Вибір регіональних пріоритетів сталого розвитку з урахуванням можливостей природно-ресурсного потенціалу території

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вибір регіональних пріоритетів сталого розвитку з урахуванням можливостей природно-ресурсного потенціалу території

1. Мета та засоби вибору регіональних пріоритетів

Мета реалізації елементу стратегії: досягнення оптимального використання природно-ресурсного потенціалу регіону через структурну перебудову господарського комплексу та усунення дисбалансу розвитку.

Головним при досягненні поставленої мети є встановлення оптимальної структури господарського комплексу території.

Методологія вибору як регіональних пріоритетів, так і оптимальної структури територіального господарського комплексу являє собою комплекс принципових установок, тісно пов'язаний з існуючими на даний час політичними та світоглядними тенденціями, і є невід'ємною від генеральної (національної) стратегії розвитку.

Методологічні засади вибору регіональних пріоритетів ґрунтуються на вирішенні наступних задач:

встановлення місця і ролі регіональних проблем в загальнонаціональній стратегії економічного і соціального розвитку; ступеню збігу національних та регіональних інтересів;

виявлення головних рушійних сил та необхідних ресурсів для здійснення регіональної стратегії розвитку, їх розміщення та взаємодія; визначення напрямку орієнтації на внутрішні чи зовнішні ресурси, врахування регіональних особливостей розвитку;

розробка основних принципів оптимізації виробничих сил: визначення ступеня концентрації або деконцентрації промисловості, комплексності або диверсифікації економіки районів і промислових центрів, надання переваги розвитку старим промисловим районам чи новим районам, аграрним в своїй більшості;

визначення відношення до проблеми вирівнювання розвитку районів, співвідношення соціальних, екологічних і виробничих аспектів в стратегії регіонального розвитку;

встановлення основних критеріїв оптимального (або раціонального) розвитку районів регіону та ступеня врахування соціальних, екологічних, політичних, етнічних та інших факторів неекономічного порядку при оцінці альтернатив стратегії.

Серед наукових методів, які слід застосовувати як при розробці стратегії, так і при її реалізації заслуговують на увагу наступні:

зонування території - географічний метод, застосовується на початкових етапах роботи, полягає у виділенні територій, які є однорідними за яким-небудь одним фактором (забруднення, транспортна доступність, густота населення, прибуток на душу населення та ін.);

метод потенціалів розвитку - економічний метод, застосовується при вирішенні проблеми підйому економіки відсталих районів і полягає у встановленні показників, які враховують природні, економічні, соціальні умови кожного району та дозволяють виконати кількісне та якісне порівняння різних районів між собою;

метод пріоритетів (галузевих і районних) застосовується на заключних етапах і полягає у встановленні за результатами аналізу об'єктивних даних усього спектру факторів галузевих і територіальних (природних, виробничих і соціальних) по відповідним критеріям, черговість розвитку того чи іншого об'єкту або району.

Вибір регіональних пріоритетів розвитку господарського комплексу необхідно виконувати з урахуванням необхідності:

інтеграції регіону в єдиний національний ринок;

узгодження на територіальній основі фактичних і прогнозних антропогенних навантажень на довкілля;

виявлення конфліктних територій та проблем по встановленню допустимих навантажень на екосистеми території і наявності резервів;

формування системи цілей розвитку промисловості та захисту довкілля;

виявлення найбільш актуальних технологічних розробок і наукових досліджень;

формування альтернативних комплексів заходів, які б забезпечували досягнення мети;

пом'якшення протиріч між селом та містом, регулювання процесу урбанізації, вирівнювання районів за рівнем розвитку соціальної інфраструктури;

узгодження (збалансованість) параметрів розвитку окремого району з розвитком системи районів та регіону в цілому, пом'якшення існуючих регіональних диспропорцій шляхом підйому економіки особливо відсталих регіонів;

більш повне освоєння регіональних людських і природних ресурсів.

