Розробка регіональних програм екологічного виховання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розробка регіональних програм екологічного виховання, освіти та розвитку високих технологій

1. Мета та завдання реалізації елементу стратегії

Мета реалізації елементу стратегії: реформування освітньої сфери задля утвердження нової системи цінностей, стимулювання та створення сприятливих економічних механізмів для розвитку високотехнологічного виробництва.

Принципи реалізації елементу стратегії:

в освітній сфері:

створення системи екологічного виховання людини від народження до старості;

впровадження державних стандартів вищої освіти та створення системи її моніторингу;

створення екологічних музеїв, парків тощо;

зміна структури підготовки кадрів на основі формування багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти;

здійснення екологізації освітнього процесу, виховання соціально активної особистості;

в науково-технічній та інноваційній сферах:

розробка механізму формування та стимулювання платоспроможного попиту на високі технології;

концентрація ресурсів на пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки;

створення екологічно безпечних та конкурентноздатних технологій;

інтеграція науки та освіти;

створення технополісів та технопарків;

розробка механізмів стимулювання на місцевому рівні та створення умов для розвитку високотехнологічного виробництва;

стимулювання екологічних досліджень в різних напрямках науки і техніки.

2. Освітня сфера

Освітнім аспектом сталого розвитку є екологічна освіта, без якої такий розвиток є неможливий як у цілому, так і окремих його складових. В той же час екологічна освіта не є просто однією зі спеціалізованих галузей освіти як, наприклад, технічна, гуманітарна або медична освіта. Вона віддзеркалює інтереси суспільства в цілому. Універсальність та міждисциплінарність екологічної освіти обумовлюють її стратегічне значення. В основу стратегії екологічної освіти варто покласти принципи її інтегрованості [46,47] та конкретні принципи, які випливають із цього, а саме:

1) інтегруюча роль в екологічній освіті (концепції екологічної культури та сталого розвитку, екології у мультидисциплінарній організації освітнього процесу);

2) інтегрального здоров'я;

3) відповідності структури екологічної освіти та об'єкта екологічного знання;

4) неперервності екологічної освіти;

5) інтеграції міжнародної системи екологічної освіти.

Вкрай важливу роль у цьому відношенні має відігравати „Концепція екологічної освіти”, що затверджена рішенням колегії Міністерства освіти і науки України [48], на яку є посилання далі.

До завдань екологічної освіти відносяться:

формування екологічної культури всіх верств населення, що включає розуміння екологічних проблем, відродження кращих традицій українського народу відносно довкілля, усвідомлення необхідності заміни технократичного розвитку на екологічний, подолання споживацького ставлення до природи, особисту відповідальність за стан довкілля, норми екологічно спрямованої поведінки тощо;

підготовка фахівців-технологів для різних галузей господарства, в тому числі для державних органів управління, освітньої галузі, промисловості, сфери послуг, громадських організацій;

удосконалення, узгодження і стандартизація термінології у галузі екологічних знань.

Конкретний зміст і структура екологічної освіти має залежати від пріоритетних завдань, які визначені наукою та практикою, від складу контингенту, що навчається, напрямку і рівня його підготовки. До формальної відноситься дошкільна, шкільна або позашкільна, професійна (середня і вища) та післядипломна освіта. Неформальна екологічна освіта може здійснюватися громадськими організаціями, засобами масової інформації, профспілками, політичними організаціями, релігійними громадами тощо. Неперервна екологічна освіта передбачає створення системи виховання, навчання від дитинства до похилого віку.

Для дошкільної екологічної освіти потрібна належна підготовка батьків, що, звичайно, робиться на місцевому рівні, а також через засоби масової інформації і спеціальну літературу. Також мають бути розроблені та реалізовані спеціальні програми для дошкільних заходів, в яких перевага віддається емоційно-естетичному сприйняттю природи, а також розвитку інтелекту, естетичних, гуманітарних почуттів, формуванню екологічної свідомості і які мають створювати елементарні знання про природу і взаємодію з нею людини.

Загальносередня екологічна освіта має формувати систему знань, поглядів і переконань, які б забезпечили громадянську відповідальність за стан довкілля, розуміння його як основи існування держави, готовність до прийняття рішень у контексті екологічно сталого розвитку. Екологізація шкільної освіти має передбачати не тільки включення екологічних аспектів до складу всіх навчальних дисциплін, але й вивчення спеціального предмету „Екологія” (у широкому розумінні цього терміну), де б вивчалися основи цього інтегрального, міждисциплінарного предмету. Вкрай важливо розглянути в процесі навчання місцеві екологічні проблеми і обговорити можливі шляхи їх вирішення. В результаті в учнів має сформуватися цілісне уявлення про біосферу, взаємозв'язок екологічних, економічних і соціальних питань, розуміння принципів раціонального природокористування, захисту довкілля, екологічно сталого розвитку. Має бути виховане почуття за стан довкілля, необхідність неухильного дотримання природоохоронного законодавства, а також сформовані практичні вміння щодо захисту природи і підвищення життєдіяльності.

