Екологічна безпека агропромислового виробництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Проблеми екологізіції агропромислового виробництва

2. Розвиток агропромислового комплексу України

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Екологічна безпека населення є найбільш гуманним, благородним і відповідальним завданням екологічного законодавства, яке, по-перше, закріплює екологічні права громадян України, по-друге, гарантує їх реалізацію, по-третє, визначає правові, економічні та соціальні основи охорони навколишнього природного середовища . Так, відповідно до ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.91 кожний громадянин України має право на: безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище; участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних і господарських органів, установ та організацій з цих питань; участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів; здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів; об'єднання в громадські природоохоронні формування; одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення; участь у проведенні громадської екологічної експертизи; одержання екологічної освіти; подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Разом з цим потрібно зазначити, що громадяни України несуть і відповідні обов'язки, а саме: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів і лімітів використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів; вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів і штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище (ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

У той же час екологічні права громадян забезпечуються системою гарантій. Так, згідно зі ст. 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» ними є: проведення широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища; зобов'язання міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації народногосподарських об'єктів; участь громадських об'єднань і громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища; здійснення державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; компенсація в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; невідворотність відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

У системі правових заходів, спрямованих на охорону екологічних прав громадян, важливе місце посідають: екологічні програми, екологічна експертиза, контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного середовища; освіта і виховання в зазначеній галузі.

агропромисловий екологізація природоохоронний

1. ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЗІЦІІ АГРОПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА

Сільське господарство України - найбільш природомістка галузь, що має могутній природно-ресурсний потенціал, який включає 41,84 млн. гектарів сільськогосподарських угідь (69,3 % території України), в тому числі 33,19 млн. гектарів ріллі (55 %), 7,63 млн. гектарів природних кормових угідь - сіножатей і пасовищ (12,6 %).

У сільськогосподарському виробництві щороку використовується понад 10,9 млрд. куб. метрів води, або 36,4 % її загального споживання. Водночас за масштабами і характером впливу на навколишнє природне середовище його також слід віднести до найпотужніших антропотехногенних чинників.

Розораність сільськогосподарських угідь досягла 72 відсотків, а в ряді регіонів перевищує 88 відсотків. До обробітку залучені малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки і пасовища та схилові землі. Якщо Україна в Європі займає 5,7 відсотка території, то її сільськогосподарські угіддя - 18,9 відсотка, а рілля - 26,9 відсотка. Ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж у середньому по Європі.

Всебічна залежність природних, виробничих і суспільних процесів, їх взаємозумовленість, активний взаємовплив - це, по суті, ще “біла пляма” на карті сучасних екологічних досліджень. До того ж у взаємовідносинах людини з природою з'являється дедалі більше і більше суперечностей, конфліктів і контрастів.

Деструктивні процеси руйнують не тільки ґрунтовий покрив, а й всю ландшафтну сферу України. Одним із основних дестабілізуючих факторів визнається рілля, тому питання оптимізації співвідношення земельних угідь повинні вирішуватися в першу чергу. За розрахунками українських вчених, в державі необхідно зменшити площу ріллі на 10 млн. га, щоб довести розораність території до 40 %, збільшити площу лісів, полезахисних смуг, природних кормових угідь, рекреаційних площ тощо

Згідно із "Основними напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки" в умовах, що склалися нині в Україні, стратегія системи сільськогосподарського природокористування має передбачати: формування високопродуктивних і екологічно стійких агроландшафтів; гармонійне поєднання механізму дії економічних законів і законів природи в межах території з урахуванням лімітуючих чинників навантаження на сільськогосподарські угіддя, біологічні ресурси та ландшафти; впровадження вимог щодо екологічної безпеки в системі сільськогосподарського природокористування та ін.

