Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Антропогенне та техногенне навантаження на навколишнє природне середовище в Україні у кілька разів перевищує відповідні показники у розвинутих країнах світу та продовжує зростати. В Україні найвищий в Європі рівень розораності земель, споживання водних ресурсів, вирубування лісів. Близько 15% території України з населенням понад 10 млн перебуває у критичному екологічному стані.

Щільність викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря останнім часом становить понад 130 кг на кожного мешканця України, що в кілька разів перевищує зазначений показник у розвинутих країнах світу. На сьогодні у державі накопичено понад 35 млрд т відходів, 17% її території зазнає підтоплення та понад 18% вражено інтенсивною ерозією.

Відсутність ефективної системи управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та повільне проведення структурних реформ і модернізації технологічних процесів в умовах зростання національної економіки призводить до збільшення рівня забруднення та зумовлює підтримку старих, неефективних підходів до використання енергетичних і природних ресурсів.

Українська економіка залежить від постачання із-за кордону органічного палива, яке становить близько 60% від загального обсягу споживання. Як свідчить практика країн, де відсутні значні запаси власних паливно-енергетичних ресурсів (нафти газу, вугілля), енергетична незалежність забезпечується за рахунок ядерної електроенергетики, гідроелектростанцій, а також відновлюваних джерел енергії (далі - ВДЕ) .

З-поміж нормативно-правових документів щодо енергоефективності та енергозбереження в Україні найбільш вагомими є: Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів" від 28.02.2008 р. № 174/2008, Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про стан реалізації державної політики щодо забезпечення ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів" від 30.05.2008 р., "Про програми підвищення енергоефективності та зменшення споживання енергоресурсів" від 17.12.2008 р. № 1567-р, Постанова Кабінету Міністрів України "Державна цільова економічна програма енергоефективності на 2010-2015 роки" від 01.03.2010 р. № 243, "Про програми підвищення енерго-ефективності та зменшення споживання енергоресурсів" від 17.12.2008 р. № 1567 (1567-2008-р), Закон України "Про внесення змін до деяких законів України" (щодо стимулювання використання альтернативних джерел енергії) від 01.04.2009 р. № 1220-VI.

Екологічні аспекти розвитку економіки досліджувались у працях українських науковців: О. Веклич, А. Качинського, О. Лазора, Л. Мельника, С. Харічкова, М. Шапочки, В. Шевчука. Наукові дослідження щодо економічної стратегії розвитку проводились українськими вченими: В. Гейцем, Я. Жаліло, О. Кілієвичем, М. Миколайчуком, І. Розпутенком, В. Тертичкою.

В умовах геоекономічних трансформацій державна екологічна політика має спрямовуватись на сприяння розвитку екологічно безпечних виробництв, упровадження новітніх екологічних технологій із врахуванням найкращих досягнень світової спільноти.

1. ДЕРЖАВНА ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА ЯК СКЛАДОВА СВІТОВОЇ СИСТЕМИ ЗАХИСТУ ДОВКІЛЛЯ

Перспективи формування та реалізації національної екологічної політики в Україні на період до 2020 р. мають визначатись на основі принципів сталого розвитку. Стратегія передбачає запровадження підходів концепції сталого розвитку, враховує сучасний стан навколишнього природного середовища, рівень розвитку економіки та соціальної сфери, технологій, суспільної свідомості, екологічної освіченості населення, необхідність удосконалення системи доступу до природних ресурсів, розподілу одержаних від їх експлуатації витрат і доходів між різними верствами населення.

Під егідою ООН для створення механізмів захисту від екологічних загроз на рівні міжнародного співробітництва здійснено ряд заходів, серед яких:

Функції повномасштабної організації із забезпечення багатостороннього механізму вирішення проблем глобального кліматичного режиму після 2012 р. приймає на себе Організація Об'єднаних Націй. У рамках ООН також діє спеціалізована програма з екологічних проблем ЮНЕП, проте її ефективність визнається недостатньою .

