Сучасна парадигма екологізації публічного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 35 :502/504

Сучасна парадигма екологізації публічного управління

Т. Козаченко

Проаналізовано концепції та моделі публічного управління, їх ознаки й основні засади та виявлено деякі прогалини, зокрема відсутність екологічної складової. Визначено місце та значущість екологізації як необхідної умови переходу України до нової моделі публічного управління та інноваційні тенденції якісно нової парадигми екологізації публічного управління. Сформовано основні засади сучасної парадигмальної моделі екологізації публічного управління. публічний управління екологічний

Ключові слова: публічне управління, екологізація, основні засади парадигмальної моделі.

The article analyzes the concepts and models of public administration, their features and basic principles and reveals some gaps, in particular the absence of an ecological component. The place and significance of ecologization as a necessary condition for the transition of Ukraine to the new model of public administration and innovative trends of the qualitatively new paradigm of ecologization of public administration are determined. The basic principles of the modern paradigmatic model of ecologization of public administration are formed.

Key words: public administration, ecologization, basic principles of the paradigmatic model.

Україна в силу геоекономічних і геополітичних причин перебуває в зоні впливу таких глобальних економічних блоків, як Європейський Союз, СНД, Північноамериканський Союз. Політичні та економічні події в Україні пов'язані не тільки з конкурентною боротьбою між світовими економічними блоками. За таких умов Україна може стати і певною об'єднуючою ці економічні блоки ланкою, свого роду тунелем між ними, вдало використовуючи своє геоекономічне і геополітичне положення [1].

Сучасні та попередні наукові пошуки управління суспільством, основою яких є забезпечення інтересів людини, обумовлюють об'єктивну необхідність запровадження перевірених у світі та часом основ управління суспільством, а саме розширення публічного управління. Система публічного управління, яке не тотожне публічному адмініструванню в Україні, перебуває на стадії реновації. Модернізація та розвиток інститутів, механізмів і моделей публічного управління є актуальною науковою та практичною проблемою для країн світу, для країн перехідного періоду, зокрема для України, яка спрямовується до змішаної формації та солідаристичної цивілізації [2].

Стратегія державної екологічної політики до 2020 р. та Стратегія сталого розвитку “Україна - 2020” стали об'єктивною основою для формування національної системи публічного управління процесами забезпечення якості та екологічної безпеки життя.

Прийняття цих документів послугувало основою для активізації наукової думки у напрямку пошуку нової моделі публічного управління, яка базується на принципах екологічної передбачливості; пріоритетності екологічної безпеки; гарантування екологічно безпечного середовища для проживання; екологічної відповідальності.

Науковий пошук у спробі вирішення цієї проблеми, результати дослідження яких має наукове підґрунтя нашого дослідження, здійснювали такі вчені, як: О. Оболенський, О. Амосов, Н. Гавкалова, В. Бакуменко, С. Попов, І. Бегей; Н. Обушна, В. Солових, В. Мартиненко - питання шодо розроблення сучасних моделей та концепцій державного управління та публічного адміністрування; І. Грицяк - становлення публічного управління за європейськими стандартами. Вирішенню проблеми екологізації присвячено роботи С. Харічкова, А. Жихарєвої, К. Машненкова та інших.

Пошук власної, національної моделі публічного управління для України полягає в необхідності та можливості визначити оптимальний шлях побудови сучасної, конкурентоспроможної, привабливої для життя країни. Незважаючи на безліч та розмаїття підходів кожної держави до бачення і формування своєї моделі управління розвитком суспільства, сьогодення дає чітку відповідь на запитання щодо визначальних ознак сучасної моделі публічного управління для України - інноваційність та екологізація суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку.

У контексті цієї парадигми акцентуємо увагу на визначенні місця та значущості екологізації як необхідної умови переходу України до нової моделі публічного управління та позначення, хоча б контурно, сучасні інноваційні тенденції якісно нової парадигми екологізації публічного управління, що нестримно поширюються у світі.

Мета статті - теоретико-методологічне обґрунтування сучасної парадигми екологізації публічного управління на засадах сучасних концепцій публічного управління та принципах екологічної політики та сталого розвитку.

Розвиток науки публічного управління потребує постійного поповнення та уточнення її понятійного апарату. Для розуміння складності завдання формування сучасної парадигми екологізації публічного управління вважаємо за доцільне навести визначення основних дефініцій, пов'язаних із центральними поняттями дослідження.

