Експлікація поняття "українська народна художня культура": культурологічні аспекти концептуалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Експлікація поняття "українська народна художня культура": культурологічні аспекти концептуалізації

Філософський сенс поняття експлікації (від лат. explico - пояснюю, уточнюю, трактую) передбачає вичленування із первинного розсіяного середовища філософем певного концепту, який implisite містився у контексті висловлювань різного спрямування, але не набув вираженої структуралізації, диференціації та типології. До такого концепту належить поняття «українська народна художня культура», що моделюється на основі співставлення нами таких більш «ранніх» понять, як: «народна культура», «художня культура», «фольклор» тощо в українському історико-смисловому культурному контексті.

Кожна епоха, кожен етап суспільного розвитку, особливо фази соціальних зрушень, одну з яких нині переживає українська культура, викликають необхідність проведення наукового аналізу її стану, без якого неможливо знайти відповіді на актуальні питання історичного, сучасного й прийдешнього культурного буття. Серед таких питань, зокрема: чому українська народна художня культура нині набуває дедалі більшої актуальності щодо її вивчення в контексті закономірностей буття та цілісного бачення особливостей української культури, тлумачення її як складової частини загальнокультурного процесу та потреби щодо використання її ексклюзивності, раритетності, унікальності? Чому проблеми збереження й розвитку національних традицій, їх взаємодії з іншими традиційними культурами, визначення їхніх перспектив у сучасному світі набувають нової гостроти? У чому полягає довготривалість побутування української народної художньої культури в її поліфункціональності та культурній інтра- й екстраполяції?

Актуальність дослідження народних традицій зокрема і звернення до традиціоналізму взагалі, в тому числі в рамках фольклору, обумовлене станом глобалізації у ХХІ столітті, коли виникла суперечність між двома провідними тенденціями розвитку сучасної культури: уніфікація (нівелювання культурних кодів) та диверсифікація (їх поглиблення). Якщо уніфікація породжує класичний глобалізм з його тиражованою стандартністю, посиленою універсальними інформаційними технологіями, то диверсифікація надає глобалізму нових некласичних локальних форм, що урізноманітнюють парадигму «плавильного котла» народів такими компромісними проектами, як: мультикультуралізм, транскультура, глокалізм (глоболокалізація), трансформізм, ««реформаторство», скептицизм, «етнофутуризм», діалог архаїки та етичного консерватизму з естетичними цінностями класичного модерну, різноманітні комбінації етнокультурних кодів та архетипів з новими медійними технологіями. Світ фольклору переможно входить у цифрову реальність, посідає значне місце у гібридних віртуальних експериментах, стає частиною кіберпростору та культури нових медіа, породжує нові музичні форми, відеокультури та інші ринкові «екзоти» «третьої хвилі». Утім, відносність та умовність зазначених альтерглобалістичних варіантів розвитку стосовно глобального ринку часто перетворює національну культуру на своєрідний комерційний прийом, або, як зазначає Ніколя Бурріо, ігрове «татуювання», необхідне для просування екзот-продукту на ринку монополістів, що не має нічого спільного з відродженням історичної пам'яті [83]. Такі суперечності ще більше загострюють необхідність звернення до фольклорної автентики як виразу онтології буття народу в її не заангажованій суспільними маніпуляціями та рекламою формі.

Останнім часом в українській соціально-філософській і мистецтвознавчо-культурологічній думці з'явилася низка фундаментальних праць, предметом дослідження яких стала художня (О. Алексєєва, О. Афоніна, О. Жирова, Н. Жукова, Т. Карпова, В. Котеля, В. Личковах, В. Малахов, Т. Мітрягіна, М. Риндіна, Ю. Романенкова, О. Соловйов, В. Шульгіна, О. Яковлев та ін.) і духовна (релігійна) культура (Є. Більченко, П. Герчанівська, О. Зосім, В. Піщанська та ін.). Втім, питання про природу і протиріччя розвитку та історичних форм існування української народної художньої культури в них розглядалися опосередковано або не порушувалися зовсім. Недостатньо вивченими залишаються питання щодо необхідності відродження традиційних форм народної художньої культури. Актуальною втримується необхідність знаходження відповідей стосовно того, що саме потрібно робити, щоб старовинні габітуси народної художньої культури не перетворилися на віджилі музейні реліквії, а продовжували нести свою художньо-естетичну і моральну цінність у сьогоденні.

Зазначені соціокультурні та історіографічні чинники актуальності потребують проведення експлікації та культурологічної концептуалізації змісту поняття «народна художня культура», яке на сьогодні не має чіткого формулювання, й певні аспекти якого в сучасному вітчизняному науковому обігу дотепер залишаються малорозкритими, що часом призводить до термінологічного непорозуміння.

Відповідно, відправною метою нашого дослідження та, зокрема, його першого методологічного розділу, що становить концептуальний каркас усієї роботи, є культурологічна експлікація поняття «українська народна художня культура» на основі методологічного синтезу модерних та постмодерних підходів.

У контексті поставленої мети розкриття концепту «українська народна художня культура» передбачає вирішення певних завдань, серед яких, зокрема: виявлення архітектоніки української народної художньої культури та аналіз її окремих структурних елементів; теоретичні пошуки щодо розширення понятійно-категоріального апарату у сфері народної художньої культури; узагальнення існуючих визначень та їх авторське переосмислення.

Розпочнемо з більш докладного історіографічного аналізу проблеми, який дозволить виявити її суттєві предметні аспекти.

Проблеми художньої культури розглядалися провідними науковими діячами на різних історичних етапах. До цих проблем дослідники зверталися протягом усієї історії розвитку філософії і природничо- наукового знання. Серед них, безумовно, Арістотель, Платон, Ф. Гегель, Е. Гуссерль, М. Гайдеггер [165-185]. Художня культура, мистецтво становлять важливу частину соціального життя, мають безпосередній вплив на формування певного типу свідомості суспільства, якість цивілізації. Особливо гостро це питання постає в перехідні періоди історії українського суспільства.

