Творчий тандем телебачення і сценічного мистецтва

Від учасників вимагалось не лише вміння визначати мелодію, але й відтворювати її, здатність слідувати певному ритму без оркестрового супроводу, знання нотної грамоти тощо.

На європейському телебаченні продукували вікторини, що могли існувати тільки на власному національному підґрунті, як-от кіновікторини. У Франції, наприклад, популярною була програма «Мсьє Кіно». Створена 1966 року П'єром Черніа вікторина, присвячена французькому та зарубіжному кіно, не сходила з телеекранів більше двох десятиліть. У ході передачі (що 1972 р. була перейменована в «Мсьє Кіно, або Останній з 5») демонстрували уривки з різноманітних фільмів, виступали актори, режисери, художники, критики.

В основу програми телебачення Люксембургу «Гра в історію» (1984), що мала значну кількість постановчих епізодів, були покладені історичні фільми. Отож, коли йшлося про кінострічку, присвячену, приміром, трьом мушкетерам, то на її основі готувався вигаданий театралізований випуск «теленовин» [42]

Розважальну телепродукцію можна розглядати так само, як і багатосерійну, оскільки в неї є своя сувора періодичність: зазвичай кожна передача виходить раз на тиждень в один і той самий час. Усі розважальні телепередачі об'єднані однією наскрізною темою або одним постійним ведучим (іноді парою), своєрідним господарем передачі, що запрошує до себе в гості відповідну публіку.

У постановчому плані як багатосерійні фільми, так і розважальні телепередачі є досить вигідними для студій: їх виробляють у дуже короткі терміни, вони не потребують значних затрат, оскільки здійснюється економія на декораціях, на постійних акторах (їм платять менше, аніж запрошеним на один раз). Багатосерійні фільми й розважальні телепередачі одразу стали продуктом експорту за кордон.

Серед розважальних передач на телебаченні особливе місце посідають телеігри, які часто містять у собі елементи вікторин, щоправда, у гумористичному або ж навіть примітивному вигляді. Періодичність виходу ігор в ефір залежить від характеру передачі: у більшості випадків ігри з'являються раз на тиждень, однак бувають і такі, що виходять на телеекрани раз на місяць і навіть раз на рік. Виняток складають США, де телеігри й вікторини транслюють щоденно в будні.

Цікавими, на наш погляд, є ігри-детективи, що презентують телеглядачам у різних формах. Так у Франції в середині 1960-х особливої популярності набула гра «Хто вкрав м'яч?», у якій разом із телеглядачами брали участь і радіослухачі. Кожна програма, що була побудована, як справжнє детективне розслідування зникнення м'яча, приурочувалась до чемпіонату світу з футболу. Переможця нагороджували поїздкою на чемпіонат. Чималу роль у популярності телегри віді-гравали її ведучі репортер Франсуа Ле Бю та Наталі Дюбуа, таємнича і досить підозріла особа.

У популярній детективній грі французького телебачення «Заарештуйте Арсена Люпена» (що з'явилась у 1970-х) актор Жорж Декрієр (у ролі Арсена Люпена), загримований під певного персонажа з різних соціальних верств, опинявся у двох місцях, де його мали заарештувати «детективи»-добровольці. Якщо їм це вдавалось зробити, то обидва переможці з'являлись у телестудії, де їм належало було пройти перевірку за допомогою питань. Найспритніший отримував у подарунок кольоровий телевізор, а його колега радіотранзистор.

Цікаво, що іноді телевізійні детективні ігри мали досить масштабний характер, як-то французька програма «Кожен день розкривається таємниця», що являла собою низку щотижневих драматичних постановок, де ставили запитання, відповіді на які телеглядачі повинні були надсилати поштою [106].

Накопичивши певний досвід, телевізійні ігри стали міжнародними, як-от «Гра без кордонів» (1965), у якій спершу брали участь гравці з Франції, ФРН, Бельгії, Італії. Згодом до них приєднались представники Великої Британії, Нідерландів, Швейцарії, Ірландії, збільшивши аудиторію програми до 100 млн глядачів. Окрім країн-учасниць, телегру дивились у Португалії, Туреччині, Марокко, Алжирі.

Програми, схожі на «Гру без кордонів», продукують багато європейських країн. У Великій Британії у 1980 роках такою була програма комерційного телебачення «Вершина світу», де брали участь Австралія і США.

