Людина та довкілля: від усвідомлення взаємозалежності до гармонійного modus vivendi

Размещено на http://www.allbest.ru/

Людина та довкілля: від усвідомлення взаємозалежності до гармонійного modus vivendi

Самчук З.Ф.

Актуальність екологічної проблематики, а відтак і нагальна потреба її ґрунтовної концептуальної розробки в умовах сучасної України зумовлена двоєдиною причиною: по-перше, незадовільною, а подекуди навіть критичною екологічною ситуацією, по-друге, підлеглістю України глобальним тенденціям в екології, які додатково підсилюють українську кризову симптоматику і перспективістику.

Можна з упевненістю стверджувати, що глобалізм є не лише домінуючою тенденцією сучасності, а й оглядової перспективи. На жаль, він не тільки підказує, як заощаджувати й інтенсифіковувати виробництво та торгівлю, а також посилює вразливість суспільного буття до багатьох негативних тенденцій, котрі завдяки глобалізму набули більш організованих, транснаціональних форм.

Показовими в цьому сенсі є акценти, розставлені в статті «Глобалізація проти демократії», що вийшла з-під пера колишнього президента Аргентини Рауля Альфонсіна: «Зосереджуючи багатство у вузьких колах, глобалізація породжує більше загроз, ніж можливостей. Наприклад, труднощі в передачі знань та нових технологій із центру до периферії поглиблюють економічну нерівність і призводять деякі країни до нової форми колоніалізму. Не лише окремі громадяни, а й цілі країни стаютьнекерованими: вони усвідомлюють себе лише пасивними інструментами рішень, прийнятих відчуженою від них елітою»[1,6].

Виокремлюють п'ять основних загроз глобалізації: розповсюдження наркотиків, наростання корупції, незаконне використання інтелектуальної власності, поширення нелегальної міграції людей та відмивання грошей. За свідченням Олександра Згуровського, «за даними Світового банку, у 1973 році розрив у прибутках між найбагатшими та найбіднішими країнами визначався співвідношенням 44:1. Глобалізація дала можливість розвиненим країнам і найбільшим транснаціональним корпораціям скористатися потужнішими продуктивними силами. Великий капітал використав їх для свого подальшого збагачення. Як наслідок, на початку ХХІ століття розрив у прибутках між найбагатшими та найбіднішими країнами світу збільшився до співвідношення 72:1»[2,14].

Важко погодитись з тезою, що «саме завдяки конструктивній складовій антиглобалізму в сучасному світі формується новий світогляд, відповідно до якого економічний розвиток не повинен домінувати над національними і культурними цінностями світового співтовариства, демократичними засадами і принципами толерантності, необхідністю збереження природи та здоров'я людей»[2,14]. На противагу твердженням антиглобалістів, сучасні національні та міжнародні проблеми пов'язані не стільки з глобалізацією, скільки з неспроможністю урядів багатьох країн пристосувати політику і господарський комплекс до умов, які зазнали істотних змін.

Можна сформулювати універсальне правило: розв'язання будь-якої проблематики може претендувати на успіх лише в тому випадку, якщо адекватно сприймає сутність, глибину і формат проблемного поля і водночас вживає необхідні й достатні засоби, методи й механізми для переконливої, аргументованої відповіді на запитання, породжені фактором проблемності. Якщо, наприклад, проблема вже має комплексні ознаки, то згідно з принципом симетрії, її можна розв'язати лише комплексними засобами, котрі діють за взаємопотенціюючим алгоритмом. Екологічна проблематика не є винятком із наведеного правила. Це не означає, що гасло «мислити глобально, діяти локально» є хибним чи неефективним на рівні прищеплення екологічної свідомості й культури воно не лише доречне, а й незамінне. Що ж до ширшого суспільного, регіонального чи всесвітнього рівня функціонування, то тут мають бути застосовані значно масштабніші підходи.

Комплексність розв'язання проблематики передбачає її попередній скрупульозний моніторинг. Це стосується, зокрема, й намірів захоронення радіоактивних відходів на дні океанів. Наведена проблема спочатку мала статус рафіновано екологічної, однак згодом набула ознак і політичної, і економічної, і юридичної, і етичної. Справді, затоплення контейнерів з радіоактивними відходами десь у районі Маріанської впадини на перший погляд економічно заощадливе та екологічне безпечне: позаяк на таких глибинах життя практично відсутнє, тому навіть у випадку розгерметизації ємкостей радіоактивному забрудненню будуть піддані так звані мертві зони океану. Однак, по-перше, підводні течії вивчені недостатньо, а по-друге, ніхто не візьметься спрогнозувати динаміку їхнього розвитку чи сейсмологічну активність у цьому регіоні навіть у середньостроковій перспективі.