Важливу роль має відігравати позашкільна екологічна освіта, що здійснюється еколого-натуралістичними центрами, будинками дітей та юнацтва та іншими бюджетними або позабюджетними організаціями. Завдання позашкільної екологічної освіти - це виховання потреби спілкування з природою, організація участі юнацтва у її охороні, навчання екологічно прийнятному дозвіллю в природі, підтримка та розвиток обдарованої молоді в галузі екології і раціонального природокористування.

Середня професійна екологічна освіта базується на формах і методах загальної екологічної освіти та, крім того, має дати необхідні знання щодо впливу на довкілля діяльності конкретних галузей господарства.

Вища екологічна освіта також має включати в собі загальну і спеціальну екологічну освіту. Загальна екологічна освіта у вищих навчальних закладах повинна зайняти своє місце у всіх спеціальностях, нефахових щодо екології. Мета її - сформувати у студентів високу екологічну культуру, біосферний світогляд, уміння розглядати питання своєї спеціальності в екологічному контексті. Наприклад, для студентів філологічного факультету варто викладати зображення природи України в класичній та сучасній літературі і мистецтві, а також народній творчості, вивчати міфологічне освоєння природи та ставлення до природи у народних звичаях. Майбутні фізики повинні бачити місце фізичних процесів у екологічних проблемах як на глобальному, так і на локальному рівнях. Вища освіта має дати чітке уявлення про взаємозв'язок різних дисциплін при розгляді екологічних проблем.

Спеціальні екологічні знання у вищій школі мають представляти погляд сучасної науки на всі складові екології та її саму в цілому. При цьому треба орієнтуватися як на глобальні якості, так і на просторові географічні особливості екологічних явищ, відмінність і взаємозв'язок галузевих, локальних, регіональних і глобальних екологічних проблем, збалансований біологічний, хімічний, фізичний, економічний, соціологічний і загальнополітичний підхід при вирішенні екологічних проблем.

Програми навчальних курсів з екології мають бути розроблені згідно із сучасними вимогами, міжнародними принципами, потенціалом навчальних закладів, потребами регіонів і галузей.

Для навчальних закладів педагогічного профілю важливим є опанування студентами методики екологічної виховної роботи.

Взагалі для наук інтегративного типу, до яких належить екологія, необхідно готувати не суто „спеціалістів”, а „універсалістів”, які володіють системним мисленням, міждисциплінарною методологією, високою ерудицією відносно багатьох дисциплін [49]. Сучасний розвиток науки показує високу потребу в таких випускниках вузів.

Проблема інтегративності ще гостріше постає при підготовці кадрів вищої кваліфікації у галузі екології. Дійсно, наукове, системне вирішення завдань екології можливе тільки на рівні міждисциплінарних досліджень. А проблеми сталого розвитку зумовлюють тільки інтегративний підхід до свого вирішення. Це принципово важливе питання підготовки кадрів ґрунтовно поставлено і детально проаналізовано в роботі [50]. Необхідно до номенклатури наукових спеціальностей України ввести галузь „Екологічні науки” і спеціальність „Екологія”, які б адекватно відображали міждисциплінарну, інтегративну сутність сучасної екології.

Післядипломна екологічна освіта також потрібна для підвищення кваліфікації і перепідготовки державних службовців, всього складу відповідальних працівників організацій, установ та підприємств, представників бізнесу, діяльність яких торкається екологічних питань. Таке навчання може здійснюватися у спеціалізованих закладах, на відповідних факультетах вузів, у науково-дослідних установах екологічного профілю, в інших сертифікованих для цього організаціях.

Метою цього навчання є оволодіння знаннями в галузі екологічного законодавства, новітніми досягненнями в сфері екології і раціонального природокористування, знаннями в питаннях екологічного аудиту, маркетингу і менеджменту, проблемах екологічної політики на міжнародному, національному регіональному і місцевому рівнях. Така освіта має орієнтуватися на потреби регіону, галузі, підприємства, організації, установи та особистості [48].

Екологічне навчання має регулярно проводитися з учасниками виробничого процесу на всіх його рівнях.

