сміливою не була діяльність або художня творчість, «можна кваліфікувати як явище культури, якщо він вписується в певний історичний ряд попереднього досвіду, що його готує той феномен. Цей досвід може трансформуватись . згідно з прототипними чи оригінальними схемами, але обов'язково повинна зберігатись можливість фіксувати певні цінності традиції» [317, с. 69]. Отже, з метою збереження та розвитку етнокультурної ідентичності, необхідно шукати і знаходити нові форми функціонування традиції, її поєднання з модерном та постмодерном.

Якщо порушити питання щодо того, що саме лежить в основі ідентичності сучасних українців (історія, культура, етнос), а також за якими критеріями вона визначається і самовизначається, то виникає необхідність розглянути питання ідентичності як такої. Так, за твердженням А. Івлєвої, «для кожної людини етнічна ідентичність означає усвідомлення нею своєї приналежності до певної етнічної спільноти. За її допомогою людина солідаризується з ідеалами та стандартами свого етносу й поділяє інші народи на схожих і несхожих на свій етнос» [256, 55]. Однак, на наш погляд, ця проблема пов'язана не з критерієм подібності (схожості), а, насамперед, зі змістом спільної національної справи та із загальновизнаною проекцією цієї справи. З цього приводу слушною є думка Т. Метельової, яка у своїх дослідженнях доходить висновку, що підставою для ідентифікації та самоідентифікації, визначення народом своєї приналежності до певної спільноти є наявність спільної символічно-ритуальної системи й системи цінностей [406, 150]. Спільна національна справа має виходити із цивілізаційної історії, а не з тимчасових політичних інтересів. Тому культурно-архетипна складова є конститутивною при визначенні цінностей. Культура, як «смислоподорожуюча система» (С. Б. Кримський [317, с. 66].), вбирає в себе мову, первообрази, символи, традиції, картину світу, спогади, етнос, ментальність, кенотипи, смисли. А смисл, «що з'явивсь колись у світі, вмерти вже не може» (М. М. Бахтін [39, с. 130]).

Мова на сьогодні не вважається єдиним мірилом етнокультурної ідентичності, яка на основі кроскультурності може передбачати розрізнення між системою знаків, культурним вибором та цивілізаційними орієнтирами (грекомовні євреї, російськомовні українці та ін.). Однак, оскільки мова є основою Символічного, вона відіграє важливу роль у структуризації ідентичності. Щоб не позбавити українців одного з основних чинників у формуванні національної ідентичності у перші десятиліття ХХІ століття - української мови та запобігти політизації цього питання, на нашу думку, важливо відроджувати і популяризувати народну пісенну творчість. Сформована завдяки єдності мови, звичаїв, традицій, національної психології, етнічної самосвідомості, народнопісенна творчість уособлює етнодуховну культуру українського народу і є складовим елементом системи цінностей, накопичених на всіх етапах розвитку української національної культури. Тут хочеться згадати оригінальний метод прийому вступних іспитів, запропонований в одному з японських вищих навчальних закладів: кожен абітурієнт має виявити знання трьохсот народних пісень! Викладач починає співати перший куплет, а вступник - наступний.

На глибоке переконання академіка І. А. Зязюна (про це він висловлювався неодноразово на нарадах, конференціях), якби кожен з українців знав хоча б триста з півмільйону існуючих українських пісень від початку до кінця, тоді б ми знали історію нашого народу, наші звичаї і нашу культуру.

Природно, що будь-яка нація бажає зберегти свою історичну територію, колективну пам'ять, що тісно пов'язані зі стійкими міфами, казками, легендами, традиційну народну культуру, що передавалася від покоління до покоління і збереглася донині, - ті національні особливості, які дійшли від пращурів і є тими сталими якостями ідентичності, що на підсвідомому рівні даються взнаки і досі. «Процес самоідентифікації народу за визначенням, - зазначає І. Сєртакова, - передбачає звернення до своїх історичних і духовних коренів, традицій, філософії, літератури, міфології і релігії, мистецтва - всього того, що створює неповторний вигляд кожної національної культури» [501, с. 99].

Однак етнокультурна ідентичність «всотує» від відповідних об'єктів також інші, відмінні від усталених, традиції, цінності. Більше того, глобалізаційні процеси останніх десятиліть ХХ ст. і перших десятиліть ХХІ ст., соціально-економічний розвиток постіндустріальних країн, у тому числі й України, її входження в європейське співтовариство, створюють в українській національній культурі ситуацію, за якої дедалі більше спостерігається нівелювання сакральних етнічних змістів, забуття традиційних та національних цінностей, які завжди були вагомим пластом традиційної народної культури українства. «Ідуть із життя казки, балади, залишаються прислів'я, приказки, усні розповіді, анекдоти, частівки, пісні, танці, елементи обрядового фольклору. Особливо нежиттєздатними виявилися традиційні ліричні пісні, міський романс», - стверджує Л. Троєльнікова [544]. Тут можна диспутувати, адже українські народні казки точно не «йдуть із життя». Щодо ліричних пісень та міського романсу, то нині ці жанри переживають ренесанс, набувають розвитку, про що свідчать фестивалі й конкурси з аналогічними назвами та репертуар численних учасників цих різноманітних культурно-мистецьких заходів.