Це переконлива ілюстрація тези, згідно з якою сучасна екологічна проблематика надзвичайно багатоманітна. Вона має безпосереднє відношення не лише до природоохоронних аспектів, а й культури суспільного споживання і тенденцій розвитку у цілому. Однак її аспекти аж ніяк не сепаратні, не відмежовані один від одного за принципами дії та механізмами оптимізації. Тому будучи багатогранною, екологічна проблематика залишається водночас комплексною, інтегральною і неподільною. Це означає, що її розв'язання виявиться по-справжньому ефективним лише за умов, якщо відповідатиме сутнісним параметрам самої проблеми тобто якщо набуде функціонально-інструментальних ознак комплексності, інтегральності й неподільності. Будь-які спроби вівісекції екологічної проблематики і намагання досягти локальних успіхів виявляються оманливими на тлі сукупного status quo сучасної екології. Річ у тім, що екологічна проблематика за принципом функціонування подібна до закону сполучених посудин: зниження рівня загрози в одному місці викликає його підвищення в інших місцях. Висновок: ця проблема розв'язується лише комплексно.

Спроби локальними засобами подолати глобальні труднощі за повчальною наочністю подібні до авантюрних ідей по відтворенню клонуванням тих видів тварин, котрі давно вимерли наприклад, динозаврів. Неприйнятність подібних проектів обумовлена не стільки труднощами технологічного ґатунку, скільки ігноруванням того безперечного факту, що таким чином істотно порушеним виявиться загальний баланс у тваринному й рослинному світі. І, як наслідок, в результаті відновлення одного виду тварин виникне реальна загроза для існування десятків і сотень інших видів.

Суспільною модифікацією закону сполучених посудин є принцип японського дослідника Іссаві, згідно з яким загальна кількість зла в кожній соціальній системі залишається незмінною, тому зниження рівня зла в одних сегментах (наприклад, успіхи в боротьбі зі злиднями чи безробіттям) неодмінно супроводжується його підвищенням в інших (зокрема, в сфері злочинності та в забрудненні навколишнього середовища). Справді, хоча за попередні 30 років у багатьох регіонах світу вдалося подолати бідність і небезпеку голоду, але водночас злочинність зросла в 3,5 разів. За даними ООН параметри злочинності в 90-х роках ХХ століття підвищувалися щороку на 6%, тоді як приріст населення лише на 1%. Різниця показників настільки очевидна, що вочевидь не потребує додаткових коментарів.

Що стосується забруднення навколишнього середовища і небезпеки порушення глобальної природовідтворювальної рівноваги, то проблема назагал настільки наочна й очевидна, що не потребує додаткових просвітницьких заходів. Очевидних ознак набула інтенсифікація антропотехногенних навантажень на навколишнє середовище, забруднення водойм, ґрунтів та повітря, скорочення площ лісів, вичерпання мінерально-сировинних та біологічних ресурсів планети. Фундаментальною проблемою є невідновлювальність мінерально-сировинних ресурсів. Натомість людство нехтує навіть можливостями відновлювальних ресурсів зокрема, в місцях промислової розробки лісу на одне посаджене дерево припадає десять зрубаних, а в Африці це співвідношення сягає навіть 20:1. Результат легко передбачуваний: ерозія ґрунтів, збільшення площ пустель, виведення із сільськогосподарського обігу все нових ділянок землі.

Надмірна експлуатація природних ресурсів досягла такої межі, коли екосистеми вже не можуть забезпечувати власне відновлення. Використання деревини як палива зростає зі збільшенням населення. Більше 2,5 млрд. людей не мають доступу до сучасних енергетичних послуг. Впродовж попереднього десятиліття було втрачено близько 100 млн. га лісу, що за площею перевищує територію Венесуели. Найшвидше цей процес відбувається в тропіках, які є своєрідними кисневими легенями планети.

Вимога дотримання екологічного балансу передбачає, що збільшення викидів вуглекислого газу має супроводжуватися відповідним нарощуванням рослинної маси. Натомість щохвилини на планеті вирубується гектари тропічних лісів (при цьому 1 гектар тропічного лісу забезпечує киснем близько 1000 чоловік). Знищуються соснові та ялинові насадження, користь яких важко переоцінити: 1 гектар ялинового лісу затримує 90-95% сонячної радіації, а 1 гектар сосняку поглинає 50-60 тонн пилюки.

