Урбанізація та проблеми довкілля

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Факультет менеджменту та маркетингу

Кафедра менеджменту

РЕФЕРАТ

З дисципліни «Регіональна економіка»

На тему: «Урбанізація та проблеми довкілля »

Студентки I курсу,групи УЗ-21

Спеціальності «Менеджмент»

Бойчук Олени Анатоліївни

Перевірив: асистент кафедри менеджменту

Верхоляд Ірина Миколаївна

Київ 2012



ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1.Процес урбанізації

1.1 Вплив урбанізації на екологічний стан природного середовища

1.2 Урбанізаційні процеси в світі

1.3 Урбанізаційні процеси в Україні

Розділ 2.Процеси довкілля

2.1 Проблеми довкілля на урбанізованих територіях

2.2 Позитивні тенденції в оцінці екологічного стану урбанізованих територій

Висновки

Список використаних джерел



ВСТУП

Актуальність теми: на початку третього тисячоліття в містах проживає п'ять з половиною мільярдів із семи мільярдів людей. Оскільки сучасний стан екології критичний, то урбанізація стає головною проблемою сучасності.

Предмет: місто,агломерація,мегаполіси.

Об'єкт: урбанізаційні процеси в світі.

Протягом XX ст. на території України відбулись докорінні зміни у розміщенні міського й сільського населення. У дореволюційний час у сільській місцевості України проживало понад 80% населення. Соціальні зміни, індустріалізація, освоєння родовищ корисних копалин, створення великих наукових центрів, важкі умови життя на селі зумовили інтенсивні процесії урбанізації, тобто розвиток міст і відповідно зростання міського населення.

Середня густота населення України станом на 1 січня 2012 складає 75,6 чол./км2;в містах сконцентровано 68,8% усього населення. Концентрація населення в містах зумовила розвитком агломеративних форм розселення. У містах ефективніше організовувати виробництво, торгівлю, учбові комплекси, велике місто є більш ефективним з точки зору економіки, форм функціонування виробничої діяльності. Елементи вигоди поки що є визначальними у формуванні життя. Питання здоров'я, зручності та багато інших відступають на другий план. Відбувається зосередження населення у великих агломераціях, міста швидко ростуть, поглинають суміжні поселення і з'єднуються одне з одним. Це породжується принциповими технічними зрушеннями та структурним реформуванням економіки. Людина, яка проживає у місті, дихає поганим повітрям, п'є погану воду, витрачає багато часу на поїздки до роботи. Але головна біда великих міст -- порушення стереотипу поведінки людини. Дуже важко втручатися в природні процеси, в тому числі в процеси концентрації населення, проте будь-яке місто створює свій ринок. Це і є однією з найважливіших причин зростання міст, тому важливо виявити тенденцію у географії внутрішніх ринків та їх структурі. Вирішення цього завдання одночасно забезпечує розв'язання іншої проблеми вітчизняної економіки -- проблеми створення місткого внутрішнього ринку, без якого вітчизняна економіка не зможе «підвестися на ноги».



РОЗДІЛ 1.ПРОЦЕС УРБАНІЗАЦІЇ

1.1 ВПЛИВ УРБАНІЗАЦІЇ НА ЕКОЛОГІЧНИЙ СТАН ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Урбанізація (від лат. urbanus - Міський) - процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Передумови урбанізації - зростання в містах промисловості, розвиток їх культурних і політичних функцій, поглиблення територіального поділу праці. Для урбанізації характерний приплив у міста сільського населення і зростаюче маятниковий рух населення з сільського оточення і найближчих малих міст у великі міста (на роботу, по культурно-побутовим потребами та ін.)

Процес урбанізації йде за рахунок:

* перетворення сільських населених пунктів у міські;

* формування широких приміських зон;

* міграції з сільської місцевості в міську.

В останні роки особливо гостро постала проблема урбанізації з одночасним збереженням сприятливих природних умов проживання. Залежність фізичного стану людини, як і способу її діяльності, від особливостей природних умов дуже велика. Сучасні зміни в природних умовах пов'язані з територіальною організацією виробництва та розвитком урбанізації. Особливо проблеми збереження належних природних умов загострюються у високо урбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров'я та ін.). У таких регіонах рівень забруднення повітря, поверхневих вод і землі перевищує можливості їх самоочищення. Це призводить до деградації навколишнього середовища, що негативно впливає на здоров'я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 20% прямих захворювань.

Україна належить до країн, що мають високі показники забруднення навколишнього середовища. Основними центрами зосередження екологічних проблем є високо урбанізовані райони, міські агломерації та крупні промислові центри. Так, питома вага забруднених стічних вод у загальному їх обсязі становить в цілому по Україні 28%, в т. ч. у Харківській та Луганській областях -- більш ніж 70%, у Чернівецькій, Одеській, Донецькій областях -- більше половини.

Високим є рівень забруднення і атмосферного повітря. Нині в Україні майже четверта частина шкідливих викидів промислових підприємств не уловлюється і потрапляє в атмосферу без будь-якого очищення. Найбільші викиди цих шкідливих речовин в атмосферу характерні для високо урбанізованих областей. Так, на частку Донецької області припадає майже третина всіх викидів по Україні в цілому, до 30% -- на Дніпропетровську і майже 15% -- на Луганську область.

Звичайно, основні обсяги скидів у воду та викидів у повітря локалізовані у містах та міських агломераціях. Найбільші викиди речовин в атмосферу спостерігаються в Кривому Розі, Маріуполі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Єнакієвому, Донецьку, Дебальцевому, Макіївці та ін.

Особливості екологічних умов окремих регіонів повинні враховуватися і при територіальній організації сільськогосподарського виробництва. Це стосується насамперед приміського господарства, оскільки приміські території дуже часто забруднені важкими металами та іншими шкідливими елементами, які потрапляють з продуктами харчування в організм людини.

Важливим напрямом поліпшення екологічної ситуації у високо урбанізованих регіонах є обмеження надмірного зростання промисловості та чисельності населення великих міст. Так, не контрольований належним чином промисловий розвиток таких великих міст Донбасу, як Донецьк, Луганськ, Макіївка, Горлівка призвів до ряду складних екологічних, економічних та соціальних проблем. Один з шляхів їх вирішення полягає в обмеженні розміщення нових виробництв, які можуть лише ускладнити екологічну ситуацію.

В складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція розвитку малих і середніх міст, у яких природне середовище значно краще, ніж у великих. До того ж ряд областей України взагалі не має великих чи середніх міст, крім обласного центру (Вінницька, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька). Особливо актуальним є подальший розвиток малих міст, в яких розміщені одне--два підприємства. В нових економічних умовах банкрутство таких підприємств може призвести до руйнації економічного базису розвитку цього міста.[1]

1.2 УРБАНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В СВІТІ

Людство вступило у XX століття, вже маючи уявлення про містобудівну бумі, про тяжких наслідки концентрації населення у великих містах, про їх патології. Багатьом здавалося, що виразно проявилися недоліки великих міст не залишають їм шансів на майбутнє. У той же час темпи урбанізації в країнах, що розвиваються в даний час набагато вище, ніж у розвинених.

У світовій практиці немає загальноприйнятих підходів до критерію виділення міст. У ряді країн присвоєння поселенню міського статусу закріплюється законодавчо (Росія, США, Канада, Алжир та ін), в інших, поняття «місто» статистичне і від частини історичне (наприклад, в країнах Латинської Америки). А у Великобританії, наприклад, юридичні та історичні ніби злилися воєдино (ще в Середні століття деякими населеними пунктами були «подаровані» права незалежності від влади лендлордів).

Але часто єдиний критерій виділення міста є його людність. Отримання статусу «місто» різному в різних країнах. У Данії, Швеції, Фінляндії це може бути поселення з числом жителів понад 200 чоловік. У Канаді та Австралії - з числом жителів понад 1 тис. осіб. У Мексиці, Венесуелі, США до міст відносяться всі населення з числом жителів понад 2,5 тис. осіб.

Причому в США частіше вживається термін «урбанізований ареал», тобто зона суцільної міської забудови або ще один термін - «метрополітенський статистичний ареал» (у звичайному розумінні це місто і його околиці).

В Австралії, Індії, Ірані місто - це поселення з кількістю жителів понад 5 тис., а в Нігерії і Нідерландах - з населенням понад 20 тис. жителів.

Іноді показник людності при визначенні статусу міста поєднується з деякими іншими. В Росії місто - поселення з кількістю жителів близько 12 тис. осіб, де 85% населення, складають робітники і службовці та члени їх сімей (тобто, вони не зайняті в сільському господарстві). А в Індії, наприклад, критерії дещо інші: більше 5 тис. осіб, щільністю населення не менше 1 тис. осіб на 1 кв. милю і 15% дорослого чоловічого населення не зайняте в сільському господарстві.

Великими містами вважаються міста з населенням понад 100 тисяч чоловік. Серед великих міст особливо виділяються міста-мільйонери (з населенням, що перевищує більше 1 мільйона чоловік). До високо урбанізованих відносяться ті держави, де частка міського населення більше 50%, до середньо урбанізованим - ті, де частка міських жителів від 20 до 50%, і до слабо урбанізованих - де даний показник, відповідно, менше 20%.

У багатьох економічно розвинених країнах частка міських жителів уже становить 75-80% населення і показник цей стабільний. А в країнах, що розвиваються частка городян значно нижче. Однак є регіони світу, що розвивається, де в силу низки причин природного, історичного та економічного характеру показник урбанізації дуже високий (наприклад, у багатьох країнах Латинської Америки).

До того ж процес урбанізації в країнах, що розвиваються одягнений дуже швидкими темпами і темпи приросту міського населення в останні роки навіть випереджають загальні темпи зростання населення.

Процес переїзду з сільської місцевості у великі міста особливо характерний для економічно відсталих країн, де в сільських поселеннях колосальні масштаби безробіття, а в країні швидко формується мережа міського розселення, де можна знайти будь-яку роботу.

Світовий процес урбанізації торкнувся усі країни і він характеризується наступними особенностямі1:

По-перше, швидкими темпами зростання міського населення. У 1900р., В містах проживало 13% світового населення, 1950 р. - 29%, у 1990 р - 46%, а в 2000 р. - понад 50%;

По-друге, населення і господарство концентрується в основному у великих містах (з населенням понад 100 тисяч чоловік) і число таких міст постійно зростає. У 1900 році таких міст було близько 360, а в 2010 році - вже 3,5 тисячі. Зростає також кількість великих міських поселень - міст мільйонерів (з населенням більше 1 млн. чоловік). Якщо на початку ХХ століття їх було десять (Лондон, Нью-Йорк, Париж, Кантон, Берлін, Відень, Токіо, Чикаго, Філадельфія і Санкт-Петербург), до 1980 року - вже близько 200, то до 2020 року - у світі буде вже близько 500 міст-мільйонерів. Тільки в Росії зараз 13 таких міст: Москва, Санкт-Петербург, Волгоград, Казань, Нижній Новгород, Новосибірськ, Омськ, Перм, Челябінськ, Самара, Ростов-на-Дону, Єкатеринбург.

По-третє, території великих міст швидко розширюються. Близько розташовані міста найчастіше зливаються, втягуються в орбіту найбільшого міста - «Ядра», об'єднуються в єдине ціле господарськими, трудовими і культурно-побутовими зв'язками. Утворюються «агломерації» - великі міста разом з країнами, що розвиваються під їх впливом приміськими поселеннями. Частина передмість як би зростається з містом, в результаті чого утворюється зона суцільної міської забудови, далеко виходить за офіційні межі міста. Ці компактні угруповання населених пунктів «спаяні» інтенсивними трудовими, культурно-побутовими, комунально-господарськими взаємозв'язками.

У число найбільших агломерацій світу в 1990 році (за даними Бюро переписів США) входили: Токіо-Йокогама, Мехіко, Сан-Паулу, Сеул, Нью-Йорк, Осака-Кобе-Кіото, Бомбей, Калькутта, Буенос-Айрес, Ріо-де -Жанейро. (У Московській агломерації налічується близько 12 млн чоловік).

Представництво агломерацій країн, що розвиваються серед найбільших світових зростає з кожним роком. У 1950 році вони становили 2 / 5 (31 з 78), а в 2000 році - вже 2 / 3 їх числа (187 з 298).