На думку М. Жулинського, «духовне знекровлення світової цивілізації очевидне. Національні культури як системи цінностей видозмінюються відповідно до вимог глобалізації, внаслідок чого розмиваються кореневі системи культурних конфігурацій» [244, с. 11]. За М. Жулинським, «запровадження нової ідеології світового розвитку й нової форми соціальної організації - глобального корпоративізму - веде до глобального технотронного закабалення людської особистості і «виведення» її з органічної для її саморозвитку й самоздійснення національної системи цінностей» [там само]. Шок денаціоналізації (У. Бек) стає однією із трагедій глобалізму і породжує різного роду реваншистські рухи: фундаменталізм, радикал-націоналізм, сепаратизм та інші форми трайбалізму, філософії травми, «ображеної» свідомості.

Однак нині, в умовах глобалізаційних процесів, активізується та сторона ідентичності, яка відрізняє нас від інших. Так, зокрема, на думку А. Ручки, доктора філософських наук, професора, завідувача кафедри соціології культури Інституту соціології НАН України, українців може відрізняти «ідентифікаційне ядро» - те, що характерне для національної української культури: національна музика, пісні, танці, канонічні тексти, пов'язані з поезією Тараса Шевченка, які вивчаються в школі і передаються від покоління до покоління (курсив наш - Св. Сад.) [519]. На наше глибоке переконання, до цього переліку необхідно додати українську традиційну народну культуру, українську народну художню культуру та українську народну казку.

В умовах сучасної динаміки європейського культурного розвитку усна народна творчість, сформована завдяки єдності мови, звичаїв, традицій, національної психології, етнічної самосвідомості тощо, уособлює етнодуховну культуру українського народу і є складовим елементом системи цінностей, накопичених на всіх етапах розвитку української національної культури. У реаліях сьогодення українська народна художня культура - традиційна культура, усна народна творчість, пісенний фольклор, народна казка тощо, як чинники національної самоідентифікації, зважаючи на індивідуальні особливості людини, допомагають кожній особистості ототожнити себе з національною культурою рідного народу, створюють специфічний хронотоп, крізь призму якого відбувається експлікація основних ідей минулого в сучасному і майбутньому. Народна художня культура стає «способом побудування власного життя за рахунок досвіду минулих поколінь» [317, с. 66].

Враховуючи, що нині український народ опинився у стані етнічної, ідеологічної, мовної, конфесійної та політичної розпорошеності, виважений пошук спільних знаменників ідентифікації набуває особливого значення. Такий пошук має ґрунтуватися на усвідомленні плюральності української культури, яка формується на основі конфліктної зустрічі семантичних тканин «Схід - Захід», що маргінально перетина тіло української культури і сягають її глибинних цінностей - аксіосфери сакрального. Надмірна акцентуація відмінностей, поглиблення локальних кодів і загострення культурних відмінностей, так само, як і надмірна уніфікація, стандартизація, універсалізація - однаково суперечать природі національної ідентичності і призводять до ескалації конфлікту, оскільки суб'єктів культури з автентичною ідентичністю так само ображають і нівелювання усіх під ліберально-американський стиль, і нав'язування їм чужої етнічної ідентичності. Єдність через багатоманітність, гармонія локального, регіонального, етнічного, національного, цивілізаційного і загальнолюдського - ось що допоможе безпомилково вибудувати відповідні «матрьошки» концентричних кіл ідентифікації.

Відповідно виникає запитання щодо специфіки етнокультурної ідентифікації в складних умовах взаємодії аксіосфер Сходу і Заходу. Залежно від того, з яким масивом культури ідентифікує себе особа, вона дивиться на його протилежність, як на Чужого, який водночас вабить і дратує, відштовхує і притягує погляд, лякає і зачаровує. Порівнюючи себе з ним, вона досягає самовираження. Порівняння постає як форма існування людини в культурі. Зіставлення ареалів духовних впливів Сходу і Заходу як двох різних смислових сфер дозволяє дійти логічного висновку, що Україна, як слов'янський регіон, належить до Заходу в широкому (антично- християнському) розумінні, займає водночас проміжне місце розташування між Сходом (Азією) і Західною Європою (у вузькому сенсі романо- германського світу) і є, на думку В. Липинського, своєрідним балансом між європейськими і неєвропейськими чинниками світової історії [354, с. 421]. Євразійство як певний синкретичний стиль культури набуває особливого значення за умов розгляду світоглядних аспектів цієї бінарної опозиції.