Сучасна екологічна проблематика є комплексною і системною. До її складу входять чимало аспектів. Коли мова заходить про недієвість сегментизованого підходу, то це означає недієвість спроб виокремити зі сфери екологічної проблематики певний головний, домінантний і визначальний сегмент і на підставі його оптимізації витягти з трясовини кризи екологічну проблематику в цілому. Відомі десятки часткових підходів, кожен з яких претендує на одноосібне розв'язання екологічної проблематики в цілому. Серед них найбільш амбітними вважаються:

техногенний (передбачає уникнення екологічних катаклізмів шляхом скорочення промислово-технологічного навантаження на довкілля);

економістський (пов'язує екологічні негаразди переважно з прагненням кожного соціуму до економічного піднесення, вимагає всезагального договору про обмеження приросту ВВП і заощадливого використання природних ресурсів);

демографічний (наполягає на регулюванні приросту населення і рівномірності розподілу не відновлювальних ресурсів планети поміж різними континентами, регіонами та державами);

антропоцентричний (виходить з тих міркувань, що наскільки б глобальними й всюдисущими не були екологічні проблеми, вони так чи інакше мають першопричиною людину, суперечливість її природи і контрадикційність її свідомості, тому єдиним ефективним методом всезагальної оптимізації визнається розв'язання проблеми екології людини, котре опосередкованим чином дозволить оптимізувати решту екологічних проблем.

Слід визнати: кожен з наведених сегментизованих підходів має в своєму розпорядженні доволі переконливу аргументацію, а на додаток ще й засоби, механізми та інструментарій реалізації програмних завдань. Щоправда, існує одне «але»: претензії на універсалізм кожного із сегментизованих підходів виявляються недоречними з огляду на принципову неможливість реалізувати комплексну програму екологічної оптимізації засобами вузького спрямування. Навіть якщо екологічна проблематика й розгорнулась з якоїсь першопричини, сьогодні це вже не має принципового значення принаймні, з точки зору потреби усунення кризових явищ в екології, оскільки ці небезпеки укорінилися настільки глибоко, що підхід до їх розв'язання вочевидь має бути комплексним. Лише рівномірно й узгоджено просуваючись усіма напрямками екологічної кризи водночас, людство матиме підстави для успіху.

Можливість екологічної катастрофи здебільшого пов'язують зі спалюванням викопних видів палива, внаслідок чого в атмосфері збільшується концентрація вуглекислого та інших парникових газів, що приводить до глобального потепління на Землі. Окрім теплового забруднення атмосфери, при спалюванні викопних видів палива в довкілля у великих обсягах надходить також інші гази та пил зі шкідливими токсичними й канцерогенними інгредієнтами.

Разом з тим слід зазначити, що з усіх парникових газів, які надходять в атмосферу, лише 2% мають антропогенне походження. Хоча всі кажуть про істотне потепління, яке мало місце в ХХ столітті, однак мало хто згадує, що основний температурний стрибок припав на першу третину минулого століття. Що стосується прогнозованого танення арктичних льодів, то цього скоріше за все не відбудеться, оскільки структура льоду доводить, що раніше в Арктиці вже траплялися періодичні кліматичні зміни. Впродовж попереднього століття температура на нашій планеті підвищилася на 0,7 градуса, в порівнянні з льодовиковим періодом (XIIXV тисячоліть тому) температура піднялася на 3,5 4 градуси, але якщо звернутися до історії, то Земля знає періоди значно більшого потепління, під час якого, наприклад, вікінги займалися сільським господарством на значній території Гренландії, що нині знаходиться під шаром льоду.

Втім, зміни клімату зумовлені не лише, а в окремих випадках не стільки антропогенним впливом, скільки непередбачуваними метаморфозами циркуляції сонячної енергії в атмосфері. Наприклад, на півдні Гренландії, яка лише останніми роками на нетривалий час звільняється від криги, ще 1000 років тому вікінги активно займалися землеробством і скотарством. А 450 тисяч років тому, коли про людський вплив на природу було годі й говорити тут шуміла тайга, росли ялини, сосни, дуби і берези. Ще 5 тисяч років тому на півночі архіпелагу Шпіцберген росли верес, берези, вільхи й верби, а нині тут льодова пустеля. Попри значно менший антропогенний тиск на природу в 30-х роках минулого століття в Арктиці було значно тепліше, ніж тепер принаймні, Північний морський шлях (від Мурманська до Беренгового моря) був відкритий для навігацій упродовж цілого року, а тепер плавзасоби наважуються рухатися без супроводу криголамів лише впродовж квітня жовтня.