На рубежі ХІХ - ХХ століть над цими питаннями замислювалися Г. Сковорода, М. Грушевський, І. Франко, М. Хвильовий та інші мислителі, знаходячи пояснення тим витокам, які стали прототипом нинішніх соціокультурних процесів. З художньою культурою, мистецтвом філософи пов'язували поняття духовного, естетичного, етичного тощо. Вони прагнули, щоб українська культура як основа духовного і матеріального існування української нації стала надбанням усього світу [50; 245; 247].

Д. Антонович і І. Крип'якевич ще наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., поділяючи концепцію М. Грушевського щодо консолідуючої ролі національної мови як єдиного провідного чинника збереження, утвердження й виживання національної спільноти, виступали проти замкненості української національної культури (матеріальної й духовної), визнаючи існування загальнолюдської світової культури. Національна культура не може існувати без творчого спілкування з іншими культурами. Нам, сучасникам, необхідно дбати, щоб і нині, і в майбутньому українська народна художня культура оцінювалася як національний внесок у міжнародний культурний процес. У зв'язку з цим, вимоги щодо концептуалізації української народної художньої культури, широкого розкриття спектра її сфер, можливостей, функцій, перспектив, особливо в сучасній ситуації, коли українська культура прагне посісти гідне місце в європейському культурно-мистецькому просторі та у світовому співтоваристві, на нашу думку, зростають [495, с. 102].

Різні аспекти порушеної теми було відображено в наукових пошуках радянського періоду. Філософсько-естетична думка розвивалася переважно в марксистському напрямі. Видатні науковці того часу розглядали мистецтво як елемент символічної надбудови. Зокрема, М. Каган, М. Лівшиць, Л. Столович досліджували проблеми мистецтва та естетики крізь призму розвитку суспільства [272-276; 349]. Л. Кунчева,

А. Фортова, Ю. Лукін розкривали ціннісно-орієнтаційні складові художньої культури, розглядаючи культуру й мистецтво у діалектичній єдності етичного й естетичного. Так, Ю. Лукін закликав до традиційної народницької ідеї про тріаду «Істина. Добро. Краса», розмірковуючи про необхідність впливу мистецтва на духовний світ людини. І. Кучмаєва, М. Хренов розширили наукові уявлення про інтегративні процеси і сприйняття світу як цілого крізь призму культури й мистецтва [576; 577].

Нині, як в українській, так і у світовій науці, відбувається переосмислення культурних практик, які мали місце за радянської доби. Варто зазначити, що тепер досягнення і прорахунки того часу вже не розцінюються з позиції лише регресивної заперечності, що особливо відрізняло останнє десятиліття минулого століття. Зокрема, відбувається переосмислення сутності і значення художньої культури ХХ ст., що раніше означало редукування її до культури тоталітарного типу з обмеженими оцінними функціями і не дозволяло теоретично розкрити всю міру складності і суперечливості досліджуваного феномена.

Відчутним є переосмислення сутності і значення художньої культури ХХ ст., адже формування стійкого інтересу до проблем теорії й історії культури, культурної динаміки, культурної політики і культурного будівництва припадає на другу половину 60-х - початок 70-х рр. XX ст., коли з'явилася плеяда вчених-суспільствознавців і гуманітаріїв, чиї дослідження заклали основи сучасної культурології.

Найновітніша фаза розвитку досліджень української культури, в тому числі її художня складова, характеризується суттєвими змінами в стилі мислення, методології наукового пізнання, структурі знання, що невід'ємно пов'язано з трансформаційними процесами, котрі відбуваються в суспільстві. Втім, продовжує спостерігатися брак наукових розвідок щодо української народної художньої культури в її цілісності, яка підміняється фрагментованими описами суми феноменів, між якими подекуди відсутній взаємозв'язок. Не вистачає теоретичного дослідження, яке перетворить об'ємний масив визначених сенсів і конкретних квінтесенцій щодо понять «культура» та «художня культура» у цілісність поняття досліджуваного явища. Необхідне уточнення структури і функцій української народної художньої культури, її традиційних і інноваційних пластів. Справді, якщо класичні культурознавчі студії народної художньої культури (зокрема у межах просвітницького народознавства) на українському ґрунті інерціально тривають, то власне культурологічні дослідження, з відповідним рівнем некласичної концептуалізації, чомусь до цього часу стосуються лише сучасної культури, в тому числі медіа-арту та кібер-простору, проте не зачіпають сфери фольклору. Звідси - стереотипні уявлення гуманітаріїв про народну творчість як про явище ретроспективне, архаїчне, відірване від сучасності та, неминуче, хуторянсько-провінційне (при тому, що у західній теорії культури завдяки розвідкам К. Юнга, Дж. Кемпбела, М. Маклюена, Дж. Гаети, Р. Бартла та інших дослідників відбувається активна експлікація міфів та архетипів у мережевій реальності, кіноіндустрії, рекламі, віртуальних іграх тощо).

Між тим, подолання відчуження сучасної людини, яка в постмодерній «війні проти цілого» (Ф. Ліотар) дійшла до повної загибелі суб'єктності, якщо здійснювати це подолання не через ідеологічний фундаменталізм, знову-таки навертає нас до традиційного життєсвіту. В атмосфері глобалізаційних зрушень ХХІ століття комунікативні умови для збереження й розвитку народної художньої культури, в тому числі локальних (традиційних) культур, стають дедалі сприятливішими. Це може бути пов'язане зокрема з тим, що в реаліях сьогодення усна народнопоетична творчість, з її ужитковими прагматичними цінностями, сприймається подекуди в ракурсі далекого історичного минулого, а накопичені естетичні цінності усвідомлюються як категорія суто музейна, а отже, ексклюзивна й унікальна [515, с. 17]. Звернення до традиційних першоджерел у культурній сфері сучасності забезпечується існуючим ринковим попитом саме на ексклюзивне й унікальне (В. Малахов [388; 389]). Проте роль традицій української народної художньої культури в національній самоідентифікації українців завжди мала велике значення і продовжує стало втримуватися й статечно залишатися непорушною в моральній соціалізації нинішніх мешканців України, незалежно від етнічного походження. Внутрішня «діалогічність» (термін М. Бахтіна) української народної художньої культури санкціонує накопичення унікального досвіду «синтетичності», що увібрав спільні слов'янські та європейські елементи, традиції різних релігійних культур. Українська народна художня культура - явище, яке фіксує живу глибину народної пам'яті, а отже, є актуальним аксіологічним механізмом акультурації суб'єкта. Саме через сприйняття, освоєння та відтворення артефактів народної культури відбувається культурна ідентифікація людини, відчуття нею повноти буття, освяченого творчістю предків, їх знаковим ставленням до навколишнього світу, релігійного та морального імперативу.