Найбільші агломерації світу: Мехіко, Сан-Паулу, Токіо-Йокогама (понад 20 млн жителів), Нью-Йорк, Калькутта, Бомбей, Шанхай, Тегеран, Джакарта, Буенос-Айрес. Тобто вісім з десяти найбільших - це агломерації країн, що розвиваються світу.

Частіше в агломераціях буває одне «ядро», але відомі і поліцентричний агломерації (багатоядерні), наприклад, Рурська агломерація (у ФРН), яка об'єднує кілька рівнозначних міст від Дуйсбурга до Дортмунда.

Вищою ланкою процесу урбанізації стало утворення «мегалополісів» - скупчення агломерацій та міст, що лежать один від одного на близькій відстані і мають тенденцію до злиття. Цей термін був введений у вживання географом Жаном Готтманом в 1950-х роках стосовно майже безперервної смузі забудови, що простягнулася на північному сході США від Бостона до Вашингтона (мегалополіс «Босваш», що включає в даний час 25 агломеріцій, і де проживає 40 млн людей ). Пізніше цим терміном почали широко користуватися.

Відомі такі мегалополіси:

1) на Тихоокеанському узбережжі Японії - від Токіо до Осаки (60 млн. чол.) - «Токайдо»,

2) Рейнський мегалополіс, де тільки на території Нідерландів середня відстань між сусідніми агломераціями менше 30 км, а «ядра» агломерацій - великі міста,

3) приозерне мегалополіс «Чіпітс», що простягнувся від Мілуокі до Піттербурга в США,

4) Англійська мегалополіс, з найважливішими ярдами - Лондонській і Ліверпульської агломераціями, які є великими портовими комплексами та ін

Агломерації, що входять до складу мегалополіса «Токайдо» в Японії, отримали особливі назви: Кейхін (близько Токіо і Йокогами), Хансин (Осака-Кобе), Тюку (агломерація, центром якої є Нагоя).

Всі міста в мегалополіси володіють загальною транспортною системою зі складними маятниковими поїздками населення. [2]

Концентрація промисловості, транспорту і населення у великих і найбільших містах різко погіршила екологічні умови життя в них. Це призвело в економічно розвинених країнах до нового явища «субурбанізації» - коли зростання передмість став набагато обганяти ріст «ядра», завдяки переїзду забезпеченого населення в більш чисті в екологічному відношенні передмістя (у США - близько 60% населення агломерації проживають у передмістях). Але це аж ніяк не означає деградування агломерацій в економічно розвинених країнах або зниження рівня урбанізації.

Середня ж щільність населення в найбільших містах світу приблизно така: Париж - 32 тис., осіб на 1 км 2, Токіо - 16 тис., Нью-Йорк, Лондон - понад 10 тис., Москва - близько 9 тис. осіб на 1 км 2.

У країнах, що розвиваються процес урбанізації прийняв стрімкий і часто некерований характер. Безземелля і відсутність шансів отримати роботу в сільській місцевості «виштовхують» мільйони некваліфікованого населення в міста. Вибухове зростання населення міст проходить з утворенням нетрів районів, що характеризуються антисанітарними умовами життя. Такий тип урбанізації називають «трущобной» або «помилкової урбанізацією». Причому в окремих районах Каїра, Калькутти і ін., щільність населення часто перевищує 100 тис., чоловік на 1 км 2. У нетрів і скваттерскіх поселеннях Касабланки, понад 50% жителів Кіншаси і Лагосу і т.д.[5]

А адже темпи зростання міського населення країн, що розвиваються перевищують навіть темпи зростання населення (4-5% на рік). Фахівці вважають, що до 2020 року - 16 з 20 найбільших міст світу стануть містами країн, що розвиваються.

Процес урбанізації в економічно розвинених країнах і країнах безсумнівно має свої особливості. Але можна виділити декілька основних закономірностей світового процесу урбанізації:

Явна тенденція неухильного зростання міст (збільшення кількості міст і показника їх людності);

Посилення концентрації населення, господарства і культурного життя у великих і найбільших містах;

Триваючий приплив населення в міста (особливо в країнах, що розвиваються);

Розростання міст по території, виникнення агломерацій і мегалополісів;

Погіршення екологічної обстановки в містах і промислових центрах.

Управління світовим процес урбанізації - одна з найважливіших проблем людства.

Незважаючи на те, що швидке зростання міст спостерігається практично у всіх країнах світу, рівні урбанізації в різних географічних регіонах є вельми неоднакові. У той час як більшість країн Латинської Америки так само урбанізовані, як і країни Європи (у містах проживає 74% населення), країни Південної Азії, Східної Азії та Центральної Африки залишаються переважно сільськогосподарськими. Більшість найбільш населених міст світу розташоване в країнах, що розвиваються.

Забруднюють повітря зважені частки (ВЧ) - це дим, сажа, пил і крапельки рідини, що утворюються при згорянні палива і присутні в повітрі. Рівень забруднення ВЧ, вимірюваний зазвичай в мікрограма на кубічний метр, є одним з найважливіших показників якості повітря, яким дихають люди. Згідно зі стандартами якості повітря, розробленим Всесвітньою організацією охорони здоров'я, цей показник не повинен перевищувати 90 кг на куб. метр. Насправді у багатьох містах цей показник багаторазово перевищується . [5]

Високий рівень забруднення повітря ВЧ негативно позначається на здоров'ї людей. Він провокує захворювання дихальної системи, загострює серцево-судинні та інші захворювання. У світі в цілому в 2010 р. цей фактор став причиною передчасної смерті, щонайменше, 500000 чоловік, а також 4-5 млн. нових випадків захворювання бронхітом. Особливо високий ризик для здоров'я городян у країнах, що розвиваються, таких як Китай і Індія. За деякими оцінками, в багатьох китайських містах якість повітря настільки низька, що економічні втрати, викликані підвищеною захворюваністю і смертністю міських жителів по всій країні складають близько 5% ВВП. Згідно з іншими оцінками, зробленими для 18 міст Східної та Центральної Європи, зниження вмісту в повітрі цих міст пилу і сажі до гранично допустимих норм, встановлених Європейським Союзом, щорічно дозволило б зберігати життя 18000 чоловік і отримувати 1,2 млрд. дол доходу за рахунок скорочення захворюваності та пов'язаних з нею втрат робочого часу. [5]

Ступінь забруднення повітря залежить від рівня розвитку технології в країні і заходів державного контролю за забрудненням головним чином в енергетиці. Застосування менш «брудних» викопних видів палива (таких як природний газ і вугілля з низьким вмістом сірки), більш ефективне і повне їх спалювання, все більш широке поширення «чистих», відновлюваних джерел енергії (енергія води, сонця, вітру, тепла надр) - ось деякі з основних способів боротьби із забрудненням повітря, не потребують обмеження економічного зростання. Ядерна енергія по багатьом параметрам сама «чиста», але існує серйозна проблема безпечної утилізації радіоактивних відходів і ризик радіоактивного забруднення у випадку аварії. Джерела, які надають найменше вплив на навколишнє середовище, такі як сонячна енергія, не показані, так як на них як і раніше припадає незначна частка вироблення електроенергії у світі.

