Раціональне використання природних ресурсів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема

Раціональне використання природних ресурсів

ВСТУП

Проблеми природокористування завжди були важливими для людства, але найбільшої актуальності вони набули в наш час, коли господарська діяльність людини викликала великі зміни природного середовища на всій планеті. Пояснюється це різким збільшенням чисельності населення Землі, надмірним використанням природних ресурсів і наслідками науково-технічної революції. Тому все повніше усвідомлюється необхідність глобального вирішення проблем раціонального природокористування, на науковій основі.

Наукові основи природокористування необхідно розробляти, виходячи з принципів раціонального використання природних ресурсів, основних положень екології і вчення про біосферу та комплексних розробок щодо оптимального розміщення продуктивних сил. Спочатку потрібно опрацювати загальну теорію раціонального природокористування, що ґрунтується на пізнанні об'єктивних законів історичного розвитку процесу взаємодії природи і суспільства, з метою передбачити і оцінити наслідки такої взаємодії не тільки в найближчий час, але й у віддаленій перспективі. В цьому разі необхідно враховувати великі і малі економічні, соціальні і природничо-технічні проблеми, масштаби і інтенсивність господарського освоєння природних ресурсів, взаємовідносини людини з природою, раціональне розміщення міст і населених пунктів.

1. Проблеми раціонального використання водних ресурсів

Розглядаючи водні ресурси як економічну категорію, необхідно відмітити, що до них відноситься тільки та їх частина, яка на даному рівні розвитку продуктивних сил і науково-технічного прогресу може бути відділена від природи без нанесення їй збитків і використана для задоволення матеріальних потреб суспільства .

В процесі дослідження виявлено, що за запасами водних ресурсів з розрахунку на одного жителя Україна займає одне з останніх місць у Європі і належить до малозабезпечених країн. У маловодні роки на території України формується лише 52,4 км3/рік стоку, тобто на одну людину припадає близько 1 тис. м3 річкового стоку. За визначенням Європейської Економічної Комісії ООН держава, водні ресурси якої не перевищують 1,7 тис. м3 на одного чоловіка, вважається водонезабезпеченою. [1]

Проблема ще більше загострюється через нерівномірність розподілу ресурсів по території країни. Водозабезпеченість західних і північних областей країни є значно вищою в порівнянні із сходом і півднем.

При цьому порівняльний аналіз показує, що витрати свіжої води в Україні на одиницю виробленої продукції значно перевищують аналогічні показники в розвинутих країнах Європи: Франції - в 2,5 рази, Німеччині - в 4,3 рази, у Великобританії і Швеції - в 4,2 рази . Тобто, проблема гарантованого забезпечення населення і господарського комплексу України придатною до споживання водою сьогодні є однією із найбільш актуальних.

Ретроспективний аналіз використання та охорони водних ресурсів в Україні протягом 1990-2010 рр. показує, що у водному господарстві країни із 1990 р. намітилася стійка тенденція до зменшення водоспоживання. Це насамперед пов'язано із кризовим станом економіки країни і зменшенням обсягів виробництва практично у всіх галузях національної економіки.

При цьому варто відмітити те, що, незважаючи на зменшення водоспоживання більш ніж у 3 рази (з 30201 млн. м3 у 1990 р. до 9817 млн. м3 у 2010 р.), обсяг скидів забруднених стоків зменшився лише на 83,4% (з 3199 млн. м3 у 1990 р. до 1744 млн. м3 у 2010 р.), з них обсяг скидів забруднених стоків без очищення в деяких періодах був більш ніж в 3 рази вищий рівня 1990 р. (в 2006 р., 2007 р. вони становили 1427 і 1506 млн. м3, відповідно) .

Таким чином, приведені цифрові дані свідчать про посилення в останні роки антропогенного навантаження на поверхневі водні об'єкти.

Сьогодні основними забруднювачами поверхневих вод залишаються підприємства житлово-комунального господарства, металургійної та вугільної промисловості (у 2010 р ними скинуто у поверхневі водні об'єкти 711 млн. м3, 529 млн. м3 та 311 млн. м3 забруднених стічних вод, відповідно).

