Моделі трансформаційних процесів в культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Моделі трансформаційних процесів в культурі

В останні десятиліття трансформаційні процеси як в Україні, так і у світі характеризуються небаченими за масштабами обсягами та визначаються глобалізаційним проявом, тобто постіндустріальною інтернаціоналізацією суспільного життя, економічних, політичних, соціокультурних зв'язків між народами. За влучним висловом відомого українського культуролога С. Кримського, з глобалізацію «можна зв'язувати новий етап сапієнсації», адже в її епіцентрі виявилося формування супутникового зв'язку й Інтернету, світових інформаційних і соціокультурних потоків, що дозволило долучити людський інтелект до всього обсягу знань, вироблених людством, створити свого роду «мозок планети» [130, 244].

Отже, глобалізаційні процеси пов'язані насамперед зі становленням інформаційного суспільства, що впливає на всі структуроутворювальні компоненти культури. Його основними характеристиками є новизна, широке охоплення аудиторії, інтенсивність інформаційних потоків, інноваційність, орієнтація на висококваліфіковану й інтелектуально розвинену особистість. При цьому необхідно зазначити, що в різних країнах глобалізаційні процеси набувають різноманітних відтінків, що якраз і пов'язано з переходом від індустріальної до постіндустріальної цивілізації, до так званого інформаційного суспільства, від біполярного світу до світу зі «світ-системним ядром» - країн з різним ступенем економічної розвиненості, державного устрою тощо.

Сьогодні очевидно, що дослідження трансформаційних процесів і пов'язаних з ними проблем у науці не тільки набувають якісно нових характеристик і підходів, а й потребують їх концептуалізації. Це обумовлено, насамперед, зміною основних завдань, що стоять перед соціумом: питання щодо забезпечення та реалізації культурних потреб людини, здійснення культурної функції держави в умовах, коли культури ніби залучені до конкурентної боротьби, що призводить або до нівелювання тієї чи іншої культури, уніфікації різних культурно-історичних форм на ґрунті певної базової моделі, або навпаки - сприяє виживанню та зміцненню. Реалії сьогодення свідчать, що багато країн світу стикаються з проблемою вибору шляху культурної розбудови, ефективність якої залежить від ряду трансформаційних процесів як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. На перший план вийшли проблеми зовнішнього і внутрішнього суверенітету, здатності держави проводити самостійну культурну політику, бути легітимною як в очах свого народу, так і за межами власних кордонів. Вирішення цих проблем багато в чому залежить від форми державного правління в країні та державного управління. Як слушно зауважує російський теоретик О. Пігальов, «саме глобалізація виявила той факт, що культура - це насамперед, особлива машина виживання, що складається із засобів управління індивідуальною та колективною поведінкою людей» [210, 256]. Відтак реалії сьогодення підвищують вимоги й до якості державного управління, ефективність якого, своєю чергою, визначається його здатністю швидко адаптуватися до стрімко змінюваних умов зовнішньої культурної картини світу.

Слід відмітити, що трансформаційні процеси відбуваються, як правило, у перехідні епохи, тому, розглядаючи проблему сучасних трансформаційних процесів, не можна обійти увагою той факт, що перші спроби осмислення соціокультурних змін починаються з давніх часів і тривають до сьогодні (Платон, Августин, Й. Гердер, Г.-Ф. Гегель, Ф. Ніцше, О. Конт, К. Маркс, О. Шпенглер, К. Ясперс, А. Тойнбі, У. Бек, С. Гантінгтон, Р. Робертсон, М. Фетерстоун, Е. Гідденс, Р. Хіггінс, Г. Тернборн, З. Бауман, Е. Тоффлер, А. Аппадураі, М. Фуко, Ф. Фукуяма, К. Поланьї, Е. Еріксон, К. Апель, П. Бергер, П. Сорокін, М. Данилевський, В. Соловйов, Є. Трубецькой, М. Бердяєв, Л. Виготський, О. Лосєв, Д. Лихачов, Ю. Лотман, В. Межуєв, О. Пігальов, А. Ашкеров, С. Кримський, О. Кравченко, Ю. Кнатько, В. Пилипчук, О. Дзьобань, О. Свящук, М. Безносов, В. Буряк, Т. Заславська, В. Іонесов, С. Пахоменко, Ю. Рябой, Л. Чернюк та багато ін.).

Трансформаційні процеси у сфері буття є однією з найбільш досліджуваних тем у сучасній науці. Оскільки існуючі роботи із зазначеної проблеми охоплюють доволі широке коло питань, спробуємо їх об'єднати в «моделі». Необхідно зазначити, що одна з перших спроб вивчення трансформаційних процесів у культурі була пов'язана зі з'ясуванням ролі та функцій політичного устрою в становленні та розвитку держави, а згодом - з формуванням і ствердженням її демократичних засад. Отже, перш за все виокремимо політичну модель трансформації культури.

Цій моделі (у сенсі трансформації / видозміни державного устрою) присвячені роботи багатьох філософів, теоретиків, науковців різних часів. Перші спроби щодо осмислення питання політичної трансформації (держави) можна знайти ще в Конфуція, Лао-Цзи, Геракліта, Піфагора, Платона, Аристотеля, Сенеки. Якщо в добу Античності «політична трансформація» розглядається в контексті соціальних утопій, то в Середньовіччі увага акцентується на любові до Бога та беззаперечному підпорядкуванні правителю як наміснику Бога на землі (Августин, Тома Аквінський). У добу Відродження питання політичних трансформацій розглядається в контексті питань «справедливості та порядку» (Н. Мак'явеллі, Т. Мор, Т. Кампанелла), а також гуманізму (М. Фічіно, Е. Роттердамський). У Новий час наголошувалося на національному факторі (Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є та ін.), на культурі виховання та навчання (І. Кант, Й. Гердер, Г. В. Ф. Гегель), на розвитку продуктивних сил і суспільного виробництва (К. Маркс, Ф. Енгельс), на необхідності існування суспільної ієрархії (В. Парето, Г. Моска). Назване коло питань залишається актуальним і в Новітньому часі.