Відомо, що парадигма - це концептуально визначена модель методології діяльності, структурними елементами якої є: концепція, мотив, мета, метод, ресурс, засіб, спосіб дії. Кожен із цих елементів, так само, як і їхній зв'язок, потребує особливого розгляду. Проте обов'язково потрібно наголосити, що структура парадигми - це, насамперед, лінія методологічної детермінації (визначення через вказаний категоріальний ряд) процесу пізнання та практичної діяльності. Зрозуміло, що названі елементи лише фіксують необхідну логіку професійного розвитку і в дійсності можуть набувати значної довільності у впливові на результат [3].

Перехід від історично сформованої парадигми державно-управлінських систем до їх нової парадигми є характерною ознакою розвитку державності і держави останніх двох-трьох століть [4].

Публічне управління в Україні проходить етап свого становлення. Так, О. Оболенський зазначає, що становлення України як повноцінного конкурентоспроможного партнера у світовому цивілізаційному та формаційному просторі потребує наукового обґрунтування засад публічного управління та вказує, що публічне управління - це управління, що здійснюється на основі волевиявлення громади (колективу людей) і реалізується суб'єктами, визначеними громадою, для задоволення потреб і досягнення цілей громади як об'єкту управління, а що стосується формулювання категорії “публічне управління” - це здійснення сукупності раціональних (тобто запрограмованих і виокремлених за певними ознаками із можливих з урахуванням стану зовнішнього середовища) впливів на функціонування та розвиток колективу людей на основі програми управління та інформації про поведінку та стан об'єкта управління, спрямованих на підтримку, поліпшення та розвиток об'єкту управління для досягнення наперед визначеної сукупності цілей [5].

Термін “публічне управління” може вживатися у щонайменше трьох основних значеннях: по-перше - як діяльність державних службовців і політиків, по-друге, структури і процедури органів державної влади, по-третє, системне вивчення чи то діяльності, чи то структур та процедур - стверджує професор із публічного управління К. Поллітт [6].

В. Вільсон, який вважається засновником організаційної теорії публічного управління, коротко та стисло писав, що публічне управління є деталізованим та систематичним застосуванням права [7].

Сутність публічного управління виникає з функцій держави і з необхідності управляти її справами, тобто тими справами, які традиційно віднесені до компетенції публічної влади. Ключовими поняттями, що визначають семантику поняття державного управління, є поняття “держава” (а також “влада”) і “управління” [8].

Іншими словами, публічне управління враховує діяльність, що забезпечує ефективне функціонування всієї системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування і передбачає широке залучення різних зацікавлених сторін до розробки та реалізації державної політики.

На сьогодні ряд учених, зокрема В. Чіркін, розглядає поняття “публічне регулювання” через публічне управління та констатує: “Публічне управління - це нормотворча, розпорядча, контрольна, організаційна та інша діяльність. Вона здійснюється на основі встановлених норм, правил, процедур” [9]. Тобто, публічне управління враховує діяльність, яка забезпечує ефективне функціонування всієї системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування і передбачає широке залучення різних зацікавлених сторін до розробки та реалізації державної політики.

Н. Гавкалова зазначає, що публічне управління або публічне врядування походить від англ. “public administration”. Водночас вона наголошує - у вітчизняній практиці побутує думка, що публічне управління є більш “широким” поняттям, а адміністрування - більш “вузьким” [10]. Деякі дослідники підкреслюють, що у “вузькому” розумінні публічне адміністрування пов'язане із виконавчою гілкою влади і розглядається як: 1) професійна діяльність державних службовців, яка враховує всі види діяльності, спрямовані на реалізацію рішень Уряду; 2) вивчення, розробка та впровадження напрямів державної політики. У “широкому” сенсі під публічним адмініструванням розуміють систему державного управління, представлену адміністративними інститутами в рамках прийнятої ієрархії влади [11].

На думку вчених Т. Желюк, Ю. Шарова, І. Чикаренко та інших, необхідно зосередити увагу на підході трьохвимірного проектування публічного управління, що запропонований вітчизняними науковцями в розрізі “врядування - адміністрування - менеджменту” [12, 13]. Ми підтримуємо думку про те, шо в цій системі врядування відповідає за ідеологічно-демократичну спрямованість, адміністрування - за інституційну організацію, а менеджмент - за методологічну основу формування та реалізації стратегій, політик, програм та досягнення конкретного соціально-визначеного результату в публічному управлінні.