Дана ситуація пояснюється найперше тим, що багато населених пунктів не забезпечені очисними спорудами, а ті що функціонують, належним чином не експлуатуються. Очисні споруди промислових підприємств також знаходяться у занедбаному стані.

Тому варто окреслити коло найбільш актуальних проблем у сфері використання та охорони водних ресурсів, які потребують першочергового розв'язання, а саме:

- надмірне антропогенне навантаження на водні об'єкти внаслідок екстенсивного способу ведення водного господарства призвело до кризового зменшення самовідтворюючих можливостей водних джерел та виснаження водноресурсного потенціалу;

- зберігається тенденція до значного забруднення водних ресурсів внаслідок неупорядкованого відведення стічних вод від населених пунктів та господарських об'єктів;

- застосування застарілих технологій сільськогосподарського виробництва та низька ефективність комунальних очисних споруд призводять до забруднення води органічними та біогенними речовинами;

- недосконалість системи економічних важелів регулювання водокористування та реалізації водоохоронних заходів;

- низька ефективність існуючої системи управління охороною та використанням водних ресурсів внаслідок недосконалості нормативно-правової бази і організаційної структури управління;

- недосконалість діючої системи моніторингу екологічного стану водних джерел, якості питної води і стічних вод у системах водопостачання та водовідведення населених пунктів і господарських об'єктів.

Екологічне оздоровлення водних об'єктів сьогодні повинно бути одним із найважливіших пріоритетів державної водної політики, основною метою якої має бути відновлення і забезпечення сталого функціонування водних екосистем, якісного водопостачання, екологічно безпечних умов життєдіяльності населення і господарської діяльності та захисту водних ресурсів від забруднення й виснаження.

Реалізація еколого-економічного механізму раціонального водокористування в перспективі ,сприятиме виконанню основних положень державної програми раціонального використання й охорони водних ресурсів та забезпечить ефективне функціонування водогосподарського комплексу країни. [2]

2. Проблема використання та управління лісовими ресурсами

Екологічна криза, дефіцитність лісосировинних ресурсів в Україні (лісистість території - 14,3%, при оптимальній у 19-23%; за рахунок власного виробництва потреба в деревині щороку задовольняються на 25-27%) завжди спонукали її фахівців до пошуку внутрішніх сировинних резервів для підвищення рівня самозабезпечення потреб країни за рахунок місцевих ресурсів, поліпшення показників навколишнього середовища.[4]

Перевантаженість лісового відомства виробничими функціями, відсутність належних машин, механізмів і технологічних ліній (а останнім часом - і робочої сили) призвели не тільки до погіршання стану лісового фонду і, як наслідок, до зменшення продуктивності лісових земель, але й до його самовідсторонення від виконання надзвичайно важливої державної функції: відповідальності за піднесення рівня або повне забезпечення потреб держави в послугах лісу, в лісосировинних (і в першу чергу - деревних) ресурсах власного виробництва. Формуванню такого ставлення сприяли гарантовані в минулому поставки деревини з інших регіонів, а також відповідний унітарному режимові господарський механізм - з його фінансово-кредитною системою, плануванням і ціноутворенням, - який в цілому не стимулює виробника, не сприяє використанню госпрозрахункових підойм.

Незважаючи на державну самостійність України і становлення ринкових умов господарювання, керівництво лісового відомства України і сьогодні всілякими методами намагається утриматися на старих позиціях концепції відтворення лісів і користування і користування деревними ресурсами, які явно входять у суперечність з ринковими умовами. Підтвердженням цьому є наукові праці співробітників Мін лісгоспу України і Лісовий Кодекс України, що орієнтовані на закріплення за цим відомством виконання лісозаготівель і первинної дерево переробки, тобто на за ним права визначати лісосіку, давати їй матеріально-грошову оцінку, проводити лісозаготівлю та реалізацію деревини.

