Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара

Факультет біології,екології та медицини

Кафедра геоботаніки, ґрунтознавства та екології

Аналітичний огляд на тему :

«Екологічна безпека в промисловості»

Пілготувала:

Ст.гр БТ 14 с

Лісович В.Ю.

Перевірив:

Зверковський В.М.

Дніпропетровськ,2014



Зміст

Вступ

1. Металургійна промисловість

2. Хімічна та нафтохімічна промисловість

3. Нафтогазова та нафтопереробна промисловість

4. Машинобудівна промисловість

5. Видобувна промисловість

6. Будівництво

Перелік використаної літератури



Вступ

Головним завданням екологічної безпеки в промисловості на найближчу перспективу є запобігання збільшенню рівня забруднення та виснаженню природних об'єктів

Розв'язання проблем техногенно-екологічної безпеки потребує:

· здійснення перебудови техногенного середовища, технічного переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, застосування відновлюваних джерел енергії, розв'язання

· проблем знешкодження і використання всіх видів відходів;

· налагодження ефективного екологічного контролю за науково-дослідними роботами із створення об'єктів штучного походження, їх проектуванням, будівництвом та функціонуванням з метою управління техногенними навантаженнями, раціональним використанням природних ресурсів і розміщенням продуктивних сил;

· проведення класифікації регіонів України за рівнями техногенно-екологічних навантажень, створення карт техногенно-екологічних навантажень;

· розробки методології визначення ступеня екологічного ризику для довкілля, обумовленого техногенними об'єктами;

· проведення досліджень з метою створення системи моделей моніторингового контролю за об'єктами спостережень у промисловості, енергетиці, будівництві, транспорті і сільському господарстві.



1. Металургійна промисловість

екологічний безпека промисловість металургійний

Металургійна промисловість об'єднує підприємства, які послідовно здійснюють видобування, збагачення, металургійну переробку руд чорних і кольорових металів та нерудної сировини (т. зв. флюсових і вогнетривких матеріалів), виробництво чавуну, сталі, кольорових і дорогоцінних металів, сплавів, прокатне виробництво, переробку вторинної сировини (металобрухту). Основними споживачами продукції металургійної промисловості є машинобудування, будівництво, транспорт.

Металургійна промисловість складаєтся з чорної і кольорової металургії.

Чорна металургія -- одна з найбільш розвинених в Україні галузей промисловості, на яку припадає понад 1/4 всього промислового виробництва. Вона виробляє чавун, сталь, прокат, феросплави, труби та ін. Це -- матеріаломістка галузь: для виплавки 1 т чавуну потрібно приблизно 3 т залізної руди, 1,1 т коксу, 20 т води, а також марганцева руда, вапняк, флюси та ін. Тому підприємства чорної металургії розміщуються біля джерел сировини чи палива або між ними.

Україна: має для розвитку галузі значні запаси залізних і марганцевих руд, коксівного вугілля, флюсових та вогнетривких матеріалів, їх родовища дуже вдало поєднуються -- переважно у Придніпров'ї та Донбасі.

За обсягом виробництва продукції чорної металургії Україна тривалий час входила до числа провідних країн Європи і світу. Так, у 80-х рр. XX ст. тут щорічно видобувалося 120 -- 125 млн. т залізної руди, 7 млн. т марганцевої руди, виплавлялося 55 млн. т сталі. Зараз аналогічні показники значно скромніші -- приблизно 55 млн. т залізної руди, менше 3 млн. т марганцевої руди, 32 млн. т сталі (2000 р.). Однак Україна і далі займає чільне сьоме місце серед провідних світових виробників сталі. В останні роки постійно збільшується виробництво прокату, феросплавів, сталевих труб. Ці товари у значних обсягах експортуються за межі України; загалом продукція чорної металургії дає країні найбільше валютних надходжень від експорту.

Виплавка чорних металів традиційно здійснюється на комбінатах! повного циклу, які включають усі кінцеві стадії металургійного виробництва, а також виробництво коксу (металургійного палива зі спеціальних марок вугілля) й агломерату (шматків залізної руди, спечених з вапняком і; коксом). Кожне з виробництв має відходи й побічну продукцію, які^є сировиною для інших галузей промисловості -- хімічної, будівельних матеріалів, металообробки. Підприємства цих галузей, як і заводи важкого машинобудування, вигідно розміщувати поряд з металургійними комбінатами. Отже, чорна металургія має важливе комплексо-утворююче значення, на її основі формуються багатогалузеві вузли.

Найбільшими металургійними комбінатами в Україні є "Криворіж-сталь", "Азовсталь" (Маріуполь), "Запоріжсталь", Дніпровський (Дніп-родзержинськ), Алчевський, Макіївський. Великі металургійні заводи, які не мають повного металургійного циклу, -- Донецький, Єнакіївський, два Дніпропетровських та ін. Виробництво феросплавів (сплавів заліза з іншими металами для отримання високоякісних сортів сталі) зосереджено у Запоріжжі, Нікополі, Стаханов!, а труб -- у Нікополі, Новомосковську, Дніпропетровську, Маріуполі, Макіївці, Харцизьку.

Підприємства чорної металургії розташовані у трьох металургійних районах -- Придніпровському, Донецькому і Приазовському.

Придніпровський район сформувався на основі видобутку залізних руд Криворізького, Кременчуцького і Білозерського басейнів, марганцевих руд Нікопольського і Великотокмацького родовищ, флюсів Дніпропетровської області, привізних коксу і вогнетривів (з Донбасу). Тут склалися Дніпропетровський (Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ), Запорізький, Криворізький, Нікопольський, (Нікополь, Марганець), Кременчуцький металургійні вузли.

Донецький район виник біля родовищ коксівного вугілля на основі переробки руд, що надходять із Придніпров'я (принцип "маятника" -- вагони з коксом 'ідуть на комбінати Придніпров'я, а назад повертаються із залізною та марганцевою рудою). Сформувалися металургійні вузли -- Донецько-Макіївський, Алчевсько-Алмазнянський, Єнакіївський та окремі металургійні центри -- Краматорськ, Харцизьк, Костянтинівка.