Тому особливе значення для подолання екологічної кризи, для зменшення техногенного навантаження на навколишнє середовище, для припинення його прогресуючих забруднення, деградації та виснаження ресурсів мають розробка й практична реалізація широкомасштабних заходів, спрямованих на екологічно безпечну інтенсифікацію та організацію виробництва в національному АПК. Це необхідно для того, щоб в першу чергу перевести його на модель сталого, екологічно зрівноваженого і ефективного розвитку. Оскільки в агропромисловому виробництві використовується величезна кількість природних ресурсів (зокрема - земельних і водних), а його вплив поширюється майже на 80 % загальної площі України, то цілком зрозуміло, чому це завдання слід вважати першочерговим і надзвичайно важливим.

Нинішня траєкторія розвитку агропромислового комплексу як у техніко-технологічному, соціально-економічному, так і, насамперед, в екологічному відношенні, є недостатньо науково обґрунтованою, та екологічно, соціально і економічно мало виправданою. Адже вона не забезпечує раціонального аграрного природокористування, екологічно зрівноваженого, сталого розвитку і функціонування агроландшафтів, а відтак - ефективного, конкурентоспроможного розвитку АПК, формування стабільного продовольчого ринку .

За даними Лихочвора В. розвиток технологій у 20 ст. забезпечив різке зростання виробництва продуктів харчування, але паралельно з цим перетворив сільськогосподарську галузь в основного забруднювача навколишнього природного середовища .

Динамічний розвиток та збалансоване функціонування агропромислового комплексу, створення в Україні стабільного ринку продовольства і сільськогосподарської сировини вимагають формування нового економічного механізму природоохоронної діяльності в сфері агропромислового виробництва, основні положення якого викладено у розділі 10 закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель». Особливої актуальності питання раціонального природокористування набувають в умовах становлення ринкового механізму господарювання, який характеризується активним розвитком усіх форм власності та організації агропромислової діяльності, зростаючими потребами на природні ресурси і необхідністю їх задоволення повною мірою та водночас вимагає соціально-екологічного захисту населення і середовища його життєдіяльності.

Державна політика розвитку і розміщення продуктивних сил країни, вирішення соціально-економічних завдань повинні ґрунтуватися на дотриманні як економічних, так і екологічних принципів, вимог і цілей. Це означає, що необхідно найбільш ефективно, раціонально, екологічно зрівноважено та безпечно використовувати природно-біологічний, трудовий і матеріально-технічний потенціали .

При розробці екологічної політики щодо АПК необхідно брати до уваги такі чинники: по-перше, стан навколишнього середовища та окремих природних ресурсів у тому чи іншому регіоні; по-друге, реальну можливість одержання максимального екологічного ефекту від вкладення певного обсягу інвестицій в охорону навколишнього середовища і раціоналізацію природокористування; по-третє, застосування диференційованих регіональних підходів щодо оподаткування, кредитування, фінансування при вирішенні екологічних проблем, завдань охорони та відтворення природних ресурсів.

Деградація та забруднення навколишнього природного середовища - це наслідки надмірного залучення земельних ресурсів до використання в аграрній сфері, зростання антропотехногенних навантажень до критичних рівнів, порушення екологічно допустимих співвідношень, між первісною природою і сільськогосподарськими угіддями; між окремими видами угідь (орними землями, кормовими угіддями й багаторічними насадженнями); між лісовими та сільськогосподарськими угіддями тощо. Вони ж, у свою чергу, здебільшого зумовлені недосконалою концепцією розвитку АПК, екстенсивною, енерго- і ресурсномісткою моделлю ведення аграрного виробництва.

Розуміння проблем природокористування та екології має можливість подолати нинішній, суто технократичний підхід до взаємодії суспільства, виробництва і природи. Завдання науки полягає в тому, щоб забезпечити комплексне суспільно-природниче розуміння процесів та змін, які відбуваються у навколишньому середовищі під впливом господарської діяльності, демографічного та соціально-економічного розвитку суспільства.Нині при формуванні та визначенні темпів, масштабів і напрямів розвитку продуктивних сил, раціональної структури матеріальних потреб, ефективних засобів, методів і технологій їх якнайповнішого задоволення вже неможливо не брати до уваги інтереси екології. Тому необхідно йти шляхом інтеграції інтересів екології та економіки в усіх галузях народного господарства в тому числі і в сільському господарстві. Це дуже складне завдання. Дві взаємопов'язані проблеми - “задоволення потреб суспільства” та “можливості біосфери” - слід розглядати та вирішувати одночасно з розробкою оптимальних, екологічно безпечних варіантів взаємодії природи, суспільства і агропромислового виробництва, управління процесами природокористування в сільському господарстві.