Господарчий механізм, створений в умовах партійно-командної системи, не міг не вплинути на характер концепції ведення лісогосподарського виробництва і на стан лісів: в Україні на базі практично постійного лісофонду відведено в захисні насадження і виключено з експлуатації майже половину дерево станів, в експлуатаційних лісах здійснювалися виснажливі головні рубки, а після доведення вікової структури до критичної відбулося штучне “перекачування” головних рубок у рубки догляду шляхом збільшення у (3-3,5 рази) обсягу вирубки за масою.

Негативні результати не забарилися: через вирубування при рубках догляду кращих дерев (дерев “майбутнього”) продуктивність середньовікових, достигаючих і стиглих деревостанів є на 20-40% (а в окремих випадках і на 50%) нижчою від нормальної, оптимальної, встановленої за таблицями ходу росту. Негативні тенденції склалися і в промисловій переробці деревини. Аналіз матеріаломісткості продукції цієї підгалузі лісового комплексу показав, що із загального обсягу перероблюваної деревної продукції на продукції використовується 42%, а решта йде на паливно-енергетичні потреби або у відходи. Структура використовування деревних ресурсів і випуску продукції на деревній основі взагалі є незадовільною. В Україні з кубометра заготовленої деревини, а також у розрахунку на душу населення виробляється менше деревностужкових (у 2 рази) і деревоволокнистих (у 6) плит, фанери (у 8), целюлози (в 10), паперу і картону (майже в 20 раз), ніж у Фінляндії, Франції, Швеції, Італії та Німеччині.

Також - одна з основних проблем українського лісового комплексу є те що, ліс офіційно не визнається нерухомим майном, він вилучений із фінансового і товарного обігу. Основний лісовий закон України - Лісовий кодекс - не визнає і не визначає ліс, як об'єкт економіко-правових стосунків, не передбачає просторової обмеженості такого об'єкта.

Не сприяє покращанню ситуації в лісовому господарстві система фінансування та методологія формування державного лісового доходу, за якими лісовирощування виявляється збитковим внаслідок переливу рентних коштів у інші галузі, що є споживачами деревини. Це зумовлено саме невизнанням лісових угідь нерухомим майном та вилученням даних природних об'єктів з цивільного та товарного обігу.

Виникає такий економічний казус, що ліс як угіддя офіційно не визнається носієм вартості. Після вирубки (знищення або порушення цілісності лісового угіддя) заготовлена деревина набуває вартості, стає товаром. Наслідком такої “державної економічної політики” є бажання всіх суб'єктів вирубувати ліс, надаючи йому ”товарного вигляду”, а не займатись лісовирощуванням.[3]

3. Проблема раціонального використання земельних ресурсів

Проблема раціонального використання земельних ресурсів містить дві основних складових. Перша - це екологічна. Зміст екологічної складової раціонального використання земельних ресурсів полягає у впровадженні еколого-безпечних технологій, які б зберігали і підвищували родючість ґрунтів та забезпечували б виробництво екологічно чистої продукції. Другою складовою раціонального використання сільськогосподарських угідь є економічна, яка має мінімізувати виробничі затрати на виробництво продукції сільського господарства.

Раціональне землекористування має забезпечити природоохоронний, ресурсозберігаючий і відновлювальний характер використання земельних ресурсів. Вимоги раціонального землекористування передбачають реалізацію наступних заходів: - для приведення у відповідність біологічних особливостей рослин з виробничим і територіальними властивостями земель необхідно найкращим чином розмістити посіви і сформувати сівозміни з урахуванням якості угідь, їх розташування, конфігурації тощо;

- з метою забезпечення не лише ефективного використання родючості ґрунтів, але і його піднесення слід використовувати технології, які б враховували особливості конкретної ділянки ріллі;

- необхідно здійснити комплекс ресурсозберігаючих та природоохоронних заходів і впроваджувати екологічно чисті технології.

Результат дії економічної складової полягає у виробництві необхідної для суспільства кількості сільськогосподарської продукції. Між екологічною і економічною складовими раціонального використання сільськогосподарських угідь є очевидне протиріччя. Застосування екологічно безпечних технологій, здійснення природоохоронних заходів веде до збільшення витрат, що ускладнює вирішення проблеми підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва в цілому і використання сільськогосподарських угідь зокрема. Для економічного стимулювання, раціонального використання сільськогосподарських угідь Земельним кодексом України передбачено задіяти наступні норми:

а) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель;

б) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини;

в) звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами;

г) компенсацію з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, що стали такими не з їх вини.