У ФРН 1972 року стартувала телегра «Вісім після восьми» (змагання між подружніми парами країн Заходу і Сходу), у Швейцарії з 1966-го вийшла програма «Європейський матч» за участі телебачення Монте-Карло, Люксембургу, Бельгії.

У грі італійського телебачення 1970-х «Неаполь проти всіх» Неаполь приймав гостей з Іспанії, Великої Британії, Австрії, Франції, США, Бразилії, а також СРСР [36].

Особливо приваблювали увагу глядачів змагання, що мали спортивно-розважальний характер й були зняті телебаченням на натурі. На американському телебаченні це були т. зв. змагання акторів-зірок, які виступали за певну телемережу.

Так, із середини 1970-х на АВС періодично демонстрували телегру «Битва мережевих зірок». Цю програму використовували передусім для реклами передач, актори котрих брали участь у змаганнях. Змагання з бігу, плавання, велоперегонів, футболу, бейсболу, перетягування каната відбувалися, зазвичай, на галявині південнокаліфорнійського університету в Малібу. Грали, як правило, три команди від СБ8, ПВС, АВС. Показово, що для того, аби глядачі не подумали, що актори під час змагань продовжують виконувати свої ролі, солідні грошові винагороди стимулювали гравців, примушували ставитись до змагань всерйоз.

З 1985 року по американських місцевих телевізійних станціях протягом години йде регулярна щотижнева програма «Зіркові ігри», у котрій також беруть участь відомі актори. Зірки демонструють своє вміння в плаванні вільним стилем, атлетиці та веслуванні, а ті, що не в змозі продемонструвати належним чином власну спритність у змаганнях, жартують над собою, виставляючи себе в комедійному світлі. Так чи інакше в кожного учасника-актора є шанс самореклами, що наповнює передачі спортивним азартом і гумором.

Телеігри можуть існувати й у своєрідному синтетичному вигляді, поєднуючи вікторини, конкурси, спортивні змагання та сценічне мистецтво. Приміром, італійська програма «Золота стріла», що виходила з 1972-го, загалом вважалась телевікториною, проте її складовими були й телевистава, і виступи акторів, і концерт старовинної музики, й інтерв'ю зі знаменитостями тощо [42].

Щодо технічних новацій, то розробка в СРСР апаратури третього покоління почалася 1974 року, а її серійне виробництво 1977-го. Її створювали відповідно до кольорового мовлення із широким використанням інтегральних мікросхем, що забезпечувало високу надійність при тривалій роботі. Передбачалися нововведення, що розширювали творчі й технічні можливості персоналу, наприклад електронна проекція заднього плану (рир-проекція), електронна указка, пристрої стопкадру, повторів в уповільненому темпі, розфарбовування фону й написів, спецефектів з програмним управлінням тощо. Ця апаратура стала основою Олімпійського телерадіокомплексу (ОТРК), що забезпечив трансляцію з Москви ігор XXII Літньої олімпіади 1980 року.

ОТРК створювали в стислі терміни, долаючи труднощі, зумовлені відмовою окремих зарубіжних фірм від своїх зобов'язань з постачання обладнання. Проте будівництво комплексу під керівництвом директора Всесоюзного науково-дослідного інституту (ВИДІ) телебачення Ігоря Росселевича було успішно завершене. У дні Олімпіади щодня створювали до 20 програм із сотнею коментарів на різних мовах. Крім того, в ефір випускали дев'ять інформаційних і три всесоюзні олімпійські програми. Для формування програм використовували 330 телекамер, 88 пересувних телевізійних станцій (ПТС), більше 300 відеомагнітофонів для запису та монтажу. В основному застосовували апаратуру вітчизняного виробництва. Лише частина звукового обладнання була виготовлена в Угорщині, а також центральна апаратна й деякі пристрої відеозапису. Телевізорів в олімпійському році в СРСР було продано 7,5 млн, із них 2,3 млн кольорових.

Після завершення Московської олімпіади апаратуру ОТРК стали використовувати для формування чотирьох дублів програм Центрального телебачення з урахуванням розташування країни в кількох часових поясах [62].

У 1980-х роках радянські фахівці приступили до створення четвертого покоління телевізійної апаратури, основною ознакою якої було застосування цифрової обробки сигналів, що забезпечувало збереження якості зображення незалежно від того, скільки ланок перетворення воно пройшло. Комплект цифрової апаратури для телевізійного мовлення, що відповідав міжнародним нормам, створили фахівці ВИДІ телебачення 1985 року. Його демонстрували на міжнародній виставці «Связь-86», а потім стали застосовувати в Ленінградському телецентрі.

