Проблеми екологічної політики України в контексті глобального розвитку

У другому розділі - “Процесуальність екологічної політики як критерій її формування та здійснення”, першому параграфі -“Зміст, структура та принципи” - проаналізовано загальні ознаки та критерії оцінки процесуальності, впливів, проміжних та кінцевих результатів екологічної політики. За їх відсутності або недотримання процесуальність екологічної політики як система рішень нездійсненна. Отже, якщо виходити із суті ринку, то в екологічній політиці держави необхідно найбільшою мірою врахувати всі можливі прояви його визначальних параметрів. Найскладнішим у цьому процесі є злам звичок і традицій в управлінні та плануванні, які роками складались і сформувалися в командно-адміністративній системі, коли природоохоронні та екологічні проблеми були другорядними. Принциповим питанням освоєння механізму економічних перетворень слід вважати те, що всі передбачені державою заходи мають виходити й чітко узгоджуватися з екологічною політикою, її тактичними і стратегічними завданнями, а також мати відповідне законодавче закріплення. Досвід економічно розвинутих країн показує, що недостатньо мати в розпорядженні держави всебічно обґрунтовану й широкого діапазону екологічну політику. Більш важливо, щоб держава взяла на себе всю відповідальність за здійснення цієї політики. При цьому в основу державного регулювання має бути покладений принцип неперервності і комплексності управління даним процесом, за яким єдиним шляхом подолання кризових та незворотних явищ в природі може бути надання суспільній екологічній політиці загалом та уже прийнятим її окремим законодавчим актам статусу першорядного значення, розробка інших актів, законів, організація роботи щодо їх виконання.

У другому параграфі - “Критерії формування” - виявлено, що детермінанти еколого-політичної процесуальності дуже різнобічні; досліджено етапність детермінування процесуальності екологічної політики. Простежено, що серед детермінант процесуальності екологічної політики важливу роль відіграє системна єдність раціональних схем ухвалення еколого-політичних рішень, неупереджена об'єктивна оцінка, практичне застосування інтегрованого аналізу витрат, ефективності та результативності екологічної політики, поєднання екополітичних цілей з суспільно-політичними потребами; варіабельність; політичні дискусії навколо соціально-екологічних проблем, чіткі формулювання та виразні політичні цілі; використання як новітньої інтерпретації, так і традиційного критерію соціальної справедливості як ідеолого-символічної детермінанти досягнення оптимального співвідношення між еколого-техногенною безпекою, соціальним ризиком і соціальною свободою, відповідності між цілями державної екологічної політики та застосовуваними в ході її реалізації політичними аргументами. Виявлено, що широкий діапазон наслідків екологічної політики інколи досить проблематично точно оцінити. Тому суспільство та його інституції повинні миритися з неоднозначністю тлумачень суті процесуальності екологічної політики, намагатися настільки точно її оцінити й проаналізувати, наскільки дозволяє це зробити ступінь очевидності її результатів, діапазон передбачуваних, побіжних, небажаних та іншого роду наслідків. Забезпечення процесуальності екологічної політики передбачає реалізацію кінцевих та проміжних цілей та отримання відповідно до них кінцевих та проміжних результатів. Надмірна переконаність щодо ефективності певних важелів управління в суспільстві нерідко призводить до їх зрівнювання. Насправді ж кінцеві цілі - це кінцеві стани певних явищ і процесів, на досягнення яких спрямована політика.

У третьому параграфі - “Умови реалізації” - обґрунтовано, що процесуально необхідною в інтересах адекватного відображення екологічних прав, свобод, обов'язків, волі громадян у політичному процесі, ролі ринку як інструменту послаблення антропотехногенного пресингу на природне довкілля є активна участь широких верств населення у формуванні та здійсненні екологічної політики, посилення ролі та впливу функціонування політичних механізмів та інституцій в демократичному розширенні та гарантуванні екологічних прав і свобод громадян; розвиток українського екологізму як національне уособлення об'єктивних глобальних імперативів. Підкреслено, що екологічна політика нерідко декларується суб'єктами політичного процесу як формалізована необхідність і відповідна до цього спроможність задоволення конкретних політичних потреб, але реально лише на час обрання, переобрання чи підтримки політичних течій. При цьому політичні цілі, засоби, особливості, стратегія, як і самі екологічні проблеми, до яких вони мають відношення, часто нівелюються, затушовуються, а відтак, після закінчення політичної кампанії, просто ігноруються, залишаючись при цьому епізодично присутніми лише в діях окремих політиків, змісті конкретних програм, заяв і т.п. Тому слід розрізняти соціально-екологічний популізм від наукового розуміння нагальних політико-екологічних проблем сталого розвитку. Надзвичайно важливою детермінантою екологічної політики є вибір знарядь її здійснення, за допомогою яких політика як суспільна реакція на екологічну проблему запроваджується у політичне життя. Вони складають органічну частину загальносуспільного політичного процесу, а інколи і самого процесу вироблення екологічної політики, і тому не є вторинними або допоміжними. Знаряддя процесуальності екологічної політики в інтересах її успіху повинні бути тісно пов'язані із загальнополітичними суспільними цінностями, бути ідеологічно довершеними та економічно вигідними всім суб'єктам економічної діяльності, усвідомлюватися електоратом, засобами масової інформації та партіями як законні, прості та прозорі. Наголошено, що процесуальність екологічної політики реалізується виключно у політичній площині розвитку суспільства та забезпечується відповідними соціальними, політичними, економічними, інноваційно-науковими та освітньо-культурними чинниками. Зміст, форми та методи здійснення екологічної політики можуть бути детально розроблені, але не процесуальними, тобто не реалізовуватися суспільством як політичний процес.