Іншим важливим джерелом викидів ВЧ в атмосферу міст є спалювання палива в двигунах внутрішнього згоряння автомобілів. Це особливо шкідливо для здоров'я людей, так як забруднюючі речовини викидаються практично на рівні землі. Автомобілів набагато більше в розвинених країнах, де в 2010 р. на 1000 чоловік доводилося 559 автомобілів, у той час як у країнах з низьким доходом цей показник дорівнював 8 на 1000, а в країнах із середнім доходом - 91 на 1000 чоловік. Тим не менш швидкий ріст кількості автомобілів у країнах, що розвиваються призводить до сильного забруднення повітря, так як вони в основному зосереджені в декількох великих містах, багато з них перебувають у поганому технічному стані, а контроль за викидами вихлопних газів слабкий або практично відсутній.

Згідно з оцінками Світового банку, попит на бензин у країнах, що розвиваються зростає в 1,2 -1,9 рази швидше, ніж доходи на душу населення. Якщо для країн, що переживають процеси індустріалізації та урбанізації, типові темпи зростання доходу на душу населення складають 6-8% на рік, цілком можливий щорічний ріст споживання пального для автомобілів на 10-15%. [3]

1.3 УРБАНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

Частка міського населення, як і його густота територіальне диференційована. Міське населення тісно пов'язане з розміщенням промисловості. Найбільш урбанізованими є північна частина Донецької і південно-західна Луганської областей, а також області, де є великі індустріальні центри. На 1 січня 2011 р. частка міських жителів становила у Донецькій області 91.4%, Луганській -- 87.5% і Дніпропетровській -- 84.7% усього населення.

Закономірності сучасної географії сільського населення базуються на особливостях сільського розселення в Україні, що історично склалися під впливом економічних, природно-географічних, соціально-політичних чинників. Сільське населення по території країни розміщене нерівномірно. Найгустіше воно у лісостепових частинах Львівської, Тернопільської, Чернівецької. Хмельницької. Вінницької областей (60--70 чоловік на І км"). Значна густота сільського населення (50--60 чоловік на 1 км") характерна і для інших лісостепових областей Правобережжя. Дещо меншу густоту (близько 40 чоловік на 1 км2) мають лісостепові області Лівобережжя. У цілому в лісостеповій зоні проживає більш як половина сільського населення України.

Значно менша густота сільського населення на Поліссі. Це пов'язано з меншою розораністю території, великою площею заболочених земель, пісків, менш родючими ґрунтами. У цій зоні порівняно густіше населене Чернігівське Полісся (40--50 чоловік на 1 км') і найменш населені заболочені північно-західні райони Волинського Полісся. Найменша густота сільського населення у степовій зоні. Тут в окремих районах Херсонської і Запорізької областей вона становить тільки 15--17 чоловік на 1 км2. Цю зону освоєно пізніше за інші. У минулому тут розвивалися головним чином ті галузі сільськогосподарського виробництва, які не потребують великої кількості робочих рук.

Сукупність усіх поселень України з їх взаємозв'язками утворює територіальну систему розселення. Вона включає 9 регіональних, 24 субрегіональних, 72 локальних, 370 районних, 1,2 тис. кущових та близько 9 тис. первинних систем розселення.

Останніми роками на розвитку системи розселення позначилася відсутність науково обґрунтованих підходів до комплексного розв'язання проблем розвитку її розміщення продуктивних сил, збалансованості територіальних структур виробництва й розселення тощо. Кризові явища у народному господарстві негативно позначилися на економічних зв'язках між населеними пунктами, що затримало формування взаємопов'язаних систем розселення.

У перспективі на розвиток цих систем впливатимуть такі глобальні чинники, як економічний суверенітет та незалежність України, перехід до ринкових відносин, які сприятимуть активізації економічної діяльності, розширенню її зовнішніх і внутрішніх зв'язків, формуванню якісно нових територіальних структур виробництва, розв'язанню соціальних та екологічних проблем.

Велика роль у територіальній організації України належить містам. Нині в Україні 459 міст. Згідно з класифікацією міст за кількістю населення виділяють п'ять їх категорій: малі (з чисельністю жителів до 50 тис. чоловік), середні (вія 50 до 100 тис.), великі (віл 100 до 250 тис.), дуже великі (від 250 тис. до 1 млн) і найбільші -- міста-мільйонери (понад 1 млн чоловік).[5]

За функціональною типологією, яка враховує людність, структуру зайнятості за галузями народного господарства, адміністративний статус, організаційно-господарські й соціально-культурні функції міста, його системо організуюче значення, положення в системі розселення, перспективи розвитку, міста поділяються на такі типи:

1. Багатофункціональні, адміністративні й великі соціально-економічні центри, в яких значно розвинуті промисловість, освіта, сфера послуг, управлінська діяльність. Це -- найбільші міста і обласні центри.

2. Міста з переважанням промислових функцій, у яких зайнятість у промисловості перевищує середній по країні рівень, а коефіцієнт локалізації більший за одиницю.

3. Міста з переважанням промислових і транспортних функцій -- більш як 30% працюючих зайнято в промисловості і понад 20% в транспорті.

4. Міста з великим значенням транспортних функцій рівень зайнятості V промисловості в них значно нижчий від середнього по Україні, а в транспорті становить понад 30%.

5. Міста з промисловими і рекреаційними функціями.

6. Міста-рекреаційні центри. У структурі зайнятості їх населення превалююче значення належить рекреаційному господарству.

