Постановка проблеми. У ч.1 ст.293 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожній фізичній особі гарантовано право на безпечне для життя і здоров'я довкілля [1]. В літературі вже висловлювалися думки з приводу невдалої конструкції ст.293 ЦК України: слово "довкілля" вживається як у назві статті для позначення комплексного суб'єктивного права, так і в окремій частині правової норми для позначення окремої складової конкретного суб'єктивного права [2, с.23, 25; 3, с.711]. Відповідно, існує обґрунтована думка, що до права на безпечне для життя і здоров'я довкілля входять 4 права: право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, право на достовірну інформацію про стан довкілля та якість харчових продуктів і предметів побуту, а також збирання та поширення такої інформації, право на безпечні для життя і здоров'я продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту), право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо, - а законодавець у назві статті трактує поняття "довкілля" набагато ширше, включаючи до нього всю сукупність об'єктів, явищ і факторів навколишнього середовища (природного і штучно створеного), що безпосередньо оточують людину і визначають умови її проживання, харчування, праці, відпочинку, навчання, виховання тощо [3, с.711-712]. В рамках цієї статті ми розглядатимемо окремі питання захисту лише особистого немайно - вого права безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище.

Відповідно до ч.1 ст.275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб [1]. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу, зокрема ст.16 [1]. Відповідно до ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів судом можуть бути:

визнання права;

визнання правочину недійсним;

припинення дії, яка порушує право;

відновлення становища, яке існувало до порушення;

примусове виконання обов'язку в натурі;

зміна правовідношення;

припинення правовідношення;

відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб [1].

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом [1]. Таким чином, відповідно до загальних положень ЦК України про захист цивільних прав, суд обмежений у виборі способів захисту законом та договором. Інші органи влади, в тому числі президент України, обмежені у такому виборі законом, що встановлює їх компетенцію та повноваження (ст.17 ЦК України) [1]. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст.18 ЦК України) [1]. Залишається ще одна форма захисту - самозахист (ст. 19 ЦК України) [1].

Зауважимо, однак, що для захисту особистого немайнового права, суд може, так би мовити, проявити фантазію, що випливає з ч.2 ст.275 ЦК України: захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення [1]. Одним із таких способів є, зокрема, передбачений ст.293 ЦК України, відповідно до ч.2 якої діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля (тут і далі курсив наш - А. М.), є незаконною [1]. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності [1]. Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду [1]. Конструкція цієї норми викликає численні питання:

Як співвідносять між собою "нищення, псування, забруднення довкілля" та "завдання шкоди довкіллю"?

Хто є цим "кожним", наділеним правом вимоги: лише фізичні особи, чи й юридичні також, враховуючи органи влади та місцевого самоврядування?

Якщо діяльність, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною, то чому наслідком такого визнання є лише право кожного вимагати її припинення, а не безумовне припинення такої діяльності? За умови, що в обох реченнях ч.2 ст.293 ЦК України йдеться про одну й ту саму діяльність, чому закон допускає відмову суду у припиненні згаданої діяльності?

Як співвідносяться між собою положення ЦК України, ч.2 ст.10, ч.3 ст.50 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" та ч.1-2 ст.246 Господарського кодексу України (далі - ГК України)?

Як співвідносяться між собою ч.2 ст.293 ЦК України та п.2 ч.2 ст.16 цього ж кодексу, тобто припинення діяльності, що завдає шкоди довкіллю, та припинення дії, що порушує право?

Який зрештою механізм реалізації цієї норми, зокрема як співвідносяться між собою припинення діяльності та ліквідація юридичної особи, хто відшкодує збитки, заподіяні юридичній чи фізичній особі внаслідок припинення тієї чи іншої діяльності?

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Порушені питання не знайшли достатнього відображення у наукових дослідженнях. У нечисленних українських працях щодо особистого немайнового права на безпечне навколишнє природне середовище вказаний спосіб захисту, як нам відомо, не розглядався. Цивільний кодекс Російської Федерації не містить вказівки на такий спосіб захисту особистих немайнових прав, та й взагалі не називає досліджуване особисте немайнове право. Загалом, як вже відмічалося, незважаючи на нагальність проблем забезпечення прав людини загалом і права на сприятливе навколишнє природне середовище зокрема, країни світу не поспішають закріплювати зазначене право ані у своїх конституціях, ані у своєму цивільному законодавстві [4, с.12].

