Експлікація поняття "українська народна художня культура": культурологічні аспекти концептуалізації

Мірою зміни суспільних хвиль відбувається пошук шляхів відтворення культурних традицій у побуті та в народній свідомості. Традиційні форми фольклору варіюються, оновлюються відповідно до нових естетичних, етичних, моральних цінностей сучасного суспільства, набувають нового життя. Існують різні точки зору на методи і способи збереження сільської традиції в місті. Індустріалізація й урбанізація створюють нові економічні умови, в які не укладається традиційний фольклор, викликають народження нових видів побутової музики, форм їхнього виконавства та соціального середовища їхнього поширення. Тому необхідно розглядати усі форми народної художньої культури як єдину взаємозалежну, взаємообумовлену структуру.

Домінантною формою функціонування української народної художньої культури, притаманною для суспільства першої хвилі (премодерну), є фольклор, основою якого постають архетипно-традиційні структури людської життєдіяльності. Фольклор поділяється на автентичний та субкультурний (зокрема, традиційну дитячу субкультуру, дитячий фольклор). Фольклор становить первинну культурну форму як базовий первинний патерн художньої творчості. Його особливістю є статичність щодо змін, інерціальність, колективність, анонімність. Суспільство другої хвилі виробило свій вид народної художньої культури - фольклоризм, що передбачає індивідуальне інноваційне застосування фольклору у модерному та авангардному мистецтві індустріальної культури. Третя хвиля «подарувала» світові специфічно постмодерне явище - неофольклоризм, яке передбачає зняття ієрархії центру та периферії, традицій та інновацій, колективності та індивідуальності, канону та його варіацій через ризому, інтертекстуальність, гібридність, діалог, транскультуру, міксування архетипів та новітніх технологій, прадавніх традицій та медіа-арту, в тому числі новітні форми функціонування фольклору у кіберпросторі, віртуальних іграх, contemporary art. Фольклор виражає дух фундаментализму, або традиціоналізму, фольклоризм - персоналізму, раціоналізму та модернізму, а неофольклоризм заснований на глокалізмі, мультикультурності та гетерохронності. З точки зору діалектики, неофольклоризм за окремими його ознаками (дифузність, інтерактивність, анонімність) є частковим поверненням до фольклорної архаїки «через голову» фольклоризму (недарма Е. Тоффлер говорив про ознаки відродження першої хвилі у третій на всіх рівнях буття: економічному, політичному та культурному - індивідуалізація виробництва, радикальні рухи, неоязичництво [541-542]). Стосовно фольклору як культурної форми, фольклоризм та неофольклоризм постають як культурні артефакти. Втім, стосовно самодіяльності та аматорського мистецтва як актів презентації, то і фольклор, і фольклоризм, і неофольклоризм є способами функціонування культурних форм, що піддаються вторинним обробкам в культурних артефактах.

Для уточнення виокремленої нами морфології української народної художньої культури доповнимо функціональний підхід підсиленням історичної темпоральності, виразником якої постає типологічний підхід. Цей підхід дозволяє розрізняти щонайменше два культурно-історичних її типи: архаїчний, коріння якого сягає селянського побуту, та міський (сучасний). Із першим типом щільно пов'язується таке поняття, як «автентичність» (від давньогр. аб0єутікор - «справжній»). Воно визначає не тільки істинно- дійсний зміст культурної форми, а й настільки ж правдиву його трансформацію в культурно-історичному просторі. Автентична народна художня культура - це одна із сфер культури, яка складалася протягом століть і поєднала мистецькі явища та художньо-осмислені вироби найрізноманітніших напрямів: від сакрально-ритуальних до побутово- прагматичних. У цьому культурному космосі в усій повноті проявляється дух нації, її самобутність і унікальність. Автентична народно-художня культура - принципово традиційна. У часи, коли формувалися принципи створення артефактів народно-художньої культури протоетносів, люди жили в певній гармонії із довкіллям, керуючись незмінними моральними принципами. У прагненні зберегти перманентними принципи творчості й способи їх передачі майбутнім поколінням без будь-яких випадкових та другорядних естетичних нашарувань - генеральна сила автентики.

Щодо культурно-історичного типу, який досить умовно можна означити як «міський», то тут принцип автентичності теж посідає далеко не другорядне місце. Навіть тоді, коли автор пісні, що зветься «народною», є відомим. Приміром, полтавчанка Маруся Чурай та її видатні пісні «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «За світ встали козаченьки» або харківський козак Семен Климовський, автор знаної пісні «Їхав козак за Дунай», яку майже всі сучасні українці вважають народною. Навряд чи знаходилися виконавці, які на свій розсуд змінювали до невпізнанності мелодії в цих пісенних шедеврах.