7. Організаційно-господарські й культурно-побутові центри місцевого значення, центри агропромислових комплексів. Ці міста мають невелику людність, незначну зайнятість населення в промисловості і високу у сільському господарстві.

8. Промислово-аграрні центри. У цих містах велика частка працюючих у сільському господарстві .

9. Міста без населення (Прип'ять, Чорнобиль) -- наслідок Чорнобильської катастрофи.

10. Місто-спальня (Славутич).

За адміністративним поділом міські поселення поділяються на міста районного, обласного і загальнодержавного підпорядкування. До останніх належить Київ і Севастополь.

В Україні налічується 26 великих і найбільших міст, з них 5 мають людність понад 1 млн. чоловік. Найбільші й великі міста в 60--70-ті роки розвивалися високими темпами переважно за рахунок механічного приросту населення. З 70-х років зростання чисельності населення міст цієї категорії дещо уповільнилось. Частково це було пов'язано із заходами отримання надмірного зростання великих міст. На той час у розвитку великих міст намітилися негативні тенденції. У багатьох з них загострились екологічна ситуація, житлові й транспортні проблеми. Поглибилася незбалансованість між галузями матеріального виробництва й невиробничої сфери.

Внаслідок скупчення міських поселень, особливо навколо великих міст. виникли своєрідні форми розселення -- міські агломерації. Нині налічується 19 агломерацій, з них 6 найбільших (Київська. Донецька, Харківська, Дніпропетровська. Львівська, Одеська із загальною кількістю населення понад 12 млн чоловік), 6 великих (Криворізька, Горлівська, Луганська, Краматорська, Маріупольська, Стаханівська -- близько 5 млн. чоловік) і 8 великих (Сімферопольська, Миколаївська, Херсонська, Краснолуцька. Кременчуцька, Лисичанська, Нікопольська. Торезька -- понад 4 млн. чоловік). В агломераціях проживає 40% населення України і близько 50% міського.

Для агломерацій характерний розвиток міст-супутників, тобто міських поселень, які мають з основними містами тісні виробничі, трудові і культурно-побутові зв'язки. Так, навколо Києва виникли міста-супутники Ірпінь. Боярка, Бориспіль. Вишневе.

У розвитку агломерацій не подолана негативна тенденція зростання кількості населених пунктів. Міські й сільські населені пункти, транспортні й інженерні системи розвиваються не узгоджено, що призводить до неупорядкованої забудови території, втрати сільськогосподарських угідь, погіршення природного середовища.

Коротко схарактеризуємо міста України, в кожному з яких проживає понад мільйон населення.

Найбільше місто України -- її столиця Київ. найзначніший політико-управлінський. економічний, науковий і культурний центр нашої Батьківщини, центр Київської області та Києво-Святошинського району. У ньому проживає 2,7 млн. чоловік. Місто поділяється на 14 районів. Тут працюють Верховна Рада. Президент, Адміністрація Президента та Кабінет Міністрів України, багато державних установ. У місті понад 20 вищих навчальних закладів (Національний університет. Національний технічний університет «Київська політехніка», медичний університет та ін.). Тут міститься Національна академія наук України з численними науково-дослідними інститутами. Серед них відомий на весь світ Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона. Є Національний театр опери та балету, український і російський драматичні театри та ін. Багато музеїв: Історичний музей України, Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941--1945 рр.. Київський музей Т. Г. Шевченка та ін. Багато архітектурних пам'яток, мальовничих парків, зокрема на схилах Дніпра.

Київ -- один з найбільших промислових центрі країни. Провідне місце займають точне і складне машинобудування та приладобудування. У місті розміщені підприємства легкої (трикотажні, швейні та взуттєві фабрики, шовкові комбінати та ін.) і харчової (кондитерська фабрика. м'ясокомбінат, молочні заводії, хлібозаводи та ін.) промисловості.

Київ -- великий транспортний вузол. Залізничними, річковими, автомобільними магістралями і авіалініями він зв'язаний з усіма містами України та багатьма країнами. Діє метрополітен.

Харків (понад 2,1 млн. чоловік) -- друге місто за кількістю населення в країні, ядро Харківської міської агломерації. Зручне економіко-географічне положення міста (поряд знаходиться важлива вугільно-металургійна база) сприяло перетворенню його в найбільший промисловий і транспортний вузол України. Основна галузь промисловості -- машинобудування. Тут виробляють верстати, трактори, літаки, устаткування для електростанцій (турбіни, гідрогенератори), різні прилади, засоби автоматизації та ін. Розвинута хімічна, легка (швейна, трикотажна, хутрова) і харчова промисловість. Є метрополітен.

Харків -- великий науковий і культурний центр. У ньому 20 вищих навчальних закладів (університет, політехнічний, авіаційний та ін.). близько 150 науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів. Серед них -- Фізико-технічний інститут Національної академії наук України, де здійснено розщеплення атомного ядра, працює Північно-Східний науковий центр Національної академії наук. У місті є театр опери та балету, український і російський драматичні театри, історичний та художній музеї.

Дніпропетровськ (до 1926 р. -- Катеринослав: 2,7 млн. жителів) ~ розташований на Дніпрі між Донбасом і Криворіжжям, що зумовило розвиток у ньому металургії ще в останній чверті XIX ст. Нині це один з найбільших індустріальних центрів України, важливий залізничний вузол і річковий порт. Тут працюють вісім металургійних підприємств, трубопрокатні заводи, численні машинобудівні заводи виробляють ракето-космічне. металургійне і залізничне устаткування, металоконструкції, прокатні стани, важкі верстати, бурякозбиральні комбайни, електровози, радіоапаратуру, космічну техніку, різні прилади. Добре розвинута коксохімічна і лакофарбова промисловість. Працює шинний завод. Є ряд підприємств деревообробної, легкої і харчової промисловості. Дніпропетровськ -- важливий науковий і культурний центр. Тут багато навчальних закладів (університет, гірничий інститут та ін.). науково-дослідних інститутів. працює Придніпровський науковий центр Національної академії наук. Є театр опери і балету, історичний музей ім.Д. І.Яворницького -- один з найстаріших в Україні. Для міста характерна висока забрудненість повітря промисловими викидами.

