Регіональна екологічна політика України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

регіональний екологічний політика

Вступ

Сутність регіональної екологічної політики та забезпечення її реалізації

Досвід європейських країн у сфері регіональної екологічної політики

Висновки

Література

Вступ

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини - невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.

З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

Екологічна політика України є основою для створення передумов сталого розвитку країни. Закон про охорону навколишнього природного середовища, затверджені Верховною Радою Основні напрямки державної політики України в галузі охорони навколишнього природного середовища, природних ресурсів і в гарантуванні екологічної безпеки, низка нормативно-правових документів регулюють природоохоронну політику держави.

Актуальність впровадження стратегії національної та регіональної екологічної політики обумовлена необхідністю розв'язання комплексу екологічних проблем в умовах соціально-економічного зростання, вимагає програмного документу довгострокової дії.

Сутність регіональної екологічної політики та забезпечення її реалізації

Розуміння правового забезпечення регіональної екологічної політики як інструменту соціальної організації, регулювання, узгодження та збалансування екологічних та соціально-економічних інтересів суспільства дає можливість спрямувати і ефективно регулювати правовими засобами регіональну екологічну діяльність, допомагає орієнтуватися при вирішенні практичних проблем правотворчості та здійснювати її реалізацію.

Нормативно-правовою базою для розроблення стратегій регіонального розвитку є Конституція України, Закони України „Про місцеве самоврядування в Україні”, „Про місцеві державні адміністрації”, „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, „Про стимулювання розвитку регіонів”, постанова Кабінету Міністрів України „Про розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку та складання проекту державного бюджету”, «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», Концепція державної регіональної політики.

Для досягнення головної мети державної регіональної політики передбачається забезпечити вирішення насамперед таких основних завдань:

- запровадження більш глибокого вивчення та оцінки внутрішнього природного, економічного, наукового, трудового потенціалу кожного регіону, розроблення комплексних правових, організаційних, економічних та інших механізмів його ефективного використання;

- здійснення на інноваційній основі структурної перебудови економіки регіонів з урахуванням особливостей їх потенціалу;

- поетапне зменшення рівня територіальної диференціації економічного розвитку регіонів а соціального забезпечення громадян;

- широкий розвиток підприємництва як головного фактора соціально-економічного розвитку держави та її регіонів, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів;

- зміцнення економічної інтеграції регіонів з використанням переваг територіального поділу і кооперації праці, що є одним з головних чинників підвищення конкурентоспроможності держави на міжнародних ринках;

- забезпечення здатності територіальних громад та органів місцевого самоврядування в межах, визначених законодавством, самостійно та відповідально вирішувати питання соціально-економічного розвитку, створення ефективних механізмів забезпечення їх активної участі у формуванні та проведенні державної регіональної політики;

- удосконалення фінансових міжбюджетних відносин, вироблення чітких критеріїв і ефективних механізмів надання державної підтримки розвитку регіонів;

- досягнення продуктивної зайнятості населення, стабілізації та поліпшення демографічної ситуації в державі;

- подальше вдосконалення державної системи охорони довкілля та використання природних ресурсів, механізмів та інструментів вироблення і реалізації екологічної політики;

- налагодження міжнародного співробітництва у сфері регіональної політики, наближення національного законодавства з цього питання до норм і стандартів Європейського Союзу, а також розвитку транскордонного співробітництва як дійового засобу зміцнення міждержавних відносин та вирішення регіональних проблем.

Екологічна політика - це цілеспрямована діяльність органів державної влади і управління, яка направлена на впровадження заходів щодо забезпечення якості навколишнього середовища, відтворення природних ресурсів, екологічної безпеки регіонів і держави в цілому.

Особливістю екологічної політики є використання найбільш ефективних методів реалізації практичних заходів в різних сферах діяльності для досягнення цілей, що визначені в міжнародних стандартах якості довкілля.

Для цього необхідно розробити стратегію регіонального фінансування природоохоронної діяльності, що відповідає конкретним умовам. Ця стратегія буде більш визначальною, якщо в ній будуть позначені чіткі цілі, передбачене розв'язання проблем як у частині попиту, так і пропозицій фінансових коштів, а також у напрямі здійснення програмних та інституціональних заxодів.

Необхідно також вивчити і проаналізувати можливості й механізми гальмування на шляху фінансування регіональних (в тому числі й на транскордонному рівні) природоохоронних програм, а також розробити комплекс заходів щодо забезпечення інформованості й підвищення рівня екологічної освіти в регіоні.