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. «політична модель» трансформації розглядається переважно в контексті проблеми дихотомії «християнській світ - ісламський», «Схід - Захід», «демократичний світ - недемократичний». Також аналізується вплив демократії на розвиток економіки та культури в цілому. Зауважимо: ще Ф. Ніцше відмічав, що сучасна демократія є секулярною версією християнської доктрини універсальної гідності людини, яка трансформувалася в політичну доктрину прав людини. У цілому погоджуючись з німецьким філософом, усе ж відмітимо, що сучасні реалії доводять неможливість автоматичного перенесення цієї доктрини на все людське суспільство, адже, як виявляється, демократія не є необхідною умовою економічного росту. Відомо багато прикладів диктаторських режимів, котрі домоглися величезних успіхів в економіці своїх країн. Яскравий приклад - Чилі та Південна Корея. Однак безумовно й те, що тоталітарні режими навряд чи довгий період часу можуть бути супутнім фактором зростання економіки. Говорячи про історію, ми повинні мати на увазі фундаментальну політичну концепцію. Такою концепцією, безперечно, є «Теорія справедливості» Дж. Ролза, одне з положень якої полягає в тому, що жодні економічні вигоди не переважують утиску первинних політичних свобод. Саме демократичний устрій, для якого характерні політичний та ідеологічний плюралізм, багатопартійність, визнання принципу поділу влади, вирішення питань більшістю голосів, виборність, змінюваність і підзвітність державних органів народу, верховенство права для всіх і т. ін., може сприяти розвитку культури в широкому розумінні цього поняття.

Важливою в цьому контексті виступає проблема самовираження, яка проявляється через систему цінностей, серед яких - довіра, толерантність, добробут, правові механізми рівноправної участі різних суб'єктів культурного життя в прийнятті рішень щодо розвитку сфери. Самовираження людини, соціальної групи, нації як основа особистісного рівня трансформаційних процесів у їх локальному розумінні визначається такими соціокультурними характеристиками: ментальними особливостями, моделями поведінки, характером, традиціями, національними ідеями, освіченістю, релігією тощо. Наголосимо, що саме демократичний устрій передбачає вплив громадян на різні моделі трансформації. Тож розглянемо їх. Так, за визначенням Дж. Шумпетера, К. Маннгейма, Р. Дебре, Р. Даля, У. Домхоффа, Е. Гольтмана, Р. Міллса, Д. Рисмена та ін., велика роль у трансформації та становленні західноєвропейської цивілізації належить «інтелектуальній еліті».

Необхідно зазначити, що більшість напрямів розгляду проблем політичної трансформації пов'язані з концепціями щодо структури, місця та ролі в суспільстві правлячих еліт. З кінця ХІХ ст. теоретики поділяють усі види еліт на «структурно-функціональні» та «ціннісні», у середині яких формується їх різне трактування: «харизматичні», «психологічні», «біологічні», «національні» тощо (Ф. Ніцше, Х. Ортегаі-Гассет, Е. Ледерер, Г. Лебон, Г. Лассуелл, К. Мангейм, Р. Міллс, Р. Міхельс, А. Тойнбі, М. Фройнд, Ж. ле Гофф та ін.). Безумовно, українські та російські дослідники (М. Попович, А. Бичко, І. Надольний, В. Скуратівський, М. Шульга, Г. Ашин, Ю. Давидов та ін.), також розглядають історичні витоки елітарних концепцій, роль консервативної соціальної філософії в становленні суспільної ієрархії, роблять спроби структурувати еліту відповідно до сфер професійної діяльності, аналізують функціонування та роль національної еліти в соціальнотрансформаційних процесах [88, 7]. Зокрема, Т. Заславська, розглядаючи правлячу еліту як суб'єкт, що ініціює трансформацію в культурі, поділяє її на соціально зрілих та активних представників суспільних груп. На думку дослідниці, правляча еліта орієнтована на реформаторську діяльність, зміну правових та адміністративних норм, що визначають «правила гри», іншими словами ідеологію чи культурну політику. Активні представники інших соціальних груп займаються підприємницькою діяльністю на основі нових форм і правил, зокрема культурних норм і принципів, що, на думку вченої, засвідчують ефективність їх використання задля прибутку. Інша частина суспільства впливає на трансформаційні перетворення у сфері культури через власну поведінку, що не завжди має позитивні наслідки [92, 284-285].

Незважаючи на певну утопічність теорії Т. Заславської, деякі її міркування заслуговують на увагу, зокрема судження дослідниці щодо впливу на трансформаційні процеси міграційних проблем. Міграція посилює соціальну напруженість і негативно впливає, а в деяких випадках і руйнує століттями усталені культурні середовища. Процес міграції в її глобальному контексті породжує нові форми відчуження, інакше кажучи, людина в певному розумінні втрачає роль суб'єкта послідовних соціокультурних змін і перетворюється на пасивного спостерігача цього процесу. Міграційні процеси негативно впливають на культуру різних країн, оскільки розмивають засади культурної ідентифікації, сприяють створенню умов поглинання однієї культури іншою. Втрата культурної ідентичності, зміни життєвого світу людини, витіснення тривалих, стійких зв'язків між людьми короткочасним або дистанційним спілкуванням стають звичними явищами сучасного життя. Країни, які являють сьогодні мультикультурне суспільство, мають різноманітні етнічні, релігійні та мовні проблеми, рішення яких залежить від реальної політики та законодавства, що здатні подолати негативні наслідки, викликані міграційними процесами. Але, на жаль, міграція призводить до того, що людина не завжди знаходить своє місце в цьому новому світі, не здатна адаптуватися до нових соціокультурних умов існування й тим самим втрачає можливість реалізувати власний духовний, культурний, творчий потенціал.

Наразі, повертаючись до поняття «інтелектуальна еліта», відмітимо, що, на думку деяких теоретиків (Й. Ф. Гербарт, Ф. Ніцше, К. Фішер, Г. Гельмгольц, Е. Шпрангер, У. Дарлінгтон, Р. Вільямс), поєднання діяльності «інтелектуальної еліти» та якісно нового державного управління призвели до формування дієвої культурної політики, що забезпечує культурні потреби громадян, відповідно поєднує митців і підприємців щодо процесу виробництва культурних продуктів і послуг, які мають досить велику споживчу цінність.