Донецьк (до 1924 р. -- Юзівка, понад 3,9 млн. жителів) -- центр Донбасу. Четверте за розмірами місто України. До революції було фактично заводським селищем. Нині -- це велике індустріальне місто з парками й багатьма культурно-освітніми закладами. Разом з Макіївкою, суміжними містами й селищами міського типу утворює Донецько-макіївську міську агломерацію. Донецьк -- місто металургів, гірників і хіміків.

Тут працюють десятки вугільних шахт, металургійний, коксохімічні, машинобудівні заводи. Машинобудування спеціалізується на виробництві шахтного устаткування. гірничорятувальної апаратури, металоконструкції!. Діє вели-кпи завод хімічних реактивів. За останні роки почала розвиватися легка промисловість. У Донецьку працюють науковий центр Національної академії наук. університет, політехнічний інститут та ще кілька вищих навчальних закладів, театр опери і балету. До міста відведено канал Сіверський Донець -- Донбас.

Донецьк -- екологічно забруднене місто. Тому однією з найважливіших його проблем є охорона навколишнього середовища, забезпечення якісною питною водою та озеленення.

Одеси (понад 1,5 млн. жителів) -- найбільший індустріальний, транспортний. науковий і культурний центр Причорномор'я. Основні галузі -- машинобудування і металообробка, хімічна, харчова промисловість. На заводах Одеси виробляють верстати, тракторні плуги, кіноапаратуру, підйомні крани, поліграфічні машини та ін. Хімічна промисловість випускає суперфосфат, пластмаси, фарби, медичні препарати. Працюють підприємства легкої промисловості і будівельної індустрії.

Одеса -- головний порт на Чорному морі, що працює цілорічне. Тут містяться Південний науковий центр Національної академії наук. близько 20 вищих навчальних закладів (університет, політехнічний інститут, інженерів морського флоту і зв'язку та ін.). Є театр опери і балету, археологічний, історичний, художній та інші музеї. Одеса -- великий курортний центр.

У шести містах з населенням від 500 тис. до 1 млн. (Запоріжжя, Кривий Ріг, Луганськ, Львів, Маріуполь, Миколаїв) проживає 4 млн. чоловік. Населення їх становить 11 % міського і майже 8% загальної кількості населення України. До групи великих (250--500 тис. чоловік) належать 16 міст із загальною кількістю жителів 5,4 млн. чоловік. Група великих міст (100--250 тис. жителів) нараховує 24 міста з населенням 3,8 млн. чоловік.

У багатьох середніх і малих містах за попередні десятиліття зміцніла виробнича база і невиробнича сфера. Збільшилася людність, поліпшилося соціально-культурне обслуговування населення, підвищилася роль цих поселень як функціональних центрів місцевих систем розселення. Однак у наш час значна кількість малих і середніх міст, що мають сприятливі природно-економічні умови для перспективного зростання, розвивається дуже повільними темпами, а у багатьох з них склалася тенденція до стійкого зниження соціально-економічного потенціалу, загострення екологічної ситуації й зменшення чисельності населення. Тому проблема активізації розвитку малих і середніх міст як організаційно-господарських центрів виробничої діяльності, соціального й культурно-побутового обслуговування населення на прилеглих до них сільськогосподарських територіях залишається актуальною як з економічної, так і соціальної точок зору.

У структурі міських поселень України одну з найчисленніших категорій населених пунктів становлять селища міського типу (смт). Нині їх нараховується 885, а частка у загальній мережі міських поселень становить 67.1 %, чисельність населення -- 13%. У попередні десятиліття ця категорія населених пунктів, що виконує різноманітні господарські функції у системі сільського розселення (промислові, агропромислові, транспортно-промислові, організаційно-господарські, курортно-санаторні та ін.). розвивалася кількісно (розширювалась їх мережа, збільшувались кількість населення та їх середня людність). З початку 21 століття кількість селиш міського типу дещо зменшилася: частина з них набула статусу міста. Істотними проблемами подальшого розвитку селищ міського типу є зміцнення економічної бази, виробничої і соціальної інфраструктури, зокрема прискорене зростання промислового виробництва, житлового будівництва, інженерного облаштування територій, поліпшення соціального й культурно-побутового обслуговування населення.

В Україні налічується майже 29 тис. сільських населених пунктів. У період між переписами населення 1979 і 1989 рр. збільшилася кількість малих сіл і зменшилася середніх та великих. Середня людність одного поселення за цей період зменшилася із 665 до 601 чоловіка. Сільські населені пункти в різних природно-географічних зонах мають значні відмінності. На Поліссі населені пункти через високий рівень ґрунтових водд, велику заболоченість розміщені на підвищених ділянках, на узліссях. поблизу лук. Села Полісся невеликі за розмірами.

Інший тип сільських поселень характерний для лісостепової зони. Тут значна частина сіл розміщена не на вододілах, а по долинах річок. Села більші, ніж на Поліссі, але поступаються степовим. Відстані між селами невеликі. Найбільші села у степовій зоні (3--5 тис. чоловік). Як і в лісостеповій зоні. вони розміщені по річкових долинах і у зниженнях рельєфу. Відстані між селами переважно вдвічі--втричі більші, ніж у лісостеповій зоні. Своєрідністю відзначаються сільські поселення в Українських Карпатах. Тут населені пункти невеликі. Будинки містяться один за одним на різних рівнях схилів гір.

За останні десятиліття дещо змінився зовнішній вигляд сільських населених пунктів і культурний ландшафт сільської місцевості. У минуле відходять солом'яні стріхи, виростають нові села із сучасними будівлями, всюди збільшується площа зелених насаджень. Нові будинки в селах споруджують здебільшого з цегли. Дахи покривають шифером або залізом. Громадські будівлі -- клуби, школи, лікарні, торговельні підприємства -- часто мають два-три і більше поверхів.