Приазовський район використовував бідні залізні руди Керченського і багаті Криворізького та Білозерського басейнів, марганцеві руди з Нікополя, кокс, флюси і вогнетриви з Донбасу. Однак залізорудні підприємства Керченського півострова призупинили діяльність, тому зараз район охоплює два металургійні підприємства у Маріуполі (на одному з них -- комбінаті "Азовсталь" -- працює найбільший в Україні листопрокатний стан).

Важливими проблемами чорної металургії України є необхідність технічного і технологічного переоснащення виробництва, поліпшення якості чорних металів, випуску нових видів сталі і прокату. Слабкого розвитку поки що набули недоменні способи виробництва чорних металів, які є екологічно чистими, зокрема електрометалургія (найбільший завод -- Запорізький) і порошкова металургія (єдиний завод пра-Щоє у Броварах під Києвом

Кольорова металургія, на відміну від чорної в україні роз/иинута порівняно слабо. Вона має ряд особливостей: а) у рудах міститься незначна кількість металу, що вимагає розміщення багатьох підприємств кольорової металургії поблизу джерел сировини; б) у рудах кольорових металів міститься багато різних металів, а це вимагає комплексного використання сировини; в) галузь потребує багато енергії і води, а також згубно впливає на довкілля. Таким чином, на її розміщення і розвиток впливають енергетичні та екологічні чинники.

У структурі кольорової металургії України провідне місце займає алюмінієва промисловість. Вона працює на привізній сировині (бокситах з Угорщини, країн Африки, Росії), її підприємства розміщені біля портів і в місцях виробництва електроенергії. Галузь представлена великим Миколаївським глиноземним заводом, продукція якого (глинозем -- напівфабрикат для отримання готового металу) використовується в Україні; відправляється вона і в Росію. У Запоріжжі працює алюмінієвий завод, у Свердловську (Луганська обл.) -- завод алюмінієвих сплавів.

Серед інших галузей кольорової металургії виділяється виробництво магнію (Калуш), титану і магнію (Запоріжжя), ртуті (Горлівка), феронікелю (Побужжя, Кіровоградська обл.), золота(Мужієво, Закарпатська обл). Ці виробництва працюють на власній сировині, найбільш забезпеченими з них є титанова (родовища руд у Житомирській і Дніпропетровській областях) і ртутна (Донбас) галузі. У Костянти-нівці на привізній сировині створено цинкову промисловість.

В Україні є два райони кольорової металургії -- Донецький і Придніпровський. Перспективним є Карпатський район.

Серед проблем, пов'язаних із розвитком кольорової металургії, найголовнішими є забруднення повітря, нагромадження великої кількості порід, некомплектне використання сировини.

Виходячи зі світового досвіду та системного аналізу екологічних проблем металургійного комплексу стратегічними напрямами діяльності у цій галузі є:

· комплексна структурна перебудова галузі;

· підвищення ефективності використання сировинних та енергетичних ресурсів до світового рівня;

· зниження частки продукції, що її отримують у мартенівському виробництві, і розширення використання конверторного її виробництва;

· перехід на екологічно чисті технології в головних ланках виробничого ланцюга металургійного циклу.

Програма розв'язання екологічних проблем металургійної промисловості має передбачати:

· проведення поглибленого екологічного аудиту на всіх металургійних комплексах України;

· розроблення екологоорієнтованих критеріїв структурної перебудови металургійного комплексу України, яка б ґрунтувалася на результатах аудиту металургійної промисловості;

· розроблення програми першочергових заходів у металургійному комплексі з метою зменшення кількості викидів твердих часток у повітря та поліпшення якості довкілля;

· удосконалення нормативно-методичних засобів регулювання викидів забруднюючих речовин металургійної промисловості;

· розроблення та впровадження механізму узгодження рівня допустимих викидів з темпами модернізації технологій і структурної перебудови в металургійній промисловості;

· реалізацію комплексу програм з переробки та утилізації твердих відходів.

2. Хімічна та нафтохімічна промисловість

Хімічна і нафтохімічна промисловість -- одна з найважливіших галузей важкої промисловості України. Хімічна промисловість складається з таких головних підгалузей: гірничо-хімічної, основної хімії, хімії полімерів, лакофарбової промисловості.

Головні райони гірничо-хімічної промисловості -- Передкарпаття і Донбас. У Передкарпатті добувають сірку Новий Роздол і Новояворівськ Львівської обл., калійну сіль :Калуш Івано-Франківської обл., Стебник Львівської обл., в Донбасі -- кухонну, кам'яну сіль :Слов'янськ, Артемівськ

Хімічна промисловість

Основна хімія представлена виробництвом мінеральних добрив, кислот, соди. Невеликі підприємства мінеральних добрив були створені ще до Першої світової війни. Зокрема, в Одесі та Вінниці збудовано фосфатні заводи, в Калуші -- завод калійних добрив.

Виробництво азотних добрив територіально тяжіє до коксохімічних підприємств і заводів переробки природних горючих газів (Горлівка, Сєверодонецьк, Дніпродзержинськ). Заводи азотних добрив, що працюють на основі переробки природного газу, знаходяться у Рівному, Черкасах, Лисичанську.

Виробництво фосфатних добрив організовано на базі привізної сировини в Одесі, Вінниці, Сумах і Костянтинівці (Донецька обл.).

Передкарпаття (Калуш, Стебник) є центром виробництва калійних добрив. Виробництво цих добрив здійснюється на місцевій сировині.

У хімічній промисловості та інших галузях широко використовуються кислоти. Найширше застосовується сірчана кислота, сировиною для виробництва якої є самородна сірка. У зв'язку з великими витратами на перевезення сірчаної кислоти її виробляють переважно в місцях споживання. Оскільки найбільшими споживачами її є підприємства з випуску фосфатних добрив, основні центри виробництва цих добрив є одночасно і центрами виробництва сірчаної кислоти (Суми, Вінниця, Одеса, Костянтинівна). Цю кислоту випускають також коксохімічні заводи, що розташовані в Донбасі та Придніпров'ї.

Україна -- важливий регіон з виробництва соди. Винятково сприятливі умови для розміщення содового виробництва є в Донбасі (тут зосереджені необмежені поклади високоякісної кухонної солі -- сировини для виготовлення соди). Соду виробляють у Слов'янську і Лисичанську. її випуск налагоджено також у Північному Криму на ропі Сиваша. Характерною особливістю содового виробництва в Україні є висока частка випуску кальцинованої соди.