В агропромисловому виробництві, в земле- й водокористуванні взаємоузгодження інтересів і вимог екології та економіки має надзвичайно велике значення, оскільки тут господарська діяльність здійснюється на великих територіях, є прямо й безпосередньо пов'язаною з використанням природних і біологічних ресурсів, втручанням до екологічних систем, свідомим впливом на природні процеси.

Одним з шляхів удосконалення аграрного природокористування повинна стати розробка принципово нової концепції розвитку АПК, яка б враховувала екологічні чинники, критерії, вимоги, стандарти й обмеження.

Концепція, яку В.Трегобчук називає “концепцією біосферосумісного, природонеруйнівного та сталого розвитку АПК”, повинна базуватися на всебічній екологізації агропромислового виробництва, застосуванні біоекозрівноважених систем землеробства і тваринництва, природо-, ресурсо-, енергозберігаючих, маловідходних технологій та екологобезпечної організації виробничих процесів.

Основними напрямами екологізації АПК слід вважати:

1) широкомасштабне впровадження природозберігаючих, природонеруйнівних, екологоврівноважених напрямів і способів використання, відтворення, поліпшення біологічних ресурсів і природного потенціалу АПК за допомогою найновіших розробок вітчизняних та зарубіжних вчених;

2) раціональне комплексне використання сільськогосподарських природних ресурсів з їх одночасною охороною, коли різні види їх використання не входять в екологічні суперечності, а диференційоване системне управління природокористуванням в аграрному секторі і охорона навколишнього середовища забезпечують збереження та відтворення якості навколишнього середовища та екологічну рівновагу в ньому;

3) збереження екологічної чистоти середовища й продовольства, генетичного різноманіття природних організмів, саморегулюючої здатності агроекосистем на основі формування екологічно стійких, високопродуктивних агроландшафтів, оптимізації співвідношень різних видів сільськогосподарських угідь та елементів природного середовища в усіх природно-кліматичних зонах і землеробських регіонах.

Поряд з тим, слід мати ефективні та надійні організаційно-економічні інструменти і прийоми впливу на товаровиробників, природокористувачів і забруднювачів довкілля, дійову систему державного контролю за дотриманням ними екологічних вимог, нормативів, стандартів, обмежень, положень чинного законодавства у сфері природокористування і охорони природи.

Отже, по-справжньому науковий підхід до сільськогосподарської діяльності повинен ґрунтуватися на всебічному врахуванні екологічних чинників, вимог екологічної безпеки будь-якого виробничого процесу, раціонального використання й охорони природних ресурсів. Лише в цьому випадку суспільство буде спроможне подолати екологічну кризу і створити такі умови, при яких аграрне виробництво розвиватиметься на інтенсивній, конкурентоспроможній і водночас екологобезпечній основі.

Центр ваги в інтенсифікації сільськогосподарського виробництва доцільно перенести: у регіональному аспекті - з індустріально розвинутих і урбанізованих (насамперед - приміських) районів до тих, які дотепер вважаються менш розвинутими, а в екологічному - з надмірно ресурсо- та енергомістких систем землеробства й тваринництва на екологобезпечні, ресурсо-, енерго- і природозберігаючі системи господарювання на землі.

Таке розуміння проблеми забезпечує поєднання:

- територіального підходу, який включає вирішення природоохоронних проблем на глобальному, державному, регіональному, обласному, місцевому рівнях;

- галузевого підходу, що означає обґрунтування взаємозв'язаного в галузевому відношенні комплексу раціонального природокористування, зокрема, в сільському господарстві;

- природно-компонентного підходу, який би забезпечував комплексне ефективне використання компонентів природного середовища.