Витоки світоглядних відмінностей приховуються в різних релігійних системах, що органічно притаманні поліконфесійній структурі вітчизняного суспільства. Саме в релігії, що є ключовим механізмом формування життєвих сенсів (архетипів) культури, варто шукати спільне і особливе предковічних культурних традицій Східної і Західної України, виявляти точки дотику та моменти загальної історії.

Визначальним, історично зумовленим чинником становлення української картини світу було синкретично поєднане з язичництвом християнство, де відмінності Сходу і Заходу за лінією грецького (православного) і латинського (католицького) варіантів доктрини і церкви спочатку були досить умовними, а потім поглибилися, поширюючи свій вплив на наші західні і східні території відповідно.

За умов збереження спільної віри в єдиного Бога і в Ісуса Христа як Сина Божого, відповідно до статей Нікео-Константинопольського символу віри, розгалужені догматичні відмінності православ'я і католицизму обумовили формування двох цілком різних моделей космосу у православ'ї та католицизмі. У православ'ї світле, життєрадісне, софійне світовідчуття пов'язане з уявленнями про дієву присутність Бога у створеному Ним світі, в тому числі у внутрішньому духовному світі людини (Іоан Дамаскін, В. Зеньківський).

За божественної присутності світ набуває рис гармонійної упорядкованості, символічності та розумної доцільності (телеологічності). Рух до Бога, відповідно, сприймається не вертикально, просторово, а заглиблено-духовно, як рух у надра власного «серця» (Г. Сковорода, П. Юркевич, М. Гоголь, В. Соловйов). Останнє є осередком психічних і фізичних сил людини, індивідуальним вмістилищем мудрості, осередком творчості і молитви. Віра як почуття «серця» сприймається як внутрішня, інтуїтивно-містична релігійність, процес богопізнання і самопізнання, що зливаються в органічне ціле, розвиваються екзистенційно-антропологічні традиції погодження (симфонії, соборності, сизигії) теорії і практики, слова і дії, віри та розуму, теології та філософії, світської та церковної влади; ускладнюється обрядова сфера; культивується практичне здійснення благочестя. Візантійський цезаропапізм тут обмежується за рахунок демократичних традицій общини, що всеохоплено демонструє просвітницька діяльність Кирила і Мефодія як перших гуманістів на слов'янських землях.

Культ «сердечності» (кордоцентризм) суттєво відрізняє православну картину світу від католицької. У католицькій - напружене передчуття Кінця світу, приреченого на загибель у результаті боротьби праведників і грішників (Аврелій Августин), реалізується через відчайдушне просторове поривання людського розуму до Бога і знаходить своє втілення у витончено-драматичних образах готики. Замість містики тут утверджується раціоналізм, обрядовість поступається місцем витонченим інтелектуальним студіям із богослов'я (схоластика), відбувається розвиток абстрактного теоретизування. Зазначена відмінність яскраво проступає вже у давньоруському «Хожденії ігумена Данила», де вимальовується образ духовного «паломництва», сходження до Бога не через географічний рух (як-от, Хрестові походи), а через внутрішнє психологічне зусилля (думку) [420, с. 230].

Отже, традиції Сходу і Заходу, православ'я і католицизму, визначають світоглядні відмінності у духовній культурі різних регіонів України. Якщо до цього додати наявність інших зовнішніх впливів та інкорпороване у християнський ландшафт язичництво, можна з абсолютною впевненістю констатувати полікультурний та полірелігійний характер національної духовності. Ефективність здійснення взаємодії між різними культурно- релігійними спектрами у цій ситуації залежатиме від ступеня розвитку культури діалогу, діалогічної свідомості, нашої здатності слухати «Іншого» та відповідати на його культурні запити, не перетворюючи його на Чужого. Сприйняття Чужого у національній культурі - це амплітуда амбівалентних почуттів любові і ненависті, арена коливання стресових станів або ксенофілії (закликання варягів до цінностей «євроінтеграції»), або ксенофобії (від прибивання щитів русичами на стінах Константинополя до гасел на кшталт «Україна - не Росія»). Звідси - утворення бінарної міфологічної географії - символічної топіки Чужого, яка не збігається з реальними просторовими умовами буття культури та її місцевими особливостями, однак ґрунтується на редукційних стереотипах мислення. Вихід за межі редукції - це шлях до етико-терапевтичної допомоги процесу становлення культурної ідентичності.

Необхідно розуміти, що виразна неоднорідність вітчизняного типу мислення як хиткого балансу між європейськими та азіатськими чинниками світової історії - це природна полікультурність. Самовизначення українського народу на всіх етапах його історії, в тому числі сучасному, було і є драматичною даниною співбуття з Іншим, конкретним Іншим, представником іншої аксіосфери у межах одного культурного простору, що історично склався в таких цивілізаційних кордонах. Образ останніх у культурній самосвідомості українців, мабуть, через прикордонне розташування України між Сходом і Заходом, ніколи не відрізнявся розважливою тверезістю ставлення, провокуючи до розходження символічного та правового образу границі, що в цілому нині притаманне всьому постмодерному світові (проблеми регіональних та етнічних видів сепаратизму).