До хімії полімерів належить виробництво хімічних волокон і ниток, синтетичних смол, пластмас, каучуку. Центрами виробництва штучних і синтетичних волокон є збудована ще в 1936 р. велика фабрика віскозного шовку в Києві, Сокальський (Львівська обл.) та Житомирський заводи хімічного волокна, а також виробничі об'єднання «Хімволокно» в Черкасах і Чернігові. Спеціалізовані підприємства, які виробляють синтетичні смоли і пластичні маси, знаходяться в Донецьку, Прилуках (Чернігівська обл.), Запоріжжі, Луцьку, в інших містах.

У цеху Чернігівського виробничого об'єднання «Хімволокно»

В Україні організовано випуск лакофарбових матеріалів. Центрами їх виробництва є Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Київ, Рубіжне Луганська обл.

Нафтохімічна промисловість в Україні представлена гумоазбестовою і сажевою галузями.Гумоазбестова продукція використовується переважно в автомобільній промисловості. Найбільшими центрами її виробництва є Дніпропетровський шинний завод, Білоцерківський завод гумотехнічних виробів. Нитки для кордної тканини і технічних виробів виготовляють у Києві, Черкасах, Чернігові, Сокалі, Житомирі. Сажу виробляє великий завод у Кременчуку.

Хіміко-фармацевтична промисловість набула значного розвитку у повоєнні роки. Підприємства галузі виробляють лікарські засоби -- медикаменти синтетичні, з рослинної і тваринної сировини, антибіотики, вакцини, сироватки, дезінфікуючі засоби та ін. Ця галузь розвивалася в багатьох областях. У країні функціонує близько 40 хіміко-фармацевтичних підприємств. Найбільшими центрами розвитку цієї галузі є Миколаїв, Київ, Харків, Кременчук, Львів.

В Україні можна виділити три райони територіальної концентрації хімічної та нафтохімічної промисловості: Донбас, Придніпров'я і Передкарпаття. У Донбасі зосереджено близько третини випуску продукції галузі, причому більше її виробляється на Луганщині. В межах цієї області сформувалися найбільші в Україні вузли хімічної спеціалізації -- Лисичансько-Рубіжанський (Сєвєродонецькі виробничі об'єднання «Азот» і «Склопластик», Лисичанський содовий завод, Рубіжанське виробниче об'єднання «Барвник»), а також Горлівсько-Донецький (Горлівське виробниче об'єднання «Стирол», Слов'янське виробниче об'єднання «Хімволокно», Донецький завод хімреактивів).

Високий рівень концентрації продукції цієї галузі у Дніпропетровській області (понад 10%), де діє Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузол (Дніпропетровський лакофарбовий завод, Дніпродзержинське об'єднання «Азот»). На заході України виробляється близько 8% продукції хімічної галузі країни. Тут функціонують Львівський, Новояворівський, Сокальський, Калуський та інші центри.

Значного розвитку набула хімічна промисловість на півночі Криму, в Одесі, у Сумській області.

За період з 1990 по 1997 pp. виробництво хімічної продукції скоротилося, зокрема хімічних волокон і ниток, кіноплівки, кальцинованої соди, сірчаної кислоти. Тим часом в останні роки помітно зріс випуск шин для вантажних і легкових автомобілів, залізної руди, коксу, цементу, азбестоцементних виробів

Головними причинами, що стримують розвиток хімічних виробництв -- обмеженість окремих сировинних ресурсів (фосфатів, нафти, газу), висока вартість готової продукції через зростання цін на паливо та електроенергію. Більше завантажені підприємства, продукція яких йде на експорт.

Оскільки хімічні підприємства є значними забрудниками довкілля, у перспективі розвиток галузі в країні має здійснюватися без будівництва нових підприємств, за рахунок технічного переоснащення і реконструкції діючих з впровадженням ресурсозберігаючих мало- і безвідходних технологій, схеми замкнутого водообороту. Важливе значення також має перепрофілювання екологічно шкідливих виробництв на безпечні, виведення окремих підприємств за межі населених пунктів.

Впровадження наукоємних технологій, спрямоване на комплексне використання сировини, енергоресурсів та цільових продуктів, стратегічними завданнями програми є:

· розроблення та впровадження передових маловідходних та безвідходних ресурсозберігаючих технологій;

· комплексне очищення газових викидів і стічних вод з одночасною утилізацією

· вилучених продуктів та подальшою переробкою їх;

· проведення науково-технічних робіт, спрямованих на зниження аварійних ситуацій та їх запобігання на підприємствах галузі;

· розроблення та здійснення програм створення високоефективних систем очищення газових викидів та стічних вод;

· здійснення програм комплексної переробки відходів;

· здійснення програм щодо виведення з експлуатації виробництв з екологічно недосконалими технологіями в усьому технологічному циклі.

3. Нафтогазова та нафтопереробна промисловість

Нафта -- корисна копалина, основа світового паливно-енергетичного комплексу, ефективне та зручне для використання паливо. Продукти нафтопереробки широкого використовуються у всіх галузях промисловості, сільськогосподарському виробництві, на транспорті, у побуті. Значна частина продукції використовується для виробництва електроенергії, у хімічній промисловості.

Нафтогазова галузь являє собою важливу складову частину паливно-енергетичного комплексу України, яка разом з іншими галузями забезпечує пошук, розвідку та розробку родовищ нафти і газу, транспортування, переробку, зберігання і реалізацію нафти, газу, продуктів їх переробки. Нафтогазова галузь забезпечує енергетичну незалежність держави, тому її стану і розвитку приділяється значна увага.

Нафтогазоносні площі зосереджені головним чином в Карпатському, Подільському, Степовому регіонах та в Криму. У загальній структурі видобутку нафти значна її кількість (80-85 %) приходиться на Подільський та Степовий регіони. Тут проводяться геологічні дослідження, відкриваються нові родовища нафти, що створює позитивні можливості для збільшення обсягів її видобутку.