Під егідою ООН здійснюється робота із підготовки оцінних доповідей з питань глобальної безпеки на основі звітів, консультацій, обміну інформацією між організаціями в самій системі ООН та міжнародними організаціями. У цьому контексті примітним є запропонований проект "плану дій" ООН на територіях, постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС, до 2016 р. Розробка цього плану була передбачена Резолюцією ООН 2007 р., яка проголосила 2006-2016 рр. Десятиліттям відродження і сталого розвитку територій, постраждалих від наслідків катастрофи.

Енергетична стратегія України на період до 2030 р. була ухвалена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.03.2006 р. № 145-р. Стратегія розроблялася з урахуванням тенденцій геополітичного, макроекономічного, соціального і науково-технічного розвитку країни, що мають певні ризики щодо визначення цих факторів. Реалізація Енергетичної стратегії має забезпечити перетворення України на впливового та активного учасника міжнародних відносин у сфері енергетики, зокрема, через участь у міжнародних і міждержавних утвореннях та енергетичних проектах.

Серед ініціатив світової спільноти щодо вирішення глобальних проблем екологічної безпеки стала пропозиція Японії про створення спеціального "фонду технологій", спрямованих на захист навколишнього середовища та активну протидію процесам глобального потепління. Наступна ідея "секторального підходу" пропонує надання різним промисловим сферам у країнах, що розвиваються, технологічної допомоги в процесі дотримання ними вимог зі зниження шкідливих викидів. Пропозиція була підтримана американською стороною в частині створення "зелених робочих місць", пов'язаних з екологічно чистими технологіями в ключових секторах економіки.

Основу екологічної стратегії США на сучасному етапі становить підтримка технологічної інноваційної діяльності. Так, лише корпорація Intel вкладає близько 6 млрд доларів США в дослідження і розробку проектів і концепцій, присвячених екології, охороні здоров'я. На відміну від ЄС, Вашингтон виступає проти обов'язкових цільових показників скорочення викидів парникових газів, намагаючись убезпечити економіку країни від можливого скорочення виробництва. Щорічно на розвиток технологій відновлю-вальної енергії з бюджету країни виділяється близько 150 млн дол. США. За інформацією міністерства енергетики США, на сьогодні в Сполучених Штатах працюють близько 1,2 млн сонячних генераторів.

Лейтмотивом політики щодо здобуття Україною гідного місця в системі міжнародного поділу праці має стати диверсифікація галузевої та географічної структури експорту продукції, якісне покращення результатів науково-технічної співпраці й ефективне впровадження їх у виробництво. У довгостроковій перспективі така політика можлива лише на підґрунті структурних зрушень у національній економіці в цілому, оволодіння якісно новими чинниками конкурентоспроможності.

2. ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ТА ПРОБЛЕМИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

природоохоронний державний політика довкілля

Формування засад державної екологічної політики та її розвиток у 1998 р. відбувалися з урахуванням соціально-економічної ситуації в державі та реального стану народногосподарського комплексу, який все ще знаходився в глибокій кризі. Тривалий час економiка України централiзовано будувалася з величезними структурними диспропорцiями. Неефективна економiчна система створювала умови для нерацiонального використання ресурсiв та надмiрного споживання енергiї, не визнавала вартостi природних ресурсiв, не заохочувала до їх збереження та заощадливого використання й була орієнтована лише на виробництво та валові показники. Диспропорції в розміщенні продуктивних сил протягом тривалого часу за умов командно-адміністративної системи призвели до того, що рівень техногенного навантаження на природне середовище в Україні донині перевищує аналогічний показник розвинутих держав у 4-5 разів. У промисловому секторі значна доля належить хімічним, металургійним та гірничодобувним підприємствам. Використання у багатьох випадках застарілих технологій та обладнання, вкрай висока концентрація потенційно небезпечних об'єктів в окремих регіонах, велике спрацювання технічних фондів підприємств зумовлюють значну ймовірність виникнення великих аварій і катастроф з непередбачуваними для довкілля наслідками. Економiка України щорічно втрачає до 10% валового внутрiшнього продукту (ВВП) у виглядi зменшення продуктивностi основних фондiв, нераціонального використання природних i людських ресурсiв. Ресурсоємність кiнцевого нацiонального продукту в середньому втричі перевищує свiтовий рiвень. Така ситуація потребує адекватного комплексного підходу.

