Моделі трансформаційних процесів в культурі

Важливим елементом в економічному процесі реалізації культурних товарів і послуг є споживчий ринок. У цьому контексті виникає питання щодо співвідношення ринкового суспільства, культурних товарів і послуг і їх споживчої спроможності. Американський теоретик Р. Нозік у роботі «Анархія, держава та утопія» писав, що ринкове суспільство пропонує культурну утопію, засновану на ідеї свободи вибору. Він зобразив гіпотетичний світ, де люди можуть вільно обирати спосіб життя, звичаї та культуру, поки не зазіхають на аналогічне право інших. Таке лібертаріанське бачення привабливе для багатьох, але воно ставить суспільство перед питаннями: чи дійсно ринок здатний дати стільки вибору; чи справді торгівля продуктами культурного виробництва сприяє різноманітності культур у світі, або навпаки, їх нівелює; що нас чекає у майбутньому - мистецьке розмаїття чи гомогенізація культури? [189].

Останнім часом, аналізуючи трансформаційні процеси, що відбуваються по всіх напрямах, зокрема в економіці, теоретики наголошують на формуванні глобальної неоекономіки, переростанні ринкової стадії економіки в постринкову (Г. Клейнер, Дж. Хікс, Л. Абалкін, У. Бек, Г. Новосєльцева).

Сьогодні, на початку ХХІ ст., як це не дивно, у контексті питання гегемонізації культури, заслуговує на увагу робота французького мислителя ХІХ ст. А. Токвіля «Демократія в Америці». Так, А. Токвіль пропонує глибоку й оригінальну концепцію зв'язку економіки та культури. Зобразивши Америку як країну культури «найменшого спільного знаменника», мислитель наголошує на її відмінності від складної культури європейської аристократії. Зображений А. Токвілем портрет Америки характеризує різноманітність американських культурних товарів, споживання яких призводить до певного зниження рівня культури не тільки в масштабах власної країни, а й у світі в цілому [258].

Зауважимо, що наступ американського культурного продукту викликає занепокоєння в різних країнах уже багато десятиліть. Гегемонія масового американського культурного продукту позначилася своїм негативним впливом як на економіку багатьох культур, так і на національну культуру. Україна в цьому питанні не є винятком. Виходом із цієї ситуації може стати створення українського конкурентоспроможного культурного продукту та формування дієвого вітчизняного споживчого ринку. Як показує світовий досвід (США, Канада, Великобританія, Франція тощо), запровадження ефективної економічної моделі в розбудові сфери культури сприяли її розвитку.

П. Гуревич слушно зауважує, що процеси економічної модернізації та соціальних змін в усьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей за місцем проживання, одночасно слабшає й роль нації-держави як джерела ідентифікації. Лакуни, які в результаті утворюються, здебільшого заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів. Подібні рухи склалися не тільки в ісламі, але й у західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі. У більшості країн і конфесій фундаменталізм підтримують освічені молоді люди, висококваліфіковані фахівці із середніх класів, бізнесмени - тому трансформаційні процеси в культурі вимагають уваги до проблеми трансформації суб'єктності.

«Модель трансформації суб'єктності» пов'язана з проблемою ідентифікації. Ідентифікація (від лат. Identiens - тотожний), fikatio - здійснення, утілення) - досить об'ємне за змістом поняття, яке «дозволяє говорити про встановлення тотожності різних об'єктів за допомогою визначених ознак, про варіювання “відмінності”, “порівняння”, “знаходження подібного”, про емоційно-когнітивний процес неусвідомленого ототожнення суб'єктом себе з іншим суб'єктом, групою, зразком» [297, 7]. Одними з перших поняття «ідентичність», «ідентифікація» стали використовувати теоретики екзистенціалізму та психоаналізу. Так, німецький екзистенціаліст К. Ясперс розуміє ідентичність як ознаку свідомості «Я». За Е. Еріксоном, поняття ідентичності означає глибоко усвідомлений та особистісно прийнятий образ себе в усьому багатстві ставлень особистості до навколишнього світу, почуття адекватності та стабільного володіння особистістю власним «Я» незалежно від змін «Я» і ситуації; здатність особистості до повноцінного вирішення завдань, що виникають перед нею на кожному етапі її розвитку.

