Охорона навколишнього середовища

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Правові аспекти охорони навколишнього середовища в Європейському Союзі

2. Діяльність європейського суду справедливості в установленні компетенції ЄС у сфері охорони навколишнього середовища

3. Співпраця України і ЄС у сфері охорони навколишнього середовища

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Охорона навколишнього середовища є однією з найгостріших глобальних проблем. Світова спільнота докладає значних зусиль для її розв'язання, що зумовлює розвиток міжнародно-правового регулювання цієї сфери. Найінтенсивніше міжнародно-правове регулювання охорони навколишнього середовища здійснюється в Європі.

Аналіз формування й розвитку екологічної політики, компетенції та права Європейського Союзу дає підстави говорити про накопичений позитивний досвід у цій сфері. Так, Договір про заснування Європейського економічного співтовариства, підписаний 25 березня 1957 року в Римі, не містив положень про охоронні заходи екологічного характеру, в ньому взагалі не вживалося поняття «навколишнє середовище». Жодне з положень договору прямо не стосувалося навколишнього середовища. Сьогодні ж фахівці вже говорять про існування «європейського екологічного порядку».

1. Правові аспекти охорони навколишнього середовища в Європейському Союзі

Впродовж останніх десятиріч в Європі значно погіршився стан довкілля та загострилася проблема боротьби з його забрудненням. Кожен рік у державах - членах Європейського Союзу виробляється приблизно 2 мільярди тон відходів, і цей показник щорічно збільшується на 10%. Якість життя європейців, особливо тих, що мешкають у великих містах, значно погіршилась та продовжує погіршуватись через забруднення довкілля.

Саме тому захист довкілля є однією з найважливіших проблем, що стоять сьогодні перед Об'єднаною Європою. На першому етапі становлення Європейська Спільнота приділяла основну увагу питанням економічного розвитку. Однак згодом стало зрозуміло, що стратегія розвитку ЄС має бути доповнена дієвими інструментами запобігання виснаженню природних ресурсів та погіршенню стану довкілля.

Перший крок з охорони довкілля був зроблений Європейською Спільнотою 1972 року з прийняттям першої з чотирьох послідовних програм дій, що ґрунтувалися на вертикальному та секторальному підходах до розв'язання екологічних проблем. Ці програми діяли з 1972 по 1992 рік. У період реалізації цих програм у рамках Спільноти було прийнято близько 200 актів, спрямованих на обмеження забруднення та запровадження мінімальних стандартів щодо збирання та утилізації відходів, забруднення води та повітря.

Наступним значним кроком у цій сфері можна вважати прийняття Маастрихтського Договору, який надав охороні довкілля статусу політики. Як додатки до Маастрихтського Договору були прийняті три декларації екологічної тематики: директиви про шкідливі речовини; про вплив заходів ЄС на охорону довкілля; про захист тварин.

Основні завдання та принципи захисту довкілля закріплені в установчих договорах ЄС. Відповідно до статті 174 Розділу ХІХ Договору про заснування Європейської Спільноти політика ЄС у сфері довкілля має на меті зберегти та поліпшити якість довкілля; захистити здоров'я людей; забезпечити розсудливе та раціональне використання природних ресурсів; підтримувати міжнародний діалог з регіональних та світових проблем довкілля.

Політика Спільноти спрямована на високий рівень захисту довкілля та враховує відмінність становища в різних регіонах Європи. Вона ґрунтується на принципі запобігання та принципах того, що має бути вжито превентивних заходів, що шкоду довкіллю слід насамперед усувати у джерелі та що забруднювач платить.

Водночас механізм захисту довкілля дозволяє державам-членам вживати тимчасових заходів з неекономічних підстав екологічного характеру, що підлягають процедурі інспектування з боку Спільноти.

У рамках ЄС у травні 1990 року були створені Європейське Агентство з довкілля та Європейська мережа інформації та спостереження за довкіллям. Головним завданням Агентства є надання державам-членам об'єктивної інформації з метою розробки та реалізації дієвої та ефективної політики щодо довкілля. І хоча Агентство має виключно дорадчі повноваження, проте його робота впливає на прийняття нових заходів та оцінку вже прийнятих рішень.

