Критерії та показники сталого розвитку: наукові підходи до їх обґрунтування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Актуальність проблеми досягнення стандартів сталого розвитку й спроба знайти, хоча б загальне її рішення, є наслідком усвідомлення міжнародною спільнотою того факту, що глобальні зміни у біосфері за короткий час досягли таких масштабів, коли техногенна складова цих змін не може бути проігнорована. Нестримне прагнення суспільства до задоволення все зростаючих потреб прийшло у очевидну суперечність з можливостями природи до самовідновлення та сталого розвитку. Утворення пустель, озонові діри, стихійні лиха, кислотні дощі, непередбачувані зміни клімату є переконливими сигналами розбалансування природної системи і її прагнення перейти в новий сталий стан з більш низькими якісними характеристиками для усього живого. Все це стало підставою для прийняття у 1992 році міжнародною спільнотою на форумі в Ріо-де-Жанейро відомого документу «Порядок денний на XXI століття», що визначає загальні принципи розвитку економіки при жорстких екологічних обмеженнях, забезпечуючих функціонування природних систем у сталому режимі на невизначено довгий проміжок часу (час існування життя на Землі). У цій постановці проблема сталого розвитку зводиться до вибору такого шляху розвитку цивілізації, який би задовольняв потреби суспільства за рахунок експлуатації природних ресурсів в обсягах, що забезпечать їх відтворення і виключать деградацію екосистем. Це означає, що потреби людства повинні обмежуватись, оскільки ресурси Землі мають термін вичерпання. При цьому мова взагалі точиться не стільки про скорочення потреб, скільки про їх розумне обмеження на основі раціонального та збалансованого використання природних ресурсів. У зв'язку з цим особливі вимоги повинні бути пред'явлені до освоєння вичерпних ресурсів і, насамперед, мінеральних. Безумовно, у перспективі люди навчаться штучно концентрувати та вилучати із навколишнього середовища, у самому широкому розумінні цього слова, будь-які потрібні їм хімічні сполуки і мінерали. Однак ще довгий час основним їх джерелом будуть залишатися природні родовища корисних копалин. Отже, існуючи напрямки природокористування, враховуючи вичерпність ресурсів з високими споживчими властивостями та масштабне пошкодження компонентів навколишнього середовища при застосуванні діючих технологій їх вилучення (видобутку), вимагає першочергового обгрунтування і доказу можливостей вписування цих напрямків природокористування у рамки стратегії сталого розвитку.

У документах Ріо, що орієнтують на такий шлях розвитку, особлива увага приділена тим ресурсів, зменшення викидів «парникових» газів та захист проблемам, що носять глобальний характер. Це, передусім, раціональне і економне використання вичерпних природних атмосфери, боротьба із пошкодженням лісових масивів, розширенням пустель і засухою, захист океанів і всіх видів морів, збереження біологічного різноманіття тощо. Як справедливо відзначається у цих документах, захист навколишнього середовища повинен мати постійний і загальний характер, перехід світової спільноти на стратегію сталого розвитку повинен здійснюватися на цих же принципах. З цього слідує, що програма дій щодо захисту навколишнього середовища повинна включати як міжнародні, так і національні акції. При цьому чим більший внесок окремих країн у погіршення глобальної екологічної ситуації, тим більше значення набуває план національних дій і вагомішою повинна бути участь міжнародних організацій у реалізації природоохоронних заходів.

Україна належить до країн, які істотним чином впливають на глобальну екологічну ситуацію. Передусім це стосується високого рівня ресурсо- та енергоспоживання підприємствами господарського комплексу, обумовлене недосконалістю технологій, що застосовуються, недостатнім рівнем організації праці, а також використанням природних ресурсів із низькими споживчими властивостями. Наприклад, витрати енергоресурсів на одиницю продукції в Україні у декілька разів вищі у порівнянні з розвинутими країнами. Цими ж причинами пояснюється також значний обсяг накопичених відходів виробництва. Так, при видобутку 1000 т залізної руди у Кривбасі відчужується 30-40 м2 земельних угідь, зростає площа підтоплених територій на 30-50 м2, скидується у водні об'єкти 1000 м3 забруднених вод із шахт та 110-130 м3 - із кар'єрів, викидається в атмосферу 2,0-2,5 т пилу та 1,4-1,8 т отруйних газів. Високий рівень ресурсоспоживання та відходність виробництва господарського комплексу України обумовлює нераціональне природокористування і веде до прискорення вичерпності запасів мінеральних ресурсів. сталий розвиток екологічний

Забруднення атмосфери над територією України також впливає істотним чином на екологічну ситуацію у світі.