Частота вживання цього поняття та кількість вкладених у нього смислів у сучасній культурі свідчать про постійні пошуки деякої індивідуальності, цілісності і єдності в різних контекстах: метафізичному, етичному, історичному, соціально-філософському й ін. Так, кажуть про ідентичність індивідуальну й колективну, національну та громадянську, історичну, регіональну, гендерну, сексуальну, культурну, професійну й ін. Різним аспектам проблеми ідентифікації присвячені роботи теоретиків різних поколінь: Г. Маркузе, Е. Юнгера, Т. Адорно, Е. Еріксона, Х. Абельса, Б. Андерсена, Е. Гелнера, Н. Лумана, Ж. Лакана, Ж. Дерріда, Ж. Бодріяра, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі, М. Фуко, В. Бібіхіна, В. Бичкова, П. Гуревича, С. Кримського, В. Личковаха, В. Табачковського, О. Титар, В. Полікарпова, Л. Нагорної, Г. Фесенко, Ю. Рижова, В. Розіна, М. Сарафа, Д. Столярова, О. Шульган, К. Шелупахіної й ін.

На думку німецько-американського філософа, соціолога Г. Маркузе, масове суспільство вимагає цілком слухняного індивіда та саме формує його, створюючи передумови автоматичного уподібнення, коли індивід починає ідентифікувати себе з існуванням, яке нав'язують йому, і знаходить у цьому джерело свого розвитку та задоволення.

Німецький письменник, філософ Е. Юнгер, аналізуючи зміни, що відбуваються в суспільстві, а саме: прихід на місце бюргера «масової людини», зауважує, що існує велика різниця між тим, як діяльність розподілялася, скажімо, між старими гільдіями, і як робота спеціалізується сьогодні. Там робота - це постійна величина, що припускає поділ, тут - вона функція, тотально включена в систему відносин. З цим пов'язаний початок рішучих змін, що відбуваються з поняттям особистого внеску в діяльність. Власне основу цього явища слід шукати в тому, що центр ваги діяльності зміщується від індивідуального характеру роботи до тотального. Однаковою мірою стає менш важливо, з яким персональним явищем і з чиїм ім'ям пов'язують роботу [299, 169-171]. Теоретик проводить цікаву числову паралель: у XIX ст. одинична людина мінлива, а маса постійна, тоді як у XX ст., навпаки, одинична людина постійна, а форми, у яких вона є, виявляють велику мінливість. Це пов'язано з тим, що потенційна енергія життя потрібна у всезростаючій мірі, що передбачає мінімальний ступінь опору з боку окремої людини [299, 222-223]. Апогеєм відсутності індивідуальної ідентичності Е. Юнгер вважає фігуру безіменного солдата.

Слід відмітити, що більшість теоретиків погоджуються з думкою, що ідентичність являє собою феномен, який виникає через діалектичний взаємозв'язок індивіда та суспільства, а теорії ідентичності завжди залучені в більш загальну інтерпретацію реальності. Ідентифікація, так би мовити, моделюється завдяки тріаді «Я» - «Інший» - «Вони». Саме ця тріада (ступінь зв'язку трьох складових, діалогічних відношень) впливає на ті чи інші трансформації. І в такому випадку існує певна складність, спричинена культурним плюралізмом, властивим сучасному суспільству. Американський теоретик С. Гантінгтон, аналізуючи трансформаційні процеси в сучасній культурі, зокрема проблеми ідентифікації, доволі слушно відмічає, що культура - це не споживання матеріальних продуктів. Суттю культури є мова, релігія, цінності, традиції та звичаї. Якщо росіяни п'ють кока-колу, це зовсім не означає, що вони мислять, як американці.

У контексті дослідження національної ідентичності слід звернути увагу на думку українського вченого, громадського діяча В. Вовкуна, який, визначаючи національну ідентичність особи чи групи, ототожнює останні з великою національною спільнотою, її символами й цінностями, історією та культурою, державними інституціями, з національними інтересами. В. Вовкун наголошує, що це ототожнення не лише розумове, але навіть емоційне й естетичне. Саме виконуючи низку функцій, національна ідентичність згуртовує членів національної спільноти на основі спільних вартостей, символів, а також сприяє самовизначенню та самоорієнтації особистості у світі завдяки ресурсам національної культури [52].

В. Табачковський відмічає, що сучасне людство стикається з дилемою, яка пов'язана, з одного боку, з ігноруванням відмінностей між різними культурами, а з іншого - із фетишизацією заміщених форм цих відмінностей. Як слушно стверджує науковець, в обох випадках можна провокувати лише різноспрямовану конфліктність. Проблема цієї конфліктності, за влучним зауваженням українського теоретика, полягає в тому, що діалогізують не культури, а конкретні люди, які належать до певних культур [253, 14].