Спробуємо розібратись, чи є це твердження істинним? Слід зазначити, що теоретики вкладаються різний зміст у поняття «інтелектуальна еліта», звідси й різночитання у визначенні її функцій. Так, російський теоретик С. Кугель, аналізуючи структуру, функції, а також проблеми інтелектуальної еліти, зауважує, що інтелектуальна еліта - це «вузький контингент видатних дослідників», наголошуючи на тому, що головним критерієм елітності є внесок ученого в розвиток наукового знання. Для виміру наукового доробку теоретик пропонує використовувати такі «індикатори»: публікації в престижних виданнях і кількість патентів, рейтинг за цитат-індексом, отримання наукових винагород і премій, представництво в наукових радах і редколегіях. Тобто за «індикаторами» С. Кугеля не стільки вимірюється потенціал, скільки зафіксовані реальні досягнення в науковій діяльності. На думку російського дослідника, «інтелектуальна еліта» вносить свій вклад у політичну науку та вказує на ті наукові галузі, у яких «можна досягти швидкого успіху та високих наукових здобутків, а значить, це ті напрями, у які слід вкладати кошти» [133, 6].

Дозволимо собі не погодитися з російським теоретиком, адже якщо внесок еліти вимірювати тільки вдалим вкладенням коштів, то це, по-перше, призведе до втрати інтелектуальної еліти, яка не завжди може бути оцінена сучасниками, і тому вкладання коштів в ідеї може не відбутися за життя ініціаторів змін; по-друге, діяльність інтелектуальної еліти не обов'язково повинна приносити матеріальні дивіденди: вони можуть бути й духовними.

С. Кугель висловлює своє бачення обов'язків інтелектуальної еліти, а саме: у конфліктних ситуаціях виступати із заявами та маніфестами.

З цією тезою російського науковця теж важко погодитися, адже, на наш погляд, інтелектуальна еліта може бути й інтелігентною, а інтелігент тільки в крайньому випадку може виступити із заявою. Теоретик зауважує, що ступінь інтеграції еліти визначається згуртованістю наукового співтовариства, що соціальні зв'язки усередині еліти сильніші, ніж усередині наукової спільноти загалом. Тут теж важко погодитися, адже, як слушно відмічає Н. Жукова, усе відбувається навпаки: представники наукової або творчої еліти, як правило, настільки захоплені своєю роботою, настільки віддані своїй справі, що «згуртовуватися» їм часто-густо просто немає коли [88, 106-107].

Й. Ф. Гербарт до інтелектуальної еліти відносить вождів, у постатях котрих, на його думку, поєднуються інтелект і воля, які натовп сприймає як екстаз духу. Своєрідне продовження цієї теорії бачимо в концепції Ф. Ніцше, яка будується на ідеї віддачі інтелектуальною, вольовою людиною свого життя служінню справі створення майбутніх досконалих особистостей. Саме таким чином, за Ф. Ніцше, життя окремої людини може набути найвищої цінності та найбільшого значення. У. Дарлінгтон і Р. Вільямс наполягають на генетичному походженні інтелектуальної еліти.

До теорії «інтелектуальної еліти» можна віднести й концепцію Л. Гумільова щодо пасіонаріїв - талановитих, інтелектуальних, енергійних людей, котрі прагнуть змінити довкілля й здатні на це.

Поняття «інтелектуальна еліта» (або «інтелектуальна влада») розробляє у своїх працях французький теоретик Р. Дебре, котрий виокремлює «три доби» розвитку та панування, як він говорить, «партії інтелектуалів», «інтелектуальної еліти», а саме: «університетський цикл, видавничий і медійний» [72, 54]. В усіх трьох «циклах» автор, характеризуючи еліти, виокремлює їх у структурно-функціональні та ціннісні, правда, не використовуючи цих визначень. Проте слід зазначити, що в «медійному циклі» (використовуючи термінологію Р. Дебре) він значну увагу приділяє сенсу, що вкладається в поняття «інтелектуал» у сучасній культурі, а саме: «здатність впливати на людей» [72, 159]. Це дуже важлива теза, адже вона перегукується з теорією меритократії та нетократії, яку використовують деякі сучасні елітологи, культурологи, політологи.

Усі ці поняття - «інтелектуальна еліта», «меритократія», «нетократія» - є структурними елементами «структурно-функціональних» і «ціннісних еліт» і використовуються в контексті дихотомії «елітарне - масове», де масове суспільство теоретики поділяють на «масу, якою керують», і «масу, яку контролюють». До маси, якою керують, відносять людей, які збираються в церкві, армії, на заводі, у кінотеатрі. Цей тип французький теоретик Ж. Дельоз назвав «шизоїдним». На його думку, характерні ознаки цього типу масовізації такі: жорстка ієрархічна структура, високий ступінь поглинання психологічного «зараження», сприйняття оточення крізь призму протиставлення на «своїх» і «чужих». «Маса, яку контролюють» створюється, головним чином, за допомогою засобів масової комунікації та не передбачає обов'язкового особистого контакту індивідів.

Постіндустріальне суспільство надає велику особисту свободу й уникає прямого насильства, впливаючи на людей за допомогою «м'якої спокуси» (Ж. Бодріяр) або «машини бажання» (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі) [88, 105].

Наразі повертаємося до теорій меритократії та нетократії, упровадження в життя яких, на думку деяких дослідників (Д. Белл, З. Бжезінський), забезпечило функціонування суспільних відносин, де людину оцінюють відповідно до особистих досягнень, а у владу обирають чесних, спроможних нести персональну відповідальність за справу людей, незалежно від їх партійної приналежності, матеріального становища, зв'язків, релігійних переконань, етнічного чи соціального походження.

Оскільки ці теорії, як і будь-які теорії еліт, пов'язані з проблемою трансформації, розглянемо їх докладніше. Поняття «меритократія» - від латинського meritus - гідний і грецького - влада, буквально - влада, заснована на заслугах, - вводить, за аналогією до понять «аристократія» та «демократія», англійський соціолог М. Янг [169, 167].

Тож меритократія - влада гідних. Тут мається на увазі, влада тих людей, достоїнство яких визначається ціннісними установками суспільства, у якому вони живуть, і воно (суспільство) не обов'язково може бути демократичним (яскравий приклад - Сінгапур). З іншого боку, термін «меритократія», який, як уже було зазначено, увів англійський теоретик М. Янг в антиутопії «Піднесення меритократії: 1870-2033» («The rise of the meritocracy: 1870-2033», 1958), до речі, попереджаючи про загрозу такої влади, з часом набуває інших смислів: влада інтелекту та знання.