Між тим, науковці зазначають, що реалізація названих норм вкрай обмежена, оскільки: - відсутні реальні механізми стимулювання раціонального використання сільськогосподарських угідь шляхом надання податкових і кредитних пільг;

- для відновлення попереднього стану земель необхідно фінансувати не лише гіпсування і вапнування ґрунтів земель сільськогосподарського призначення, а й усі інші випадки, коли досягається економічний або екологічний ефект для певної територіальної громади;

- стимулювання тимчасової консервації деградованих і малопродуктивних земель стримується тим, що рік у рік практично не здійснюється фінансування відповідних заходів.

Якість сільськогосподарських угідь впливає на результативність господарської діяльності.

Отже, раціональне використання земельних ресурсів розширює проблему підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, оскільки має забезпечити збереження і примноження продуктивності ґрунтів та мінімізувати затрати на виробництво одиниці продукції. [5]

Становлення ринкових відносин змінює економічне середовище, в якому функціонують сільськогосподарські виробники, і обумовлює появу нових трактувань бачення проблем підвищення ефективності аграрного сектора економіки. Зокрема, запровадження приватної власності і альтернативних форм господарювання називається «найбільш впливовим фактором підвищення рівня використання земельних угідь в період переходу до ринку» .

Проте підсумки господарської діяльності аграрних підприємств показують, що приватна власність і нові організаційно-правові форми господарювання самі по собі ще не здатні забезпечити підвищення ефективності виробництва та раціональне використання сільськогосподарських угідь.

Природна родючість ґрунтів продовжує знижуватися. Щорічний дефіцит гумусу по Україні складає 110 кг/га. Колосальні втрати спричиняє ерозія. Збитки від ерозії оцінюються від 5 до 10 млрд. доларів США . Значні втрати має сільське господарство України і від використання деградованих і малопродуктивних земель. За розрахунками В.В.Кулініча, прямі щорічні втрати (тобто різниця між вартістю валового продукту й витратами на його одержання) становлять на таких землях у середньому 66,5 грн./га, або в цілому по Україні - 400млрд. грн.. За таких умов подолання негативних явищ вбачається у активізації державної підтримки сільськогосподарських виробників. Для підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і забезпечення раціонального землекористування в ринкових умовах необхідно, по-перше, зберегти комплексний підхід щодо впровадження таких відомих факторів економічної ефективності, як природнокліматичні, матеріально-технічні, біологічні, економічні, організаційні і соціальні, і, по-друге, розширити їх коло за рахунок факторів інституційного характеру. Ринкова економіка підвищує роль економічних факторів (ціноутворення, кредитування, інвестиційної діяльності, мотивації праці), але їх реалізація вимагає використання державних важелів, які утворюють специфічну групу інституційних факторів. [6]

4. Роль реутилізації у раціональному використанні природних ресурсів

Реутилізація, або рециклінг - це повторне або багаторазове використання ресурсів.

У світі намітився суттєвий прогрес у розвитку рециклінгу. Наприклад, за період 1985-1995 р. вторинне використання скла у світі зросла з 20 до 50%, а металів - з 33 до 50%, сьогодні ці показники ще вищі.

У Німеччині ще на початку 1993 року прийнято закон про відходи від упаковки. Виробникам тепер доводиться відповідати за долю упаковок своєї продукції. Це призвело до різкого скорочення числа надходженню використаної тари на звалища. Якщо упаковки важко утилізувати, то виробнику доводиться за це платити, що, зрозуміло, невигідно. Крива повторного використання матеріалів у Німеччині різко поповзла вгору з 12% в 1986 до 86% в 1997 році. Збір пластику збільшився приблизно в 20 разів. Такі закони прийняті в Австрії, Франції та Бельгії.