Принципи реалізації вибору пріоритетів сталого розвитку:

формування ефективної в господарському, соціальному і екологічному відношенні міжгалузевої структури виробництва;

обмеження розвитку сировинних і напівфабрикатних виробництв, нарощування потужностей виробництв, які мають закінчений технологічний цикл і орієнтовані на стале використання власного природно-ресурсного потенціалу;

технічне переоснащення виробництв на основі впровадження нових наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих та маловідходних технологій;

збільшення обсягів виробництва високоякісних продуктів харчування, якісна зміна структури харчового споживання населення;

впровадження екологообґрунтованих принципів ведення сільського господарства і адаптованих до місцевих умов технологій, реалізація заходів щодо підвищення родючості ґрунтів;

збалансованість використання природних ресурсів із можливостями ємності екосистем території, оптимізація співвідношення для досягнення нормативів самовідтворення ресурсів і саморозвитку території;

обґрунтування регіональних нормативів заповідування та площ з обмеженим господарюванням для збереження різноманіття, а також забезпечення шляхів міграції біоти через екологічну мережу.

2. Формування ефективної в господарському, соціальному й екологічному відношенні галузевої структури виробництва

Проблеми необхідності переходу регіонів до сталого розвитку висувають відповідні вимоги до формування ефективних територіальних виробничих систем, які повинні узгоджувати економічні, соціальні і екологічні цілі, оскільки економічне зростання, соціальний прогрес і захист навколишнього середовища є взаємозалежними і взаємодоповнюючими компонентами сталого розвитку.

З цією метою необхідна розробка таких основних програм, спрямованих на створення ефективної галузевої регіональної структури виробництва:

конверсія підприємств ВПК регіону для переобладнання усіх секторів економіки на новітніх технологічних засадах;

застосування відновлюваних видів енергозабезпечення, особливо енергоджерел малої і середньої потужності;

реконструкція і реструктуризація мереж інженерних комунікацій на території регіону;

перехід на маловідходні виробничі комбінати, наукоємне широкомасштабне використання відходів, знешкодження, переробку і захоронення високотоксичних відходів, зменшення антропогенного впливу на довкілля;

очищення і реабілітація ґрунтів, санітарно-гігієнічного оздоровлення природи, відновлення біопродуктивності природних і штучних земель;

використання відпрацьованих шахт і кар'єрів, мінералізованих шахтних і кар'єрних вод гірничодобувних регіонів з утилізацією солей як сировини й використання води за технічним призначенням, для зрошення та ін.;

широкомасштабне застосування біологічно активних речовин природного походження (БАРПП), що виробляються з морської біоти, бурого вугілля на інших джерел у медичних, рекреаційних, рекультиваційних, промислових та інших цілях;

радикальна зміна регіональної структури виробництв у напрямку зростання науково- та інтелектомістких галузей, а також галузей, пов'язаних із сферами послуг, туризму, рекреації;

підняття рівня споживання населення до цивілізованого, охорона і зміцнення здоров'я населення регіону у контексті завдань переходу України до сталого розвитку [5].

Розробка цих програм на регіональному рівні потребує взаємозв'язку їх з державними цільовими програмами, які стосуються реструктуризації галузей економіки.

3. Обмеження розвитку сировинних і напівфабрикатних виробництв

До специфічних особливостей, які відрізняють сировинні виробництва від виробництв інших галузей промисловості, відносяться:

функціонування сировинних виробництв в більшості випадків здійснюється в районах, віддалених від постачальників і споживачів;

невеликий термін служби виробництв, постійне відновлення значної частини засобів виробництва для забезпечення потужностей, що вибувають;

одночасне проведення значної кількості допоміжних, капітальних і технологічних робіт в складних умовах;

нестаціонарність технологічних процесів, безперервне переміщення робочого місця;

підвищена небезпека проведення робіт;

велика доля тяжкої ручної праці, висока трудоємність;

великі капітальні витрати, висока фондоємність та низька фондовіддача;

значні екологічні впливи, які обумовили кризовий стан довкілля в гірничодобувних районах;

функціонування значної кількості добувних виробництв (особливо у вуглевидобувній промисловості) потребує державної дотації.

