Гідросфера та її екологічна зональність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гідросфера та її екологічна зональність

Зміст

1. Загальна характеристика гідросфери

2. Екологічна зональність Світового океану та морів

3. Екологічна зональність континентальних водойм

Земля як планета Сонячної системи складається з трьох сфер: літосфери, або твердої оболонки, гідросфери, або водної оболонки і атмосфери, або газоподібної оболонки.

Гідросфера - це сукупність усіх поверхневих водних об'єктів Земної кулі, а також підземні води, льодовики та сніговий покрив. До складу гідросфери входить також атмосферна вода, яка відіграє важливу роль у її кругообігу. Основними елементами гідросфери є водні об'єкти - природні або штучно створені об'єкти ландшафту чи геологічні структури, де зосереджується вода (море, озеро, річка, водосховище, ставок, болото, канал, водоносний горизонт).

На Світовий океан припадає 96,4% всієї води гідросфери. Вода річок, озер та інших континентальних водойм становить всього близько 0,015%. Близько 1,88% води перебуває у вигляді континентального льоду, снігового покриву та в зонах вічної мерзлоти.

Запаси (розподіл) води в гідросфері

З екологічної точки зору найбільшої уваги заслуговує вода біосфери, з якою пов'язане існування живих організмів. Основна маса води гідросфери знаходиться у Світовому океані - 1338 млн. км3. На континентальні водойми припадає всього близько 200 тис. км3 води.

Гідросфера - це динамічна система, в якій постійно протікають фізичні, хімічні та біологічні процеси. Всі природні води перебувають у безперервному кругообігу на Землі. Фізичною основою такого кругообігу є сонячна радіація, яка забезпечує нагрівання води і суші, випаровування, виникнення горизонтальних градієнтів, атмосферного тиску, перенос повітряних мас в атмосфері та водних мас в океанах, концентрування вологи в атмосфері та її випадіння у вигляді дощу та снігу, стікання води до річкових русел та до океану. Така циркуляція включає океанічну та материкову складові. Океанічна циркуляція - це повторюваний процес випаровування з поверхні океану, перенесення пари в атмосферу, її концентрування та випадіння на поверхню океану.

Материкова циркуляція включає випаровування з поверхні суші (у тому числі і континентальних водойм), перенесення пари з суші в атмосферу, її концентрування та випадіння на земну поверхню. Завдяки цьому формується поверхневий і підземний стік води.

Океанічна і материкова циркуляція вод пов'язані між собою і забезпечують не тільки перенос водяної пари з океану на сушу, але і з суші в океан за рахунок поверхневого і підземного стоку. Саме кругообіг води є однією з основних властивостей гідросфери, яка відображена в єдності природних вод планети.

Протягом року з поверхні Світового океану випаровується до 453 тис. км3 води, а з суші - тільки 72 тис. км3. З атмосферними опадами надходить на Землю в середньому 525 тис. км3 води. Найбільша її частина (411 тис. км3) припадає на водну поверхню і лише близько 114 тис. км3 - на сушу.

Баланс води в Світовому океані підтримується за рахунок як атмосферних опадів, так і надходження її з річковим стоком. Загальний щорічний стік з усіх континентів становить в середньому 46770 км3. Існують періоди підвищеної і пониженої водності, які бувають різними за тривалістю і періодичністю.

Крім штучно створених водосховищ, значні об'єми води затримуються на континентах в безстічних озерах. Так, загальний об'єм води, що акумулюється в безстічних озерах Земної кулі, оцінюється в 176-275 тис. км3, а їх площа досягає 2 млн. км2. Коливання об'єму води в озерах такого типу залежать від загальної зволоженості континентів. Як правило, озера, які не мають стоку до морів і океану, розташовані в зонах недостатнього зволоження, а їх загальна площа досягає близько 30 млн. км2, або 24% території суші (без островів). Щорічно з поверхні таких озер випаровується близько 600 км3, а загальний об'єм їх водних ресурсів становить близько 125 тис. км3.

Значні запаси води знаходяться у вигляді льоду. Льодовики вкривають близько 11% земної поверхні і акумулюють до 70,3% запасів прісних вод (1,86% загальних запасів). Вони відіграють надзвичайно важливу роль в кругообігу води, її перерозподілі в системі “суша-океан”, у глобальних кліматичних процесах. Щорічно за рахунок льодового стоку надходить в океан з Антарктичного континенту близько 2620 км3 води, з Гренландії - 613 км3, а з Арктичних островів - 322 км3 води. Сумарно це становить близько 7% загального стоку, який надходить у Світовий океан з території суші.