Мета статті полягає у з'ясуванні відповідей на поставлені питанні.

Основні результати дослідження.1. Відповідаючи на поставлені нами питання, зазначимо, що на наш погляд, "нищення, псування, забруднення довкілля" та "завдання шкоди довкіллю" співвідносяться між собою як окреме і загальне. На користь такого висновку свідчать і положення Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", які визначають ще (поряд з названими) такий різновид негативного впливу на навколишнє природне середовище, як виснаження природних ресурсів [5].

Відповідаючи на питання, хто наділений правом вимоги про припинення спірної діяльності на підставі ч.2 ст.293 ЦК України, можна скористатися логікою Конституційного Суду України, який, враховуючи назву та зміст розділу 2 Конституції України, вважає, що слово "кожен", вжите у Конституції України, може стосуватися лише людини [6]. Аналогічно, зважаючи на назву глави 21 ЦК України "Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи" і той факт, що більшість цих прав, у тому числі право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, може належати лише людині, можна дійти висновку, що і можливість звертатися до суду про припинення діяльності, що завдає шкоди довкіллю, на підставі ч.2 ст.293 ЦК України передбачена лише для фізичної особи [1]. Недоліком такого вирішення питання, вочевидь є те, що права на звернення з вказаним позовом позбавлені громадські організації поряд з іншими юридичними особами. Зрозуміло, що більшість юридичних осіб втрати не помітить, але право на звернення до суду про припинення діяльності, що завдає шкоди навколишньому природному середовищу, не відображене ані в Цивільному чи Господарському кодексах, ані в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища". І хоча в п.6 ч.1 ст.21 Закону України "Про громадські об'єднання" зазначено, що громадські об'єднання мають право здійснювати інші права, не заборонені законом (тобто маємо втілення принципу римського права: дозволено все, що не заборонено), на наш погляд, доцільно доповнити ст.21 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" новим пунктом "ї" в такій редакції: "ї) подавати позов до суду про припинення діяльності, що завдає шкоди навколишньому природному середовищу" [7; 5].

Що стосується органів влади та місцевого самоврядування, то вони, по-перше, не є суб'єктами прав на безпечне навколишнє природне середовище, а по-друге, діють виключно в межах компетенції, визначеної для них законом. На момент прийняття ЦК України вже існував законодавчий механізм припинення за рішенням органу виконавчої влади (а не суду) діяльності підприємств, установ, організацій та об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища [8]. Тож, на наш погляд, за задумом розробників ЦК України, не передбачалося наділення правом відповідної вимоги і органів влади та місцевого самоврядування. Однак, згубна звичка законодавця множити закони без їх узгодження з вже існуючими нормативними положеннями, призвела до того, що у ч.5 ст.4 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" з'явилася вказівка на те, що повне або часткове зупинення виробництва (виготовлення) або реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг допускається за постановою адміністративного суду, ухваленою за результатами розгляду позову органу державного нагляду (контролю) щодо застосування заходів реагування [9]. У результаті постало питання співвідношення цієї норми і ч.2 ст.293 ЦК України. На наш погляд, оскільки в одній статті йдеться про цивільно-правовий спосіб захисту цивільних прав, а в іншій - про захід реагування у сфері державного нагляду за провадженням господарської діяльності, зміни до Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", не наділяють органи влади та місцевого самоврядування правом виступати з позовом на підставі ч.2 ст.293 ЦК України, як і не переносять вказані спори у площину публічних. Інше питання доцільності існування стількох приписів та вірогідності їх виконання - про це піде мова далі.