- соціально-екологічного підходу, який направлений на аналіз екологічних наслідків господарської діяльності у формування середовища життєдіяльності населення;

- еколого-економічного підходу, що забезпечує обґрунтування економічної доцільності, можливостей та ефективності природокористування;

- проблемного підходу, який дозволяє обґрунтовано вирішувати природоохоронні проблеми або попереджувати їх як на сучасному, так і на прогнозному рівнях.Результатом екологічних і меліоративних досліджень та заходів природокористування і на цій основі - розміщення та спеціалізації сільськогосподарського виробництва, - уявляється раціональна природно-сільськогосподарська організація території, яка повинна в найбільшій мірі відповідати природному вихідному ландшафту та оптимально вписуватися в нього.

2. РОЗВИТОК АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Розвиток агропромислового комплексу України як пріоритетної галузі національної економіки зорієнтовано на забезпечення продовольчої безпеки держави, зростання її експортного потенціалу, а саме: формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення вільного розвитку підприємництва та малого бізнесу, різнобічних ефективних організаційно-правових форм господарювання з максимальним використанням можливостей кооперації та орендних відносин, вдосконалення прав власності на землю та засоби виробництва; забезпечення опосередкованого державного регулювання економіки агропромислового виробництва з економічною свободою підприємств і організацій в умовах ринкових відносин; державна підтримка розвитку агропромислового комплексу на основі освоєння цільових державних програм; забезпечення захисту вітчизняних товаровиробників, формування інфраструктури ринку, входження агропромислового комплексу з конкурентоспроможною продукцією і продовольчими товарами у світове співтовариство; удосконалення ринкових механізмів цінового регулювання, кредитно-фінансової системи та податкової політики, формування інфраструктури ринку, спрямування інвестицій на відновлення та розвиток ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва і харчової промисловості; прискорення розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування та хімічної промисловості для забезпечення агропромислового виробництва сучасною технікою, мінеральними добривами, засобами захисту рослин, ветеринарними препаратами; продовження земельної реформи з першочерговим вирішенням питань прав власності на землю та створення ринку землі; раціональне використання земель, вжиття заходів для екологічної безпеки, оптимізації структури угідь, відновлення зрошувальних та осушувальних систем, нарощування обсягів захисного лісівництва; освоєння новітніх ресурсозберігаючих технологій виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції та охорони довкілля; розвиток інтеграційних процесів у виробництві сільськогосподарської продукції та її промисловій переробці з метою виробництва високоякісних конкурентоспроможних продуктів харчування, здешевлення витрат на переробку та реалізацію продукції; здійснення державної науково-технічної політики для поліпшення наукового, інформаційного та кадрового забезпечення агропромислового виробництва, розвиток селекції і насінництва сільськогосподарських культур та селекційно-племінної справи у тваринництві та рибництві; прискорення соціального відродження села, створення повноцінних умов для проживання населення в сільській місцевості.

Для економіки України агропромисловий комплекс - надзвичайно важлива ланка, що значною мірою визначає соціально-економічний стан суспільства та продовольчу безпеку держави. В агропромисловому комплексі зайнята п'ята частина працівників усіх галузей, зосереджена майже чверть виробничих фондів і виробляється близько 70% товарів народного споживання.

Найбільше багатство країни - земельний фонд, який становить 41,9 млн. га сільськогосподарських угідь, з них -33,1 млн. га орні землі.

Створений виробничий потенціал дозволяє забезпечити населення продовольством, а переробну промисловість - сировиною й експортувати значні обсяги продукції.

Аграрна реформа, яка послідовно здійснюється впродовж останніх років, набула незворотного характеру. Напрацьована законодавча і нормативно-правова база аграрних перетворень; подолано державну монополію власності на землю; завершується процес повернення землі тим, хто на ній працює; суттєво змінюється структура суб'єктів господарювання в сільському господарстві, переробних та обслуговуючих галузях; формується ринок грошових і матеріально-технічних ресурсів, сільськогосподарської продукції та продовольства.

За останні роки в окремих галузях агропромислового виробництва намітилися позитивні зрушення. Валовий збір зерна в 1998 р. становив 26,5 млн. т, соняшника - 2,3 млн. т, цукрових буряків - 15,5 млн. т. Вироблено близько 14 млн. т молока, 2,6 млн. т м'яса (у живій вазі), 8,3 млрд. шт. яєць.