Зрозуміло, що по-іншому відбувається в народно-інструментальній музиці, де одним із суттєвих принципів музикування є імпровізація. Неможливо уявити троїстих музик, які грають тільки по нотах. А якщо й беруться виконувати твір в доладному, орнаментальному аранжуванні, то й у такому разі музиканти, які грають на інструментах, що мають необмежені технічні можливості (скрипка, цимбали, бандура, бубон, дводенцівка, деркач, дримба, гармошка, бухало та інші) без віртуозних імпровізацій не обходяться. З іншого боку, музиканти намагаються зберігати із покоління в покоління незмінними такі речі, як певна, відмінна від академічної, постановка рук, способи видобування звуків тощо. Відомо, що за суворими традиціями жанру, музикант, який грає на тому чи іншому музичному інструменті, має власноруч його виготовити, а тоді вже використовувати за призначенням.

Характеризуючи історичні модифікації українського фольклору як визначальної складової традиційної народної культури можна стверджувати, що він є надзвичайно складним явищем, сформованим у системі різноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних, власне етнічних. Визначальним формотворчим видом функціонування фольклору В. Гусєв визнає художню діяльність, ядром якої є народне мистецтво, що пронизує всі види і форми народної художньої творчості, а саме: народне декоративно-ужиткове мистецтво, обрядовий і необрядовий фольклор, масову художню самодіяльність та індивідуальне художнє аматорство [170, с. 79-90; 171].

Модерна та сучасна українська народна художня культура, репрезентована, відповідно, фольклоризмом та неофольклоризмом, досить специфічна. Вона має свої особливості і характеризується безліччю форм художньої діяльності. Евентуальною позитивною альтернативою для народної культури від глобалізації, яка, за виразом В. Самохвалової, «замінює власне культуру цивілізаційним її симулякром (індустріально створеною масовою культурою) і взагалі не може бути остаточно здійснена без ціннісного розкладання культури» [496, с. 58], може бути її, так би мовити, «експортування», тим більше, що нині відбувається пошук нових джерел творчості і, як ще одна перевага, - своєрідний ренесанс зацікавлення етнічними культурами - неофольклоризм («нео» - від грец. neos - молодий, новий). О. Дерев'янченко пов'язує «нео» зі словами греко-латинського походження vбоp (розум), vo^oip (мислення, поняття), vo^a (поняття), notio (поняття), сутність яких відображає форми і процеси людського мислення [196, 201-202]).

Частковим відповідником неофольклоризму на суспільному рівні є економічний, політичний та культурний проект, відомий як «глокалізм» (глобальне плюс локальне). Глокалізм передбачає реалізацію народної художньої культури на рівні відродження архетипів у культурних кластерах альтерглобалістичного спрямування через горизонтальні громадські зв'язки. «Глокалізм» претендує на «третій шлях» розвитку між універсалізмом і партикуляризмом, глобалізмом і мультикультуралізмом, що однаковою мірою виявили свою неспроможність задовольнити регіонально-національні інтереси та відновити архетипні коди через надмірну уніфікацію або релятивацію. Від початку 80-х років минулого століття глокалізм отримав теоретичне обґрунтування (Дж. Маклін, Р. Робертсон, У. Бек, І. Валерстайн, А. Моріта та ін.) в аспекті «сіамського» взаємопроникнення глобальних і локальних тенденцій, посилення культурних відмінностей на тлі подальшої інформаційно- економічної інтеграції. Глокалізм піддає ревізії лінеарне зростання культурної конвергенції на основі єдиного інформаційного ринку і містить парадокси g-word як простору подій, що відбуваються водночас у багатьох місцевостях, тобто транслокально. Так, універсальні символи глобальної культури, в тому числі міжнародні бренди, включають і смисли локальних культур. Проте глокалізм не знімає монополізму глобальних еліт, але намагається встановити між ними баланс через часткову фрагментацію ринку на користь місцевих осередків виробництва. Є ще невирішені проблеми, пов'язані з однобічним захопленням архаїкою, із зайвою модернізацією народної творчості в різних її обробках і стилізаціях, комерційною симуляцією або спустошенням до рівня «екзот-продукту», що призводить до втрати національної своєрідності або набуття останньою суто розважального характеру. Для розв'язання всіх цих проблем необхідне визнання естетичних цінностей усіх форм народної художньої культури й архаїчних, і більш пізніх (художньої самодіяльності, фольклоризму, фольклору субкультур, неофольклоризму) у духовному відродженні суспільства, визнання необхідності етнохудожньої освіти, розгляд проблем народної художньої культури нарівні з проблемами національної художньої культури суспільства.