З інших екологічних проблем України, що впливають на глобальну ситуацію, потрібно відзначити недостатню лісістість території (14,3 %), високий рівень розораності земель (60 %), зниження їх родючості через втрати гумусу, недостатні площі територій, що охороняються, збіднення екосистем у зв'язку із зростанням кількості зникаючих та рідкісних видів бііти. «Вагомий» внесок України і в обсяги викидів газів, що руйнують озоновий шар.

Основним винуватцем незадовільного екологічного стану України є Донецько-Придніпровський регіон (Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Кіровоградська та Запорізька області). На частку цього регіону доводиться більше за половину валового продукту, хоча за площою він займає не більше за 22 % та проживає тут біля 30 % населення. У зв'язку з тим, що у цьому регіоні розміщено могутній гірничовидобувний і металургійний комплекси, частка у загальному обсягу усіх викидів, скидів та відходів підприємств України сягає 70-90 %. Тут забруднені усі компоненти навколишнього середовища (повітря, грунт, поверхневі та грунтові води) й ці території характеризуються як зони кризового екологічного стану.

У документах Ріо зафіксовані основні світові екологічні проблеми, які вимагають першочергового вирішення. Одночасно у «Порядку денному на ХХI століття» особлива увага приділена боротьбі з бідністю, проблемам країн, що розвиваються, демографічним проблемам, підвищенню ролі у суспільстві різних груп населення та громадських організацій. І це не випадково, тому що головними завданнями сталого розвитку є не тільки збереження здорового середовища мешкання, але й гідної якості життя населення. Без усвідомлення цього факту надзвичайно складне завдання переходу до сталого розвитку, коли нині мешкаюче покоління людей повинно навчитися господарювати із урахуванням інтересів майбутніх поколінь та довготривалих можливостей Природи, не може бути успішно вирішено. Результати опитування громадської думки у розвинених країнах показують, що біля 70 % населення готові поступитися своїми економічними благами в ім'я покращення стану навколишнього середовища, а у країнах, що розвиваються, таку думку поділяють тільки 5-30 % опитаних. Очевидно, такі результати є наслідком рівня життя, а також мірою обізнаності про суть та значущість екологічних проблем. Усвідомлення тісного взаємозв'язку екологічних, економічних і соціальних аспектів сталого розвитку є відправною точкою при розробці принципів вибору стратегії такого розвитку.

Взаємодія у системі «Природа - Людина» повинна розглядатися з соціобіосферних позицій. З одного боку людина, як будь-який інший біологічний вид, існує завдяки споживанню енергії Сонця. Однак, на шляху свого еволюційного розвитку, надбавши розуму, вона не стала задовольнятися своєю часткою енергії лише із ресурсів природно-рівновагових екосистем, а навчилася видобувати додаткову енергію Сонця, накопичену природними системами в минулому. При цьому людина стала все більше руйнувати природні системи, порушувати природні біохімічні цикли аж до заміни їх на штучні. Таким чином людина, залишаючись часткою природи, в процесі своєї діяльності штучно створила дещо нове -- техносферу, котра органічно часто не тільки не вписується в біосферу, але й здатна своїми протидіями вивести її із еволюційного сталого рівноважного стану спочатку на локальному рівні, а потім в регіональному і навіть в глобальному масштабі.

Таке передбачає необхідність всебічного урахування цих особливостей при розробці стратегії сталого розвитку. Об'єктом досліджень є складний соціально - природно - техногенний комплекс певної території (регіону або країни) з усіма природно-ландшафтними особливостями і ресурсами: природними, трудовими, інфраструктурними тощо. На цій території може існувати декілька варіантів розвитку господарської діяльності, забезпечуючих певні матеріальні і соціальні блага та супроводжуючимися у кожному конкретному випадку своїми специфічними впливами на навколишнє природне середовищє.