Виникає запитання: яким чином природні, цивілізаційно та історично складені властивості національної культури, які нині стали загальною тенденцією розвитку всього людства, використати не на шкоду, а на благо країни? Приклад того, як архаїчна аксіосфера може виявлятися неочікувано сучасною і продуктивною дає нам концепція «японського дива», коли відсталі ремісничі технології країни Ніхон у поєднанні з її здатністю вбирати чуже, не порушивши свого (мандзура), виявилися актуальними у зв'язку з інформатизацією та комп'ютеризацією, індивідуалізацією праці в третій хвилі, що вивело Японію на передові позиції ринку і зробило лідером локальної глобалізації («дочакука» - теорії проживання «на своїй землі», котра зберігає суб'єктний статус в умовах асиметричних кредитів та гастарбайтерських відтоків ресурсів праці). Японська дочакука передбачає постійну підтримку поліфонії національної культури.

В умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях, зростає роль регіональної ідентичності. Регіональна ідентичність постає сучасною версією архетипічної фігури Чужого у традиційному хронотопі міфопоетики. Вона стає своєрідною захисною реакцією «інакшості» регіонів та індивідів на економічні труднощі, політику Центру як деформовану версію традиційного центричного хронотопу українства в економічній, культурній, мовній та інших сферах.

Можна звернути увагу на існування так званих мішаних типів культури, що зберегли свої культурні традиції в постіндустріальному суспільстві. У змішаних традиційно-індустріальних типах культури відносно гармонійно поєднуються елементи модернізації й етнічно зумовлені стереотипи поведінки, устрою життя, звичаїв, національних особливостей світовідчуття.

Прикладом таких суспільств є Великобританія, знов-таки, Японія, деякі країни Південно-Східної Азії, Китай. У цьому процесі незаперечною є культурна інтеграція - «досягнення узгодженості і відповідальності між регіонами, культурними установами, традиціями, етнічними формами культури, між культурною спадщиною суспільства і новими досягненнями культури, завдяки чому утверджується нова система цінностей, що, однак, не передбачає уніфікації цих цінностей» [152, с. 4]. Державна культурна політика має бути побудована так, щоб не уніфікувати локальні особливості, не натягувати штучно на поліфонічне культурне поле країни етноцентричну ідентичність, не гомогенізувати розмаїтий цивілізаційний простір. Підтримка культурних гібридів як моделі арт-проектування (Н. Бурріо, Дж. Гаета, Л. Манович) нині відповідає західним культурним практикам. Утім, запозичивши їх, необхідно враховувати специфіку місцевих умов, кризу мультикультуралізму у світі, ліберальні маніпуляції над темою культурних «екзотів» тощо. Тому творче та критичне мислення в культурній політиці держави є запорукою конструювання адекватної етнокультурної ідентичності.

Отже, проблема етнокультурної (національної) ідентичності є надзвичайно складною. Традиційно національна, або етнічна, приналежність розглядається як спосіб затвердження соціально- культурної ідентичності різних груп людей. Варто зазначити, що проблема національного взагалі та національної ідентичності зокрема у ХХ ст. існувала постійно. Підкреслимо, що нині ця проблема лише загострилася. Доцільно зазначити й те, що питання ідентичності є актуальним не лише для України. Прагнення до самоідентифікації як компонента ідентичності пронизує історію кожного народу. Нині перед викликами новостворюваного світу, який потребує нового прочитання національних історій і утвердження нових соціальних проекцій, опинилися навіть світові лідери - США, ЄС. Осмислити нові реалії, вибираючи при цьому між європейським та євразійським майбутнім, останнім часом намагається Росія. Новий імпульс у розв'язанні цього питання простежується в Болгарії, Румунії, Словаччині, Угорщині. Яскраві прояви національної ідентичності можна спостерігати в Польщі, Литві, Естонії, Чехії, інших постсоціалістичних країнах - загалом у будь- якій країні, населення якої живе на своїй споконвічній землі й люди там розмовляють рідною мовою. Останнім часом помітне колосальне зростання популярності правих радикальних рухів, представники яких зорієнтовані на внутрішні національні цінності, формують консервативні еліти відповідних країн. Звісно, глобальний світ намагається поглинути їх, контролювати та символічно позначити або якось використати, так само, як і їхніх опонентів - ліві класові рухи. Варто зазначити, що у світлі тотального захоплення влади глобалізмом втрачають сенс звичні для нас модерні бінарні опозиції: «національне - інтернаціональне», «праве - ліве», «етноцентричне - космополітичне», «народне - професійне» тощо. Гібридизація і дифузія призводять до того, що все стає змішаним, окрім, хіба що, базового конфлікту глобалізму та антиглобалізму, що не втрачає своєї гостроти. Традиційна культура, сприйнята на основі загальнолюдських цінностей та нових технологій, створює позитивну альтернативу цьому конфлікту.