У порівнянні з 1997 р. збільшилося виробництво льону-довгунця, овочів, яєць, стабілізувалося виробництво соняшника, молока, м'яса, підвищилася продуктивність худоби та птиці.

У харчовій і переробній промисловості нарощено обсяги виробництва продукції з незбираного молока, сиру жирного, олії рослинної, маргаринової продукції, круп, кондитерських виробів та інших продовольчих товарів.Проте криза в економіці загалом негативно позначилася і на ситуації в агропромисловому комплексі, галузі якого продовжують виконувати роль своєрідного донора для інших галузей народного господарства країни. З метою стабілізації та нарощування сільськогосподарського виробництва, здійснення обгрунтованої перебудови соціально-економічних відносин на ринкових засадах розроблено проект Національної програми розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села України на 1999-2010 рр.

У 2010 р. прогнозується одержати: зерна 40 млн. т, цукрових буряків 26 млн. т, соняшника 2,4 млн. т, картоплі 19 млн. т, овочів близько 7 млн. т, молока 20 млн. т, м'яса худоби і птиці у живій вазі 4 млн. т, яєць 14 млрд. шт. Пріоритетне значення надаватиметься розвиткові тваринництва, продукція якого, включаючи продукти переробки, на кінець 2010 р. становитиме близько 70% вартості споживчого кошика за раціональними нормами харчування.

Нарощування обсягів виробництва рослинницької продукції здійснюватиметься шляхом впровадження у виробництво грунтозахисних систем землеробства, вдосконалення структури посівних площ, розвитку селекції та насінництва, застосування енергозберігаючих технологій вирощування сільськогосподарських культур.

Для забезпечення проектного рівня виробництва продукції тваринництва здійснюватимуться заходи щодо стабілізації поголів'я худоби та птиці, вдосконалення зооветеринарного обслуговування, впровадження сучасних технологій утримання тварин, підвищення рівня селекційної роботи.У системі заходів, спрямованих на стабілізацію агропромислового комплексу та подальший розвиток економіки галузі, важлива роль відводиться залученню та раціональному використанню іноземних інвестицій.

В інвестуванні агропромислового комплексу України провідну роль відіграють США, ФРН, Нідерланди, Великобританія та інші країни.

Приклади спільного господарювання значної кількості західних інвесторів в Україні підтверджують можливість ефективної роботи на українському ринку.Серед іноземних фірм-інвесторів агропромислового комплексу, які успішно займаються підприємництвом в Україні, - "Монсанто", "Каргілл", "Кейс" (США), "Даймлер-Бенц", Головний кооператив "Райффайзен", "Янке" (ФРН), "Ілта Холдинг С. А." (Швейцарія) та багато інших. Успішно функціонує в Україні спільне українсько-американське підприємство "Київ-Атлантик Україна".Водночас слід зауважити, що загальний обсяг іноземних інвестицій в агропромисловому комплексі України все ще недостатній. За прогнозами експертів загальна потреба сільського господарства та інших галузей агропромислового комплексу в інвестиціях перевищує суму, еквівалентну $35 млрд.

Агропромисловий комплекс України має стійкі та стабільні передумови для досягнення високої ефективності іноземних інвестицій. Такими передумовами є родючі грунти, достатньо розвинута транспортна інфраструктура, географічне розташування, сприятливі для сільського господарства кліматичні умови, наявність кваліфікованої робочої сили. Найбільш пріоритетними і одночасно прибутковими сферами для іноземного інвестування є: впровадження високопродуктивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та утримання худоби; оновлення та модернізація на базі нових технологій підприємств переробної і харчової промисловості, а також тих, що займаються заготівлею та зберіганням зерна, іншої сільськогосподарської продукції; створення потужностей та сировинної бази для виробництва тари і пакувальних матеріалів; розвиток сільськогосподарського машинобудування та виробництво обладнання для масложирової, м'ясо-молочної, борошномельно-круп'яної та хлібопекарської промисловості; налагодження випуску ефективних хімічних засобів захисту сільськогосподарських рослин і тварин; надання виробничих послуг сільськогосподарським та іншим агропромисловим підприємствам.