Такий дієвий сценарій формування екологічної політики цілком правомірний і своєчасний, а втілення механізму його реалізації в існуючу практику природокористування дозволить відчутно поліпшити екологічні параметри довкілля в цілому.

Щоб створити місцевий потенціал управління охороною навколишнього середовища і ввести ефективні механізми координації на регіональному рівні, передусім потрібно чітко розподілити ролі й обов'язки у сфері управління охороною навколишнього середовища між національним, регіональним і місцевим рівнями; поглибити міжмуніципальне партнерство, щоб подолати адміністративну роздробленість; природоохоронним підрозділам, що містяться в межах загальної екологічної системи (наприклад, водного або повітряного басейну), необхідно налагодити більш міцні горизонтальні зв'язки; підвищити ефективність експлуатації комунальних служб, які впливають значною мірою на навколишнє середовище (водопостачання, каналізування, збір і видалення твердих відходів, міський транспорт). І нарешті, потрібно зміцнити потенціал місцевого рівня в області екологічного менеджменту, підготовки екологічних проектів і фінансового їх управління.

Однак сьогодні впровадження нових ефективних підходів у реалізації місцевої і регіональної природоохоронної політики просувається як в СНД, так і в Україні, повільними темпами. Разом з тим, успішне впровадження національної екологічної політики в Україні залежить від її здійснення на регіональному (місцевому) рівні. 3 метою ефективного регулювання взаємовідносин з навколишнім середовищем, для скорочення негативного впливу економічної діяльності і збереження якості довкілля нарівні, безпечному для здоров'я населення, необхідно:

- більш ефективно використовувати економічні інструменти поліпшення стану та охорони навколишнього природного середовища на всіх ієрархічних рівнях;

- реформувати інституціональну базу охорони навколишнього середовища й управління природними ресурсами;

- постійно впроваджувати політику попередження забруднень і оздоровлення довкілля як у масштабі держави, так і окремо взятих регіонів;

- розробляти і реалізовувати національні, регіональні, місцеві і секторальні плани дій у галузі охорони навколишнього середовища.

Регіональна (місцева) екологічна політика повинна підтримуватися на національному рівні через зміцнення і вдосконалення законодавчої і нормативної бази екологічного менеджменту, розробку національних стратегій, програм і планів, інтеграцію природоохоронних вимог у напрямі розвитку секторів економіки і соціальної сфери, розширення двосторонньої і міжнародної співпраці, залучення технічної допомоги та інвестицій. Особливо актуальні ці проблеми для транскордонних регіонів України; враховуючи їх туристсько-рекреаційний статус і можливості для індустріального розвитку і формування зон екологічного підприємництва.

Таким чином, для того щоб сталий розвиток став реальним, необхідно переглянути традиційний підхід до формування економічної політики та прийняти нові правила гри, які повинні бути впроваджені як на глобальному, так і локальному рівнях. Мається на увазі, перш за все, можливість знайти способи врахування вартості екологічних наслідків управлінських та господарських рішень та нівелювання несправедливого оподаткування і "регресивності". Адже "зараз ми оподатковуємо роботу і субсидуємо виснаження природних ресурсів - і та, і друга політика сприяють високому безробіттю і марнотратству природних ресурсів".

Досвід європейських країн у сфері регіональної екологічної політики

У країнах Європейської співдружності екологічне регулювання поєднує збалансовані адміністративно-контрольні та фінансово-економічні важелі, які дозволяють ефективно регулювати питання охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки. У червні 1993 р. в рамках ЄС були прийняті основні принципи і положення екологічного обліку, які набули чинності в квітні 1995 р. Змінилися і пріоритети у боротьбі з забрудненням атмосфери. Головні програми спрямовані не на введення в дію очисного обладнання, а на створення екологічно чистих технологій. В цих країнах діють понад 200 чітких механізмів реалізації екологічного законодавства, застосовується близько 150 видів екологічних податків, структура і тарифні ставки яких затверджено національними парламентами. Причому ці механізми мають свої специфічні риси, які обумовлені особливостями власних екологічних проблем, а також сформованістю політичного, економічного, соціального середовищ та специфікою національного управління.