Відтак зрозуміла необхідність культивувати здатність окремого індивіда або спільноти формувати світоглядні засади стосунків з «Іншим». Сьогодні, у трансформаційних умовах, це питання є одним з найпріоритетніших, адже діалог, заснований на рівноправному партнерстві, сприяє закріпленню власної ідентифікації та соціально-онтологічної характеристики і є запорукою миру.

В умовах, коли Україна висловлює бажання бути частиною Євросоюзу, коли належність до «європейства» розглядається як необхідна умова успіху Європейського проекту, необхідно пам'ятати, що нова спільна європейська ідентичність, як слушно зауважує український теоретик О. Титар, може існувати лише як плюралістична, мультикультурна ідентичність. Ця «множинна», «комплексна» (мовою К. Хюбнера) ідентичність більш складна, містить у собі локальні, регіональні, національні й наднаціональні елементи та «цементується лише спільними демократичними цінностями» [256, 118]. Як стверджує К. Хюбнер, саме завдяки тому, що кожна держава взагалі осмислює свою ідентичність лише у взаємозв'язку з іншими, вона також усвідомлює, що всього лише висловлює загальну для всіх держав ідею права на її своєрідній мові, у своєрідних формах, законах і звичаях. Міжнародне право, отже, передбачає самостійність, самосвідомість, а також суверенітет окремих держав і їх націй і не може ґрунтуватися лише на загальних, абстрактних ідеях людства [283, 172].

Слід зазначити, що час від часу картина світу піддається істотним інтелектуальним трансформаціям, зокрема й технічним. Німецький науковець Ф. Юнгер застерігає від втрати ідентичності через технічну трансформацію, яка зачіпає наші екзистенційні основи, втілюючись у новітній бомбі або генній інженерії. Теоретик відмічає: якщо визначення кіноіндустрії як «фабрики мрій» сприйняти буквально, то можна помітити, що кіно як образ майбутнього постійно відтворює чи то масові бажання, чи то витіснені страхи. «Тіло є те, що ще здатне відчувати страх перед тотальністю техніки, і тому постійним мотивом показу / витіснення у фантастичних фільмах є синтез людини й робота, створення всіляких гібридів, кіборгів. Водночас для людини відкриваються страхітливі можливості штучного заміщення органів, аж до зміни тіла» [268, 525].

Ще один аспект проблеми трансформації в культурі, який не можна обійти увагою, - гендерний. Питання трансформації фемінності розкрито в роботах П. Бурдьє, Дж. Дьюї, Е. Дюркгейма, К. Манхейма, Г. Маркузе, М. Шелера, О. Шпенглера, М. Гайдеггера, Т. Парсонса, М. Еліаде, Ж. Дерріда, Ж. Лакана, М. Фуко, С. де Бовуара й ін. Проблема трансформації «маскулінного» та «фемінного» в сучасній культурі доволі складна та може стати предметом окремого дослідження, але, на жаль, у рамках цієї роботи не може бути досліджена докладно.

Глобальний перегляд соціокультурної ідентифікації людини завжди приводив до зміни світогляду, зокрема системи цінностей, тому, на наш погляд, необхідно виокремити й «модель ціннісної трансформації».

Категорія цінності утворюється в людській свідомості шляхом порівняння різних явищ. Осмислюючи світ, людина вирішує для себе, що в житті для неї є важливим, а що ні, що істотно, а що несуттєво, без чого вона може обійтися, а без чого ні. Як зазначає А. Єсін, цінність не є річчю, а є ставленням до речі, явища й т. п. Стосовно культури особистості можна сказати, що цінністю є те, без чого існування цієї особистості повністю або частково втрачає сенс. Будь-яка система цінностей динамічна та рухлива: вона трансформується в часі з віком, зміною життєвих обставин тощо. Особистість виробляє (або приймає готову) систему цінностей, яка й дозволяє орієнтуватися у світі, відрізняти важливе від неважливого, потрібне від непотрібного. При цьому чим більш міцна й усвідомлена система емоційно-ціннісних орієнтацій, тим стабільніша особистісна самосвідомість, тим більш цілеспрямована життєдіяльність людини.