Розпочата перебудова економіки СРСР і створення держав СИД порушили запланований перехід телецентрів на апаратуру четвертого покоління, до серійного випуску якої промисловість не приступила через відсутність фінансованих замовлень. Технічний рівень центрального мовлення підтримувався за рахунок імпорту, але уповільнення темпу розробок і виробництва передавальної апар атури позначилося на технічній якості програм, які створювали в регіональних центрах на застарілому обладнанні [137].

Попит на вітчизняні телевізори в колишньому СРСР залишався стійким аж до 1993 року, що стимулювало їх виробництво на колишньому рівні. Були розроблені телевізори четвертого, а потім і п'ятого поколінь на нових мікросхемах з підвищеним ступенем інтеграції та розміщенням усіх деталей на одній друкованій платі, з дистанційним керуванням і можливістю сполучення із зовнішніми пристроями відеомагнітофоном, персональним комп'ютером, приймачем супутникового телебачення й ін. Однак широкий доступ на колишній радянський ринок закордонної апаратури, витрати податкової та митної політики поставили виробників у невигідні умови конкуренції [137].

1983 року в Україні почалося будівництво нового телецентру в Києві, на Сирці, перша черга котрого була введена 30 грудня 1992-го. Переоснащення телецентру сучасною електронною технікою відбулось у 1997-1998 роках.

Телевізійний центр у Києві мав таку структуру:

• апаратно-студійний комплекс;

• технічні апаратні (відеозапису, телекіно тощо);

• електросиловий і допоміжні цехи.

Наприкінці 1980-х років телебачення охоплювало фактично всю територію УРСР. У цей час кількість потужних телестанцій подвоїлась. З'явилась база для двоі трипрограмного ТБ у Києві та багатьох інших пунктах республіки, зрештою стала до ладу четверта програма. А друга й третя програми охопили практично всю Україну. Другу та третю програми мали змогу дивитися, відповідно, 93% і 65% населення. Це були найвищі технічні показники в колишньому СРСР.

На жаль, на той час розподіл техніки для регіональних телецентрів повністю залежав від рішення Москви. Українське телебачення було складовою частиною Всесоюзного (центрального) телебачення та перебувало в його технічному, адміністративному й особливо політичному підпорядкуванні [1]. Тоталітарній системі потрібно було слухнянолакейське телебачення, яке б обслуговувало інтереси комуністичного апарату. Телебаченням, як і іншими ЗМІ, управляло партійне керівництво. Українське телебачення повністю було підпорядковане Москві, хоча це всіляко завуальовували. З розгортанням процесів демократизації, усе стало відомо. Відверта українофобія стала невід'ємною ознакою практично всіх центральних в СРСР засобів масової інформації, зокрема й колишнього Центрального телебачення. Проте в цей час активно працювали обласні телерадіокомпанії, зокрема Львівська (ЛТБ).

Кінець ХХ ст., на переконання Л. Базюк, «ознаменувався в історії ЛТБ залученням молодіжної аудиторії до активного тележиття, було сформовано експериментальну молодіжну редакцію “Дека”, завданням якої стало виготовлення сучасних культурницьких програм. Продовження цієї теми реалізувалося 1996 року в телефестивалі авторської пісні й акустичної музики “Срібна підкова”. Культурницьку тему продовжила телепередача “Томи” (присвячена новинкам книговидання), а основою для зйомки літературних вечорів була щоп'ятнична телепрограма “Третє тисячоліття”. Згодом ефірний час регулярно заповнювала молодіжна програма “Тайстра”» [10, 68].

За задумом передача «легкого жанру», яка мала б інформувати глядачів про різні перипетії життя регіону та складатися з авторських сюжетів різноманітної тематики. Проте телеглядачі прагнули більшого, і згодом в ефір вийшла відкорегована програма з проблемними сюжетами світоглядного спрямування. Проект «Тайстра» став своєрідним «творчим полігоном» для нових програм [117].

За всю історію свого існування в телекомпанії сформувався професійний колектив, своя школа редакторів і режисерів. Програми Львівського обласного телебачення не тільки користувалися популярністю серед глядачів області, а й знаходили аудиторію по всій Україні.