Для збільшення розвитку економіки України щорічно необхідно використовувати 23 млн. т нафти. Видобуток нафти складає 4 млн. т, тобто 17,5 % від потреби, незважаючи на відкриття нових нафтових родовищ. Існує тенденція до зменшення обсягів видобутку нафти, починаючи з 1990 р. В цих умовах, а також при наявності нестабільності імпортного надходження нафти в Україні щорічно відчувається дефіцит продуктів переробки нафти -- бензину, дизельного палива, мазуту тощо. До основних причин такого стану можна віднести:

* недостатній обсяг видобутку нафти з вітчизняних нафтових родовищ, що не забезпечує потреби та створює необхідність транспортування сировини з інших країн;

* неекономне використання нафтопродуктів підприємствами різних галузей економіки, що перевищує їх питомі витрати на одиницю продукції в 1,5-2 рази порівняно з іншими промислово розвинутими країнами;

* відсутність коштів для своєчасного ремонту та відновлення основних засобів транспортування та переробки нафти;

* нерентабельна робота українських нафтопереробних підприємств, де глибина переробки нафти становить близько 50% замість 80-90%. Потреби України в нафті покриваються за рахунок імпорту, головним чином із Росії. Останнім часом розглядається поряд з іншими проектами, можливість транспортування нафти з Близького Сходу в результаті будівництва та експлуатації нафтопроводу "Джейран-Самсун", що пройде між Середземноморським та Чорноморським узбережжями Туреччини. Пропускна здатність нафтопроводу 100 млн. т нафти врік. Передбачається, що нафта з Ірану та Аравійського півострова надходитиме трубопроводом до Чорноморського узбережжя Туреччини, а звідти танкерами буде транспортуватися до Одеського терміналу. Така схема транспортування забезпечить нафтою Україну, країни Чорноморського узбережжя, а також країни Західної Європи.

За попередніми розрахунками будівництво нафтопроводу може бути здійснено протягом 2-2,5 року, термін окупності його будівництва -- 5 років.

Нафтопереробна промисловість являє собою галузь обробної промисловості, підприємства якої переробляють видобуту із свердловин сиру нафту та виготовляють з неї нафтопродукти. Нафтопереробні підприємства розташовують поблизу нафтовидобувних територій. Одночасно вирішують питання по забезпеченню транспортування нафти та нафтопродуктів на значні відстані з використанням різних видів транспорту.

Широкого використання набуло будівництво та експлуатація трубопроводів, якими нафта та нафтопродукти подаються до споживачів. Для транспортування нафти із Росії в Україну використовують три магістральні трубопроводи: Мічурінськ-Кременчук, Самара-Лисичанськ-Кременчук-Херсон-Одеса та нафтопровід "Дружба", яким транспортується нафта Західного Сибіру через Бєларусь до північно-західних кордонів України до Словаки, Угорщини та інших країн Європи. Меншого значення має трубопровід, по якому нафта у Лисичанськ транспортується з Тихорєцька (Північний Кавказ).

Ефективним способом транспортування нафти та нафтопродуктів рахується використання танкерів -- спеціальних наливних суден, здатних транспортувати такі вантажі морським шляхом на значні відстані. Незважаючи на великі можливості забезпечення перевезень нафти і нафтопродуктів із східних країн для потреб України, наявність портів та інших берегових споруд -- цей спосіб не знайшов широкого застосування у зв'язку із відсутністю танкерного флоту. При позитивному вирішенні питань стосовно використання нафти Ірану та країн

Аравійського півострова необхідно здійснити будівництво та експлуатацію вітчизняного танкерного флоту.

Для транспортування нафти та нафтопродуктів також використовують залізничний транспорт, який відіграє важливу роль у забезпеченні міжрегіональних перевезень, використовуючи його переваги та зручності.

Для перевезення нафти і нафтопродуктів на території окремих областей використовують автомобільний транспорт, який обслуговує окремих споживачів.

Промисловість природного газу включає розвідування, видобуток, транспортування, зберігання і переробку природного і супутнього нафтового газу, що видобувається разом з нафтою. Ця галузь енергетики розвивається чи найшвидше, через те, що її роль в енергопостачанні постійно зростає.

Промислові запаси в Україні дорівнюють 1,1 трлм. м3, відкриті 500 млр. м3.

Газові поклади розташовані на території Подільського, Степового"та Карпатського регіонів та в Криму, вони співпадають з розташуванням покладів нафти враховуючи генетичну їх спорідненість. У Причорномор'ї та Приазов'ї родовища нафти і природного газу експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіцинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін; родовища природного газу -- на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.

Природного газу у 2004 р. видобули 19,3 млрд. м3, хоча в перспективі його видобуток може зрости до 50 млрд. м3. Зараз тільки родовища Харківської області дають до 50% природного газу України (поклади Юльєвське, Яблоневське, Селещенське). Видобуток газу на знаному Шебелинському родовищі в Полтавській області постійно знижується через зростання глибини буріння (до 2 км).

Україні потрібно щорічно близько 75-80 млрд. м3 газу. Його будуть надалі закуповувати в Росії, Туркменії, Узбекистані.

Природний газ широко використовують як дешеве паливо та як сировину для хімічної промисловості. Значні переваги природного газу перед іншими паливними ресурсами (легке запалювання, відсутність зольних залишків після згорання, зручні умови для транспортування тощо) сприяли тому, що природний газ став невід'ємною паливною сировиною для промисловості, необхідною складовою для забезпечення потреб житлово-комунального господарства.

Привертає увагу стан справ з вітчизняними запасами газу, враховуючи, що вичерпаність родовищ, які знаходилися в експлуатації, сягала 80%, а це визначало скорочення видобутку газу. Протягом тривалого часу (з 1990 до 2005 р.) ресурсна база не відновлювалася. Перспективи для зростання видобутку газу відкрилися починаючи з 2000 р., коли були введені в експлуатацію нові родовища в межах Дніпровсько-Донецької западини та на території Західного регіону. Особливого значення набуває відкриття на українську шельфі Чорного та Азовського морів чотирьох родовищ природного газу.

Наслідком приросту розвіданих запасів настала стабілізація щорічного видобутку газу на рівні 18-19 млрд. м3.

Важливого значення набуває питання транспортування та зберігання природного газу. Україна має розгалужену систему газопроводів, за обсягами надання транзитних послуг посідає перше місце на світовому ринку транспортування газу. Пропускна спроможність системи транспортування забезпечує подачу газу внутрішнім споживачам і до 90% експортних поставок російського газу до країн СНД, Європи та Туреччини.