Другий дуже важливий закон у цьому напрямку - закон про обробку тари. Багато фірм почали виробництво комп'ютерних коробок і простих матеріалів без використання клеїв, фарб або композитних матеріалів, що полегшує вторинне використання тари.

Виробники автомобілів і телевізорів все частіше створюють свою продукцію з урахуванням їхньої легкої розбирання. З'явилася концепція «Промислового симбіозу». «Промисловий симбіоз» - це коли невикористані ресурси одного підприємства стають сировиною для іншого підприємства, як правило, з іншої галузі виробництва.

Наприклад, в данському місті Калунбург гаряча вода електростанцій використовується найближчій рибницькій фермою. Іл з цієї фірми служить добривом для фермерської землі, а сажа від роботи електростанцій йде на виробництво цементу.

Цей симбіоз не тільки екологічний, але вигідний економічно. Різко скорочується кількість відходів, за розміщення яких на звалищах-полігонах доводиться дорого платити. Знижують витрату первинних ресурсів у виробництві будівельних матеріалів, коли щебінь замінюється шлаком і золою від теплоелектростанцій.

Під тиском економічних важелів роль реутилізації буде зростати. Планується довести рівень рециклінгу металів до 80%, паперу та пластиків - до 60-70%

5. Комплексне використання сировини у виробництві

Сутність комплексного використання полягає в послідовній переробці сировини складного складу в цінні продукти для найбільш повного використання всіх компонентів сировини.

Прикладом комплексного використання органічної сировини є термічна переробка палива - вугілля, нафти, сланців, торфу. Так, при коксуванні вугілля крім цільового продукту - металургійного коксу - отримують коксовий газ і смолу, переробкою яких виділяють сотні цінних речовин: ароматичні вуглеводні, феноли, піридин, аміак, водень, етилен та ін Застосування зазначених речовин в якості продуктів народного господарства призвело до зниження собівартості коксу.

Комплексне використання сировини органічно пов'язане з найбільш прогресивною і економічною формою організації хімічного виробництва - комбінуванням підприємств. Характерним прикладом комбінування є використання відходів основного виробництва для знову організованих виробництв. Високий економічний ефект подібного зв'язку обумовлений можливістю використання дешевої сировини - відходів і спільним веденням загальнозаводського господарства (централізоване підсобне обслуговування, транспорт, складування матеріалів тощо). При цьому скорочуються на 60-70% капіталовкладення на загальнозаводське господарство, знижується собівартість продукції.

Хімічна промисловість та її суміжні галузі поряд з енергетикою і транспортом є джерелами забруднення навколишнього середовища. Боротьба із забрудненням навколишнього середовища, зокрема з промисловими викидами, - найважливіша проблема сучасності. Одним з головних прийомів зменшення, а іноді винятку промислових викидів служить повне комплексне використання всіх компонентів хімічної сировини.

Досягнення хімії та хімічної технології забезпечили можливість заміни харчової сировини нехарчових і рослинного - мінеральним для виробництва технічних і побутових продуктів. Така заміна збільшує харчові ресурси народного споживання, зберігає лісові багатства, знижує собівартість продуктів.

6. Роль інформаційних технологій у підвищенні ефективності використання природних ресурсів

Електроніка останніх десятиліть ХХ століття створила телекомунікаційні мережі. У кожній клітинці цих мереж - монітор, телефон, модем, комп'ютер. Економиться папір, матеріали, енергія, що витрачається на поліграфічне виробництво і доставку друкованої продукції. Відпадає необхідність в далеких і тривалих відрядженнях / Використання Інтернету заощаджує матеріальні ресурси, час і енергію. Змінюються і самі інформаційні засоби. Вони стають меншими за розмірами, навіть мініатюрними.

Проста кремнієва або Германієва мікроплата площею 1 мм 2 замінює тисячі транзисторів і сполучних елементів. У результаті в стільки ж разів зменшилися питомі витрати матеріалів і праці на 1 операційний елемент пристрою або на запис одного біта інформації. Інформаційні технології дозволяють знизити енергоємність і матеріаломісткість відповідних виробів і змінює докорінно всю індустріальну сферу. [7]

7. Структура державного апарату управління раціональним природокористуванням

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять єдине ціле і доповнюють одна одну. Водночас кожна з цих ланок наділена самостійними функціями, вирішує певне коло завдань і має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми І контролю за станом навколишнього середовища Міністерство по охороні навколишнього середовища (1991 p.), служба стандартизації, Міністерство охорони здоров'я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та районні організації відповідного профілю. В своїй діяльності вони керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991 p.).