З ухваленням Верховною Радою «Закону про телебачення і радіомовлення», утворенням Державного комітету телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо) і Національної телекомпанії України (НТКУ), яку створено як юридичну особу на місці безправних дирекцій телепрограм, Українське телебачення перестало бути додатком до «центрального», а стало цілком самостійною телесистемою. Згодом передавально-розподільна мережа УТ-1, УТ-2 і УТ-3 стала складатися з 57 потужних телестанцій. Кожна з них покривала площу в радіусі від 50 до 100 км. Програми до цих станцій надходили багатоканальними радіорелейними лініями, довжина яких становила 15 тис. км. Ця система дала можливість забезпечити телеглядачів програмами по всій території України.

Запровадження в дію приватно-комерційними структурами сотень малопотужних телепередавачів для власних програм лише створила видимість забезпеченості населення телебаченням. Адже радіус їх дії був усього 5-10 км, а встановлювали їх переважно в обласних центрах чи великих містах, де глядацька аудиторія переважно одержувала програми (часто далеко не національного та державницького змісту). Водночас сільське населення щораз більше втрачало можливість приймати хоча б один із загальнонаціональних телеканалів. Тому так було важливо зберегти потужності державної передавальної та розподільної мережі й належно її фінансувати [49].

За радянських часів професійне свято працівників телебачення та радіомовлення відзначали 7 травня. Цю дату було встановлено 1945 року під час святкування 50-річчя винайдення О. Поповим радіо. Після здобуття незалежності в Україні продовжували дотримуватися старої традиції. Навесні 1994 року Віталій Артеменко, краєзнавець із Харкова, запропонував встановити нову дату святкування Дня працівників телебачення та радіомовлення 16 листопада. Саме в цей день 1924 року в Харкові (тодішній столиці радянської України) вийшла в ефір перша передача українського радіо. 1994 Укртелерадіокомпанія вирішила знову запропонувати керівництву держави встановити 16 листопада як професійне свято для працівників радіо і телебачення. 11 листопада 1994-го, у переддень 70-річчя початку радіомовлення в Україні, такий указ вийшов. З того часу 16 листопада стало Днем працівників електронних мас-медіа України.

У грудні 1989 року ліцензію на мовлення отримав перший приватний канал України «Тоніс». Тоді ж канал почав налагоджувати зв'язки з Держкіно СРСР, Радянським фондом культури й іншими організаціями. 13 жовтня 1990-го в Харкові на 7 каналі в ефір вийшли програми, підготовлені студією АТВ-1, надалі «Тоніс-Центром». Цей день прийнято вважати днем народження українського недержавного телебачення. До 1992-го існували три версії каналу:

1) «Тоніс-Південь» у Миколаєві;

2) «Тоніс-Центр» у Харкові;

3) «Тоніс-Ентер» у Києві.

З плином часу київська версія «Тонісу» перетворилася л_оготип

на самостійний канал «ТЕТ», з нього було створено нову вер_{телекан}алу сію «Тоніс-Київ». «ТЕТ»

Сьогодні в Україні діють сотні недержавних телемовних організацій, заснованих підприємцями, комерційними структурами, громадськими, науково-технічними товариствами, органами влади, приватними особами та зарубіжними компаніями. За обсягами мовлення недержавне телебачення переважає державне, надаючи йому свої найкращі програми [120].

Хронологія створення основних телекомпаній України

1991 розпочинають мовлення в Києві телеканали «Ютар+» і «Мегапол». У грудні цього ж року створено недержавну телекомпанію з іноземними інвестиціями «ICTV».

15 січня 1992 у Києві виходить в ефір телеканал «Тет-А-Тет».

Лютий 1992 започатковано другу програму Українського телебачення «УТ-2».

Вересень 1992 створено третю програму Українського телебачення «УТ-3».

1993 у Донецьку розпочинає мовлення телеканал «Україна».

Лютий 1994 у Києві стає до ладу телеканал «Гравіс-35».

6 липня 1994 телекомпанія СТЕРХ розпочала мовлення в Дніпропетровську.

Вересень 1995 створено телеканал «1+1».

20 лютого 1995 започатковано діяльність телеканалу «11 канал» (ТРК «СТЕРХ»), що здійснював мовлення на 11-метровому частотному каналі в Дніпропетровську.

1995 з Києва виходить в ефір телеканал «Гравіс-7».

20 жовтня 1996 розпочинає мовлення телеканал «Інтер».

1997 телеканал «УТ-1» змінив назву на «Перший Національний».