Виходячи з наведеного, необхідно при розробці і реалізації програм соціально-

економічного розвитку регіонів, інших програм і заходів, що формують регіональні умови переходу до сталого розвитку:

здійснювати обмеження розвитку сировинних, напівфабрикатних виробництв, особливо це стосується дотаційних виробництв;

обмежити експорт продукції дотаційних сировинних і напівфабрикатних виробництв, а також виробництв, які спричиняють погіршення екологічного стану довкілля, тому що це викликає поглиблення соціальної напруги та екологічної кризи в регіоні;

нарощувати обсяги виробництва продукції, що має закінчений технологічний цикл і готова до споживання;

здійснювати моніторинг продукції, виробленої на базі власного природно ресурсного потенціалу з метою відслідкування випадків, коли сумарні екологічні витрати будуть перевищувати отримані при цьому соціальні, споживчі та інші цінності.

Таким чином, орієнтація на використання власного природно-ресурсного потенціалу при жорсткому контролі ефективності його використання дозволить підняти рівень життя і зменшити ризик виникнення небажаних екологічних ситуацій.

4. Технічне переоснащення виробництв на основі впровадження нових наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих та маловідходних технологій

Переоснащення виробництв повинно здійснюватись, виходячи з наступних цільових орієнтирів:

соціальної орієнтації виробництва за рахунок збільшення долі технологій легкої і харчової галузей;

обмеження впровадження екологоємних сировинних і напівфабрикатних виробництв;

зменшення експорту продукції матеріало- і енергоємних виробництв;

підвищення (частки) продукції виробництв із завершеним технологічним циклом;

використання на виробництвах екологічно чистої енергії;

застосування на виробництвах ресурсозберігаючих технологій;

впровадження багатогалузевих промислових центрів, виробництва яких вибираються таким чином, щоб продукція або відходи одного були сировиною для іншого.

Виходячи з приведених цільових орієнтирів, серед технологій нового покоління значне місце повинні зайняти технології, що базуються на використанні відновлювальних джерел енергії, матеріальних та енергетичних відходах промислового та сільськогосподарського виробництва.

Їм повинні бути притаманні такі властивості:

низька матеріалоємність у процесі експлуатації;

незначні капітальні витрати на будівельно-монтажні роботи;

можливість використання на їх створення широко розповсюджених недефіцитних матеріалів;

висока енергоефективність;

здатність „вписуватися” у природні компоненти без порушення умов їх функціонування;

можливість тривалого використання, легкого ремонту та модернізації при адаптації до місцевих умов;

задовольняти першочергові нагальні потреби суспільства.

Екологоємні технологічні цикли добувних виробництв (лісо-, рибо-, сільськогосподарських, мінерально-сировинних) на сучасному рівні природокористування повинні складатися з двох основних фаз: добувної (виробничої) і відновлювальної.

Екологізація добувної фази матеріального виробництва вимагає:

максимально можливого збереження природних компонентів довкілля;

скорочення обсягів використання природних ресурсів;

комплексного використання природних ресурсів.

Відновлювальна фаза технологічного циклу повинна включати:

технічну стадію відновлення порушеного компоненту природного середовища;

біологічну стадію відновлення;

стадію нормалізації функціонування компоненту природного середовища;

моніторинг стану відновленого компоненту.

Таким чином, для скорочення витрат енергетичних та матеріальних ресурсів, підвищення екологічної та соціальної безпеки їх функціонування, покращення умов життєдіяльності населення, що відповідає вимогам сталого розвитку, необхідно розробити і впровадити регіональні програми технічного переоснащення виробництв, які базуються на основі наведених принципів.

