Аксіосфера української народної художньої культури як чинник збереження етнокультурної ідентичності

Отже, можна стверджувати, що народна пісенна творчість дійсно має великі перспективи у творенні національної самоідентифікації українців. Діалогічна за своєю природою народна пісенна творчість консолідує людей, спонукає різні соціальні, етнічні, релігійні групи долучатися до неперервного діалогу і взаємної толерантності. Перевагами сучасної народнопісенної творчості є доступність до її зразків та попит серед широких верств населення.

Водночас у житті сучасної України, наповненої багатьма культурними взаємовпливами, традиція та новація, класична та некласична ідентичність, консерватизм і модернізм у широкому сенсі - два протилежні полюси в широкому спектрі міжкультурних контактів. Глобальний неолібералізм намагається «втягнути» у своє поле традицію, здійснює її симуляцію, нівелюючи її до рівня етнорадикального, рекламно-політичного чи екзотично-туристичного комерційного проекту. Це є прямим виявом очевидної типової символічної тріщини глобалізму, пов 'язаної із суперечністю між двома тенденціями глобалізації: уніфікацією та диверсифікацією. Для подолання цього легітимованого парадоксу необхідна розробка глибинної стратегії етнонаціонального становлення та водночас розвитку інноваційних технологій, що забезпечать діалог етнічного із сучасним не за правилами глобалізму чи мультикультуралізму, а за законами історичної відповідності та культурно-цивілізаційної адекватності.

Сучасна українська культура переживає перехідний період і перебуває в стані надбання нових смислів. Значною мірою цей стан пов'язаний саме з пошуками адекватних шляхів моделювання національної ідентичності, у процесі творення якої необхідно, з одного боку, засвоювати національні цінності, а з іншого - активно інтегруватися до умов сучасного суспільства, врахувавши свої індивідуальні особливості й особисту спрямованість. Нинішнє століття постає як століття розвинених інформаційних технологій, глобальної комп'ютеризації виробництва. Результатом інтенсивного розвитку новітніх технологій стає те, що різні культури впливають одна на одну набагато швидше та інтенсивніше, ніж раніше: відбувається резонанс локальностей, час стискується, вбирає топоси, поняття відстані нівелюється завдяки соцмережам та дешевим авіарейсам, глобальним світом циркулюють номади та транснаціональні посередники, відбувається екстериторизація культурних суб'єктів (людей часу), через що фольклор і традиції втрачають прив'язку до місцевого ґрунту, або, за висловом Е. Гіденса, нині «баварську ковбасу виготовляють на Гавайях» [132]. Традиція, позбавлена фундаменту, з одного боку, є комерційно симулятивним проектом мультикультурного ринку (екзотом), а з іншого - вона позбавлена міщанства та здатності до самосакралізації, відтак, і схильності до нетерпимості, агресивності та ксенофобії, що завжди є притаманними для фундаменталізму в його ізольованому локальному гештальті (людей простору). Сутність діалогу полягає саме в тому, щоб, запозичивши найкраще, передбачати активізацію процесу національної та цивілізаційної ідентифікації на основі врахування взаємних культурних потреб. Тільки так етнокультурна ідентичність може стати джерелом порозуміння і злагоди.

Амбівалентна вимога досягнення діалектичного балансу між етнокультурними архетипами, втіленими у народній (фольклорній) традиції, та інноваційними культурними універсалами сучасності актуалізує в Україні нову модель ідентичності, що завдяки наукової діяльності та творчості сучасних культурологів і філософів (Є. Більченко, Ю. Богуцький, М. Епштейн, О. Кравченко, В. Личковах, Г. Мєднікова, О. Овчарук, Л. Тульчинський, В. Шейко та ін.) функціонує як світоглядна проективна конструкція. Йдеться про кроскультурну ідентичність.

Найбільш адекватним, на наш погляд, поняттям для розкриття ментальних особливостей кроскультурної моделі української ідентичності є концепт транскультури відомого англо-американо-російського культуролога і філософа М. Епштейна. Це специфічна модель розвитку сучасної культури, яка свідомо протиставляє себе як універсалізму (глобальній культурі), так і партикуляризму (консервативним ізоляціоністським формам традиціоналізму, етноцентризму, радикал-націоналізму). Незважаючи на доволі докладну характеристику окремих виявів транскультури, її цілісний образ залишається своєрідною «річчю в собі», яку важко охопити однозначним логічним визначенням. Так, на думку М. Епштейна, транскультура - це «універсальна система знаків (семіосфера)», яка вивищується над конкретним розмаїттям обмежених історичних, національних, расових, гендерних, професійних, релігійних культур і водночас акумулює всі їхні уже наявні варіації та ще не здійснені можливості [638, с. 622-634]. У межах транскультури людина перебуває на перехресті культур і належить їм усім, вбираючи їх у свій мікрокосм, та залишається при цьому сама собою. Показово, що ключову роль у формуванні транскультурної моделі буття людини М. Епштейн відводить саме культурології, яка виникла і розвивалася як традиція компаративного аналізу культур унаслідок усвідомлення їх множинності. Транскультурний спосіб існування дає людині своєрідне «подвійне» звільнення: від природи завдяки культурі і від культури (насамперед, своєї, «рідної», національної культури) - завдяки культурології. Тому зростає роль культурології в системі гуманітарної освіти, в тому числі у викладанні історії України.

