Просторова структура ноосфери - сучасні реалії та парадокси

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уманський національний університет садівництва

Просторова структура ноосфери - сучасні реалії і парадокси

Сонько С.П. - доктор географічних наук,

зав. кафедри екології і безпеки життєдіяльності

Аннотація

просторовий ноосферологія екологічний ноосфера

Стаття присвячена формуванню ноосферології як інтегративної науки, здатної поєднати уся напрями екологічних досліджень. Окреслюються особливості просторово-часового буття ноосфери, зокрема її просторова структура. Пропонується модель просторової структури.

Аннотація

Статья посвящена формированию ноосферологии, как интегративной науки, способной объединить все направления екологических исследований. Описываются особенности пространственно-временного бытия ноосферы, в частности ее пространственная структура. Предлагается модель пространственной структуры.

Annotation

The article is devoted forming of noospherology, as integrative science, able to unite all of directions of еecologically researches. The features of spatio-temporal life of noosphera are described, in particular its spatial structure. The model of spatial structure is offered.

Актуальність дослідження

Дуже важко говорити про сферу розуму в умовах, коли економічна ситуація поставила український народ на межу виживання. Проте, давно доведено, що будь-які події, які відбуваються у повсякденному житті, є частинкою якогось сценарію, більшого за охопленням часу і простору. Ноосферологія - нова наука екологічного циклу, яка увібрала в себе наукові надбання великих природознавців починаючи від В.І.Вернадського - сьогодні відчуває гостру нестачу концепцій, адаптованих до сучасних умов. Нещодавні намагання згуртувати екологів під егідою неоекології здебільшого були невдалими - у переліку спеціальностей, затверджених ВАК «екологічні науки» так і не з'явились. Напевне, це пов'язане з невизначеністю предметної області сучасної екології, яка за охопленням предмету, за переліком об'єктів та за безмежністю наукових постановок займає дійсно унікальне положення серед інших наук. При цьому, особливо останніми роками, назва професії «еколог» усе частіше викликає роздратування у пересічних громадян, які підсвідомо порівнюють це славетне плем'я з представниками найдавнішої професії. І, скажімо відверто, для цього є певні підстави, адже дуже вражаючим є контраст між рожевими оцінками екологічної ситуації і дійсністю, у якій люди мруть від генетичних хвороб, річки поступово але впевнено замулюються, біологічне різноманіття знову ж таки поступово але впевнено стає одноманіттям. Екологія, незграбно розпорошена сьогодні між біологічними, сільськогосподарськими, географічними, економічними та технічними науками, волає про своє власне «Я», але цей крик - дійсно крик волаючого у пустелі.

На глибоке переконання автора така ситуація зумовлена відсутністю життєдайної інтегративної парадигми, яка би об'єднала біоекологів з їхнім прагненням до редукціонізму і бажанням поділити навколишній світ на об'єкти дослідження, техноекологів, які і досі переконані, що технічний геній людини колись-таки здолає біосферу, геоекологів, які ще й досі не наважуються остаточно прирівняти геосистему до екосистеми, агроекологів, які і досі впевнені, що сільське господарство - найбільш толерантна до природи галузь, урбоекологів, які продовжують вважати що місто може проіснувати без біосфери, соціоекологів, які й досі не визнають людину головним винуватцем загострення екологічної проблеми… Насправді ж, така парадигма є, але вона до сих пір не використана науковою спільнотою. І ця парадигма - ноосферизм.

Робіт, спрямованих на дослідження ноосфери щороку стає усе більше [1,3,8,15,20, 21,22], і тому автор ризикує стверджувати, що кращої нагоди поєднати усі напрями у сучасній екології навколо ідеї ноосферизму немає. Для цього є наступні аргументи:

1. Ноосфера, як продовження біосфери формується на основі збереження і підтримання феномену життя, яке досліджують біоекологи;

2. Ноосфера - це сфера розуму, який сьогодні реалізується людиною через технічні досягнення і задача техноекологів полягає в тому, щоб удосконалювати техносферу у напрямку наближення до природних механізмів;

3. Ноосфера - це сполучення на земній поверхні природних ландшафтів, у різному ступені змінених людиною, хай би як не хотіли геоекологи виокремити з них «антропогенні» ландшафти;