Процес формування публічного управління, що відповідає викликам сучасності, є складним завданням, що постає перед всім суспільством та вимагає визначення методології як системи знань про метод, під яким зазвичай розуміється сукупність практичних або розумових прийомів, кроків, інструкцій, дотримання яких забезпечує досягнення бажаних результатів, є основою діяльності [14].

У зазначеному контексті важливу роль відіграє положення М. Вебера про традиційну модель державного управління, в якій запропоновано шість принципів сучасної системи бюрократії, що базуються саме на ідеї легального способу панування, а саме: 1. Чітко визначена сфера юрисдикції певної посади, яка визначається (фіксується) у правилах або наказах, що встановлюють закони. 2. Принцип ієрархічності, який встановлює підлеглість в організації та здійснення адміністративного контролю згори до низу. 3. Діяльність управлінця регламентуються чітко визначеними правилами та документами (посадовими інструкціями). 4. Працівники установи мають постійно підвищувати свій професійний рівень через спеціальні навчання. 5. Працівники офісу мають займатися лише справами організації, не допускається будь-яка додаткова професійна діяльність. 6. Управління організацією здійснюється на засадах чітко визначених правил та норм, з якими ознайомлені усі члени організації [15].

Всі ці принципи є основою традиційної моделі державного управління і мають свою історію виникнення та вплив на сучасні форми та методи державного управління.

Класичну (бюрократичну) модель державного управління, яка домінувала в теорії та практиці діяльності системи державного управління починаючи із 30-х рр. ХХ ст., було піддано жорсткій критиці наприкінці 70-х рр. ХХ ст. Основою для такої критики стали закритість адміністративно-бюрократичної системи, низький рівень реагування на швидкі зміни в довкіллі, незначний влив громадськості на діяльність державних установ. Зусилля “просунути постбюрократичні” форми зосередилися на відкритті можливостей керівництва з боку громадськості державними адміністраціями, поза традиційними контрольними установами, і зміні відносин між соціальними установами [16].

Переорієнтація від бюрократичного адміністрування та керування до конкурентних ринків і мережі політики участі була діагностована дослідниками, або передбачена, і перетворення інтерпретувалися як “неминуча зміна” до більш розвинутої адміністрації з конвергенцією адміністративних форм, якщо не глобально, то, принаймні, серед розвинених країн [17, 18]. Модель публічного менеджменту (за Т. Пітерсом - “ринкова модель”) зіграла певну роль у розвитку державного управління і в деяких розвинених демократичних країнах є домінуючою й досі [19].

О. Амосов та Н. Гавкалова сутність нового публічного менеджменту визначають як сукупність адміністративно-політичних стратегій реформування, основою яких є переважно тлумачення адміністративної діяльності крізь призму приватної економіки. Модель реформування нового публічного менеджменту не є докматичним завершеним переліком заходів, однак найчастіше передбачає реалізацію таких кроків: приватизація й усунення надмірного рівня регулювання; винесення за межі структури або автономізацію окремих адміністративних підрозділів; запровадження елементів конкуренції в адміністративну діяльність, а також запозичення методів менеджменту зі сфери приватної економіки в сектор громадського управління [20].

В. Солових наводить власну концепцію врядування - публічне урядування - та пропонує розбити його на п'ять окремих напрямків: 1. Соціально-політичне урядування, пов'язане з установленими відносинами у суспільстві. Стверджується, що ці відносини і взаємодії повинні бути зрозумілими для вироблення та реалізації державної політики. За такого підходу Уряд більше придатний для вироблення та реалізації державної політиці, тому що йому доводиться покладатися на інших представників громадськості для легітимізації своєї діяльності і більшого впливу в певній галузі. 2. Державно-політичне урядування - концентрує увагу на проблемах взаємодії політичної еліти та системи державного управління у процесі управління суспільними процесами. 3. Адміністративне урядування - пов'язане з ефективним застосуванням державного управління та його репозиціюванням, щоб охопити складність сучасних проблем суспільства. Наприклад, використовується поняття “урядування” для загальної практики реалізації політики та надання державно- управлінських послуг, з одного боку, а також воно використовується як універсальний термін, щоб спробувати створити цілісну теорію реалізації державної політики та надання державних послуг. 4. Контрактне урядування - пов'язане з дослідженням внутрішньої роботи державних установ нового публічного управління, зокрема запровадження договірних відносин при наданні державних послуг. 5. Сітьове урядування - концентрує увагу на самоорганізуючихся міжорганізаційних мережах, які без участі Уряду надають державні послуги. На відміну від державно-політичного урядування, цей підхід концентрує увагу на тих суспільних утвореннях, які реалізують державну політику і надають державні послуги [21].