Деякі спеціалісти Всесвітньої метеорологічної організації стверджують, що глобальне потепління поступиться місцем глобальному похолоданню вже в 2009-2010 роках. На їх переконання, пік потепління на планеті вже пройдено і теплові рекорди минулих років найближчим часом не нагадуватимуть про себе. Голоценовий міжльодовиковий період триває вже 11 тисяч років, тобто довше, ніж попередній. Він має себе вичерпати найближчими роками. Похолоданням мешканці Землі мають завдячувати океану зокрема, такому явищу, як «Ла-Нінья» (в перекладі з іспанської «дівчинка»), яке спостерігається у Тихому океані поблизу берегів Еквадора, Перу та Колумбії. «Ла-Нінья» супроводжується появою в океані течій, які охолоджують воду на 0,5-1 градус за Цельсієм. Такий сезон похолодання триває декілька років, по закінченні яких на зміну «ЛаНіньї» приходить її антипод «Ель-Ніньйо» («хлопчик»), який робить воду у Світовому океані теплішою норми, що автоматично відображається на щорічних змінах клімату планети.

В епіцентрі ідеологічно-пропагандистських протистоянь продовжує перебувати споживання розвиненими країнами світу значно більшої кількості невідновлювальних природних ресурсів, ніж це собі дозволяють решта суспільств. Захід виправдовує такий status quo тим, що це об'єктивний наслідок міжнародного поділу праці й нерівномірності економічного розвитку, а також наголошує на енергоі ресурсозберігаючих принципах, на яких вибудувана сучасна економіка країн «золотого мільярду». Наведені аргументи доволі переконливі, але факт залишається фактом: з точки зору елементарних уявлень про справедливість неприпустимо, щоб восьма частина населення Землі споживала дві третини невідновлювальних ресурсів планети. Очевидно, ситуація потребує проведення ґрунтовного дискурсу щодо зазначеної проблематики на широкому міжнародному рівні, інакше принципи довір'я і взаєморозуміння виявляться безнадійно скомпрометованими.

Економічне зростання це кількісне збільшення і якісне вдосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Кількісні і якісні ознаки відображаються в темпах приросту виробленого продукту, збільшення національного багатства в розв'язанні соціальних проблем і у підвищенні добробуту населення. Одне з основних завдань переходу до суспільства сталого розвитку полягає в оцінці економічних зв'язків між господарською діяльністю людини та природним середовищем.

Йдеться про досягнення певної динамічної рівноваги системи «суспільство природне середовище». На передній план виходить потреба перегляду самого визначення сутності зростання і пошуки його нових вимірів. Один з таких вимірів в доповідях Римського клубу названо екологічним бар'єром (бар'єром зростання), який зумовлений вичерпанням природних ресурсів і деградацією природного середовища. Інша точка зору наголошує на тому, що справжньою причиною деградації природного середовища є не стільки сам факт економічного зростання, скільки його структура, спосіб і стратегія.

ХХ століття минуло під знаком монополізації впливу людини на всі сфери життєдіяльності нашої планети. Як беззастережний факт слід визнати, що зазначена тенденція збережеться й надалі, а питома вага людського чинника зростатиме. Така екстраполяція сучасного потенціалу людства на сферу майбутнього розгортання подій не викликає суперечок у середовищі фахівців. Розбіжності виникають хіба що на стадії формулювання відповіді на запитання: якою має бути людина, аби гідно впоратися зі своєю величною і відповідальною місією?

Правдоподібно, відповідь виявиться достатньо переконливою і перспективістськи продуктивною, якщо вона, по-перше, зазначатиме, чого людству робити не слід, по-друге, окреслить, що людство повинно робити обов'язково, по-третє, визначить системну послідовність заходів, оскільки впоратися з комплексною проблематикою некомплексними засобами неможливо в принципі. Внутрішня логіка й послідовність викладення окресленої проблематики передбачає також з'ясування фундаментальних недоліків ставлення людини до екологічного фактору життєдіяльності, котрі загрожують руйнуванням споруди людської цивілізації.