Фундаментальною основою осмислення народної художньої культури як етнокультурного, полісоціального, полістадіального, ціннісного і поліфункціонального явища, яке має конкретно-історичний і соціально-стратифікаційний характер, є філософські дослідження з проблем духовної культури, праці з питань щодо народного характеру, національної самосвідомості тощо (М. Бахтін, М. Бердяєв, С. Булгаков, JI. Гумільов, І. Ільїн, А. Личковах, А. Лосєв, В. Розанов, B. Соловйов, П. Флоренський, А. Хомяков та ін.) [36-44; 55; 166; 363-364; 367-373].

Закономірним при розгляді феномену народної художньої культури в історичному вимірі є опертя на логіку осмислення й методи дослідження істориків і культурологів, а саме: мислителів епохи Просвітництва, у працях яких простежується розуміння процесу розвитку народного мистецтва, оригінальність якого обумовлена традиціями і природними умовами проживання етносів і народів (Д. Віко, І. Гердер, В. Гумбольдт та ін.); зарубіжних фольклористів (Ш. Бен, Р. Боггс, Дж.-T. Гомм, Е. Карнейро, М. де Мартинес, А. Тейлор, Б. Хаковелья); іноземних науковців, дослідження яких присвячені новаторству в мистецтві (Н. Конрад, Д. Кроулі, Т. Монро); представників західної культурологічної думки (Дж. Гусфілд, Ю. Крістєва, Р. Такер, С. Ейзенштадт та ін.); перших вітчизняних фольклористів (І. Забєлін, Н. Костомаров, A. Терещенко) та збирачів і дослідників українського фольклору минулого (К. Квітка, Ф. Лавров, М. Родіна, Г. Танцюра та ін.) і сучасності (М. Гордійчук, Г. Громов, Л. Дунаєвська, А. Іваницький, О. Курочкін, О. Правдюк, С. Шевчук, Л. Шурко та ін.); представників міфологічної школи фольклористики (А. Афанасьєв, Ф. Буслаєв, О. Міллер, A. Потебня) та науковців, які вивчають міфологічний простір культури XX ст. (А. Геніс, Гуревич, Б. Єрасов, Ю. Лотман, В. Найдиш, В. Римський, A. Юревич та ін.); виразників концептуальних аспектів культурології (В. Абушенко, Н. Злобін, Л. Каган, М. Каган, Е. Маркарян, В. Межуєв, Л. Столович та ін.), у тому числі української (Є. Більченко, Ю. Богуцький, П. Герчанівська, О. Кравченко, А. Кікоть, К. Кислюк, О. Колесник, В. Личковах, Ю. Сабадаш, О. Смоліна, В. Шейко та ін.); учених, які вивчають теорію й історію народної культури (Т. Бакланова, П. Богатирьов, В. Гусєв, І. Земцовський, М. Каган, A. Каргін, В. Пропп, Б. Путілов, Б. Соколов, Ю. Соколов, К. Чистов, В. Чичеров та ін.); дослідників фольклору XX ст. (В. Анікін, О. Балдіна, Є. Бикова, С. Грица, В. Гусєв, М. Дмитренко, В. Крисов, М. Некрілова, К. Рождественський та ін.); науковців, праці яких присвячені новаторству в мистецтві (О. Афоніна, В. Василенко, Н. Гончаренко, Шульгіна та ін.), неофольклоризму (А. Гончаров, О. Дерев'янченко та ін.), взаємодії традицій і новацій (Н. Солодовникова, Ю. Сугробова та ін.); дослідників художньої самодіяльності й аматорства (О. Балдіна, Є. Григор'єва, A. Кабанів, A. Каргін, Є. Максимов, Н. Михайлова, Є. Смирнова, Ю. Соколовський, Ф. Соломоник, В. Уральська та ін.), музичної культури української діаспори (Г. Карась) [288] тощо.

Окремі аспекти дослідження української народної художньої культури (фольклор, декоративно-прикладна творчість, святково-обрядова культура, релігійно-естетична та духовна складова, постфольклор) у соціокультурному хронотопі знайшли відображення в низці наукових досліджень першого та другого десятиліття ХХІ століття (Є. Більченко, П. Герчанівська, Ж. Денисюк, А. Дубрівна, О. Жирова, О. Зосім, Т. Карпова, Г. Карась, В. Котеля, В. Личковах, О. Овчарук, Л. Паславська, В. Піщанська, М. Риндіна та ін. [63-67; 129; 289]. Аналіз проблем історії і філософії культури як метахудожнього явища, що належить ученим мистецтвознавчо-фольклористичного спрямування (М. Гордійчук, М. Грінченко, С. Грица, М. Дмитренко, А. Іваницький, С. Павлишин, М. Черкашина та ін.), дозволяє вирізнити основні напрями дослідження проблем українського народного мистецтва ХХ-ХХІ ст.