Цінність - невід'ємний елемент будь-якої діяльності, а значить, і всього людського життя. Ще Сократ і Платон зверталися до проблеми цінності, у середньовічному теоретизуванні, що рухався переважно від теоретичного («небесного») світу до реального («земного»), вочевидь, переважав ціннісний підхід. Однак як філософська категорія «цінність» увійшла в науковий обіг у Новий час. Так, у роботах Т. Гоббса, Б. Спінози, Г. В. Лейбніца цінності розглядаються як прояв людської емоційної сфери, бажань. Джерелом же цінностей є почуття. Г. Лотце висловлював думку, що треба чітко розмежовувати світ явищ і світ внутрішніх цінностей. На основі категоріального статусу цінності сформувалася філософія цінності, або аксіологія.

Питання ціннісних трансформацій аналізують у своїх роботах багато теоретиків: І. Кант, В. Віндельбанд, Ф. Енгельс, Ф. Ніцше, Г. Ріккерт, Е. Дюркгейм, Р. Арнхейм, Д. Бьолер, М. Бахтін, Ю. Лотман, Д. Лихачов, А. Єсін, Н. Розенберг, Т. Касаткіна, Н. Мельнікова, В. Ільїн, Ю. Кулагін, Ю. Білодід, А. Залужна, В. Сіверс.

Із середини ХХ ст. відбувається осмислення категорії «цінність» у Західній філософії. Почалася жвава дискусія різних напрямів щодо розуміння «цінності» (цінність як вища ідея та як прояв суб'єктивного бажання). Слід наголосити, що в Україні лише впродовж останніх десятиліть розпочалось активне дослідження проблеми цінностей. Посприяла цьому саме трансформація старої системи цінностей і пошук нової ціннісної орієнтації суспільного й особистісного життя.

Як відомо, найбільш цінними для особистості є ті об'єкти навколишнього світу, які відповідають її духовним, матеріальним, соціальним потребам, моральним принципам, настановам та ідеалам. Тому важлива особливість культури полягає в тому, що системи культурних цінностей формуються на основі відбору певних видів поведінки. Вважається, що в основі цього відбору лежить як стихійне, так і усвідомлене прагнення до консолідації, що забезпечує найкращі умови виживання етносу. Одним з факторів такої консолідації є закріплення системи цінностей у вигляді певних культурних традицій, які передаються з покоління в покоління як значимі соціокультурні нормативні регулятори всіх сфер соціального й індивідуального буття етносу.

Безумовно, існують ще нонконформістські цінності (або маргінальні), де цінність відкидається не тому, що вона погана сама по собі, а лише тому, що вона не визнана в суспільстві. Індиферентне ставлення до цінностей А. Єсін пояснює тим, що особистість спирається на власні цінності, які можуть не збігатися з офіційно визнаними.

Зрозуміло, що під час радикальної трансформації, яку ми зараз переживаємо, спостерігається зміна фундаментальних норм регуляції. Радикальна зміна системи цінностей може призвести до дестабілізації суспільства, хаосу в суспільних відносинах, загальної маргіналізації, втрати етнічної ідентифікації. Виникає необхідність виявити духовноціннісні основи, на підставі яких можна будувати майбутнє. Від того, як ціннісний фундамент буде сформований, багато в чому залежить майбутнє суспільства.

Як правило, коли говоримо про стосунки між людьми й ширше - культурами, наголошуємо на необхідності толерантного ставлення один до одного. У світі існує багато різних культур, і практично всі вони взаємодіють одна з одною. Саме завдяки культурі між представниками різних етнічних, національних, релігійних спільнот виникає міжкультурний діалог, який ґрунтується на характерних для цієї культури цінностях, однією з яких є толерантність. До сутності проблеми толерантності науковці звертаються все частіше, проте вкладають у це поняття різний зміст. Лінгвісти розглядають толерантність як терпимість, політологи пояснюють її як здатність окремої людини та людської спільноти слухати й поважати інших. На думку психологів, толерантність - це здатність людини розуміти іншу людину, відчувати та усвідомлювати її почуття й емоції [217, 73].