5. Якісна зміна структури харчового споживання населення

Враховуючи значний вклад харчування у формуванні здоров'я людини, та розвиток нових технологій в харчовій промисловості слід більш строго підходити до питань відповідності продуктів харчування гігієнічним нормативам та їх маркуванню. Розвиток харчової промисловості з використанням західних технологій переробки створив небезпечну для споживача ситуацію. Більшість населення звикло, що харчова продукція, яка виробляється національним виробником, є достатньо натуральною та вільною від хімічних домішок. Але зараз підприємства, що виробляють харчову продукцію, все більше використовують новітні технології переробки. Часто такі технології передбачають використання широкого спектру харчових домішок (стабілізатори, консерванти, розрихлювачі, ароматизатори та ін.), які можуть мати негативний вплив на здоров'я людини. Подібна обробка полегшує процес отримання кінцевої продукції, збільшує термін зберігання та надає більш привабливий вигляд продукту. За цими вдосконаленнями менше уваги приділяється самим поживним властивостям, які можуть суттєво погіршуватися. Таким чином, подібні нові технології спрощують та здешевлюють процес отримання продукції за рахунок зниження її якості. Причому далеко не завжди використання нових домішок відображається у маркіруванні продукції. Виправити цю ситуацію можливо тільки зробивши більш жорстким контроль якості та відповідності гігієнічним нормативам, а також забезпечивши підтримку національного виробника органічної продукції. Це повинна бути детально розроблена державна політика підтримки сталого органічного землеробства, яке б забезпечувало отримання екологічно чистої продукції, а також підтримки та захисту національного виробника поживної та органічної харчової продукції. Треба наголосити, що споживання продуктів із різноманітними хімічними домішками в умовах постійного техногенного впливу та психологічного стресу може ще більш погіршити стан здоров'я населення. Для багатьох громадян, доходи яких не дозволяють піклуватися про своє здоров'я та проходити оздоровлення на курортах, поживна та здорова їжа є єдиним джерелом забезпечення стійкості організму до хвороб та негативного техногенного впливу.

Ще однією небезпекою для споживача є розповсюдження на території України продуктів отриманих із так званих генетично модифікованих (змінених) організмів (ГМО). ГМО - це організми, будь які неклітинні, одноклітинні або багатоклітинні утворення, здатні до відтворення та передачі успадкованого генетичного матеріалу, отримані з використанням методів генної інженерії та містять новий генетичний матеріал (гени, їх фрагменти або комбінації генів). Виходячи з принципу перестороги, який задекларовано в протоколі з біобезпеки, продукти на основі ГМО можуть негативно впливати на здоров'я людини. Таким чином, людина повинна мати вибір, споживати генетично модифіковану продукцію, чи ні. Зараз, в умовах відсутності закону, регулюючого біобезпеку та маркірування генетично модифікованої продукції, а також враховуючи значний потік імпортної харчової продукції, населення не захищене від споживання продукції, отриманої на основі ГМО. Знов необхідно підкреслити неможливість передбачення впливу такої продукції на тлі постійного негативного техногенного навантаження в умовах промислових регіонів України. Для захисту населення треба прийняти закон із біобезпеки та розробити систему маркірування генетично модифікованої продукції. Взагалі, необхідно розробити та впровадити маркірування екологічно чистої органічної продукції.

Плануючи заходи щодо якісної зміни структури харчового споживання, слід мати на увазі, що ці зміни можливі, в першу чергу, за рахунок оптимізації регіонального сільського господарства, яка буде розглянута детально в підрозділі 5.6.

Структура харчування повинна встановлюватись з урахуванням:

національних традицій, які історично склались на території регіону;

кількісної адекватності харчування на базі енергетичних витрат організму;

якісної адекватності харчування, тобто відповідності хімічного складу їжі потребам організму, в залежності від умов зовнішнього середовища, сезону, характеру діяльності;

збалансованості харчування за рахунок, в першу чергу, наявності у визначених кількостях білків, харчових жирів, вітамінів, вуглеводів, мінеральних солей та води.