Важливою складовою частиною гідросфери є підземні води. Їх загальні запаси у верхній частині літосфери на глибині до 200 метрів досягають 23,4 млн. км3. При цьому до зони активного водообміну, пов'язаного з річковим стоком, належить тільки 12-13 тис. км3. У верхньому двометровому грунтовому горизонті акумулюється до 16,5 тис. км3 води. Режим підземних вод і підземного стоку у значній мірі змінюється не лише в часі та просторі, але й залежить від діяльності людини. Наприклад, після введення у дію Північно-Кримського каналу та зростання площ зрошуваного землеробства спостерігалось підняття рівня ґрунтових вод на значній території південних регіонів України. В тих же випадках, коли територія не обводнюється, а навпаки, відбираються значні маси підземних і поверхневих вод суші, рівень підземних вод спадає. Прикладом цього може бути Європейський континент. Так, за 75 років ХХ сторіччя водоспоживання в Європі зросло у 8 разів і становило 18% усього поверхневого стоку. Саме цим пояснюється падіння рівня підземних вод у більшості регіонів європейських країн.

Атмосферна вода, загальний об'єм якої становить близько 13 тис. км3, це, в основному, водяна пара. Вона зосереджена в тій частині тропосфери, яка досягає висоти не більше 9-10 км. Саме в цій частині атмосфери, в основному, відбуваються процеси, які формують погоду: концентрування вологи, утворення хмар, грозоутворення, випадіння дощів тощо. Наявність вологи в атмосфері, її переміщення та перетворення відіграють найбільш істотну роль у формуванні погоди і клімату. Так, вміст вологи в повітрі залежить від походження повітряної маси: це може бути, наприклад, Атлантичний океан чи холодна Арктика. В залежності від напрямку вітру може визначатись погода і опади в Україні. Теплі вітри із Середземного моря і Атлантичного океану несуть з собою дощові хмари, і навпаки, арктичні потоки повітря характеризуються низьким вмістом вологи.

Розподіл атмосферних опадів по території України нерівномірний і характеризується їх зменшенням з півночі і північного заходу в напрямі на південь і південний схід. Так, у лісостеповій частині країни кількість опадів за рік становить 500-650 мм, на кордоні між Лісостепом і Степом - 450-500 мм. Південні степові райони належать до регіонів недостатнього зволоження. Найменша кількість опадів (300-325 мм) припадає на узбережжя Чорного, Азовського морів і Присивашшя.

2. Екологічна зональність Світового океану та морів

гідросфера екологічний зональність

Світовий океан є складною структурно-функціональною системою із специфічною геологічною і геоморфологічною будовою, геохімічними, фізико-хімічними і біологічними процесами, які протікають в товщі води і донних відкладах. Він відрізняється від континентальних водойм особливим характером обміну речовин і потоку енергії. Це стосується як океаносфери (водних мас океану), так і її взаємодії з атмосферою і дном.

В структурі Світового океану і морів розрізняють три основні частини: прибережне мілководдя, що має назву материкової відмілини, перехідну зону від прибережної відмілини до великих глибин океану (материковий схил) та основну глибоководну частину - океанічне ложе.

Океани і моря по вертикалі і горизонталі розділяються на окремі зони. Та зона, яка приурочена до морського дна, називається бенталь, а товща води - пелагіаль. В екологічному і господарському значені, найбільшої уваги заслуговує прибережна зона, або літораль. До літоралі належить прибережна частина мілководдя, яка поширюється в глибину моря до переходу в материковий схил приблизно на глибині 150-200 м. Саме тому двохсотметрову ізобату вважають межею материкової відмілини. ЇЇ ширина досягає в середньому 70 км, а її площа по всій акваторії, з урахуванням морів, становить близько 7,6% площі Світового океану.

Літоральну зону розділяють на: а) супралітораль - прибережну смугу, яка заливається водою під час високих припливів та хвильового забризкування; б) власне літораль (евлітораль), або припливно-відпливну смугу берега; в) зону мілководдя, або сублітораль, що є нижньою межею літоралі і входить у глибину моря. Вона окреслюється поширенням фотосинтезуючих донних рослин.