Для вирішення завдань екологічної безпеки в єдиному Європейському екологічному просторі діє регіональна екологічна організація - Європейське агентство з навколишнього природного середовища (ЕЕА), агенція ЄС для забезпечення незалежною інформацією про стан навколишнього середовища. Також використовують назви - Європейське екологічне агентство (ЄАД), Європейське агентство з охорони довкілля. Агенція здійснює достовірну експертизу щодо оцінки ступеня екологічної небезпеки, сприяє розробці екологічного законодавства і запобігання зміні клімату, запобігання втратам біологічного різноманіття і розуміння його просторової зміни, захист людського здоров'я і якості життя, використання і управління природними ресурсами і відходами, створенню умов для реалізації програм у сфері регулювання екологічної безпеки. Європейське співтовариство має широку компетенцію в галузі регулювання екологічної безпеки. При цьому компетенція ЄС в галузі регулювання екологічної безпеки є спільною з державами - членами ЄАД. ЄАД налічує 32 країни-члени (27 країн ЄС разом з Ісландією, Ліхтенштейном, Норвегією, Швейцарією та Туреччиною) і шість країн, що співпрацюють з ЄЕА (Албанія, Боснія та Герцеговина, колишня республіка Югославії Македонія, Сербія та Чорногорія).

На сучасному етапі особливостями діяльності Європейського співтовариства в галузі регулювання екологічної безпеки є:

· спільна екологічна компетенція ЄС з державами-членами ЄАД;

· нерозривний зв'язок діяльності ЄС у галузі регулювання екологічної безпеки з іншими напрямами інтеграції з ЄАД;

· для досягнення цілей підтримки функціонування внутрішнього ринку установчим договором країнам-учасницям надаються широкі повноваження в галузі екологічної безпеки.

До основних напрямів правового регулювання ЄС в галузі безпеки належать: екологічна стандартизація, оцінка впливу на навколишнє середовище; збирання й оброблення екологічної інформації, моніторинг навколишнього середовища; екологічна сертифікація; екологічний менеджмент і екологічний аудит; розвиток механізму фінансування; захист екологічних прав.

Додаткові механізми захисту екологічних прав на рівні ЄС стимулює Шоста програма дій Співтовариства в галузі навколишнього середовища, затверджена у 2002 р. До її пріоритетів належить і становлення законодавства ЄС про екологічну відповідальність.

Найпоширенішою формою участі громадськості в адміністративно-правовому регулюванні в галузі екологічної безпеки ЄС стало об'єднання в природоохоронні організації або групи. Найбільша активність громадськості характерна для Великобританії, Німеччини, Нідерландів і Данії, найменша - для Ірландії, Греції.

Одним з найважливіших аспектів захисту екологічних прав особи є можливість звернення до суду, яка є досить різною в окремих країнах ЄС:

· можливість звернення до суду щодо захисту екологічних прав будь-якої особи (Голландія, Ірландія);

· можливість звернення до суду щодо захисту екологічних прав будь-якої зацікавленої особи (Франція, Великобританія, Іспанія, Швеція, Фінляндія);

· можливість звернення до суду щодо захисту екологічних прав тільки при порушеннях індивідуальних прав позивача (Німеччина);

· можливість звернення до суду щодо захисту екологічних прав, надана відповідним асоціаціям (Італія, Греція).

На сучасному етапі ЄС удосконалює правову основу в галузі регулювання екологічної безпеки. Так відновленню піддалися акти щодо моніторингу навколишнього середовища, екологічної сертифікації, проведення оцінки впливу на навколишнє середовище, механізму фінансування екологічних заходів. Одночасно вживають спроби кодифікації численних норм у галузі екологічної стандартизації.

Лідером серед країн ЄС щодо регулювання у сфері екологічної безпеки вважається Німеччина, де регулювання зосереджено на рівні федеральних земель і місцевих органів влади. На рівні земель регулювання екологічної безпеки організоване по-різному, що пов'язано з різним розміром і структурою земель. Але фактично розходження міститься в назві, а не у функціях. На рівні урядів найвищим органом в організаційній ієрархії всі землі мають у своєму розпорядженні власне екологічне міністерство.

На сьогодні нормативно-правова основа державного регулювання в Німеччині містить у собі численні законодавчі акти й правові положення. Серед них Федеральний закон “Про охорону природи і ландшафтне планування”, закони “Про емісії”, “Про генну техніку”, “Про включення у плани економічного розвитку питань охорони навколишнього середовища”. В останні роки головні акценти в політиці державного регулювання екологічної безпеки були зроблені на поступову відмову від використання атомної енергії, скорочення викидів вуглекислого газу, розвиток виробництва із замкнутим циклом.