Нова модель публічного управління пропонується Н. Обушною, основні засади якої мають переважно економічне та (частково) соціальне спрямування, зокрема: розмежування регуляторних та економічних функцій органів державної влади, програмування економічної політики уряду, еластичність умов та оплати праці державних чиновників, перехід від кваліфікацій до компетенцій (рівень професіоналізації) тощо [22]. Так, ми погоджуємося з Н. Обушною щодо запропонованих засад нової моделі публічного управління, але, враховуючи те, що Україна обрала європейський вектор розвитку, на що вказують основні принципи та засади Стратегії сталого розвитку “Україна - 2020”, вважаємо за необхідне внести доповнення до переліку вже визначених основних засад, сформувавши засади публічного управління, які мають екологічне спрямування.

В. Солових, досліджуючи в своїх працях бюрократичну модель державного управління, підкреслює, що її було піддано жорсткій критиці і основою для такої критики став, зокрема, низький рівень реагування на швидкі зміни в довкіллі (вказано як один із недоліків). Але у жодної з проаналізованих нами моделей ми не знаходимо позитивної відповіді на вказаний недолік. За принципом використання методу “дерева проблем” і “дерева цілей”: проблема перетворюється в ціль (або мету) шляхом перетворення неіснуючого в існуюче. Тобто, якщо визначено одну з таких прогалин як низький рівень реагування на швидкі зміни в довкіллі, то в новій моделі має бути відображено - “високий або достатній рівень реагування на швидкі зміни в довкіллі”, але в жодному із розглянутих варіантів концепцій / моделей (Концепція В. Солових, Нова модель Н. Обушної, “Хороша” модель І. Понкіна) цієї складової не знаходимо.

“Хороше” публічне управління має бути передусім спрямоване на захист інтересів громадян, зокрема забезпечення екологобезпечного існування, дбайливого відношення до навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів тощо.

На відміну від “хорошого” публічного управління (пропонує І. Понкін), яке має також і негативні аспекти (риси), можна впроваджувати такі поняття, як “стале (стійке) публічне управління”, “ефективне публічне управління”, “екологоспрямоване публічне управління” - головною важливою рисою (ознакою) яких є не тільки економічна, але й (що дуже важливо) - екологічна складова.

Незважаючи на те, що екологічна ситуація в Україні в силу сучасних проблем на жаль привертає мало уваги як влади, так і громадськості, вважаємо, що екологічна складова повинна мати статус пріоритетності.

Необхідність зміцнення екологічної безпеки та екологізації публічного управління відображена і у ст. 16 Конституції України: “Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави” [23].

Що стосується визначення сутності процесу екологізації, то, як зазначає В. Кравців та О. Фурдичко, ключова ідея екологізації полягає в тому, щоб перетворити екологічні вироби та послуги у вигідні для національної економіки товари. Вона здійснюється через систему організаційних заходів та інноваційних процесів, реструктуризацію сфери попиту, технологічну конверсію, раціоналізацію природокористування, трансформацію природоохоронної діяльності. Крім того, стратегічними цілями екологічної політики він вбачає екологізацію виробництва, екологізацію свідомості населення та екологізацію управління [24].

На екологізації саме публічного управління робить акцент А. Жихарєва, зокрема вона вказує, що особливої уваги заслуговує поняття “екологізація публічного управління” та зазначає, що під поняттям екологізації мається на увазі прийняття рішень та запровадження заходів, спрямованих на досягнення кращих результатів у будь-якій сфері чи галузі суспільства із одночасним прагненням до збереження якості навколишнього середовища та забезпечення екологічної безпеки [25].

Таким чином, у теоретичному аспекті екологізацію публічного управління можна розглядати як концепцію екологічно прийнятного розвитку, яка забезпечує гармонійне поєднання здійснення органами державної влади та органами місцевого самоврядування керівних впливів відповідно до визначених екологічних принципів на сфери та відносини цивілізованого середовища життєдіяльності людини та збереження якості навколишнього середовища, як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь.

Отже, основними напрямами екологізації публічного управління мають бути впровадження принципів забезпечення екологічної безпеки; охорони навколишнього природного середовища; раціонального природокористування;

С. Харічков акцентує увагу на деяких складових, які наповнюють стратегічні напрями екологізації суспільного розвитку, визначені в Стратегії державної екологічної політики до 2020 р. Основні складові екологізації подано в табл. 1.