Українська народна художня культура є результатом дії ментальних чинників у вигляді форм та засобів їх утворення. Національний характер народу, його «дух», національні особливості культури завжди були в центрі уваги українських мислителів (Д. Антонович, О. Бочковський, Г. Ващенко, М. Костомаров, Ю. Липа, В. Липинський, О. Потебня, І. Франко, Д. Чижевський, В. Щербаковський та ін.). Опосередковано до порушеної проблеми зверталися А. Бичко, І. Бичко, О. Бичко, В. Воловик, А. Горак, Кавалеров, В. Кремень, С. Кримський, М. Михальченко, М. Мокляк, Н. Побєда, В. Табачковський, В. Шинкарук та ін. Етнічна ментальність як психологічний феномен розглядалася у наукових працях О. Баришполець, Бобика, О. Донченко, І. Єршової-Бабенко. У соціокультурному аспекті - Б. Поповим, М. Степиком, Л. Шкляром. Окремі економічні, соціальні, політичні, історичні, мистецтвознавчі, культурологічні, педагогічні аспекти етноментальності знайшли відображення у дослідженнях останніх років у працях В. Андрущенка, В. Антонюк, В. Беха, В. Бітаєва, Ю. Богуцького, Волкова, П. Герчанівської, Г. Карась, О. Кравченка, В. Личковаха, Місуно, С. Наумкіної, О. Овчарук, Н. Цимбалюк, В. Шейка, Н. Шульги, Шульгіної, В. Чернеця, О. Яковлева та інших науковців сучасності [15; 68; 104; 129; 130; 229; 230; 310; 363; 364; 430; 542; 543; 627].

Синтетичний характер художньої культури при її розгляді зумовлює використання інтегративного підходу, основну складову якого становить системний аналіз. Системний аналіз української народної художньої культури спирається на адекватну принципу комплексності методологію функціоналізму, у межах якого явище досліджується як структуроване системне утворення з внутрішньою складною будовою. За використання цього підходу досліджуваний об'єкт умовно ділиться на складові частини, між якими виявляються співвідношення, визначаються правила їх поєднання в групи. Основи класичного функціоналізму закладені в історії гуманістики британським соціальним антропологом Б. Малиновським. У його відомій праці «Наукова теорія культури» фіксується єдність соціології і теорії культури, а ширше - спільність позитивістських принципів природничих наук і знання про людину [390]. Відповідно до класичного функціоналізму, культура аналізується у парадигмі теорії систем як цілісна сукупність взаємопов'язаних елементів зі складною ієрархічною структурою. Культура розглядається як структурована сукупність окремих, відносно замкнутих складових (інститутів, або «ізолятів» - англ. isolate), кожен з яких має певне призначення, характеризується конкретним набором механізмів і засобів задоволення тих чи інших суспільних потреб. Такий набір інструментарію, який фіксує соціальний статус «ізоляту» як форми відповіді на виклик, і становить «функцію». Отже, функція є дзеркалом складного ланцюга стосунків «потреба - культура - потреба», оскільки вона віддзеркалює процес зародження культурних інституцій як сукупностей статусно-рольових норм і правил у відповідь на потреби, що, своєю чергою, множаться і розширюються під впливом інституціональної активності системи культури. Якщо уявити художню культуру народу як систему, то стає очевидним, що подібні структурні елементи (ізоляти) необхідно виділити в її будові, тобто - здійснити методологічні кроки щодо визначення її морфології (структуралізації) та типології (класифікації).

Додаткове значення функціоналізму як основи структурного аналізу української народної художньої культури становить той факт, що функціоналізм на Заході став однією з найбільш ґрунтовних відповідей на кризу класичного еволюціонізму (зокрема, прогресивістської універсалістської концепції «модернізації», що виправдовувала європоцентризм та уніфікацію з боку колоніального Заходу автентичності малих етнокультурних груп). Функціоналізм, на противагу цінностям прогресу, уніфікації, лінійної історії, колонізації та моністичної віри в єдині закони розвитку, пропонує регіональний підхід до світової культури як до плюральності окремих елементів - етнокультурних традицій (чимось подібних до «квітів у полі» в циклізмі О. Шпенглера), кожна з яких як самодостатня система може інтерпретуватися лише «із середини», з позицій своїх власних потреб і способів їх задоволення - шляхом герменевтичного вживання» у феномен Чужого, включаючи толерантне ставлення до так званих екзотичних («варварських») звичаїв та норм поведінки. Звідси - множинність, полікультурність та релятивність як пріоритетні засади функціоналістської наукової ментальності, що включає кожну конкретну етнокультуру в соціальний контекст відповідного хронотопу. Результатом методологічної еволюції функціоналізму є системний аналіз культури - розгляд усіх феноменів культури у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості. Саме цей підхід як метод видається найбільш доцільним науковим механізмом здійснення концептуалізації, структуризації та класифікації української народної художньої культури.

Відповідно до заявленого нами пріоритету методологічної поліфонії, структурно-функціональний аналіз у дослідженні доповнюється та збагачується за рахунок інших культурологічних моделей, зокрема таких, як:

аксіологічний підхід - розгляд культури як сукупності матеріальних і духовних цінностей (В. Межуєв, С. Кримський [315-321; 403]);

діяльнісний підхід - тлумачення культури як сутності людської діяльності (М. Каган, П. Флоренський (діяльність з організації простору) [568], Г. Щедровицький [275]); технологічний підхід - інтерпретація культури як специфічного засобу діяльності, техносфери, технологій (Є. Маркарян, В. Чешев [594]):

семіотичний підхід - тлумачення культури як знакової системи, яка визначається як «неуспадкована» пам'ять колективу, що виражається у певній системі заборон і розпоряджень, або як природно й історично сформований механізм колективного розуму, здатний здійснювати інтелектуальні операції (Ю. Лотман [375-379], М. Дмитренко [208; 209], В. Личковах [363; 364]). Таке розуміння найближче підводить до національної художньої культури, що має у своїй основі колективність як одну з характерних рис. Система заборон і розпоряджень, виражена в специфічній формі в продуктах художньої діяльності народу, є не що інше, як колективний розум, колективна пам'ять. Однак не все в народній художній культурі, як і в будь-якій іншій, можна звести до знакової системи. Не варто зводити культуру лише до минулого досвіду. Попри те, що народна культура є традиційною, вона є темпоральним соціальним явищем, яке постійно розвивається на основі минулої пам'яті та синхронно спрямоване в майбутнє.