Непересічну роль в освіті та вихованні всіх верств і категорій населення має відігравати неформальна екологічна освіта. До неї відносяться: науково-популярні лекції, відповідні програми телебачення і радіо, матеріали в газетах, журналах або випуск спеціалізованих засобів масової інформації, брошури, електронні бюлетені, які розсилаються електронною поштою, сайти в мережі Інтернету, виставки, фестивалі, олімпіади, конкурси, семінари тощо. Цю діяльність мають здійснювати як державні, так і громадські, а також бізнесові організації та установи. Сприяти неформальній екологічній освіті мають природно-заповідні об'єкти, зоопарки, туристично-краєзнавчі організації, музеї, театри і кіно. Дуже важливо, щоб неформальна екологічна освіта була науково обґрунтована, користувалася сучасними знаннями і була спрямована на відповідний контингент населення. Програми розвитку і реалізації екологічної освіти як формальної, так і неформальної мають бути системно структурованими в контексті переходу України до сталого розвитку.

Таким чином, у складі нормативно-правових документів, що визначають регіональну стратегію сталого розвитку, повинно бути розроблено комплекс програм екологічної освіти, які б враховували місцеві природні особливості і екологічну ситуацію.

3. Науково-технічна та інноваційна сфери

екологізація високотехнологічний особистість освітний

Досягнення стандартів сталого розвитку неможливо без цілеспрямованого формування і ефективного використання науково-технічного та інноваційного потенціалу економіки [51]. Реалізацію цих програмних пріоритетів необхідно здійснювати з урахуванням зміцнення і розвитку ринкової сфери за допомогою:

формування та виконання комплексних регіональних і міжрегіональних інноваційних програм і проектів у науково-технологічній сфері;

створення та розвитку інноваційної інфраструктури;

стимулювання освоєння конкурентоздатних технологій разом із модернізацією суміжних виробництв.

Це зажадає створення конкурентоздатних на світовому ринку підприємств, стимулювання поширення сучасних технологій і заохочення експорту вітчизняної інноваційної продукції. Одночасно, для випереджаючого формування новітнього технологічного укладу необхідно створювати умови, що включають державну підтримку фундаментальних і прикладних досліджень, удосконалювання інноваційної інфраструктури, підготовку фахівців, наукових і педагогічних кадрів для інноваційної діяльності, активізацію інноваційної діяльності в системі утворення, формування національної інноваційної системи, а також системи охорони, захисту і залучення об'єктів інтелектуальної власності у господарський кругообіг.

Велике значення при формуванні інноваційної політики з метою реструктуризації і підвищення конкурентоздатності промисловості здобуває не тільки вироблення чіткої стратегії, її націленість на формування прогресивних технологічних укладів, але і здатність використовувати весь арсенал інструментів прямого та непрямого регулювання інноваційної діяльності.

Основною метою інноваційної політики є підвищення технологічного рівня і конкурентоздатності виробництва, забезпечення виходу інноваційної продукції на внутрішній і зовнішній ринки, заміщення імпортної продукції на внутрішньому ринку і перевод на цій основі промислового виробництва в стадію сталого розвитку.

Для досягнення поставленої мети необхідне рішення наступних основних задач інноваційної політики:

вибір раціональних стратегій і пріоритетів розвитку інноваційної сфери при реалізації в галузях промисловості критичних технологій і інноваційних проектів, що роблять вирішальний вплив на підвищення ефективності виробництва і конкурентоздатності продукції;

концентрація координаційних мір і ресурсів на пріоритетних напрямках розвитку інноваційної сфери з метою підвищення попиту промислового виробництва на науково-технічні досягнення, залучення вільного капіталу до фінансування проектів технічного переозброєння промисловості;

збереження та розвиток виробничо-технологічного потенціалу, його використання для підтримки сучасного технологічного рівня і переходу на більш високі технології;

створення системи підготовки і перепідготовки кадрів в області інноваційного підприємництва;

підтримка провідних учених, наукових колективів, педагогічних шкіл, здатних забезпечити високий рівень творення, для ефективного ведення інноваційної діяльності;

створення розвиненої системи сертифікації, що спирається на міжнародні і гармонізовані національні стандарти;

забезпечення сприятливих економічних і фінансових умов для активізації інноваційної діяльності;

використання в реальному секторі економіки інноваційних технологій і виробництв, що забезпечують випуск конкурентоздатної продукції, комп'ютерних технологій і автоматизацію управління складними технологічними процесами.

Для рішення основних задач інноваційного розвитку повинні бути використані наступні переваги економіки країни:

природні ресурси, розвинена мінерально-сировинна база і транспортна інфраструктура;

істотний технологічний потенціал оборонних і суміжних із ними цивільних галузей промисловості;

резерв виробничих потужностей по випуску масової, відносно дешевої продукції, здатної знайти збут на внутрішньому ринку, а також на ринках країн, що розвиваються;

значний науково-технологічний потенціал, велика кількість патентів, ноу-хау, кваліфіковані наукові кадри; система вищого творення достатнього рівня.