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в компетенції місцевих Рад народних депутатів, які повинні контролювати і регулювати всю природоохоронну роботу міністерств і відомств. Галузевий і міжгалузевий характер раціонального природокористування визначається специфікою господарської діяльності структурних підрозділів міністерств і відомств і залежить від виробничого профілю підприємств і об'єднань. Тому обов'язки між різними ланками цієї підсистеми охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування розподіляються відповідним чином.

Так, Міністерство сільського господарства і продовольства України повинно здійснювати державний контроль за дотриманням земельного законодавства і порядку користування землею; відповідає за організацію охорони і раціонального використання земель, що перебувають у користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій системи міністерств, за правильність застосування в сільському господарстві отрутохімікатів, розробку біологічних засобів боротьби з хворобами і шкідниками сільськогосподарських культур і насаджень, організацію економного використання води при зрошенні земель; здійснює контроль за рекультивацією земель. Воно організовує виконання комплексу протиерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному лісорозведенню; здійснює контроль за проведенням заходів по боротьбі з шкідниками хворобами рослин, за дотриманням встановлених правил зберігання отрутохімікатів з тим, щоб не допустити потрапляння шкідливих речовин у сільськогосподарську продукцію і нагромадження їх у грунті і водоймах; за правильним веденням мисливського господарства, дотриманням чинного законодавства по збереженню і збагаченню флори і фауни, у справі заповідників.

Крім того, Міністерство сільського господарства і продовольства повинно систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми і визначати гранично допустимі концентрації їх у рибогосподарських водоймах; робити висновки про доцільність хімічної обробки посівів, насаджень, водойм і лісів; брати участь у розробці приладів для контролю якості природних поверхневих і стічних вод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є центральним органом державного управління в галузі охорони природи і використання природних ресурсів і відповідає за охорону природи, організацію раціонального використання і відтворення природних ресурсів у країні.

Як головні завдання па МОНПС покладаються комплексне управління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення єдиної науково-технічної політики по охороні природи і раціональному використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за використанням і охороною земель, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод України.

МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони природи і раціонального використання природних ресурсів для включення їх у проекти державних планів економічного та соціального розвитку, здійснює контроль за виконанням відповідних завдань, передбачених державними планами. МОНПС розробляє пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму природокористування, затверджує екологічні нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних ресурсів і охорони природного середовища від забруднення та інших шкідливих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і галузей народного господарства, контроль за дотриманням екологічних норм при розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на будівництво (реконструкцію) підприємств та інших об'єктів, що впливають на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи управління природокористуванням повинні орієнтуватися на такий визначальний фактор поліпшення діяльності з охорони природи, як широке застосування в усіх галузях народного господарства маловідходних і безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоронення (складування) промислових, побутових та інших відходів, на викиди шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне водокористування, на користування тваринним світом і споживання атмосферного повітря для виробничих потреб, користування кадрами для проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує розрахункові лісосіки і здійснює контроль за відводом земель під усі види господарської діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управління економіки і організації природокористування, Головне управління науково-технічного прогресу і екологічних нормативів. Головне контрольно-інспекційне управління, Головна державна екологічна експертиза, Головне управління міжнародного співробітництва, Управління пропаганди екологічних знань, Управління капітального будівництва і матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління областей, районів, міст. Введення подвійної підпорядкованості територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних депутатів відповідає ролі місцевих Рад у вирішенні питань охорони навколишнього середовища, визначеній статтями Конституції України та розділом IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці положення дають змогу залучити до вирішення завдань з охорони навколишнього середовища служби Рад народних депутатів (планове управління, управління капітального будівництва та ін.), а отже, уникнути необхідності їх створення в межах територіальних органів МОНПСу.