Відповідь на третє з поставлених питань надана судовою практикою. Інгулецький районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області своїм рішенням від 18.06.2010 у справі № 2-7/10 відмовив позивачу у захисті його прав, зокрема права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, хоча в судовому засіданні було встановлено, що". господарська діяльність підприємств - відповідачів має негативний вплив на навколишнє природне середовище і оточуюче позивача довкілля". Суд вказав, що". забруднення довкілля, його псування і навіть нищення самі по собі не є достатніми підставами для визнання діяльності незаконної, а також її припинення. Це можливо лише за умови, коли порушуються конкретні, встановлені з цього приводу заборони, тобто конкретні норми природоохоронного законодавства. Але норми, на які посилається позивач, являють собою загальні поняття в області прав та обов'язків громадян, та не містять конкретних норм, які порушили відповідачі". З цих же підстав суд відмовив у вимогах про відшкодування шкоди, оскільки відповідачі здійснюють свою діяльність в установленому законом порядку.

Зауважимо, що на наш погляд, суд у даному випадку допустив розширене тлумачення ч.2 ст.293 ЦК України. Фактично, суд вказує на те, що за відсутності складу цивільного правопорушення, одним із елементів якого є протиправне діяння, немає підстав для припинення діяльності, яка завдає шкоди довкіллю. Отже, необхідно з'ясувати, чим є вказаний спосіб захист цивільного права особи: мірою захисту чи мірою відповідальності? Міри захисту спрямовані на виконання цивільно-правового обов'язку щодо суб'єкта, права якого порушені, і, як правило, не пов'язані з засудженням поведінки правопорушника [10, с.94]. Міри відповідальності, крім відновлення прав потерпілого, завжди спричиняють несприятливі наслідки у майновій сфері особи, яка такі права порушила [10, с.94]. Обов'язковими ознаками цивільно-правової відповідальності є негативні несприятливі наслідки у майновій сфері правопорушника, осуд правопорушника, можливість державного примусу [10, с.94]. Зауважимо, що згідно ст.177 ЦК України навколишнє природне середовище як комплексне поняття не є об'єктом цивільних прав [1]. Положення ЦК України спрямовані на забезпечення компенсації шкоди, завданої окремим об'єктам навколишнього природного середовища, як об'єктам права власності чи інших майнових прав, тобто на захист прав суб'єктів цивільних прав, а не навколишнього природного середовища як самоцінності. Досліджувана ч.2 ст.293 ЦК України є чи не єдиною нормою цього кодексу, яка ставить під охорону саме навколишнє природне середовище і фактично встановлює неспростовну презумпцію: заподіяння шкоди довкіллю (навколишньому природному середовищу) спричиняє і порушення особистого немайнового права на безпечне для життя і здоров'я довкілля (навколишнє природне середовище). Враховуючи викладене, ми схильні розглядати припинення діяльності, що завдає шкоди довкіллю, як міру захисту. На користь цієї позиції наведемо ще кілька аргументів. По-перше, міри відповідальності, такі як, наприклад, відшкодування шкоди, передбачені іншими статями ЦК України. Ці міри достатні для поновлення порушених прав. Натомість припинення діяльності, що завдає шкоди довкіллю, має на меті не покарання правопорушника, а спрямоване на мінімізацію заподіяної шкоди, недопущення її у майбутньому. По-друге, на момент набрання чинності ЦК України вже існував механізм припинення діяльності (щоправда господарської) у разі порушення вимог природоохоронного законодавства, що, без сумніву, завжди пов'язане із заподіянням шкоди. Відповідно до ч.2 ст.10 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України; на виконання цієї норми було прийнято постанову Верховної ради України від 29.10.1992 № 2751-ХІІ "Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища" [6; 8]. По-третє, згідно ч.1 ст.9 ЦК України положення цього кодексу застосовуються до відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства [1]. Згідно з ст.16 Конституції України забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території