У третьому розділі - “Політико-економічне реформування та екологічна стратегія безпеки”, першому параграфі - “Особливості та принципи функціонування екологічної безпеки” - проаналізовано сукупність особливостей та принципи функціонування екологічної безпеки, основою для яких є інтегрований підхід. Обґрунтовано вузьке (соціально-екологічне) та широке (суспільствознавче) визначення національної екологічної безпеки. Загалом вони дуже багатогранні, акумулюють економічні, політичні, гуманітарні аспекти, рівень суспільної екологічної свідомості, який формується через освіту, виховання, етнонаціональні традиції, народний досвід. Все це в сукупності поступово творить політико-ідеологічні принципи взаємодії суспільства з навколишнім середовищем у національному та глобальному масштабах, екологічну ментальність нації, збагачує риси її самобутності. Показано, що усвідомлення неповноти достовірної інформації про глибину екологічних процесів має важливе методологічне значення для практичної діяльності, оскільки від цього великою мірою залежить цільова орієнтація екологічної стратегії, яка нині визначається виробленою в минулому концепцією абсолютної екологічної безпеки. Принципова помилковість останньої полягає у крайньому максималізмі суспільних прагнень. Новітній досвід засвідчує, що неможливо реально забезпечити абсолютну екологічну безпеку та нульовий техногенний ризик, але їх можна і слід мінімізувати, а відтак управляти їх ступенем. Розкрито, що сучасна політика національної екологічної безпеки, яка характеризується неусталеністю поглядів, покликана виконати ряд підпорядкованих її меті функцій, серед яких визначальне місце належить політичній. Решта функцій є не менш важливими, але похідними від політичної і, діючи в єдності, сприяють її надійній реалізації. Однак вони розвиваються краще при реалізації саме політичної функції, коли остання виступає рушієм, набирає цілеспрямованого характеру. З'ясовано, що у багатьох розвинених країнах світу розробляються уніфіковані методики “політики екологічної безпеки” та інтегровані методології прийняття рішень щодо зменшення сукупного екологічного ризику в промислових регіонах. Українська політика в галузі інституційно-змістового функціонування екологічної безпеки повинна враховувати сукупність існуючих видів екологічних небезпек, соціоекологічні принципи їх “динамічної рівноваги”, одним з яких є принцип “екологічних порогів”. Розкрито сучасний стан, тенденції розвитку екологічної безпеки, системні сутнісні труднощі її реального забезпечення; взаємовплив з державною соціально-економічною політикою, характером і рівнем екологічних стандартів якості довкілля; проаналізовано причини суперечностей, які полягають у техногенному природоємному типі економічного розвитку, що розвинувся за радянських часів. Виділено три обмеження техногенного природоємного типу розвитку: екологічне, економічне (інвестиційне) та соціальне, які взаємопов'язані й зумовлюють загрозу як національній, так і екологічній безпеці країни, але водночас сприяють їх подоланню. Аргументовано, що на часі перехід від політики антропоцентризму до політики соціоекологічного поліцентризму. Українському політикуму необхідно пройти шлях цієї трансформації. Іншої історичної парадигми не існує. Однак, як засвідчив аналіз, у політичні підвалини нового типу економічних відносин в Україні нині дуже кволо і непослідовно закладається рівноранговий баланс еколого-економічних пріоритетів. Доведено, що соціально та екологічно орієнтована ринкова економіка, зважаючи на її особливості, спроможна на основі гнучких механізмів ефективно вирішити екологічні проблеми, забезпечити сталий безпечний еколого-економічний розвиток України. Концептуально обґрунтовано необхідність визнання на державно-політичному рівні трьох принципів сучасної стратегії українського природокористування, ресурсного забезпечення та розвитку народного господарства країни.

У другому параграфі - “Проблеми запровадження екологічного менеджменту в контексті національних суспільно-ринкових трансформацій та світового досвіду” - досліджено причини, політичні засади, складові чинники, умови, рівень, пріоритетні напрями запровадження сучасного еколого-економічного менеджменту як діючої системи противаг антропотехногенному ірраціоналізму; причини повільного та суперечливого формування напрямів та складових законодавчої бази екологічних перетворень; взаємозв'язки еколого-економічних суперечностей з соціально-економічною кризою; фактори, що супроводжують та зумовлюють ці процеси; сутнісна атрибутивність екологічної кризи в Україні як прояву глибокої системної кризи загальноекономічного пострадянського розвитку; важливість розробки ідеології та законодавчої бази національного екологічного бізнесу, як такого, що орієнтується на запровадження екологічно чистих прибуткових технологій. Показано, що задля забезпечення стійкого еколого-економічного розвитку важливим є налагодження партнерських відносин між представниками екологічного бізнесу та державою, громадськими екологічними об'єднаннями та місцевою владою. Вивчено зарубіжний досвід політики екологічного менеджменту та екологічного аудиту, структуру відповідних економічних інструментів, практику застосування їх промислово розвиненими країнами упродовж 80-90-х рр. як надійних, дієвих та інтегрованих чинників господарювання, коли екологічна відповідальність та партнерство реально впливають на ринково орієнтований механізм, не виступаючи при цьому інструментом прямого державного регулювання та управління. Визначено, що у контексті політики формування механізмів екологічного менеджменту особлива увага має бути приділена розширенню національної статистики з проблем охорони довкілля та відтворення ресурсів, інтеграції її з уніфікованими економічними показниками в інтересах прийняття більш обґрунтованих політико-господарчих рішень, піднесення продуктивної ролі природних благ в структурі сучасних економіко-методологічних підходів, впливу екологічних товарів та послуг на показники ВВП та пропорції економічного розвитку України. Обґрунтовано, що реалізація державної політики України у галузі екологічної безпеки повинна передбачити державний протекціонізм ринку екологічного підприємництва та екологічних послуг; істотне зростання природоохоронних інвестицій і виплат з Державного та місцевих бюджетів; повноформатне запровадження економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності; пошук механізмів економізації довкіллєзбереження та екологізації економіки; розробку концепцій екологічного менеджменту довготривалого та перспективного характеру. Розкрито, що запровадження еколого-економічного менеджменту у моделях ринкових трансформацій в Україні повинно сприяти її поступовому переходу до світових стандартів якості довкілля, координації зусиль з країнами, які становлять єдиний геополітичний еколого-економічний простір. Необхідно узгоджувати екологічні стратегії розвитку країни на галузевому, структурно-макроекономічному, територіальному, регіональному, європейському та глобальному рівнях, враховувати періодичні світові політичні та економічні протистояння в зв'язку з дисбалансом використання ресурсів світової біосфери. Показано різницю впливу екологічних проблем на політичні процеси екологічного менеджменту в умовах розвинених ринкових демократій та в пострадянських реаліях, причини та напрями подолання існуючої інерції суспільної думки щодо проблем деградації природи. Розкрито роль, проблеми та пріоритетні напрями становлення екологічної дипломатії, яка за останнє десятиріччя активно розвинулася в промислово розвинених країнах і нині важлива для України як напрям міжнародної інтеграції у світову процесуальність вирішення нагальних екологічних проблем; аргументується недоцільність використання суб'єктами економічної діяльності України, що перебувають у стані економічної скрути в пострадянському просторі, іноземних інвестицій ситуативного типу, які в процесі глобалізації економіки ведуть до утворення “світових смітників” на територіях слаборозвинених країн. Обґрунтовано зміст ресурсно-екологічного пріоритету зовнішньоекономічної політики як фактор переходу від адміністративних методів управління до ринкових еколого-економічних в Україні. Розкрито зміст головного критерію ринкового еколого-економічного менеджменту - це реальна соціальна віддача, економіко-технологічний ефект від екологічних програм, істотна економія природних ресурсів, поліпшення медико-соціальних показників, піднесення продуктивності суспільної праці та ефективності різних галузей виробництва. Визначено, що ресурсозберігаючі екологічні цілі суб'єктів господарювання слід розглядати нині в якості як передумови, так і наслідку для всіх рівнів державного менеджменту, суб'єктів соціально-економічної дії в Україні. Але якщо соціоекологічні потреби не стануть пріоритетом державного та політичного менеджменту, немає підстав розраховувати на перехід до сталого та екологобезпечного суспільного розвитку.