Національна телекомпанія це державна телеорганізація, що веде мовлення на загальнонаціональному каналі мовлення, підзвітна Верховній Раді України, Президентові України та використовує один канал «УТ-1». Цей канал за Законом України «Про телебачення і радіомовлення» повинен здійснювати оперативне інформування про суспільно-політичні й інші події в Україні та за кордоном, про надзвичайні події та ситуації, що становлять загрозу життю та здоров'ю населення, поширення офіційних повідомлень, роз'яснення рішень органів законодавчої, виконавчої та судової влади. На «УТ-1» можна подивитися також економічні, публіцистичні, культурно-освітні, медико-гігієнічні, художні, навчальні, розважальні, спортивні програми, а також програми для дітей і юнацтва. Цей канал покликаний сприяти зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету у світі [1].

Передача програм здійснюється через певний телевізійний канал смугу радіочастот у діапазоні метрових чи дециметрових хвиль для передачі радіосигналів зображення та звуку.

Канал телемовлення це сукупність технічних засобів, пристосованих для трансляції телепередач на територію, визначену параметрами технічних засобів мовлення.

Канали телемовлення залежно від форм власності на засоби мовлення можуть бути:

- державними; акціонерними;

- приватними; громадськими.

У нашій країні є державні та недержавні канали телемовлення.

Залежно від охоплення території канали телемовлення можуть бути:

• загальнонаціональними (транслюють передачі на більш ніж половину областей України);

• регіональними;

• обласними;

• місцевими.

2 липня 1997 виходить в ефір телеканал «СТБ».

26 лютого 1998 створено «Новий канал».

27 грудня 2001 час ефірного старту першого загальноукраїнського музичного телеканалу «М1».

1 лютого 2003 розпочав мовлення перший інформаційний телеканал «5-й канал».

26 квітня 2003 в ефірі стартує телеканал «КРТ», започаткований у Донецьку.

1 листопада 2004 вихід у телеефір каналу «НТН».

30 травня 2005 започаткування першого загальноукраїнського спортивного телеканалу «Мегаспорт».

1 липня 2006 телеканал «Кіно» змінив телеканал «Гравіс-7».

1 грудня 2006 телеканал «Сіті» змінив телеканал «Гравіс-35», а також було започатковано телеканал «К1».

1 липня 2007 згідно з даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, зареєстровано понад 60 каналів супутникового мовлення.

У жовтні 1997 року Асамблея міжнародного союзу електрозв'язку (МСЕ) ухвалила великий пакет світових стандартів у галузі телебачення високої чіткості з подвоєнням числа рядків цифрового багатопрограмного телебачення, цифрового наземного ТБ-мовлення й ін. Повний перехід до цифрових методів передачі ТБ-сигналів розрахований на 10 і більше років. Наявні у світі 1,3 млрд телевізорів підлягають поступовій заміні. Ринок цифрового телебачення на найближчі роки оцінюють у суму в кілька сотень мільярдів доларів.

Цікавим є досвід сучасного телевізійного мовлення Франції, де з 1990-х років значну увагу приділено поширенню супутникового, кабельного, цифрового телебачення, відбувається злиття телебачення з мережею Інтернет, створюють телеканали, орієнтовані на декілька культур (німецько-французький телеканал «Arte»). Державна влада Франції забезпечує фінансування четвертої частини коштів на утримання національного телебачення, а 75% покриває абонентська плата. Діяльність

Вищої аудіовізуальної ради Франції, незалежної від інших органів влади, створює такі умови, що державне та громадське телебачення працюють на рівних.

Для телебачення Франції початку ХХІ ст. став визначальним перехід на цифровий стандарт мовлення, що надає безкоштовний перегляд, високу якість зображення та звуку на всій території країни. У телебізнесі відбувається процес створення мегасоюзів, які стають мультимедійними.

Нині спостерігається поширення французьких телетрансляцій у світі та співробітництво з міжнародними телеканалами, що має на меті не лише просування культури Франції на світову арену та створення позитивного іміджу країни, а й формування суспільної свідомості пересічних французів. Підтвердженням цього факту є робота таких французьких телеканалів, як «TV5», «CFI», «TVFI»».

В Україні корисно було б перейняти досвід французької державної політики у сфері телевізійного мовлення, спрямованої на захист культурних і національних інтересів, адже відповідно до законодавства 60% телерадіоефіру Франції справді заповнює аудіовізуальна продукція власного виробництва, 40% з неї франкомовна і транслюється у прайм-тайм.