Якщо стандарти сталого розвитку регіону будуть задані у вигляді показників якості життя його населення і якості навколишнього природного середовища - задачі оптимізації природокористування і охорони навколишнього середовища в його межах зводяться до визначення найбільш раціонального сценарію розвитку господарської діяльності, забезпечуючого найбільш ефективно необхідні стандарти життєдіяльності населення і безпеки середовища його мешкання (рис. 1).

Рис. 1 - Взаємозв'язок блоків еколого-економічної моделі

Виключно складні взаємозв'язки природних геобіосистем, більша частина яких достатньо повно ще не вивчена, передбачають залучення при дослідженні закономірностей їх рівноважного функціонування методів моделювання. Моделювання дозволяє отримати показники функціонування усієї системи у заданих параметрах розвитку економічної, природної та соціальної сфер. Використовуючи умови і критерії досягнення нормативних показників та перебираючи варіанти господарської діяльності на території, можна у кінцевому підсумку отримати раціональний варіант такої діяльності, що відповідає стратегії сталого розвитку регіону.

Одним із головних завдань безпеки життєдіяльності є встановлення стандартів та нормативів такої життєдіяльності. Без встановлення цих показників неможливо розробити прийнятну стратегію сталого розвитку і, тим більше, програму дій з виходу регіонів на цю стратегію.

Побудова ієрархічної структури показників якості життя і навколишнього середовища, у якій показники більш верхнього рівня агрегуються із показників нижчих рівнів різної природи і функціонально часто не пов'язаних між собою, зажадала введення спеціальної системи формування і представлення показників у кількісній формі.

При розгляді показників соціальної сфери слід зазначити, що Організацією Об'єднаних Націй рівень соціального розвитку країн світу оцінюється за показником «Індекс людського розвитку», який базується на основі трьох соціометричних величин - національний прибуток на душу населення, середня тривалість життя і середня тривалість навчання населення. Метою дослідження індексу соціального розвитку для ООН є встановлення рівня соціального розвитку різних країн для визначення їх місця у загальному ранжованому ряді. Однак, такий підхід, заснований тільки на розгляді трьох, нехай і найбільш важливих величин, не може дати відповідь на питання про різні чинники, що формують ці величини, рівно як і інших показників, що впливають на рівні соціального розвитку в країні. У зв'язку з цим залишається невирішеним питання про реальні можливості і механізми ефективного управління розвитком території (країни) за допомогою керуючого впливу на різноманітні чинники, що формують соціальний розвиток території.

Як індекс соціального розвитку якості життя нами рекомендований агрегатований показник, що складається із чотирьох окремих «підіндексів»: показника життєвого рівня населення, його захищеності, забезпеченості людськими та інтелектуальними ресурсами.

Структурно при цьому виділяються три основних рівня агрегатування показників: I рівень - зведена інтегральна оцінка соціального розвитку території, 2 рівень - макропоказника якості життєдіяльності території, 3 рівень - інформативні соціометричні показники як показники базового рівня.

Характерною особливістю оцінки показника якості життя, що пропонується (індексу соціального розвитку території) є спроба не тільки розкрити взаємозв'язок керуючих характеристик життєвого рівня населення, але й з'ясувати захищеність життєдіяльності населення для даного соціально-політичного устрою суспільства і наявність в ньому інтелектуальних ресурсів як потенціалу для реалізації стратегії сталого розвитку. Базовою основою для чисельного визначення цих показників є статистичні дані і їх інтерпретація.