Товща води, що вкриває материкову відмілину, називається епіпелагіаль. Материковий схил (батіаль), який інколи називають підводним цоколем континентів, бере свій початок у тій частині дна, яка круто змінює кут нахилу і різко заглиблюється в океан (море) до переходу в ложе, або абісаль. Такий злам відбувається на глибинах близько 3000 м. Абісаль на глибині 6-7 км переходить в ультраабісаль.

Окрему екологічну зону становлять донні відклади морів і океанів, що формуються протягом тисячоліть та цілих геологічних періодів - як за рахунок процесів, що протікають у земній корі, так і внаслідок відмирання великих мас водяних організмів, які осідають на дно у вигляді “дощу трупів”. В різні геологічні періоди формувалися різні типи донних відкладів, серед них найважливіші - глобігериновий, птероподовий, діатомовий мули та червона глина, різновидністю якої є радіолярієвий мул. Всі ці відклади суспіль вкривають дно морів і океанів. Глобігериновий мул містить до 64 % кальцієвих організмів, які на 53 % складаються з вапняних черепашок корененіжок Globigerina та інших; він займає більше половини площі дна Атлантичного та Індійського океанів. Птероподовий мул відрізняється наявністю черепашок крилоногих та кіленогих молюсків, що містять до 79 % кальцію. Діатомовий мул в більшій своїй частині складається з кремнієвих панцирів діатомових водоростей (41 %), а кальцієві організми становлять лише 22 %. Такий мул широкою смугою лежить вздовж всіх берегів Антарктиди та в північній частині Тихого океану. В червоній глині органічних решток небагато, але в радіолярієвому мулі кремнієві скелети радіолярій становлять не менше 80 %. В Чорному морі донні відклади шельфової зони формуються головним чином за рахунок двостулкових молюсків мідії (Mytilus galloprovincialis) та модіоли (Modiola phaseolina).

Пелагіаль (Pelagos - відкрите море) - це товща води морів чи океанів, яка є середовищем для водяних організмів, не пов'язаних з донним життям. Її межа простягається від літоралі до самих найглибших точок Світового океану.

У свою чергу пелагіаль поділяється на 3 зони. Це епіпелагіаль (глибини 0-200 м), батіпелагіаль, що характеризує товщу води над материковим схилом, та абісопелагіаль - товща води над океанічним ложем.

Епіпелагіаль - найпродуктивніша зона морських екосистем. В її верхній частині найбільш інтенсивно протікають біологічні процеси (фотосинтез автотрофних організмів (фітопланктону) і утворюється первинна органічна продукція, яка використовується тваринними організмами, що живуть у батіпелагіалі, абісопелагіалі і бенталі та існують за рахунок органічної речовини, яка надходить з епіпелагіалі - безпосередньо або через трофічні ланцюги. Проте на глибині 2,5-3 км, біля підземних термальних вод, органічні речовини можуть утворюватись за рахунок процесів хемосинтезу хемоавтотрофних бактерій.

На поверхні морів формується тонка плівка (від 1мм до 1 см), в якій зосереджена найбільша концентрація біогенних елементів. У ній концентрується аліфатичні спирти, білки, жирні кислоти, полісахариди та інші органічні речовини. У цій поверхневій плівці розвивається багате життя. У поверхневому (1 см) шарі води поглинається до 20% падаючої сонячної радіації. В шарі товщиною 5 см - 40%, а в наступних 10 см - 50% сумарної радіації. Це й визначає найбільш високу біологічну продуктивність поверхневого шару морської води. Цей шар (5 см) розглядається як мікроекосистема Світового океану. Він виділений Ю.П. Зайцевим (1970, 1974) у нейсталь. а організми, що живуть в цій зоні, утворюють нейстон.

Поділ Світового океану на зони має принципове значення для екологічної оцінки тих процесів, які відбуваються у ньому. Як вказував В.І. Вернадський, “Світовий океан з діючими в ньому складними процесами рівноваги не ізольований у земній корі. Його речовина перебуває у найтіснішому обміні з атмосферою і сушею, і цей обмін має надзвичайне значення не тільки для хімії моря, але й для хімії всієї земної кори”.