1993 року було прийнято П'яту програму дій Спільноти щодо довкілля, яка запровадила принципи європейської стратегії добровільних дій на 1993-2000 роки та започаткувала „горизонтальний" підхід Спільноти до розв'язання екологічних проблем, відповідно до якого увага має приділятись усім випадкам забруднення.

21 березня 1994 року набрала чинності Рамкова Конвенція Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату, яку підписали 154 держави та Європейська Спільнота. Загальна мета конвенції полягає у стабілізації концентрацій в атмосфері всіх парникових газів, не лише двоокису вуглецю. Конвенція закріплює низку провідних принципів, що стосуються справедливості, "спільних, але диференційованих відповідальностей" держав, запобіжних заходів, особливих потреб і обставин щодо країн, які розвиваються, сталого розвитку та міжнародної торгівлі. Але через опір Сполучених Штатів Америки та країн ОПЕК Конвенція не встановила чітких кількісних обмежень викидів парникових газів на будь-якому рівні. Європейська Спільнота виступила із заявою, в якій відзначила, що її мета до 2000 року - стабілізувати концентрацію двоокису вуглецю на рівні 1990 року в межах Спільноти. У квітні 1995 року відбулася конференція держав - учасниць Конвенції, на якій було досягнуто домовленості про розробку на додаток до Рамкової конвенції протоколу.

Кіотський протокол до Рамкової Конвенції Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату, підписаний 1997 року, передбачає впровадження ринкових механізмів контролю над шкідливими викидами та створює так званий ринок квот на викиди: країна, промисловість якої забруднює повітря більше, ніж установлено протоколом, зобов'язується купувати квоти на викиди парникових газів у екологічно «чистих» держав. Сторони також зобов'язуються проводити заходи, спрямовані на зведення до мінімуму несприятливих наслідків зі зміни клімату. Сторона протоколу, що не досягла встановлених показників скорочення викидів, несе відповідальність за їхнє перевищення. Але для того, щоб Кіотський протокол набрав чинності, потрібно, щоб його підписали держави, відповідальні за принаймні 55% парникових газових викидів. США та Росія - дві найбільших за викидами в атмосферу промислових газів країни - категорично відмовляються від ратифікації протоколу, оскільки це може мати негативні наслідки для економіки цих країн.

Ще одним важливим документом у галузі охорони довкілля стала Оргуська Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, підписана 25 червня 1998 року. Відповідно до положень Конвенції державам - учасницям Конвенції гарантуються права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. Крім того, держави повинні забезпечити умови, за яких посадові особи та державні органи надавали б громадськості допомогу та орієнтували її в отриманні доступу до інформації, сприяли участі в процесі прийняття рішень і в одержанні доступу до правосуддя з питань, що стосуються довкілля.

Потреба Спільноти у встановленні механізму відповідальності за шкоду, заподіяну довкіллю, була формально закріплена у Білій Книзі про відповідальність за шкоду, заподіяну довкіллю, що її було схвалено в лютому 2000 року.

Наразі у сфері охорони довкілля акцент робиться на всебічний розвиток правових інструментів. Так, нещодавно було схвалено Шосту програму дій щодо довкілля, яка формулює пріоритети Європейської Спільноти у цій сфері до 2010 року. Програма дій спрямована, головним чином, на розв'язання чотирьох основних проблем: зміна клімату, збереження рослинної та біологічної розмаїтості, захист довкілля та здоров'я людей, раціональне використання природних ресурсів та утилізація відходів. Програма визначає заходи, спрямовані на досягнення таких пріоритетів: вдосконалене застосування законодавства про довкілля, зростання екологічної складової в інших політиках Спільноти.

«Екологізація» ринку товарів через виробництво продуктів, безпечніших для довкілля протягом їхнього життєвого циклу, є інновацією, яка стала невід'ємною складовою політики виробництва в ЄС.

Коло правових інструментів Європейського Союзу, що регулюють питання охорони довкілля, постійно розширюється, а відповідно розвивається й європейська політика довкілля. У цьому контексті слід згадати, зокрема, про запровадження еко-податку (принцип "забруднювач платить") та бухгалтерського обліку в сфері охорони довкілля. Крім цього, політика довкілля охоплює не тільки систему законодавства, що забезпечує високий рівень захисту довкілля та гарантує функціонування внутрішнього ринку, але й запроваджує фінансові (програма LIFE) та технічні інструменти: еко-маркування, систему Союзу з захисту довкілля та екологічного моніторингу, а також спільні критерії, що застосовуються до екологічних інспекцій у державах-членах.