При цьому в Україні відповідно до Закону «Про телебачення і радіомовлення» національним аудіовізуальним продуктом є: «програми, фільми, аудіовізуальні твори, вироблені фізичними або юридичними особами України», що «у загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50% має становити національний аудіовізуальний продукт або музичні твори українських авторів чи виконавців» (ч. 1 ст. 9) [69]. Крім того, відповідно до Закону України про кінематографію визначено квоту демонстрування національних фільмів. Та, на відміну від Франції, в Україні ці закони здебільшого не виконуються, а норми поки що не спрацьовують.

У Франції громадське мовлення успішно функціонує. Посиливши роль парламенту та створивши політичну опозицію, держава домоглася незалежної й критично налаштованої до дій влади журналістики. Показовим для всього світу та визначальним для Франції стала модель тісної взаємодії держави й ЗМІ в умовах громадянського суспільства. При цьому держава витрачає 25% коштів з бюджету на утримання телебачення, 75% становить абонентська плата. Отож, у Франції поняття державне та громадське телебачення не розмежовують [106].

У березні 1997 року в Парижі було створено Стратегічний комітет дій у сфері зовнішнього телемовлення Франції з метою розробки концепції поширення французької мови та культури у світі, а також сприяння участі у світових телевізійних процесах як технологічного, так і політико-економічного характеру.

Основним технологічним напрямом розвитку сучасного французького телебачення є перехід на цифровий стандарт мовлення TNT, що передбачає безкоштовність, високу якість зображення та звуку , безперешкодну експлуатацію [133].

Нині в США законодавчо прийнято новий стандарт на цифрове телебачення високої чіткості, схвалено правила видачі 1600 безкоштовних ліцензій на мовлення, а 240 млн нинішніх телевізорів визнано застарілими, у зв'язку з чим мовлення за наявною системою було повністю припинено 2006 року.

За новим стандартом кількість рядків стала 1150 (у країнах Європи 1250), формат кадру 16:9 замість 4:3. Таким чином, у якісному сенсі телебачення зробило величезний прорив, який можна порівняти з переходом від механічної розгортки до електронної в середині 1930-х років [135]

До середини 1980-х років структура телевізійної індустрії США зазнала суттєвих змін. Вони були зумовлені як причинами, загальними для всієї американської економіки, так і низкою тенденцій, що проявилися в пропагандистському бізнесі. Адміністрація тодішнього президента Рейгана провела політику регулювання, результатом якої стали численні злиття та поглинання, посилення концентрації в усіх сферах ділової активності. У цей час відбулося злиття Ей-Бі-Сі з Кепітл сітіз, поглинання монополією Дженерал електрик (General Electric) Ар-СіЕй та ін. [46].

Телебачення США довгий час виступало синонімом комерційної моделі ТБ. Однак примітним є факт, що загальнонаціональні мережі ефірного телебачення США:

• NBC (Ен-Бі-Сі, National Broadcasting Company, створена 1926 р.);

• CBS (Сі-Бі-Ес Columbia Broadcasting System, 1927);

• ABC (Ей-Бі-Сі American Broadcasting System, 1943);

• Fox (Фокс, стала національною мережею в 1986-1987 рр.) перебувають у приватній власності, проте їх програми глядачі приймають безкоштовно.

В основі економіки мереж лежить продаж реклами, хоча мережі здійснюють й інші комерційні операції на телеринку: виробляють і продають телепрограми, реалізують аудіо та відеокасети, торгують авторськими правами на свої програми. У деяких випадках телемережі є й гравцями на фінансовому ринку, здійснюючи операції з цінними паперами. У цьому випадку фінансова сфера вважається вторинним ринком і не може приносити значних прибутків.

Головним джерелом доходу телемереж США залишається реклама, спрямована насамперед на масову аудиторію. Статистична служба американського телебачення постійно вивчає смаки аудиторії й стежить за успіхом кожної передачі. З'явилися нові спеціальні методи вивчення та підрахунку телеглядачів, що дивилися передачі напередодні. Програму вважають успішною, якщо її подивилося не менше третини аудиторії, в іншому випадку передачу знімають з ефіру, оскільки жоден рекламодавець не стане її фінансувати. Цією обставиною пояснюється й програмна політика мереж, націлена на отримання прибутку в умовах існування масової аудиторії. Отже, фактично комерційні мережі США готують масову аудиторію для рекламодавців, зацікавлених у масовому ринку збуту.