З екологічної точки зору Світовий океан є надзвичайно складною екосистемою, яка визначається тісною взаємодією фізичних, хімічних і біологічних процесів. Вічний рух водних мас, що зумовлює їх перемішування, та система течій є визначальними чинниками у функціонуванні океану як єдиної велетенської екосистеми. Якщо врахувати, що він займає 70,8% земної поверхні і в ньому зосереджено 96,4% усієї земної води, яка постійно знаходиться у динамічному русі, то стане зрозумілим вплив океану на атмосферні явища і біосферу в цілому.

Великомасштабні циркуляційні процеси в екосистемі океану формують своєрідний хімічний, гідрологічний і гідробіологічний режими його окремих зон. Для кожної з них характерні свої умови, до яких пристосовуються морські організми. Циркуляція водних мас визначає розподіл завислих і розчинених речовин абіотичного і біотичного походження як по акваторії, так і по глибині морів і океанів.

Під водною масою розуміють не всю воду моря чи океана, а лише певний відносно невеликий об'єм води, що формується у конкретному районі Світового океану. Водні маси характеризуються особливостями їх формування в конкретних фізико-географічних умовах, приурочених до певного простору і часу. Водні маси не поширюються на всю акваторію і не змішуються повністю з сусідніми водами. На перший погляд, це здається неможливим в умовах океану. Коли ж врахувати, що в океані існують зони з досить неоднорідною щільністю води, які формуються внаслідок температурної і сольової різниці, і що це різко обмежує турбулентний обмін через такі абіотичні кордони, то стане зрозумілою можливість існування серед просторів океану окремих водних мас. Їх формування приурочене до певних морських районів і пов'язане з кліматичними та фізико-географічними умовами середовища.

У межах великої водної маси можуть формуватись водні маси другого, третього та наступних порядків. Вони займають менші площі і не так різко відрізняються між собою. Як правило, первинні водні маси приурочені до певних кліматичних районів океану, а вторинні водні маси утворюються на стику двох сусідніх первинних або в районах проникнення в океан водних мас із прилеглих морів. Циркуляційні води, які при цьому утворюються, швидше оновлюються і не є такими постійними, як первинні водні маси.

Загальна циркуляція водних мас у Світовому океані здійснюється внаслідок вітрової напруги на поверхні води, нерівномірного розподілу атмосферного тиску та температурного режиму окремих його зон. З урахуванням цих факторів, а також віддаленості від берегів та морських глибин, найбільш сприятливі умови для розвитку життя (біологічної продуктивності) складаються в шельфовій зоні морів і океанів. І не дивно, що навколо них постійно виникають суперечності між окремими державами щодо приналежності таких акваторій до їх суверенних прав. Згідно Женевської Конвенції 1958 року, прийнятої першою конференцією ООН з морського права, шельф визначено як поверхню і надра морського дна підводних районів, які прилягають до берега, але знаходяться поза зоною територіальних вод, до глибин 200 м, або за цією ж відстанню до того місця, до якого глибина таких вод дозволяє розробку природних ресурсів таких районів. Аналогічне визначення може бути застосоване до островів, незалежно від того, якій державі вони належать.

Територіальні води знаходяться під повним суверенітетом прибережної держави, прилегла зона знаходиться під її контролем з метою запобігання порушень митних, імміграційних, санітарних, екологічних законів і правил, які діють на території країни і її територіальних водах.

Двохсотмильна економічна зона не входить до складу територіальних вод прибережних країн і не підпорядкована верховенству її законів. Їй надано особливий міжнародно-правовий статус, згідно якому її права і юрисдикція (як і інших країн) регулюються відповідними положеннями Конвенції ООН по морському праву. В межах цієї зони можуть проводитись геологічні пошукові роботи на морському дні та в його надрах, розробка природних ресурсів, видобуток електроенергії шляхом використання морських течій, вітру тощо. На цій території можуть створюватись штучні острови, споруди і установки, проводитись наукові дослідження, в тому числі спрямовані на захист і збереження морського середовища. В зв'язку з господарським використанням континентального шельфу існує постійна загроза різкого погіршення екологічної ситуації в таких зонах.

Південні кордони України омивають води Чорного і Азовського морів, які разом із Середземним морем утворюють послідовний ланцюг водойм, об'єднаних протоками. На склад і властивості води, рослинний і тваринний світ цих морів істотно впливає прісноводний стік річок, які в них впадають. У значній мірі це визначає їх біологічну продуктивність - найвищу в Азовському морі, дещо меншу у Чорному і найменшу в Середземному.