Отже, усвідомлення національної ідентичності є онтологічною властивістю багатьох етносів. Кожен народ є творцем і володарем створених ним духовних цінностей, які є його національними святинями і з плином часу стають дедалі вагомішими. У сучасній Україні проживають близько ста тридцяти різних етнічних груп. Відтак у різних регіонах нашої держави українське національне самоусвідомлення та тісно пов'язана з ним політична орієнтація і суспільна організація є різними. Як зазначають автори збірки аналітичних матеріалів «Українська культура і європейська інтеграція», після здобуття у 1991 р. незалежності в Україні склалася така соціально-культурна ситуація, яку політологи назвали «четверним переходом»: від тоталітаризму - до демократії, від планової економіки - до ринкової, від перебування у складі імперії - до національної незалежності, від недомодернізованої етнічної спільноти - до модерної політичної нації. Очевидно, що такі процеси не могли бути простими й безболісними» [152, с. 4].

На території нинішньої України продовжує формуватися нація. Нація, за С. Б. Кримським, є «визначальною сферою формування культури. Культура існує тільки в національному вигляді, бо нація є специфікованим автопортретом людства і водночас історичною особистістю (бо має індивідуальні риси, як і особа), втілює історичний досвід і, головне, ті вимоги часу, епохи, історичної перспективи, які дають змогу уявити ціннісний зміст культури» [317, с. 68]. У концепт української нації, з метою подолання етнорегіонального конфлікту, має вкладатися громадянський підтекст політичної нації, коли незалежно від регіональних і етнічних відмінностей викристалізовується загальне поняття громадянства - «громадянин України». Соціологічні дослідження різних років показують, що українці «прив'язані» до регіональних або локальних місцевостей. Наприклад, у моніторинговому дослідженні Інституту соціології НАН України близько 35% українців зазначали, що вони більше «прив'язані» до тієї місцевості, де вони народились і проживають. Враховуючи те, що нація перебуває ще в стадії свого формування, важливим є показник у 40% громадян України, які суб'єктивно ототожнюють себе з державою Україною (національно-державна ідентичність). Утім, зберігається відсоток громадян, які досі вважають себе громадянами колишнього Радянського Союзу. 2-3% людей вважають себе громадянами Європи. Є навіть певний відсоток таких, які позиціонують себе громадянами всього світу! За висновками А. Ручки, в сучасній Україні ідентичність є багатошаровою, багатомірною [519].

Перед гуманітарною думкою нашої країни постала проблема збереження етнокультурної ідентичності українства як чинника суспільної організації. Водночас - і відповідне завдання: оновлення усталених традицій, відновлення і збереження притаманних українській культурі цінностей, розвиток національного виховання дітей та молоді на теренах багатоетнічної України. Стрімке зближення і взаємопроникнення культур може впливати на усвідомлення суті українського національного характеру, крізь призму якого зреалізовуються унікальні духовні й художні цінності етносу. Актуалізація традицій фольклору через фольклоризм та неофольклоризм є яскравим прикладом оживлення спадку, переведення його із стану музейного артефакту в текст культури.

У реаліях сьогодення оновлені українська народна творчість, український музичний фольклор, враховуючи індивідуальні особливості людини на етапі первинної соціалізації, без зайвих зусиль допоможуть кожній особистості ідентифікувати себе з національною культурою рідного народу, сприятимуть вивченню української мови, пісень, традиційних рухів, виховуватимуть повагу до праці, до батьків, оточення. Українська народна пісенна творчість обґрунтовується як специфічна система національного художнього світобачення, що функціонує невід'ємно від національної ідентичності українського народу, як провідний чинник творення національної ідентичності сучасного українця та як важлива умова ефективності розкриття його етнодуховного потенціалу. Методологічну основу порушеного питання було закладено ще у ХІХ ст. (В. Антонович, П. Гулак-Артемовський, М. Драгоманов, Г. Квітка-Основ'яненко, І. Котляревський, О. Потебня, І. Франко). Принципові положення були розвинені в подальшому у працях О. Бочковського, В. Винниченка, Д. Донцова, Ю. Липи, І. Мірчука, М. Міхновського, М. Хвильового та ін. Першими дослідниками національної ідентичності стали Т. Калинський, Р. Маркевич, В. Полетик, Ф. Туманський та ін.

Загальнотеоретичні аспекти національної ідентичності продовжують розвивати сучасні науковці. Зокрема, місії України й українського народу у світовому співтоваристві на межі західної та східної цивілізацій, а також вивченню самоідентифікаційної свідомості українського народу, становлення його державності і владних відносин, релігійних вірувань та менталітету з погляду різних наук - історії, соціології, філософії та психології присвячена праця М. Юрія [658]. Процеси становлення й розвитку національної культури розглядають С. Здіорук, О. Кіхно, В. Кравченко, С. Кримський, М. Степик, І. Сурмай. Широке коло проблем української духовної культури у цілісності різноманітних частин цього складного організму висвітлюють О. Калашникова, М. Михайлин, В. Рибалка, Л. Ушкалов. Вивченню української народної пісенної творчості та українського музичного фольклору присвячені праці І. Колодуба, О. Правдюка, А. Іваницького. Особливий інтерес викликають дослідження О. Козаренка щодо специфіки української національної музичної мови в цілому.