Таблиця 1. Основні складові екологізації [26]

Зважаючи на сутність екологізації державного управління як здійснення органами державної влади та органами місцевого самоврядування керівних впливів відповідно до визначених напрямів екологізації на сфери та відносини суспільства, можна зробити висновок, що основними засобами екологізації державного управління є відповідні керівні впливи, що забезпечують її реалізацію. Керівні впливи у цьому випадку є засобами практичної реалізації відповідних екологічно спрямованих управлінських рішень органів виконавчої влади державного, регіонального та/або місцевого рівня. Якщо системно розглядати державне управління, то можна виділити типові управлінські рішення і відповідні керівні впливи, які утворюють певну ієрархічну систему програмування, проектування та планування з різногоризонтними взаємопов'язаними рівнями, серед яких стратегічний (довгостроковий) рівень, тактичний (середньостроковий) рівень та оперативний (короткостроковий) рівень [27].

Зупинимось на ситуації керівних впливів із стратегічним горизонтом дії, який: відповідає стратегічному управлінню, основними засобами якого є керівні впливи типу “стратегічне планування” та “державні цільові програми, що приймається у вигляді Закону України”, які спрямовані на розроблення та реалізацію довгострокової (більше 5 років) стратегії розвитку певної сфери, галузі, території.

І саме на такому рівні має застосовуватися один із інструментів реалізації національної екологічної політики, передбачений Законом України “Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року”, а саме оцінка впливу стратегій, програм, планів на стан навколишнього природного середовища [28]. Тобто екологічна ситуація має бути постійно під контролем, оцінюватися, щоб запобігти зростання екологічних проблем. Пропонується таке оцінювання проводити у зв'язку з наявністю певних ознак, безпосередньо пов'язаних із суспільними об'єктивними та суб'єктивними умовами. Його результатом має бути з'ясування можливості та доцільності втручання у розвиток екологічної ситуації та проведення заходів щодо її покращання.

Пріоритетні напрями екологізації суспільного розвитку на сучасному етапі в Україні достатньо системно та вичерпно визначені у стратегічному документі “Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року”.

Пошук власної, національної моделі розвитку для України полягає в необхідності та можливості визначити оптимальний шлях побудови сучасної, конкурентоспроможної, привабливої для життя країни. У контексті цієї парадигми акцентуємо увагу на визначенні місця та значущості екологізації як необхідної умови переходу України до нової моделі публічного управління та позначити сучасні інноваційні тенденції якісно нової парадигми екологізації публічного управління, що нестримно поширюються у світі.

Отже, враховуючи результати аналізу щодо запропонованих науковцями нових моделей та концепцій публічного управління, в контексті нашого дослідження вважаємо за необхідне акцентувати увагу на основних засадах екологізації публічного управління. Основні засади сучасної парадигмальної моделі екологізації публічного управління представлені на рис. 1.

Основна мета екологізації публічного управління - це поліпшення якості навколишнього середовища і екологічних умов життя людини як значущих чинників розвитку людського потенціалу. Досягнення визначеної мети можливе на основі переходу до екологічно орієнтованої моделі розвитку всіх сфер діяльності людини.

Рис. 1. Основні засади сучасної парадигмальної моделі екологізації публічного управління

Отже, екологізація як провідний чинник імпорту нового публічного управління пропонує екологічний аналіз практики запровадження принципів нового публічного управління, обґрунтовує когнітивні зв'язки між екологічними потребами та реформами в публічній сфері. Зокрема, для попередження негативних наслідків для навколишнього природного середовища, враховуючи здоров'я людей від реалізації державних стратегій, планів, програм та забезпечення безпечного існування в Україні необхідним є впровадження такого інструменту попередження негативного впливу на навколишнє природне середовище та здоров'я людей як стратегічна екологічна оцінка.

Найбільш актуальним напрямом подальших досліджень може бути розробка концептуальної моделі впровадження стратегічної екологічної оцінки планів і програм у сфері публічного управління в Україні.

Список використаної літератури

1. Оболенський О. Ю. Публічне управління: цивілізаційний тренд, наукова теорія і напрям освіти // Публічне управління: шляхи розвитку : матер. наук.-практ. конф. за міжнар. уч. (26 листопада 2014 р., м. Київ) : у 2 т. Т 1 / [за наук. ред. Ю. В. Ковбасюка, С. А. Романюка, О. Ю. Оболенського]. К. : НАДУ, 2014. С. 3, 4.