Культура як складна, динамічна, цілісна система інституційних домінант, є ієрархією систем різноманітного ступеня складності й організації. Складові цієї системи відрізняються одна від одної за характером, призначенням, роллю в житті суспільства й особливим місцем у його духовній культурі, в сукупності утворюють єдине поле культурного життя. Поняття культури, як відомо, існує практично в усіх мовах і вживається в різноманітних контекстах. Як спостерігає дослідник В. Духопельников, на сьогодні вченими висувається понад 830 визначень поняття культури [222, с. 28], що є підставою зробити висновок: єдиного визначення феномена культури донині не вироблено (нагадаємо, що про багатоманітність культури як провідного поняття більшості культурологічних досліджень свідчить той факт, що лише в одному з американських соціологічних довідників міститься понад 400 визначень культури [1; 518]).

«Сучасний гуманітарний дискурс, - відзначає А. А. Пелипенко, - переживає своєрідний пік неосинкретичних тенденцій. Ніхто ні з ким не може домовитися про терміни, про межі та зміст понять. Постмодернізм саму ідею встановлення меж снобістськи висміяв, проте легше від цього не стало. У ситуації неможливості загальних конвенцій єдиним критерієм залишається переконливість оперування термінами та поняттями тим чи іншим автором у межах самостійного їх тлумачення» [440, с. 108].

Уникаючи суб'єктивізму та енциклопедичного розчинення в історії дефініцій, оберемо серед численних визначень поняття «культура» ті, що є адекватними у світлі нашої методології.

Так, культурно-антропологічне визначення культури як способу діяльності людини з оволодіння світом [47, с. 3] цілком погоджується із семантичними ситуаціями використання слова «культура» в різних контекстах, зокрема (за Л. Матвєєвою): сільськогосподарському (озима, ярова культура), біологічному (культура мікроорганізмів, культура тканини), типу устрою суспільства (рабовласницька, феодальна культура), історичних епох (антична, середньовічна культура), сферах організації суспільного життя (культура побуту, релігійна, художня, інформаційна), специфіці життєдіяльності окремих соціальних груп, класів, верств населення (аристократична культура, народна, міська, молодіжна, дитяча), специфіці життєдіяльності конкретних народностей, націй, національних спільнот (українська культура, гуцульська, слов'янська, японська і подібні), специфіці життєдіяльності людини в окремих географічних регіонах (західноєвропейська культура, африканська), форм і продуктів духовної, естетичної та інтелектуальної (насамперед, художньої) діяльності людини (література, кіно, музика, театр) та культура як загальна відмінність людської життєдіяльності від інших форм життя. Вважаємо за доцільне здійснювати типологію української народної художньої культури в межах культурної антропології.

Культура виникла не в абстрактному просторі, а в умовах реальної людської практики, на основі врахування законів природи, використання і переробки природної сировини, використання природних ритмів, рухів, кольорів, звуків. Отже, важливим і принциповим питанням дослідження сутності поняття «культура» є осягнення суті суспільного життя, виявлення джерела походження культури, а саме: суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи, духовно-предметний світ, розгортає в ньому свої життєві процеси. Невипадково культуру називають «другою природою». Без допомоги першої, неолюдненої природи, людське суспільство і культура навряд чи змогли б мати розвиток. Звідси - актуальність також і класичного модерного антиномічного підходу, недоліки якого (вульгаризована лінійність, нівеляція ролі пережитків та культурного контексту (простору), європоцентризм та волюнтаризм концепції «модернізації») відтепер ясніше постають у світлі дискусії Б. Малиновського («У культурі немає нічого зайвого» [390]) із засновником класичного еволюціонізму Е. Тейлором [531], синтез позицій яких дозволяє поєднати природу й суспільство, історичний та регіональний підходи, лінійність та циклічність, час і простір, хронос і топос у єдності сучасних просторово-часових характеристик культури.

Звернення до проблем єдності природи і культури (В. Вернадський, В. Чешев, О. Чижевський, А. Швейцер, О. Шпенглер та ін. [594; 595; 622]) дозволяє виявити первинний антропоморфний гештальт народної культури, яка розробила цілу систему засобів взаємодії суспільства з природою. До цієї системи належать міфи, народна творчість, народні свята, казки, оповідання, байки та приказки про тварин тощо. До системи засобів спілкування з природою, переробки та використання її матеріалів можна віднести знаряддя праці, засоби виробництва, людське житло, транспорт тощо.

Отже, природа - не тільки єдина умова виникнення культури, вона є її співтворцем. У результаті активної діяльності суспільства довкілля поволі змінювало свій вигляд, що призвело до порушення біосфери і появи штучного середовища, яке називають техногенним (техносферою). Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності соціуму, об'єкти естетичного і морального ставлення суспільства до природи. Це матеріальні речі, створені людиною, яких не існує в природі: рослини та тварини, виведені або створені людиною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, пов'язані з соціальною формою руху матерії і здійснювані через свідому суспільну діяльність, а також духовні, моральні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище невідворотне. Воно безперервно наступає на природне, поглинаючи його. «Машина бажань» (Ж. Дельоз), як символічне уособлення масового капіталістичного виробництва, нічого не робить супроти наших бажань, які сама ж і формує, використовуючи маркетингові технології (вторинна інтеріоризація бажання). Зазначене свідчить, що техніка і технології давно відійшли від звичної для індустріального суспільства другої хвилі ролі продовження тіла людини («органопроекції», «кібер-протезу»), міцно проникли у життєсвіт та семантику повсякдення, яке фактично собою підмінили, увібравши у себе суб'єкта як «тіло без органів» (носія бажання).

Зрозуміло, в технічному світі, насамперед, відбита діяльнісна природа людини, її здатність до перетворення природного середовища, адже «світ штучного, світ техносфери є, по суті, діяльнісний світ людини, котра живе своїм доцільним, раціонально-розумовим життям у рамках соціального цілого» [594, с. 372]. В. Чешев вважає, що питання може бути поставлене таким чином: «Чи має техносфера свою власну динаміку або ж її розвиток є відбиття (або втілення) розвитку світу діяльності людини?» Дослідник показує, що «штучне середовище, в якому живе людина, формує не тільки її конкретні діяльнісні цілі, а й основні життєві мотивації», тому світ техносфери «бере пряму або опосередковану участь» у становленні цих мотивацій - як особистих, так і загально соціальних: культури, світогляду, ідеології. Результатом цього є складний взаємозв'язок раціонально-розумових цілей діяльності й глибинних мотивацій суспільства. Наприклад, характерна для сучасної епохи «мотиваційна установка на максимізацію комфорту» для свого виникнення мала потребу в існуванні техносфери, але, своєю чергою, «функціональна й структурна організації техносфери стали наслідком названої мотивації» [там само, с. 373].