Виконуючи свою сервісну функцію, національні телемережі США надають рекламодавцям доступ до великих груп споживачів, які дивляться ТБ [38].

Національні телемережі це групи телестанцій, що належать провідним телекомпаніям і керовані ними.Саме тому орієнтація на інтереси та смаки «більшості» неминуча, що висуває два основні блоки програмної політики:

1) інформаційні передачі;

2) розважальні передачі.

Наявність високого рейтингу є підставою для встановлення високого рекламного тарифу. У зв'язку з цим боротьба за сприятливі рейтингові показники є головною турботою керівництва телекомпаній, орієнтованих на одержання прибутку. Показником успіху передачі стає рівень її рейтингу, якість же мовного продукту як така має другорядне значення.

Прагнення забезпечити високий рейтинг комерційного мовлення змушує телекомпанії відмовлятися від якісних, але низькорейтингових передач на користь програм, які гарантовано зберуть біля телеекранів масову аудиторію: вікторин, конкурсів, шоу, популярних серіалів, розрахованих на глядача з невибагливим смаком.

У результаті «диктату рейтингу» реальний вибір телеаудиторії істотно звужується. Багаторічний перегляд розважальних, примітивних за змістом передач формує тип інтелектуально пасивного глядача з усередненими смаками й уподобаннями. Прагнення забезпечити високий рейтинг спонукає мовників використовувати в передачах ефект персоніфікації, запрошуючи до участі в них т. зв. «анкорів» (від англ. the anchor гачок, якір) популярних телекоментаторів і ведучих, зірок телебачення. У програмах новин прагнення до високого рейтингу обертається тенденцією драматизувати зображувані події. Для телепоказу відбирають найбільш видовищні та драматичні кадри, чим можна пояснити часте звернення комерційного телебачення до демонстрації сцен насильства й жорстокості, катастроф, воєн і громадських заворушень. Перевагу віддають сенсаційним телесюжетам, що мають ефектний вигляд у телепоказі, тоді як «невидовищні» події ігнорують або відтісняють у програмах новин на другий план.

Іншою важливою особливістю сучасної американської телеіндустрії є мережева організація мовлення. Цей принцип виник ще на ранніх етапах становлення радіоіндустрії США та був перейнятий ТБ як організаційна основа на ранніх етапах існування.

Отже, телебачення високовитратна, трудомістка й технологічно залежна індустрія. Створення сучасних телепрограм можна порівняти з діяльністю цілих підприємств, на яких задіяна велика кількість професіоналів з різних сфер [38].

Виробництво тільки однієї години програми для прайм-тайм коштувало в кінці 1990-х у середньому 1,5 млн доларів.

Вартість виробництва якісних телепрограм або телефільмів настільки висока, що близька до межі економічних ризиків. Так, зйомка однієї півгодинної серії серіалу для прайм-тайм коштує 1 млн доларів. Рекламодавець готовий платити 1 цент за кожного глядача, який подивиться його 30-секундний кліп під час показу цієї серії. Одна серія, зазвичай, дозволяє включити в показ 16 таких рекламних кліпів. Якщо перегляд серії залучає 10 млн глядачів, то дохід від реклами складе 1,6 млн доларів.

Отже, прибуток, навіть з вирахуванням витрат на дистрибуцію, маркетинг тощо, буде суттєвим. У разі ж більш обмеженої аудиторії, наприклад 1 млн глядачів, дохід від реклами становитиме лише 160 тис. доларів. Це означає, що фінансові втрати можуть бути тільки при першому показі. З іншого боку, розцінки на рекламний час на ТБ залежать від попиту та пропозиції. Очевидно, що реклама в програмі, яка збирає велику аудиторію, буде коштувати дуже дорого: у США розцінки національних мереж у прайм-тайм на 30-секундний ролик можуть сягати 200 тис. доларів. Найдорожчі розцінки пов'язані з демонстрацією спортивних програм або трансляцією з церемонії вручення «Оскара». Деякі економісти вважають, що в США тільки 50 найбільших компаній можуть дозволити собі витрати на рекламу в прайм-тайм.

З точки зору програмної залежності американське комерційне телебачення поділяють на дві великі (але нерівноцінні) групи:

• національні мережі;

• «незалежні» станції.

Національні мережі можуть містити не більше 12 телестудій, які їм безпосередньо належать (розташовані, як правило, у найбільших містах США), і численні телестанції філіали. Це приватні телестудії місцевого значення, які функціонують у невеликих містах.