3. Екологічна зональність континентальних водойм

Водні об'єкти, розташовані серед суходільних масивів, носять назву континентальних, або внутрішніх. Вони поділяються на водойми, або водні об'єкти уповільненого стоку, і водотоки - водні об'єкти прискореного стоку.

Водойми уповільненого стоку - це озера, стави, болота, калюжі; водотоки - це річки і канали.

Окремі науки, що вивчають різні типи водних об'єктів, відповідно називаються: лімнологія (наука про озера, від грецького “лімнос” - озеро ), гелеобіологія ( від грецького “гелеос” - болото), потамологія (наука про річки, від грецького “потамос” - річка).

Континентальні водойми характеризуються більшим різноманіттям умов середовища в порівнянні з морськими. Це визначає і характер їх екологічної зональності. Якщо в озерах така зональність виявляється чітко, то у річках, для яких характерним є інтенсивне перемішування води, вертикальна екологічна зональність виявлена не чітко.

Озера утворюються внаслідок заповнення поглиблення суші (котловин) водою. Форма котловин залежить від рельєфу місцевості та характеру їх утворення. Звичайно вона формується підводною терасою, яка поступово заглиблюється від берега вглиб озера. На деякій глибині таке заглиблення має більш крутий кут пониження (звал), яке займає більшу частину дна озера і має назву котел. Сформоване таким чином дно озера розглядається як бенталь, яка в свою чергу поділяється на літоральну і профундальну зони.

Літораль - це мілководна зона, що поширюється від берега і до звалу, а профундаль охоплює більш глибоководну частину озера. Як правило, літораль вкрита вищою водяною рослинністю (ближче до берега напівводна, далі - плаваюча, а з наближенням до звалу - занурена).

Між літоральною і профундальною зонами виділяється субліторальна перехідна зона, яка охоплює площу найбільш глибоководного поширення донної рослинності (5-7 м).

Глибоководна частина дна озера, де відсутня вища водяна рослинність, або профундаль, характерна для глибоководних озер.

Під час вітрових коливань рівня води, прибережна ділянка озера може заливатись водою. Узбережні частини, які омиваються під час заплесків води та ті, що затоплюються, виділені у еуліторальну екологічну зону.

Водна товща озер, або пелагіаль, поділяється по вертикалі на епілімніон, металімніон та гіполімніон.

У глибоких озерах епілімніон досягає глибини 5-8 м. Саме в цьому шарі найбільш інтенсивно перемішуються водні маси під впливом вітру та конвекційних потоків. Він отримує найбільшу кількість сонячної енергії і містить найбільшу кількість мінеральних і органічних речовин; в ньому найбільша насиченість води киснем. Все це створює дуже сприятливі умови для розвитку в епілімніоні бактерій, найпростіших та безхребетних тварин.

Для металімніону (8-14 м) характерним є різкий перепад температури води між епі- та гіполімніоном, тому цю зону називають ще термоклином, або шаром температурного стрибка.

Гіполімніон - це найбільш глибокі шари води, де температура влітку не піднімається вище 5-10С. На такі глибини проникає дуже мало сонячної радіації і тому тут практично відсутні автотрофні організми. Трансформація речовин і енергії в цій зоні відбувається в основному за рахунок відмерлої органічної речовини (детриту).

Дно озер, або бенталь, поділяється на прибережну зону, що має назву літораль та більш глибоководну - профундаль. Межа літоралі простягається від берегового урізу води і до глибин (5-7 м), на яких ще зустрічаються вищі водяні рослини та макроскопічні (видимі неозброєним оком) водорості, наприклад, харові. Дно озер на більших глибинах називається профундаль. Екологічні умови в цій зоні менш сприятливі для розвитку гідробіонтів у порівнянні з літораллю.

У штучно створених водосховищах після зарегулювання річок утворилась досить різноманітна конфігурація їх річища (ложа), з'явились великі площі мілководь, змінився гідрологічний режим, що обумовило необхідність виділення екологічних зон для окремих частин водойм. Так, пригреблеву частину водосховищ з їх великими глибинами можна розглядати як озера, а їх верхню частину - як річку.