На наш погляд, це прекрасна ідея, але за умов вродженого гуманізму представників такої еліти. Проте це чергова утопія, як і ідея ідеального правителя Платона, Конфуція й ін. Ідея меритократії, що містить у собі не тільки владу інтелектуалів і професіоналів, а ще й гуманних, доброзичливих, моральних тощо, - це ідеальна модель правителя, до якої прагнуть усі демократичні країни, і саме тому її ідеалізує і З. Бжезінський, і Д. Белл, і Р. Дебре. При цьому всім зрозуміло, що за умов появи такого правителя, він повинен бути не один, а одним з числа інших, і бажано не меритократів - у цьому й полягає сутність демократії: у конкуренції між різними поглядами, а не в верховенстві «холодного розуму» (підкреслимо, що й «розум» - поняття відносне). Меритократія ж сама по собі, як і попереджав М. Янг, сатирично зображуючи майбутній прихід до влади та подальший крах нової олігархії, котра виправдовує своє панування тим, що вона складається з інтелектуально найбільш обдарованих та енергійних представників усього народу, - це скоріше форма автократії, що само по собі унеможливлює демократію.

Наприкінці ХХ й особливо на початку ХХІ ст. неабиякої значущості набувають інформаційні технології, які, своєю чергою, сприяють зростанню об'ємів інформаційних потоків майже в усіх сферах людської діяльності: у промисловості, торгівлі, фінансовобанківській та освітній галузях. У зв'язку з цим актуалізується проблема взаємозв'язку розвитку індустрії інформації, інформаційних технологій з процесом інформатизації, а також визначення рівня та ступеня впливу процесу інформатизації на сферу управління й інтелектуальну діяльність людини. А отже, і нетократія як один з видів інтелектуальної еліти і як одна з форм управління суспільством, що з'явилась останнім часом, потребує уваги в контексті проблеми появи нових еліт з новим типом управління.

Щодо «нетократії», то це породження постіндустріального суспільства, нова форма управління, у рамках якої основною цінністю є не матеріальні предмети (гроші, нерухомість і т. ін.), а інформація [183], стрімкий потік якої охоплює суспільне буття. Перефразувавши вислів Г. М. Маклюена щодо мегаполісу як глобального села, можна сказати, що ЗМІ, зокрема ТБ, здатні зробити зі світу глобальний мегаполіс, у якому всі країни, усі народи дивляться одні й ті самі новини, серіали тощо. «Нетократи не зацікавлені в демократії, окрім як хіба що у формі ностальгічної дивини. Ідеологічний апарат нетократії зараз більше стурбований тим, як зробити, щоб усі зміни, що відбуваються, мали природний вигляд» [23, 34].

Нетократична еліта маніпулює інформацією. Саме вона посприяла тому, що все перетворилося на розвагу: погода, новини, не кажучи вже про політичну журналістику та звіти про вибори. Нові інформаційні технології збільшують практичну могутність ідеологій. Нетократія створює з індивіда-медіа - масову людину, котра, як заворожена, кожен рік 11 вересня дивиться як осідають «вежі-близнюки», метушаться натовпи розгублених людей; кожен день у новинах дізнається про те, як терористи вбивають ні в чому не винних людей і т. д. Сьогодні інформація є й інформативною, і психологічною. Одні й ті самі відомості подають у різних ракурсах, причому де більше правди - обирати реципієнту. Інформацію до того ж і театралізують: заручники, полонені, поранені, убиті - усе це реальні персонажі маніпуляцій тих чи інших нетократів, які створюють потрібну їм інтерпретацію подій.

На театралізації інформації наголошував у роботі «Соціодинаміка культури» французький теоретик А. Моль. Отже, можна говорити й про нетократичне суспільство, у якому зміни буття, його трансцендентне, перестають бути філософською проблемою, а стають повсякденням, а в такому разі є небезпека (доволі реальна), про яку попереджав у свій час У. Еко, повернення в Середньовіччя, коли інформацією володіли тільки «посвячені» і завдяки їй маніпулювали масами.

Таким чином, нетократична влада - це не влада прийняття рішень, але це влада-контроль над розумінням того, якими будуть наслідки прийняття альтернативних рішень. А для цього існують тенденції, ідеологічна програма тощо. У такому контексті заслуговує на увагу позиція американського футуролога Е. Тоффлера, котрий наголошує на негативній складовій трансформаційних процесів і саме з цього приводу зазначає, що високі хвилі кодованої інформації, «звалюючись» на нервову систему людини, докорінно змінюють її ставлення до навколишнього світу, а отже, і впливають на характер спілкування між людьми. У просторі сучасної комунікації ЗМІ, глобальні мережі та високотехнологічні засоби зв'язку примножують і прискорюють комунікаційні потоки. Саме тому на етапі цивілізаційного розвитку в умовах інтенсифікації процесів комп'ютеризації, формування віртуальної реальності все більший вплив здійснюють не реальні, а цілеспрямовано сконструйовані образи. Значна частина цих образів будується не на основі особистих спостережень людини, а на базі вже створених у глобальній мережі інформаційних повідомлень.

Е. Тоффлер відмічає, що в комунікативному просторі створені таким шляхом нові образи руйнують наявну століттями сформовану модель реальності, призводять до прискореного витіснення колишніх образів світу і породжують при цьому відчуття мінливості, а відтак і недовговічності знань [259].

Отже, бурхливий розвиток засобів масової інформації та мережі Інтернет трансформує соціальну реальність, змінює систему ціннісних орієнтацій, що ускладнює реальні відносини між людьми. У цих умовах відбувається переосмислення ролі та функцій культури, а її інноваційна функція суттєво зростає й набуває особливого значення, оскільки суспільство все більше потребує нових, наповнених культурним смислом норм і принципів, адекватних сучасному стану суспільного розвитку відносин між людьми, регламентація яких забезпечується не примусовими заходами, а внутрішніми мотивами. трансформація культура інтелектуальний еліта

У суспільній культурній інфраструктурі трансформаційні процеси найбільш помітні в активності всесвітніх електронних мас-медіа, до яких уже має доступ значна частина людства, завдяки супутниковому телебаченню й Інтернету. У повсякденному світі збільшується частка спроектованих повідомлень, яку індивід одержує різними каналами ЗМІ та глобальної мережі. Цей факт, беззаперечно, впливає на формування особистого культурного простору, при цьому створюється особлива (індивідуальна) комунікаційна модель.