України є обов'язком держави [6]. Тож очевидно, що ч.2 ст.293 ЦК України була викладена у такій редакції, якої не було в жодному іншому акті законодавства з метою підсилення захисту як особистих немайнових прав так і навколишнього природного середовища. Таким чином, на наш погляд, закріплення відповідного права на позов у ч.2 ст.293 ЦК України (та подальше дублювання цих норм у ч.3 ст.50 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища") у чинній редакції мало на меті забезпечити захист особистого немайнового права на безпечне навколишнє природне середовище від порушень, не пов'язаних із порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища [1; 5]. Однак, як показує практика, ця мета досягнута не була. Аналіз судової практики свідчить, що за відсутності порушень конкретних норм матеріального права, зокрема санітарних, будівельних, протипожежних норм, суди вважають, що оскаржувана діяльність не підлягає припиненню. Наприклад, Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 20.12.2012 у справі № 22-ц/2390/3011/12 підтвердив рішення І-ої інстанції, яким позивачам було відмовлено у припиненні діяльності ТОВ "Золотоніське звірогосподарство", яке займається розведенням та вирощуванням норки. Судами встановлено, що підприємство має всі дозвільні документи, проби води, ґрунту та атмосферного повітря не свідчать про порушення санітарних норм, а решта скарг позивачів (зокрема - поширення неприємного запаху) носять суб'єктивний характер. В іншому судовому рішенні суд відмовив у вимозі заборонити відповідачу утримувати свиней, що спричиняє сморід, розплід мух та гризунів на всю вулицю, оскільки відповідач не порушив санітарних норм утримання свійських тварин.

Особливо цікавим і спірним є питання співвідношення ч.2 ст.293 ЦК України, ч.2 ст.10, ч.3 ст.50 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" та ч.1-2 ст.246 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч.2 ст.10 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України [5]. Згідно ч.3 ст.50 цього ж Закону діяльність фізичних та юридичних осіб, що завдає шкоди навколишньому природному середовищу, може бути припинена за рішенням суду [5]. Відповідно до ч.1-2 ст.246 Господарського кодексу України здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує життю і здоров'ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля, забороняється [11].

У разі здійснення господарської діяльності з порушенням екологічних вимог діяльність суб'єкта господарювання може бути обмежена або зупинена Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, а також іншими уповноваженими органами в порядку, встановленому законом [11].

Усі чотири норми на перший погляд дуже схожі, проте, виходитимемо з того, що законодавець не засмічував би правове поле чотирма різними редакціями одного і того самого припису. Результати порівняння зручно відобразити у таблиці.

Таблица

Вирішуючи питання співвідношення досліджуваних норм зауважимо, насамперед, що їх можна умовно покласти на різні сторони терезів, причому на одній половині опиниться ч.2 ст.10 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", а на другій - три інші норми. Мотиви цього рішення такі:

1) ця норма є найстарішою в українському законодавстві, була прийнята задовго до ЦК та ГК України;

2) ця норма єдина з усіх 4-х має механізм реалізації та реальну практику застосування. Натомість ч.2 ст.293 ЦК України, ч.1-2 ст.246 ГК України та ч.3 ст.50 "Про охорону навколишнього природного середовища" тісно пов'язані між собою, однак жодна з цих норм не має механізму реалізації [1; 11; 5]. Відмінності в редакції ч.2 ст.293 ЦК України та ч.3 ст.50 "Про охорону навколишнього природного середовища" (а саме, у першому випадку вжито слово "довкілля", а другому - "навколишнє природне середовище") сягають коренем у 1996 р. та запровадження терміну "довкілля" в українське законодавство [1; 5]. Це питання вже нами розглядалося, тож не будемо повторюватися [2, с.25-28]. З урахуванням згаданої вже думки про значення терміну "довкілля" у назві та тексті ст.293 ЦК України, вважаємо, що у ч.2 ст.293 ЦК України та ч.3 ст.50 "Про охорону навколишнього природного середовища" йдеться про одне й те саме [1; 5].