При рішенні поставлених задач необхідно враховувати наступні фактори:

дефіцит грошових ресурсів, що позначається на інноваційній активності виробництв реального сектора економіки;

технологічну відсталість, що обумовлює низьку конкурентоздатність продукції окремих галузей промисловості;

нерозвиненість сфери малих інноваційних підприємств, що володіють необхідною гнучкістю для мінливих умов ринку;

відсутність розгалуженої інфраструктури в інноваційній сфері.

Механізми, що регулюють інноваційну діяльність у науково-технологічній сфері.

У складі законодавчих і нормативно-правових механізмів повинне бути передбачене прийняття таких законодавчих і нормативних актів, які враховують особливості оподатковування і податкових пільг для підприємств і організацій, що здійснюють інноваційну діяльність.

Необхідно також:

створення сприятливих умов для інвестування коштів з метою здійснення інновацій і розвитку інноваційної діяльності (лізинг);

розміщення державного замовлення на закупівлю продукції, створеної у результаті інноваційної діяльності;

підтримка збору і поширення інформації про інноваційні потреби та результати науково-технічної і інноваційної діяльності;

державна підтримка підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, які здійснюють інноваційну діяльність.

Інституціональні перетворення повинні бути спрямовані, насамперед, на розвиток високотехнологічних виробництв у галузях промисловості за рахунок:

об'єднання вузькоспеціалізованих наукових і проектних організацій, що ведуть наукові дослідження і розробки в інтересах, переважно, одного замовника, в єдину науково-промислову структуру;

утворення центрів науки і високих технологій на основі великих наукових організацій, що займають лідируюче положення у відповідних областях науки і техніки;

реструктуризації частини галузевих науково-дослідних і проектних інститутів в інжинірингові фірми з розвитою фінансово-економічною, маркетинговою і комерційною інфраструктурою;

формування, разом із вузами, інноваційно-технологічних центрів, інноваційно-промислових комплексів, технологічних і наукових парків, орієнтованих на виробництво та реалізацію наукомісткої продукції з залученням національних і іноземних інвестицій та використанням як національної, так і закордонної торгової мережі;

створення інфраструктури малого бізнесу для обслуговування програм по реалізації високих технологій, а також створення базових регіональних і міжрегіональних інноваційно-технологічних центрів передачі технологій для забезпечення зв'язку малих підприємств із великим виробництвом;

розвитку інформаційної мережі для інноваційної і інвестиційної діяльності, на базі якої створення системи експертизи технологій і ноу-хау на предмет патентної чистоти та конкурентоздатності;

зовнішньоекономічної підтримки, що передбачає створення умов для формування спільних з іноземними партнерами підприємств по випуску вітчизняної наукомісткої продукції і реалізації її на внутрішньому і зовнішньому ринках, забезпечення реклами за кордоном, удосконалювання виставково-ярмаркової діяльності, входження в міжнародні інформаційні системи для обміну інформацією з високих технологій; формування регіональних венчурних інноваційних фондів; розвиток інформаційної інфраструктури, підтримку мережі науково-технічних бібліотек, надання сприяння інноваційним організаціям у доступі до інформаційних мереж і баз даних.

Механізми у сфері освіти повинні передбачати:

широке використання нових освітніх і інформаційних технологій, удосконалювання науково-методичного забезпечення навчального процесу, поліпшення якості підготовки фахівців і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів в області інноваційної діяльності;

на базі вищих навчальних закладів підготовку і перепідготовку кадрів в області інноваційної діяльності, що забезпечують підвищення інноваційної активності організацій і комерціалізацію результатів наукових досліджень, а також розвиток системи підготовки менеджерів для інноваційної діяльності в науково-технологічній сфері і установ додаткового професійного утворення;

удосконалювання системи фінансування науково-технічної, інноваційної діяльності і соціальної сфери наукових і навчальних закладів в області утворення, залучення для цих цілей додаткових позабюджетних фінансових засобів;

участь науково-педагогічних працівників вузівської системи у розробці наукомістких технологій, у тому числі технологій подвійного призначення, інноваційній продукції та підвищенні конкурентоздатності виробництва.

Таким чином, для вирішення наведених інноваційних завдань, які б сприяли досягненню стандартів сталого розвитку, повинна бути розроблена спеціальна регіональна Програма розвитку інноваційної діяльності. Така програма, разом з іншими документами, має стати нормативно-правовою базою, що визначить регіональну стратегію сталого розвитку.

Размещено на Allbest.ru