Саме на цьому акцентує увагу американський теоретик індійського походження А. Аппадураі в роботі «“Сучасність” на просторі: культурні виміри глобалізації», де вчений висуває теорію радикальної трансформації «сучасності» (modernity), згідно з якою головними факторами, що спричиняють зміни особистих комунікаційних потреб, виступають електронні засоби комунікації. Автор стверджує, що електронні засоби кардинально змінюють поле мас-медіа та здійснюють визначальний вплив на традиційні засоби комунікації. Завдяки множинності цих форм і їх присутності в повсякденному житті, вони надають нові ресурси та нові рамки для імагінативного конструювання людських «я» і соціальних світів. Важливим фактором зміни є не тільки нові медіаформи, але й значне зростання людської мобільності [277].

Таким чином, А. Аппадураі доводить, що електронні мас-медіа, людська мобільність визначають сьогоднішній світ не як нові технічні сили, а як сили, що реорганізують роботу соціокультурної уяви, змінюють принципи комунікації, тим самим втрачають територіальну прив'язку до локальних, глокальних культурних просторів.

При розгляді моделей трансформаційних процесів необхідно враховувати парадокс глобалізації, який полягає в тому, що людина, замість реалізації своїх внутрішніх творчих потенцій, виявляється засліпленою могутністю науки й техніки та можливістю споживати все більшу кількість речей. Її варварське ставлення до природи не лише руйнує навколишнє середовище, а й призводить до антропологічної кризи. А відсутність дієвих механізмів урегулювання релігійних і міжнаціональних, міжетнічних конфліктів спричиняє зростання політичної нестабільності в сучасному світі.

Щодо проблеми комунікації зауважимо, що її почали вивчати та розробляти з ХХ ст., особливо з його другої половини. Це були, зокрема, К. Ясперс, М. Бубер, Ю. Габермас, Г. Лассуел, Г. Тард, Л. Вітгенштейн, Ф. Соссюр, Ч. Морріс, К. Апель, К. Леві-Стросс, М. Фуко, Р. Барт, П. Сорокін, О. Леонтьєв, Л. Виготський, Г. Почепцов та ін., котрі розглядали проблему комунікації в різних аспектах, починаючи від соціально-філософського, психологічного, семіотичного аспектів, закінчуючи психологічним та психоаналітичним.

У контексті вищезазначеного можна стверджувати про існування «інформаційної моделі» трансформації, адже можна говорити про виникнення нового типу людини, а саме «людини інформаційної», характерними рисами якої є не стільки великий запас інформації (отаке «всезнайство»), скільки знання того, де і як цю інформацію можна швидко отримати. Інформаційна культура створює віртуальний світ, значною мірою заміщає світ реальний. «Інформаційна людина» відчуває потребу в цьому вторинному світі чи не більшою мірою, ніж у світі первинному.

Отже, інформація та знання - не одне й те саме. І в міру того, як інформація стає ключовим товаром нової економіки та «двигуном» культури, а світ тоне в океані хаотичних інформаційних сигналів, усе більшої цінності набуває суттєве й ексклюзивне знання.

Водночас, слід зазначити й позитивні моменти інформаційної трансформації, що відбуваються останні десятиліття, пов'язані з глобалізацією. Наприклад, коли в якихось країнах ЗМІ перебувають під суцільним контролем влади, єдина можливість отримати правдиву або принаймні альтернативну інформацію - за посередництва глобальної інформаційної мережі.

І тут можна погодитися з думкою Д. Белла, що постіндустріальне суспільство - це аналітична конструкція, а не картина специфічного чи конкретного суспільства, це певна парадигма, соціальна схема, яка в кожному конкретному суспільстві являє собою сполучення багатьох різних форм - економічних устроїв, політичних структур тощо, а відтак і потребує окремого, багатогранного підходу.

З огляду на вищезазначене, у контексті досліджуваної проблеми значущими виявляються питання, що потребують відповідей у силу сучасних реалій багатьох держав, зокрема: якою бути державі майбутнього; які зміни зазнають ринок праці та система освіти; як зміниться споживча поведінка; чи можна, з огляду на панування нетократії, впливати на засоби масової інформації, мистецтво тощо; якими мають бути стратегічні інтереси нової еліти; які науки будуть задавати тон; які соціокультурні проблеми будуть найбільш насущними і якими можуть бути стратегії їх рішення; як зміниться людина і її уявлення про світ і які наслідки це матиме? Але це все запитання, відповіді на які залежатимуть від конкретної ситуації в тій чи іншій державі. Безумовно, вони є актуальними й для України, і відповідь на них ми спробуємо дати в наступних підрозділах.

Однією зі складових «політичної моделі» трансформації є культурна політика. Ця проблема прямо чи опосередковано цікавила й продовжує цікавити багатьох дослідників різних поколінь як вітчизняних, так і зарубіжних, зокрема Г. В. Ф. Гегеля, К. Маркса, Ф. Ніцше, Беньяміна, М. Гайдеггера, Ж. Марітена, А. Тойнбі, Х. Ортега-і-Гассета, Г. М. Маклюена, Ж. Бодріяра, М. Епштейна, А. Моля, Дж. Грея, Р. Вортмана, М. Бакуніна, П. Кропоткіна, М. Бердяєва, В. Розанова, Булгакова, П. Струве, Л. Гумільова, В. Межуєва, М. Капустіна, Т. Горяєву, Т. Заславську, І. Бичко, Т. Гундорову, О. Кравченка, Б. Кухту, І. Белебеху, І. Надольного, М. Шульгу й багатьох інших.

Слід відмітити, що саме поняття «культурна політика» увійшло в науковий обіг лише у ХХ ст., однак міркування щодо комплексу принципів, діяльності та процедур, що забезпечують основу дій держави в галузі культури, а також чинників, які впливають на її розвиток, уходять у глибину століть. Найбільш активно цю проблему розглядали протягом ХІХ-ХХ ст. Показово те, що всі теоретики наголошують на впливі еліт (ціннісних або структурно-функціональних) на трансформаційні процеси в культурній політиці.

Так, зокрема, О. Шпенглер, аналізуючи зміни, що відбувались у сучасному йому суспільстві, стверджував безкорисність, непотрібність, безперспективність мистецтва в умовах «владної, високоінтелектуальної цивілізації». І зрештою філософ дійшов висновку, що в умовах цивілізації мистецтво не в змозі слугувати новій еліті, оскільки остання складається з людей, чужих для мистецтва, - з реальних політиків і грошових магнатів, інтереси яких формуються поза мистецтвом, яке, власне, належить культурному минулому та нічим не може допомогти людям цивілізаційного сьогодення.