Цього однак не можна сказати про ч.1-2 ст.246 ГК України [11]. Не секрет, що хоча ЦК та ГК України і набрали чинності в один день, їх суперечності і сьогодні, через 10 років, стають предметом палких дискусій і, за відсутності законодавчих змін, сяк-так вирішуються через видання вищими судовими інстанціями роз'яснень та узагальнень практики. Відповідно до ст.246 та 239 ГК України обмеження та зупинення діяльності суб'єкта господарювання визнаються адміністративно-господарською санкцією, що застосовується відповідним органом державної влади чи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом [11]. Згідно з ч.1 ст.238 ГК України адміністративно-господарські санкції - заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків [11]. Проаналізувавши ч.1-2 ст.246 ГК України, можна зробити кілька висновків [11]. По-перше, ч.1 ст.246 ГК України, відповідно до якої забороняється здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує життю і здоров'ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля, є здебільшого декларативною. У протилежному випадку, навіщо тоді існує поняття об'єктів підвищеної небезпеки? Чимало видів діяльності пов'язані з неймовірним ризиком для навколишнього природного середовища, життя та здоров'я людей і в цілому довкілля: одна лише атомна енергетика чого варта! Хоча визнаємо, що деяка, хоча і вельми скромна, судова практика застосування цієї частини статті існує, здебільшого з приводу самочинного будівництва чи експлуатації аварійних будівель. Наприклад, Господарський суд Львівської області у своєму рішенні від 09.04.2012 у справі № 20/52 задовольнив вимоги позивача про припинення діяльності магазину у приміщенні, що визнане аварійним (незважаючи на всі наявні дозволи на проведення торгівельної діяльності), посилаючись на ст.246 ГК України та ст.1163 ЦК України. По-друге, ГК України, на відміну від інших досліджуваних норм, не передбачає можливості припинення шкідливої діяльності, а лише її обмеження або зупинення, та й то лише в порядку та у випадках, передбачених законом. Ця норма є відсилочною, застосовується лише в поєднанні з нормами інших законів, які встановлюють підстави, порядок та повноваження конкретних органів виконавчої влади обмежувати чи зупиняти господарську діяльність. Водночас ця норма з урахуванням приписів Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", зокрема його новел, внесених Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усунення обмежень у провадженні господарської діяльності" від 20.06.2013 № 353-VII, практично зводить нанівець можливості застосування ч.2 ст.10 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" та постанови Верховної Ради України від 29.10.1992 № 2751-ХІІ [9; 12; 5; 8]. Зауважимо, що згадані новели, зокрема щодо того, що повне або часткове зупинення виробництва (виготовлення) або реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг допускається за постановою адміністративного суду, ухваленою за результатами розгляду позову органу державного нагляду (контролю) щодо застосування заходів реагування, мали вкрай негативні відгуки ще на стадії підготовки законопроекту. Згідно висновку Головного науково-експертного управління від 17.04.2013 прийняття законопроекту у запропонованому вигляді було визнано недоцільним, зокрема на тій підставі, що має місце перенесення функцій контролю з виконавчої гілки влади на судову, що суперечить закріпленому у Конституції України принципу поділу влади на три гілки [13]. Тим не менш, законопроект був прийнятий, а тепер Державна екологічна інспекція України займається розробкою проекту Закону України "Про внесення зміни до деяких законодавчих актів України щодо встановлення підстав для тимчасового обмеження (зупинення) чи припинення господарської або іншої діяльності юридичних осіб у сфері охорони навколишнього природного середовища", аби хоч якось поновити свої повноваження [14]. Однак, очевидно, що обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення діяльності юридичних осіб, що порушують законодавство про охорону навколишнього природного середовища, вже не буде таким ефективним засобом державного нагляду, у зв'язку з радикальною зміною порядку прийняття відповідного рішення.

Розглядаючи питання співвідношення між собою ч.2 ст.293 ЦК України та п.2 ч.2 ст.16 цього ж кодексу, тобто припинення діяльності, що завдає шкоди довкіллю, та припинення дії, що порушує право, порівняємо дві норми [1]. Результати співставлення зручно відобразити у таблиці:

Проаналізувавши дані таблиці, доходимо висновку, що припинення дії, яка порушує право, та припинення діяльності, що завдає шкоди довкіллю, - це два самостійні способи захисту цивільних прав. Водночас вважаємо за необхідне прокоментувати окремі відомості зазначеної таблиці.