Ефективне використання транспортної системи має стратегічне значення, від цього залежить стан української економіки та надійне забезпечення енергоресурсами всього Європейського континенту. Тому для збереження конкурентно-спроможності газопроводів впроваджується програма їх реконструкції, технічного переоснащення і розширення.

Для покращення стану щодо геологічного вивчення газоносності надр, їх розробки з метою пошуку та розвідки родовищ газу, видобутку і зберіганню газу впроваджуються заходи економічного та організаційно-правового змісту. В складі умов, що стримують зростання видобутку газу -- наявність архаїчної системи штучного поділу галузі на геологорозвідку та експлуатацію. Стає необхідним впровадження загальноприйнятої в інших розвинутих країнах організаційної структури управління, коли процес пошуку родовищ, їх освоєння та експлуатація об'єднані в єдиному підрозділі.

Залишається актуальною проблема збереження у державній власності цілісного нафтогазового комплексу, недопущення його дроблення й приватизації, поділу галузі між окремими компаніями, користувачами надр. Необхідні докорінні зміни у технології видобутку газу, заміни довготривалого і витратного процесу, коли від моменту буріння першої пошукової свердловини і до повного введення в дію родовища минало кілька років, на новий, що передбачає максимальне скорочення процесу освоєння нових родовищ. Впровадження технології надглибокого буріння (понад 6 тис. м) дадуть змогу залучити до експлуатації значні, раніше недоступні запаси газу. Значні вигоди надає широке застосування методів горизонтального буріння та скайклінг-процесу.

Важливого значення набуває робота з відновлення репутації України як надійного партнера в галузі транспортування і зберігання природного газу. Це полегшить діяльність з укладення довготермінових міжнародних контрактів з постачальниками і споживачами блакитного палива для збереження наявних та залучення додаткових обсягів транзиту газу територією України.

Необхідно врегулювати ринок газу в Україні. З ринку енергоресурсів потрібно усунути посередницькі структури, зробити чітку та прозору систему реалізації газу промисловим підприємствам, створити єдиний реєстр споживачів газу України.

Поліпшення фінансового становища та здійснення господарської діяльності підприємствами газової галузі безпосередньо залежить від удосконалення нормативно-законодавчої бази. Особливо це стосується законодавства з оподаткування, оскільки податкова політика не залишає можливості для реалізації планів покращення діяльності у газовій галузі.

Складною залишається процедура встановлення цін на нафту, нафтопродукти і газ, які встановлюють в залежності від рівня світових цін, які щорічно зростають. Незважаючи на наявність такої залежності ціни на природний газ для населення, підприємств комунального господарства та бюджетних організацій протягом 7-10 років залишились практично незмінними в умовах, коли номінальна середня заробітна плата збільшилась в 3,5-4 рази. Ці обставини призвели до того, що втрати підприємств, пов'язані із видобуванням, закупівлею, транспортуванням та постачанням природного газу відшкодовуються лише на 50%. Таким чином, системою ціноутворення закладена політика збитковості газової галузі, що негативно впливає на стан справ, не стимулює її розвиток.

В паливному балансі України горючі сланці і торф складають незначну питому вагу.

Горючі сланці (глинисті, вапнякові, кременисті гірські породи) використовують, головним чином як низькосортне паливо, головним чином на теплових електростанціях. Відомі два основних родовища горючих сланців -- в Хмельницькій області (поблизу м. Кам'янець-Подільський) та на межі Черкаської та Кіровоградської областей. Горючі сланці розглядають як додаткові резерви енергозбереження, враховуючи відсутність масштабного промислового їх видобутку.

Торф -- горючі копалини, що утворюються у болотах із залишків відмерлих рослин, нагромаджених в умовах надмірної вологості та відсутності повітря.[Запаси торфу зустрічаються повсюди. Найбільші запаси зосереджені на території Поліського регіону, головним чином у Волинській, Рівненській, Чернігівській, Київській областях]

Торфова промисловість відноситься до найстаріших джерел забезпечення населення дешевим паливом. Торф використовують у житлово-комунальному господарстві, частково у хімічній промисловості.

В умовах складного паливно-енергетичного становища України торф як паливний ресурс займе своє місце в паливному балансі, хоча в минулому використанню торфу не придавалося стратегічного значення. Позитивних успіхів у використанні торфу досягнуто, наприклад, на території Чернігівської області. Продукцію підприємства "Чернігівторф", щорічний обсяг якого складає в середньому 100 тис. т., використовують жителі та підприємства не тільки в Чернігівській, але й в Київській, Сумській, Полтавській областях, де немає торфобрикетних заводів.

Прикладом хорошої роботи є підприємство "Смигаторф", що в Рівненській області. Торфобрикетне підприємство в період ринкових трансформацій зазнало скрутного становища, опинилося на межі банкрутства із значними боргами, заборгованістю працівникам з виплатою заробітної плати, розширеним транспортним господарством.

Формування професійно підготовлених працівників, підтримка підприємства місцевою владою забезпечило вихід підприємства з кризового стану. Підприємство стало одним із лідерів в системі "Укрторфу", випускає за рік 75-80 тис. т торфобрикету за економічно обґрунтованими і прийнятними для споживання цінами. Слизький торфобрикет використовують не тільки споживачі в Рівненській області, але й в Тернопільській, Хмельницькій і навіть Чернівецькій областях.

За оцінками фахівців використання замість вугілля торфу в котельнях для обслуговування житлового фонду зменшує в 3-4 рази витрати по експлуатації цих котелень

Для вирішення питань цієї галузі необхідно:

· здійснити комплексну сертифікацію нафтогазових об'єктів;

· розробити заходи щодо підвищення екологічної безпеки технологічних процесів на цих об'єктах;

· внести зміни і доповнення до діючих норм технологічного проектування та експлуатації об'єктів нафтогазової та нафтопереробної промисловості з питань, що стосуються вимог екологічної безпеки та охорони довкілля;

· розробити і впровадити у виробництво технологічні програми переробки відходів і відпрацьованих нафтопродуктів з метою поліпшення екологічного стану довкілля;

· впровадити у виробництво технології щодо зменшення викидів у атмосферу летких органічних сполук;

· розробити комплексні технології очищення води та ґрунту від забруднення вуглеводнями;

· розробити та впровадити систему оцінки і прогнозування поширення забруднення підземних вод нафтою та нафтопродуктами;

· розробити нормативні документи щодо визначення і розрахунку шкідливих викидів з основних джерел підприємств нафтопереробної промисловості.