А. Тойнбі близька думка А. Бергсона про те, що стимул і поштовх соціальному розвитку дають надлюди, здатні зруйнувати коло примітивного життя та здійснити акт творення (трансформації). П. Бахрах стверджує, що основну роль у розробці та прийнятті політичних рішень, так би мовити прогнозованої трансформації, грає інтелектуальне знання, і тому, на його думку, до складу еліти входять індивіди, що мають високе положення в суспільстві, посідають ключові позиції в найважливіших інститутах та організаціях суспільства.

Х. Ортега-і-Гассет вважав головною проблемою сучасного йому суспільства - «омасовлення», або, як він назвав її в однойменній роботі, «повстання мас». Іспанський теоретик наголошував на тому, що з розвитком науки, техніки, промисловості, вдихнувши в масу силу сучасного прогресу, забули вдихнути дух: «Масова людина відчуває себе досконалою. Людині непересічній для цього необхідна непересічна зарозумілість, наївна віра у власну досконалість у неї не обмежена, а навіяна самолюбством і залишається уявною, вигаданою та сумнівною для неї самої.... Навпаки, сьогоденній посередності, цьому новому Адаму, і в голову не прийде засумніватися у власній надлишковості, надмірності [200, 66]. Х. Ортега-і-Гассет передрікає: якщо процес вторгнення мас у сферу культури буде тривати, світ повернеться в добу варварства. У роботі «Роздуми про техніку» філософ стверджує, що буття індивіда - не даність, а можливість. Світ, що оточує людей, на думку теоретика, організується, структурується та набуває майбутність лише в контексті творчої активності свідомості, яка пізнає феномени буття.

Канадський філософ Г. М. Маклюен, характеризуючи трансформаційні процеси останньої третини ХХ ст., зауважував: «Ми живемо в електричному середовищі всередині закодованої інформації не тільки візуально, але й у сенсорному режимі, цілком природно, що в нас з'явилося нове сприйняття, яке руйнує монополію та пріоритет світу видимого, змушує цей старовинний світ мати вигляд так само чужий і химерний, як середньовічний герб на дверях хімічної лабораторії» [161, 12]. Його ж фраза: «Кожна нова технологія вимагає війни» [161, 116].

Французький теоретик А. Моль акцентував увагу на трансформації сучасної культури під впливом сучасних комунікацій, завдяки яким культура стає калейдоскопічною, неоднорідною, фрагментарною, «мозаїчною», особливо в процесі її сприйняття конкретною людиною. Мозаїчність характеризується випадковим, хаотичним сприйняттям різнорідної інформації більшістю суб'єктів, у результаті чого ця інформація не організовується свідомістю суб'єкта ієрархічно.

Теоретик виокремлює дві моделі культурної політики:

- соціостатистичну;

- соціодинамічну.

Першу А. Моль поділяє на три підвиди:

1) популістська, або демагогічна: її суть зводиться до задоволення культурних потреб максимальної кількості людей, де роль держави визначається необхідністю створити умови та не регламентувати розвиток культури;

2) патерналістська, або догматична: така модель означає здійснення різного роду регламентацій у сфері культури, які важливі для правлячої еліти; у цьому випадку держава програмує та забезпечує розвиток культури своїми засобами;

3) еклектична: сенс цієї моделі в тому, що держава сприяє формуванню культури з орієнтацією на індивідуалізацію споживання культурних цінностей, а також їх відповідність культурним зразкам, які визнані в державі та суспільстві.

Друга (соціодинамічна) модель культурної поведінки має два типи:

1) прогресивний, що тяжіє до динамічних трансформацій під впливом упровадження новацій в ім'я розвитку культури;

2) консервативний, що прагне будувати свою конструкцію за принципом збереження стійкої традиції. Консервативний тип, за А. Молем, небезпечний можливістю стагнації.

Майбутнє А. Моль бачить у трансформації мозаїчної культури в «інтелектуальне суспільство» [174, 357].

Взаємозумовленість політики та культури вивчає у своїх працях український культуролог О. Кравченко. Аналізуючи моделі культурної політики, запропоновані європейськими й американськими дослідниками (А. Моль, М. Пахтер, Ч. Лендрі, М. Драгічевич-Шешич, А. Візанд), автор наголошує на тому, що жодну модель культурної політики не можна розглядати як привід для її імпорту, адже «це лише формально проголошені принципи, які в реальності сильно коригуються неформальними правилами» і «моделювання має сенс лише як пошук відповідності політичних, економічних і культурних традицій конкретного суспільства» [129]. Розглядаючи трансформації в культурі, О. Кравченко, відштовхуючись від робіт М. Фуко, Ж. Бодріяра, Ж. Дерріди, П. Берка, К. Гірца, П. Бурдьє, Дж. Александера й ін., використовує поняття «культурний поворот» як «науковий рух, пов'язаний з комплексом ідей і концепцій, які передбачають переосмислення ідеї культури в різних антропологічних і соціальних її проекціях» [128]. Зрештою теоретик доходить висновку, що в основі культурної політики є проективно-політична, конструктивістська практика [128], і наголошує на необхідності розробки теоретичних підвалин культурологічного підходу, який би дозволив вивести культурну політику з контексту політики або менеджменту та принципово змінити позицію щодо її принципів і способів реалізації.

Український теоретик Ю. Рябой, досліджуючи особливість політичної культури в Україні, пов'язує останню з процесом побудови політичних інститутів, завданням яких є розвиток демократії, ліквідація розриву між елітою та суспільством, формування умов для справжнього політичного плюралізму. На думку дослідника, у сучасних умовах зв'язок політичних інститутів і політичної культури потребує такого компоненту, як стале та розвинуте громадянське суспільство, трансформація якого відбувається під впливом низки факторів (інституційних і неінституційних), які безпосередньо або побічно визначаються суспільним станом і потенціалом трансформаційної активності соціальних суб'єктів. Ю. Рябой наголошує, що українська політична культура трансформується під дією запропонованої державної політики та внаслідок проведених реформ, які, як показує практика, не завжди мають позитивний результат [234, 44-47].