Для розмежування досліджуваних способів захисту важливим є питання розрізнення дії та діяльності. Звернемося до словника. "Дія, дії, ж, 1. Робота, діяльність, здійснення чого-небудь. 2. тільки мн. Сукупність вчинків кого - небудь. 3. Робота, функціонування якої-небудь машини, агрегату, підприємства." [15, с.228]. "Діяльність, - ності, ж.І. Застосування своєї праці до чого - небудь. // Праця, дії людей у якій-небудь галузі. 2. Функціонування, діяння органів живого організму. // Робота, функціонування якоїсь організації, установи, машини і т. ін.3. Виявлення сили, енергії чого-небудь." [15, с.228]. Співвідношення поняття дії та діяльності розкривається у психології, де діяльність - це активність людини, що має усвідомлюваний характер і спрямована на досягнення поставленої мети, що визначається потребою, а дія - це реалізаційний компонент діяльності, спрямований на виконання певного завдання. Таким чином видається, що, якщо ті чи інші вчинки не мають ознак діяльності, вони є діями. Діяльність може бути як підприємницькою, так і непідприємницькою. Дослідження судової практики показало, що порушене питання має практичне значення. Так, у рішенні від 11.06.2010 у справі № 2-187/10 Баглійський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області вказав, що утримання свиней у домашньому господарстві (для власних потреб) не є ані підприємницькою, ані іншою діяльністю, яка може бути припинена на підставі ст.293 та 282 ЦК України. Суд зазначив, що". у судовому засіданні було встановлено, що відповідач ніякою діяльністю не займається. Він лише. утримує свиней для потреб родини".

Вважаємо за потрібне пояснити, чому, на наш погляд, відповідачем у справі про припинення діяльності на підставі ч.2 ст.293 ЦК України не може бути орган влади чи місцевого самоврядування. По-перше, протилежний висновок привів би нас до можливості суду заблокувати чи заборонити діяльність будь-якого органу влади чи місцевого самоврядування, що є неприпустимим не лише з точки зору Конституції України, але і здорового глузду. По-друге, формальне твердження про те, що діяльність того чи іншого органу влади чи місцевого самоврядування шкодить довкіллю, оскільки вони приймають рішення, зокрема нормативно-правового характеру, які неминуче приведуть до погіршення екологічної ситуації, хоча і міцно засіло в підсвідомості наших співвітчизників, є лише яскравим прикладом непрямого причинного зв'язку, а в даному випадку слід обмежитися з'ясуванням безпосередньої причини, тобто найближчого до шкоди явища. Якщо особа вважає, що те чи інше рішення органу влади чи місцевого самоврядування порушує її права, зокрема право на безпечне навколишнє природне середовище, вона може скористатися іншим способом захисту, а саме - звернутися з позовом до суду про скасування такого рішення, а коли мова йде про закон - передбачені спеціальні механізми звернення з поданням до Конституційного суду.

Зауважимо, що суди по-різному розуміють ч.2 ст.293 ЦК України і в частині фактичного заподіяння шкоди, як підстави для припинення діяльності. Так, Апеляційний суд Закарпатської області в ухвалі від 02.12.2010 відкинув доводи апелянта (відповідача) про те, що каналізаційна яма, хоча і збудована з порушенням санітарних норм, на момент винесення рішення суду І-ої інстанції була вичищена від нечистот, а переливна труба до неї закрита, тож не створювала жодної небезпеки для позивача. Натомість Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області рішенням від 01.07.2010 у справі № 2-393/10 відмовив у захисті права на безпечне для життя і здоров'я довкілля шляхом заборони будівництва базової станції мобільного зв'язку на тій підставі, що за змістом ст.293 ЦК України припиненою може бути лише та діяльність, яка вже існує і вже завдає шкоди, а твердження позивача про майбутню шкоду здоров'ю ґрунтуються на припущеннях. На наш погляд, редакція ч.2 ст.293 ЦК України дає однозначну вказівку на те, що шкода має бути реальною, тобто вже заподіяною [1]. Однак, це не означає, що в ЦК України відсутні можливості перешкодити провадженню діяльності, якщо заподіяння шкоди у майбутньому є неминучим та очевидним: відповідно до ст.1163 ЦК України фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює [1]. Як зазначив Господарський суд Львівської області у своєму рішенні від 09.04.2012 у справі №20/52 приписи вказаної статті є загальними і виконують перш за все превентивну (попереджувальну) функцію, забезпечуючи охорону прав та інтересів громадян і юридичних осіб. Вимога про усунення загрози є фактично одним із засобів захисту цивільних прав і полягає у вимозі про припинення або призупинення діяльності, яка створює загрозу порушення чужого права. Можливість настання шкідливого результату в майбутньому є достатньою підставою для звернення до суду.