2. Гавкалова Н. Л. Публічне управління: методологічний аспект // Публічне управління: шляхи розвитку : матер. наук.-практ. конф. за міжнар. уч. (26 листопада 2014 р., м. Київ) : у 2 т. Т. 1 / [за наук. ред. Ю. В. Ковбасюка, С. А. Романюка, О. Ю. Оболенського]. К. : НАДУ 2014. С. 16.

3. Хаджирадєва С. К. Парадигмальна модель професійного розвитку державних службовців в умовах глобалізації : кол. моногр. Миколаїв : Ємельянова Т В., 2018. С. 4-- 28.

4. Мартиненко В. Нова парадигма публічного управління - об'єктивний імператив ХХІ століття (теоретико-методологічний аспект). URL : http://www.nbuv.gov.ua/portal/ soc_gum/pubupr/2011_3/doc/1/ 01.pdf. С. 4 - 16.

5. Оболенський О. Ю. Публічне управління... С. 3, 4.

6. Pollitt C. Public Management Reform: A Comparative Analysis. Oxford : University Press, 2004. Р. 12, 13.

7. Wilson W. The Study of Administration // American Political Science Quarterly. 1887. Vol. 2. № 2. P. 197--222.

8. Понкин И. В. Общая теория публичного управления : избран. лекц. М., 2013. 196 с.

9. Чиркин В. Е. Публичное управление : учебник. М., 2004. 475 с.

10. Гавкалова Н. Л. Публічне управління. С. 16.

11. Краткий экономический словарь / под ред. А. Н. Азрилияна. 2-е изд., доп. и перераб. М. : Институт новой экономики, 2002. 1088 с.

12. Желюк Т Л. Публічне управління: сучасні реалії та перспективи для України // Публічне управління та регіональна політика в країнах Центральної і Східної Європи : зб. матер. доп. за матер. наук.-практ. конф. з міжнар. уч. (22 жовтня 2012 р., м. Тернопіль). Т : ТНЕУ 2012. 202 с.

13. Шаров Ю. Європейські стандарти публічного управління: проекція на муніципальний рівень. URL : www.nbuv.gov.ua.

14. Сурмін Ю. П. Методологічні аспекти реформування державного управління в Україні. URL : http://www.academy.gov.ua/ej/ej11/txts/10sypduu.pdf.

15. Weber M. Bureaucracy // Shafritz Jay M., Hyde Albert C. Classics of Public Administration. Brooks : Col Publishing Company Pacific Grove, 1992. P 51--56.

16. Солових В. П. Становлення та загальна характеристика сучасних моделей державного управління // Публічне управління: теорія та практика. 2014. С. 18--25.

17. Dunleavy P. From Old Public Administration to New Public Management // Public Money & Management. 1994. N° 4. P. 9--16.

18. OECD Serving the Economy Better. Paris : Occasional Papers on Public Management, 1991. Р. 22.

19. Peters Thomas J. In search of excellence : lessons from America's best-run companies. N.-Y. : HarperBusiness Essentials, 2004. Р 22.

20. Амосов O. Гавкалова Н. Моделі публічного адміністрування (Архетипова парадигма) // Публічне управління: теорія та практика. Спец. вип. Х. : ДокНаукДержУпр., 2013. С. 6--13.

21. Солових В. П. Становлення та загальна характеристика сучасних моделей державного управління. С. 18--25.

22. Обушна Н. Новий публічний менеджмент як сучасна модель регулювання суспільних відносин // Публічне адміністрування: теорія та практика. 2015. Вип. 2. URL : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Patp_2015_2_5.

23. Конституція України : Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. URL : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.

24. Кравців В. С., Фурдичко О. І. Регіональна екологічна політика в умовах перехідного періоду: досвід Львівської області // Регіональна політика: методологія, методи, практика. Львів: ІРД НАН України, 2001. С. 103--116.

25. Жихарєва А. Б. Розвиток екологізації державного управління в Україні : монографія. К. : АМУ, 2017. 196 с.

26. Крутякова В. І., Харічков С. К. Екологізація як складова Стратегії переходу України до сталого розвитку. URL : sd4ua.org/wp-content/.../KmtyakovaKharichkov- _red.doc.

27. Жихарєва А. Б. Розвиток екологізації державного управління в Україні...

28. Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року : Закон України № 2818-VI від 21.12.2010 р. URL : http:// zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2818-17.

Размещено на Allbest.ru