Щоденний обсяг їхнього власного мовлення (переважно регіональні новини чи спортивні трансляції) рідко перевищує годину-дві. Загалом же філіали 85-97 % транслюють програми національних мереж. Загальнонаціональною телемережа може вважатися лише тоді, коли до неї під'єднано не менше 200 філіалів, тобто коли кількість телеглядачів перевищує третину населення США.

На початок 1990-х національні телемережі США об'єднували:

1. Ей-Бі-Сі 222 філіали та вісім телестанцій: у Лос-Анджелесі, Сан-Франциско, Вашингтоні, Нью-Йорку, Чикаго, Х'юстоні, Фреско, Філадельфії.

2. Сі-Бі-Ес 200 філіалів і чотири телестанції: у Лос-Анджелесі, Чикаго, Філадельфії, Нью-Йорку.

3. Ен-Бі-Сі 208 філіалів і сім телестанцій: у Лос-Анджелесі, Клівленді, Чикаго, Нью-Йорку, Вашингтоні, Денвері, Маямі.

Філії мереж (телестанції, «асоційовані» з мережами) це окремі телестанції, якими володіють власники телемереж. Вони пов'язані з мережами договірними відносинами. Як правило, це місцеві станції, що не мають власної потужної виробничої бази. Мережі забезпечують їх на комерційній основі програмами мовлення з правом додавати до них свою комерційну рекламу. Це позбавляє партнерів необхідності формувати своїми силами всю сітку мовлення, однак вони зобов'язані надавати ефірний час для демонстрації реклами національних телемереж [184].

Незалежні станції не пов'язані з телемережами та формують мовні програми власними силами або закуповують їх в інших телекомпаній (іноді обмінюються програмами). Як правило, рівень прибутковості незалежної місцевої станції нижче доходів мережевих структур, що користуються перевагами партнерства. Їх виживання та прибутковість забезпечується переважно близькістю до локального рекламного ринку та знанням його специфіки [16].

Незважаючи на державну підтримку, некомерційне (громадське) телебачення в США має обмежену фінансову базу, поступаючись європейським суспільним організаціям мовлення. Отже, громадське телебачення фінансується в США з державного бюджету, а також за рахунок добровільних пожертвувань від приватних осіб і різних організацій. При цьому в більшості європейських країн громадське телебачення фінансується за рахунок щорічного податку з власників телеприймачів, а також обмеженого продажу рекламного часу.

Однак основну частину глядацької аудиторії в Сполучених Штатах залучають комерційні канали, громадське ж телебачення популярне лише серед певних категорій глядачів (переважно серед освічених американців) і має певний елітарний характер.

Громадське телебачення США презентує передачі трьох основних категорій:

1. Телепередачі, які не бажають спонсорувати рекламодавці і які з певних причини не мають шансів з'явитися на комерційному телебаченні. Цей блок може містити не тільки освітні програми, а й інформаційні, публіцистичні передачі, у підготовці та трансляції яких зацікавлені різні суспільні групи, а також рейтингові програми, не допущені до ефіру редакціями комерційних станцій. Це можуть бути передачі, створені на високому професійному рівні, що пропонують ауд иторії набір змістовних науково-популярних і публіцистичних програм, присвячених гострим суспільним проблемам.

2. Передачі прямого навчального призначення, призначені для безпосереднього використання в освітньому процесі (у класі, аудиторії коледжу, університету, при дистанційній самоосвіті), що ілюструють і розширюють зміст текстового навчального матеріалу;

3. Передачі, які сприяють розвитку особистості, задоволенню її духовних і творчих здібностей, виховують прагнення здобути нові знання.

Телебачення завжди асоціюється з телевізором, «блакитним екраном», який доставляє телевізійні програми глядачеві. Дійсно, нині телевізор залишається головним телевізійним терміналом, хоча в умовах розвиненої телекомунікаційної інфраструктури дивитися телебачення можна й на комп'ютері. До того ж виробнича база телебачення США стала такою, що телепрограм на ній роблять більше, ніж їх може вмістити ефір.

Телета радіомовлення в режимі реального часу по каналах мережі Інтернет уже отримало спеціальну назву потокового відео.

Таке мовлення почали реалізовувати різні компанії, наприклад

Broadcast. сош. Правда, попит на послуги такого роду поки що не значний, оскільки інтернет-ТБ вимагає наявності ліній з високою пропускною здатністю [17].

Размещено на Allbest.ru