Мінагропром України спільно з регіонами опрацював програму залучення іноземних інвестицій для розвитку галузей АПК на період до 2000 р.

Найбільшим виробником прісноводної аквакультури в Україні є Виробниче державно-кооперативне об'єднання "Укррибгосп". До його складу входять понад 90 підприємств та організацій з розведення та вирощування риби, які володіють 80 тис. га ставів.

Рибопромисловий флот України має різні типи добувних, переробних, транспортних, пошукових, рятувальних та допоміжних і навчальних суден. Основу флоту складають три групи суден, кожна з яких діє у своїх районах промислу: судна типу "Прометей", "Атлантик", "Моозунд", "Антарктида", "Пулковский меридиан", "Наталья Ковшова" здійснюють вилов у різних частинах Світового океану та переробку морепродуктів (консерви, заморожена продукція, рибне борошно та жир); рибальство в Азово-Чорноморському басейні здійснюється середніми риболовними траулерами, сейнерами-траулерами та промисловими морськими ботами; рибальство у внутрішніх водоймах здійснюється маломірними сейнерами, ботами та човнами.

Транспортні судна вантажопідйомністю до 5000 т оснащені під перевезення глибоко замороженої рибопродукції і можуть приймати її безпосередньо від промислових суден у відкритому океані, гарантують доставку в будь-які порти світу.

Найбільш потужним є Севастопольський морський рибний порт, який має вісім вантажних причалів загальною довжиною 980 п. м з прохідною осадкою суден до 9,1 м. В порту є криті склади, відкриті бетоновані майданчики, холодильник місткістю 4,0 тис. т, припортова залізнична станція. Порт забезпечує переробку рибопродукції, ординарних та генеральних вантажів, зокрема у європакетах. Можливий річний вантажооборот порту - 1,5 млн. т.

Добре оснащеним і зручно розташованим є Керченський морський рибний порт, який приймає судна з осадкою до 7,8 м, має холодильник, зливні пристрої і місткості для дизельного палива та рослинної олії, обладнання для обробки сипучих вантажів.

Держкомрибгосп України має у своєму складі 20 потужних рибопереробних підприємств та 70 регіональних організацій, що забезпечують виготовлення понад 100 найменувань морепродукції.

Виготовлення тари й упаковочної продукції є невід'ємною частиною інфраструктури рибогосподарської галузі. Асортимент зазначених виробів забезпечує Керченський тарний завод. Це підприємство має сучасні технологічні лінії з виготовлення 20 видів металевої тари, 50 видів тари з поліетилену та полістиролу, а також ящиків та 50 - 100-літрових бочок. Севастопольський рибоконсервний завод на базі сучасного бляшанобаночного обладнання з лакуванням та літографією забезпечує виготовлення консервної тари для берегових підприємств і суден флоту.

ВИСНОВКИ

Отже, агропромисловий комплекс України має стійкі та стабільні передумови для досягнення високої ефективності іноземних інвестицій. Такими передумовами є родючі ґрунти, достатньо розвинута транспортна інфраструктура, географічне розташування, сприятливі для сільського господарства кліматичні умови, наявність кваліфікованої робочої сили. Найбільш пріоритетними і одночасно прибутковими сферами для іноземного інвестування є: впровадження високопродуктивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та утримання худоби; оновлення та модернізація на базі нових технологій підприємств переробної і харчової промисловості, а також тих, що займаються заготівлею та зберіганням зерна, іншої сільськогосподарської продукції; створення потужностей та сировинної бази для виробництва тари і пакувальних матеріалів; розвиток сільськогосподарського машинобудування та виробництво обладнання для масложирової, м'ясо-молочної, борошномельно-круп'яної та хлібопекарської промисловості; налагодження випуску ефективних хімічних засобів захисту сільськогосподарських рослин і тварин; надання виробничих послуг сільськогосподарським та іншим агропромисловим підприємствам.