У третьому параграфі - “Політика екологічної безпеки в системі соціально-економічних умов та регуляторів перехідної економіки” - обґрунтовано потреби інституційно-засадничого формування основ, суть та характер політики екологічної безпеки в системі умов та регуляторів перехідної економіки; принципове значення конституційного обґрунтування місця державної екологічної політики в системі ринкових регуляторів в умовах перехідної до ринку економіки України. Проаналізовано необхідність екологізації ринкових реформ; державної організації системи екологічних обмежень та регламентацій, вбудованих у механізми ринкових відносин; екологічно сприятливих структурно-галузевих змін; розкрито дві групи взаємоузгоджених стратегічних завдань екологічної політики та зміст вирішуваних ними проблем; комплексний системний підхід до реалізації соціоекологічної функції ринкових реформ. Унаочнено досвід, погляди та розбіжності в процесі встановлення конкретних співвідношень ринкових та адміністративних важелів впливу, ефективність та можливості застосування ринкових стимуляторів та регуляторів у сфері екологічної безпеки; обґрунтована оптимальність гнучкого поєднання важелів впливу. Охарактеризовано співвідношення множинності форм власності та раціоналізації суспільного природокористування; оцінено досвід регулювання екологічної безпеки в розвинених країнах, який свідчить, що розвинена ринкова економіка є важливим партнером екології. Однак теорію та практику ринку не варто абсолютизувати в пострадянській природоохоронній реальності. Проілюстровано розвиток екологічної індустріалізації, становлення сфери попиту світового ринку на товари та послуги екологічного характеру, що є дуже актуальним при проекції на економіку України. Розкрито значення та основи формування системи державного менеджменту ресурсно-екологічною безпекою за умов ринкової економіки на національному, регіональному та місцевому рівнях; необхідність адаптації українського екологічного законодавства до європейських еколого-правових вимог. Обґрунтовано, що визнання проблеми боротьби з бідністю пріоритетним завданням і критерієм відповідальності перед нащадками є глибинною передумовою ефективної національної екологічної політики. Узагальнено, що комплексні політичні реформи, які б включали системний менеджмент екологічних проблем в економічній, соціальній, освітній політиці, є цілком вирішуваними, пріоритетними для національної безпеки завданнями, але нині ще не прогнозованими за етапами і термінами завершення. Підсумовано, що становлення та розвиток менеджменту екологічної безпеки з урахуванням постчорнобильських реалій - нагальна парадигма національної політики безпеки країни, адже природа і люди - вирішальні ресурси сталого поступального розвитку України, основа етносоціальної самобутності, господарського укладу, історичної спадкоємності українського народу.