Розглядаючи останнє питання, а саме щодо механізму реалізації ч.2 ст.293 ЦК України, зокрема що таке припинення діяльності, як співвідносяться між собою припинення діяльності та ліквідація юридичної особи, хто відшкодує збитки, заподіяні юридичній чи фізичній особі внаслідок припинення тієї чи іншої діяльності, мусимо констатувати, що вказана норма не має законодавчо визначеного механізму. Згідно словника, "Припинення, - я, с. Дія за знач. припинити і припинитися", "Припинятися, - яюся, - яєшся, недок., Припинитися, - пинюся, - пинишся, док.1. Перставати йти, бігти.2. Переставати переміщатися в інше місце (про повітря, газ, рідину).3. Переставати відбуватися (про процес, дію). // Переставати виявлятися або перериватися на якийсь час (про діяльність кого-, чого-небудь, зв'язок, стосунки і т. ін) //. // рідко. Переставати існувати." [15, с.944]. Очевидним є висновок, що припинення діяльності, що завдає шкоди довкіллю, не тотожне ліквідації суб'єкта господарювання. За відсутності нормативних вказівок, спосіб виконання рішення має бути визначений судом, а також, в межах повноважень, органами державної виконавчої служби. Якщо мова йтиме про припинення експлуатації підприємства чи окремих його цехів, цілком вірогідно, що за аналогією будуть використанні існуючі нормативно-правові акти, зокрема вже згаданий Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Ми кажемо "будуть", тому, що хоча серед 19 документів, знайдених у Єдиному державному реєстрі судових рішень результаті контекстного пошуку за словами "припинення діяльності, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля" (але без лапок), і було 9 рішень за позовами про зупинення діяльності суб'єктів господарювання, однак лише одне з них задовольняло такі позовні вимоги (ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06.10.2010 у справі №2601310 підтверджено обґрунтованість рішень судів попередніх інстанції про скасування дозвільних документів на утворення сміттєзвалища з посиланням, сереї іншого на ч.2 ст.293 ЦК України). За загальним правилом відшкодування збитків покладається на особу, що їх спричинила. Однак, у цьому випадку, по суті, збитки будуть спричинені внаслідок рішення суду про заборону діяльності. Оскільки законом такого випадку не передбачено, вочевидь, жодні збитки відшкодовані не будуть, а особа сама понесе тягар втрат, що стали наслідком її шкідливої діяльності, що, наш погляд, цілком справедливо.

Цікавим у цьому контексті є питання, коли та за яких умов припинена діяльність може бути відновлена, чи може вона бути заборонена і на майбутнє. Суди по-різному вирішують це питання. Напр., рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області у справі № 2-9 \2010 від 16.02.2010 визнано, що утримання у домашньому господарстві свиней з порушенням санітарних норм підлягає припиненню як діяльність, що спричиняє забруднення довкілля, із забороною здійснювати таку діяльність на майбутнє. Натомість Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 04.12.2013 у справі № 367/8314/13-ц вказав, що законом не передбачений такий спосіб захисту права, як заборона здійснювати діяльність; можливо за рішенням суду лише припинити діяльність особи. На наш погляд, слід виходити з того, що ч.2 ст.275 ЦК України, як зазначалося вище, фактично дає можливості суду захистити особисте немайнове право особи у будь-який спосіб, що є адекватним та не суперечить загальним засадам цивільного законодавства [1]. Припинення діяльності можливе лише з тієї причини, що ця діяльність завдає шкоди довкіллю, і лише допоки ці обставини існують; а тому, якщо відповідачем усунуто чинники, що спричиняли шкоду (напр., запроваджено очисні технології), діяльність може бути відновлена. Однак процесуальний механізм такого відновлення повинен бути передбачений законодавством.

Висновки