Регіональна структура харчового споживання повинна розроблятись з урахуванням наступних положень:

сучасне сільське господарство та харчова промисловість, керуючись критеріями урожайності, собівартості, але ніяк не критерієм харчової цінності, отримують більше 90 відсотків рослинної продукції за рахунок лише 12 рослин, а зі стандартного для України асортименту продуктів агропрому не набирається навіть 30 рослин за рік;

сформована тисячоліттями еволюції людина ніколи не зможе так спроститися, щоб обмежитися лише часткою біологічно активних сполук, вижити з хронічним дефіцитом елементів та вітамінів;

асортимент харчової продукції повинен бути орієнтований на два варіанти харчування - в першу чергу, вегетаріанського, як більш складного та невегетаріанського (м'ясоїдного) варіанту;

структура харчування повинна базуватися на продукції, вирощеній на своїй території, за умов зведення до мінімуму продуктів, завезених із віддалених територій, інших країн;

вибір системи харчування є особистою справою кожної людини, але цей вибір повинен бути забезпечений на рівні держави як інформаційно, так і наявністю відповідних харчових продуктів потрібної якості та необхідним обсягом виробництва.

Таким чином, впровадження регіональних програм розвитку багатоваріантних структур харчування зі збільшенням асортименту і обсягів виробництва високоякісних продуктів харчування (в тому числі і питної води) дозволить суттєво покращити здоровя населення.

6. Впровадження екологічно обґрунтованих принципів ведення сільського господарства

Сільське господарство регіонів України має могутній природно-ресурсний потенціал, пов'язаний з унікальними чорноземами. Але тривала відсутність реального власника, велика кількість волюнтаристичних управлінських рішень накопичили безліч проблем, в тому числі і екологічних.

Для встановлення екологічно обґрунтованих принципів ведення сільського господарства необхідно спочатку означити причини виникнення екологічних проблем.

Найголовнішими з них є:

помилкова стратегія максимального включення земель в обробку;

недосконалість техніки і технології обробки, зберігання та використання сільськогосподарської продукції;

невиражена цінова політика;

недотримання наукової системи ведення сільського господарства: недотримання сівозмін, відсутність внесення потрібної кількості органічних добрив, низький рівень експлуатації меліоративних систем, невиконання природоохоронних і протиерозійних та інших заходів;

відсутність належного контролю за станом, рівнем та мінералізацією ґрунтових вод;

недотримання контролю за внесенням мінеральних добрив, пестицидів і других хімічних препаратів;

відсутність належного контролю за станом гумусу та заходів по недопущенню зниження його вмісту в ґрунтах.

Стратегія екологічно обґрунтованого сільського господарства повинна передбачати:

формування високопродуктивних і екологічно стійких агроландшафтів;

встановлення лімітуючих (критичних та кризових) параметрів навантаження на сільськогосподарські території та угіддя, біологічні ресурси та ландшафти;

розробку, формулювання та впровадження вимог щодо екологічної безпеки в системі сільськогосподарського природокористування;

забезпечення розширеного відтворення родючості ґрунтів шляхом формування та реалізації ґрунтозахисних природоохоронних заходів;

забезпечення екологічно обґрунтованого поводження з мінеральними добривами, пестицидами та ядохімікатами;

створення системи стимуляції виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції;

створення сприятливих соціально-побутових умов проживання сільського населення;

вилучення із землекористування малопродуктивних сільськогосподарських угідь у регіонах, де розораність земель перевищує екологічно доцільну;

вилучення із землекористування земель, які виконують природоохоронні функції (прибережні ділянки річок, балки, схили з підвищеною крутизною та ін.);

вилучення з обробітку радіоактивно та промислово забруднених, дуже еродованих, засолених, підтоплених і заболочених земель;

створення цілісної системи полезахисних і водозахисних лісонасаджень, заліснення ярів, балок, крутосхилів, пісків;

проведення реанімації гідрологічної системи малих річок, ставків, озер, водосховищ, очистки їх від мулу, очистки джерел та витоків;