Незважаючи на певні розбіжності в ставленні до взаємозв'язку політичного розвитку та культури взагалі, які в рамках цієї роботи не маємо можливості розглянути докладніше, усе ж зауважимо, що всі науковці наголошують на існуванні прямих або опосередкованих впливів на розвиток сфери культури, зокрема мистецтва, політичних інтересів правлячих груп.

Як слушно зауважує російський теоретик Т. Заславська, саме політичні інтереси виступають тією субстанцією, яка, з одного боку, скріплює соціокультурні різнорідні елементи, забезпечуючи їх відносну цілісність і здатність до солідарних дій, а з іншого - розділяє ці цілісності, протиставляє їх одна одній, обумовлює характер їх взаємодій [91, 87].

Не менш актуальною є й проблема правової культури як складової «політичної моделі» трансформації, яка особливо гостро постала в сучасній вітчизняній реальності. Соціальна нерівність та інші негативні явища змушують українське суспільство заради виживання переоцінювати ті чи інші соціальні та правові цінності й норми, що зумовлено насамперед невідповідністю останніх потребам сучасного швидкоплинного життя. Кризовий стан спричиняє пошук більш раціональних орієнтирів розвитку всіх сфер людського буття, зокрема тих, які безпосередньо стосуються права.

Крім того, немає сумніву, що процес національного державотворення, який є найбільш суттєвим проявом національної свідомості, багато в чому залежить від правової культури суспільства загалом і правової культури особистості зокрема. Тому вчене співтовариство справедливо розглядає правову культуру здебільшого у двох взаємопов'язаних аспектах: інституційному й особистісному. Тож сучасна ситуація характеризується необхідністю формувати правову культуру, насамперед, особистості, культуру, за якої повага до права, закону стає особистим переконанням кожної людини. Такий стан речей висуває нові вимоги до забезпечення не лише зовнішньоправової поведінки членів суспільства, а й поведінки, заснованої на глибокому усвідомленні необхідності та потреби в правових нормах, на переконанні в їх справедливості та цінності.

Вітчизняні науковці (І. Дмитрієнко, С. Гусарєв, В. Лазарєв, О. Слюсаренко, Н. Оніщенко), визначаючи правову культуру як особливий різновид культури, наголошують на її змісті, який, з одного боку, утворює система духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права, а з іншого - цілеспрямована система заходів просвітницького й освітнього характеру, які формують повагу до права, цивілізованих способів вирішення спорів, профілактики правопорушень [215, 56]. Водночас правову культуру як структурно-складне цілісне утворення учені розглядають у контексті якісного стану правового життя суспільства, відображеного в досягнутому рівні досконалості правових актів, правової та правозастосовчої діяльності, правосвідомості й правового розвитку особистості, а також відповідного рівня свободи поведінки останньої, взаємної відповідальності держави й особистості, що, своєю чергою, позитивно впливає на суспільний розвиток і забезпечує оптимальні умови функціонування суспільства [170, 43].

Українська дослідниця Н. Оніщенко визначає правову культуру як опосередковану ланку між соціально-економічною та політикоправовою системами, базовими потребами, правовим статусом, правовими й морально-етичними нормами окремої людини, соціальної групи, класів, що беруть участь у державно-правових процесах, з одного боку, і неправовою поведінкою - з іншого [197, 184].

Згідно з таким визначенням, якісним показником правової культури є міра активності суб'єкта права в правовій сфері, добровільності виконання правових норм, реалізації прав і свобод громадян. Отже, рівень правової культури впливає на ефективність правового регулювання, характер законодавства, форми й засоби забезпечення прав громадян, ступінь визначення загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права.

Багатоплановість досліджуваної проблеми відзначає В. Лазарєв, пов'язуючи правову культуру з певним рівнем правового мислення та почуттєвого сприйняття правової дійсності, належним рівнем знання населенням законів, високим ступенем поваги до норм права, їхнього авторитету, якісним станом процесів правотворчості й реалізації права, специфічними формами правової діяльності, результатами правової діяльності у вигляді духовних і матеріальних благ, створених людьми [147, 148].

Вищезазначене дозволяє констатувати, що правова культура в її інституційному й особистісному прояві є важливим компонентом державотворення. Правова культура відображає ступінь і характер розвитку суспільства, так чи інакше забезпечуючи соціалізацію особистості та правомірну діяльність індивіда в державі, постійне правове збагачення як самої особистості, так і суспільства в цілому. Відсутність елементів правової культури унеможливлює реалізацію прав та обов'язків індивіда, захист його інтересів.

Слід зазначити, що політична модель трансформації здатна призвести до зміни політичних режимів як у напрямі переходу від тоталітаризму й авторитаризму до демократії, так і навпаки. Як слушно відмічає С. Кримський, у трансформаційному процесі завжди є можливість зворотного руху від нового до старого, трансформаційних рух є багатоваріантним, адже виявляє злиття множинних процесів з різними векторами, які часто розходяться, частково зближуються, частково підсилюють чи знищують один одного [130, 255]. Так, навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної, правової культури, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму. Авторитаризм іманентно властивий будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Найбільш чітко ця тенденція виявляється в діях виконавчої влади, у розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові й інформаційні засоби владного впливу на суспільство. Президентська та змішана (президентсько-парламентська) форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму, оскільки в обраного на загальних виборах глави держави концентруються значні повноваження, особливо у сфері виконавчої влади. Як сказав Вінстон Черчилль у палаті громад англійського парламенту 11 листопада 1947 року, демократія - найгірша форма правління, за винятком усіх інших, які застосовувалися час від часу. Тому в політичній культурі, тим більше в демократичній державі, безумовно, важливу роль відіграє правова культура, що надає можливість діалогу політичних сил і громадян.

Узагалі, незважаючи на те, що трансформаційний процес пов'язаний із соціальним експериментуванням і конструюванням, не все, що передує новому, підлягає перегляду чи руйнуванню. Є, зокрема, так звані цінності цивілізації, які визначають цивілізованість соціальних систем: права людини, загальнолюдська етика, релігійна толерантність, національна культура тощо. Повертаючись до проблеми діалогу, зауважимо, що яскравим прикладом політичного діалогу є досвід Польщі, який мав формат «круглого столу», що проходив з лютого по квітень 1989 року і став майданчиком політичних переговорів, у ході яких представники правлячої Польської об'єднаної робочої партії, інших легальних партій і громадських об' єднань і довірені особи нелегальної опозиції, об'єднаної навколо профспілки «Солідарність», досягли принципової угоди з важливих питань, що стояли перед польським суспільством і державою. Угоди «круглого столу», досягнуті за участю функціонерів католицької церкви, визначили основні правила поведінки політичних сил Польщі на чотирирічний перехідний період, який повинен був завершитися встановленням повністю вільної демократичної системи.