Дійсно, толерантність буквально означає терпимість; вона визнає право на існування інших культур. Толерантна громадянська культура передбачає, по-перше, що особистість з її власною системою цінностей не пригнічують, по-друге, толерантність культури суспільства проявляється в тому, що за іншими громадянськими культурами також зберігається право на існування. Досліджуючи феномен толерантності, американський психолог Гордон Олпорт виділяв три види толерантності: толерантність як систему установок, пов'язаних з етнічними й расовими відмінностями, комфортну толерантність і толерантність як рису вдачі. З точки зору етнічних установок, толерантно налаштований індивід, згідно з Г. Олпортом, виходить з того, що «всі люди рівні: групова приналежність у більшості випадків не має значення. Толерантність як риса характеру означає шанобливе ставлення її носія до інших людей. Така пошана знаходить прояв у різних стилях життя та життєвих стратегіях. Деякі люди несуть заряд любові й доброї волі, цінують групові відмінності з естетичної точки зору та вважають їх цікавими. Інші - ставлення до різних груп пов'язують з поняттям інтернаціональної дружби [115, 34]. Різні трактування поняття «толерантність» об'єднує думка про позитивний плив толерантності на збереження, розвиток, шанобливе ставлення до культурної ідентичності. У такому контексті толерантність є важливою складовою при визначенні пріоритетів національних інтересів; збереженні та розвитку культурного потенціалу нації; миротворчої спрямованості міжнародного культурного співробітництва. Толерантне ставлення до інших культур і народностей актуалізується в процесі інтеграції вітчизняної культури в європейський цивілізаційний простір. Міжкультурний діалог і толерантність визначаються в їх практичній взаємодії. Міжкультурна взаємодія сприяє збагаченню духовних цінностей, зростанню інтересу до інших культурних традицій, релігій. Реалії сьогодення свідчать, що нові інформаційні системи розширюють можливості для міжкультурної комунікації, а також допомагають представникам різних етносів органічно долучитися до світового культурного простору. Це формує толерантне ставлення до інших народів і, відповідно, зменшує відчуття неприйняття, дискримінації, відчуження й нетерпимості.

Вищезазначене дозволяє стверджувати, що роль толерантності у міжкультурному діалозі беззаперечна. Саме толерантність є тим консолідуючим чинником, завдяки якому досягається консенсус і взаєморозуміння, що виступають сьогодні необхідною умовою для зняття міжнаціональної напруги. Завдяки толерантному ставленню до ближнього посилюється різнобарвність людського світу, відбувається інтенсивна взаємодія між різними культурами, що забезпечує культурі кожної окремої країни особливу неповторність. Виховання толерантних рис обумовлюється життєво важливими потребами збереження духовної та культурної самобутності. Відсутність толерантного ставлення до інших культур загрожує втратою культурної самобутно сті й тим самим заподіє непоправної втрати світовій культурі в цілому, її багатобарвному спектру, у який кожна нація вносить свій колорит.

Однак слід зауважити, що є межа, за якою толерантність вироджується в байдужість, а для збереження власної системи цінностей необхідно володіти здоровою нетерпимістю. Наприклад, людство не може й не повинно приймати систему цінностей фашизму та нацизму.

Природа цінності ідеальна. Як відмічає Ю. Білодід (утім усі філософи з цим погоджуються, і ніхто цю думку не заперечує), цінність за своїм походженням породжена формуванням ідеального світу людини та сприяє її самоствердженню в суспільстві. Одна з функцій цінності - зв'язати в сучасному бутті людини минуле і майбутнє. На наш погляд, це слушна думка, хоча й суперечлива. Так, із середини ХХ ст. людство окреслило нові цінності, пов'язані з успіхами в науці, техніці, промисловості. Відбулися суттєві зміни рівня і якості життя. Усе це вселяло надії, відкривало перспективи, породжувало віру в стабільність, формувало ціннісні імперативи. Разом з тим, людство усвідомило, що техніка не тільки здатна полегшити життя, дати матеріальний добробут, але й зруйнувати природу. Техніка - поле реалізації творчої фантазії людини, але вона ж породжує психологічну залежність людини від неї.

Відмітимо, що в останні роки на території пострадянського простору відбувається крах колишніх ідеалів, цінностей і норм. Наприкінці ХХ ст. - в один з найскладніших трансформаційних періодів, період, мовою Е. Дюркгейма, аномії, тобто стан ціннісно-нормативного вакууму, - перший український Президент якось процитував Швейка, героя однойменного роману чеського письменника Ярослава Г ашека: «Ще ніколи не було так, щоб якось та не було. Якось воно та буде». Це яскравий зразок не визначення цінності того, що і як може і, головне, повинно бути, зразок відсутності досвіду соціального, політичного, культурного прогнозування. І тут необхідно акцентувати увагу на функціях цінностей. По-перше, це об'єднання (так само і роз'єднання). Єдність цінностей сприяє створенню єдності ідеалів, спрямуванню єдності дій, що, своєю чергою, може консолідувати як соціальні групи, так і нації, і держави. Безумовно, цінності є основою світогляду, світорозуміння. Водночас слід пам'ятати, що світ цінностей тієї чи іншої культури ніколи не може абсолютно адекватно бути трансформованим у світ іншої культури. Як вважав О. Шпенглер, душу брахмана може зрозуміти тільки брахман.