удосконалення регіональної, районної та місцевої структури ведення сільського господарства, виходячи з місцевих природних та ресурсних умов;

розробку параметрів оптимальної структури фермерського господарства, які в найбільшому ступені відповідали б природним умовам регіону;

пропаганду концепції альтернативного біологічного землеробства, метою якого є:

екологізація землеробства, тобто його перетворення в нешкідливе для довкілля і людини;

проведення сільського господарювання на основі максимальної реутилізації, рециркуляції всіх господарських відходів та побічної продукції;

проведення землекористування при мінімальному порушенні структури ґрунтів;

розвиток сільськогосподарського виробництва у відповідності із сучасним рівнем науково-технічного прогресу;

застосування технологій утилізації органічних відходів (вермикультивування, анаеробної ферментації та ін.);

пропаганду ідеї створення енергетично незалежної сільськогосподарської ферми на базі використання відновлювальних джерел енергії (див. розділи 4.3 та 5.3);

формування механізму економічної, адміністративної та кримінальної відповідальності сільськогосподарських природокористувачів за погіршення якості земельних ресурсів, наданих їм у користування або володіння, та за порушення екологічних вимог.

Враховуючи, що агропромисловий сектор більшості регіонів України знаходиться в стані занепаду, існує потреба організувати виробництво на нових правових, організаційних і технологічних засадах. Для цього першочерговим, у рамках стратегії сталого розвитку, є розробка і впровадження регіональних програм розвитку нових, екологічно обґрунтованих технологій сільського господарства, що забезпечить виробництво в оптимальних обсягах високоякісних продуктів харчування при відтворенні родючості ґрунтів, як одного з найбільш важливих природних ресурсів України.

7. Збалансованість використання природних ресурсів із можливостями ємності екосистем території

Цьому етапу розробки стратегії в контексті природних ресурсів передував розгляд можливих напрямків їх використання (підрозділ 2.4), проведення оцінки їх регіонального потенціалу (підрозділ 2.5), оцінка перспективності використання ресурсів (підрозділ 4.3), оцінка резервних можливостей природно-ресурсного потенціалу для переструктуризації регіонального господарського комплексу (підрозділ 4.11). Крім того, в підрозділі 3.4 розглянуто можливості нарощення техногенної діяльності по освоєнню природних ресурсів.

Таким чином, при послідовному використанні робіт цих керівних матеріалів буде створено достатньо вихідних даних для прийняття рішень щодо збалансування процесів використання природних ресурсів із можливостями природних систем території.

Збалансування техногенних і природних територіальних процесів включає наступні етапи:

встановлення параметрів існуючого тиску техногенного навантаження на навколишнє середовище;

оцінка стійкості природних систем до техногенного навантаження;

виявлення існуючого резерву природних систем до сприйняття додаткового техногенного навантаження;

встановлення параметрів додаткових навантажень на природні системи при зміні параметрів використання природного ресурсу та визначення їх сумарних впливів;

порівняльний аналіз існуючого резерву (екологічної ємності) природного середовища і сумарних техногенних впливів;

у випадку, коли сумарні впливи перевищують екологічну ємність території, розглядається варіант зменшення додаткових впливів за рахунок зниження обсягу освоєння природного ресурсу, або застосування альтернативних чи природоохоронних технологій.

Оптимізація співвідношень екологічної ємності і техногенного навантаження на територіальні природні системи є тривалим процесом, протікання якого вимагає не одноразових зусиль, а постійних пошуків, які формуються у самостійний напрямок діяльності. Сюди входять наступні заходи:

збір і обробка регіональної статистичної інформації, яка відображає стан ресурсокористування та стан природного середовища;

проведення спеціальних економічних, географічних, соціальних, екологічних та комплексних досліджень, пов'язаних із вирішенням окремих проблем регіонального природокористування;

районування території в інтересах регіональної оптимізації природокористування, її класифікація за потенціалами, цілями та проблемами природокористування;

підготовка картографічних та інших допоміжних матеріалів, які відображають процеси вичерпання, самовідтворення ресурсів.