2. Діяльність європейського суду справедливості в установленні компетенції ЄС у сфері охорони навколишнього середовища

Сформовані в Європейському Союзі екологічні стандарти й розроблені програми становлять інтерес не тільки для інтеграційних об'єднань інших регіонів, а й для сусідніх держав, зокрема України, які вкрай зацікавлені в розвитку й удосконаленні національного екологічного законодавства. Ми маємо всі підстави вважати ЄС моделлю одного з найефективніших правових регулювань охорони навколишнього середовища у світі.

Для кращого розуміння екологічних стандартів Європейського Союзу необхідно докладніше розглянути процес становлення права охорони навколишнього середовища. Результати дослідження розвитку екологічної діяльності ЄС можуть бути використані для аналізу тенденцій сучасного розвитку екологічної діяльності та стану екологічної компетенції.

Різним аспектам охорони навколишнього середовища в Європейському Союзі присвячені праці таких українських учених, як: А. Андрусевич, В. Вовк, Л. Заблоцька, В. Лозо, Н. Малишева, М. Микієвич. Проте в Україні практично не провадиться комплексного аналізу формування та становлення компетенції ЄС у цій сфері. Наші науковці переважно зосереджували свою увагу на сучасному стані та регулюванні окремих підгалузей права охорони навколишнього середовища, не досліджуючи етапу формування та становлення цієї галузі права ЄС. Тож стаття покликана певною мірою заповнити цю прогалину.

Метою дослідження є визначення з подальшим розглядом комплексу політико-правових аспектів, пов'язаних з участю Європейського суду справедливості у формуванні та розвитку політики, компетенції та права Європейського Союзу у сфері охорони навколишнього середовища.

Рішення Європейського суду значно вплинули на формування політики та визначення повноважень ЄС у сфері охорони навколишнього середовища. Річ у тому, що суд послідовно підтримував ідею надання спільноті широкої компетенції у цій сфері попри те, що ця компетенція не була передбачена Римським договором 1957 року. Таке ставлення суду не є винятковим у його діяльності. Активною була позиція суду і в інших галузях політики спільноти. Як приклад можна навести сферу захисту прав людини. Так само прецедентне право суду відігравало значну роль під час визначення повноважень у питаннях зовнішніх зносин.

Характер екологічних проблем спільноти, що спричинюють звернення до суду, із часом змінився. Можна умовно виокремити два етапи, а в перспективі говорити і про третій. Перший етап завершився у 1987 році з прийняттям Єдиного європейського акта, який заклав правову основу природоохоронної політики спільноти. Перед тим роль суду зводилася переважно до вирішення спорів щодо законності прийнятих спільнотою заходів з охорони навколишнього середовища. Положення, додані до Єдиного європейського акта щодо природоохоронної політики, внесли з точки зору права багато незрозумілого, через що почався новий етап судових розглядів.

Що стосується порушень у сфері природоохоронних заходів, то вони, як правило, пов'язані з нездатністю держави-члена прийняти національне законодавство, що передбачає застосування директив ЄС.

Одне з перших рішень суду у сфері природоохоронних заходів було винесене в березні 1980 року (справи № 91/79 та № 92/79, Комісія проти Італії). Комісія подала позов проти Італії у зв'язку з невиконанням Директиви Ради про зближення законодавств держав-членів у питаннях, що стосуються мийних засобів (№ 73/404 від 22.11.1973) 1, а також Директиви Ради про зближення законодавств держав-членів у питаннях щодо вмісту сірки в деяких видах рідкого палива (№ 75/716 від 24.11.1975) 2. Італія вважала, що питання «виходить за рамки» повноважень Комісії. Суд ухвалив, що обидві розглянуті ним директиви правомірно ґрунтувалися на статті 115 Договору про функціонування Європейського Союзу3, яка уповноважує співтовариство затверджувати всі заходи, необхідні для усунення торгових бар'єрів, що є наслідком диспаритету в національному законодавстві держав-членів. Отже, стаття 115 була визнана як правова основа природоохоронних заходів, які здійснювалися з метою узгодження національних законодавств.