Отже, на основі суб'єктно-об'єктних зв'язків до структури української народної художньої культури нами уведено: архаїчно- автентичний (уснопоетичний і музично-драматичний) фольклор, що становить її основу, архетипні структури, фольклор субкультур (зокрема дитячий фольклор), а також об'єктивації фольклорних форм у культурних артефактах, а саме: фольклоризм (вторинний, сценічний фольклор); художня самодіяльність, або аматорське мистецтво як соціально організована творчість; неофольклоризм; поєднання етнічних та сучасних складових (етно-хаос, фольк-рок, етно-фольк-рок, фреш-фольк), що є її постмодерними складовими (див. Схему 1).

До структурних елементів української народної художньої культури також можуть бути введені етнохореографія, традиційні види народного образотворчого мистецтва (живопис, скульптура, графіка), декоративно- прикладна творчість (народне декоративно-ужиткове та художньо- прикладне мистецтво), народна архітектура, постфольклор тощо, які, втім, не входять до розгляду кола питань представленого монографічного дослідження, оскільки вже мають достатньо фундаментальні напрацювання, тому в цій науковій розвідці не розглядаються.

Усі існуючі в сучасному соціумі форми народної художньої культури, в тому числі елементи архаїчного фольклору, самодіяльна художня творчість, фольклоризм, фольклор субкультур, неофольклоризм, сформувалися в процесі тривалої еволюції на основі єдності та боротьби традицій і новацій. Інноваційні форми народної художньої культури, що з'явилися в різні історичні періоди її розвитку (архаїчний, урбаністичний, інформаційний), діалектично взаємозалежні з традицією. Як зауважує доктор культурології, професор О. В. Кравченко, «однією зі стрижневих проблем, що підлягає переосмисленню, є співвідношення традиції та новації (креативності) в забезпеченні соціокультурних трансформацій» [310, с. 208]. Під впливом соціальних факторів традиційні форми зазнають значної трансформації: одні еволюціонують, не змінюючи своєї сутності, інші як еталон художньої творчості зберігаються і продовжують підтримувати масову й елітарну творчість. Тож поява новацій не означає відкидання чи забуття традицій.

СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ

експлікація українська народна художня культура

У різних дискусіях, присвячених народній художній культурі, науковці намагаються вирішити які саме її форми мають естетичну цінність і право на існування в наші дні. Одні не визнають естетичних цінностей новацій, інші вважають, що немає необхідності зберігати архаїчний фольклор, адже молоді потрібна інша творчість, що відповідає реаліям сучасного суспільства. О. Кравченко слушно зазначає, що «практика теоретичного виокремлення обох явищ призвела до їхнього протиставлення. Хоча воно є доволі умовним і потребує визначення чітких критеріїв, які мають враховувати певні історичні контексти, соціальні реалії, технології, все ж дихотомія традиція-новація виявилася напрочуд стійкою і може претендувати на теоретичну модель культури» [310, с. 208-209]. Отже, проблема традицій і новацій народної художньої культури була і залишається актуальною протягом усіх періодів її розвитку. Для пошуку шляхів вирішення наведених проблем необхідним є розгляд усіх форм народної художньої культури.

Авторитет традиційної культури не дозволив відкинути її цілком із твердженням новацій і залишив як важливий фактор у новій історії. Проникнення традиційної творчості у творчість інноваційну нерідко зазнає критики. Бачити в цьому вплив масової культури, викривлення смаків і естетичних запитів населення немає підстав. Причини - у самій народній творчості, зміні її ролі у повсякденному житті. Деякі форми народної художньої культури (художня самодіяльність або аматорське мистецтво, фольклор субкультур) не орієнтовані на створення шедеврів мистецтва (хоча іноді саме такими і є). Їхнім соціальним завданням є, насамперед, задоволення особистісних естетичних потреб у творчості та прилучення до неї.

В оцінці існуючих форм української народної художньої культури необхідні дві естетичні шкали. Одна має оцінювати професійний тип, інша - фольклорно-традиційний. Також необхідно враховувати реалії сучасного суспільства, що припускають іншу систему цінностей, передачі, освоєння і функціонування форм народної художньої культури. При цьому завжди варто пам'ятати про наступність поколінь та можливість успадкування молодою генерацією народних традицій та системи цінностей українського фольклору, що увійшов до світової скарбниці культури.

Размещено на Allbest.ru