Використовуючи ті ж методичні прийоми, розглянемо оцінку якості середовища проживання людини. Земна біосфера, як «поле існування життя» (за В.І.Вернадським), гармонічно вписана в усі геосфери Землі. Теперішня різноманітність її природних умов, в загальних рисах відзеркалювана у закономірно змінюючихся на земній поверхні кліматичних поясах, обумовлена як геліоцентричними параметрами обертання Землі навколо Сонця, її розмірами, первісним складом і геолого-тектонічною історією розвитку, так і експоненто зростаючим впливом на змінюючиєся у часі природні середовища з боку виникненого у них на означеному етапі геологічної еволюції Землі органічного життя. За своїми параметричними характеристиками природні умови на Землі у далекому минулому були зовсім іншими, значно відрізнялися від теперішніх навіть у його найбільшому періоді, продовжують еволюціонувати сьогодні і, безперечно, також будуть іншими у майбутньому. При цьому завжди і усюди природні умови на Землі будуть, в першу чергу, визначатися космічними і планетарними об'єктивними факторами, які за своєю сутністю є первинними, і тільки у другу чергу (хоча, очевидно, і не лише масштабно) - земними біотичними (біогенними) факторами. Земна біота за своєю природою явище закономірне, але по відношенню до об'єктивно існуючих природних середовищ геосфер Землі є вторинним, хоча і суттєво перетворюючим їх у часі фактором.

У природній екосистемі людина є одним із її біологічних видів, функціонуючим у навколишньому природному середовищі і підтримуючим рівновагу в обмінних процесах. З іншого боку, він - творець штучної надбудови - соціума і цим вносить суттєві зміни в ті ж самі процеси. Природне середовище виступає його сферою проживання, параметри якої постійно їм корегуються, щоби задовольняти і біологічні, і зростаючі соціальні потреби. Іншими словами, середовище проживання людини являє собою постійно перетворюване в тій чи іншій мірі природне середовище, в якому чим більше відбувається (або вже відбулося) змін, тим більше потребується у подальшому витрат речовини і енергії на повернення і підтримку системи в дотеперішньому рівноважному стані.

В окремих випадках ці зміни можуть бути настільки суттєвими, що природні екосистеми почнуть деградувати і перетворюватися в системи більш низького рівня (наприклад, в пустелі) з більш жорсткими умовами існування, у тому числі для людини, не дивлячись на всі його зусилля з стабілізації ситуації. Очевидно, що основна проблема при оцінці показників і вибору стандартів якості природного середовища зводиться до визначення такого рівня техногенного навантаження на територію, який не перевищіть її спроможності до самовідновлення без участі людини, а у крайньому випадку - не без її допомоги. У зв'язку з цим оцінку параметрів стану основних абіогенних складових земного середовища і умов існування в них біотичних угруповань планується здійснювати з позицій класичного енвайронментализму, приймаючого як належне різну ступінь їх зміни людиною у далекому минулому і неминуче їх перетворення в його інтересах (з мінімальною шкодою для братів своїх менших) в недалекому майбутньому.

Ступінь деградації природних середовищ відносно природного, відповідаючого сучасній стадії еволюції нашого матеріального світу, їх стану необхідно оцінювати з урахуванням біокліматичних поясів і ландшафтних зон і не тільки у плані традиційного антропогенного гніту на компоненти навколишнього середовища, але й в світлі природних факторів впливу на них з боку космічних, сонячних, планетарних фізичних (магнітних, гравітаційних та інших) полів, рівней радіаційного та інших випромінювань, проявлення дестабілізуючих екзогенних (і сидогенних) процесів на земній поверхні тощо.

У кінцевому підсумку оцінка стану природного середовища і нині установлених в ньому умов існування земних біотичних угруповань, видаваємий прогноз на стратегію подальшого економічного розвитку різних регіонів повинен враховувати основне непорушне правило (вето), що в ході майбутніх перетворень навколишнього середовища на догоду потреб Homo sapiense ніхто і ніколи не повинен змінювати ні одного із основних життєзабезпечуючих параметрів існування на Землі не тільки самої людини, але й усіх інших земних біотичних угруповань, тому що зникнення будь-якого виду фауни або флори на Землі непоправне і в майбутньому може привести до згубних генетичних наслідків.