У четвертому розділі - “Екологічна політика як складова економічної політики”, першому параграфі - “Екологічна політика та економічні важелі її вирішення” - проаналізовано значення, сутність багатовимірних та складних проблем формування екологічної політики як складової економічної політики в Україні, необхідність усвідомлення українським соціумом консолідованої соціально-економічної відповідальності як умови екологічної безпеки та сталого національного суспільного розвитку; труднощі відображення поточних завдань реалізації; специфіка проведення у перехідний період; першорядне місце в структурі основних напрямів вдосконалення економічного механізму та інших складових суспільної практики. Обґрунтовано, що консолідована відповідальність за темпи, характер і спрямованість природокористування та природоохорони, акумулюється в конкретних завданнях екологічної політики як складової економічної політики, віддзеркалюючи відповідний кадровий потенціал, реальну здатність державних владно-управлінських структур та приватних інституцій ефективно застосовувати економічні закони й важелі для забезпечення національної екологічної безпеки і сталого суспільного розвитку. Показано, що екологізація української економіки ускладнюється труднощами виходу із загальної економічної кризи та переходу до ринкової моделі розвитку. Це створює об'єктивні обмеження проведенню екологічної політики, що може бути компенсоване застосуванням доцільних економіко-правових механізмів. Доведено, що відповідні еколого-економічні процеси у перехідний період повинні відбуватися лише паралельно і взаємоузгоджено. Нереально створити в країні спочатку здорову ринкову економіку, а потім здійснювати її екологізацію. Екологічна політика, яка органічно не витікає з її економічних основ, не спроможна творити оптимальне соціально-економічне середовище для ефективного функціонування екологобезпечного виробництва. Засвідчено, що реформування еколого-економічних відносин в Україні йде в контексті змін всієї економічної системи, в якій домінуюча роль раніше належала лише державі. Тому перехід від планово-регульованої до ринкової економіки потребує певного періоду, в якому роль держави та її відповідальність не послабляються. Необхідно, щоб економічна політика чітко відображала державні пріоритети стратегічної підтримки вирішення нагальних екологічних проблем. Проаналізовано умови, чинники та механізми ефективності національної еколого-економічної політики; позитивні результати чинного її економічного механізму; необхідність поєднання загальних макроекономічних заходів і заходів, які мають суто екологічну спрямованість на мікроекономічному рівні; конструктивну роль держави в становленні розвинутої системи ринкових економічних інструментів екологічної політики, екологізації Державного бюджету; різнофункціональну роль механізмів економічного санкціонування за екологічну шкоду та екологічних податків. Показано шляхи подолання в інтересах утвердження ринкових підходів до процесів природокористування основних вад та причин економічної неефективності багатьох складових нині діючого економічного механізму екологічної політики, перш за все, примусової групи стимуляторів.

У другому параграфі - “Створення соціально-економічних механізмів реалізації екологічної політики в умовах становлення ринкових відносин” - проаналізовано три можливі механізми реалізації еколого-економічних цілей, завдання, сутність та специфіку їх запровадження на основі збалансованого поєднання, застосування співмірних критеріїв аналізу еколого-економічних реалій, взаємної детермінації завдань екологізації економіки та створення ринкового середовища. Унаочнено об'єктивну потребу та пріоритети розвитку екологічного підприємництва; необхідність врахування у цьому контексті рівня, масштабів і меж впливу макро- та мікроекономічних складових національної еколого-економічної політики. Обґрунтовано, що вагоме значення для вирішення еколого-економічних проблем в умовах ринкової економіки України повинні мати інституційно-сутнісні реформи, зокрема, розуміння на державному рівні співвідношення економічного монополізму та екологічних проблем у контексті завдань державної антимонопольної політики. Досліджено, що здійснення завдань екологізації в процесах структурної макроекономічної перебудови та приватизації - радикальний, першочерговий і можливий шлях подолання вимушеного, похідного та компенсуючого характеру природоохоронних заходів в сучасних соціально-економічних умовах. Доведено, що для української економіки в сучасних умовах життєво важливою є пріоритетна екологізація процесів її структурної перебудови, в контексті розробки економічних програм врахування потенційного техногенного впливу на природне середовище шляхом інтеграції у них превентивних, а відтак і компенсуючих пакетів природоохоронних заходів. Якщо ж це неможливо здійснити в повній мірі за певних історичних обставин, то суспільству і, перш за все, його владним й політичним інституціям слід забезпечити здійснення екологічно несуперечливої або екологічно нейтральної макроекономічної політики, що є одним з варіантів еколого-економічних компромісів. Екологізація процесів структурної макроекономічної перебудови - це радикальний і єдино можливий шлях подолання вимушеного, похідного та компенсуючого характеру природоохоронних заходів в Україні.

У третьому параграфі - “Типи і напрями формування економічних механізмів екологічної політики” - проаналізовано види і напрями формування ефективних механізмів та інструментів екологізації економіки загалом та природокористування зокрема; необхідність певних умов розробки їх ефективної концепції, а відтак дієвого застосування. Досліджено три різних за характером типи економічних механізмів природокористування та охорони природного довкілля, які у реальній дійсності чітко проявляють себе у відповідних тенденціях, тісно взаємно переплітаються, корелюючись конкретними технологіями виробництв та видами соціально-економічної діяльності. Детально вивчено структуровану систему, роль і значення економічних інструментів екологічного менеджменту, досвід його застосування розвиненими країнами. У контексті ринкових механізмів сучасного природокористування охарактеризовано структуру та чільне місце як модерних, так і вже традиційно перевірених економічних інструментів. Показано необхідність інтеграції методів управління економічним розвитком з методами управління природними процесами в єдину методологію управління еколого-економічною системою в межах сучасної національної політики розвитку суспільного виробництва. Обґрунтовано, що з метою вдосконалення існуючих методів здійснення екологічної політики в Україні необхідно в найкоротші терміни детально розробити та запровадити систему економічних регуляторів природокористування, спираючись на світовий досвід, відстежувати їх результативність та коригувати на кожному етапі соціально-економічних реформ. Тому для української економіки перехідного етапу хоча б спочатку необхідним є механізм економічної адаптації природоохоронних цілей суспільства до його реальних можливостей, а відтак творення вкрай потрібної системи якісно нових, гнучких економічних регуляторів природокористування та оздоровлення природного середовища. Підкреслено, що оновлення податкової ідеології дозволило б адекватніше враховувати та регулювати антропотехногенний вплив на навколишнє середовище, зменшити деградацію природних ресурсів, стимулювати процеси ресурсозбереження в економіці. Доведено, що пріоритетність і складність процесів цілеспрямованого державно-політичного творення сучасної мотиваційно-стимулюючої основи активного впровадження екологоорієнтованих механізмів господарювання нагально вимагають урядового протекціонізму, без чого вирішити ці питання буде неможливо.