До 1998 р. основними напрямами розв'язання природоохоронних проблем в Україні були:

· формування і вдосконалення нової екологічної політики;

· інтеграція екологічної політики в стратегію соціально-економічних реформ;

· розробка природоохоронних програм та проектів у пріоритетних напрямах;

· створення умов і можливостей для розширення внутрішнього та зовнішнього інвестування в природоохоронну галузь.

У 1998 р. на підставі аналізу причин, що призвели до складної екологiчної ситуації в Україні, за умов трансформацiї полiтичної системи держави, переходу до ринкової економiки та глибокої економічної кризи було практично завершено формування основ сучасної екологічної політики, яка відповідає внутрішнім потребам і знаходиться в руслі загальноєвропейського природоохоронного процесу. Головні засади державної екологічної політики закріплено відповідними статтями Конституції України (1996), низкою прийнятих протягом 1991-98 рр. законів України й відображено в програмному документі «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», ухваленому Постановою Верховної Ради України (№ 188/98-ВР від 5 березня 1998). В цьому документі на державному рівні проголошено довгострокову стратегію розв'язання екологічних проблем у системній сукупності та взаємопогодженості цілей, завдань, механізмів та інструментів. Документ визначає пріоритети природоохоронної діяльності та природокористування, механізми їх здійснення і є основою Національного плану дій України в галузі охорони навколишнього природного середовища. Зокрема, він називає такі пріоритети:

· гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

· поліпшення екологічного стану басейну Дніпра та якості питної води;

· стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

· будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

· формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, формування екологічного світогляду працівників промисловості, енергетики, будівництва, сільського господарства, транспорту.

· збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природоохоронної справи.

У 1998 р. також завершено розробку проекту Концепції сталого розвитку України (проект погоджено з центральними органами виконавчої влади та подано до Кабінету Міністрів України у квітні 1999 р.). Концепція формує політичне підгрунтя для гармонійного поєднання стратегій держави в вирішенні економічних, екологічних і соціальних проблем у процесі соціально-економічного реформування суспільства. Екологічна політика базується на застосуванні еколого-економічних інструментів у регулюванні природокористування (зокрема, на системі плати за використання природних ресурсів та забруднення довкілля) і передбачає створення та вдосконалення системи екологічної безпеки (ефективні заходи, що запобігають забрудненню довкілля, виникненню надзвичайних ситуацій, забезпечують ядерну та радіаційну безпеку, зберігають біологічне й ландшафтне різноманіття. Ця політика реалізується шляхом розробки та впровадження окремих національних, державних, регіональних, місцевих, об'єктних програм і проектів за напрямами, які визнані пріоритетними. На даний час розроблені й впроваджуються:

· Національна програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні (постанова ВРУ від 22.IX.1994 № 177/94-ВР);

· Державна програма поводження з радіоактивними відходами (постанова КМУ від 29.IX.1996 № 480);

· Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води (постанова ВРУ від 27.II.1997 № 123/97-ВР);

· Концепція збереження біологічного різноманіття України (постанова КМУ № 439 від 12.V.1997 );

· Державна програма використання відходів виробництва і споживання на період до 2005 р. (постанова КМУ від 28.VI.1997 № 668);

· Концепція охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського і Чорного морів (постанова КМУ від 10.VII.1998 № 1057).

Екологічні пріоритети знайшли також відображення в розроблених протягом 1998 р. стратегічних державних програмах: Програмі діяльності Кабінету Міністрів України на 1998-99 рр., Програмі структурної перебудови економіки України на період 1999-2003 рр. (проект), Державній програмі соціального і економічного розвитку на 1998 р. та 1999 р. (розділ «Природні ресурси та навколишнє середовище») і, нарешті, в проекті Програми соціально-економічного розвитку до 2010 р. «Україна - 2010». Першочерговi заходи, що випливають з цих програм, включено до планiв економiчного i соцiального розвитку областей та регіонів. З регіональних програм варто відзначити Пpогpаму деpжавної підтpимки комплексного pозвитку м. Львів на 1998-2002 pp., Державну програму соціально-економічного розвитку м. Києва на період до 2010 р., Державну програму соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998-2010 рр., Концепцію реформування економіки Херсонської області та ін.