Сучасна Україна, зазнавши трасформаційних зсувів після розвалу СРСР, переживає нову хвилю трансформації цінностей, що відродилась після Революції гідності. Сьогодні українці вимушені, так би мовити, на практиці вивчати структуру цінностей, а саме: цінності вищого порядку та цінності другого порядку.

Безумовно, ціннісні трансформації в культурі відбуваються в процесі комунікації. Культура, суспільство й особистість, умовою існування та відтворення яких є комунікативна взаємодія, не можуть функціонувати в повній відповідності з вимогами свого часу без набуття досвіду комунікативної поведінки, яка формується під впливом культурних факторів і ціннісних установок, породжених глобалізаційними процесами. Трансформації, спричинені глобалізацією, суттєво змінюють морально-етичний і психологічний стан людини, а відтак й українського суспільства загалом. Тут мають місце деструктивні зміни суспільної, індивідуальної свідомості. Зокрема, зростає стурбованість світової громадськості проявам насильства, наркоманії, міжнаціональних конфліктів тощо. Світова культурна картина, виявляючи деструктивні зміни, потребує пошуків стратегій оптимізації й адекватного сприйняття сучасної культурної реальності, що, своєю чергою, зумовлює необхідність формування нової, глобальної етики, яка на тлі міжкультурної напруженості та «цивілізаційних зіткнень» набуває реальних ознак.

На думку американського політолога С. Гантінгтона, який, характеризуючи стан «світу цивілізацій», наголошує на його релігійній складовій, основою кожної цивілізації є релігія та сформовані на її основі культурно-цивілізаційні цінності та різні види культурної ідентифікації, які й визначають моделі конфліктів [137, 300].

Американський теоретик російського походження М. Епштейн, вивчаючи трансформаційні процеси кінця ХХ ст., наголошує на «відставанні людини від людства» [86, 45] і пояснює це зростанням диспропорції між розвитком людської індивідуальності, обмеженої біологічним віком, і соціально-технологічним розвитком людства, для якого межа часу не встановлена (принаймні її ніхто не знає). З кожним поколінням людина вимушена опановувати все більш об'ємний вантаж знань і вражень, які були накопичені попередніми століттями і яких вона не в змозі засвоїти. Звідси, як відмічає теоретик, і проблема відчуження, окреслена в ХІХ ст., і проблема втрати реальності - у ХХ ст.

Специфіку комунікаційної рефлексії науковці пов'язують з процесами глобалізації, які характеризуються певним руйнуванням замкнутості, під впливом загальнодоступного потужного інформаційного поля та посилення тенденцій віртуалізації соціальної реальності. Так, на думку вченої Е. Савруцької, саме відкритість комунікаційного простору сучасної цивілізації робить людину немовби співпричетною до подій, реальним суб'єктом яких вона не є. Саме тому в реальному просторі власного життя людини відбувається поєднання, а нерідко й заміщення ціннісних установок, духовно-моральних орієнтирів своєї культури [236]. Сучасні тенденції, які домінують у суспільстві, переконують науковий світ у тому, що «людина сама стає для себе проблемою». Напруженість світу, яку безпосередньо пов'язують з однією із головних для сучасної науки тематики, а саме трансформаційних процесів у культурі, зумовлена проблемою збереження культурної цілісності людини, її зв'язку зі світом, повернення людини до самої себе, до своєї сутності.

Під впливом культурних трансформацій відбувається зміна відносин між людьми та формуються нові образи реального світу, що суттєво впливають на систему культурних цінностей. У комунікаційних процесах реальну людину як об'єкт інтересу й уваги з боку «іншого» замінюють предмети споживання, а в її життєвому світі поступово провідне місце посідає Інтернет - як своєрідний комп'ютерний співрозмовник.

Сучасні інформаційно-комп'ютерні технології дозволяють проникати в найпотаємніші куточки інтимного життя людини, руйнуючи тим самим її власний світ, змінюючи світогляд. Складається особлива комунікативна ситуація, при якій процеси, що відбуваються в комунікативному просторі, забезпечуються великою кількістю абсолютно нових засобів накопичення, зберігання та передачі інформації.