Отже, польський досвід виділяє кілька важливих особливостей проведення політичного діалогу: влада йде на проведення «круглого столу», коли розуміє, що іншого виходу немає і це попри повне домінування ідеології влади в ЗМІ; діалог носить максимально публічний і конструктивний характер; опозиція структурована; представники громадянського суспільства, зокрема католицької церкви та польської інтелігенції, беруть активну участь в діалозі ; теми обговорення за «круглим столом» чітко визначені: питання політичної, економічної, соціальної реформ і надання гарантій чинній владі [160, 173].

Відмітимо, що загальні принципи польського діалогу можуть бути актуальними і для України. Це структурованість усіх політичних сил, предметність обговорення питань за «круглим столом», що має визначатися конкретикою, здатністю виділяти головні пріоритети діалогу, виявляти та досягати компромісу задля подолання кризи. У такому контексті важливою є налаштованість проведення діалогу, який здатний допомогти знайти взаєморозуміння між усіма учасниками - представниками різних політичних сил і громадянського суспільства.

Досвід країн, які використовували політичний діалог, свідчить про його беззаперечну позитивну результативність, що в подальшому сприяло конструктивній розбудові демократичних засад у державі й трансформації політичних моделей управління.

Не менш важливого значення в трансформаційних процесах у сфері культури набуває «економічна модель». Економічна трансформація може розглядатися з позицій функціонування макрота мікросистеми, а також - системної зміни. Перша - процес, обмежений у часі, що визначається поворотними подіями в житті суспільства або окремої організації. Друга вид трансформації пов'язаний з докорінною зміною господарського ладу. Проблема економічної трансформації має свою довгу історію. Уже Аристотель використовував термін «економіка» і вперше піддав аналізу основні економічні явища та закономірності сучасного йому суспільства. Як зауважує А. Анікін, якщо порівняти економічну систему Аристотеля з першими розділами «Багатства народів» А. Сміта з першим томом «Капіталу» К. Маркса, виявимо разючу спадкоємність думки [19, 21].

Історія економічної трансформації пов'язана з іменами таких теоретиків і практиків, як А. Монретьєн, Т. Ман, В. Петті, Ф. Кене, Дж. Локк, Д. Гюм, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж. С. де Сісмонді, К. А. СенСімон, Р. Оуен, А. Токвіль, К. Маркс, Ф. Енгельс, Дж. Кейнс та ін.

Оскільки історія економічної трансформації є предметом політекономії, ми не будемо зупинятися докладно на цьому питанні у своїй роботі, виокремимо лише ті позиції, які, на наш погляд, є важливими в контексті розкриття досліджуваної проблеми. Так, трансформаційні процеси у сфері економіки характеризує у своїх працях американськоканадський економіст, філософ, соціолог К. Поланьї. Не можна не погодитися з думкою дослідника про те, що в трансформації історичного процесу вирішальну роль відіграє заміна однієї економічної моделі іншою. К. Поланьї наголошує на тому, що економічні відносини завжди є первинними та визначальними, і саме з цим пов'язане заперечення вченим соціальної сутно сті людини, оскільки вона в нього по стає як homo economicus. Важко погодитися з цією думкою відомого теоретика, адже, на наш погляд, економічне й соціальне взаємопов'язані одне з одним, і в житті людини як «тварини політичної» (за Аристотелем) соціальне буття визначає свідомість (К. Маркс). На тому, що культура не детермінується економікою, наголошували у свій час М. Бердяєв, П. Сорокін та інші теоретики. Яскравим прикладом штучної детермінації є радянська «планова економіка», яка, як відомо, зазнала краху.

У роботі «Велика трансформація: політичні і економічні витоки нашого часу» К. Поланьї визнає, що сучасна епоха потребує утвердження сутнісних цінностей людського буття. На думку вченого, варто звернути увагу на принципи індивідуальної свободи, можливо, поіншому їх осмислити та відтворити відповідно до вимог сучасного світу. К. Поланьї наголошує на важливості в процесі трансформацій саме системи цінностей, що виведе людину на новий рівень розвитку, забезпечить реалізацію поставлених цілей і дозволить зберегти при цьому свою індивідуальність [213, 15-16].

Французький теоретик Ф. Серс у роботі «Тоталітаризм та авангард» також наголошує на впливі політичних та економічних трансформацій на свідомість людей.

Вплив «економічної моделі» на розвиток культури пов'язують з розвитком «людського капіталу», з його інтелектуальним, креативним, духовним і культурним ресурсом. Саме людський капітал, тобто сукупність знань, умінь і навичок, що використовують для задоволення різноманітних потреб людини та суспільства в цілому, спонукає до інноваційної діяльності й, відповідно, є основою «інтелектуальної економіки», «економіки знань». Інноваційна діяльність передбачає максимальне використання результатів наукових досліджень, розробок, винаходів, що, своєю чергою, за умов адекватного практичного впровадження, зумовлює появу нових конкурентоспроможних культурних товарів і послуг, які мають потужну споживчу вартість.

Характеризуючи економічну модель трансформаційних процесів в Україні, вітчизняні науковці, зокрема Б. Перестюк, І. Михасюк, С Мочерний, Д. Стеченко, Л. Чернюк та ін., наголошують на неоднорідності розвитку вітчизняного соціально-економічного простору, який історично склався в Україні, що, на думку Л. Чернюк, сприяло певному впливу на структуру та ефективність національної економіки, стратегію й тактику інституціональних перетворень, а також на вітчизняну соціально-економічну політику. Науковець вважає, що складність процесів пов'язана як з механізмами ринкової конкуренції, що диференціювали регіони відповідно до їх конкурентних переваг і пріоритетів, так і з наявністю різних можливостей до адаптації територій з неоднаковою структурою економіки та менталітету населення й влади. Л. Чернюк стверджує, що саме за умов трансформації національної економіки порушилися засновані на принципах територіального поділу праці міжрегіональні зв'язки, що призвело до нерівного розподілу фінансових ресурсів для багатьох сфер людського буття [289, 253].