Проблеми навколишнього середовища, як правило, впливають на життя країни як вирішальний фактор або як складова національного добробуту й потенційних можливостей держави. Отож, національна й міжнародна безпека неможлива без урахування екологічного фактору.

З точки зору глобального підходу до питання безпеки, будь-який аспект, що загрожує виживанню планети і її природі, мусить розглядатися як загроза безпеці. Загибель внаслідок ядерної катастрофи й загибель від браку повітря - це все одно загибель. По-перше, темпи згадуваних глобальних змін значно вищі, ніж вчені передбачали раніше. Якщо ці процеси залишаться безконтрольними, вони стануть незворотними. По-друге, екологічні проблеми - це проблеми абсолютно нових вимірів. Навіть маючи необмежені ресурси, не можна відновити озоновий шар, чи "заклеїти" "озонову дірку". Не усунувши причин, не можна зупинити глобальне потепління. По-третє, різниця рівнів економічного розвитку впливає на можливості захисту від екологічних загроз, а деградація довкілля впливає на економічний розвиток, ослаблюючи його потенціал. На думку експертів ООН, екологічні втрати внаслідок забруднення перевищують вартість заходів, спрямованих на боротьбу з ним. У країнах, що розвиваються, вони значно більше, ніж у розвинутих державах. Щороку через забруднення втрачається від 0,5 до 2,5% ВНП, а вартість заходів, які б дозволили радикально скоротити обсяги забруднення в індустріальних країнах - складає 1-2% ВНП. По-четверте, екологічні загрози не піддаються чіткому визначенню у причинно-наслідкових зв'язках, проте вони досить тісно пов'язані між собою й іншими соціальними, політичними й економічними факторами, що також впливають на стан безпеки. Посилення боротьби за володіння та користування чистим повітрям, водою, орною землею, рибними та харчовими ресурсами, що колись розглядалися як безкоштовні, нині вже є реальною загрозою для регіональної безпеки. Загрозами екологічного характеру, спроможними порушити міжнародну стабільність, є і масова міграція населення з районів природних та техногенних катастроф (приміром районів засухи у Східній Африці чи Чорнобильської аварії), і та величезна шкода, яку завдають довкіллю промислові викиди, знищення лісів, знищення біологічних видів і, нарешті, кліматичні зміни.

Таким чином поняття безпеки суттєво розширюється. Безпека стає всеохоплюючою категорією, що поєднує більшість проблем захисту населення від будь-яких загроз. Визнання екологічної безпеки рівнозначною, або навіть важливішою за військову, сприятиме уважнішому ставленню до проблем навколишнього середовища. В рамках стратегії поступального розвитку проблема збалансування економічного зростання та збереження довкілля є проблемою номер один. Якими б прекрасними не були сучасні рішення економічних проблем, вони одразу ж зазнають краху, якщо не вдасться поєднати їх із розв'язанням глобальних проблем. Природні підвалини життя вимагають всеохоплюючого захисту. Дієва охорона довкілля неможлива без міжнародного співробітництва у світових масштабах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Греков В.О., Дацько Л.В. Охорона і відтворення родючості грунтів у зональних агроекосистемах // Агроекологічний журнал.- №1.- 2009. С. 43-47.

2.Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» // Відомості Верховної Ради, 2003, N 39, с. 350.

3.Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» // Відомості Верховної Ради, 1991, N 41, ст.546.

4.Лихочвор В. Перспективи розвитку агро технологій в Україні // Пропозиція №3, 2008.- с. 47-52.

5.Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №38-39. - С. 248-298

6.Тараріко О.Г. Основні фактори сталого розвитку агроекологічних систем і сільськогосподарських ландшафтів // Проблеми сталого розвитку України. Київ: БМТ. 1998.- С. 254-267.

7.Трегобчук В. Охорона земель - складова національної безпеки / В. Трегобчук // Вісник НАН України. - 1997.-N3-4. - С.3-13.

8.Краснолуцький О., Тихенко Р., Євсюков Т. Складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічно обґрунтовані сівозміни та впорядкування угідь // Землевпорядний вісник, №4.- 2010. - С.14-17.

Размещено на Allbest.ru