Саме під впливом глобальних змін трансформуються системи цінностей. З одного боку, відбувається знецінення культурних, духовних, моральних установок, правил, принципів, норм, моделей поведінки, з іншого - формуються універсальні цінності, які, навіть будучи блокованими в усталеному середовищі, знаходять допоміжні, опосередковані форми для свого розвитку. Їх подальша реалізація на більш високому таксономічному рівні стає проблемою глобального масштабу. Таким чином, глобалізація сприяє викристалізовуванню універсальних ціннісних категорій, що формують архітектоніку нового світопорядку.

Сучасний світ характеризується загальною політичною, економічною, інформаційною взаємозалежністю, і в такому контексті саме культурі відведена місія, яка дозволить різним країнам подолати негативні сучасні глобалізаційні процеси.

Той факт, що різні суспільства характеризуються історичною приналежністю до християнства, протестантизму, ісламу чи конфуціанства, призводить до формування культурних зон, існування яких породжують міжрелігійні проблеми. Саме міжкультурна варіація є тією консолідуючою складовою, яка здатна подолати міжконфесійні війни. У такому ракурсі важливою є міра участі суспільства в подоланні викликаних глобалізаційними процесами проблем. Підходи в різних країнах різняться своїм спрямуванням. Деякі орієнтуються на «цінності виживання», інші - на «цінності самовираження, самоідентифікації». Суспільства, що надають перевагу останньому, більш імовірно є демократичними порівняно із суспільствами, що акцентують на цінностях виживання.

Більшість дослідників піддаються спокусі розглядати проблему цінностей у рамках традиційної дихотомії Схід - Захід. У цьому випадку сумнів викликає один важливий момент: Європа більш збалансована й у ресурсному, і в історико-культурному відношенні; Азія, що динамічно розвивається, сегментована, і для неї характерна наявність як архаїчних, так і модернізаційних складових, що динамічно розвиваються, а в цілому спостерігається переплетення різнорідних цінностей. Ці культурні ареали продовжують існувати та впливають на важливі явища в діапазоні від сімейно-побутових і демографічних проблем до різних моделей поведінки; проте водночас можуть породжувати ситуації соціальної та політичної нестабільності, що згубно діє на розвиток країн, регіонів і світу в цілому.

Вагомим важелем у формуванні взаєморозуміння між різними культурними ареалами є комунікація, завдяки якій відбувається сприйняття «нового», «іншого», «чужого», обмін інформацією, культурним досвідом між людьми, представниками різних національних меншин і груп, які є носіями відмінних між собою традицій, цінностей, стереотипів, норм і моделей поведінки.

Заслуговують на увагу й дослідження російського культуролога В. Іонесова, предметом наукової зацікавленості якого є моделі трансформації культури. Визначивши чотири стадії транзитивного руху культури (трансфігурація, пертурбація, дегенерація, регенерація), теоретик характеризує їх як стадіальні моделі трансформації. На думку В. Іонесова, ці стадії трансформаційного процесу створюють великий транзитивний цикл руху культури. У цьому циклі він розрізняє дві транзитивні лінії розвитку - вектори інволюційної й еволюційної трансформації. Вектор інволюційного руху відображає процес інституційного спаду та зниження структурної репрезентативності культури. Вектор еволюційного руху фіксує траєкторію інституціального підйому й реструктурує культуру. Інституціональна модель трансформації конституює модель транзитивних секторів - стабільного та кризового розвитку культури. Зокрема, учений виокремлює мультикультурні моделі трансформації, наголошуючи на ролі останньої в глобалізаційних процесах, а саме: невизначеності їх перебігу і, як наслідок, підвищенні ризиків у культурному середовищі. На думку В. Іонесова, неготовність до змін у сфері культури зумовлює нездатність дати відповіді на виклики глобалізації. Серед цих викликів найбільш значущим є критичний стан культури, який пов'язують із загальною кризою, кризою управління, інституційною кризою, кризою ідентифікації [99, 2].

Заслуговує на увагу й теорія Т. Заславської, у центрі запропонованої моделі якої розглядається соціальний механізм трансформаційного процесу, який складається із суб'єктів, що ініціюють культурну трансформацію суспільства, зміст їх дій, а також взаємозв'язок цих цілеспрямованих дій з масовими процесами, що викликають зрушення в інституційних структурах суспільства.

Український теоретик М. Безносов наполягає на тому, що кризовий стан вітчизняного суспільства обумовлений насамперед відсутністю ґрунтовного аналізу причин останнього, спрощеним підходом до процесів системної трансформації. На думку теоретика, проблема полягає в наявності різних підходів до розуміння трансформації, а також у недостатній вивченості досвіду успішних практик і не розробленості концепції системної трансформації з урахуванням можливих соціальних наслідків радикальних економічних і політичних реформ. Дослідник дійшов висновку, що виявлення специфіки трансформаційних процесів на вітчизняних теренах передбачає необхідність створення нових соціальних інститутів і реформування старих. Становлення нової соціальної структури, нові та реформовані соціальні інститути розглядаються на тлі відсутності універсальної нормативної й ціннісної системи, яка дозволяє індивідам і групам практично вирішувати внутрішні проблеми трансформації [27, 4].