А. Панарін відзначав, що творці сучасного постіндустріального світу мріяли про те, щоб механічна робота в майбутньому стала долею машин, а людям лишилася вільна творчість. Однак варто визнати, що більшість людей, які звільнилися від напруженої щоденної праці, поринули не в науку або мистецтво, а перейшли до гедоністичного дозвілля й споживання» [438, с. 208]. Люди активно втручаються в природу, порушують природні процеси і закони, знецінюють роль природи в людському суспільстві, а отже, - стали на шлях порушення балансу природи як єдиної умови розвитку культури. Природа в цій ситуації змінюється не тільки у свідомості людей, а й на фізичному рівні. Однобічний розвиток культури без урахування законів природи може набути загрозливого характеру як для культури, так і для природи. Звідси - важливість реконструкції традицій та їх активного запровадження в життя через мистецтво та арт-терапію як механізми перебудови суб'єктності у бік екологічного ставлення до буття.

Складовою частиною загальнолюдської культури, особливим соціокультурним феноменом, що володіє низкою характерних рис, обумовлених протиріччями, які відрізняють її від інших типів, є художня культура. Як зазначено в естетичному словнику, «ядром естетичної культури є культура художня (курсив наш - Св. Сад.), або мистецтво як діяльність, що породжує художні й об'єктивує естетичні цінності» [642, с. 168]. Художня культура формує внутрішній світ людини, сприяє розвитку індивідууму як творця культурних цінностей. Одне з перших визначень художньої культури запропонував М. С. Каган, на думку якого, художня культура - це «пласт культури, що кристалізується навколо мистецтва для забезпечення максимально ефективного, з погляду суспільства і кожного конкретного соціуму, перебігу художньої діяльності, причому система художньої культури з'являється в трьох аспектах: духовно змістовному, інституціональному і морфологічному» [275, с. 14].

Отже, художня культура становить складне, багатошарове утворення, яке об'єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів зі створення, збереження і поширення художніх цінностей, виховання творчих кадрів і глядацької аудиторії [627, 63-77].

У соціальній науці існують суміжні з поняттям «художня культура» визначення, серед яких:

- художній світ - система художнього освоєння людиною свого життєвого світу в художніх та естетичних цінностях;

- художнє життя - певна складова життєвого світу людини, через яку відбувається виробництво, освоєння, засвоєння, трансляція художньої культури суспільства й синхронне конструювання власного художнього образу;

- художня реальність - художній світ, художнє життя суспільства і людини в часі;

- художня творчість - діяльність суб'єкта по створенню художнього твору, що виражає його духовність;

- художнє виробництво - це залучення мистецтва в систему інституціональних відносин створення/споживання художніх цінностей;

- художня діяльність - творча активність суб'єкта, пов'язана з виробництвом і поширенням цінностей мистецтва.

Усі ці поняття є органічними складовими феномену художньої культури. Розкриваючи художню культуру в культурологічному сенсі як цілісну систему у взаємозв'язку всіх її складових, можна визначити її як загальний ідеал і наслідок (продукт) художньої діяльності людей. Художню культуру можливо проаналізувати з точки зору особливостей буття системи твору мистецтва в якості «механізму» та «організму». У художній культурі представлені різнорівневі «механізми»: виробництва творів мистецтва, споживання творів мистецтва, семіотичний механізм сутності творів, механізми синергії системи творів мистецтва.

Початок «організму» художньої культури виявлено в самій структурі буття твору мистецтва, а також у нелінійному способі розвитку системи творів мистецтва. Діалектика «механізму» й «організму» у художній культурі пов'язана з тим, що функціонування «механізму» художньої культури забезпечує її внутрішню цілісність, тобто робить її «організмом». Своєю чергою, органічна цілісність художньої культури має чітку «механічну» структуру і неможлива без неї. Особливості типів взаємозв'язку структурних елементів художньої культури укладені в діалектику «механічного» і «органічного», що припускає їх взаєморефлексію як головну ознаку самоорганізації системи творів мистецтва, які мають дві сторони: власне культурну (духовну, «органічну») та цивілізаційну (технократичну, «механічну»), поетичну та міметичну, або, в іншому дискурсі, діонісійську та аполонівську.

Ґрунтуючись на тому, що реальним єством художньої культури виступає потреба людини в образно-символічному віддзеркаленні та переживанні свого життя, одним із найважливіших чинників духовного життя нації безпосередньо є мистецтво. Існує досить багато визначень поняття «мистецтво», кожне з яких, наслідуючи досвід попередніх поколінь, по-різному висвітлює його основні риси й призначення. Як специфічний вид творчої діяльності людини, мистецтво виступає в художньо-образній формі відображення дійсності, адекватно до певних естетичних ідеалів. Мистецтво є поняттям, вужчим за художню культуру, яка охоплює власне мистецтво як спеціалізований вид діяльності, а також творче життя, естетичні смаки та ідеї, художню критику, споживання тощо. Якщо поняття «мистецтво» фіксує, насамперед, професійну художню діяльність, то поняття «художня культура» вбирає народний, самодіяльний (аматорський), стихійний види творчості і фіксує увагу на суб'єкті, способі образного переживання і засвоєння людиною світу, естетичному житті індивіда та суспільства.

Для сучасної теорії культури актуальним залишається питання про суб'єкт і об'єкт художньої культури. Об'єднуючи розрізнені елементи, вони дають фундаментальну підставу, обґрунтовують її унікальне значення в загальній системі культури.

Суб'єктом художньої культури в культурологічній концепції є певна соціальна спільність чи конкретний індивід, включений у предметно- практичну діяльність, спрямовану на творення, споживання і духовне освоєння об'єктів культури, відтворення себе як людини певної історичної епохи.