4. Екологічна зональність річкових систем

Річка - це водний потік відносно великих розмірів, постійний, а інколи, у посушливих зонах, пересихаючий на окремих ділянках. Вона живиться стоком атмосферних опадів з водозбірної площі, а також підземними водами.

Річки, які впадають в океани, моря або озера, називаються головними, а ті, що впадають у такі річки - притоками першого порядку. Притоки притоків першого порядку є притоками другого порядку, і так далі. Головна річка разом з притоками усіх порядків формує річкову систему, а площа суші, з якої до неї надходить вода, називається водозбірною площею. Територія водозбірної площі, яка відділена вододілом від подібних площ інших річок, утворює річковий басейн головної річки.

Річки течуть у долинах, в яких найбільш понижена частина формує ложе. Поглиблення ложа, яке заповнене протічною водою в меженний період називається корінним руслом, або річищем. Та частина дна ложа, яка має більший рівень води, що проходить під час повеней і паводків, характеризується як заплавне русло, або заплава. У меженний період заплавне русло знаходиться вище рівня води, пересихає і розглядається як заплавна тераса. На схилах річкової долини можна спостерігати геологічні залишки проходження річкових русел в далекому минулому. В сучасний період вони характеризуються як надзаплавні тераси.

Частина суходолу, що співпадає з верхньою частиною надзаплавної тераси і вирівненою вододільною територією (плакор - від грецького plax - рівнина), має назву брівка річкової долини.

Річки поділяють на гірські, які характеризуються швидкою течією та вузькими долинами, і рівнинні - з більш повільною течією та широкими терасовими долинами. У рівнинних річок русло, як правило, звивисте або розділене на рукави. У гірських річок воно більш спрямлене, з наявністю водоспадів та порогів, які утворюються внаслідок завалів камінням та підмитими деревами.

При перетинанні річки від одного берега до іншого виділяються зони: прибережна (рипаль), середня (медіаль) і ділянка, яка характеризується найбільшою течією має назву стрежень. Стрежень, або динамічна ось потоку води може знаходитись посередині річки при прямолінійному нерозгалуженому руслі або притискуватись до одного з берегів відповідно до закрутів русла.

Морфометричні особливості річкових систем та режим їх водності мають велике екологічне значення. Вони визначають умови існування гідробіонтів різних трофічних рівнів. Характерним для них є досить значне біорізноманіття, обумовлене екологічним розчленуванням річкових систем.

Для рипалі характерним є наявність заростей вищих водяних рослин, серед яких живе велика кількість водяних тварин. У відкритій зоні річки, де висока швидкість води, видове різноманіття гідробіонтів та їх чисельність бідніші, оскільки вони зносяться потоком води.

Кількість води, яка проноситься річкою за певний період часу, характеризує водність річки, а об'єм води, який протікає через живе січення потоку (площина, обмежена знизу профілем русла, а зверху - водною поверхнею) в одиницю часу (м3/с, дм3/с) - витрати води.

У напрямку від витоків до гирла річка має поздовжену зональність і поділяється на верхню, середню і нижню течії. У місцях впадіння річки в море утворюються значні площі мілководь, які формують дельту або вузькі морські затоки - естуарії.

При цьому утворюються закрути, або меандри річки (рис. 6). У тих випадках, коли відбувається природне спрямлення русла річки, меандри залишаються відокремленими від основного його русла і перетворюються на ізольовані стариці.

Такі морфологічні особливості річки визначають і характер водних потоків у ній та гідрологічний режим річки в цілому. Потік води у річках має турбулентний характер, що обумовлено наявністю різноманітних нерівностей на дні ложа; внаслідок цього формуються коловороти, які сприяють перемішуванню води та насиченню її киснем.

Серед абіотичних чинників річкових систем, які істотно впливають на гідробіонтів, важливим є повеневий режим. Він визначається рівнем дощових опадів та сніготаянням. Талі води мають невисоку мінералізацію і під час весняного водопілля інтенсивно промивають річкові системи, в яких протягом тривалих зимових місяців накопичується значна кількість відмерлих організмів, органічних і мінеральних речовин та забрудників антропогенного походження.

Під час повені рівень води у річках може підніматись на 10-15 м. При цьому інтенсивно розмиваються береги річок і у воду надходить значна кількість завислих часток, які роблять воду більш каламутною і менш прозорою. У меженний період водність річок значно спадає, підвищується температура води та її прозорість.

Размещено на Allbest.ru