У такій постановці якість навколишнього середовища - це не тільки показники якості неживої природи, але й здібність території як екосистеми до самовідновлювання і самозахищеності з урахуванням природно-кліматичних факторів та здатності біотичної складової підтримувати обмінні процеси в стійкому стані. У зв'язку з цим традиційні компоненти навколишньої неживої природи (атмосфера, літосфера, гідросфера) розглядаються з урахуванням уже відбувшихся у минулому змін для оцінки ступеню деградації системи, стану компонента у порівнянні із середньопланетарним або еталонним змістом контролюємих параметрів, рівня техногенного навантаження або вилучення ресурсів, природної захищеності компоненту й небезпеки подальшої деградації цієї системи. При цьому вперше зроблена спроба врахувати не тільки традиційний техногенний вплив (викиди, скиди, вилучення ресурсів й тощо), але й природні несприятливі фактори (геофізичні поля, зсуви, ерозія грунтів тощо). Враховуючи обмеженість простору, де зосереджена основна маса всього живого (до 95 %), межами компонентів неживої природи, що вивчаються, є: для атмосфери - приземний шар, для гідросфери - перший від поверхні водоносний горизонт, для літосфери - грунтовий покрив.

Загальна схема оцінки якості компонентів навколишнього середовища зводиться до наступного (рис. 2).

Спочатку здійснюється ретроспективна оцінка компонента в дотехногенний період, за який можно прийняти початок господарського освоєння території.

Як правило, зробити це надзвичайно складно із-за відсутності необхідних даних. Але навіть сама загальна ландшафтно-кліматична характеристика території може бути основою для оцінки ступеня перетворення або деградації, попереджати про уразливість її екосистеми.

Далі оцінюється фактичний стан компонента природного середовища за ступеню пошкодження. Нормою його придатності для стійкого існування територіальної екосистеми можуть виступати, наприклад, для атмосфери - гранично допустимі концентрації (ГДК) забруднюючих речовин. Відношення площі, де відмічено перевищення цієї норми, до загальної площі території - буде характеристикою пошкодження. Аналогічно враховується пошкоджуваність території радіоактивністю, геофізичними полями та іншими шкідливими діяннями, а також з урахуванням сенергизму цих діянь. Стосовно грунтового покриву, крім площ з перевищенням ГДК по забрудненням, необхідно урахувати і ті ділянки, які зайняті міськими агломераціями, промисловими об'єктами, а також землі, виведені під впливом техногенезу із сільгоспобороту або зробились непридатними для цих цілей. При оцінці територіальної пошкоджуваності гідросфери враховуються ділянки поверхневих водоймищ з перевищенням ГДК, а для підземних вод, у випадку перевищення ГДК забруднювачів, тільки ділянки виходу їх на глибини 1,2 м й вище (глибина проникнення більшості видів сільгосподарських культур).

Для територіальної оцінки пошкоджуваності грунтів токсикантами враховуються тільки ділянки з перевищенням ГДК рухомих форм забруднювачів. К таким же ділянкам відносяться і всі землі, виведені із природного та сільськогосподарського обороту. Таким чином буде оцінена територія з точки зору придатності її для стійкого існування територіальної екосистеми в умовах, виникнених під впливом техногенної діяльності, що відбулася у минулому.

Наступним етапом оцінки є визначення поточного техногенного навантаження на територію, яке буде відбивати тенденцію можливого впливу територіальної організації господарської діяльності на забруднення навколишнього природного середовища. Вона повинна також враховувати побічні трансграничні переноси забруднювачів з сусідніх територій. Стосовно атмосфери доцільно враховувати споживання кисню на технологічні цілі як вилучення ресурсу

І додаткове навантаження на природне середовище. Для гідросфери - це водовідведення та водоспоживання, для літосфери - поточне вилучення й вибуття земель із природного й сільськогосподарського обороту. Отримана таким чином оцінка поточного шкідливого впливу на якість навколишнього природного середовища повинна бути скорегована шляхом зменшення цього впливу за рахунок природної і техногенної захищеності її компонентів.

У зв'язку з цим на останньому етапі виконується оцінка такої захищеності. Для атмосфери - це здібність до очищення (розрідження, виносу) від забруднювачів за рахунок метеорологічних і рел'єфних умов, поглинання токсикантів рослинністю і виробленого ними кисню, а також вводу нових потужностей для очищення викидів стаціонарних і нестаціонарних джерел. Для гідросфери - це наявність можливостей для розрідження скидів, спроможність фітопланктону і вищих рослин до поглинання й переробки токсикантів, низькі фільтраційні характеристики і наявність водоупорів, а також введення в експлуатацію нових потужностей для очищення скидів.