У п'ятому розділі - “Проблеми реалізації екологічної політики в період державної розбудови”, першому параграфі - “Політико-правові основи та особливості сучасної екологічної політики” - досліджено передумови, напрями та проблеми формування політико-правових основ екологічної політики; базові принципи, закладені з часу проголошення державної незалежності; сучасний рівень конституційно-законодавчого та нормативного розуміння цих проблем як важливої складової національної безпеки, що надає процесам захисту екологічних прав громадян цілеспрямованості, визначеності та загальнообов'язковості. Проаналізовано етапи формування основ та завершення становлення ключових елементів сучасної української екологічної політики, її пріоритетні завдання в руслі загальноєвропейського природоохоронного політичного процесу; необхідність стратегії екологічної політики держави як активного чинника екологічної безпеки. Показано, що створена на даному етапі в цілому система екологічного законодавства в Україні потребує подальшого вдосконалення; розкрито негативну роль деяких застосовуваних в політиці застарілих ідеологічних підходів, чинних ще з радянських часів деяких регулятивних актів, які відсторонюють на периферію суспільної уваги та свідомості екологічні проблеми, посилюють у багатьох випадках суперечність між сучасними цілями та неадекватними методами їх досягнення. Обґрунтовано важливість поступового переходу від схем виключно ліквідації наслідків, вимушеного реагування, похідного та компенсуючого характеру проведення природоохоронних заходів до схем попередження надзвичайних еколого-техногенних ситуацій, упереджувальних систем контролю та управління рівнем безпеки; розробки відповідного нормативно-правового поля. Акцентовано на необхідності законодавчого закріплення основних напрямів екологічної політики та розробки механізму надання їм пріоритетного політико-ідеологічного статусу в суспільстві як обов'язкової умови визнання українською державою та узаконення нею невідкладності завдань виходу з еколого-економічної кризи. На прикладі багатьох тенденцій показано, що не дивлячись на створену за останні роки в Україні правову основу екологічної політики, ставлення до проблем охорони природного довкілля в суспільстві в цілому, на жаль, було й залишається недалекоглядним та безвідповідальним. Проаналізовано, що в період глибинних соціально-ринкових трансформацій законодавча регламентація екополітики потребує вже не стільки опрацювання окремих законів, скільки творення внутрішньої сутності та ефективної цілісної системи екологічної стратегії країни, забезпечуючи державний регуляторний вплив на стратегічні й тактичні природоохоронні завдання; розроблено систему принципів, які повинні сприяти екологізації розвитку державної стратегії та ідеології.

У другому параграфі - “Проблеми екологізації освіти, суспільної свідомості та культури як об'єкти реалізації екологічної політики” - доведено, що без відповідних сутнісних реформ освітньої політики, а не поверхових нововведень, стабілізувати еколого-економічне становище в Україні, забезпечуючи екологічну безпеку лише економіко-фінансовими чинниками неможливо. Розкрито ідеолого-політичні причини недостатнього рівня екологічної освіти, наслідки для українського суспільства; національно-державні пріоритети екологізації суспільно-політичної думки, піднесення політико-екологічної культури та свідомості громадян, завдання розбудови еколого-освітньої політики. Узагальнено, що будуючи демократичне громадянське суспільство на основі людського виміру, не можна розв'язати кризові антропотехногенні проблеми відірвано від політики, економіки, історії, культури, традицій, буття етносу; закономірним є формування новітнього політико-екологічне мислення в суспільстві не лише на засадах екологічного права, що вибудовується державою у відповідності до світових стандартів, але й структури, традицій і принципів виховання, кращих взірців національної екологічної етики, людської моралі, суспільної культури.

У третьому параграфі - “Суспільно-політичний рух на захист природного довкілля та його вплив на здійснення екополітики” - унаочнено засади та завдання консолідації “зеленої” ідеології та публічної політики; зміцнення правового, політико-економічного та освітньо-наукового підґрунтя розвитку активних форм поведінки громадянина в галузі охорони та раціонального використання природних ресурсів. Розкрито актуальність аналізу “зеленого” напряму політики, його генези та світоглядної концепції як інструменту творення соціально сильного, екологізованого суспільства, забезпечення екологічних прав його громадян; показано вкрай недостатній рівень уваги до наукових політико-екологічних досліджень з боку державних, наукових, освітніх, політичних та громадських структур. Обґрунтовано завдання і проблеми екологізації ідейно-політичної думки в діяльності політичних партій, громадських об'єднань і рухів; необхідність посилення уваги до вирішення екологічних проблем на всіх рівнях політичної організації суспільства, пошуку новітніх підходів до формування соціоекологічної свідомості громадян на основі пріоритетів закону, обґрунтованих політичних рішень та знань як фактору модернізації політики національно-державного відродження України.

У шостому розділі - “Екологічна політика України в структурі глобальних проблем розвитку світової цивілізації”, першому параграфі - “Міжнародна співпраця України у галузі охорони навколишнього природного середовища” - проаналізовано проблеми співучасті України в діяльності міжнародних, регіональних, багатосторонніх і двосторонніх організацій; розробці та здійсненні міжнародних угод, проектів і програм; залученні міжнародної технічної та фінансової допомоги; необхідність узгодження національного законодавства з міжнародними та європейськими нормами відповідно з вимогами міжнародних документів, які ратифіковано; труднощі виконання зобов'язань по ряду угод в силу недосконалості економічних механізмів національної екологічної політики.