З огляду на те, що саме місцевий (обласний, міський) рівень є рівнем реалізації конкретних заходів, основні зусилля з реалізації національної екологічної політики визнано необхідним сконцентрувати на регіональному та місцевому рівнях. Саме тому розпорядженням Кабінету Міністрів України щодо реалізації «Основних напрямів державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» (від 17 серпня 1998 р. № 671-р) визначено подальші кроки впровадження екологічної політики, здійснення якої передбачено такими шляхами:

· розробка та впровадження місцевих планів дій з охорони навколишнього природного середовища (контрольний термін Кабінету Міністрів України - 30 червня 1999 р.);

· розвиток та впровадження механізмів реалізації регіональної (місцевої) екологічної політики;

· максимальна інтеграція екологічної політики в стратегію обласних (місцевих) планів соціально-економічних реформ;

· розвиток взаємодії з місцевою владою та іншими зацікавленими сторонами.

З огляду на комплексність реалізації екологічної політики важливо окреслити коло системних проблем, що потребують першочергової уваги. Для об'єктивної оцінки ефективності впровадження екологічної політики можна використати кілька критеріїв. По-перше, це показники стану здоров'я населення - тривалість життя, співвідношення між народжуваністю та смертністю, динаміка вікового та статевого розподілу населення по країні взагалі та по регіонах зокрема. По-друге, це показники рівня розвитку та дієвості системи управління навколишнім середовищем, перш за все - системи невиснажливого (збалансованого) природокористування. По-третє, це показники стану навколишнього середовища, образно кажучи, показники стану здоров'я довкілля - рівень забруднення повітряного басейну, водних об'єктів, земельних ресурсів, масштабність рекреаційних зон та заповідних територій, багатство біорізноманіття. Нескладний аналіз показує, що критерії цієї тріади є тісно взаємопов'язаними: на здоров'я людини впливає якість навколишнього середовища, при цьому як показники здоров'я населення, так і показники здоров'я довкілля залежать від рівня розвитку системи управління навколишнім середовищем. За станом на 1998 р., за деякими виключеннями, ці показники залишалися невтішними.

Незважаючи на те, що за останні роки антропогенний тиск на довкілля суттєво зменшився, а забруднення повітряного та водного середовища знизилося, ці позитивні зрушення зумовлені переважно тривалою економічною кризою, значним спадом виробництва. Безумовно, заходи щодо вдосконалення державної системи управління навколишнім середовищем, вжиті протягом останніх років, відіграли й продовжують відігравати прогресивну роль. Але в основі позитивних змін у стані довкілля все ще домінують фактори, які відображають об'єктивну економічну ситуацію. Підтверджує це хоча б такий факт: за останні роки темпи падіння виробництва енергії були нижчими, ніж темпи падіння виробництва продукції, що свідчить лише про одне: всупереч бажаному виробництво стає все більш енерго- та ресурсоємним. Викликає також гостру занепокоєність неухильне зростання кількості відходів виробництва і споживання, переробка яких досі залишається проблематичною.

Завдання екологічної політики на найближчий час матиме подвійну спрямованість. По-перше, вдосконалення на інституційному та технологічному рівнях мають перебороти негативні тенденції розвитку виробничого комплексу в бік зменшення ресурсо- та енерговитрат. По-друге, необхідно забезпечити таку систему управління і технологічної підтримки, яка б не дала можливості посилити техногенний тиск на довкілля тоді, коли виробництво почне нормально функціонувати.

З проблем системного характеру, які потребували вирішення і які на цей час вирішити не вдалося, першою варто назвати проблему екологічних пріоритетів. Реально вони не набули того значення, яке надається чисто економічним пріоритетам, зокрема зростанню темпів виробництва. Свідомість управлінців з екологічних питань залишається на рівні деклараційної і ще дуже далека від переходу на рівень практичних дій. У цьому відношенні основну відповідальність покладено на природоохоронний сектор, оскільки саме він розробляє методологію впровадження екологічної політики.