Також існують проблеми зовнішнього рівня, вони стосуються питань використання продуктів діяльності нафтопереробного та газового комплексу (бензину, дизельного пального, мазуту, газу) в інших галузях господарства і пов'язані насамперед з низькою якістю вироблюваного пального.

Для розв'язання цих проблем необхідно:

· припинити випуск нафтопродуктів, що містять сполуки свинцю;

· збільшити глибину переробки нафти шляхом будівництва на основних нафтопереробних підприємствах установок каталітичного риформінгу;

· впровадити на нафтопереробних підприємствах технологічні процеси гідроочистки дизельного та авіаційного пального з одночасним вир-ом сірки;

· розробити технології виробництва моторного пального з альтернативних видів сировинних ресурсів;

· розробити і впровадити способи і технології використання на транспорті газових та альтернативних видів пального.



4. Машинобудівна промисловість

Машинобудування має велике значення для зміцнення економіки України і становлення її як незалежної високорозвиненої держави. "Економічне диво" ФРН, Японії, Південної Кореї та інших держав починалося з розвитку найсучасніших його галузей. Машинобудування є однією з провідних ланок важкої промисловості. Створюючи найбільш активну частину основних виробничих фондів (знаряддя праці), машинобудівна промисловість істотно впливає на темпи і напрями науково-технічного прогресу в різних галузях народного господарства, зростання продуктивності праці, інші економічні показники, які визначають ефективність розвитку суспільного виробництва.

В Україні цей комплекс - один з найрозвиненіших. З 1940 по 1990 рік обсяг його продукції виріс у 95 разів. З кінця 70-х років машинобудування стає провідною галуззю промисловості. На нього припадає понад 40% усього промислово-виробничого потенціалу індустріального виробництва. Частка продукції комплексу в загальному обсязі продукції промисловості становить 29%.

Роль машинобудування в економічному розвитку країни визначає його обслуговуюча функція в усіх міжгалузевих комплексах - паливно-енергетичному, агропромисловому, будівельному, лісовиробничому тощо; участь у територіальному поділі праці (внутрішньодержавному та міждержавному). Саме від частки машинобудівної продукції в експортному секторі залежить, багато в чому, статус країни, її місце в міжнародних економічних інтеграційних процесах. Особливо велику роль відіграє машинобудування України в економічній інтеграції держав колишнього СРСР. Так, у 1990 р. Україна виготовляла 95-100% роторних екскаваторів, вугільних, кукурудзо- та бурякозбиральних комбайнів, 40% доменного та сталеплавильного устаткування, майже 50% силових трансформаторів та 30% екскаваторів тощо. У структурі експорту 1995 р., коли обсяги продукції цієї галузі знизились майже на 50% порівняно з 1990 р., машинобудування та металообробка все ж займали значне місце (на них припадало 13% експорту).

Поглиблення загальнодержавної кризи, похибки в системі ціноутворення особливо гостро позначились на цій галузі. У 1998 р. (у % до 1990 р.) вагонів вироблялось 10%, екскаваторів і бульдозерів - 2,6%, тепловозів - 0,5%, комбайнів: зернозбиральних-1,4%, кукурудзозбиральних - 0,2%, бурякозбиральних - 1%.

Машинобудування і металообробка - надзвичайно складна комплексна галузь промисловості. Її численні підгалузі і виробництва певною мірою об'єднує спільність сировини, технологій, що застосовуються, призначення кінцевої продукції.

Багатогалузева структура машинобудування і металообробки, його техніко-економічні особливості (конструкційна складність машин, широкий розвиток процесів спеціалізації та кооперування, метало- і трудоємність, малотранспортабельність тощо) зумовлюють специфіку розміщення різних галузей. Вирішальне значення при їх розміщенні мають такі фактори, як споживчий, сировинний, трудовий, науковий і, особливо, зручне транспортно-географічне положення або поєднання всіх зазначених факторів.

У найбільш узагальненому вигляді машинобудування поділяється, перш за все, за металоємністю на важке, загальне, середнє та точне. Кожна з цих груп має певне призначення та специфічні принципи розміщення.

Важке машинобудування - це сукупність галузей машинобудівного комплексу, які випускають великогабаритні та металоємні машини, обладнання для енергетики, металургії, гірничодобувної та хімічної промисловості. Воно об'єднує виробництво металургійного, гірничо-шахтового, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування.

Для такого машинобудування характерними рисами є:

-випуск продукції невеликими серіями;

-висока метало- і енергоємнісь;

-розташування поблизу сировинних (металургійних) баз і споживача.

Як правило, у важкому машинобудуванні більше підприємств повного циклу, на яких відбувається заготівля і обробка деталей та складання готових виробів.

Виробництво металургійного устаткування майже повністю (95,5%) зосереджено в Донецькому і Придніпровському економічних районах. Найбільшим підприємством такого типу в Україні є Новокраматорський машинобудівний завод, який випускає ковальсько-пресове, металургійне устаткування, слябінги, прокатні листові стани, важкі металорізальні верстати для металургійної промисловості. Реконструйовано Старокраматорський машинобудівний завод. Великими виробниками металургійного устаткування є Дебальцевський машинобудівний завод, Кадіївський ливарно-механічний завод, Маріупольський завод важкого машинобудування, а також заводи міст Дніпропетровська, Кривого Рогу, Марганця.

Заводи гірничо-шахтового і бурового устаткування розміщені поблизу споживачів - вугільної промисловості Донбасу, рудної бази Придніпров'я, районів видобутку нафти і газу. Враховується фактор металоємності, оскільки споживачі машин і металу розташовані в тих же районах. Основними центрами цієї галузі є Дружківка, Горлівка, Ясинувата, Донецьк, Харків, Луганськ, Красний Луч, Кривий Ріг, Чернівці, Дрогобич.

Найбільші підприємства підйомно-транспортного машинобудування розташовані в Одесі, Львові, Харкові, Нікополі, Прилуках, Дніпропетровську; середні - у Слов'янську, Золотоноші (Черкаська обл.) та Ківерцях (Волинська обл.).