Дещо пізніше у зв'язку з розглядом серії із шести справ, відповідачем з яких виступала Бельгія, Європейський суд, розтлумачивши статтю 268 Договору, розширив правові підстави для природоохоронних директив (справи № 68/81, 69/81, 70/81, 71/81, 72/81, 73/81, Комісія проти Бельгії). Суд визнав природоохоронні заходи як одне з повноважень співтовариства, що розуміють аналогічно до прецедентного права стосовно компетенції у сфері зовнішніх зносин.

У своєму преюдиціальному рішенні від 1985 року суд визначив, що принцип свободи торгівлі не повинен розглядатися як абсолютний, він має підпадати під дії певних обмежень, обґрунтованих поставленими перед співтовариством цілями, зумовленими загальним інтересом. Директиви слід розглядати з погляду перспективи охорони навколишнього середовища, що є однією з важливих цілей співтовариства. Суд вирішив зупинитися на такому сильному формулюванні, тому що рішення виносилося в період, коли відбувалося обговорення запропонованих змін до установчого договору. Своєю позицією в цих дискусіях суд продемонстрував підтримку пропозиції вважати охорону навколишнього середовища однією з цілей співтовариства. У цій ситуації маємо приклад активного втручання суду. Ухвалення рішення судом ґрунтувалося на тому, чим, на його думку, міг бути закон, а не на тому, чим закон був насправді.

Думка суду про те, що захист навколишнього середовища є однією з ключових цілей співтовариства, дістала підтримку й отримала подальший розвиток у рішенні з іншої справи - «Комісія проти Данії», більше відомої як «Справа про датські пляшки» (Danish Bottles case). У своєму рішенні Європейський суд справедливості визнав принципову правомірність запровадження торгових обмежень із метою захисту навколишнього середовища.

Поставивши охорону навколишнього середовища на один щабель з іншими цілями співтовариства, суд узяв на себе обов'язок збалансувати інтереси охорони навколишнього середовища з інтересами внутрішнього ринку, застосувавши принципи недопущення дискримінації та пропорційності. Необхідно зважати, що сталося це до внесення положень щодо охорони навколишнього середовища до установчого договору співтовариства. Мотивування суду вочевидь виходило за рамки автентичного тлумачення. Своїм активним втручанням суд значною мірою сприяв політичній і законотворчій діяльності співтовариства.

Після прийняття 1986 року Єдиного європейського акта Європейське економічне співтовариство вперше отримало повноваження у сфері охорони навколишнього середовища. У розділі VII цього документа визначено принципи діяльності співтовариства у сфері охорони навколишнього середовища. Зміни, які Єдиний європейський акт вносив до Договору про заснування Європейського співтовариства, чітко передбачали розвиток та імплементацію політики співтовариства у сфері охорони навколишнього середовища.

Чинним єдиним європейським актом запроваджено дві різні процедури здійснення природоохоронних заходів. Перша - так звана процедура співпраці, що наділяє Європарламент повноваженнями вносити поправки до запропонованих заходів. Ця процедура застосовується до всіх заходів, що здійснюються на внутрішньому ринку і приймаються кваліфікованою більшістю Ради. І навпаки, якщо захід ґрунтується на статті 192, Рада має затвердити його одностайно після процедури консультації з Європарламентом. Процедура консультацій не передбачає обов'язкового врахування думки Європарламенту. Отже, створена система, що припускає подвійне тлумачення, залишила без відповіді головне питання: як визначити, коли природоохоронний захід повинен прийматися згідно зі статтею 94 як частина програми внутрішнього ринку, і коли - за статтею 192.

Через рік після набуття чинності Єдиним європейським актом виник перший спір між Радою й Комісією щодо різних процедур, передбачених для прийняття природоохоронних заходів. Комісія за підтримки Європарламенту звернулася до суду з пропозицією про скасування Директиви № 89/428 від 21 червня 1989 року про гармонізацію програм щодо скорочення відходів виробництва двоокису титану. Всупереч пропозиції Комісії, директива була прийнята Радою одностайно на підставі статті 192. Комісія ж пропонувала як підставу для прийняття директиви статтю 94.