Одним з провідних заходів у галузі регулювання екологічної безпеки є адміністративна відповідальність. Так, наприклад, згідно з законодавством відповідальність за відходи несе виробник або власник. На практиці мова йде про досягнення безпосередньо цілей екологічної політики ЄС, учасники якої забирають у споживачів і переробляють використані пакувальні матеріали, а фінансування відбувається за рахунок переробних підприємств. Особливі правила поширюються на відходи, що вимагають при утилізації значних витрат (наприклад, старі автомобілі, холодильні установки й телевізори).

Порівняно з Німеччиною в інших країнах Європейського Союзу встановилося більш ліберальне правове регулювання екологічної безпеки. Так законодавство в галузі правового регулювання екологічної безпеки Великобританії складається з великої кількості законів і підзаконних актів, присвячених регулюванню певних видів антропогенного впливу на природне середовище. Тут склалася система державних органів щодо регулювання екологічної безпеки на чолі з Міністерством навколишнього середовища, що виконує здебільшого координуючу функцію. З 1970 р. розпочала свою роботу Комісія з управління екологічною безпекою, яка має статус незалежної неурядової організації. На неї покладено спостереження за ефективністю природоохоронної діяльності й екологічної безпеки. Введення системи платежів за водокористування й скидання промислових стічних вод, оподатковування за використання матеріалу (податок на викопне паливо) дозволило Великобританії значно знизити державні фінансові витрати й перекинути кошти на програми з регулювання екологічної безпеки.

У Франції діє значна кількість законів і підзаконних актів у галузі регулювання екологічної безпеки. Основні з них - закони: “Про охорону навколишнього середовища”, прийнятий у 1976 р., “Про відходи” (1975 р.) та “Про зареєстровані будинки” (1976 р.). Кримінальний кодекс Франції 1994 р. містить поняття екологічного тероризму. Франція стала однією з перших країн, що застосували систему платежів за стоки та викиди.

Значну частину роботи, пов'язаної з гарантуванням екологічної безпеки, здійснює жандармерія. З 1992 р. при національному командуванні жандармерії діє спеціальний відділ для координації дій у галузі екологічної безпеки. Серед усіх підрозділів жандармерії розповсюджений меморандум про природу й навколишнє середовище. Однак нечіткий правовий статус діяльності поліції й жандармерії щодо гарантування екологічної безпеки, недостатнє матеріальне оснащення гальмують діяльність даних структур.

Ефективність екологічної політики Швейцарії, де за регулювання в галузі екологічної безпеки відповідають спільно Конфедерація й кантони, зумовлена розробленою законодавчою основою, її чітким виконанням із залученням органів правопорядку і значних фінансових витрат. Правовою основою в галузі регулювання екологічної безпеки у Швейцарії є Федеральний закон "Про охорону природи й ландшафтів" 1966 р., що вимагає від влади при виконанні своїх екологічних функцій ефективного регулювання екологічної безпеки.

У Бельгії істотну роль у вирішенні проблеми охорони навколишнього середовища й гарантуванні екологічної безпеки відіграє жандармерія. Завдяки доступу до інформаційних матеріалів інших урядових відомств і використанню вимірювальних приладів жандарми виявляють багато екологічних правопорушень під час патрулювання, припиняють організовану злочинну діяльність у сфері охорони навколишнього середовища. Поряд із цим у Бельгії активно діють екологічні підрозділи.

З початку 60-х рр. XX ст. активну екологічну політику в галузі регулювання екологічної безпеки проводять Нідерланди. Пізніше був прийнятий "Меморандум пріоритетів щодо навколишнього середовища" та "Плани національної політики у галузі навколишнього середовища". Країна виходить з можливості співіснування економічного зростання і поліпшення якості навколишнього середовища. Реалізація адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки здійснюється на центральному й муніципальному рівнях. Загальною координацією екологічних питань займається Міністерство житла, просторового планування навколишнього середовища, яке відповідальне за розробку виконання планів національної політики в галузі навколишнього середовища, управління екологічної безпеки і щорічних Національних екологічних програм.