Перш за все й головним чином йдеться про антиномію людського експансіонізму в природне середовище. Фактично перед нами постають дві альтернативи: з одного боку, поступальний розвиток людства закономірно передбачає інтенсифікацію втручання в довкілля, а з іншого, дотепер така інтенсифікація призводила переважно до руйнації природного середовища, виснаження надр, деградації флори й фауни, ґрунтів і ґрунтових вод, потоншання озонового шару, збільшення площ пустель і загалом територій, непридатних для проживання. Як наслідок усе частіше лунають вимоги кардинально переглянути плани економічного зростання в напрямку формування системи заходів, котрі знижували б інтенсивність природокористування засобом штучного гальмування економічного піднесення.

Такі безкомпромісні підходи мають щонайменше дві вади. По-перше, доволі сумнівними є спроби переведення з гіпотетичної в практичну площину можливостей штучного обмеження зростання ВНП у всесвітньому масштабі. Програма обмеження економічного піднесення може бути прийнята міжнародним співтовариством лише консенсусом, а така вірогідність знаходиться надто близько до нульової позначки, аби залишатись у переляку робочих версій. По-друге, інтенсивність природокористування не обов'язково означає руйнацію, виснаження, забруднення, деградацію і ерозію довкілля: якщо природокористування здійснюється на ефективних і відновлювальних принципах, то воно не лише зводить до мінімуму техногенний тиск на довкілля, а й покращує показники життєздатності ґрунтових і водних ресурсів, повітря тощо.

Зокрема, застосування відновлюваних технологій природокористування призвело до оптимізації функціонування природного середовища Швейцарії, Норвегії, Данії, Швеції, Австрії, Фінляндії, Німеччини та багатьох інших країн. Значні кошти, виділені на потреби екології Німеччиною, Швейцарією, Австрією, Данією та Скандинавськими країнами, призвели до кардинальних змін на краще: в ріках з'явилась форель і осетрові, яких не пам'ятають навіть довгожителі, а в травні над вишнями загули хрущі, котрі вважаються унікальним барометром екологічного стану довкілля (в цьому сенсі доволі показово, що в Києві хрущі зникли якраз у травні 1986 року одразу після трагедії в Чорнобилі). Західні країни виділяють на запобігання екологічних криз 3-4% ВВП.

Вони досягли вражаючих успіхів у посиленні регенераційних можливостей природи, в нарощуванні її репродуктивного потенціалу. Істотним аспектом варто визнати й ту обставину, що міцні позиції громадянського суспільства, яке має довготривалі традиції консолідації довкола цінностей прав і свобод громадян, практично унеможливлює прийняття в західних суспільствах екологічно небезпечних господарсько-економічних рішень. Іншими словами, соціум через свої демократичні інститути і відмобілізовану громадську думку ефективно і своєчасно запобігає небезпечним тенденціям на рівні прийняття управлінських рішень, убезпечує себе від свавілля політиків, чиновництва, лобістських та олігархічних кланів.

Можна навести чимало прикладів вражаючих наслідків підвищення ефективності природокористування. Наприклад, якщо в 1980 році мільярд жителів Китаю страждав від хронічної нестачі зерна (його вистачало лише на 600 мільйонів осіб), то в 1998 році ця країна з населенням 1 мільярд 200 мільйонів жителів вже була одним з найбільших експортерів зерна.

Це наочна ілюстрація того, як завдяки впровадженню передових форм господарювання Китай, котрий має в своєму розпорядженні 22% населення планети і лише 2% орної землі світу, отримав надлишок зерна.

Таким чином, є всі підстави для перегляду песимістичних прогнозів щодо неспроможності земельних ресурсів нашої планети прокормити більше 8 мільярдів мешканців. Нині вже очевидно, що ефективні методи господарювання і відновлювальне природокористування дозволяють забезпечити їжею навіть 50 мільярдів осіб. Щоправда, інша крайність надмірний оптимізм також недоречна з огляду хоча б на ту обставину, що приблизно наполовину природокористування складається зі споживання невідновлювальних ресурсів. Насамперед йдеться про корисні копалини, які за нинішніх темпів освоєння, вичерпаються протягом 30 150 років. Це замкнене коло частково розмикається завдяки динамічному впровадженню наукоємних та ресурсозберігаючих технологій, які хоч і не роблять сировинний потенціал планети вічним, але все-таки істотно відтерміновують вичерпання невідновлювальних природних ресурсів. Зрештою, це не знімає з порядку денного проблему пошуку ефективних альтернативних джерел енергоі ресурсозабезпечення.