Суд зосередив увагу на тому, що юридична підстава для запропонованих заходів повинна бути обрана відповідно до об'єктивних критеріїв, таких, як мета і зміст заходів. Ретельне вивчення мети та змісту, проте, не дало чіткої відповіді, оскільки директива стосується охорони навколишнього середовища тією самою мірою, як і внутрішнього ринку. У своєму рішенні про скасування директиви суд нагадав про важливість ролі Європарламенту, підкресливши, що процедура співпраці була додана до Договору для посилення участі Європейського парламенту в законодавчому процесі співтовариства, що ґрунтується на принципі демократії. Надалі більшість природоохоронних заходів приймали на підставі статті 94, що ще тісніше пов'язує охорону навколишнього середовища з політикою співтовариства на внутрішньому ринку.

Однак було б не зовсім коректно вважати, що суд настільки послідовно проводить «екологічну» лінію в усіх справах, які так чи інакше зачіпають питання збереження навколишнього середовища, і виносить рішення, які завжди відповідають природоохоронним інтересам. Неоднозначну позицію суду з екологічних питань ілюструє справа, порушена відомою організацією «зелених» «Грінпіс» проти Комісії ЄС. Суть справи в тому, що Комісія прийняла рішення про надання фінансової допомоги Іспанії для спорудження двох електростанцій на Канарських островах. «Грінпіс» за підтримки деяких приватних осіб звернувся до суду щодо скасування цього рішення на екологічних підставах. Європейський суд справедливості, підтримавши точку зору Комісії, зазначив, що сторони повинні мати певні інтереси, які зачіпаються рішенням Комісії про фінансування. «Грінпіс» не мав таких інтересів. Отже, суд не досліджував питання по суті: чи були наявні екологічні підстави для скасування цього рішення?

Необхідно зазначити, що суд виробив також низку прецедентів, які прямо не стосуються охорони навколишнього середовища, але мають безпосередній вплив на створення та застосування законодавства у цій сфері. Прикладом може бути рішення про поширення прямої дії на директиви.

Отже, у становленні компетенції Європейського Союзу у сфері охорони навколишнього середовища на першому й другому етапах розвитку (1957-1986 роки), за умови відсутності таких повноважень в установчих договорах, вирішальну роль відіграв суд, визначивши, що охорона навколишнього середовища є невід'ємною частиною економічної інтеграції загалом.

Рішення Європейського суду справедливості формують окрему групу джерел права навколишнього середовища ЄС. Значення рішень суду в тлумаченні, уточненні й усуненні прогалин в інших джерелах права навколишнього середовища є істотним. Як і в інших галузях права ЄС, низка рішень суду з питань застосування норм права навколишнього середовища стала хрестоматійними. Також у своєму преюдиціальному рішенні суд визначив, що охорона навколишнього середовища є однією з цілей ЄС.

Однак треба зазначити: суд досі не виніс жодного рішення стосовно того, якою мірою національні заходи можуть бути відмінні від правил Союзу. Це питання буде, ймовірно, одним із перших, що стоятиме перед судом у майбутньому, а тому потребує серйозного наукового дослідження.

3. Співпраця України і ЄС у сфері охорони навколишнього середовища

Співробітництво у сфері навколишнього середовища розглядається як один із пріоритетних напрямків у відносинах між Україною і Європейським Союзом.

Головним документом, що визначає основи співпраці України та Європейського Союзу у сфері охорони навколишнього середовища, є Угода про партнерство і співробітництво між Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами і Україною, підписана у 1994 році. В Угоді, зокрема, говориться, що Сторони “розвивають та зміцнюють співробітництво між ними в галузі охорони навколишнього середовища та охорони здоров'я”. (ст. 63 (1)).