4. Ноосфера - унікальний механізм інформаційно-речовинно-енергетичного обміну людини з природою, найбільшу відповідальність за який несуть агроекологи, які можуть і повинні обґрунтувати розумні межі людського метаболізму;

5. Ноосфера - це біосфера без урбоекосистем (у сучасному їх розумінні), і задача урбоекологів полягає саме в тому, щоб наблизити сучасні урбоекосистеми до природного інфрмаційно-енерго-речовинного обміну;

6. Ноосфера - це усе ж таки сфера розуму, за подальшу долю якої взяла на себе відповідальність людина розумна, яка є головним об'єктом дослідження соціоекологів.

Крім наведених аргументів є ще один, про який хотілось би поговорити окремо. Будь яка система серед науковців лише тоді вважається матеріальною (і здатною до подальшого дослідження), коли обіймає певний простір, останнім часом - не лише географічний, а й віртуальний. Обережне ставлення до ноосфери, як до якогось аморфного кнструкта і пояснюється саме тим, що на перший погляд в її бутті простежується більше віртуального ніж реального [4]. Саме тому свого часу автор поставив перед собою завдання - окреслити географічний простір ноосфери. Ця проблема досліджується ним досить давно (Сонько 2000 - 2010), але актуальність її вирішення і досі є досить значною, зважаючи на наведені вище аргументи.

Перша реалія і в той же час парадокс, полягає в тому, що ноосфера є одночасно сферою життя і сферою розуму. Парадокс такого твердження виходить з наростаючої тенденції загострення екологічної ситуації у світі (що знаходиться поза межами розумного). Вивчаючи наведені погляди сучасних йому істориків, соціологів та інших суспільствознавців В.І.Вернадський дійшов до рятівної ідеї ноосфери як сфери розуму, тобто такого стану біосфери, коли Людство з великим для себе застереженням збагне свою невідворотну негативну роль на нашій планеті. Звідси походить авторське розуміння ноосферогенезу, як «процесу усвідомлення людиною невідворотності свого впливу на природні системи будь-якої планети» [14,15,16]. Tак звана «глобальна екологічна проблема» є результатом просторової неузгодженості територіальних поєднань різних за типом антропогенних екосистем, або ж ноосферних екосистем (інфраекосистем, агроекосистем, урбоекосистем) [18]. Подальша перенасиченість (ущільненність) географічного простору різноманітними поєднаннями цих екосистем призведе до якісно нових зрушень у просторовому бутті людства. Найскоріше, такі зрушення призведуть до визначення двох головних напрямків подальшого розвитку людства. Перший напрямок - екстенсивний - штучне відтягування критичної межі ущільнення завдяки розробці оптимізаційних моделей географічного простору [19]. Другий напрямок - інтенсивний - поступове формування штучних екосистем в позаземному просторі [22]. Відтак, розвиток майбутніх технологій буде пов'язаний для першого напрямку із подальшою сировинною експансією розвинутих країн по відношенню до слаборозвинутих; для другого - з бурхливим розвитком технологій космічного спрямування.

Впровадження екстенсивного (більш реалістичного) шляху подальшого розвитку треба здійснювани в напрямку ротації окремих груп елементів територіальної структури та їх функцій [13]. Зокрема, поступове свідоме перетворення урбоекосистем в агроекосистеми і навпаки при збереженні зв'язуючої функції інфраекосистем. Для такої ротації є певні природні підстави, оскільки значна кількість агроекосистем внаслідок їх докорінної порушеності сьогодні вже не здатні до подальшого існування в якості агроекосистем. В той же час урбоекосистеми (міста) всім ходом еволюції повинні бути конструктивно підготовлені до таких перетворень. Зокрема, пошуком і знайденням нових конструкційних матеріалів для будівництва, що на відміну від косної речовини (залізобетон) можуть бути швидко розкладені редуцентами до простих хімічних сполук (полігідроксібутілат) [23], а також переходом на якісно новий тип відношення до природи [11].

Друга реалія і другий парадокс полягає в тому, що людство дедалі більше намагається вирішити екологічну проблему (Римський клуб, Ріо-1992, Йоханесбург-2002, Кіотський протокол та ін.), але, незважаючи на усі намагання, ця проблема лише загострюється.