Однак споживацьке ставлення до села призвело до того, що умови життя в сільській місцевості дуже відрізняються від умов життя в місті. Більшість сіл не мають водопроводів, не газифіковані, вулиці не заасфальтовані. Частина сіл не має під'їзних шляхів з твердим покриттям. Помилкова політика так званих неперспективних сіл стала однією з причин їх занепаду. Багато сіл. особливо невеликих, деградували, а деякі навіть зникли з географічної карти України. Населення їх вимерло або переселилось у міста і селища міського типу.[4]



РОЗДІЛ 2.ПРОЦЕСИ ДОВКІЛЛЯ

2.1 ПРОЦЕСИ ДОВКІЛЛЯ, ЩО ВИНИКЛИ НА УРБАНІЗОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

В Україні головними причинами, що призвели до загрозливого стану довкілля в містах є:

* застаріла технологія виробництва та обладнання,

* висока енергомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у два-три рази відповідні показники відповідних країн;

* високий рівень концентрації промислових об'єктів;

* несприятлива структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв,

* відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд, оборотних систем водозабезпечення тощо);

* низький рівень експлуатації існуючих природоохоронних об'єктів;

* відсутність належного правового та економічного механізмів, які б стимулювали розвиток екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем;

* відсутність належного контролю за охороною довкілля.

Оскільки виробнича діяльність викликає порушення природного середовища, суспільству випадає взяти на себе турботу щодо відновлення її властивостей та охорони від подальшої деградації.

Цілі охорони природи мають ставитись рівнозначно з іншими цілями використання (виробництвом продуктів харчування, промисловим виробництвом та створенням інфраструктури).

В Україні охорона навколишнього середовища розглядається як самостійно політичне завдання.

Політика щодо навколишнього середовища - це сукупність усіх дій, спрямованих на уникнення втручання в навколишнє середовище, на його зменшення та на усунення пошкоджень довкілля, що вже стались.

Конкретні цілі та програми стосуються насамперед:

* визначення граничнодопустимих значень шкідливих для навколишнього середовища викидів;

* економії енергії; урбанізація довкілля екологічний

* сприяння використанню відходів тепла;

* утилізація старих матеріалів, а також відходів;

* підтримання здоров'я лісів та природної сили самоочищення водойм;

* впровадження автомобілів з мінімальною кількістю відпрацьованих газів і бензинів без вмісту свинцю;

* заохочення бережливого ставлення споживачів до навколишнього середовища.

Для покращення довкілля повинні проводитись такі заходи:

1) технологічні - розробка і впровадження нових технологій, очисних споруд, видів палива;

2) архітектурно-планувальні - озеленення населених пунктів, організація санітарно-захисних зон, раціональне планування підприємств і житлових масивів;

3) інженерно-організаційні - зниження інтенсивності руху транспорту на перевантажених автомагістралях, організація екологічно-патрульного контролю;

4) економічні - вкладання коштів у розвиток нових, ресурсозбережувальних технологій;

5) правові - прийняття і додержання законодавчих актів щодо підтримання якості атмосфери, водойм, ґрунту;

6) освітянсько-виховні - формування екологічної культури, насамперед у молоді.

Охорона природи має проводитись лише в поєднанні з сільським господарством, оскільки тут можуть урівноважитись найзначніші за площею екосистеми. Важливими вимогами є:

* уникання будь-якої інтенсифікації використання;

* обмеження розмірів, широкі смуги околиць;

* розширення сівозмін з місцевими видами та сортами замість централізовано вирощуваних високопродуктивних видів

* скорочення застосування добрив

* недопущення виливання рідкого гною на сільськогосподарські площі, замість цього - кругообіг органічних відходів;

* підтримка природних методів господарювання;

* перехід від грошової допомоги виробництву до допомоги, пов'язаної з певними місцями;

* врахування досягнень сільського господарства для забезпечення природного балансу.

2.2 ПОЗИТИВНІ ТЕНДЕНЦІЇ В ОЦІНЦІ ЕКОЛОГІЧНОГО СТАНУ УРБАНІЗВАНИХ ТЕРИТОРІЙ

У забезпеченні можливого переходу підприємств, розташованих у межах міста, на випуск екологічно чистої продукції необхідно максимально використовувати науковий і промисловий потенціали. Найважливіший етап -- створення екологічно орієнтованої системи управління, тобто запровадження адекватних економічних механізмів і нормативно-правової бази: плати за викиди і скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів, обсяг фінансування робіт з оздоровлення екологічної ситуації та компенсації збитків. Наприклад, автомобільний транспорт, який належить приватним особам, викидає в повітря за рік близько 1 млн. т забруднюючих речовин. Але на власників автомашин, вантажного транспорту не поширюються ні економічні санкції на викиди, ні зобов'язання щодо компенсації збитків, хоча тільки прямі збитки від роботи приватного транспорту оцінюються по Києву в 30 млн. дол. за рік.

Для екологізації навколишнього природного середовища міста економічним механізмом одержання коштів є і диференційований підхід щодо плати за оренду землі в екологічно упорядкованих районах. Звичайно, в ціну землі повинна включатися плата за майбутні збитки, що завдаються природним територіям, розташованим поблизу потенціально небезпечного об'єкта. Істотна екологізація міського господарства можлива за умови прийняття законів прямого діяння з охорони природних ресурсів. Підприємцю або інвестору слід знати на 3--5 років наперед, у скільки оцінюватиметься 1 т викидів тієї чи іншої речовини в повітря або їх скидів у водоймища. Якщо вони знатимуть це, то зовсім по-іншому складатимуть бізнес-плани і організовуватимуть виробництво.[6]

Підприємствам дуже вигідно відкупитися від критики, хоча необхідно всього лише поставити водозабірник на річці, тільки значно нижче по течії від свого власного скиду. Тому треба перелічити всі джерела екологічно небезпечних ситуацій, починаючи від звалищ відходів підприємств і закінчуючи регіонами, які породжують надзвичайні ситуації. Треба забезпечити їх системним екологічним наглядом з надійними каналами зв'язку і передання інформації. Необхідно також сформулювати основні екологічні вимоги щодо виробництва, суть яких полягає у такому:

-- екологічна чистота (або екологічна спроможність) будь-якого виробництва визначається, в першу чергу, його взаємодією з навколишнім природним середовищем; відсутність ознак, які призводять до порушення екологічної рівноваги і свідчать про можливу екологічну спроможність виробництва;

-- виробництво, що споживає сировину, яка як продукт має довший період відтворення, ніж темп його споживання, неспроможне функціонувати -- як і те, яке не забезпечує значення коефіцієнта споживання К<1.