Метою такого співробітництва є боротьба з погіршенням стану навколишнього середовища, яка охоплює такі питання:

ефективний моніторинг рівнів забруднення й оцінка стану навколишнього середовища; система інформації про стан навколишнього середовища;

боротьба з локальним, регіональним і транскордонним забрудненням атмосферного повітря та води;

відновлення природного стану навколишнього середовища;

стале, ефективне й екологічно безпечне виробництво та використання енергії; безпека підприємств;

класифікація та безпечне використання хімічних речовин;

якість води;

зменшення обсягів, утилізація і безпечне знищення відходів, а також виконання положень Базельської конвенції;

вплив, який здійснює навколишнє середовище на сільське господарство, ерозія ґрунтів та хімічне забруднення;

захист лісів;

збереження біологічної різноманітності, територій, що охороняються, а також раціональне використання біологічних ресурсів та управління ними;

застосування економічних і фінансових важелів;

глобальні кліматичні зміни;

екологічна освіта та виховання;

виконання Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті, яка була підписана в місті Еспо.

Співробітництво здійснюється шляхом планування заходів з подолання наслідків катастроф та інших надзвичайних ситуацій; обміну інформацією та експертами; проведення спільної дослідницької діяльності; удосконалення законодавства в напрямку стандартів Співтовариства; співробітництва на регіональному та міжнародному рівнях; розробки стратегії, зокрема щодо глобальних кліматичних проблем з метою досягнення сталого розвитку; дослідження впливу на навколишнє середовище.

Створено ряд двосторонніх інституцій, що забезпечують базу для прийняття подальших відповідних рішень. Наприклад, Рада із співробітництва на міністерському рівні (представники: Головуючий в ЄС, Європейська Комісія, Верховний представник ЄС, уряд України), Комітет із співробітництва (рівень вищих державних службовців під головуванням, по черзі, Європейської Комісії та української сторони), підкомітети (рівень експертів).

Політичний діалог ведеться шляхом щорічних самітів, засідань Ради із cпівробітництва та засідань міністрів та вищих урядовців в форматі Трійки.

Співпраця також відбувається в рамках Підкомітету з питань транспорту та енергетики, співробітництва у цивільному та ядерному секторі, охорони довкілля, освіти, навчання і технологій. На засіданні Підкомітету у січні 2002 року у Києві сторони домовились про створення робочої групи з питань зміни клімату.

Робоча група з питань зміни клімату працює у таких напрямках:

Обмін інформацією про заходи, які вживаються в ЄС та Україні, щодо зміни клімату;

Підтримка уряду України в розробці Національної стратегії протидії глобальним змінам клімату та пом'якшення їх впливу, де повинні бути передбачені, зокрема, питання досліджень, вивчення і прогнозування кліматичних змін, підвищення енергоефективності й енергозбереження;

Використання кращих напрацювань та досвіду ЄС з метою створення в Україні необхідних інституцій та систем, передбачених Рамковою конвенцією ООН про зміну клімату і Кіотським протоколом до неї;

Розгляд ініціатив щодо заходів боротьби з глобальним потеплінням;

Координація зусиль України та ЄС як сторін Конвенції про зміну клімату, спрямованих на виконання зобов'язань України, вивчення питань щодо ратифікації Кіотського протоколу до неї. Україна та ЄС співпрацюють у сфері управління водними ресурсами та правових рамок захисту водних ресурсів. Україна вступила до спеціальної групи DUBLAS з метою участі у діяльності ЄС щодо захисту Чорного моря та ріки Дунай.

Окрім того, ЄС та Україна співпрацюють із питань захисту навколишнього середовища у сфері гармонізації законодавства, включаючи виконання Оргуської конвенції; оцінки впливу на навколишнє середовище; управління водними ресурсами; розроблення та виконання заходів щодо збереження біорізноманіття, функціонування внутрішнього ринку згідно зі стандартами навколишнього середовища тощо.

Обидві сторони розглядають розроблення програми сталого розвитку як один із основних пріоритетів своєї внутрішньої політики. Тому існує зацікавленість у вивченні можливостей співробітництва у цій сфері.

ЄС надавав технічну допомогу Україні в рамках програми Тасіс в десяти з п'ятнадцяти напрямів, зазначених у статті 63 Угоди про партнерство і співробітництво, а саме управління та захист водних ресурсів, включаючи Чорне море, збереження біорізноманіття, участь громадськості та заснування транскордонних мереж навколишнього середовища, розвиток регіональної системи управління промисловими відходами в Україні, підтримку реалізації державної політики навколишнього середовища тощо. Тасіс також фінансував створення Регіонального центру з питань навколишнього середовища у Києві, метою якого є сприяння залученню ширших кіл громадськості до питань захисту довкілля.