Наукові розробки І. Ляшенка («Народність і національна характерність музики», 1957; «Національні традиції в музиці як історичний процес», 1973), М. Ржевської («Категорія національного та процеси самоствердження й самопізнання музичної культури», 1998), О. Костюка («Про компенсаторну функцію українського П'ємонту в національній культурі») та інші торкалися проблем національної специфіки українського музичного мислення, розгляду сфер застосування діалектики змісту і форми, новаторського і традиційного, інтернаціонального і національного. «Традиції і новаторство в музиці суть категорії загального художнього прогресу, а тому їх діалектика, структурний зв'язок з іншими категоріями прогресу можуть розглядатися в загальноестетичному ракурсі за певних умов» [382, с. 20], - зазначав знаний український мистецтвознавець І. Ляшенко. «Перша і неодмінна з цих умов - розгляд всіх питань, що стосуються спадкоємного зв'язку новаторського з традиційним у змісті, структурі і функціях музичного прогресу під кутом зору філософських категорій загального, особливого й окремого, коли музичний прогрес виступає в ролі підсистеми в складній динамічній системі художнього розвитку людства. Правомірність естетичної постановки питання про діалектику новаторства і традицій в системі художнього прогресу на матеріалі лише одного виду мистецтва підтверджується всім ходом становлення естетики як науки», - резюмує автор.

Безпосередній зв'язок із питанням обумовленості музичної культури рисами національного характеру мають дослідження музики як національної моделі світу в працях українських науковців В. Суханцевої («Музыка как мир человека: От идеи Вселенной - к философии музыки», 2000), Т. Шелупахіної («Музыкальное мышление как предмет культурно-исторического анализа», 1993) та Л. Тарапати («Музыка как модель мироустройства (опыт культурологического исследования)», 1997). З питанням визначення ролі модифікованої архетипної основи національної культури як прояву колективного несвідомого пов'язані дослідження Г. Грабовича, С. Грици, О. Забужко, А. Іваницького, М. Кисельова, А. Кримського, В. Топорова.

Проблему витоків та існування українського національного характеру з'ясовують дослідники наукових осередків, а саме: відділів фольклористики двох установ Національної академії наук України - Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України та Інституту народознавства (м. Львів); Інституту культурної антропології (м. Луцьк); кафедр фольклористики Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та Львівського національного університету ім. Івана Франка; кафедри української літератури та фольклористики Донецького національного університету (С. Мишанич).

Варто звернути увагу на той факт, що залишаються досить обмеженими емпіричні дослідження з означеної проблематики, а отже реальною є необхідність активізації першоджерельних матеріалів з архівів, експедиційних записів та їх оприлюднення, підготовки наукових кадрів тощо. Адже попри значні наукові досягнення, кардинального зрушення в розумінні української народнопісенної творчості як чинника національної самоідентифікації українства, ще не відбулося. Відсутня також єдність думок дослідників у розумінні сутності національної ідентичності та самоідентифікації. Аналіз наведених досліджень, а також праць С. Кримського («Архетипи української культури», 1996), О. Забужко, М. Кисельова («Феномен землеробства в українському світі», 1995), Ю. Луцького, А. Нямцу, В. Топорова («Світове дерево: універсальний образ міфопоетичної свідомості», 1977), І. Лисого («Міфоборство як міфотворчість?», 2000), А. Топоркова («Предвосхищение понятия «архетип» в русской науке ХІХ века», 2001), А. Іваницького («Архетипы Гоголя», 2001) дає підстави стверджувати, що проблема національного взагалі й національної ідентичності зокрема була досить сталою у ХХ столітті, а нині суттєво загострилася.

Український народ унаслідок тривалого перебування в різних імперіях опинився у стані етнічної, ідеологічної, мовної, конфесійної та політичної розпорошеності. У різних регіонах України українське національне самоусвідомлення і тісно пов'язана з ним політична орієнтація є різними. До того ж відродження відчуття національної ідентичності дедалі частіше підміняється політизацією національного питання, багаторічними пошуками «національної ідеї», які фактично підміняють вжиття практичних кроків, які необхідно робити для її ствердження. Культура, за М. Дмитренком, - найбільший скарб кожної держави. На думку дослідника, для України «порятунком від хвороб цивілізації» завжди була народна пісенна творчість, фольклорний арсенал культури. Усна народна нематеріальна традиційна культура завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності й перспективи існування [208, с. 3]. З цим не можна не погодитись. Саме в народній пісенній творчості комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі неповторних національних ознак.