Об'єкт художньої культури у культурологічному контексті - це певний фрагмент буття, що є сферою реалізації активності та історичним результатом процесу предметно-практичної діяльності суб'єкта культури.

Художня культура як особлива галузь загальносвітової культури, утворилася завдяки концентрації згуртованої навколо мистецтва низки взаємопов'язаних форм художньої діяльності: художнього сприйняття, художнього мислення, художньої творчості, художнього переживання тощо. Художня культура передусім базується на сукупності художніх цінностей. Більше того, вона сама безпосередньо є сукупністю художніх цінностей, а також історично визначеною системою їх відтворення і функціонування в суспільстві. Як зауважував С. Кримський, культура є «змістом соціального наслідування. У цій здатності вона виступає як етнокреативна сила, оскільки актуалізує не тільки втілене в життя, але й нездійснені можливості історичного процесу, дозволяє збудувати життя за допомогою досвіду минулих поколінь. Ось чому врешті-решт культура виступає як національна та надає нестандартного погляду на явища національного відродження» [315, с. 283].

Художня культура формує в людині естетичне й етичне ставлення до дійсності, уміння у своєму ставленні до світу відтворювати гуманістичну сутність цього світу. У разі, якщо художня культура не служить естетичним, високодуховним і моральним цілям суспільства, вона деградує, що сприяє тяжінню людей до штампів, розпаду їхньої моральної свідомості на примітивні стереотипи, далекі від піднесеного і доброчесного.

Художній культурі статусу ключового елемента суспільної системи додають дві її характеристики. По-перше, вона акумулює багатовіковий досвід народу: переважна частина цінностей створена в далекому минулому, і вони багато в чому визначають подальший розвиток художньої культури країни. По-друге, художня культура сприяє становленню незалежного правового суспільства, підтримує баланс громадянської злагоди. Художня культура охоплює всі сторони людського буття, тому вона може бути охарактеризована як ставлення до людини, суспільства до індивідуума, як специфічно людський спосіб креативності, як певний рівень розвитку соціуму, окремої нації і будь-якого іншого соціуму, як історично обумовлена своєрідність цього розвитку, як сукупність досягнень суспільства в його матеріальній і духовній творчості, як інформація, що накопичується, переробляється і транслюється в часі та просторі, як світогляд, міфологія, мистецтво, наука, політика, правові норми, спосіб життя, релігія, як сукупність знакових систем, як мова самовираження людства тощо. Художня культура, фігуруючи найважливішим компонентом культурного процесу в цілому, здійснює вплив як на стійкість і стабільність, гуманізм і моральність громадського життя, так і на її дискретність, асинхронність, розбалансованість. Завдяки художній культурі особистість може відтворити вигляд тієї чи іншої епохи у всій її неповторній конкретності.

На думку Л. Когана, історія народу чи опис сучасного його життя без урахування художньої культури перетворилися б на мертву й суху схему. Найважливішим показником рівня художньої культури суспільства є ступінь участі широких суспільних мас у художньому житті, в його організації, створенні й освоєнні цінностей культури. Художня культура є чинником формування та концентратом узагальненої сукупності індивідуальних свідомостей - картини світу, історичну основу якої становить аксіосфера, позаісторичну - архетипи, проміжну між історичною лабільністю та культурними константами - ментальність, а координати - хронотоп. Так художня культура втілює всі складники культури за ступенем інтеріоризації в її смисли: архетипи, ментальність, картину світу, символіку.

Розвиток художньої культури - це продуктивна, креативна діяльність, спрямована на творення. Творча праця - її першорядна засада. Як справедливо зазначив Є. Ільєнков, праця - «єдина субстанція» усіх «модусів», усіх приватних попитів людської культури» [259, с. 272]. Художня культура як один із універсальних напрямів соціального і психофізичного впливу на становлення людини є багатогранним, цілеспрямованим процесом діяльності, що в сучасних умовах має важливе значення. Завдяки саме художній культурі людина переборола дикість, пройшла тривалий період варварства і вийшла на сучасний цивілізаційний рівень розвитку.

Важлива роль художньої культури й в активізації людського потенціалу, встановленні тісних дружніх контактів між людьми різних суспільних прошарків, національностей. Поняття «тип художньої культури» може характеризувати сукупність локальних, конкретно- історичних культур, епох, періодів, етапів, може виявити свої спектри стилів, напрямів, процесів, тобто в його межах можуть здійснюватися як процедури періодизації, так і процедури типологізації. Для типології культури виявляється значимою модель світу, що репрезентує сутнісні властивості світу в контексті її носіїв. Як акт світорозуміння, художня культура є утворенням, що перебуває в постійному поступі. Як регулятор людської життєдіяльності, вона живе не тільки у свідомості, а й в усьому, регулятивом чого вона є, - у поведінці людей, різноманітній практичній діяльності, продуктах культури.

Складовою художньої культури як системи є народна художня культура. В її морфології виокремлюється наявність щонайменше двох структурних утворень, зокрема фольклору (народної творчості) і художньої самодіяльності (нині - аматорське мистецтво). Поняття «народна художня культура» у сучасній науковій літературі залишається недостатньо умотивованим і визначеним. При обґрунтуванні його концептуального змісту було враховано, що наукові розвідки щодо феномена народної культури, в тому числі художньої, здійснюються переважно окремими науками з різних напрямів і проявів. Так, етнографія вивчає традиційну побутову культуру; педагогіка - народні методи виховання; медицина - способи оздоровлення, використовувані народом; фольклористика - народну мудрість, виражену у формах фольклору. При цьому, нерідко народну культуру ототожнюють з окремими її елементами, а також з архаїчними формами, зводять до патріархальної культури дореволюційного селянства, представляють її як зразок виключно сільської культури і протиставляють міській. Народна художня культура також досліджується з різних точок зору: естетика розглядає фольклор як вид мистецтва, його сутність і особливості; фольклористика - як усну народну творчість; мистецтвознавство проникає в образний зміст, форму, аналізує мову, засоби художньої виразності.