Беручи до уваги міжсекторальний характер та необхідність системного підходу, вирішення проблеми інтеграції екологічних пріоритетів в стратегію соціально-економічних реформ потребує:

· розробки конкретних механізмів такої інтеграції;

· формування нових і вдосконалення існуючих взаємовигідних форм партнерства між секторами, зокрема при розробці та впровадженні планів дій різного рівня;

· формування нової методології розробки та впровадження планів дій;

· нарешті, розробки нових та вдосконалення існуючих механізмів фінансового забезпечення реалізації природоохоронної діяльності.

Крім розглянутих вище, серйозною проблемою системного характеру залишається проблема правозастосування та праводотримання - незважаючи на достатньо розвинену законодавчу базу, суттєвої ефективності від дії законів природоохоронного характеру не відчувається. Складність і комплексний характер проблеми сьогодні потребують принаймні виваженого її аналізу.

Наведені дані з певною мірою оптимізму засвідчують, що в державі є розуміння серйозності ситуації в природоохоронній сфері, усвідомлення необхідності й нагальності вирішення природоохоронних проблем, бачення механізмів і підходів до їх вирішення, зрештою, є об'єктивні передумови розв'язання цих проблем. Все це дає можливість сподіватися, що негативні тенденції, пов'язані зі станом довкілля, можна буде подолати вже в найближчому майбутньому.

3. ОСНОВНІ ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ, ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ

Реалізація Основних напрямів передбачається в три етапи.

На першому етапі (1997 - 2000 роки) необхідно завершити і реалізувати невідкладні заходи щодо обмеження шкідливого впливу на довкілля найбільш небезпечних джерел забруднення.

Основними завданнями цього етапу є:

· вдосконалення законодавчо-правової бази з питань охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів;

· розроблення і впровадження економічного механізму охорони довкілля і раціонального природокористування;

· створення системи досконалого, повного та адекватного контролю за екологічним станом довкілля з одночасним

запровадженням елементів комплексного міжвідомчого екологічного моніторингу;

· здійснення першочергових заходів для стабілізації стану довкілля;

· розроблення і впровадження програм екологічної освіти, виховання та екоінформування населення.

На другому етапі (протягом 10 - 15 років, починаючи з 1998 року) планується розробити і розпочати реалізацію комплексних програм, орієнтованих на досягнення балансу між рівнями шкідливого впливу на довкілля і його здатністю до відновлення.

Основними завданнями цього етапу є:

· оптимізація структури природокористування;

· екологічно орієнтована структурна перебудова економіки;

· розроблення і впровадження в Україні системи державного

моніторингу довкілля, створення системи аналізу екологічної ситуації, прогнозування, планування і здійснення запобіжних заходів щодо ймовірних чинників шкідливого впливу.

На третьому етапі планується створити систему державного управління за використанням природних ресурсів, регулюванням техногенного впливу на довкілля як основу управління сталим розвитком суспільства.

Фрагментарне здійснення цих заходів розпочалося у 1996 році, а більш широке - відповідно до темпів стабілізації економіки країни.

Основними завданнями цього етапу є:

· подальший розвиток системи державного моніторингу навколишнього природного середовища, створення автоматизованої системи оцінки екологічних ситуацій, прогнозування шкідливого впливу на довкілля, планування дій у надзвичайних ситуаціях на основі оцінок і сценаріїв розвитку подій;

· належна координація раціонального використання природного та соціально-економічного потенціалу з урахуванням екологічних чинників на засадах сталого розвитку.

Внаслідок реалізації Основних напрямів державної екологічної політики буде створено систему екологічно збалансованого управління розвитком суспільства, яка стимулюватиме відновлення природних властивостей довкілля, компетентного регулювання використання природних ресурсів та розвиток продуктивних сил країни.