Представники некласичної філософії мови (О. Марченко, О. Потебня, Ж.Ф. Ліотар), на відміну від фундаменталістів модерну (М. Гайдеггер), які утверджували залежність мови від буття та мислення, утверджують зворотну залежність ментальності від знакової системи (Символічного, семіосфери), що пов'язане з універсальною симулятивністю мови, здатної творити значення через знаки [475]. Отже, ментальне поле та семантичний топос як елементи Уявного (світогляду, ідеології, картини світу) осягаються через символічні порядки мови. Постмодерн утверджує первинність писемної мови щодо усної мови та мислення взагалі, оскільки письмо містить ядра значень буття. Проте, як уже з'ясували, не лише мова є структурним маркером культурної ідентифікації. Зворотним боком мовної структури є довербальна хаотична чуттєва множинність смислів (генотекст, підтекст, архетип, Реальне), яка функціонує у символічних тріщинах, глибинних семіотичних розломах як безперервний динамічний процес інтерпретації. Ця множинність народжується у діонісівських надрах первісного правідчуття, позасвідомому, що знаходить вираження в музиці (Ф. Ніцше). Саме тому музика є важливим фактором моделювання етнокультурної ідентичності. Спираючись на висновок A. Асафьєва про тотожність понять «мовознавство», «мова» та її структура поняттям «музикознавство», «музика» та її форми [21], звертаємо увагу на те, що, з точки зору класичної парадигми, музика як прадавня форма абстрактного мислення людства виникає до появи мови як знакової системи і народжується із звуконаслідування і поєднує емоційний та інтелектуальний коди світогляду й світосприйняття певного етносу. Саме тому звернення до аналізу музичного строю та музичної культури етносу в аспекті їхньої взаємодії з рисами національної ідентичності дозволяє звернутися до першоформ культури, відтворюючи етап формування архетипів. Архетипний звукотип формує основу ритмо-інтонаційного комплексу народної та професійної музики і літератури.

Українська народна пісенна творчість як особлива художня реальність, завдяки синкретичності та збереженій у генокоді інтонаційній основі музичного мовлення, створює підґрунтя для формування національної ідентичності, обумовлює культурну самобутність етносу, бере участь у формуванні психоінформаційного простору, утворюючи послідовність «звук - інтонація - знак - символ - мова - сенсова спільність». Базові закономірності українських музичних структур перетворюються на єдиний психічний комплекс, що втілюється в різноманітних символічних формах, міфологізованих метафорах духовного досвіду, універсальних умоглядних структурах. Знаменита «музичність українців» - це передусім специфічно «музичний» у філософському розумінні спосіб світосприйняття. Етнограф В. Мосидзе називав українців одним із наймузичніших народів, бо в Україні йому не довелося зустріти жодної людини, яка б не знала своїх пісень, на чому ми вже зауважували у своїх наукових розвідках [489].

Сталість етнічних стереотипів у тому, що етноси історично музикують на інструментах певних різновидів, використовують музичний інструментарій із конкретною метою, спілкуються зі своїм народом за допомогою уживаних і перевірених часом невідчужуваних смислів національної топіки. Високий творчий та музичний рівень українців підтверджуються особливостями українського музикування, за яким - певний етап розвитку суспільства, світоглядно-філософське підґрунтя, національний характер, соціальна вмотивованість, специфіка національного музично-пісенного виконавства. Саме про це йдеться в аналізі «характеристичних ознак українських народних мелодій» Ф. Колесси, у розробці питання специфіки «малоруського музичного народного тону» П. Бажанського (1891 р.), у дослідженні особливостей українського народного багатоголосся Л. Ященка («Українське народне багатоголосся», 1962, 1963), у з'ясуванні мелодичних і ритмічних особливостей української народної музики П. Сокальського. Українська духовна піснетворчість, досліджена в працях Н. Герасимової-Персидської («Роль церкви в музичних реформах кінця XVI - початку XVII ст.», 1991), Б. Кудрика («Огляд історії української церковної музики», 1995), Ю. Медведика («Українська духовна піснетворчість XVII-XVIII століття», 1998), О. Зосім («Східнослов'янська духовна пісня: сакральний вимір», 2017 [253].) постає як утримувач стабільної національної сутності музичної культури, що ґрунтується на народній основі і є не лише проявом релігійності, а й стимулом розвитку духовності українців.

Народні виконавці репрезентують морально-етичні та ціннісні орієнтири, світоглядні принципи народу, що унеможливлювали для українців збереження собітотожності в складних історичних умовах. Притаманні ментальності українців релігійність, патріотизм, незалежність, усвідомлення власної соціальної спільності, ретрансляція символів народного життя - не просто відбилися в українській народній пісенній творчості, а матеріалізувалися в особливій манері народного виконання, що поєднує спів із співпереживанням. Дослідження П. Маценка, О. Кошиця декларують оригінальність українського співу, створеного незалежно від іноземних впливів, його «українсько-пісенну сутність», тобто фольклорне підґрунтя, а відтак і національний характер. Навіть, незважаючи на вдосконалення площини, хроматизації й розширення діапазону традиційних музичних інструментів, як-от кобзи-бандури, музичні народні інструменти зберегли свою функцію акомпанувати емоційно насиченому українському народному співові - «випромінювачу» справжньої «українськості» [401].

