Територіальна організація сільського господарства та стійкий розвиток – шлях до нової парадигми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Територіальна організація сільського господарства та стійкий розвиток - шлях до нової парадигми

Сонько С.П. к.г.н., доцент, Криворізький

економічний інститут Київського

національного економічного університету

Закінчився другий всесвітній форум з проблем людського розвитку в Йоханесбурзі, неофіційним результатом якого став висновок про те, що глобальні проблеми не лише не вирішено, вони постійно і неухильно загострюються. Виявилось, що освоєння людиною поверхні планети з самого початку було антропоцентричним, таким залишається і буде залишатись. З таким твердженням треба остаточно погодитись і не тішитись ілюзіями щодо “гармонії” природи і суспільства, “стійкого розвитку” розділяючи “соціалістичне” і “капіталістичне” природокористування. На рівні використання географічного простору людиною природокористування однакове починаючи з індустріальної цивілізації - передусім, це докорінна зміна географічного простору завдяки його структуризації, тобто поділу на поселення, сільськогосподарські землі, інфраструктуру. Намагання розробити теоретико-методологічні підходи до формування концепції стійкого розвитку, є типовою методологічною помилкою, якої припускаються всі розробники “екологічно стійких” технологій бо простір як загальнонаукова категорія дуже інерційний і будучи структурно перетворений не просто змінює свої властивості, а й спонукає до змін все своє наповнення.. Все, що робить людина на поверхні планети є антропоцентричним, оскількі вона це робить в “своєму”, перелаштованому під себе, докорінно зміненому просторі. Така структуризація відбувається з епохи неоліту і головним її сучасним результатом є розвиток на поверхні планети трьох груп елементів територіальних структур - руральних, урбальних, комунікативних. Ці групи елементів в конкретних взаємосполученнях протягом тривалого часу вже утворили певні типи територіальних структур, спрямованих на від'ємний тип споживання планетарних ресурсів. Для того, щоб подальший розвиток людської цивілізації дійсно був наближений до “сталого” треба докорінно переглянути просторове буття людини як біологічного виду. Для вирішення цієї задачі пропонується концепція агроекосистем, яка окреслює ареал помешкання людини Концепція агроекосистем вперше була висунута в кандидатській дисертації автора і подальше обгрунтування отримала в ряді публікацій після її захисту..

З екологічних позицій роль людини як біологічного виду в екосистемах полягає в тому, що вона приймає точно таку ж участь в обміні речовиною й енергією як і будь-який інший біологічний вид. Але, якщо оперувати категоріями біогеографії, такими як «ареал», «екотоп», то ареал помешкання людини, у порівнянні з іншими видами визначається не чітко. З глобальної точки зору людина живе скрізь (вона навіть вийшла у космос!) і в той же час - ніде, оскільки провести межі (із позицій їхньої двомірності) екосистеми людини практично неможливо. Єдиним екологічно вагомим результатом існування людини як біологічного виду є грунт, що являє собою продукт життєдіяльності продуцентів, консументів і редуцентів, які розвиваються в агроекосистемах.

Людина, будучи консументом вищого гатунку, як би задає функції кожній з ділянок агроландшафту. При цьому людська організація сільськогосподарської території існує при будь-яких формах господарства і типах відносин власності, бо насправді не людина а рельєф остаточно визначає де орати, а де ні. Взагалі, організація сільськогосподарської території є першим етапом на шляху перетворення природної екосистеми в сільськогосподарську або штучну. Межі типів організації території можна вважати природними кордонами агроекосистем.

Процес подальшого освоєння території агроландшафтів продовжується по лінії поглиблення спеціалізації сільського господарства на виробництві тих або інших видів продукції. Цей етап для розуміння просторової сутності агроекосистем є дуже важливим, оскільки саме в процесі виробництва сільськогосподарської продукції, вона, перетворюючись у товар, реалізується за межами природних кордонів агроекосистем. Причому, відторгаючи частину біомаси у виді зерна, стебел, коренеплодів, людина робить останній крок до порушення речовинно-енергетичного балансу в грунтах. Прагнення людини компенсувати нестачу азоту в грунті за рахунок мінеральних добрив веде до активізації редуцентів, які для свого харчування вживають органічну речовину грунту - гумус. Якщо до цього додати втрати грунту в результаті ерозії, то стане ясно, що товарне сільське господарство початково задаючи обсяги виробництва продукції «планує» відповідні розміри порушення грунту, а отже, деградації природного середовища.

Згідно з цим, формування сільськогосподарських районів є другим етапом перетворення природних екосистем в агроекосистеми. Назвемо кордони сільськогосподарських районів економічними кордонами агроекосистем.