До принципово нових функціонально-рольових балансів між людиною та природою привертав увагу В.І.Вернадський. Він зауважив, що наявний рівень продуктивних сил і виробничих відносин надає людству статус потужної геологічної сили. Іншими словами, сукупні зусилля людства виявляються сумірними за своїми наслідками таким явищам, як тектонічні зрушення, зміна берегової лінії материків, формування нових ландшафтних, сировинних та мінеральних реалій. Коригування людством генезису біосфери на підставі ретельно обґрунтованого взаємопотенціюючого розвитку Вернадський відрекомендував ноосферою.

Йдеться про якісно новий етап еволюції біосфери, який набув акцентовано антропогенного забарвлення. Природа все менше визначає стратегію і тактику функціонування людства; навпаки людство здійснює істотний вплив на довкілля згідно зі своїми потребами й уявленнями про бажане. Фактично підводиться підсумок під споконвічною самодостатністю природи: людина висловила претензії щодо визначення стратегії і тактики розвитку всієї планети, і ця апеляція підкріплена вагомими аргументами високого рівня продуктивних сил і виробничих відносин.

Концепція ноосфери передбачає, що еволюція планети визначатиметься колективним розумом людства. Саме дії людини як розумної істоти набувають ознак вирішального фактора в розгортанні генезису Землі. Втім, слід зауважити, що хоча епоха ноосфери й актуалізувала гуманітарний акцент земної еволюції, однак аспект гідності й відповідальності людини за її визначальний вплив виявився обділеним увагою: концепція ноосфери Вернадського констатувала скоріше неухильність гармонійного співжиття людини з навколишнім середовищем, аніж проблемність досягнення такого modus vivendi. Ця обставина є ознакою концептуальної незавершеності теорії ноосфери.

Зрештою, той факт, що парадигма ноосфери не виправдала всіх авансів, котрі лунали на її адресу впродовж попередніх десятиліть, не є провиною автора концепції. В даному разі варто констатувати скоріше нерозважливість тих, хто намагався наділити цю доктрину непритаманними їй функціями. Сам же Вернадський, на жаль, не встиг чи не вважав за потрібне розробити методологію і методику співжиття людства з довкіллям, зі Всесвітом, з Універсумом. Крім того є вагомі підстави стверджувати, що парадигма ноосфери із самого початку була дещо абстрактною і утопічною, оскільки не окреслювала надійних механізмів впровадження на рівні суспільного праксису. Щоправда, Вернадський ніколи не висловлював претензій на універсалізм і вичерпність своєї концепції; він окреслював її цінність в основному евристичною функцією: вона дозволяла підійти до розв'язання соціальних проблем з позицій належного, з висоти переконливих і ефективних ціннісно-світоглядних координат.

І, звичайно, нема причин ставити під сумнів фахову репутацію Вернадського з огляду на часто-густо нерозважливі дії колективного розуму людства в XX столітті, адже світоглядна концептуалістика схожа на рецептуру лікарів: вона лише констатує, в який спосіб хворий може досягти поліпшення стану здоров'я, однак вирішальне слово завжди залишається за пацієнтом якщо він проігнорує поради ескулапа, то перспективи видужання примарні. Як дотепно зауважує з цього приводу китайська мудрість, не варто вимагати від півня, щоб він ніс яйця цілком досить, що він кукурікає.

Неповнота й функціональна недостатність концепції ноосфери зовсім не означає необхідності її відхилення: ціннісно-світоглядний потенціал, закладений в ній, є надзвичайно істотним, тому теорія ноосфери потребує радше доповнення й конкретизації. Не підлягає сумніву, що «лише колективний розум, колективна воля і колективні цілеспрямовані дії відкривають перспективи подальшого розвитку. На повен зріст постає проблема цілісного бачення світу і його розвитку, аспект інтегральної картини світопорядку, в якій конкретні знання дозволяли б людині побачити, як у дзеркалі, саму себе і своє місце в багатоманітності процесів і тенденцій. Виникає потреба спільного, синхронного, симетричного вивчення природи та суспільства. На часі з'ясування фундаментальних істин: спільний розвиток природи й людини складає єдність і органічну неподільність»[3,61].