У другому параграфі - “Досвід формування та реалізації екологічної політики в економічно розвинених країнах” - проаналізовано значення і досвід екологічної політики економічно розвинених країн; характерні риси їх екологічного законодавства; переміщення у більшості з них центру вирішення природоохоронних завдань із загальнонаціонального до регіонального рівня; показано основні завдання центральних органів, розробки та реалізації національних екологічних програм; характер і спрямованість державної підтримки екологічної політики в промислово розвинених країнах; розкрито переваги застосування ними сукупності ринкових і державних економічних механізмів і важелів регулювання природокористування та охорони довкілля. Унаочнено різні моделі поєднання централізованого та регіонально-місцевого регулювання в сфері екології; комплексний фінансово-економічний та правничий характер інформації, яку з-поміж суто екологічної надають створені в усіх економічно розвинених країнах ефективні національні системи моніторингу якості природного середовища; розширення на цій основі можливостей міжнародного співробітництва та поява механізмів, які сприяють глобальній уніфікації національних екологічних методик і нормативів.

У третьому параграфі - “Протиріччя вирішення екологічних проблем у країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються” - простежено політику вирішення екологічних проблем, які вимагають комплексного підходу, не можуть розглядатись у відриві від конкретної соціально-економічної ситуації, що різниться значним ступенем національно-історичної своєрідності; показано необхідність та досвід інтеграції цих країн у процеси глобального та регіонального екологічного співробітництва. Підкреслено, що у цій групі країн поступово зростає розуміння важливості проведення активної екологічної політики як на державному, так і міждержавному рівнях. Про це свідчать численні політичні документи, наукові конференції, урядові наради, які відбуваються в межах регіональних і міжнародних організацій, що супроводжуються прийняттям відповідних рішень, спрямованих на поліпшення екологічної ситуації.

У четвертому параграфі - “Соціально-економічні прогнози екологічного майбутнього” - обґрунтовано значення науково-прогностичних соціоекологічних оцінок для міжнародного узгодження дій; попередження негативних процесів; формування національної екологічної політики за умов та можливостей реальної переорієнтації суспільного розвитку та своєчасного проведення системних дієвих екологічних реформ.

У висновках дисертації сформульовано нові теоретичні узагальнення проблем сучасної національної екологічної політики, її пріоритетів, цілей, процесуальності, закономірностей, механізмів, тенденцій, характеру, умов, особливостей становлення та функціонування як самостійної сфери суспільних відносин, пов'язаної з системним реформуванням та розвитком українського суспільства. На основі аналізу сучасних цивілізаційних процесів і розуміння необхідності та завдань сталого й екологобезпечного розвитку в дисертації розроблена концепція новітньої екологічної політики українського суспільства як пріоритетний механізм цілеспрямованого інституційного, процесуального та соціокультурного вдосконалення діяльності держави і громадянського суспільства, основа їх життєдіяльності.

Проведений дисертаційний аналіз дозволив сформулювати ряд практичних рекомендацій:

1. Серед структури державних політичних і наукових пріоритетів реальну увагу доцільно приділити становленню та розвитку політологічних досліджень у галузі екологічних проблем, розвитку екополітології як самостійного і перспективного наукового напряму досліджень. Для цього варто віднайти вкрай потрібне нині хоча би мінімальне фінансування, провести структурні нововведення. Все це сприятиме інтеграції екополітичних методологічних та методичних засад прийняття відповідних законів, концепцій, державно-політичних рішень, постанов тощо. Без державно-політичного акцентування нагальності екологічної політики вирішення відповідних проблем позбавляється реального ґрунту.

2. Важливо розвивати політологічні дослідження екологічної проблематики, зокрема, піддати аналізу сучасні протиріччя становлення природоохоронних механізмів законодавчої, виконавчої та судової влади, екологічні вимоги в структурі програм і діяльності партій, громадських організацій та рухів тощо. Слід цілеспрямовано координувати відповідні науково-дослідні плани робіт політологів, правників, економістів, філософів, істориків з інститутів НАН України та вузів на національному та регіональному рівнях в контексті Наукової ради НАН України з проблем навколишнього середовища і розвитку, Координаційної ради з пріоритетного напряму розвитку науки і техніки “Охорона навколишнього природного середовища” Міністерства освіти та науки України, Національного комітету України з програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера”, регіональних Наукових Центрів НАН України.

3. Держава повинна взяти на себе всю стратегічну відповідальність за здійснення екологічної політики. При цьому в основу державного регулювання має бути покладений принцип неперервності та комплексності управління даним процесом. Необхідно реально екологізувати принципи і практику управління суспільством, матеріальним виробництвом та комплексом всіх його галузей; створити ефективну еколого-економічну систему природокористування; новітні технології ресурсозбереження; вивести країну на світовий рівень розуміння, а відтак практики раціонального використання природних ресурсів та довкіллєзберігаючого розвитку. Повинна посилитись конструктивна функція держави в становленні розвинутої системи ринкових економічних інструментів екологічної політики, екологізації Державного бюджету. Слід законодавчо забезпечити чіткий розподіл прав власності на природні ресурси на національному, регіональному та місцевому рівнях.

4. Поглиблення політико-екологічної обґрунтованості державних рішень є передумовою піднесення значення екологічної політики в суспільстві, чинником трансформації громадської думки щодо екологічної складової державотворення, розвитку екологічного правового поля. З цією метою доцільно розширити коло спеціалістів, які повинні брати участь у розробці положень екологічного законодавства, залучаючи в якості експертів і вчених-суспільствознавців: політологів, філософів, соціологів, етнологів тощо. Адже екологічна політика та її законодавча база повинна бути комплексною та орієнтуватися на дотримання прав людини. Під екополітологічним кутом зору варто об'єктивно оцінити існуючі тенденції політики прийняття Державного бюджету, функціонування системи податків, фінансово-кредитного регулювання, судочинства тощо.

5. Реалізація основних напрямів державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки надалі повинна передбачати державний протекціонізм ринку екологічного підприємництва та екологічних послуг; істотне зростання природоохоронних виплат з Державного бюджету України та місцевих бюджетів; повноформатне запровадження економічного механізму природокористування; систем екологічної сертифікації, ліцензування, аудиту, лізингу та інших чинників у сфері природоохоронної діяльності.