Саморозвиток території забезпечується пошуком адекватних особливостям довкілля механізмів реалізації заходів територіальної стратегії. Для цього необхідно:

забезпечити узгодження мети економічного розвитку (освоєння природних ресурсів) і охорони довкілля на базі спеціальних еколого-економічних досліджень шляхом виявлення економічного та соціального оптимумів природоохоронної діяльності;

забезпечити планування заходів виробничої та природоохоронної діяльності за окремими, спеціально розробленими методиками і проходження багаторівневої експертизи;

забезпечити оптимальний розподіл ресурсів на здійснення конкуруючих між собою виробничих, соціальних і екологічних програм, з урахуванням установлених пріоритетів, за участю громадськості;

забезпечити концентрацію усіх фінансових ресурсів, які виділені в регіоні на охорону довкілля, у руках єдиного територіального органу управління, що дозволить підвищити ефективність їх використання за рахунок: перерозподілу фінансових ресурсів і їх направлення на реалізацію оптимальних планів охорони довкілля; прискорення термінів реалізації природоохоронних заходів при оперативному маневруванні фінансовими ресурсами; забезпечення суворого цільового використання фінансових ресурсів, які виділені на охорону довкілля.

Таким чином, досягнення збалансованості природокористування з можливостями природного середовища є найбільш дієвим і надійним шляхом встановлення стабільного саморозвитку природних і соціальних складових території.

8. Визначення нормативів заповідування для охорони біорізноманіття

заповідування охорона ресурсозберігаючий

Нормативна база розвитку регіональної мережі заповідуваних територій складається з кількох законодавчих документів: кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду [28]; переліків видів та угруповань, занесених до Червоних та Зелених Книг Європи, України, регіону [29].

Виходячи з біологічних особливостей видів та угруповань, що охороняються, повинні бути створені інформаційні бази даних, кадастри біорізноманіття про кожний об'єкт, який включає: мінімальний ареал; якісні та кількісні показники мінімальної популяції; природні шляхи міграції, особливості розмноження та розповсюдження; вразливість популяції від техногенного впливу, господарської діяльності; екологічні особливості об'єктів.

На основі аналізу біологічної інформації та геоморфологічних, ландшафтних, техногенних, топографічних особливостей території створюється система відповідних заповідних ділянок, об'єднаних екологічною мережею, яка дозволяє зберегти біорізноманіття [30]. Якщо наявний заповідний фонд не може задовольнити сформульованим вимогам, здійснюється удосконалення системи.

Шкідливі для збереження різноманіття фактори усуваються або ізолюються шляхом зміни технології виробництва, рекультивації, консервації, виділення буферних, охоронних зон та інших заходів.

Об'єкти охорони, що за історичними, соціальними, техногенними причинами були втрачені для території і мають принципове значення в системі, відтворюються шляхом ренатуралізації, реінтродукції та інших заходів.

Об'єкти охорони, які за існуючими даними зазнали важких втрат (дегресія, деградація) в структурі, складі, кількості, поновлюються до набуття природних показників та характеристик.

Якщо територія на окремих ділянках зазнала руйнуючого техногенного впливу (затоплення, забруднення токсичними речовинами, загибель ґрунтового покрову), якого неможливо уникнути, для врівноваження екологічної ситуації під заповідування відводяться ділянки відповідної системної ваги. Таким чином вдається зберегти природний баланс біорізноманіття території.

Екологічна мережа створюється для функціонування взаємозв'язків та взаємодії елементів природної територіальної системи. Ландшафтні елементи (вододіли, схили, поди та інші) єднаються за допомогою гідрографічної мережі, що є основним шляхом міграції речовини, енергії, організмів та іншими природними засобами.

Таким чином, заповідувальна діяльність для охорони біорізнаманіття повинна будуватися на основі регіональної програми створення екологічної мережі і розвитку заповідуваних територій.

Размещено на Allbest.ru

...