Заперечувати значний інтелектуальний ресурс людства безглуздо, оскільки поступ науки й техніки неспростовно доводить протилежне. Однак уроки минулих десятиліть з'ясовують, що людський розум функціонує переважно в тактичній площині: як правило, ми розв'язуємо нагальні, поточні проблеми, не переобтяжуючи себе перспективістським концептуалізмом. Крім того, людство не звикло сушити собі голову факторами комплексності, системності, глобалізованості проблем. У результаті доводиться бути свідком, як нібито вдале розв'язання поточної проблеми через деяких час відгукується гучнішою, складнішою і значно драматичнішою проблемою. Також мають місце випадки, коли вдале розв'язання проблематики однієї сфери суспільного буття провокує актуалізацію проблемних вузлів суміжних сфер людської життєдіяльності.

Доводиться констатувати, що розум людини XX століття часто-густо був недалекоглядним. Ще однією його вадою виявилася неготовність до комплексного, інтегрального світосприйняття і як наслідок до комплексного, узгоджено-врівноваженого світоперетворення. Існують різні способи подолання зазначених недоліків. Продуктивним з точки зору доцільності й ефективності може бути формування спеціалізованого пласту наукового знання, котрий забезпечить оптимальну узгодженість соціального розвитку з функціонуванням біосфери, зробить діяльність людини сприятливою для впорядкування й підвищення життєздатності навколишнього середовища.

Такий сегмент епістемології доцільно назвати екологією ноосфери. Зрозуміло, це має бути синтетична сфера наукового знання з елементами узагальнюючого світоглядного характеру. На неї покладатиметься місія реалізації комплексного, системного, міждисциплінарного дослідження з метою пошуку оптимальних балансів гармонійного співжиття, коеволюції людини та природи. Безперечно, екологія ноосфери знаходитиметься в силовому полі глобалістики, адже лише інструментарій і емпіричний масив глобалізму в змозі забезпечити достатньо широкий методологічний підхід, необхідний для ефективного оперування зазначеною проблематикою.

Констатуючи комплексність і міждисциплінарність екології ноосфери, варто наголосити, що їй доцільно бути в першу чергу світогляднометодологічною, адже ця сфера наукового знання покликана з'ясувати глибинні потреби як людини, так і природи, аби на підставі цих параметрів життєзабезпечення сформулювати стратегію розвитку людства та довкілля таким чином, щоб ті не лише не суперечили, а й сприяли одне одному, слугували запорукою спільного успіху, гармонійного співжиття. Універсалізм як стратегія взаємин з природою і Всесвітом має доповнюватись універсалізмом спільних зусиль людства задля забезпечення узгоджених, скоординованих дій, котрі виявляться перспективним лише в тому випадку, якщо будуть спільними діями всього людства.

На початку XXI століття людство усвідомило нагальну необхідність кардинального перегляду екологічних регламентацій з метою приведення життя планети у відповідність до потреб стабілізації глобальних балансів: між людиною та навколишнім середовищем, між різними регіонами, культурами, цивілізаціями тощо. Це вочевидь непрості завдання, адже вони вимагають і деякого обмеження національних суверенітетів, і коригування традиційно усталених форм і методів природокористування. Однак позитив з усієї очевидністю переважає: по-перше, всі нововведення слід приймати консенсусом, а по-друге, вони мають бути обов'язковими для всіх без винятку.

Йдеться першочергово про проблему нерівномірності споживання спільного ресурсно-сировинного потенціалу окремими державами. Прикметно, що країни з найвищим приростом валового національного продукту найбільше виснажують невідновлювальні ресурси планети. В загальну картину наведеної закономірності не вписується хіба що економічне зростання Сингапуру, Тайваню і Японії, де будівля економіки зведена якраз за наукоємними й ресурсозберігаючими принципами. Однак, це лише виняток із зазначеного правила, бо навіть економіки сусідніх держав, що мають схожі показники економічного зростання (наприклад, Південна Корея, Малайзія, Філіппіни та Індонезія), характеризуються значно вищим рівнем споживання невідновлювальних ресурсів.

В епіцентрі уваги також перебуває проблема вибудовування економіки на наукоємних і ресурсозберігаючих засадах. Якщо наукоємність і ресурсозаощадливість не є первинним принципом побудови економіки, то переведення її на цей алгоритм функціонування надзвичайно складне. Зокрема воно передбачає грандіозні капіталовкладення (значно більші, ніж якби економіку будувати, так би мовити «з нуля»), а також тривалий (від кількох до кількох десятків років) період економічного реформування і падіння протягом цього часу як абсолютних показників економічної сфери, так і добробуту громадян держави, що наважилася на цей крок. З чимось подібним мала справу й Україна в 1991 2003 роках.