Відповідно до наведеного, пропонуємо запровадити на позначення актуальних практик ідентифікації в сучасній Україні (особливо в аспекті розбіжностей мовного та етнічного векторів самовизначення) поняття «ідентичність транскультури», що постає як діалектика самості та Іншого, універсального і партикулярного, етнічного і космополітичного начал за тріадою від «Я» до Іншого і від Іншого - до оновленого і збагаченого через інтерсуб'єктивну взаємодію «Я». Амбівалентно-релятивна сутність транскультури полягає в тому, що вона не є ні особистісною, ні груповою, ні універсальною, ні партикулярною, ні монокультурною, ні полікультурною. Транскультура не зупиняється на центрації, оскільки не передбачає уніфікованого ототожнення «Я» з певною спільнотою. Вона також не обмежується пріоритетами децентрації та індивідуалізації суб'єкта шляхом виділення його із соціального цілого.

Подібна ідентичність не є ні етноцентричною, ні космополітичною. Вона долає крайнощі фундаментализму та релятивізму, традиції та новації і постає як третій шлях - одночасної приналежності до національної культури та звільненості від неї. Характерною рисою транскультури є діалогічна відкритість до Іншого у поєднанні із правом на власну самість.

Історія України подає нам яскравий приклад носіїв транскультури, у ролі яких нерідко представлені особистості, які є вихідцями з однієї культури і виховувалися або пережили особистісне становлення в іншій, а відтепер дивляться на етнічні генокоди крізь призму Іншого та себе як Іншого. Вони довільно комбінують у своїй творчості символічні і духовні цитації, вибудовують їх у власний оригінальний стиль, зокрема неофольклоризму. Недарма ж різні культури сперечаються за віднесення їх саме до себе. Серед таких «маргіналів» у кращому сенсі цього слова згадаємо постаті М. Гоголя, О. Архипенка, М. Врубеля, О. Кокеля та ін. Ці номадичні постаті, незвичні для фундаменталістського ока, знаходять натхнення в генотекстах народної культури, переломлюючи їх крізь поліфонію світу.

Отже, нині актуальними є питання, пов'язані з усебічним обґрунтуванням етнокультурної ідентичності як провідного чинника суспільної організації та важливої умови розкриття етнодуховного потенціалу українського народу. Незаперечною є актуальність збереження традиційних форм культурного спілкування, коду нації - традицій, мови, сакрального мистецтва, фольклору - тих механізмів культурної трансляції та кодування, які живуть у пам'яті народу, побутують в усній формі, крізь призму яких формується традиційна (приписана) ідентичність особистості вже на етапі первинної соціалізації. Справжній національний інтерес має ґрунтуватися на архетипічних смислах народної культури відповідно до міфопоетичного життєсвіту. Проте розвиток національної ідентичності неможливий без трансляції архетипічного смислу, а успішна передача його від покоління до покоління залежить від актуальності традиції для молоді, тобто від її рецепції, репрезентації, формату подачі, адекватності культурним потребам сьогодення.

Таким чином, ми дійшли думки про переформатування традиції у площині діалогу глобального і локального (глокалізм), архетипу і технології (етнофутуризм), універсального та конкретного (транскультура), часів і просторів (гетерохронність, альтермодерн, феноменологія Чужого), коріння - есенціальних витоків та руху - екзистенційного існування (номадизм).

Подібний діалог, за умов збереження у його атмосфері етичної установки, не перетворюється на ліберальну іронію чи примусову естетизацію традиції (що може образити консерваторів та фундаменталістів - її базових носіїв), а відповідає історично притаманній для культур візантійського кола (куди входить і східнослов'янська, зокрема українська культура) установці на сизигію - гармонізацію розрізнених елементів у ціле. Сизигію можна вважати виявом православної ідеї соборності як характерної риси традиційної української народної художньої культури. Соборність - містична установка на єдиноцілісність спільноти - є похідною від «софійного» сприйняття космосу як системи взаємопов'язаних елементів, що беруть початок в єдиному першовитоку. Такою системою є суспільство як екзистенційна община взаємного проникнення колективного та індивідуального начал. Соборність, симфонія, сизигія відповідають загальній природі аксіосфери як синергетичної системи і знімають суперечність між традицією та новацією, однаково необхідними для її діалектичного розвитку.

Отже, через принципи премодерної соборності, модерного діалогу, постмодерної транскультури, альтермодерного етнофутуризму можливий вплив аксіосфери на становлення етнонаціональної ідентичності в кроскультурному дискурсі.

Размещено на Allbest.ru