Таким чином, основи для співпраці між Україною і ЄС у сфері охорони довкілля вже закладено: розроблено форми і методи такої співпраці, працюють спільні органи в цій сфері, проводяться спільні зустрічі та консультації. Тим не менше, цей напрямок співробітництва все ще потребує підвищення рівня й ефективності двостороннього співробітництва, зосереджуючись на конкретних проектах із метою досягнення довгострокових цілей сторін.

Висновки

Отже, питання захисту навколишнього середовища у ЄС регулюються європейським екологічним правом, яке є доволі молодою системою права, то й відповідні галузі якої ще недостатньо розвинуті й розвиваються відповідно до становлення самого європейського права.

У рамках системи європейського права склалась стійка, цілісна сукупність норм у сфері охорони навколишнього середовища -- “європейське право навколишнього середовища”.

Під європейським правом навколишнього середовища слід розуміти сукупність норм і принципів європейського права, що регулюють відносини між його суб'єктами з питань, які стосуються навколишнього середовища.

Правове регулювання питань, що стосуються навколишнього середовища, у державах-членах здійснюється за допомогою норм національного, європейського та міжнародного права. Взаємовідносини між національним правом держав-членів та європейським правом характеризуються такими важливими принципами, як:

Верховенство європейського права, що полягає в наданні нормам європейського права вищої юридичної сили порівняно з нормами національного права держав-членів. Це супроводжується зобов'язанням кожної держави-члена не приймати національні норми права, що суперечать європейському праву, вносити зміни у національне законодавство з метою гармонізації з європейським правом, а також вживати самостійних заходів для забезпечення максимально ефективної дії права Співтовариств.

Пряма дія, що полягає у безпосередньому та обов'язковому застосуванні нормативно-правових актів Співтовариств національною адміністрацією і судами, незалежно від їх згоди чи умов, встановлених державами-членами.

Принцип інтеграції, під яким розуміється впровадження норм права Співтовариств у національні системи права всіх державчленів.

Юрисдикційний захист, під яким розуміється обов'язкове для всіх національних судових органів держав-членів і судових установ Європейського Союзу забезпечення застосування права Співтовариства і максимально ефективний захист прав та інтересів, що виникаються на його основі.

Список використаних джерел

європейський екологічний захист довкілля

1. Балашенко С.А., Макарова Т.І., Межнародно-правовая охрана окружающей среды и права человека. Учебное пособие. Минск 1999. С. 79.

2. М. Булгакова. Екологічні права та обовязки громадян.

3. Грицкевич С.Г. Конституційні екологічні права людини й громадянина та їх забезпечення органами внутрішніх справ. - Рукопис.

4. Дубовик О.Л. Екологічне право ЄС: формирование, розвитие, достижение и актуальне задачи// Право и политика №12(60)., 2004, С. 67. М.

5. Дюбуа Л., Блюман К. Матеріальне право Європейського Союзу. - К., 2002.

6. Каргалова М.В., Козлов Е.Ю., Корогод С.О. и др. Европейское право. Право Европейского Союза и правовое обеспечение защиты прав человека: Учебн. для вузов - 2-е изд., пересмотр. и доп. - М.: НОРМА, 2007. - 969 c.

7. Кашкін С.Ю., Четвериков А.О., Калініченко П.А. та ін Право Європейського Союзу: навчальний посібник (відп. ред. С.Ю. Кашкін). - 3-е изд., Перераб. і доп. - М.: Проспект, 2011 р. - 274 с.

8. Матіас Гердеґен Європейське право / Пер. з німецької. - К.: «К.І.С.», 2008. - 528 с.

9. Микієвич М.М., Андрусевич Н.І., Будякова Т. О. Європейське право навколишнього середовища: Навч. посібн. - Л.: ЕКОПРАВО-ЛЬВІВ, 2004. - 256 с.

10. Сансі М., Заблоцька Л.Г. Екологічне право ЄС: Навч. посібн. - К.: ІМВ КНУ імені Тараса Шевченка, 2004. - 158 с.

Размещено на Allbest.ru