Погляд на природні ресурси як на джерело надійного збагачення типологічна ознака колоніального або варварського світоглядного підходу. Питання сталого розвитку в сучасній Україні хоч і є предметом науководослідницьких зусиль, громадськості і політиків, але в цілому ця сфера невпорядкована, їй притаманна випадковість і хаотизм різноспрямованих зусиль.

До переліку нагальних потреб глобального масштабу слід віднести також включення у вартість продуктів науково обґрунтованих екологічних витрат, передбачених та узгоджених між виробниками та споживачами. Такий крок матиме революційне значення в сенсі синхронізації функціонування виробництва з вимогами екології. Не підлягає сумніву також, що все більшої гостроти набуває аспект творення екологічної моделі міста, яка покликана враховувати в якомога більшому обсязі специфіку рельєфу, ґрунтових вод, кліматичних особливостей, здатності біоценозу до регенерації, якісного та кількісного співвідношення хімічних викидів, демографічних характеристик, а також матеріальних можливостей проведення природоохоронних заходів. Усе ще не втратила глобального екологічного значення проблема бідності: ефективний захист навколишнього середовища неможливий без певного рівня життя захисту ресурсів навколишнього середовища. Іншими словами, якщо літні люди отримуватимуть мізерні пенсії, то вони приречені торгувати квітами й травами, занесеними до Червоної книги.

По суті, екологічна проблема є проблемою антропологічною. Принаймні, її наслідком і продовженням. Сьогодні вислів Карла Густава Юнга «коли людина пригнічує природу, це означає, що вона ще не вповні оволоділа собою»[4,98], вже не викликає дискутивно-полемічного піднесення, а сприймається як констатація очевидного. Нині на порядок денний виходить питання ширшого ціннісно-світоглядного й сенсожиттєвого характеру потреба глобальної екологічної рівноваги. В даному разі аспект глобалізму означає необхідність вибудовувати такий тип цілепокладання, який виявиться сумірним і адекватним проблемній універсалістиці сучасної епохи, а згадка про фактор рівноваги передбачає накопичення життєвоважливих ознак, які є передумовою розвитку культури і Людини. Нарешті, коли ми акцентуємо увагу на екологічній складовій глобальної рівноваги, то маємо на увазі ефективне підтримання життєздатності певних функціональних параметрів.

Йдеться навіть не про функціональні параметри природного довкілля чи взаємин людини з цим довкіллям: в епоху глобалізму початкове семантичне навантаження, надане поняттю екології в середині XIX століття німецьким зоологом Геккелем, виявляється вочевидь частковим, поверховим і занадто вузьким для комплексного, системного оперування зазначеною проблематикою. Сьогодні екологія як безперечна потреба забезпечення оптимального функціонування різних явищ, процесів, суб'єкт-об'єктних взаємин і т. ін. набуває ознак невід'ємної проблемноопераціоністської складової не лише біології, а й соціальної філософії, аксіології, телеології, етики, психології, педагогіки, політології та геополітики, а екологічний імператив отримує статус безальтернативного принципу розвитку суспільства зразка XXI століття.

Сформульованої мети екології можна досягти лише за умов спільних зусиль усього людства, адже у випадку, якщо господарсько-економічна та природоохоронна діяльність окремих країн чи транснаціональних корпорацій виявиться несумісною з пріоритетами решти світу, то це означатиме прогресуюче падіння ефективності сукупних дій. Фактично, йдеться про доцільність побудови нового світопорядку, який на відміну від попередніх буде не військово-геополітичним, а екологічним чи віталогічним. Адекватна й автентична принциповим вимогам життєвого світу екологічна парадигма віддзеркалить сутнісні параметри як нині чинної, так і перспективної дійсності, виявиться тією концептуальною моделлю, котра дозволить не лише збагнути сутність і драматизм викликів сучасного глобалізму, а й сформулювати переконливу відповідь на них.

глобалізація моніторинг мінеральний

Література

1. День. 17 жовтня 2000 року. 6 с.

2. Дзеркало тижня. 30 вересня 2006 року. 14 с.

3. Самчук З.Ф., Мельник Т.В. Евристична функція концепції ноосфери у розв'язанні соціо-екологічних проблем сучасності // Академическое обозрение. Xарьков, 1995. №1-2. 61с.

4. Юнг К.Г. К вопросу о подсознании // Юнг К.Г. Человек и его символы. М., 1997. 98с.

Размещено на Allbest