Для грунтового покриву - це наявність умов для природного або штучного накопичення органіки або її замінників і запобігання ерозії, здібність грунтів до локалізації токсикантів, залісіність території, наявність заказників і заповідників як банку збереження видового різноманіття екосистем території для підтримання рівноважного стану й можливого розширення ареалу їх перебування, а також проведення заходів по відновленню порушених земель і очищенню грунтів для зниження їх пошкоджуваності.

Зіставлення поточного техногенного впливу на компоненти навколишнього природного середовища з їх захищеністю можуть служити критерієм для визначення резерву ємкості середовища для подальшого нарощування обсягу господарської діяльності, а у випадку його відсутності - для вибору пріоритетних напрямів реструктуризації цієї діяльності, а також для здійснення першочергових заходів переборення кризовоі ситуації в навколишньому природному середовищі території.

Як бачимо, такий підхід до оцінки якості середовища дозволяє відобразити вплив інтенсивності та часу техногенного навантаження, природно - кліматичних умов, взаємодію і роль окремих компонентів середовища, особливостей масопереносу у різних середовищах з урахуванням їх захищеності і, таким чином, отримати достатньо об'єктивну загальну оцінку, а також розкрити можливі механізми впливу на створювану ситуацію й підходи до вибору управлінських рішень для її зміни. Оскільки одночасно з оцінкою ураженості території проводиться й визначення її загальної забрудненості токсикантами, включаючи й нерухомі форми, з'являється можливість прогнозувати потенціальну небезпеку території з урахуванням підняття рівня підземних вод і розбавлення токсикантів у грунті.

Разом з тим розглянута система оцінок базується на методі експертних визначень діапазону значень деяких параметрів, границь і допустимих їх відхилень, еталонних об'єктів тощо. Тому рахуємо необхідним ввести додатково ще й більш оперативні й інформативні показники біоіндикації стану навколишнього середовища. Серед таких показників доцільно використати стерильність пилку, приріст річних кілець деревини, загальну токсичність води і грунтів, інтегральні приведені біологічні показники стану наземних і водних екосистем, токсико-мутагенні зміни і генетичний ризик проживання населення на території.

Більш докладна інформація про порядок визначення наведених показників викладена у спеціальній методиці.

З урахуванням викладеної методології виконана оцінка екологічної ситуації й ураженості території Дніпропетровської області та на її основі розроблена екологічна карта, що не має аналогів за інформативністю. Як виявилось, загальна площа ураженої території, де природні екосистеми деградували, замінені й замінюються системами більш низького рівня, складає біля 17%. Проживання у їх межах людини можливе тільки за рахунок її часткової ізоляції від взаємодії з навколишнім середовищем і заміни природних ресурсів на привезені або штучні (питна вода, продукти харчування тощо). Оскільки повна ізоляція людини неможлива, тому, як показують дослідження генетичного ризику, проживання на таких територіях справляє помітний вплив на цей показник і є небезпечним як для самого індивідуума, так і для його нащадків навіть при значних витратах на охорону здоров'я.

Таким чином, розглянуті підходи до оцінки якості життя і якості навколишнього середовища, на наш погляд, дозволяють перейти від концептуальних положень до практичних дій з розробки стратегії сталого розвитку будь-якого регіону та вибору найкоротших шляхів досягнення необхідних показників.

Виходячи із отриманих результатів, першочерговими кроками з реалізації практичних дій у контексті сталого розвитку, на наш погляд, повинні стати такі пріоритетні програми:

послідовна і обов'язкова комплексна реалізація Закону України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», концепції національної системи моніторингу навколишнього природного середовища на регіональному та об'єктовому рівнях, що включає аерокосмічний, радіаційний та катастрофонебез-печний моніторинги не тільки як відомчі, але й складові елементи територіальних систем;

реабілітації водоохоронних зон і узбережних захисних смуг, розчищення та відновлення стоку малих річок;

відновлення порушених, підтоплених і забруднених територій;

розробка і реалізація всебічних (від конкретної людини та її сім'ї до національного рівня) програм ресурсо та енергозбереження, мінімізації відходів і широкомасштабного використання вторинної сировини;

пропаганда образу життя суспільства сталого розвитку.

Бібліографічні посилання