Специфікою народної художньої культури є її анонімний, колективний характер, що дозволяє фіксувати таку її архетипну рису, як «соборність». При цьому колективність притаманна не самому процесу створення художнього тексту, а його передачі. Творчість - прерогатива індивідуальності, особистості, а не колективу (народу). Традиційна творчість, що своїм корінням сягає давніх епох, але пройшла шлях трансформацій, змін, дифузій тощо, належить до латентних (прихованих, завуальованих) форм культури. «Латентна вербально-ментальна інформація є внутрішнім базовим і визначальним смислом культури. Саме в цьому розумінні вербальна ментальність є змістовою (смисловою) матрицею культури» [317, с. 253]. Властивістю ж культури є те, що, як зазначав С. Кримський, вона функціонує у формах, які припускають особистісне розкриття [там само]. У цьому контексті вислів відомого композитора М. І. Глінки «музику створює народ» залишається хіба що крилатою фразою, тому що важко уявити (тим більше, що такого факту і не зафіксовано), щоб пісню створив хор, а танцювальну мелодію - оркестр. Інша річ, що у процесі неписьмової (усної передачі) від виконавця до виконавця та від покоління до покоління брало участь багато людей, і це приводило до того, що фольклорний текст або, можливо, і сама мелодія пісні могли зазнавати деяких змін. У будь-якому разі можна зазначити, що імена авторів цих змін залишалися невідомими, і чимало народних пісень, зафіксованих у нотних записах збирачами, означаються як «варіанти». Приміром, відома українська народна пісня «Танцювала риба з раком» має кілька варіантів: з різними словами, неоднаковою, навіть несхожою мелодією. В одному із знайдених нами записаних варіантів пісня має навіть приспів з доданими до нього відповідними танцювальними рухами (див. Додаток А). Тому можна стверджувати, що однією з ознак народної художньої культури є її анонімність. Автори більшості народних пісень - невідомі, і це не тільки тому, що їхні імена загубились у товщі століть, а й тому, що анонімність була одним із моральних принципів типу культуротворчості, яку ми тепер називаємо «народною».

Українська народна художня культура є підсистемою народної художньої культури як системи більш високого рівня складності. Проте вона має не лише свою специфіку, а й несе загальні особливості універсальних культурних інститутів, їх цінності, рольові розподіли, соціальний склад, правила і патерни поведінки, ритуальні форми здійснення поведінкових актів.

Українська народна художня культура як різновид художньої культури репрезентує етнокультурні архетипи нації. Вона виступає найбільш адекватним і яскравим відображенням неповторного вигляду нації, її звичаїв, обрядів, традицій, національного характеру народу. Багатоваріантність, яскравість та імпровізаційність - невід'ємні риси народної художньої творчості, що дозволяють затверджувати в художній культурі кращі зразки духовності і моральності.

Модель української народної художньої культури - це значеннєвий двійник світу, концепт світобачення. Вона сполучена з емоційною сферою, її основна функція - орієнтація людини у світі, що ініціює людську діяльність і породжує її творчий імпульс. «Народна художня культура являє той повноцінний пласт української культури, що «пов'язаний з відтворенням світосприйняття народу, його психології, етичних настанов і естетичних прагнень. Процес розвитку народної художньої культури є складною діалектичною взаємодією індивідуальної творчості і колективних традицій збереження її результатів. Народна художня культура не є феноменом елітарної культури, оскільки апелює до загальної колективної думки та сукупних образних уявлень, здатних формувати естетичні ідеали нації, мотивувати людську спільноту до самовпорядкування своїх взаємовідносин і взаємозв'язків. Як кожне повноцінне естетичне явище, українська народна художня культура позбавлена головних вад сучасної маскультури: уніфікації та заштампованості. Адже артефакти народної творчості в більшості унікальні, і традиція в них сприймається як реально існуюча колективна думка народу» [487, с. 164-165].

Унікальний синтез української національної культури та багатьох етнокультур народів, які духовно і територіально об'єдналися в сучасній Україні, становлять українську народну художню культуру. Втім, під впливом об'єктивних і суб'єктивних факторів, остання, як складне і багатогранне явище, постійно трансформується. Адже, «в еру розвинених інформаційних технологій, глобальної комп'ютеризації виробництва, швидкого та інтенсивного впливу різних культур одна на одну атрофуються і відходять у реліктові сфери життя суспільства особливі внутрішні механізми, закладені в традиційній культурі, по- іншому оцінюються життєві позиції і наново відкривається та сприймається навколишній світ, актуалізуючи проблеми розуміння світоглядних і духовних основ народної культури, збереження традиційних форм культурного спілкування, а також часово-просторової єдності первісної культури із сучасністю» [492, с. 279].

З точки зору структурно-функціонального аналізу можна виокремити морфологію та типологію української народної художньої культури. При цьому критерієм виокремлення певних елементів її внутрішньої будови послугує співвідношення традицій та інновацій на кожному з трьох базових етапів розвитку суспільства, що позначені в гуманітарному дискурсі в якості «хвиль» (за Елвіном та Хейді Тоффлерами «Революйційне багатство» [678] та Е. Тоффлером [541]): перша хвиля (аграрне суспільство, премодерн, архаїка та середньовіччя), друга хвиля (індустріальне суспільство, модерн, Новий час, перша половина ХХ століття) та третя хвиля (інформаційне суспільство, постмодерн, культура другої половини ХХ - початку ХХІ століть) (див. схему 1).

Проблема дослідження традицій і новацій народної художньої культури є особливо актуальною в наш час, коли підвищився інтерес до культурної своєрідності, що пов'язано з масштабністю соціальних процесів, розширенням і поглибленням культурних контактів.

У нашому дослідженні дотримуємося гіпотези, що кожному періоду в розвитку народної художньої культури - премодерну, модерну, постмодерну ([541]) - відповідає певна формула традицій і новацій, що перебувають у діалектичному взаємозв'язку. Розвиток народної художньої культури відбувається у такий спосіб, коли поява новацій не заперечує традиційних цінностей. Проблема традицій не може розглядатися поза проблемою новацій. Старе і нове знаходяться в прямій корелятивній залежності.