Металоємним, але й орієнтованим на висококваліфіковані кадри, є енергетичне машинобудування. Воно спеціалізується на виробництві парових гідравлічних турбін, генераторів, котлів і потужних дизельних моторів, устаткування для атомних електростанцій, електроапаратури й кабелю.

Центрами енергетичного устаткування є Харків (дає 40% усього енергетичного устаткування України), Запоріжжя, Київ, Дніпропетровськ, Мелітополь, Львів, Тернопіль, Полтава, Нова Каховка, Токмак (Запорізька обл.), Одеса.

Найважливішими центрами виробництва важких верстатів і ковальсько-пресового обладнання є Краматорськ, Харків, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Марганець.

Галузі загального машинобудування характеризуються середньою металоємністю, невисокою працеємністю й транспортабельністю готової продукції за невеликих обсягів її випуску (виробництво обладнання для нафтової й деяких галузей хімічної промисловості; будівельних, шляхових, транспортних і сільськогосподарських машин). Вони розміщуються, як правило, у районах споживання продукції.

Так, машини та обладнання для хімічної промисловості виробляють у Сумах, Полтаві, Сніжному; залізничне машинобудування, зокрема тепловози, виробляють у Луганську, вагони - в Дніпродзержинську, Кременчуці і Стаханові, цистерни - в Маріуполі. Суднобудування розвинене в Миколаєві, Херсоні, Києві.

Найбільшими центрами сільськогосподарського машинобудування є Харків (мотори для самохідних комбайнів), Кіровоград (сівалки), Дніпропетровськ, Тернопіль (бурякозбиральні комбайни), Херсон (зернові і кукурудзозбиральні комбайни), Одеса (тракторні плуги). Заводи з випуску різних сільськогосподарських машин і запчастин є в Києві, Миколаєві, Бердянську, Чернівцях та інших машинобудівних центрах.

Галузі середнього машинобудування випускають продукцію з високою праце- й фондоємністю (транспортне машинобудування, тракторобудування, устаткування для легкої, харчової, комбікормової та поліграфічної промисловості) розміщуються в центрах машинобудівної промисловості з наявністю кваліфікованих кадрів.

Досить розгалужена в Україні структура транспортного машинобудування, яке об'єднує підприємства з виробництва тепловозів, вагонів, (загальне машинобудування) легкових і вантажних машин, мікроавтобусів, тролейбусів і, що головне для експортної ланки країни, морських суден і літаків.

Автомобільні заводи України випускають великовантажні автомобілі (Кременчук), автобуси та автонавантажувачі (Львів, Луцьк), легкові автомобілі (Запоріжжя), автомобільні мотори (Мелітополь), мікроавтобуси (Сімферополь).

Авіаційна промисловість виробляє літаки та вузли, прилади і запчастини до них. Найбільшого розвитку вона набула у Києві та Харкові, де виробляють пасажирські й транспортні літаки, у тому числі один з найбільших у світі - АН-225. Останнім часом у зв'язку з конверсією виробництва ця промисловість стала випускати багато продукції широкого вжитку.

Тракторобудування у своєму розміщенні орієнтується на споживача. Найважливішим його центром є Харків, де діють заводи: тракторний, тракторних самохідних шасі, моторобудівний. Колісні трактори виробляють у Дніпропетровську, тракторні агрегати - у Вінниці. Ряд великих підприємств з виробництва деталей і запасних частин для тракторів працює у Сімферополі, Кременчуці, Чугуєві, Києві, Білій Церкві, Луганську, Одесі.

Верстатобудування зосереджене у великих містах (Києві, Харкові, Краматорську, Одесі, Запоріжжі, Львові, Житомирі).

Машинобудування для легкої та харчової промисловості орієнтується на споживача. Ці підприємства розосереджені на території і розміщені як у великих (Київ, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Одеса), так і в малих (Сміла і Кам'янка, Черкаська обл.; Калинівка, Вінницька обл.; Васильків, Київська обл.) містах.

Четверту групу складають галузі точного і наукоємного машинобудування. До них належать: електронна, радіотехнічна, приладобудівна галузі, виробництво комп'ютерної і космічної техніки тощо. Їм властива дуже висока працеємність, мала металоємність, підвищена фондоємність. Вони розміщуються у районах високої технічної культури, що мають висококваліфіковані кадри, експериментальні бази, науково-дослідні інститути. Найбільшими центрами такого машинобудування, зокрема, виробництва телевізорів, є Львів, Київ, Харків, Сімферополь; електронно-обчислювальних машин - Київ; приладобудування та інструментів - Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Запоріжжя, Львів.

Підприємства машинобудівного комплексу територіально зосереджені в усіх областях. На цьому фоні особливо виділяються вісім великих машинобудівних міст: Харків, Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Донецьк, Луганськ. На основі дії закону територіальної спеціалізації та комплексного розвитку в Україні сформувалося сім машинобудівних районів:

Харківський (основні центри - Харків, Полтава, Кременчук, Суми) зі спеціалізацією на енергетичному, транспортному, тракторному, сільськогосподарському машинобудуванні та випуску електротехніки і приладів.

Придніпровський (Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Мелітополь, Кіровоград) з провідними галузями важкого і середнього машинобудування, верстатів, транспортних, енергетичних, електротехнічних і сільськогосподарських машин; наукоємної космічної техніки.

Донецький (Донецьк, Краматорськ, Луганськ, Маріуполь, Горлівка, Дружківка) з виготовленням переважно металоємного обладнання: машин і устаткування для вуглевидобутку та чорної металургії, транспортних засобів.

Центральноукраїнський (Київ, Житомир, Бердичів, Коростень, Чернігів, Черкаси) з випуском верстатів, устаткування для хімічної і будівельної індустрії, транспортних засобів, електротехнічних машин, приладів, ЕОМ.

Подільський (Вінниця, Хмельницький, Тернопіль) з розвитком сільськогосподарського й електротехнічного машинобудування, верстатів і приладобудування

Західноукраїнський (Львів, Луцьк, Рівне, Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород, Мукачево, Дрогобич, Стрий) з приладобудуванням, виробництвом телевізорів, верстатів, підйомно-транспортних машин, автобусів, вантажних несучих конвеєрів, вантажопасажирських автомобілів, товарів електроніки, сільськогосподарських машин

Південний (Одеса, Миколаїв, Херсон, Сімферополь, Ізмаїл, Керч), що спеціалізується на випуску суден, верстатів, сільськогосподарських машин, кранів, приладів, кіноапаратів.