Варто додати, що невід'ємною рисою класичних українських музичних інструментів є розмаїття в оздобленні - комплекс візуальних та вербальних способів: розпис, різьблення, профілювання, випалювання, інкрустація, інтарсія, аплікація та інші народні техніки декорування або їхнє поєднання. Музичні інструменти XIX ст., які зберігаються у фондах Київського музею музичних інструментів Києво-Печерського історико- культурного заповідника, у фондах Дніпропетровського історичного музею імені Д. Яворницького, у фондах Львівського музею етнографії та народних промислів, - довершені витвори мистецтва. Зразки бандур, кобз, цимбалів, різновиди духових інструментів відображають мистецькі традиції народу. Характер оздоблення та композиційні схеми декору музичних інструментів відповідають основним законам української орнаментики (узагальненості, схематизації форм, графічності, упорядкованості, досконалому відчуттю ритму і внутрішній розробці елементів), зумовлюються тривалою мистецькою традицією, побутовими й культурогенними умовами, смаком виробника та підтверджують ментальний естетизм в усталеності графічних і колористичних уподобань, властивий українському національному характерові потяг до святковості, поетичності, яскравих барв (А. Макаров). У їхній основі - культ поклоніння природі, що відбиває елементи символіки предковічних вірувань українців, закріплених у пам'яті поколінь.

Поява новітніх технічних засобів, звукозаписувальної техніки, а пізніше - цифрових технологій та мережі Інтернет дозволила тиражувати і відтворювати дорогоцінні зразки надбань народу, завдяки чому фольклор перестав бути лише усним надбанням пам'яті народних виконавців сільських регіонів, а й поширився у містах, зокрема завдяки друкованим збіркам та електронним носіям. Засоби звукозапису дозволили народній пісенній творчості залучити абсолютно нову аудиторію музикантів. Українські народні пісні нині виконують і селяни, і аматори, і обізнані музиканти-професіонали. Вони лунають із компакт-дисків, у різних соцмережах. Через Інтернет пропонуються записи, що поставляють матеріал для музикантів, які бажають ознайомитися з новими піснями і наспівами, а також для тих, хто просто хотів би послухати пісні та розважитися.

Мережеві сайти (разом з друкованими виданнями), присвячені окремим видам народної музики або окремим народним музикантам, інформують читачів у цій сфері та рекламують нові пісні і нових виконавців. Завдяки електронній пошті, Фейсбуку, Інстаграм велика кількість любителів, музикантів, учених долучається до обговорення різноманітних питань стилю, виконань, якості запису тощо. Завдяки Інтернету доступними в будь-який час для музикантів, пересічних слухачів, дослідників є музичні кліпи, передачі, коментарі, обмін думками різноманітної аудиторії. Створюються музичні бази даних, що містять сотні тисяч аудіозаписів. Якщо раніше народна музика залежала від прямого контакту виконавця з публікою, то зараз вона дедалі більше залежить від глобальної віртуальної спільноти, яка формується і розширюється в Інтернет-мережах.

Формується, на перший погляд, дійсно, певна «технософія», або «мудрість техніки» (термін М. Н. Епштейна) [638] - поліфонічна енциклопедична віртуальна мережа гнучких горизонтальних зв'язків у структурі аксіосфери народної художньої культури зв'язків, які стають різноманітнішими, багатошаровими та динамічними і спонукають до подальших інтерпретацій, утримують навколо фольклору живий комунікативний неофольклорний дискурс. З іншого боку, технізація фольклорної творчості через масове тиражування її зразків неминуче тягне за собою притаманні для «машини бажань», процеси симуляції та деонтологізації, які виявляються в забутті історичної пам'яті заради інформаційної розваги: автентичний фольклор семантично спустошується і набуває рис кліповості та ризомності. У модерному фольклоризмі він нерідко перетворюється на кітчевий міщанський фольклор і втрачає те, що В. Беньямін назвав «аурою речей» [48], а в постмодерному неофольклоризмі - на мультикультурний ринковий симулякр-екзот «локальних особливостей», про комерційну стереотипність якого писав Н. Бурріо [83]. Водночас не можна забувати про те, що створення гібридів етнокультурних архетипів та новітніх технологій у контексті таких перспективних напрямів, як глокалізм та етнофутуризм, оживлює та актуалізує традицію без підпорядкування її правилам гри глобального світу, запобігає етноцентричному сепаратизмові та ізоляції, популяризує народну творчість і благотворно впливає на становлення етнонаціональної ідентичності в контексті діалогу універсального та партикулярного начал.