Таким чином, головним положенням концепції є припущення про можливість існування агрокосистеми, просторова суть якої проявляється в подвійному характері кордонів. Наше припущення перевірялось на території Харківської області - однієї зі староосвоєних сільськогосподарських територій України. Землеробське освоєння її почалося в 14 -15 ст., тому питання про формування типів організації території і сільськогосподарських районів сьогодні не стоїть. Вони вже сформовані.

Картографічний метод дозволив засобом накладення кордонів сільськогосподарських районів на кордони типів організації території виділити сучасні кордони агроекосистем. (мал.2.).

господарство сільський екологія

Базуючись на твердженні про те, що грунти є одночасно умовою і результатом сільськогосподарської діяльності людини, а також про те, що вони пов'язують у просторі-часі природні й економічні кордони агроекосистем, нами були проведені розрахунки балансу речовини в грунті. Він був виражений коефіцієнтом екологічної небезпеки землеробства Кез, де у чисельнику наводяться всі статті приходу гумусу, а у знаменнику - росходу. [14]. Картування значень Кез показало, що з 429 господарств області значення коефіцієнта більше 1 мають усього 7 господарств. Це означає, що в умовах інтенсивного землеробства (досліджувалися тільки польові зерно-паро-просапні сівозміни) існує постійний дефіцит речовини й енергії, що призводить до негативного балансу гумусу в грунті. Порівняння значень Кез по господарствах Харківської області зі значеннями, розрахованими по даній методиці, але за даними заповіднику «Михайлівська цілина» (у середньому 0,3-0,4 по Харківській області і 2,8 по заповіднику) показують, що продуктивність у штучних агроекосистемах нижче в порівнянні з природними в 4-6 разів. Така ж кратність відзначається й в інших джерелах [1,2]. Пізніше, в 1990-92 роках дана методика була перевірена на території Нікопольського району Дніпропетровської області і дала позитивні результати.

Визначною рисою є те, що при просторовому наближенні економічних кордонів агроекосистем до їх природних кордонів значення Кез прагнуть до 1, а у випадку просторової розбіжності кордонів - до нуля. Таким чином, той чи інший тип просторової організації сільського господарства може чинити прямий екологічний вплив.

До головних висновків нашого дослідження, слід віднести:

Агроекосистема є формою просторового буття людини;

Природні і сільськогосподарські екосистеми існують на будь-який сільскогосподарсько освоєній території, взаємодіючи в процесі свого розвитку;

В агроекосистемі формується два типи кордонів, що існують одночасно. Це природні й економічні кордони, що у більшості випадків не збігаються;

Просторова розбіжність природних і економічних кордонів агроекосистем пояснюється тим фактом, що природа і суспільство розвиваються з різними швидкостями. Природні процеси більш консервативні відносно до суспільних, але людина не може цілком себе «виключити» із речовинно-енергетичного обміну, що існує в природних екосистемах. Тому природні кордони агроекосистем у просторовому відношенні дуже близько підходять до кордонів ландшафтів і в сільськогосподарській географії описуються кордонами типів організації території;

Економічні кордони агроекосистем, що відповідають кордонам сільськогосподарських районів, є більш динамичними в просторі-часі і відбивають сучасний рівень потреб суспільства в продукції сільського господарства. Рівень розбіжності економічних кордонів із природними умовно виражається рівнем експортної товарності сільського господарства, оскільки, біомаса, вивезена з території, на якій вироблена, як фізично, так і хімічно не може бути повернута назад в харчові ланцюги;

Міра незбігання/збігання природних і економічних кордонів агроекосистем показує наскільки сільськогосподарське виробництво даної території коректне/або некоректне з екологічної точки зору. Кількісна оцінка екологічної небезпеки сільського господарства, що спирається на інтенсивні системи землеробства, може бути зроблена з використанням методики розрахунків Кез - коефіцієнта екологічної небезпеки землеробства;

Екологічно безпечний розвиток сільського господарства (і всієї людської популяції) можливий при максимальному збігу природних і економічних кордонів агроекосистем. Припускаючи, що природні й економічні кордони агроекосистем найімовірніше можуть наблизитися до кордонів типів організації сільськогосподарської території, необхідно відзначити, що людина повинна максимально «вписувати» кордони землекористувань у кордони природних ландшафтів. На практиці це означає перегляд існуючого адміністративно-територіального поділу на низовому рівні (адміністративні райони) для «вписання» його в динаміку кордонів агроекосистем;

Товарне й екологічно безпечне сільське господарство взаємовиключаються. Тому, економічні і природні кордони агроекосистем ніколи не співпадуть. Часткове їхнє взаємонаближення можливе при використанні «біологічних» систем землеробства, що передбачають мінімальнй обробіток грунту, змішаний посів, внесення органічних добрив, а також контурно-меліоративну організацію сільськогосподарської території.

Размещено на Allbest.ru