В останні десятиріччя, особливо з 1980 по 1990 рр., значно зросли обсяги виробництва найбільш наукоємної продукції, зокрема, приладів та засобів автоматизації, обчислювальної техніки, роботів, космічної техніки тощо. Проте в останні роки темпи її виробництва, як і іншої машинобудівної продукції, різко знизились. Це пов'язано із загальною економічною кризою, різким підвищенням вартості енергоносіїв, скороченням інвестицій у цю галузь. Багато підприємств знаходяться на межі банкрутства.

Проблеми та перспективи розвитку машинобудування безпосередньо пов'язані зі стратегією економічного розвитку країни.

Перш за все, це підвищення ефективності самого машинобудування шляхом:

- структурної перебудови галузі зі збільшенням наукоємних виробництв;

- створення сучасного технологічного оснащення для всіх галузей машинобудівного комплексу з метою зниження енерго-, ресурсо- та працеємності виробництва і підвищення конкурентоспроможності його продукції;

- орієнтації продукції на потреби внутрішнього ринку та можливості входження в світовий ринок;

- екологізації виробництва, що передбачає випуск ресурсозберігаючих та природоохоронних видів техніки.

Основою здійснення природоохоронної політики в галузі мають стати:

- істотне зменшення викидів забруднюючих речовин підприємств машинобудівного комплексу в довкілля;-

- впровадження екологічно чистих технологій в усіх напрямах діяльності машинобудівного виробництва, зокрема вирішення питань утилізації і знешкодження токсичних відходів гальванічного виробництва.

5. Видобувна промисловість

За характером виробництва галузі промисловості поділяють на добувні та переробні. Добувні галузі - це ті, які видобувають сировину та паливо. До них належить паливна (нафтова, газова, вугільна) та гірничо-хімічна промисловість. Переробні галузі переробляють видобуту сировину і матеріали. До них належать чорна і кольорова металургія, хімічна та нафтохімічна промисловість, харчова промисловість, машинобудування тощо.

Частка видобувної промисловості у загальному обсязі виробництва України становить 8,5 %. Серед переробних галузей найбільша частка належить металургійній промисловості та обробці металів (24,7 %), машинобудуванню (14,4 %), харчовій промисловості (14,3 %).

У 2007 році в Україні працювало понад 2000 гірничовидобувних підприємств, а загальна кількість родовищ, що розроблялись, становила близько 3000. В обсягах видобутку різко домінує залізорудна сировина, флюсові вапняки, а також кам'яне вугілля. Співвідношення видобутку за основними видами корисних копалин ілюструє малюнок 32.

Динаміка видобутку корисних копалин за період 1991-2007 рр. (мал.33) свідчить, що майже за всіма їх групами до 2001 року спостерігалось різке падіння. Лише у 2006 році було досягнуто рівня 1991 року з видобутку нерудних корисних копалин для металургії. Всі інші видобувні галузі мали тенденцію до зростання відносно 2001 року, однак за абсолютними показниками істотно поступались обсягам 1991 року. Згідно з експертними оцінками Ради з вивчення продуктивних сил НАН України, загальний обсяг утворення відходів, передусім гірничопромислових, у 2007 році досяг 780-800 млн т, а обсяг накопичення - близько 35 млрд т. Німецькі екологи підрахували, що на видобуток кожної тонни вугілля у світі припадає шість тонн пустої породи і три тонни відведеної з шахт і кар'єрів води. Таким чином, вугільна промисловість належить до високовідходних галузей видобувної промисловості. Видобуток нафти і природного газу супроводжується значно меншими обсягами видобутку непотрібних попутних речовин - усього 10 кг на 1 т.

Підприємства, що найбільше забруднюють довкілля. Найбільш гострі еколого-геологічні проблеми нині виникли в межах гірничовидобувних районів під впливом гідрогеологічних, інженерно-геологічних і гідрогеохімічних чинників. Це підтоплення житлових будинків і сільськогосподарських угідь, просідання земної поверхні, зсувні та провальні процеси, формування геохімічних аномалій у місцях складування відходів (мал. 34).

Згідно з узагальненими даними УкрНДГРІ, площа гірничовидобувних районів Донбасу становить 10 тис. км2, площі полів вугільних шахт досягають 5,45 тис. км2 (проекція на земну поверхню). У Донецькій області вони охоплюють 10,4 % площі, у Луганській - 8 %, Дніпропетровській - 2 %. Найбільші площі осідання земної поверхні сформувались у Донецькій області: у Донецько-Макіївському гірничо-промисловому районі вони становлять 312 км2, у Красноармійському - 270 км2, Чистяково-Сніжнянському - 200 км2, Центральному - 106 км2. У Луганській області площа території, що перебуває над гірничими виробками шахт і кар'єрів, перевищує 2,2 тис. км2. Загальна площа осідання земної поверхні над гірничими виробками вугільних шахт досягла 720 км2, з них 94 % припадає на житлову забудову.

До галузей переробної промисловості, які істотно впливають на стан навколишнього природного середовища, належать енергетика (32 % промислових забруднень атмосфери стаціонарними джерелами) і металургія (відповідно 35 %).

У структурі виробництва електроенергії України виділяється теплова (50 % виробництва електроенергії) і атомна (45 %) енергетика. Виробництво електроенергії на ТЕС супроводжується спалюванням значних об'ємів вугілля низької якості з великою кількістю супутніх компонентів. Тому в результаті діяльності ТЕС повітря забруднюється газовими, аерозольними, тепловими викидами, радіоактивними елементами. У структурі газових викидів переважають оксиди нітрогену, сульфуру, пил. Спалювання вугілля, у якому містяться домішки природних радіоактивних елементів, спричиняє радіаційне забруднення навколишнього середовища. Спалювання вугілля є причиною утворення твердих відходів у вигляді золи і шлаків, під якими опиняються великі площі земель, що призводить до забруднення підземних і поверхневих вод шкідливими речовинами. Підігріта вода, що використовується для охолодження технологічних агрегатів, скидається у ставки-охолоджувачі або річки і слугує чинником теплового забруднення водойм.

...