Одразу виникає підозра, що завдання поставлене некоректно і, на нашу думку, ця некоректність виходить саме з незнання і нерозуміння структури головного об'єкта перетворення - ноосфери. Насправді ж просторово-часовий розвиток ноосфери укладається не в цивілізаційну а в екосистемну концепцію [15]. Так, з природних екосистем поступово «виходять» збиральницькі екосистеми - далі з них землеробсько-скотарські або агроекосистеми; ще далі - урбоекосистеми. Сучасний розвиток урбоекосистем породив новий просторово-часовий феномен - інфраекосистеми, які розвиваються і прострово розширюються з доби збиральницьких екосистем і по сьогодні [17].

Результати досліджень

Еволюцію ноосфери, або ж ноосферних екосистем з людиною на чолі можливо зрозуміти лише з позицій парадигми природничої історії [15]. На якийсь момент на нашій планеті склалася фіксована кількість речовини і енергії (закон фізико-хімічної єдності і постійної кількості живої речовини В.І.Вернадського). Це також - закон константності живої речовини, яким визначено, що кількість живої речовини біосфери для певного геологічного періоду є константною. Він, згідно з Н.Ф.Реймерсом, є кількісним наслідком закону внутрішньої динамічної рівноваги в масштабах глобальної екосистеми - біосфери [10]. Зрозуміло, що оскільки жива речовина, відповідно до закону біогенної міграції атомів є енергетичним посередником між Сонцем і Землею, то або її кількість повинна бути постійною, або повинні змінюватися її енергетичні характеристики. Закон же фізико-хімічної єдності живої речовини виключає значні коливання останніх. Тому кількісна стабільність живої речовини є неминучою. Це робить закон константності живої речовини співзвучним із законом збереження структури біосфери Ю.Голдсмита. Надалі як за участю планетарно-космічних процесів, так і популяцій живої речовини на планеті здійснюється трансформація матерії шляхом її перерозподілу у планетарному просторі. Найінтенсивніше такий перерозподіл здійснює людська популяція.

Згідно з законом екологічного порядку, або екологічного мутуалізму, (третій закон екодинаміки Голдсміта) названим Н.Ф.Реймерсом «законом упорядкованості заповнення простору і просторово-часової визначеності», заповнення простору всередині природної системи через взаємодію між її підсистемами впорядковане таким чином, що дозволяє реалізовуватися гомеостатичним властивостям системи з мінімальними суперечностями між її частинами, будь-який випадково чи штучно внесений людиною в систему чужий компонент буде елімінований нею, або на підтримання його існування в системі будуть потрібні додаткові енергетичні засоби. Саме завдяки вживанню додаткових енергетичних засобів закон екологічного порядку порушено людиною, оскільки заповнення екологічного простору (в граничному розумінні - екосистеми планети) йде в напрямку його структуризації, непритаманній для природних екосистем;

Людська популяція в термінах біології має свій ареал помешкання (екологічну нішу), який історично простежується як у просторі так і у часі (агроекосистема) [12]. На певному етапі розвитку структура агроекосистем інформаційно ускладнюється, що призводить до подальшого виділення з них урбоекосистем з набагато більш спрощеними штучними речовинно-енерго-інформаційними зв'язками.

Еволюційна доля людства - «перепланування» земної поверхні у такому напрямку, структуризації який непритаманний іншим видам. Еволюція такої структуризації описується поступовим формуванням трьох форм територіальної структури - ареальних осередкових і комунікативних. Найстаріші з них і найстабільніші щодо стійкості розвитку - комунікативні елементи, або інфраекосистеми (від «інфраструктура»), які саме і забезпечують матеріальну основу сучасної інформатизації, утворюючи різноманітні комунікаційні структури. Агроекосистема - друга за послідовністю розвитку форма територіальної структури, яка структурує земну поверхню у вигляді докорінно перетвореної площі із переспрямованими людиною інформаційно-енерго-речовинними потоками. Агроекосистеми є головними (з екологічних позицій) просторовими формами таких ретрансляторів (які існують і по сьогодні), з яких в процесі їхнього розвитку на певному етапі надмірного накопичення інформації просторово виділяються (наче плоди від стебел) урбоекосистеми, які вже виконують якісно нову роль.