Територіальними органами управління охороною навколишнього середовища є відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад народних депутатів.

З переходом на повний госпрозрахунок і нові методи економічного управління згідно з Законом про державне підприємство на рівні підприємств охорону навколишнього середовища здійснює адміністрація. Тут приймаються рішення з питань природокористування, здійснюються практичні заходи щодо охорони навколишнього середовища від забруднення виробничими і господарськими відходами, стічними водами.

Як правило, один із заступників керівника підприємства відповідає за охорону природи.

Удосконалення управління в галузі охорони і відтворення природних ресурсів повинно відбуватися шляхом уточнення ролі і місця територіального і галузевого факторів у формуванні основних якісних параметрів навколишнього середовища.

Водночас слід враховувати, що в системі планового управління раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це означає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, які залучаються в сферу виробничої діяльності, є Ради народних депутатів. Завдання полягає в тому, щоб надані місцевим Радам права використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні і галузеві інтереси, орієнтували виробничо- господарську та експлуатаційну діяльність промислових підприємств і об'єднань, міністерств і відомств на вирішення актуальних екологічних проблем. [8]

сировина реутилізація природний ресурсозберігаючий

ВИСНОВКИ

Дослідженнями встановлено, що оптимальні норми природокористування не призводять до порушення екологічної рівноваги, тоді як надмірне, виснажуюче користування природними ресурсами неминуче призводить до руйнування продуктивних сил, занепаду народів і загибелі держав. Зміна економічних і соціальних умов, впливаючи на характер трудових відносин і процесів, неминуче обумовлює і характер дії людини на природне середовище. Одним з великих недоліків господарської діяльності є невміння і небажання людей, зайнятих виробництвом, передбачити віддалені наслідки їх впливу на природу. Особливо велику шкоду наносить природі неконтрольований, стихійний розвиток промисловості і непогодженість дій користувачів природними ресурсами.

Враховуючи те, що природокористування виступає як важливий елемент відтворення природи, необхідно розробити і відповідний економічний механізм, який забезпечить його функціонування. Перш за все - це розробка соціально-економічних критерїїв якості навколишнього середовища. Використання затрат праці на відновлення і поліпшення природного середовища є необхідною умовою прискорення господарського розвитку і поліпшення життєвих умов суспільства. Це дозволить дати об'єктивну оцінку природоохоронних заходів. Наприклад, можна використати такі показники, як ступінь чистоти прісних вод, чистоти світового океану і повітряного басейну, збереження лісових багатств, збереження різноманітних форм тваринного, рослинного світу.

Витрати на охорону природного середовища від забруднення за умов правильної оцінки їх ефективності сприяють не погіршенню, а покращанню таких показників економічного розвитку, як національний прибуток і темпи економічного росту. Відтворення і раціональне використання природних ресурсів не може бути збитковим. Воно завжди прибуткове, якщо брати до уваги не сьогоденні вигоди, а перенести погляд на віддалену перспективу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гавриленко О.П. Екогеографія України: навчальний посібник : рек. МОНУ/ О.П .Гавриленко.- К.: Знання, 2008.- 646 с.

2. Зінь Е.А. Регіональна економіка / Зінь Е.К. - К.: Видавничий дім « Професіонал», 2008.-528с.

3. Сенякевич І. Економіка галузей лісового комплексу - Київ. Знання. 2006.

4. Статистичний щорічник України. 2010 рік.

5. Гуторов О.І. Проблеми сталого землекористування у сільському господарстві: теорія, методологія, практика: монографія / Гуторов О.І. - Харків: «Едена», 2010. - 405 с.

6. Богіра М.С. Землекористування в ринкових умовах: еколого-економічний аспект: монографія / Богіра М.С. - Львів: Львівський національний аграрний університет, 2008. - 225с.

7. Манів З. О. Регіональна економіка : Навчальний посібник / З. О. Манів, - Львів: Магнолія 2009. - 638 с.

8. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, - К.: МАУП, 2006. - 238 с.

Размещено на Allbest.ur