6. Необхідно формувати єдиний екологобезпечний господарсько-економічний простір, який повинен стати основою сталого та екологобезпечного розвитку країни. Екологізація економіки повинна передбачати розробку та здійснення державної політики використання природних ресурсів як національного економічного потенціалу, який застосовується в суспільному виробництві та має свою вартість. Слід негайно запровадити принципово новий економічний механізм природокористування та охорони природного середовища, істотне зростання на цій основі частки екологічних витрат у ВВП хоча би до рівня 1,2-1,5 %, як у східноєвропейських країнах з перехідною економікою, замість нинішніх 0,25-0,3%. Для цього слід сприяти структурній перебудові економіки в напрямі поліпшення використання регіональних природних ресурсів та економічних можливостей, вдосконалення менеджменту виробництвом з урахуванням екологічних критеріїв, маючи за мету:

- впровадження ефективних економічних інструментів захисту та відновлення екосистем через інвестиційні пріоритети;

- охорону та подальше розширення заповідних територій для збереження біорізноманіття, недопущення подальших незворотних втрат генофонду та біологічних ресурсів країни;

- надання кредитуванню підприємств, які виготовляють екологобезпечну продукцію, пріоритетного характеру та пільгових умов оподаткування;

- взаємодію у вирішенні екологічних питань з міжнародним співтовариством в інтересах поліпшення стану здоров'я населення, мінімізації значних соціальних та економічних втрат від складної екологічної ситуації.

7. Необхідно в короткі терміни детально розробити та схвалити інтегровану державну еколого-економічну політику. Лише на основі еколого-економічної системи ринкових реформ в Україні можна докорінно перебудувати взаємовідносини людини з природою в напрямі їх збалансування. Виходячи з цього необхідно:

- розробити та запровадити єдину систему економічної оцінки природних ресурсів, заходів щодо охорони природи та фінансової оцінки збитку, що заподіюється довкіллю нераціональним природокористуванням;

- розробити сучасні принципи та вдосконалити відповідні податкові інструменти; інструменти системи кредитування; субсидії, компенсації, дотації, прискореної амортизації екологічних технологій; екологічні платежі; цінові інструменти; виплати за збереження (досягнення); продаж екологічних прав на викиди та діяльність; ринкові сертифікати; екологічні квоти; екологічне страхування; продаж квот і прав на забруднення, екологічне маркування та екологічну сертифікацію;

- закласти законодавчі основи регулювання ринку екологічно чистої продукції, послуг екологічного спрямування, контролю та захисту інтересів національного виробника та української держави;

- сприяти організації на конкурентній основі екологічного виробництва та забезпеченню в його межах управління балансом попиту і пропозиції;

- запровадити політику стимулюючих цін і надбавок на екологічно чисту продукцію та послуги;

- сформувати галузеві центри та розробити законодавчо-нормативні засади з екологічного аудиту, екологічної стандартизації, екологічного ліцензування різних видів економічної діяльності, екологічної сертифікації товарів і продуктів, еколого-метрологічного контролю, акредитації суб'єктів екологічного підприємництва, які виробляють продукцію, виконують роботи та надають послуги екологічної спрямованості;

- забезпечити державне сприяння організації промислового виробництва устаткування для малих підприємств екологічного профілю, розвитку маркетингу сфери екологічного підприємництва та бізнесу.

8. Одним із дієвих механізмів стимулювання розвитку екологічного підприємництва та фінансування різних видів природоохоронної діяльності в Україні має неминуче стати система страхових екологічних фондів. Основними джерелами їх формування можуть стати: страхові внески підприємств, діяльність яких пов'язана з ризиком екологічно небезпечних ситуацій та аварій; відрахування від прибутку підприємств, інші надходження, які не підлягають оподаткуванню. До розряду дієвих інструментів екологічного підприємництва слід віднести міжнародне та національне екологічне маркування продукції та екологічну сертифікацію фірм - виробників. Екологічне маркування продукції застосовується і як рекламний засіб, забезпечуючи високу конкурентоспроможність відповідних товарів.

9. Під кутом зору екологобезпечного розвитку повинна бути радикально переорієнтована інвестиційна, науково-технологічна, інноваційна політика з чітко визначеними загальнодержавними пріоритетами щодо стабільного розвитку економіки; комплексно вдосконалена державна цінова, кредитна, податкова та митна політика в напрямі її екологізації та переходу національної економіки на модель сталого екологобезпечного розвитку.

10. На часі розширення комплексної підготовки спеціалістів - носіїв екологічної орієнтації політики та практики сучасного й майбутнього розвитку. З цією метою слід розробити комплексну стратегію екологізації освітніх програм, куди були б включені політичні та соціально-економічні аспекти вирішення проблем впливу суспільства на природне довкілля в Україні, питання історичного досвіду взаємовідносин людини і природи, збереження народних традицій та звичаїв, охорони пам'яток природи тощо.

11. У вузах необхідно запровадити різноманітні курси екологічного спрямування, а також спецкурси в структурі викладання дисциплін “Політологія”, “Соціологія”, “Історія України”, “Філософія”, “Правознавство” у навчальних закладах усіх рівнів акредитації, в першу чергу, на таких спеціальностях, випускники яких в майбутньому будуть безпосередньо стикатися або приймати рішення у сфері управління екологічною політикою, природокористуванням тощо. Саме у такий спосіб на державному рівні можна забезпечити еколого-освітнє спрямування становлення особистості та її свідомості, природоохоронного світогляду та культури, формування сталого інтересу громадян до екологічних проблем, вдосконалення системи екологічного інформування, що органічно витікає із завдань національної безпеки України.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку. - Тернопіль: “Гал-Друк”, 2001.- 38 д.а. (індивідуальна монографія).