Виробництво, що забезпечує нульовий ефект впливу на навколишнє середовище (безвідхідність технологій, відсутність вібрацій і шумів, енергоспоживання, яке перебуває у «злагоді з регіональним балансом», і т.д.), ще не може бути визнане екологічно спроможним, оскільки, створивши продукт і тим самим відчужуючи його від себе (реалізація на ринку), воно нібито не несе відповідальності за його подальшу долю. Але ринок сам підштовхує виробників до інших екологічних злочинів: ухилення від податків (у тому числі й екологічних), відсутність екоконтролю, порушення екологічних циклів тощо. Не можна виробляти екологічно чистий продукт на екологічно забрудненій території, якщо не відомі його наслідки. Сертифікат якості має бути замінений на сертифікат, який видається екологічною службою.

Економічне відродження України багато в чому залежить від зниження рівня урбанізації та техногенного навантаження, очищення навколишнього природного середовища, що, у свою чергу, потребує повного реформування економіки. Розвиток місцевого самоврядування вимагає зміни галузевого підходу в дослідженні міст, за яким розгляд діяльності підмінюється розглядом її результатів. При аналізі тенденцій територіального регіонального розвитку міст встановлено, що пов'язані з ним проблеми не можуть бути визначені без уявлення інтересів суб'єктів цього розвитку -- держави і окремих місцевих підприємств. Для досягнення балансу інтересів регіональна політика держави має бути визначена політикою місцевої влади. При формуванні останньої повинні враховуватися такі моменти.

1. Якщо досі держава стримувала місцеві ініціативи з метою додержання своїх пріоритетів, то тепер реалізація місцевих інтересів виступає умовою реалізації державних. Держава має бути зацікавлена у вільному розвитку міст. їх регіональний розвиток (як нав'язана згори форма) має бути замінений процесом самоврядування, стадіями особистого розвитку.

2. Міста, які генетично пов'язані з індустріалізацією (Донбас, Придніпров'я), перебувають у структурній кризі. Умовою подолання такої кризи є відмова від практики їх експлуатації як сировинного придатку до економіки держави. Порівняння різноспрямованих тенденцій у розвитку господарств Донбасу чи Придніпров'я слід починати як процес диверсифікації. Підприємства важкої промисловості, що протягом десятиріч перебували у привілейованому становищі, не можна просто закрити. Для цього треба підготувати умови, перш за все, робочі місця.

3. Безвиразність інтересів на рівні місцевих органів управління служить перешкодою розв'язанню проблем міста. Місцеві інтереси, що тривалий час стримувалися, дуже часто проявлялися у перекрученому вигляді як кон'юнктурні чи корпоративні. їм на зміну мають прийти формулювання ціннісних орієнтирів розвитку міст, поступове формування умов для реалізації їх цілей.

4. Здійснення реформування територіальної структури міст відповідає їх інтересам у плані контролю за регіональним розвитком. Посилення процесів самоврядування в містах дозволить поступово зробити більш пластичною їх забудову господарськими елементами. Розробці архітектурно-планувальних концепцій для конкретних міст повинні передувати соціологічні опитування, які визначать увесь спектр споживання. Інтенсифікація використання території міста, яка була характерною для виробничого підходу, поступається місцем орієнтації на створення якісного середовища для життєдіяльності його мешканців.

Технологічне забезпечення сталого розвитку міст -- важливий фактор техногенно-екологічної безпеки. Перехід до нього є дуже політизованим. На першому етапі переходу зниження експортних можливостей спричиняє подальше зниження обсягів виробництва. На другому -- найбільш відчутний збиток завдається розвинутим секторам вітчизняного виробництва, особливо -- потенціально-небезпечним. На третьому -- підвищується залежність держави від імпорту наукомісткої продукції з-за кордону, а вітчизняна промисловість витісняється з внутрішнього ринку. Все це відбувається під гаслом недостатньої техногенно-екологічної безпеки на українських підприємствах. А оскільки вони практично всі розташовані в містах, то мешканці останніх страждають від наслідків функціонування підприємств саме в екологічному плані[7].



ВИСНОВОК

В останні роки особливо гостро постала проблема урбанізації з одночасним збереженням сприятливих природних умов проживання. Залежність фізичного стану людини, як і способу її діяльності, від особливостей природних умов дуже велика. Сучасні зміни в природних умовах пов'язані з територіальною організацією виробництва та розвитком урбанізації. Особливо проблеми збереження належних природних умов загострюються у високо урбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров'я та ін.). У таких регіонах рівень забруднення повітря, поверхневих вод і землі перевищує можливості їх самоочищення. Це призводить до деградації навколишнього середовища, що негативно впливає на здоров'я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 20% прямих захворювань.

Україна належить до країн, що мають високі показники забруднення навколишнього середовища. Основними центрами зосередження екологічних проблем є високо урбанізовані райони, міські агломерації та крупні промислові центри. Так, питома вага забруднених стічних вод у загальному їх обсязі становить в цілому по Україні 28%, в т.ч. у Харківській та Луганській областях -- більш ніж 70%, у Чернівецькій, Одеській, Донецькій областях -- більше половини.

Високим є рівень забруднення і атмосферного повітря. Нині в Україні майже четверта частина шкідливих викидів промислових підприємств не уловлюється і потрапляє в атмосферу без будь-якого очищення. Найбільші викиди цих шкідливих речовин в атмосферу характерні для високо урбанізованих областей. Так, на частку Донецької області припадає майже третина всіх викидів по Україні в цілому, до 30% -- на Дніпропетровську і майже 15% -- на Луганську область.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Дорогунцев С.І., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки. - К.: Стафед -2, 2001. - 373 с.

2. Максаковский П. Географическая картина мира:- Ч.1: Общая характеристика мира. - Ярославль: Верхнее-Волжское, 2005. - 320 с.

3. Паламарчук Л.Б.. Географія світу / Л.Б. Паламарчук, Т.Г. Гільберг, А.І. Довгань - К.: Генеза, 2011. - 303 с.

4. М.М. Паламарчук Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник для викладачів економічних і географічнихфакультетів вузів, наукових працівників, аспірантів /М.М. Паламарчук, О. М. Паламарчук -- К.: Знання 1998. -- 406 с.

5. Статистичний щорічник України за 2011 рік / Держкомстат України. - К.: Техніка, 2007- 287 с.

...