Найбільш важливими наступними кроками в цій сфері будуть:

· розроблення та затвердження Верховною Радою Національної програми збереження біологічного різноманіття;

· зміцнення правових, фінансових, інституційних, наукових, освітньо-інформаційних та інших засад розвитку діяльності щодо збереження біологічного різноманіття та забезпечення її координації шляхом створення відповідного національного комітету;

· вжиття нагальних практичних заходів щодо охорони та відтворення видів тварин і рослин, насамперед рідкісних і тих, що знаходяться під загрозою зникнення та збереження рослинних угруповань;

· обгрунтування та створення національної екологічної мережі та забезпечення її сумісності з аналогічними мережами сусідніх країн, розробка і впровадження конкретних міжгалузевих проектів збереження біологічного різноманіття на засадах збалансованості в регіонах, які мають особливе національне та міжнародне природоохоронне значення;

· подальший розвиток заповідної справи згідно з принципами поліфункціональності замість абсолютних заборон та вжиття термінових заходів щодо резервування цінних у науковому і природоохоронному відношеннях територій для наступного заповідання та забезпечення відповідного охоронного режиму з огляду на можливу приватизацію та подальше господарське використання земель;

· забезпечення наукової підтримки діяльності, удосконалення системи моніторингу, включаючи налагодження системи оперативного моніторингу на основі встановлення індикаторів за станом біологічного різноманіття, інвентаризацію природних ресурсів, ведення їх кадастрів на основі створення банків даних та геоінформаційних систем, впровадження ГІС-технологій;

· подальше формування системи громадської підтримки, екологічної освіти та інформування.

Україна виважено оцінює свою роль, місце і відповідальність за охорону біологічного різноманіття в національному та глобальному контекстах, робить відповідні кроки задля забезпечення виконання конвенційних зобов'язань і відкрита для діалогу та співпраці.

ВИСНОВОК

Враховуючи глобальний характер екологічних проблем, становлення та реалізація національної екологічної стратегії неможлива без урахування міжнародного досвіду.

Пріоритети співробітництва України та ЄС у розділі "Навколишнє середовище", розроблені на принципах спільної власності та спільної відповідальності, полягають у: розробці, схваленні та імплементації Україною Національної стратегії з питань навколишнього природного середовища на період до 2020 р. та Національного плану дій з питань навколишнього природного середовища на 2009-2012 рр.; посиленні адміністративної спроможності на національному, регіональному та місцевому рівнях; подальшій розробці та імплементації українського законодавства, стратегій та планів у сфері навколишнього природного середовища тощо.

Перспективними напрямами розвитку НВДЕ в Україні є: біоенергетика, видобуток та утилізація шахтного метану, використання вторинних енергетичних ресурсів, позабалансових покладів вуглеводнів, вітрової і сонячної енергії, теплової енергії довкілля, освоєння економічно доцільного гідропотенціалу малих річок України. На базі відновлювальних джерел вагомий розвиток отримують технології одержання як теплової, так і електричної енергії.

Розвиток міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього природного середовища має спрямовуватись на: дотримання міжнародних зобов'язань відповідно до міжнародних договорів; активізацію співробітництва з питань запобігання транскордонному забрудненню навколишнього природного середовища; запобігання глобальній зміні клімату; активізацію участі українських представників у роботі міжнародних організацій.

Державна екологічна політика України як складова світової системи захисту навколишнього природного середовища має підкріплюватись ефективною організаційно-правовою системою та спрямовуватись на реалізацію сучасних енергоощодних, безвідходних, природних технологій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Проект Стратегії національної екологічної політики України на період до 2020 року : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17.10.2007 р. № 880-р [Електронний ресурс]. - Режим доступу: gdo.kiev.ua/files/db.php?god=2007&st= 2961.

2. Державна цільова економічна програма енергоефективності на 2010-2015 роки : Постанова Кабінету Міністрів України від 01.03.2010 р. № 243.

4. Стратегія екологічної безпеки України у контексті міжнародного досвіду [Електронний ресурс] / Національний інститут стратегічних досліджень. - Режим доступу: niss.gov.ua/Monitor/Juli08/21.htm.

5. План дій: Україна-Європейський Союз "Європейська політика сусідства" : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12.02.2005 р. [Електронний ресурс]. -Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_693.

6. Енергетична стратегія України на період до 2030 року : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15.03.2006 р. № 145-р.

7.Україна в 2005-2009 рр.: стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку : монографія // Економічний розвиток України. - К., 2009.

8. Держава та регіони, Серія: Державне управління 2010 р., № 3, с. 80-84.

Размещено на Allbest.ru