2. Васюта О.А., Васюта С.І., Філіпчук Г.Г.Екологія і політика. У 2-х томах. - Чернівці: “Зелена Буковина”, 1998.- Т.1.- 424 с., Т.2 - 480 с. - 52,5 д.а. (авторських - 18 д.а.). (Рецензії: Алексієвець М.М. Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: Історія. Вип. VIII. -Тернопіль, 1999. - С. 206-210; Бойчук Б.Р. Медична освіта. - № 2. - 2000.- С. 72-74).

3. Васюта О.А., Старовойт І.С., Гнасевич Н.В., Сілаєва Г.О., Литвин А.П. Соціологія. Курс лекцій / За ред. Старовойта І.С. - Тернопіль: СМП “Астон”, 1999.- 176 с. - 2,5 д.а. авторських.

4. Васюта О.А., Гетьманчук М.П., Карпінський І.Ю., Климанська Л.Д., Колодій А.Ф., Харченко В.І. Основи політології. Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей / Під ред. Харченка В.І. У 2-х частинах. - Львів: Львівська політехніка, 1994.- Частина І.- 144 с., Частина П - 160 с. - 2 д.а. авторських.

5. Васюта О.А., Климанська Л.Д., Савка В.Є. Основи соціології. Матеріали до лекційного курсу. - Львів: Львівська політехніка, 1997. - 157 с. - 1,8 д.а. авторських.

6. Васюта О.А., Андрєєв А.М., Буцевицький В.С., Карпінський І.Ю., Климанська Л.Д. Політологія: Методика комплексного вивчення вузівського курсу. Навчальний посібник - Теми 1-8 /Під ред. проф. Шахова О.О. - К.: НМК ВО, 1991.- (рос. мова) - 223 с. - 2 д.а. авторських.

7. Васюта О.А., Андрєєв А.М., Буцевицький В.С., Гайворонюк Н.В., Карпінський І.Ю., Климанська Л.Д. Політологія: Методика комплексного вивчення вузівського курсу. Навчальний посібник. - Теми 9-15 / Під ред. проф. Харченка В.І.- К.: НМК ВО, 1991.- (рос. мова) - 236 с. - 3,5 д.а. авторських.

8. Васюта О.А., Андрєєв А.М., Богомаз К.Ю., Буцевицький В.С., Карпінський І.Ю., Климанська Л.Д. Політологія: Методика комплексного вивчення вузівського курсу. Навчальний посібник. - Теми 16-20 / Під ред. проф. Харченка В.І.- К.: НМК ВО, 1992.- ( рос. мова).- 162 с. - 1 д.а. авторський.

Наукові статті

9. Васюта О.А., Васюта С.І. Двері до пекла // Літопис червоної калини. - 1992.- № 2. - С. 33-35. - 1 д.а. (0,5 д.а. авторських).

10. Васюта О.А., Васюта С.І. Проблеми екологізації ідейно-політичної думки в контексті національно-державного відродження України // Політологічний вісник. Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції “Політична думка в Україні: минуле і сучасність”. - Київ, 1-4 лютого 1993 р. - В 3-х частинах. - Ч.3.- К: НМК ВО, 1993.- С.54-64. - 1 д.а. (0,5 д.а. авторських).

11. Васюта О.А. Висвітлення соціоекологічних проблем у курсі політології // Проблеми екологічної освіти і виховання. Збірник праць. У 2-х т.- Т.2.- Львів: НМК “Тезаурус”, 1993.- С. 151-153 (0,4 д.а.).

12. Васюта О.А. Місце та роль екологічної політики серед глобальних проблем сучасності //Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Вип. 7. Серія: історія.: Збірник наукових праць. - Тернопіль, 1998.- 388 с. - С.260-277 (1,5 д.а.).

13. Васюта О., Алексієвець М. З історії охорони природи в Україні //Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Вип. 8. Серія: історія. - Тернопіль, 1999.- 216 с. - С. 75-90. - 2 д.а. (1,5 д.а. авторських).

14. Васюта О.А. Екологічна освіта як засіб формування екологічної культури та політики // Довкілля життя: шляхи оптимізації. Збірник наукових праць. - Чернівці: Митець, 1999.- 320 с. - С.76-86 (0,5 д.а.).

15. Васюта О.А. Розвиток колоніальної екологічної політики в умовах радянського адміністративно-командного планування (середина 70-х - 1990 р.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: історія. Вип. 9.- Тернопіль, 1999. - 220 с.- С.174-189 (1, 5 д.а.).

16. Васюта О.А. Соціально-економічні прогнози екологічного майбутнього // Мандрівець. Видання “Наукових записок Національного університету “Києво-Могилянська Академія”. - 1999 р.- № 3. - 80 с.- С.73-78 (0,5 д.а.).

17. Васюта О.А. Екологічна політика сучасної України // Генеза-експерт: місячний науково-теоретичний і аналітичний журнал. Політологічний центр. - Серпень 1999 р., спецвипуск. - 86 с. - С.47- 59 (1 д.а.).

18. Васюта О.А. Міжнародна співпраця України у галузі охорони навколишнього природного середовища//Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Частина 2: ХХ століття. - Одеса; Київ; Львів, 1999 р.- 642 с. - С. 601-607 (0, 5 д.а.).

19. Васюта О.А. Проблеми охорони навколишнього середовища в Україні тоталітарної доби (20-50-і рр. ХХ ст.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наукових праць на пошану професора Юрія Сливки. Вип. 7. - Львів: Інститут українознавства НАН України, 2000 р. - 602 с. - С. 517-529 (1 д.а.).

20. Васюта О.А. Модерні концепти екологічної політики: політичний дискурс на засадах історичного досвіду промислово розвинених країн // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. - Серія: історія. - Вип.10.- Тернопіль, 2000.- 328 с. - С. 253-267 (1,7 д.а.).

21. Васюта О.А. Екологічна політика в сучасній Україні // Збірник навчально-методичних і наукових статей історичного факультету Луцького педагогічного університету. Серія: історія. Випуск 5.- Луцьк, 2000.- 207 с. - С.19-29 (1 д.а.).