У Норвегії раз у два роки уряд надає парламенту доповіді про стан навколишнього середовища в країні й про проведену екологічну політику в галузі регулювання екологічної безпеки. Особлива роль у реалізації екологічної політики приділяється муніципальним органам влади. Законодавство в галузі регулювання екологічної безпеки спрямоване безпосередньо на джерело скидань, а обсяги регулюються через дозвіл на скидання. У Норвегії власне промисловість відповідає за дотримання нормативів щодо гарантування екологічної безпеки. Система державного контролю ґрунтується на інспектуванні й системному аудиті. Активно діє Норвезький урядовий екологічний фонд, що підтримує екологічно чисті технології. Питання безпеки, технічні рішення в галузі зовнішнього навколишнього середовища при розвідці і видобутку нафти координуються Нафтовим директоратом (ИРО). Практикується видача ліцензій через тендерні раунди. З 1988 р. в Норвегії діє Національне відомство з розслідування та припинення економічної й екологічної злочинності.

Завдяки зусиллям карпатських країн й, насамперед, багатьох міжнародних організацій, у тому числі ООН, Глобальної Екологічної Фундації та Ради Європи, за останнє десятиріччя зроблено великий поступ щодо вирішення довкільних проблем Карпатських гір. Між окремими карпатськими країнами було укладено ряд міжнародних регіональних угод, спеціально присвячених проблемам стану та розвитку Карпат, які сприяли комплексній міжнародній кооперації.

Карпатська конвенція була прийнята одностайно 20 травня 2003 р. Угорщиною, Польщею, Румунією, Сербією і Чорногорією, Словаччиною, Україною і Чеською Республікою. 22 травня 2003 р. Конвенцію і заключний акт Конференції повноважних представників підписали такі держави: Угорщина, Румунія, Сербія і Чорногорія, Словаччина, Україна і Чеська Республіка. Рамкова конвенція комплексно підходить до вирішення проблем Карпатського регіону. Зважаючи на вимоги міжнародних документів, згаданих вище, й необхідності вирішення проблем природоохоронного, соціального і економічного характерів на місцях, Карпатська конвенція в своїх положеннях орієнтується на охорону, збереження і невиснажливе використання природних ресурсів і водночас економічний розвиток регіонів і населення, тобто бере до уваги пріоритети збалансованого розвитку, визначеного у “Плані дій на 21 століття”.

Підписання Україною Карпатської конвенції є послідовним етапом впровадження державного регулювання екологічної безпеки на державному та регіональних рівнях в Європі. Вона мала важливе значення реалізації партнерства з метою сталого розвитку гірських районів з метою ефективного рішення нагальних проблем із збереження біорізноманіття, раціонального використання водних ресурсів і запобігання повеней властивого для конкретних місцевостей і боротьби з ними в гірських районах і прилягаючих до них долин.

Висновки

Екологічна політика охоплює дві групи взаємопов' язаних завдань: по-перше, завдання, спрямовані на збереження умов існування людини, і, по-друге, формування культури (насамперед, екологічної) життя. Екологічна (або природоохоронна) освіта і виховання на всіх етапах людської історії помітно відставали від темпів матеріального виробництва. I якщо раніше це відставання не було предметом загальної турботи, то в сучасних умовах стає очевидним, що таке ставлення до цього може призвести до найнебезпечніших (якщо не сказати фатальних) наслідків. Практичною основою поведінки людини в природі, безумовно, є природокористування.

Головною метою екологічної політики як складової державної регіональної політики є створення необхідних умов для зниження антропогенного впливу на навколишнє середовище до екологічно допустимого рівня, підтримка функцій життєзабезпечення біосфери, охорона і відновлення природних ресурсів.

Література

1. Заржицький О.С. Правові аспекти регіональної екологічної політики / О.С. Заржицький.

2. Хвесик М.А. Економіко-правове регулювання природокористування / М. А. Хвесик, Л. М. Горбач, Ю. П. Кулаковський. - К. : Кондор, 2004. - 524 с.

3. Иванух Р. П. Природно-ресурсный потенциал Украины и пути повышения эффективности его использования / Р. П. Иванух, Б. К. Данилишин // Экономика Украины. - 2005. - № 11

4. Рамкова Конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат / V Всеєвропейська Конференція міністрів навколишнього середовища “Довкілля для Європи”. - Київ, 22 трав. 2003.

5. Альберт Гор. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух - ВГО Україна. Порядок денний на XXI століття та Інститут сталого розвитку. -К.: Інтелсфера, 2001. - 404 с.

Размещено на Allbest.ru