Розглядаючи соціальний інститут як засіб трансформації, важливо акцентувати увагу на його культурній складовій, яка дозволяє реалізувати потреби людини в запропонованих послугах, що надають вітчизняні соціокультурні інститути, а саме: у трансляції, відтворенні культурних цінностей, залученні індивіда в культурну соціалізацію, яка передбачає розвиток творчих здібностей, продукування нових знань, умінь і навичок, освоєння цінностей, норм поведінки, ведення міжкультурного діалогу.

У контексті інституційного рівня трансформаційних процесів визначимо культуротворчу місію вітчизняних соціокультурних інститутів, одним з основних призначень яких є збереження та популяризація національних традицій, заснованих на ментальності українського народу, національному характері й ідеї. Саме збереження та розвиток національних рис української культури є запорукою реалізації важливих соціальних завдань, серед яких: зняття напруги між поколіннями й етнічними групами; рівність доступу різних верств населення до культурних благ; духовне збагачення молоді; інтеграція українських звичаїв, традицій, інновацій у світовий культурний простір. Ефективне запровадження соціологічного методу дослідження трансформацій у культурі дозволить забезпечити культурну інтеграцію, головним завданням якої є підтримка різноманітних культурних ареалів. Сучасну культурну картину світу формують різні групи населення, які визначаються історичною приналежністю до християнства, протестантизму, православ'я, ісламу, конфуціанства тощо з особливими системами цінностей.

Ще одна модель - це трансформація в мистецтві. Це питання цікавило теоретиків з давніх часів. У контексті досліджуваної нами проблеми найбільш цікавим є період з кінця ХІХ ст., адже саме в ньому знаходимо корені трансформацій, що відбуваються в сучасній культурі. Наприклад, російські авангардисти, зокрема В. Кандінський, В. Маяковський, вірили, що трансформація мистецтва перетворить людину, потрібно тільки оновити світ - і зло, пов'язане із застарілими типами поведінки та гнітючими формами життя, зникне. Правда, скоро митці виявилися відстороненими від процесу трансформації світу та змушені були обмежуватися роллю ілюстраторів нової політики, яка була визначена без їх участі. Причому це відбувалося майже синхронно як в СРСР, так і в Німеччині (згадаємо хоча б виставку так званого «дегенеративного мистецтва»).

Сучасний теоретик Ф. Серс, вивчаючи проблему трансформації мистецтва в добу тоталітаризму, підкреслює, що мистецтво стає основною сферою інтересів і для тоталітаризму, який використовує його як ідеологічний інструмент. Тоталітарна стратегія полягає в трансформації обставин у подію, або, інакше кажучи, у створенні ідеологічних міфів, шляхом закладеної в них провокації, що трансформують реальні події, створюючи псевдореальність у потрібному ідеології ракурсі.

Зауважимо, що трансформації в мистецтві пов'язані зі зміною напрямів, течій, стилів, що, своєю чергою, теж є результатом певних трансформацій. Ця проблема є фундаментальною, їй присвячено багато праць; і слід зазначити, що, незважаючи на велику кількість досліджень щодо означеної проблеми, вона все ж залишається не вичерпаною й актуальною. Проте, з огляду на предмет нашого дослідження, зупинятися на цій моделі трансформації докладніше не будемо.

Названі моделі трансформації певною мірою взаємозалежні, впливають на культурні трансформаційні процеси, привносять певні зміни, як у світовий культурний простір, так і в культурний простір окремої країни, спільноти, людини, створюють новий вектор розвитку. Отже, під поняттям «трансформаційні процеси в культурі» нами буде розумітися цілісний, поступально-перетворювальний процес, спрямований на новий вектор культурного розвитку, що містить у собі такі моделі трансформації: політичну, інформаційну, економічну, суб'єктну, ціннісну, мистецьку.

При цьому варто зазначити, що в сучасних умовах актуалізація питання висвітлення динаміки розвитку культури потребує концептуалізації проблеми трансформаційних процесів у добу глобалізації, а також особливостей глокального та локального розвитку.

Размещено на Allbest.ru