Еволюція агроекосистем у географічному просторі бере початок від розтікання генофонду культурних рослин по всій поверхні планети Земля [2]], підлягаючи фундаментального закону - генетико-інформаційноі єдності життя: пам'ять систем усіх рівнів організації живого є генетичною; на організмовому рівні її роль виконує генотип, на популяційному - генофонд (функціональна сукупність генотипів особин, що знаходяться в її складі), на екосистемному - генопласт (функціональне поєднання генофондів усіх популяцій і генотипів усіх організмів, що входять до складу екосистеми, тобто ієрархічне поєднання регуляторів систем популяційного та організмового рівнів організації). Пам'ять живих систем також виконує функцію їх кібернетичного регулятора [5]. Отже, в агроекосистемах закладена «пам'ять» колишньої структурно і інформаційно незміненої біосфери. За сучасними уявленнями така пам'ять - ґрунти.

Така «пам'ять» на рівні агроекосистем забезпечує саморегуляцію «екосистеми людини» завдяки як прямому регулюванню чисельності людської популяції (хвороби, війни), так і опосередненому впливу на планетарні просторові структури (регуляція первинного співвідношення між площею поселень і сільськогосподарських угідь) зокрема завдяки збереженню пропорцій між територіями з «натуралізованим» і «товарним» господарством [19]. Суспільним проявом процесу саморегуляції є тероризм, загальний просторовий напрямок якого описується збройною відповіддю так званих «третіх», «нецивілізованих» країн на ресурсну, просторову та інформаційну експансію «розвинутих» країн з західним типом цивілізації (Нью-Йорк, Балі, Москва та ін. і далі буде).

Нарешті, осередкові елементи, або урбоекосистеми - найвищій прояв інформаційної суті людського розвитку. Саме вони є генераторами, накопичувачами, трансформаторами, відтворювачами різноманітної та різноспрямованої інформації, яка сьогодні визначає не лише напрямки людського розвитку, а й розвитку всієї планети.

Екологічна проблема спричинена непропорційністю просторових сполучень і розірваністю в історичному часі окремих ноосферних екосистем. Так, на початку виокремлення урбоекосистем головне їхнє «інформаційне навантаження» полягало в забезпеченні більш глибокої структуризації географічного простору завдяки інтенсивним обмінним процесам з агроекосистемами, що їх породили, та з іншими урбоекосистемами (хінтерланди в сучасному розумінні). Сучасне «інформаційне навантаження» урбоекосистем полягає в зосередженні і концентрації інформаційних потоків в певних точках земної поверхні (світові міста) для утворення суцільного глобального інформаційного поля; при цьому косна або нежива речовина (за Вернадським) в процесі еволюції людської популяції (ноосферогенезу) стала головним акумулятором та передавальною ланкою між природними та напівприродними екосистемами (агроекосистемами). Саме в ній (споруди, механізми, комп'ютери) накопичується інформація про попередні якісні стани людської популяції. Таким чином, «антропогенізація» нашої планети пов'язана передусім із зміною провідного «носія» інформації - якщо в живій природі такими носіями є переважно живі організми а акумуляторами напівживі речовини (ґрунти), то в антропосфері косні техносферні елементи та їх поєднання виконують роль акумуляторів, а транспортні та комунікаційні канали (інфраекосистеми) - роль носіїв.

Автором запропоновано концептуальну схему ноосферної просторової організації (рис.1). В основу формування матеріально-речовинних і інформаційних потоків на схемі покладено екосистемну динаміку, яка має втілення у відповідних просторових процесах [13].

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 3 Ідеальна модель соціоприродної взаємодії в процесі природокористування, заснована на принципі просторової ротації. Умовні позначення: 1.- окрема особина виду Homo Sapiens; 2. міські поселення; 3.- інформаційні канали; 4.- сучасні шляхи сполучення; 5.- поля впливу стаціонарних поселень; 6.- інфраекосистеми; 7.- агроекосистеми; 8.- урбоекосистеми. 9 - напрямки просторової ротації функцій агро- та урбоекосистем. 10 - ерголандшафтні зони, агро-рекреаційні парки, «дендро»- та «акваполіси» як осередки дезурбанізації; 11 -сільські поселення; 12 - об'єкти екомережі